Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість І. Франка вражає тематичним і жанровим розмаїттям. Прозова спадщина письменника налічує 8 повістей і понад сто оповідань. І серед них повість «Захар Беркут», де І. Франко змалював наших хоробрих предків, які мужньо і відважно захищали рідну землю від монголо-татарських завойовників.

Серед дійових осіб повісті є як позитивні, так і негативні образи. Один із них — боярин Тугар Вовк. У цій повісті І. Франко показує Тугара Вовка гнобителем, зрадником, що над усе ставить свої особисті інтереси й прагне жити, визискуючи з інших. Він хоче заволодіти багатствами краю, поневолити його людей. Але волелюбні тухольці не скоряються боярину, і громада одностайно ухвалює вигнати Тугара Вовка з Тухольщини. Прагнучи помститися непокірним тухольцям, розлючений боярин іде до монголів і обіцяє провести їх через гори, сподіваючись з їхньою допомогою підкорити волелюбних тухольців, заволодіти усіма багатствами.

Моє ставлення до боярина Тугара Вовка відверто негативне. Як же ще можна ставитись до людини, яка зрадила свій народ, батьківщину? Вчинки і дії його викликають осуд, огиду. Серце боярина було засліплено жадобою влади, ненависті до тухольців, які встановили справедливі закони у своїй громаді. А після свого вигнання він вирішує помститися непокірним тухольцям. Та не судилося зрадникові здійснити свої підступні наміри. Як і інші загарбники, він безславно гине.

Зла, жорстока, нікчемна, підступна людина, зрадник батьківщини, народу ніколи не може викликати ніякі інші почуття, крім жорстокого осуду, ганьби та огиди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Каменярі» Іван Якович Франко помістив у збірку з промовистою назвою «Думи пролетарія». Усе життя поет відчував свою близькість до народу, закликав знедолених, пригнічених рабським становищем людей боротися зі свавіллям і неправдою.Вірш «Каменярі» наповнений символічними образами, серед яких — височенна гранітна скала, символ неправди і неволі.

До цієї скали приковані залізними ланцюгами тисячі борців. На їхні плечі давить «один страшний якийсь тягар», але в руках у кожного «тяжкий залізний молот», яким борці мусять будь-що розбити скалу, звільнитися від пут, що гадюччям обвили руки. Жага свободи стане витоком надлюдської сили і допоможе борцям розбити цю зловісну скалу, щоб звільнити себе і свій народ від залізних ланцюгів неволі. У цій нерівній боротьбі гинули борці, уламки скали калічили тіла, але ніщо не могло спинити їхнього бажання звільнитися. Вони знали, що, можливо, їхні імена забудуться, та дорогою, яку прокладуть каменярі, інші люди підуть у нове життя.Каменярі взяли на себе величезний тягар, який зробив їх невільниками власного вибору, віри у те, що їхня справа не буде марною. Вони сильні духом, і ніщо вже не може зупинити поступу вперед.

Іван Франко відчував себе одним із тих каменярів. Він пішов на сильний голос, що «згори, як грім, гримить». Поет не розкриває перед читачем природу цього голосу. Це може бути голос Бога, чи голос людської совісті, чи голос правди. Йому не можна опиратися, не можна випускати із рук молота, не можна ухилятися від важкої роботи. Ніщо вже не має влади над борцями. Заради цієї роботи вони покинули свої родини і не зважають на прокльони друзів і недругів.Якось відомий український поет Євген Маланюк сказав: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Наші митці вели народ за собою, показували йому шлях до кращого життя. Але вони ніколи не ставили себе над народом. Іван Франко теж бачив себе лише одним із багатьох каменярів, які «в одну громаду скуті Святою думкою» важкими молотами розбивають скалу, щоб «кров’ю власною і власними кістками» змурувати дорогу для нового життя, для правди і щастя.Не для власної втіхи, не заради майбутньої слави творив геніальний поет. Його зболена душа шукала того слова, яке допоможе народові прокинутися від напівсну, допоможе зрозуміти, що без боротьби і самопожертви марно чекати кращої долі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У «першому жмутку» поет розповідає про своє весняне кохання, яке з плином часу згоріло і перетворилося на золу. «Першій жмуток» викликає асоціації осені, початку кінця, вмирання квітучої природи. Восени домінуючими кольорами можна вважати жовтий і червоний, тому не дивно, що майже в кожній поезії цього «жмутку» наявні ці кольори. Жовтий — це колір віддаленого сонця, що проливає своє благодатне проміння у непроникну пітьму. Цей колір містить багато протиріч, тому що разом із життєдайним сонцем він несе в собі відлітання у вічність зів’ялого листя, а отже, і символізує наближення строку смерті та загробного життя. Також жовтий колір вважається кольором божевілень та божевілля. Червоний колір в свою чергу символізує активне чоловіче начало, це колір життя, вогню, війни, енергії, пристрасті, кохання, життєвої та фізичної сили, здоров’я, молодості. З самого початку ми бачимо роздвоєність, суперечливість двох стихій: життя і смерті.

Свою збірку поет відкрив віршем-заспівом, побудованим на порівнянні поезії з вогнем, який сполучається з традиційним для літератури й народної пісенності метафоричним уподібненням любовних почуттів та переживань до незгасаючого багаття. Проте метафора Франка відзначається оригінальністю: картина полум’я тонко розкриває мінливу гаму переживань внутрішнього стану ліричного героя:

По довгім, важкім отупінню

Знов тріскає хвиля пісень,

Неначе з-під попелу разом

Язиками блимне огень

Що щастям, спокоєм здавалось,

Те попелу тепла верства;

Під нею жаги і любові

Не згасла ще, тліла, ятрилась

Помимо сліз моїх роси;

Та вітер повіяв і попіл розвіяв —

Тепер ти огонь той згаси!

Як бачимо, метафоричний образ вогню тут виступає в різноманітних нюансах, він передає почуття кохання, уособлене в символах попелу, іскор, бурхаючого полум’я тощо. Цей образ проймає всю збірку, раз у раз виринаючи в кожному «жмутку».

Джек Тресіддер визначає вогонь як божественну енергію, очищення, одкровення, перетворення, відродження, духовний порив, спокусу, честолюбство, натхнення, сексуальну пристрасть; сильний і активний елемент, який символізує як творчі, так і руйнівні сили. Графічно вогонь в алхімії зображався у вигляді трикутника, тому що вважався субстанцією, що об’єднує три останні: землю, воду та повітря. На буденному рівні вогонь — це захисний, заспокійливий образ (домашнє вогнище). Але він може бути і грізним образом руйнівних сил природи.

Далі поет пригадує своє весняне кохання, може, сам вогонь навіває ці спомини, в цей момент співець відчуває себе «сильним», «свобідним», «веселим», «щирим», «лагідним», якась дивна легкість відчувається завдяки цим епітетам. Легкість триває недовго, на противагу їй стають такі метафоричні словосполучення як «жалісна туга», «дрижання нервове», «погляд розпуки», «холодна тривога», «біль німий», тепер ми бачимо, що безвихідь реальності не дає спокою ліричному герою:

Ставка вже не верне знов…

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п’яна,

Безнадійна любов.

Червоний колір кохання поєднується з блідим кольором смерті. Невже кохання таке близьке до смерті? Герой вважає, що так, і, щоб розповісти коханій, як він її любить, знову звертається до образу вогню:

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Але кохана каже: «Не надійся нічого!». Ці страшні слова зумовлюють появу образу пекла і лютої гарячки. Таким чином, символіка вогню у своїй руйнуючій фазі доходить апогею і зливається із образом смерті.

Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Коллар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з’їзді в Харкові 

(1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.

1905р. взяв активну участь у революційних подіях, у зв’язку з чим змушений був емігрувати до Галичини. Повернувшись до Києва 1912p., він зразу ж був арештований і висланий за межі України. Повернувся до Харкова після розпаду царської Росії, проживши тут до свого чергового арешту.

Гнат Хоткевич — самобутня творча постать: письменник, критик, літературознавець, мистецтвознавець, театральний і музичний діяч, історик і етнограф, автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів. Окремими книжками вийшли друком «Поезії в прозі» (1902), драма «Лихоліття» (1906), повісті «Камінна душа» (1911), «Авірон» (1917), оповідання «Гірські акварелі» (1914), «Твори» у восьми томах (1928 — 1931) та ін.

Незважаючи на свої заслуги перед народом як талановитого письменника, громадського і культурного діяча, учасника революційного руху на Україні, Хоткевич з початку 30-х років зазнає жорстоких переслідувань з боку партократії: його звинувачують у націоналізмі, не публікують творів, шельмують у пресі. Письменник звертається листовно до різних інстанцій (харківських властей, Академії наук України, зрештою, до «батька» Сталіна) з проханням полегшити його долю та долю його сім’ї: «Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток. Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку… На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи… В нас нічим топити… Вода в хаті замерзає…»

Не допомогла Хоткевичу ні Спілка письменників, ні Академія наук. Зрештою після гонінь, цькувань, принижень настала розв’язка: 23 лютого 1938p. виписано ордер на арешт Г. Хоткевича, звинуваченого в тому, що він нібито є «учасником антирадянської української націоналістичної організації».

Водночас з арештом відбувся трус на квартирі письменника: вилучено паспорт, профквиток, конфісковано мисливську рушницю.

У постанові від 3 березня 1938p. органів НКВС УРСР Г. Хоткевич уже звинувачується в тому, що «він є учасником контрреволюційної української повстанської організації і агентом німецької розвідки, протягом тривалого часу проводив активну контрреволюційну націоналістичну організаційну і шпигунську діяльність».Під постановою — підпис оперуповноваженого III відділу управління Державної безпеки Ейдука.

У протоколі допиту від 23 травня 1938p., який вів той же Ейдук, Хоткевичу інкримінується те, що він є «переконаний український націоналіст… протягом всього існування соціалістичної держави вів активну боротьбу з Радянською владою».

Внаслідок вжитих до письменника заходів фізичного впливу він був змушений «зізнатися» у «злочинах», яких не вчинив.

У справі Г. Хоткевича як доведений факт стверджується, що 1923p. він завербований у Харкові для шпіонажу на користь Німеччини, був не тільки зв’язаний з Українською військовою організацією, а й «проводив активну діяльність по лінії цієї контрреволюційної організації».

У зв’язку з цим його справу вирішено надіслати на розгляд НКВС СРСР. Доля Хоткевича цією постановою була вирішена.

Про останній, найтрагічніший, момент у житті Г. Хоткевича свідчить «Виписка із протоколу № 69 засідання Особливої трійки УНКВС по Харківській області» від 29 вересня 1938p.: обвинуваченого розстріляти, а особисте майно конфіскувати.

Цей вирок виконано 8 жовтня 1938p.

24 квітня 1956p. військовий трибунал Київського військового округу ухвалу «особливої трійки» в справі Г. Хоткевича скасував за відсутністю в його діях складу злочину.

Гнат Хоткевич реабілітований посмертно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Це красива романтична поезія про нещасне кохання. Тема — розповідь ліричного героя про його нещасливе кохання. Ідея цієї поезії — заклик шукати своє кохання та кохати всупереч усім бідам, не дивлячись ні на що.

Мені сподобалася ця поезія, бо вона дуже правдива й гарна, автор уміло знайшов потрібні красиві слова, щоб висловити свої почуття, поділитися тим, що тривожило тоді його душу й не давало спокою.

Іван Якович Франко своїм прикладом, своєю історією показує, що необхідно боротися за своє кохання й щастя, треба добиватися кохання й намагатися зробити кохану людину щасливою!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою чи приносить душевний біль. Стільки існує людство, нерозгаданою залишається тайна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.

«Людина, — сказав М.М. Коцюбинський, — яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя, часто вилисіється в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «зів’яле листя». Се такі легкі, ніжні, з такою широкою гамою почуття і розуміння душі людської що, читаючи їх, не знаєш, кому додати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Франко створив у збірці «Зів’яле листя» узагальнений образ жінки. Він то піднімає її до неба, то кидає на дно. «Одна, лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина», друга — «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня», третя — «Женина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». А ми бачимо одну, така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї жіночої постаті. В одному образі безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії.

Поет тужить за своїм ідеалом, якого не знаходить в житті:

Я не люблю тебе, о ні,

Люблю я власну мрії,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Звертаючись до коханої, поет «щасливий, наче цар могутній», освідчується їй: «Я б душу дав за тебе».

Трагічний настрій, викликаний коханням без взаємності, відчувається в поезії «Так, ти одна моя правдивая любов». Кохання героя — «найжаркіший порив «його душі і тіла, «найкращий спів», це «славний подвиг» його життя».

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Усю велич і всю складність почуттів висловлює поет у вірші «Ой ти, дівчино, з горіх зерня», суть якого в строфі:

Ой ти, дівчина, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Сповідь зраненої наболілої Франкової душі зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття ліричного героя поезії»?

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов, дерево червоне,

Займається і знову тоне

У пітьми?

Недаремно Франко дав збірці підзаголовок «Лірична драма». Три «жмутки» — це три дії, зміст яких життя і невдале кохання ліричного героя конфлікт надзвичайно напружений: адже тричі йому «являлася любов», котра примушувала страждати невимовно.

Як сказав О. Білецький, «все, що є в нашій мові найніжнішого, найгаласливішого… вклав поет у ці хвилюючі, питання кров’ю серця рядки».

Збірка І. Я. Франка належить до найгеніальніших творінь світової любовної лірики. У «Зів’ялому листі» відображено любовні страждання непересічної, сильної духом людини. Ліричний герой — це жива, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі. Якби знав я гори, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари…

То тебе би, мила, обдала їх сила, всі би в твоїм серці іскри погасила, Всі думки й бажання за одним ударом, лиш одна любов би вибухла пожаром.

У цьому «пожарі почуттів», як на жертовному вогні, згоряє людина, але, згоряючи, переплавляється, і натура її облагороджується.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хто рече: кохаю Бога,

а не порятує брата —

той брехню на душу взяв.

З Біблії

Франко, як засвідчують літературознавці, був першим дослідником і популяризатором творчості Івана Вишенського, видатного полеміста, борця проти унії, проти релігійно-національного і феодально-шляхетського гніту в Україні. Він високо цінував його за яскраві сатиричні малюнки тогочасного суспільно-політичного життя, за його блискучий полемічний характер, присвятив йому поему під назвою «Іван Вишенський», вмістивши її в збірку «Із днів журби». Ця поема вважається одним з кращих творів Великого Каменяра. Зміст поеми відповідає історичній правді. Починається твір мальовничого картиною Афонської гори, на фоні якої й відбуваються описані далі події. Гора вражає читача своєю красою:

на хвилястім синім полі

на рівнині лазуровій.

Однак у читача складається таке враження, що серед цієї живої природи панує мертва тиша. І хатки тут є, і поляни, і ліси, але не чути розмов, співу, сміху, бо це понуре царство ченців, аскетів. Лише зрідка цю мертву тишу порушують монастирські дзвони, «мов нарікання докори на людей, що замертвіли цей прекрасний куток».

Тут ми вперше зустрічаємося з Іваном Вишенським. У минулому його знали як людину зі світлими думками й високими пориваннями. Не реалізувавши себе на рідній землі, Іван прибув до цієї «сумної тюрми». Він уже немолодий, «дідусь похилий, зморщений, сивобородий». Зневірившись у суспільній праці та боротьбі, Вишенський дійшов до крайньої межі аскетизму: останні роки свого життя він хоче провести не в Монастирі, не в самотньому скиті, а в неприступній скелі печери, куди спускають його на шнурі. Печера — це тепер його домівка і його могила. Тому, коли його проводжають у цю останню путь, то, як над мерцем, співають: «Со святими упокой».

Проходять дні за днями. Іван намагається виправдати свій вибір, заспокоїти свою бентежну душу пристрасного в минулому борця-полеміста. Але все, що він бачить поза печерою нагадує йому життя. Він стає свідком безперервної боротьби і змагання у природі, згадує своє дитинство, материнську ласку. Пелюстки вишневого цвіту, що залетіли випадково до печери, нагадують, йому про запашні сади України. У привезеному з України листі його закликають покинути келію, повернутися на Батьківщину, у світ життя і боротьби:

зігрівай нас своїм словом.

Душа аскета роздвоюється. Він відчуває, як у свідомості його відбувається боротьба між аскетизмом і почуттям громадського обов’язку перед народом, своєю країною. Спочатку перемагають догматичні переконання:

Хай рятується, як зна, —

а мені коли б самому

дотиснутись до Христа.

Та скоро Вишенський розуміє всю облудність аскетичної моралі. У його душі перемагає і розцвітає любов до України:

черепино недобита,

про своє спасення драти

там, де гине мільйон.

Поема має символічне закінчення. Перед вчорашнім аскетом з’являється променистий шлях, який єднає його з Батьківщиною, з народом.Як і в будь-якому художньому творі, в поемі І. Франка наявний художній вимисел.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дослідники вважають, що в житті Франка було три жінки, яких він кохав: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, і Целіна Зиґмунтовська, але якій же саме жінці поет присвятив свою неперевершену за художньою вартістю ліричну збірку «Зів’яле листя»? Сам поет скаже про це у вірші «Тричі мені являлася любов…». В нього було три кохання, три жінки: «Одна несміла, як лілея біла…», «Явилась друга — гордая княгиня…», «Явилась третя… — і очам приємно…». Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

Припустимо, що «лілеєю» була Ольга Рошкевич, бо для Франка вона «була першою жінкою, яку він глибоко покохав і їй присвятив багато своїх поезій». Нещастя їхнього кохання полягало в тому, що батько Ольги Михайло Рошкевич спочатку погоджувався на одруження Ольги з Іваном, але після арешту Франка він заборонив дочці мати будь-які зв’язки з арештантом. Ольга мала сильний характер і не хотіла розривати відносини з Франком, проте обставини вимагали того, щоб вона одружилася з Володимиром Озаркевичем — братом майбутньої письменниці Наталії Кобринської. «Володимир теж кохав одну дівчину, але мотиви «родинної політики» розбили це кохання і довели до подружжя Володимира з Ольгою… Проте життя для обох було великою життєвою трагедією», — писав сучасник Франка.

В 1880 році Франка заарештували в друге і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше.

Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя і у 1898 році Франко написав А. Ю. Кримському: «Наша любов тяглася 10 літ». Тобто з 1874 р. по 1884 р.

Одруження Франка Ольга сприйняла боляче, але не відвернулася від нього, а навпаки привітала. Звичайно, що писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану.

У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини.

Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити.

Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: «Ні».

Чи дійсно Ольга не хотіла бачити Франка або вона настільки його кохала, що просто не могла уявити собі, не хотіла розуміти те, що єдина людина, яку вона обожнювала, помирає. Або чи дійсно вона не хотіла бачити Франка, коли жила у Львові? Мабуть, просто розуміла, що у нього є дружина, тому не дозволила собі стати між ними.

Ми розуміємо, що Ольга була досить сильною жінкою, жінкою дійсно прекрасною. Франко присвятив їй небагато творів, але біль за нею, біль за втраченим коханням став поштовхом до створення його лірики, а головне, скропив кожну поезію «Зів’ялого листя». «Я кажу вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», — признавався він Михайлу Павлику.

Він любив її, він боровся за своє кохання. Любив її не десять років, як переконував Кримського. Він любив її все життя, а, коли втратив, шукав Ольгу в інших жінках.

Гордою княгинею стала для Франка Юзефа Дзвонковська. Юзефа була дуже вродливою жінкою і багато хлопців закохувалися в неї, однак вона нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була привітна і добра. Всі вважали, що це відбувалося із-за того, що вона була «високого походження».На Франка Юзефа справила сильне враження, він закохався в неї і вирішив, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Але мати Юзефи відмовила Франку.

Ольга підтримувала Франка і казала, що він ще знайде достойну його любові дівчину, але він сприймав її слова як насміх, бо про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли втративши її, Ольгу, він втратив всю надію на любов будь-якої жінки.Відмова Юзефи прикро образила Франка, лише потім він довідався, що Дзвонковська була хвора на туберкульоз. Рано чи пізно вона мала померти, тому вона не могла стати його дружиною. Відмовляла Юзефа і всім іншим, але лише Франкові відкрила істину причину.

Юзефа Дзвонковська стала народною вчителькою, але прожити їй судилося всього 30 років (21.10.1862 — 5.05.1892).

З огляду на це, ми можемо сказати лише про те, що все одно Франко кохає Ольгу, проте вважає, що може підшукати їй заміну. Навряд чи між Франком і Юзефою було саме кохання, адже вона була хвора, тому не кохала нікого, казала, що кохання не для неї, а він просто жалів і її, і себе.Але хто знає, адже кохання у людини може бути одне, проте закохуватись вона може в різних людей. Так і у Франка, бо письменники не можуть писати вірші не закохуючись, вони повинні знаходитися в цьому процесі постійно, вони повинні переживати, відчувати, і — писати.

Але підемо далі і з’ясуємо хто ж була ця третя, на яку так «приємно дивитися».

«Фатальним для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ, під її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єски в «Ізмарагді» і ненадрукована повість», — писав Франко до того ж А. Ю. Кримського. Таке враження, що Франко намагається розбити своє кохання на якісь періоди, проміжок яких 10 літ. Не будемо забувати про те, що Франко писав, ніби і кохання до Ольги у нього було лише протягом десятьох років, а з’ясувалося, що і перед смертю її персона не давала йому спокою.

Так хто ж була ця третя жінка? її ім’я — Целіна Зиґмунтовська. Вона працювала на пошті, потім вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла. Син Едісь загинув на фронті.

Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів’яле листя». Коли потім Целіну Зиґмунтовську запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не придумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався, був рудий, а їй подобались брюнети.

Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться, — зупиниться і він. То тривало місяцями. Потім він зник. А жодного дня знову з’явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

На початку 1890 р. Целіна виїхала зі Львова, її тітка померла. Франко знав про це і в його записнику з’являється вірш «Похорон пані А. Г.», який увійшов в перший жмуток «Зів’ялого листя». Вірш «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» Франко написав під впливом того, що Целіна жила у Перемишлі, і він декілька разів приїжджав туди…

В останні дні життя, тобто травень 1916, не писав Франко майже нічого, бо права рука була паралізована, ліва теж відмовлялася працювати. Іван Якович ходив по своїй бібліотеці, читав Біблію по-грецьки і по-латині, застановлявся над Мойсеєм, над Христом і християнською філософією; згадував св. Варнаву й Івана з Дамаску. Деякі незакінчені вірші казав при своїх очах спалити, деякі відкладав і придумував як докінчити…

Доволі часто приходила в той час Целіна Зиґмунтовська, вона була віруючою католичкою і намовляла поета до сповіді. Він сказав тоді голосно і рішучо: «Я без гріхів, спокійно можу вмирати, бо маю найчистішу совість зі всіх борців за волю, правду…».

24 травня православний піп ствердив, що Франко атеїст. Поет не хотів, щоб його перетворювали на католика, не хотів, щоб на його похороні співали і молилися, хотів щоб запросили молодих людей. Сказав, щоб передали людям, що найулюбленішою його молитвою були такі слова: «Люблю Україну, люблю її поневолений катами народ».

Отож, можемо припустити, що збірка «Зів’яле листя» була автобіографічною, бо факти з життя Франка неодноразово вплітаються в поезії. Але кому ж вона присвячена? Ми схильні вважати, що лірична збірка поезій І. Франка присвячена Ользі — єдиній, чистій, першій і останній любові, але іноді здається, що збірка не присвячена жодній з жінок, вона є одою нещасливому коханню, яке огортало душу поета протягом багатьох років

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема «Мойсей» написана великим Каменярем майже сто років тому. Та сьогодні, коли Україна стала на шлях незалежності і вже десять років ним крокує, цей твір має гостру актуальність як ніколи. Країна налічує величезну кількість різних партій та об’єднань, які висувають своїх лідерів з їх програмами «за щасливе майбутнє нації». Кому повірить, за ким піде український народ, знесилений роками соціально-економічних труднощів? Які якості повинен мати той поводир нації, який виведе її на твердий шлях міці й розквіту?

Відповіді на ці нелегкі питання я знаходив, коли читав Франкового «Мойсея». Він, як і Шевченкове послання «І мертвим, і живим…», кличе кожного з нас до роздумів: як жити, якими шляхами йти до щастя, яким вождям довірити свою долю.

У своїй поемі Франко через біблійний сюжет розкриває національні, українські проблеми, подаючи через символи і підтексти роздуми про нелегкий шлях рідного народу до свободи. Я читаю «О Ізраїлю!», а чую «О Україно!», бачу труднощі і переживання євреїв, а переді мною постає мій народ. Тому я так уважно придивляюсь і знайомлюсь з образом Мойсея — пророка, поводиря, який прагне вивести народ Ізраїлю до Палестини — землі обітованої. Це він у ліричному монолозі «Народе мій, замучений, розбитий…» звертається не тільки до ізраїльтян, а й до рідного Франкові народу українського:

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судилося! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Ця віра у свій народ допомагає Мойсею збагнути глибокий зміст і значення священного заповіту Ієгови: необхідно турбуватися не тільки про хліб насущний, головне завдання поводирів — дбати про збереження високого волелюбного морального духу народних мас:

Хто вас хлібом накормить,

Хто враз з хлібом піде до гною;

А хто духа накормить у вас,

На мою думку, саме у цьому суцільному й гармонійному злитті вождя з народом вбачає Каменяр найголовніше покликання й найсуттєвішу якість лідера нації. Образ Мойсея був йому духовно близьким. Через нього поет розкрив усі свої якості пророка, який волею Бога має глибше, ніж інші, бачення та розуміння життя, але не має повної підтримки народу, заради якого несе свій подвижницький хрест. Та саме в цьому і полягає сила самовідданого служіння народові, любов до нього і жертовність, розуміння його достоїнств і хиб:

Бо люблю я тебе не лише

А й за хиби та злоби твої,

У поемі ми бачимо пророка у різних обставинах, які допомагають багатогранному розкриттю його образу. Ось він, впевнений у своїй святій місії, говорить: «Так з низин тих, мрячних і лячних я хотів їх підвести». А ось він у самотності та гіркоті від нерозуміння та відсутності підтримки тих, кому він так тяжко добуває свободу. Мойсей постає перед нами не суворим відлюдником, а надзвичайно доброю й милосердною людиною, головне багатство якої — мудра голова, безкорислива любов до свого народу та щирі молитви. Я думаю, що саме таким і повинен бути справжній лідер, поводир нації. Тільки за ним народ може крокувати до щасливого буття спокійно і впевнено, спираючись на його правду.

…Минули роки, змінилися епохи, а ми й сьогодні прислухаємося до Франкового слова. І в цьому — художня сила твору і його невмируща жива енергія.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Своїм багатим обдаруванням і титанічною діяльністю І. Франко залишив такі духовні скарби в історії української літератури, що сьогодні й уявити її без них просто неможливо. Серед прозової спадщини особливо яскраво виділяється його повість «Захар Беркут», створена у 1883 році. У цій історичній повісті розповідається про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.

У творі виведено чимало дійових осіб. Але найбільше мені сподобався Максим — молодший син Захара Беркута. Це сміливий і відважний юнак, справжній патріот своєї вітчизни. Коли монголо-татари напали на Руську землю, у перших рядах її захисників був Максим, хоч він і був сином ватажка тухольської громади Захара Беркута. У цім першім нерівнім бою загинуло багато воїнів-тухольців, а поранений непритомний Максим потрапляє у полон до монголів. Він тяжко переживає своє становище і радий був би краще вмерти, ніж потрапити у полон. Але так склалася доля. Боярин Тугар Вовк пропонує зберегти Максимові життя за вільний вихід монголів з котловини. Але гордий Максим відмовляється від цієї пропозиції. Він, як і його батько Захар Беркут, не може пристати на таку умову — ціною власного життя випустити з пастки ворогів. Хоч він і розуміє, що «життя в неволі нічого не варте, краще смерть», проте відданість батьківщині і народові дають йому сили винести всі муки, не заплямувати своєї честі, честі сім’ї, народу. Кохана дівчина Максима Мирослава теж пропонувала йому вибратися із монгольського табору, переодягнувшись у її одяг і показавши перстень-перепустку монгольській варті. Але Максим відкидає і цю пропозицію: врятувати своє життя, ризикуючи життям коханої, він, звичайно, не погоджується. Мужній, сміливий, гордий Максим, безперечно, не може не сподобатись. А безмежну відданість батьківщині, народові, кришталеву чесність й чистоту, які мав Максим, хотів би виховати в собі кожний з нас.