Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко у повісті «Захар Беркут» звертається до сивої давнини. Він хотів показати, що гармонійне співжиття людей виправдане історією, що суспільство, у якому існує рівноправність, витримує будь-які випробування.

«Захар Беркут» — героїко-романтична повість про далеке минуле нашого народу. Автор осмислив і показав події ХІП століття, оживив картини героїчної боротьби. Про ті часи, які описав Іван Франко, збереглося мало історичних документів, тому письменник звернувся до народних легенд та переказів. Подібний епізод про знищення монгольської навали і про допомогу сил природи згадується у переказі, записаному від Миколи Гасинця із Закарпаття та в передмові до поеми «Собутка» польського поета С. Гощинського. У цих творах показано героїчну боротьбу місцевих жителів з татарами, зроблено наголос на взаємовиручці та взаємодопомозі. Жителі Тухлі відважні й сміливі, винахідливі, кмітливі. Більш за все вони люблять свій край, свою землю, цінують свободу і незалежність, воліють краще вмерти, ніж потрапити в полон.

В образах головних героїв автор втілив свій ідеал справді вільної людини. Це й Мирослава, яка воліє краще вмерти під тином з голоду, ніж стати зрадницею рідного краю, і залюблений у красу Тухольщини мужній лицар Максим, який з гордістю говорив: «Се наша Тухольщина, наш рай». До останнього бився він з ворогами на підступах до свого села. Палкий патріот, він вирішив прийняти смерть, але не зрадити громаду. Та найбільше я захоплений Захаром Беркутом, який готовий пожертвувати сином задля загального добра. Цей вчинок свідчить про жертовність і високий патріотизм вождя тухольської громади.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Протягом багатьох століть у бездержавній українській культурі Біблія давала той пошукуваний ідеал і духовну підтримку, яких митці часом не знаходили в реальному житті. І справа не лише в тому, що деякі біблійні сюжети схожі з ситуацією, в якій перебувала Україна протягом кількох останніх століть, а й у тому, що Святе Письмо давало віру в свого Бога і в свій народ, його життєві сили. Воно зміцнювало надію на те, що вихід з неволі буде знайдено, якщо слідувати Божим заповідям. Біблія завжди служила джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини.

Важливу роль відіграла Біблія і у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії теми, ідеї, сюжети, образи, жанри. Давні художні твори по суті тлумачили й доповнювали Біблію. Та навіть тоді вже існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Галятовського та Г. Сковороди або мандрованих дяків).

Письменники XIX ст. перемістили акценти літератури із сфери теологічної у сферу антропологічну. Однак, час від часу вони все ж таки зверталися до Біблії як до джерела своєї творчості. Для підтвердження варто назвати хоча б такі імена як Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко.

Оригінальна інтерпретація ідей християнського гуманізму в поезії І. Франка довгий час лишалася поза увагою дослідників. Тим часом вагомий загальнолюдський зміст несуть такі твори Франка як «Легенда про вічне життя», Строфи». «Притча про сіяння слова Божого» разом з іншими витримана в дусі першоджерела, але не утворює з ним семантичної тотожності. За Євангельською канвою І.Франко виводить психологічні типи своєї доби: митникам, фарисеям, духовним мерцям протиставлені «Христові спадкоємці в царстві духа», чиє серце, будучи тим добрим ґрунтом, на який падає Слово Боже, дає щедрий врожай мудрості, добра, самозречення.

Подальшого розвитку мотиви християнських заповідей набувають у збірках «Мій Ізмарагд», «Давнє й нове», «Semper tiro» та ін. Мораль християнського праведника не суперечить тут моралі активного борця за соціальні зміни, адже Ідеалом кожного є дійова любов до ближнього. Змістове наповнення цих збірок дає всі підстави для переосмислення однозначно прямолінійного образу «вічного революціонера», досі панівного у франкознавстві. Під час детального вивчення питання у нас з’явилося припущення, що образ революціонера, борця за народне щастя, списаний Франком був із образу Ісуса Христа: той же альтруїзм, такий же тягар обов’язку і той же терновий вінець в нагороду.

Таким чином, біблійні міфологізми, легенди, до яких звертався І. Франко, не були випадковими, або просто використані, як це стверджували критики, щоб викрити нищівну політику церкви. Ні, мета їх була дещо вищою. І. Франко, гармонійно поєднуючи міфи, апокрифи, біблійні легенди із власним світобаченням, творчою уявою, неперевершеною поетичною майстерністю, створює оригінальні твори, далеко відмінні від джерел, з яких вони брали витоки. Трансформуючись у призмі Франкового світобачення, твори набувають тих особливих рис, які й різнять їх від оригінальний біблійних текстів. Вони різняться не тільки розгортанням сюжету, змінюється й форма, зовсім іншим стає духовне, моральне наповнення. Постаті Мойсея та Каїна стають схожими на розіп’ятого Ісуса Христа. Поеми несуть гуманістичний, загальнолюдський зміст, постають проти поклоніння і сваволі — двох великих крайнощів людського життя — і все ж таки несуть головне: доброту і любов. Франко зміг втілити в них найголовніші закони людського буття та взаємовідносин. Головне значення Біблії І. Франко бачить у проповідуванні Любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко — визначний письменник, великий Каменяр, творчість якого становить цілу епоху в розвитку національної культури XIX—XX століття.

Народився І. Франко у 1856 році в родині сільського коваля. Вогонь кузні свого батька він зберіг на все життя. Тяжка доля судилася йому. Жахи тюрми, переслідування, приниження. І як наслідок — зачинені двері переляканих обивателів, розлука з коханою Ольгою Рошкевич. Та ніщо не зломило митця. Він пов’язав свою долю з робочим людом, боровся проти неправди і соціальної несправедливості, активно пропагував революційні ідеї, закликав до боротьби.

Особливо складним для Франка був 1880 рік. Взимку він «…мерз, не маючи ні вбрання, ні хати, ні нічого…» Рятуючись від голоду, їде до Коломиї, щоб підготовкою учня до вступу в університет заробити грошей на прожиття. Та дорогою його було заарештовано і кинуто до коломийської в’язниці. Там тримали його в найтяжчих умовах, у найсуворішому режимі. Але в ув’язненні митець пише. Його тюремним поезіям притаманні оптимізм, незламність, громадянський пафос. Саме в коломийській тюрмі написав Франко поезію «Гімн» — програмний твір усієї творчості. Всупереч несприятливим умовам поет багато працює, видає збірки поезій, створює значні літературознавчі й фольклористичні праці.

Слушною є думка франкознавця П. Колесника: «Він був поетом у всьому: в громадських ідеалах і щоденній практичній роботі, в ліричних зізнаннях душі і вчених архівних розшуках».

Поезія Івана Франка вчить патріотизму, закликає любити рідний край, свою мову і культуру, надихає на боротьбу і сподівання кращого майбуття. Він завжди думав про свій народ, ні на мить не забував, що його матір’ю є Україна.

У вірші «Каменярі» Іван Франко створив образ борця, що розбивав скелю неправди і зла, і сам став Каменярем. На Личаківському кладовищі у Львові, на могилі письменника, височить єдиний у своєму роді пам’ятник: каменяр розбиває молотом гранітну скелю.

До Франкового слова уважно прислуховуються і зараз. Там, де борються за здійснення високих ідеалів Каменяра, і там, де ті ідеали завойовано. Та особливо голосно лунає Франкове слово на його рідній землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання.

Незгоєні рани, невтишні жалі,

Завмерлеє в серці кохання…

Це рядки з ліричної збірки Івана Франка «Зів’яле листя». Не знаючи біографії поета, я навіть не замислювалася, чому саме листя — «зів’яле», чому саме на три жмутки — три цикли — поділяються поезії збірки. Та коли прочитала роман Романа Горака «Тричі мені являлася любов» — все зрозуміла.

У Івана Яковича було три палких і щирих кохання, та жодне з них не було взаємним, чи, точніше, щасливим, бо не випало прожити спільно з жодною обраницею. Першою жінкою, яка підкорила серце митця, була дочка священика Ольга Рошкевич. Вона також гаряче любила Франка, але її рідні були проти того, щоб їхня дочка мала взаємини із «проскрибованим» (як висловилася у своїх «Спогадах про Івана Франка» Михайлина Рошкевич-Іванець). Згодом Ольга вийшла заміж за В. Озаркевича і почала уникати поета. Навіть коли він, помираючи, просив, щоб вона прийшла проститися, —- < Ольга відмовилася, хоч їхні стосунки, як згадував Франко, тягнулися десять років.

Друге поетове кохання — Юзефа Дзвонковська, вродлива й розумна жінка. Франко просив її руки, та вона відмовила. Це завдало поетові глибокого болю, який відчувається в поезіях, присвячених Юзефі. Але справа не в тому, що Дзвонковська була байдужою до його почуттів, а в тому, що її мучила страшна хвороба — туберкульоз, і жінка відмовляла всім, хто бажав одружитися з нею, аби не зв’язувати нікого своєю недугою.

Останнє кохання Франка, якому присвячено «третій жмуток», — Целіна Зигмунтовська. Дивно, як ця користолюбна, надміру гордовита, духовно обмежена жінка могла полонити серце розумного, досвідченого вже чоловіка. Кажуть, що любов сліпа. У цьому випадку любов спромоглася, власне, тільки на очі, які бачили зовнішнє — красу Целіни, яка й відбирала поетові здоровий глузд; глибші відчуття мовчали. Франкова пристрасть також не знайшла взаємності. Зигмунтовська взагалі не звертала на нього уваги. Коли закоханий митець писав їй листи, вона холодно відповідала на них. На мою думку, саме про неї Франко написав:

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш…

Але якими б не були біографічні підстави для творчості, збірка «Зів’яле листя» — це гімн палкому коханню, одному з найкращих людських почуттів. Поезії, виспівані серцем Франка, глибоко западають у душу. Зів’ялі листочки, рознесені холодним осіннім вітром, — це втрачені мрії поета, символ його нерозділеної печальної любові, біль і туга за прекрасним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твори Івана Франка хвилюють і захоплюють сучасного читача. Написані геніальним майстром слова, вони є згустком болю письменника, для якого доля свого народу була головною проблемою життя і творчості.

Саме в поемі «Мойсей». яка є вершиною у літературній спадщині Каменяря, поет осмислює історичну долю українського народу, трагічні шляхи його буття.

Поема починається прологом, в якому визначається адресат — український народ:

Народе мій, замучений, розбитий.

Мов паралітик той на роздорожжю.

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Цей ліричний зачин звучить як заповіт автора, його лірична сповідь, пророче послання своєму народові.

І.Франко переосмислив біблійну легенду про Мойсея в аспекті проблеми визволення свого народу від гніту. Зображуючи стародавніх ізраїльтян, письменник мав на увазі своїх знедолених земляків-українців. Автор пише, що сорок років євреї блукали пустелею, щоб відшукати обітовану Палестину. Цей тернистий шлях ізраїльтян нагадує читачеві трагічні сторінки історії українського народу який віками боровся за свою волю.

В поемі Мойсей показаний як вождь народу, але одночасно і самовідданий його слуга, що має за мету привести ізраїльтян до нового, щасливого життя. Хоча фізично Мойсей досить слабкий, та «в очах його все щось горить, мов дві блискавки в хмарі».

Йому бридке оте низьке, напівтваринне існування, що охопило його табір. І коли народ, підбурений Датаном і Авіроном, перестав вірити Мойсеєві, той закликає людей не коритися обставинам, а йти далі.

З казки випливає, що людина, яка є справжнім проводирем, повинна бути безмежно вірною своєму народові. Вола мусить усвідомлювати його інтереси й прагнення, адже саме на неї покладена така важлива місія — бути завжди там, де хтось потребує допомоги. Мойсей покидає свій народ, який пізніше відчуватиме свою провину перед ним. Пророк помирає, але ідеї, яким він служив, не загинули. Новий вождь Єготуа піднімає народ до звитяжного бою. Ніхто не зможе спинити переможний рух народу, адже він є творцем історії. Як бачимо, Каменяр у своєму творі висвітлив важливу і на сьогоднішній час проблему єдності вождя і народу.

Прочитавши цей прекрасний твір, починаєш думати і аналізувати сучасні події, адже зараз наш народ перебуває наче в пустелі. Ми чекаємо якихось змін, але, на жаль, немає серед нас Мойсея чи Єготуа, немає відданого масам вождя, який би допоміг народові зробити нашу країну багатою і в економічному, і в духовному плані.

Ми в цей час, як ніколи, повинні усвідомлювати свою причетність до батьківщини, яка зветься Україною. Отже, повинні дбати насамперед про її культурний розвиток, а саме: припадати спраглими вустами до національної мови, звичаїв. Наші юні громадяни України зараз отримують нові українські паспорти. Це дуже добре, що вже маємо свій паспорт, але зовсім незрозуміло, чому в ньому передбачено дублювання записів російською мовою? Заради чого це робиться? Наша мова, культура не зможе розквітнути повною мірою в таких умовах, а вона варта того, щоб посісти гідне місце у світі. І куди дивляться наш президент і депутати? 1 чи знайдеться все ж таки серед нашого народу справжні Мойсей чи Єготуа, шановне товариство?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рівень освіти молоді з кожним роком стає все нижчим , це вже було доведено і державними , і незалежними дослідниками. Так можна і самому помітити , як розмовляла молодь раніше, і як спілкується тепер . І дивина,полягає в тому , що пару -трійку років тому це лякало , а тепер вважається нормою.
Зараз випускники не знають елементарних речей , яким їх навчають у школі , вони не вміють думати , пов’язувати логічно дії та явища , і на сьогоднішній день це — не жах, а дійсність .

Вся справа не тільки в самих учнях , які не хочуть вчитися , біда криється і в самих викладачах.  Наприклад , побувавши на кількох сотнях уроках , незалежні експерти вирішили , що вчителі вибирають для навчання легкі шляхи .Навчають вчителі — діяти , як навчили , а не думати і вирішувати , адже на це зовсім немає часу .
Батьки зараз стурбовані тим , що в школі їх дитина не отримує достатньо знань Багато хто ,навіть, вирішують не віддавати своїх малюків до школи , сподіваючись навчити їх усьому в школі. Цей вихід є більш важким , але , мабуть, єдиним , тому що змінити нинішню систему освіти набагато важче. Раніше вчителя вболівали за те, щоб їхні учні отримали максимум знань , а тепер їм все одно , лише б він випустився із зразковим атестатом .Способів самоосвіти на сьогоднішній момент багато. Одним з перших можна позначити приватних викладачів . По-перше , викладач буде навчати не тільки знань, але й дисципліни, і коли дитина вже навчитися планувати свої дії , тоді можна залишати його самостійно займатися. Але перший час за ним має хтось наглядати і навчати .

Інтернет і різні аудіо і відеокурси також непогано допомагають. Але це , знову ж таки, за умови , що дитині буде хтось пояснювати незрозумілі речі , направляти в потрібне русло. Безсумнівно , користь від самоосвіти є, але самоосвіта повинно мати місце , а не тільки називатися цим.Варто пам’ятати і про правила , які допоможуть вашій дитині вчитися думати , а не сліпо виконувати завдання і переходити до інших задачах . Необхідно правильно підбирати приватного викладача , який буде не тільки натаскувати його за шкільною програмою.

Дитина, яка в школі вчилася сама, буде вільніше почуватися у вищому навчальному закладі , оскільки вже самостійно прохододила через навчальний процес без допомоги викладачів . Тому приватних репетиторів варто наймати тільки перед самим вступом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір Б. Грінченка «Каторжна» (жанр — оповідання) був написаний у 1888 році і, як більшість творчого доробку письменника, присвячений темі дитинства. Мабуть, це невипадково, адже він сам був натхненим педагогом, багато працював вчителем, постійно взаємодіяв з дітьми, добре розумівся на дитячій психології. На час написання «Каторжної» припадає період плідного вчителювання Грінченка в народній школі Христі Алчевської, де йому було надано повної свободи та довіри як фахівцеві у виборі способів та засобів навчання.

Тема природного, нічим не скутого розвитку особистості належить до тих, якими постійно цікавився Борис Грінченко. У своєму оповіданні «Каторжна» письменник розкриває беззахистність та вразливість людської душі: напівсирота Докія після того, як у дім увійшла мачуха, ураз і до кінця свого короткого життя замкнулася у собі, перетворилася на «каторжну». Це була реакція на відсутність ласки, доброти, причому сама Докія могла б наділити цими якостями багатьох.
Дівчинка не знаходить подруг і серед селянських дівчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповідаючи про свої біди та нещастя. Тільки їй вона довіряє свої дитячі таємниці. І тут Грінченко вирішує показати підлу жорстокість мачухи. Не залишає вона дитині навіть цього маленького щастя. Епізод рубання мачухою червоної калини, взятий Грінченком з усної народної творчості, став у творі символом ненависті.

Докія, зовсім позбавлена дитинства і єдиної «приятельки» в образі калини, стала здаватися гнівною, жорстокою і замкненою дівчинкою. Селянські діти тільки розпалювали її ненависть до людей. Але душа маленької героїні таїла у собі стільки любові, співчуття і доброзичливості, що при найменшому натяку на спасіння людського життя, Докія не замислюючись, з радістю віддає своє. Такого вчинку ніхто не сподівався, але героїчна модель поведінки закладена була у Докії ще з дитинства.
Зовнішня краса і розум перетворюють з роками маленьку дівчинку у прекрасну молоду дівчину, яка, як і всі дівчата, чекає свого нареченого. І ось він з’являється. Шахтар Семен заполонив усі її думки, пробудив почуття кохання, що дрімало в її душі, змусив захвилюватися її юне серденько. Докія за кілька тижнів настільки змінилася, що пізнати її було неможливо. Але не судилося їй щасливого подружнього життя, бо людська злість і заздрість ніколи не переведуться на землі. Зневажена Семеном, вона леститься відступникові і гине. Гине тільки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболіванням за людей, які виявили до неї таку черствість. «…Палахкотів у мареннях дівчини вогонь, а вона кричала: «Санька, голубонька згорить!..»
За що?» — таке останнє запитання, з яким помирає Докія і яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачів замислитися над тим, чому стільки муки, горя та сліз додають інколи люди та чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.
Оповідання «Каторжна» недарма називають літературознавці психологічним. У ньому головне — не події, а психологія вчинків людини. Зважаючи на вчинки літературних героїв, маленькі читачі повинні замислитися над своєю поведінкою, бо головна мета Грінченкових оповідань для дітей — виховання почуттів добра, любові та гуманізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Комедія І. Карпенка-Kapoгo «Хазяїн» написана в 1900 році і відтворює реальні факти капіталістичного ладу — народження українського капіталіста-землевласника, якого ненаситна жадоба до наживи робить моральною потворою. Образи п’єси умовно можна поділити на три групи: Пузир та його управителі, ліберали та трудовий народ. Жіночих образів у п’єсі майже немає — це лише дружина Пузиря та його дочка Соня.

Жорстокість і бездушність Пузиря, його жадобу до збагачення допомагають розкрити і образи дружини та дочки. Марія Іванівна — дружина, живе у патріархальній сім’ї, у всьому кориться чоловікові, боїться його, не мала і не має права голосу в родині. Але й вона намагається крадькома протестувати. Халат Пузиря і її вже дратує, вона ладна зібрати гроші на нього, але сказати щонайменшу, дармову ціну, аби лише замінити цей «шедевр» домашнього одягу Пузиря. Вона й овечок, і бурячків для Пузиря нашила — але Пузир продав халат за сто карбованців Золотницькому, хоча він коштує у п’ять разів дорожче.

Соня — вона після смерті старшої дочки, яка самогубством виступила проти волі батька, почала боротися за свої права. На вимогу Соні Пузир віддав її до гімназії, на зауваження Соні щодо покращення харчування робітників Пузир обіцяє змінити все на краще. Тобто Соня, борячись за свої права, здобуває хоч маленькі, та перемоги. Вона бореться за своє кохання, бо хоч Пузир і не хоче мати зятем учителя Калиновича, однак насильно видати дочку заміж за неписьменного, проте багатого поміщицького сина — не наважується.

Проте і Соня — дочка свого батька, і хоч вона намагається говорити з батьком і щодо себе, і щодо робітників, вона все-таки у всьому кориться батьковій волі. Але дівчина здатна боротись, опираючись на допомогу і підтримку чи то Золотницького, чи то Калиновича.

Отже,моїм улюбленим героєм є Соня з комедії Карпенка-Карого.Здобувши освіту, жінки починають боротися і за свої, і за соціальні права,Соня — одна з них.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Багато хто думає, що маленька дитина — кінець активного і цікавого життя батьків, що все життя у них тепер — пляшечки, підгузники, тощо. Але я вважаю, що чим активніше сама дитина залучатиметься у «доросле життя», тим кмітливішою вона буде, тим швидше буде йти її розвиток.

Світ дитинства — особливий світ. Це всесвіт яскравих фарб і звуків, ще не потривожена впливом дорослих. Кожна дитина — першовідкривач. Його інтерес до світу абсолютно щирий, погляд чисте і свіже. Коли ж дитина починає творити, часом, невідомо собі, робить дивовижні відкриття, які вражають навіть іменитих дорослих майстрів.

Дітям можна заздрити, дивлячись, як безтурботно вони граються в кімнаті або на вулиці, граючи у футбол зім’ятою газетою, або влаштовуючи засідку за горою диванних подушок. Дітей можна лаяти, коли вони, в запалі бою з уявним супротивником, розбивають настільну лампу, перевертають вазу з квітами або обривають карниз у вітальні. Але дітей також можна зрозуміти, якщо знати, якими очима вони дивляться на наш, дорослий світ, і на ті предмети, якими ми щодня користуємося у побуті.

Кожна людина живе у своєму світі (у тому числі і дитина) — немає двох схожих світів, як і немає схожих людей. Для когось світ-це внутрішній світ, для інших улюблені міста, села, вулиці. Будь-яка людина має право створювати і вибирати свій спосіб життя, свій світ, в якому він хоче жити. Людини майже завжди щось прив’язує до життя, якщо ж такої опори немає, тобто йому нема чого жити, немає мети в житті, немає нікого, кому б він міг допомагати або для кого він міг би працювати, людина відчуває свою непотрібність, він позбавлений радості від результатів своєї діяльності.

Усередині нас теж є мир. Це наші думки, почуття, мрії і спогади. Кожна людина індивідуальна і має своє ставлення до існування в світі. Ми бачимо наше село, вулиці не такими, які вони є, а якими б я сама хотіла, щоб вони були. Наше життя це те, що ми про неї думаємо. Якщо людина буде думати тільки про погане, чи не буде вірити в себе, чи не буде радіти за себе, інших він не доб’ється поставлених цілей, завдань, він замкнеться у собі! У багатьох замкнутих у собі людей світ обмежений, обгороджений від усіх, існує небажання знайти спільну мову з людьми, боязнь спілкування.

Ми вважаємо, що зараз вмирають почуття. Наш час-час байдужості, байдужості і розрахунку, до всього, що нас оточує. Люди стали дуже егоїстичні. Кожний живе тільки собою. Ніхто не допоможе, не дасть ради не напутить на вірний шлях. Якщо один перейде іншому дорогу, перший обов’язково запам’ятає і помститься. Навколо одне лестощі, зрадництво, обман. Звичайно, є люди чесні, добрі, з якими хочеться спілкуватися, але, на жаль, їх залишилося небагато.

А ще наш світ-світ несправедливості, ненависті, жадібності. Ми дивимося телевізор, просто спілкуємося з людьми, і звідусіль чутно, що все можна купити. І багато говорять це у відкриту. Гроші — яка хороша річ, але коли їх багато, ти відчуваєш вже зовсім не те, що називається почуттям задоволення, руйнуються ідеали, традиції, руйнується життя, така, якою вона повинна бути. Ненависть. … Скільки горя через неї … Щоб підкреслити свою індивідуальність, багато здатні на все. Скінхеди, наприклад, б’ють чорношкірих людей, і їхнє гасло «Росія для росіян». Адже так не можна, якщо людина іншим кольором шкіри з тобою, не схожою формою очей, це не означає, що це погана людина. Треба дружити і поважати людей незалежно від їх національності.

Читання книг, цікаві бесіди, походи в музеї, театри, виконання домашніх завдань замінилися переглядом бойовиків і імпортних мультиків. Хоча мені теж іноді буває цікаво подивитися який-небудь серіал або мультик, я розумію, що це — зайве. А як ці фільми здатні займати голови дітей! У мультфільмах, дитячих передачах з’явилася ненормативна лексика. Герої мультиків, фільмів дуже жорстокі. На екранах телевізора кров, насильство, наркотики будь це новини, фільм або серіал. Глядач позбавляється позитивних емоцій. Де російські народні казки, де старі радянські фільми? Покажуть тільки раз на рік напередодні Нового року. А коли будуть зніматися нові фільми, серіали з позитивними емоціями, від яких будеш отримувати задоволення? Не можна втрачати людські якості, треба намагатися виправити становище нашої країни, нашого села, суспільства.

            В останні роки наші письменники і публіцисти невпинно говорять з тривогою про ознаки духовної деградації, духовного зубожіння, безпосередньо пов’язаних з мовними втратами. Непристойність матірщини усвідомлюється усіма. Однак не всі розуміють, що це — сильне зло. Мова блатних людей загрожує стати вже нормою. Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови! А ми сидимо, склавши руки вдома, і нічого не робимо! Наша мова вимагає до себе постійної пильної уваги, дбайливої ​​турботи. Можна навчитися говорити чи писати правильно, але одноманітно, безбарвно, мляво. Такої промови бракує виразності. А адже російську мову надзвичайно багатий, гнучкий і мальовничий для висловлення простих природних понять … Результати життя кожного покоління залишаються в мові. А якщо так далі народ буде діяти, то яка мова перейде нашим нащадкам? Я хочу, щоб російська мова жив і розвивався.

            Треба бути чесними, безкорисливими, відповідальними, намагатися допомагати іншим, вчитися щиро радіти за іншого без всяких розрахунків і, головне, бути — жалісливими, не відштовхувати, що не відкидати тих, з ким йдеш поруч, а підтримувати своїх друзів і рідних, і тоді все будуть щасливі. Зараз наша молодь, що вона робить? Хіба не спить? Хіба не ходить гуляти у двори? Щоденна порожня перетасовування днів. А з какою гордістю і невідомим гідністю, відштовхуючим поглядом дивляться, хто не так одягнений, як вони, не носить їх імені та звання. І уявляють, нещасні, що вони ще вище натовпу. А самі зійдуться між собою, переп’ють і поб’ються, точно дикі!  Ми хочемо звернутися до свого покоління: давайте збережемо в чистому вигляді дружбу і любов, збережемо в собі добре та людяне, забудемо жорстоке і аморальне і постараємося, незважаючи на труднощі навчання і життя, не шукати легкого шляху, а вибирати те, що правильніше і краще, щоб можна було вимовити з гордістю «Ми» і не зітхати, коли говоримо «Наш час!»

            Людям більше не можна страждати, людям треба жити заради життя. Тому ми самі повинні будувати той світ, який хочемо бачити в майбутньому. Але ми віримо і сподіваємося, що коли-небудь цей світ зміниться на краще. Адже маленька людина, коли він хоче працювати, — непереможна сила!  Хочемо ще сказати наступне. Найстрашніше відбувається з людиною від відчуття непотрібності і самотності в цьому світі … Бережіть себе і своїх близьких від цього. І любите життя, якою важкою б вона вам не здавалася. Вірте! Сподівайтеся! Любіть! І наш час стане кращим з часів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ще хлопчиною Іван Карпенко-Карий слухав що народну думу з уст матері. Тоді гнівався на Саву, захоплювався відважними народними месниками, такими, як Гнат Голий. Аж ось тепер, коли драматургові минуло вже п’ятдесят років, ця давно знайома пісня-дума заговорила до його серця й розуму якось по-новому. Яка це трагедія! Прокляття народне не минуло долі Сави. Не зазнав зрадник і особистого щастя.

Одружився з шляхтянкою, але не дістав душевного спокою. Переслідують думки про колишніх побратимів. І вони таки прийшли до нього й помстилися, як велить закон народного правосуддя…

Отже, у Івана Карпенка-Карого з’являється намір взятися за українську історичну тему з часів гайдамаччини першої половини XVIII століття і втілити її в трагедії «Сава Чалий». В основі твору — не тільки народна дума: письменник-драматург опрацював багато історичних матеріалів і значно глибше, ніж у фольклорному творі, змалював образ Сави.

Сава Чалий Карпенка-Карого — людина великої енергії та пристрасті, що здатна глибоко переживати, любити й ненавидіти. На початку драми ми бачимо щирого патріота, у якого душа болить за сплюндровану польськими магнатами рідну землю.

Сава всі сили віддає на боротьбу за визволення народу з-під польсько-шляхетського гноблення. Але потім приходить зневіра: в Україні дедалі більше проливається кров, війні кінця-краю немає… Шляхтич Шмигельський переконує Саву. що спокій і добробут можна Досягти через примирення. Шукаючи згоди з польським панством, він потрапляє в табір лютого ворога України Потоцького, і цим уже остаточно стає на шлях зради. Марно сподівається він домовитися з польським гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає основним конфліктом трагедії. У своєму творі драматург психологічно глибоко показує, який шлях пройшов

Сава Чалий до свого духовного виродження і став ворогом України, заплямувавши руки кров’ю побратимів. Зрештою він потрапляє в безвихідь, і колишні бойові товариші вчиняють над Савою розправу. Помираючи, він розкаюється у своєму відступництві: «Простіть… Я кров’ю змив свою вину… Прощайте».

Такою кінцівкою Іван Карпенко-Карий стверджує, що зрада, за яких би умов вона не відбулася, є найтяжчим і непрощенним гріхом. У трагедії автор торкається загальнолюдських цінностей і змушує задуматися кожного про духовний зв’язок з рідним народом, про вірність національним інтересам Батьківщини.