Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ілля Михайлович Турчиновський народився 20 липня 1695 року в містечку Березані на Полтавщині в родині сотника.

Вчився спочатку вдома, потім у Києво-Могилянській академії,яку так і не закінчив, мандрував по Україні, Білорусії, перепробував багато професій. У 1718 р. став священиком у рідному містечку. Своє «житіє і страданіє» описав в автобіографічному творі, який розгортає колоритну картину життя і побуту «мандрівних» студентів. Рукопис автобіографії Іллі Турчиновського повністю не зберігся. У передмові до публікації редакція журналу «Киевская старина» повідомляла, що за даними, одержаними від попереднього власника рукопису, який читав повний текст, Ілля Турчиновський був звільнений від суду, був відновлений на своїй посаді священика і після багатьох пригод помер у похилому віці, хоча й в іншій парафії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тяжкими і нерадісними були спогади Тараса Шевченка про дитинство, але перші, несвідомі роки його життя пройшли в колі люблячої сім’ї.
Тарас Шевченко народився в сім’ї кріпаків. Батьки тяжко працювали на панщині, на власному клаптику землі, діти на цілий день залишалися самі. Але ввечері, коли сім’я збиралася за столом, батько, Григорій Іванович, і мати, Катерина Якимівна, мали змогу хоч трішки поспілкуватися з дітьми. Батько знав багато чумацьких пісень, мати, сестра й тітка теж любили співати. Усі вони мали приємні голоси, і часто в хаті Шевченків лунали чисті звуки народних пісень. А у свята вся сім’я гостювала в діда Івана чи він приходив до них і тоді малий Тарас міг досхочу слухати розповіді діда про боротьбу селян із польською шляхтою, про гайдамацьке повстання, свідком, а можливо, й учасником якого був дід Іван.

Коли Тарасові виповнилося вісім років, його віддали «до п’яного дяка в науку…» Наука та була важкою і нецікавою, а за найменшу провину дяк карав своїх учнів різками. Тарасові не раз діставалося на горіхи, але хлопець розумів, що цей учитель не знав інших методів навчання і виховання: так учили його, так і він навчав своїх непосидючих учнів. Навіть така «наука» не залишила в його душі тяжкого сліду. Справжнє пекло хлопець пізнав, коли померла його добра мати, і в сім’ю прийшла мачуха, яка виявилася лихою жінкою. Дев’ятилітній Тарас був дуже непосидючий, і у власній хаті мачуха створила для нього справжнє пекло. Старша сестра Катерина, яка була ненькою і захисницею хлопчика, вийшла заміж у сусіднє село, а старший брат Микита і навіть рідний дядько Павло не раз били Тараса за найменшу провину.
Згадуючи своє дитинство, поет писав:

У тій хатині, у раю Я бачив пекло…

Не раз хлопчик тікав з дому, ховався у бур’янах, і тільки молодша сестричка та сусідська дівчинка Оксана знали, де переховується Тарас, і носили йому туди їсти. У тринадцять років Шевченко пас громадську череду, допомагав у господарстві старшому братові Микиті, працював наймитом — погоничем у кирилівського попа Григорія Кошиця, пас свиней у рідного дядька Павла. Тарас мріяв вирватися із кола постійних знущань і принижень. Він хотів бути художником, адже,з раннього дитинства малював крейдою чи вугіллям на стінах, на дверях, воротах. У школі почав малювати на папері олівцем, мережив візерунками книжки. Хлопець робив спроби знайти собі вчителя, але кріпак не міг самостійно обирати свій шлях у житті. Дитинство закінчилося в п’ятнадцять років, коли Тараса забрали в панські покої і зробили козачком. Розпочалися нові поневіряння і знущання.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україна – країна смутку і краси… Це дійсно гарна держава. Вона добре розвинена, родюча на корисні копалини, ґрунти. Варто лише озирнутися – і ти закохаєшся в неї. Але вернувшись на декілька років назад, можна помітити невелику кількість краєвидів, які зараз, на жаль, не чарують наше око. Колись Павло Тичина, перебуваючи на Чорнобильщині, писав про цю землю щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах:

…Осокори із грушею перемовлялися

І незвично так о цій порі зачмихав трактор.

І бабахкання на весь Чорнобиль розляглось…

«В Чорнобилі» Із щоденника

Це було колись, тоді Чорнобиль не асоціювався із страшним лихом ХХ століття. А нині поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Як вирок недолугості і безглуздю звучать рядки Ліни Костенко:

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок

То хто ви є злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок…

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

Горе впало на Україну, зачепило Білорусь і Росію. Стан навколишнього середовища нашої країни достатньо погіршився. Було забруднено землю і повітря, змертвіло багато водойм, непридатною для вживання стала в них риба. На мою думку, кожна людина не має морального права стояти осторонь екологічних турбот, бо все менше залишається на землі місць, де людина почувала б себе в цілковитій безпеці. Але чому народжуваність зараз набагато менша ніж у 1940 році? Чому після цієї дати показники почали знижуватися?

Всі ми знаємо відповідь на це запитання. Пройшла Велика Вітчизняна Війна і забрала за собою багатьох людей (переважно чоловіків). Більшість сімей залишилось без мужнього плеча, нація не могла розвиватися далі. Та народ все одно йшов і вірив, що нам колись буде приємно дивитися на синє небо, слухати співи пташок та бути щасливими саме в Україні. Саме ця думка присутня в вірші Володимира Сосюри:

Знов весна прилине, пісня солов’їна

Між дерев розсипле перепливний сміх.

Лютий ворог згине, встане Україна,

Після днів безумних і ночей страшних.

Також ми можемо побачити таке висвітлення і в листі до матері Яблочкина Павла: «Ти не плач. Я не помер, а пішов від вас, мамо, як багато хто пішли. Пішли ми в боротьбі за народ, змітаючи із землі варварство, рабство. Пішли для світлого майбутнього, не тільки нашого, але й всіх народів землі… Будуйте, живіть, трудіться, навчайтесь і, якщо ви нам хочете подякувати, в коротку годину дружніше розбийте ворога і рани війни залікуйте, і для всіх щасливе життя творіть…»

Так, Україну можливо назвати країною смутку. Адже, вона втратила стількох синів і дочок! Згубила декотрі свої краєвиди! А чого ж її називають країною краси, веселої пісні? Бо наша Вітчизна цілком впевнена, що за неї є кому заступитися. І так буде завжди! Завжди буде яскраво світити сонце, жваво щебетатимуть дітлахи та будуть поспішати летіти пташки з далеких країв у свою кохану Батьківщину!

Вона прийшла, прийшла визволення година,

Як музика, братам звучить гарматний грім,

Із попелу встає прекрасна Україна

І руки простяга визвольникам своїм

В. Сосюра

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела «Я (Романтика)» М. Хвильового — твiр складний. У ньому переплiтається дiйснiсть i марення, iлюзiї i реальнiсть. Колись палкий романтик, тепер М. Хвильовий постає перед нами як пильний аналiтик, нещадний сатирик. Для нього однiєю з найважливiших стає проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. Тому у його новелах часто протиставляються два часовi плани — брудне сьогодення i омрiяне майбутнє або оманливе минуле. Усе високе, романтичне, гарне спiввiдноситься з минулим або майбутнiм, iдеали свої вiн шукає лише там.

Новела «Я (Романтика)» — один з найсильнiших творiв М. Хвильового. Автор безстрашно аналiзує одну з основних проблем часу — колiзiю гуманiзму й фанатизму.

«Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку за шию своєї матерi i притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню.»

Схожих картин можна знайти безлiч як в iсторичних, так i в церковних книгах. Бо явище фанатизму не з’явилось тiльки з появою комунiзму. Ще Володимир Даль дав таке визначення «Фанатизм — це брутальне, завзяте марновiрство замiсть вiри, гноблення iнакомислячих iм’ям вiри.» то ж фанатизм властивий низьким i обмеженим людям. А до чого ж може дiйти країна, в якiй панує фанатизм? «До дегенерацiй», — вiдповiдає проти власної волi М. Хвильовий. Ця людина, яка усiєю своєю сутнiстю вiрила в iдеали комунiзму, не вмiє жити iз заплющеними очима. Проти волi письменник стає пророком для своєї держави.

Найстрашнiше те, що фанатизм створює стереотип, а не фанатикiв. Фанатичнi люди, яких одиницi, лише керують безлiччю дегенератiв, роботiв. До яких, з часом, належатиме i «Я». Вони будуть жити за принципом «так треба» i бiльше нiчого «…гноблення iнакомислячих iм’ям вiри», — як влучно сказано. Вбивства, кров, сльози iм’ям свiтлого майбутнього?! Людина насправдi стає рабом, рабом фанатизму. Неначе немовля, сприймає вона усi вказiвки i постанови партiї. Це життя в туманi, а тому — неповноцiнне життя.

Фанатизм — це опiум, навiть гiрше, навiть жахливiше. Тих, хто обходить його стороною, чекає фiзична смерть, а тих, хто вiддає себе йому — духовна смерть.

У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i тим фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романти ку, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, «главковерха чорного трибуналу комуни», М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю невiдворотного вибору. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Вiн розумiє, що «воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв».

Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не пiддається виправданню. Епiзоди новели свiдчать проте, якi неприємнi цi люди герою: «В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо. Я думаю: «так треба»; «у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки».

Але засудити дегенерата — це означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов’язок перед матiр’ю — i революцiйний обов’язок, служiння найдорожчiй iдеї.

У новелi вiдбувається страшна трагедiя — абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин — убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв. Непрощенний грiх героя «Я (Романтика)», цей злочинний вираз антигуманностi — не мiг наблизити прекрасну легкосиню дальзагiрню комуну.

На рiках невинної кровi не могло постати гуманне суспiльство — це тверезе попередження звучало iз уст не лише М. Хвильового, а й багатьох письменникiв «розстрiляного вiдродження».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Життя не має ціни, а воля дорожча за життя». Мудрі слова Михайла Коцюбинського неодноразово давали нагоду мені замислитись над ціною волі. Бо,як ми вже знаємо вона не дається легко.

Ще з давнини люди надавали великого значення слову «воля».Ми іноді не можемо зрозуміти таких простих речей ,як свобода слова чи самостійне прийняття рішень. Є люді,які ладні продати себе, тим самим втративши власну гідність,вони не готові до боротьби за волю. Головні герої твору Коцюбинського «Дорогою ціною» Остап і Соломія не є такими. Вони є чимось небагато вищим,уособленням борця за волю,який щоб досягти мети готовий заплатити власним життям. Я думаю,що Михайло Михайлович в цьому творі узагальнив увесь поневолений український народ. Незважаючи на трагічну кінцівку оповідання автор возвеличує волелюбність рідного краю.Звичайно, зараз нам легше , бо ми — незалежні,але агресії з сторони сусідньої держави дають нам привід задуматися.

Окремим уосособленням волі є героїня повісті «Роксоляна» Осипа Назарука — Настя Лісовська.Потрапивши в полон до турків,здавалося б ,що про волю тут мова не буде йти. Але та ситуація,яка постала перед Роксоляною,змусила її діяти незвично для неї. Вона змогла справити сильне враження на турецького правителя і завдяки тому вирости в його очах до жінки-правительки. Роксоляна боролася за своїх дітей і свою любов,але найбільшу боротьбу вела із собою. Ця стрімка боротьба перетворила Настю на могутню султаншу,надала їй щастя,але відібрала відчуття рідного дому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема І.Я. Франка «Мойсей» — це глибокий філософський твір про взаємини вождя і народу у поступі до кращої долі. Час написання — 1905 рік. В Росії почалася революція.  Народ піднявся на боротьбу проти гнобителів. В основу написання поеми Франко поклав біблійний сюжет: Мойсей вів єврейський народ до землі обітованої, де було б добро і щастя і ніхто не знущався б з нього.

Письменник замислився над долею свого народу, що схожа на долю єврейського. Українці, маючи свою землю, не мають долі. Вони пригноблені, забиті, покірні. І біль народу став болем його самого: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжю, людським презирством, ніби струпом, вкритий!» Він тривожиться також за майбутнє, вірить, що не завжди український народ «в сусідів буде гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїздних». Прийде час — і Україна стане самостійною державою. Франко думав: невже народ назавжди приречений на рабство, невже він ніколи не почує щасливих пісень, не зрозуміє радості волі, не буде самостійним, невже слава українських героїв марна? Поет вірить у народний рух, у народне повстання. Він твердо переконаний, що немає в світі такої сили, яка б спинила революційний рух народу вперед до перемоги над експлуататорами. В українців немає людини, яка б повела за собою маси. Але вона обов’язково з’явиться. І її віра передасться усьому народові. І якщо вождь втратить віру в праве діло, як у біблійній легенді, то народ не відступиться і буде продовжувати боротьбу за самостійність і волю, щастя і любов. І прийде інший вождь і поведе за собою народ.

Поема «Мойсей» — безпосередній відгук поета на події 1905 року в Росії. Полум’яний патріотизм Франка, палка синівська любов до рідного народу, віра в його майбутнє поєднуються в «Мойсеї». Своїм твором письменник підкреслив, що саме народ є тією вирішальною силою, яка розірве рабські пута і збудує нове життя. Всі сили віддав він справі відродження рідного народу:

Все, що мав у житті, він віддав

для одної ідеї,

і горів, і яснів, і страждав,

і трудився для неї

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомо, що в критичні хвилини народ титанічним зусиллям волі здобувається на самозахист і народжує оборонця честі, гідності та взагалі майбутнього. Так було з Шевченком і дещо – з І. Франком, який далі, після Великого Кобзаря, прокладав шлях до майбутнього свого народу, хоча його прагнення не були належно оцінені сучасниками.

Підсумком його глибинних роздумів над проблемою пророка й народу, тривожних переживань поета за долю народу, його громадсько-політичний і духовний поступ стала поема «Мойсей» — вершинне за силою думки й красою художньої форми явище не тільки в поетичному доробку Франка, а й усієї української та взагалі світової літератури.

Поема була написана 1905 року, коли автор уже мав великий життєвий досвід. Послуговуючись біблійним сюжетом про пророка єврейського народу Мойсея, який сорок років веде свій народ крізь пустелю до обітованої землі, до щастя, І. Франко надає біблійним сценам метафоричного, притчево-алегоричного звучання. У його трактуванні Мойсей – постать велична й трагічна, народ же ставить до нього неабиякі вимоги, переклавши на нього всю відповідальність. Не задовольняючись словами про «обіцяний край», громада докоряє пророкові, а він залишається вірним своєму обов’язку всупереч усьому. Він знаходить у собі сили пробачити тим, хто його проганяє, зневажає.

Особливим ліризмом і драматизмом пройняті розділи про внутрішні тривоги Мойсея після вигнання його з табору. Не зумівши власними зусиллями втамувати біль, знайти розраду, він виходить на розмову з Богом. Проте молитва не рятує пророка, не допомагає. Спровокований Азазелем, Мойсей піддається, хай і на короткий час, зневірі, за що й покараний богом Єговою, бо той, хто сумнівається, не може бути духовним провідником народу.

Мойсей помирає, а сутність його трагізму в тому, зо він помирає в переддень щасливого майбутнього народу: сорок років долав він тяжкий шлях і, дійшовши до омріяної землі, побачивши її, він так і не ступив на неї, померши біля брами сподіваного раю. Така була його доля…

Зображуючи трагізм самопожертовного подвигу, І. Франко не говорить про трагічність творчих зусиль духовного наставника, пророка, адже ж його смерть пробудила в народі небачені сили, сколихнула його до боротьби за свободу. Слово пророка дало сходи: він породив і відродив іншого героя – народ. А висновок поеми такий: народ великий, якщо він народжує пророків; без вождя, без духовного провідника неможливий поступ народу до висот свободи й цивілізації. Підтвердження цьому – життєвий і творчий подвиг самого поета, нащадки якого пішли «у мандрівку століть із його духа печаттю».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драматургічна спадщина І. К. Карпенка-Карого — це самобутнє й цікаве явище в історії вітчизняної театральної культури. Невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта». Сюди ж належить і комедія «Мартин Боруля», яка піднімає важливі морально-етичні проблеми і цим самим стає в ряд безсмертних творів. 

П’єсу «Мартин Боруля» відомий український письменник І. Карпенко-Карий написав на основі реальних подій, які відбувалися в його родині. Так само, як і герой твору мартин Боруля, батько письменника у свій час вирішив довести своє дворянське походження. Але його зусилля ні до чого не привели, рід не було визнано дворянським, бо прізвище його предків і в старих, і в нових документах відрізнялося від дійсного прізвища родини однією літерою.

Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.

Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».

Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.

Степан, син Борулі, став служити у місті канцеляристом. Батько не жаліє грошей, аби син вибився в люди, аби виглядав би дворянином. Степану це подобається, але й він розуміє, що це викинуті в нікуди гроші, хоча й зовсім їх не цінує. Веселі гуляння, які досить часто закінчуються пиятикою, більш за все приваблюють хлопця. Йому гарно жити в місті в своє задоволення. Але канцелярію закривають і молодшому Борулі нічого не залишається, як повернутися додому. А дома він бачить хворого батька та майже розорене господарство. Все це – наслідки бездумної гонитви за дворянством. Символічною стала сцена в кінці п’єси. В цій сцені головний герой спалює усі дворянські папери. Тим вогнищем Мартин нібито очищається і стає зрячим. Боруля відчуває полегшення, нібито в нього увійшла нова душа, а стара, дворянська, стала попелом.

П’єса І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» поєднує в собі елементи комедії і трагедії. Хоча образ головного героя в цілому комічний, але за цим комізмом приховується страшна людська драма: засліплений «дворянською лінією», герой міг втратити усе майно, міг втратити дружину і друзів, міг зруйнувати власне життя і життя своїх дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема «Мойсей» — вершинний твір І. Франка, окраса і гордість вітчизняної літератури. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і народу в процесі наполегливого шукання «обітованої землі», про могутні сили мас, здатних висунути із свого середовища в процесі визвольного руху проводирів, що приведуть до перемоги. Це притчево-алегоричне осмислення історичної долі українського народу, трагічних шляхів його духовного розвитку. У трактуванні образу Мойсея І. Франко неперевершений у світовій «мойсеані».

За свідченнями доньки І. Франка Ганни Франко-Ключко, поштовхом до написання поеми стали емоційні переживання від споглядання статуї Мойсея Мікеланджело біля гробниці папи Юлія II у церкві Сан П’єтро ін Віколі у Римі під час поїздки до Італії: «Тато з поїздки привіз альбом з малюнками визначних малярів і інші пам’ятки, а також образ статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком».

За основу поеми І. Франко обирає біблійну легенду про єврейського пророка Мойсея (Друга книга Мойсеєва: Вихід), що підтверджує таким словами: «Моя поема основана майже на біблійних темах, отже, що ж природніше для кожного критика, як пошукати тих джерел у Біблії і порівняти їх із тим, що я зробив із них».

Біблійна історія Мойсея: народження в рабстві і піднесення до перебування в царському палаці; Мойсей — вбивця і вигнанець; Мойсей — пастух, що отримує Боже одкровення; Мойсей — лідер народу, що змушує його змінити родючу єгипетську землю на пустелю, але це водночас і дорога ціна за зміну рабства на волю; Мойсей — невизнаний пророк, від якого відрікається народ, за сорокалітні блукання пустелею між Єгиптом і Палестиною — невичерпне джерело тем та ідей для мистецтва.

Та події у житті біблійного героя найменше цікавлять Франка. Ідучи за біблійною легендою, він не подає біографії Мойсея в хронологічній послідовності. Як відомо, біблійна історія детально в кількох книгах викладає «життєпис» Мойсея від його народження до смерті. Франко бере тільки один епізод, обмежує сюжет твору найбільш трагічним моментом життя Мойсея, коли народ відвернувся від свого пророка і прогнав його. На цій основі будується глибоко психологічна і емоційна драма.

Зазначаючи, що поема «Мойсей» майже вся основана на біблійних темах, І.Франко підкреслює, що основною темою він обрав смерть Мойсея, як пророка, не признаного своїм народом. У передмові до другого видання поеми він пише: «Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданню».

Посутньо Франко розходиться з біблійним текстом у питанні мотивації смерті пророка. У Старозавітнім П’ятикнижжі смерть Мойсея, як і його брата Аарона, — це результат кари Божої, що спіткала весь ізраїльський народ. За велінням розгніваного Бога, всі ті, хто нарікав на нього, помруть у Синайській пустелі. Нікому із старшого покоління єврейського племені не доведеться перейти через Йордан, вступити на землю, що тече молоком і медом. На Мойсея і Аарона Бог також накладає покарання «за те, що ви споневірилися були мені серед Ізраїлевих синів при воді Меріви в Кадешу на пустині Цін, за те, що ви не освятили Мене серед Ізраїлевих синів» (5 М. 32. 51). Гнів Божий не оминув Мойсея. Йому було дозволено побачити землю обітовану, але заборонено ввійти в неї. «Вийди на ту гору Аварім, на гору Нево, що в моавському краї, що навпроти Єрихону, і побач ханаанський Край, що Я даю Ізраїлевим синам на володіння. І вмри на горі, куди ти вийдеш, і долучися до своєї рідні, як помер був твій брат Аарон…» (5 М. 32. 49-50).

Франко дещо інакше трактує смерть пророка: ця картина у нього винесена поза межі сюжету твору. Перед нами лише постають збіднілі іудеї, що були позбавлені найдорожчого:

Ні, нема! І було та «нема»,

Мов жах смерті холодний.

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Сам поет зазначав: «У моїй поемі смерть Мойсея на вершині горя в обличчі Бога мотивована тим, що його відіпхнув його власний народ, зневірений 40-літ-нім блуканням і сумним станом обіцяного краю, який треба було тяжкими зусиллями здобувати в багаточисельних ханаанських племен».

Так, відбувається предметно-побутова, національна та історична актуалізація як місця і часу дії, так і самого персонажа, що дає нам підстави зробити висновок про паралельність історичних доль єврейського й українського народів, помічену Франком і відображену в аналізованій поемі. Отож, І. Франко вільно використовує біблійний текст, зміщуючи ідейні акценти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Якович Франко жив у важкі часи безправ’я і темряви, яка огорнула Західну Україну в другій половині XIX століття. Рідна земля задихалася в «тюрмі народів», як називав австро-угорську монархію поет:

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О, Австріє! Де ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу.

Щоб утримати українців у покорі, вороги намагалися знищити культуру, розірвати зв’язки між частинами розділеної України. У такий важкий час на повну силу зазвучав голос великого поета Івана Франка. Він пробивався через заборони і тюремні грати, кликав сміливих до боротьби і вселяв у серця зневірених надію.

Вірш «Гріє сонечко!» починається описом весняної природи, коли тепле сонечко зігріває землю і жайворонок «дзвонить пісеньку», злітаючи в усміхнене «небо яснеє». Уже «прогули вітри, проскрипів мороз, вже пройшла зима» з її віхолами, заметілями і холодом. Поет звертається до орача встати, пробудитись, адже «в груди радісно б’єсь здоровая, молодая кров». Настав час сіяти золоте зерно, а земля, мов «мати щирая, обійме його, кров’ю теплою накормить його, обережливо виростить його».

Поет звертається до тих, «в кого серце чистеє, руки сильнії, думка чесная», із закликом слухати всемогутній поклик весни, стати до боротьби, повести своїх братів на бій «за добро, щастя й волю всіх». «Сімена думки вашої» впадуть «на пухку, на живу ріллю» і проростуть жадобою братолюбства, сміливістю, готовністю скинути ярмо зла і неправди.

Вірш «Гріє сонечко!» Іван Франко написав 1880 року. Це був дуже важкий для нього час. У 1880 році Франко змушений був шукати роботу. Дорогою з Коломиї до Березова, в Яблонові, поета несподівано заарештували. У Косові селянин Фокшей поранив війта. Поліція вважала, що цей постріл був викликаний розмовами Франка із селянами про долю народу.

Три місяці Франко просидів у в’язниці, а потім його пішки повели під конвоєм у рідне село. Можна тільки здогадуватися, що пережив поет, ідучи під рушницею через села, де люди знали і рід Франків, і його самого. Фізичні та моральні страждання, коли жандарми вели його, як безпаспортного волоцюгу, в Нагуєвичі, призвели до тяжкої хвороби. Але саме в цей час поет пише вірш із промовистою назвою «Моя любов». У кожному рядочку цього вірша бринить почуття щирої любові до рідної землі. Спочатку навіть не зовсім зрозуміло, до кого звернене зізнання: до коханої жінки чи до України. Навіть не віриться, що людина, яка так багато страждала через облудні звинувачення, через несправедливі покарання, може говорити про «знак любові, щирості, спокою», який яріє на лиці батьківщини. Жодного слова не те що злості чи ненависті, а навіть докору не спрямовано проти рідної землі, яка була для поета мачухою. Він говорить, що «вона така гарна, а проте така нещаслива» бо багато лиха знесла, і те лихо квилить стиха в кожнісінькій пісні. Поет пізнав її, полюбив сердечно і готовий відректись від власних утіх, «щоб їй віддатись доконечно». Ця любов до Батьківщини органічно перетікає в любов «до всіх, що ллють свій піт і кров, до всіх, котрих гнітуть окови».

Ліричний герой вірша «Моя любов» — це сам поет, який у найтяжчий період свого життя славить рідну землю, висловлює синівську любов до України. Він не розділяє неволю власну і народну. Ця неволя стала для Франка матір’ю його скорбних пісень.