Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мене дуже вразила повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» своїм казковим світом, народною мудрістю і багато що вперше відкрила для мене, примусила замислитися над споконвічними цінностями мого народу. Через показ культу матері, праці, рідного слова вона відкриває секрети української родинної педагогіки, яка вкладає саме у ті «гуси-лебеді» душі дитини. 

Матір’ю прищеплюється Михайлику святе ставлення до землі, оранки, сівби, до дерев, насіння. Своїм прикладом вона навчає сина довіряти землі свої болі і радощі і просити, щоб та родила «для всякого». Бачити красу і визнавати владу природи вчить дід Дем’ян: за його словами, лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю. Народною педагогікою сповнена і глибока пошана до українських обрядів, звичаїв і ритуалів. І вишивані рушники, і калина, і трепетна повага до хліба — все це душа народу, його родинна мудра педагогіка, набута віковим досвідом. 

Та у повісті вона постає ще й випробуваннями в період знецінення життя у грізних вихорах громадянської війни та культивування нетерпимості. Морози вдарили по крилах Михайликових «гусей-лебедів», коли класові принципи роз’єднали людей, а нова «педагогіка» почала пускати паростки в людських душах. Ось Люба каже Михайликові: «У нашого діда революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала». «Бо так треба було», — кажу я словами дядька Себастіана, і дівчинка погоджується зі мною». 

У цьому «так треба було» криється урок «класової» педагогіки, що йде всупереч українській родинній, за якою головними у людини повинні бути чесність, гідність, справедливість, любов до людей і рідної землі. Все це прищеплюється дитині з перших років життя. 

Саме така родинна педагогіка виховує справжню Людину. У цьому переконуєшся, читаючи чудову повість «Гуси-лебеді летять», за яку хочеться уклонитися письменнику і подякувати йому за науку і любов до рідної землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Анатолій Мефодійович Хорунжий народився 5 листопада 1915, с. Маломихайлівка (нині Покровського району, Дніпропетровської області, Україна) — 1991) — український радянський письменник і журналіст.

Народився в селянській родині. Рано став допомагати батькові по господарству. Трудове життя почав арматурником на заводі, згодом співпрацював в районній газеті. У 1938 закінчив Харківський інститут журналістики. Працював у редакції газети «Кіровоградська правда», очолював Кіровоградське літературне об’єднання «Степ».

А. Хорунжий — учасник Великої Вітчизняної війни, до 1945 фронтовий кореспондент газети Другої повітряної армії «Крила Перемоги» Першого Українського фронту.

У своїх мемуарах «Життя в авіації» маршал авіації Степан Красовський пише:

«У 12:00 1 травня 1945 з аеродрому Альтені піднялися в повітря дві групи літаків-винищувачів … До Берліну підійшла група, яку вів Герой Радянського Союзу В.К. Іщенко. У ній летіли командир 1-го гвардійського винищувального полку І.А. Малиновський, льотчики І.Д. Свиридов, А.Т. Фролов, Е.А. Антонов. Прапор знаходилося на борту літака Малиновського. У другій кабіні Як-9 знаходився спеціальний кореспондент армійської газети капітан А. М. Хорунжий. За командою льотчика над рейхстагом Хорунжий розгорнув алое шестиметрове полотнище з написом «Перемога» і опустив за борт … »
Багато зусиль після війни віддав письменник журналістській роботі: завідував відділами редакцій журналів «Вітчизна», «Дніпро», був редактором газети «Літературна Україна».

Свої перші оповідання та нариси надрукував у фронтових газетах в роки Великої Вітчизняної війни. У армійській газеті «Крила перемоги» друкувалася з продовженням його повість «Вітрам назустріч». Перша опублікована книга Хорунжого — «Буковинські розповіді» («Буковинські оповідання», 1949).

Автор кількох книг нарисів, оповідань, повістей: «На цілинних землях» (1954), «Незавершений політ» (1958), «Місто над нами» (1962), «Чорна бурка», «Три верби» (1964), «Освітлений зорями »(1967),« Вечірня дорога »,« Останній »,« Незабутні весни »,« Сильніше океану »(1978),« Супрун »(1980) та інші. У співавторстві з М. Девятаеву написав документальну повість «Втеча з острова Узедом» («Втеча з острова Узедом», 1969; рос. Пер. Під назв. «Політ до сонця», 1972).

Головна тема повістей і оповідань А. Хорунжого — героїзм і мужність радянських льотчиків в роки минулої війни і в мирні дні. В основі більшості його творів лежать справжні події та факти. Автор передає сувору атмосферу грізних днів війни, пише про справжню силу бойової дружби, товариства, краси подвигу в ім’я Вітчизни.

У літературному записи А. Хорунжого побачили світ спогади прославлених повітряних асів: А. Покришкіна — «Небо війни», В. Лавриненкова — «Повернення в небо», В. Єфремова — «Ескадрильї летять за обрій».

Співавтор сценарію документального фільму «Крила Перемоги» (1973).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Миколи Хвильового стала по-справжньому видатним явищем в історії української літератури. Хоча за своє коротке життя письменник створив не так вже й багато творів, проте кожен з них — глибокий, насичений психологізмом, хвилюючий.

Новела «Я (Романтика)» не просто хвилює та змушує замислитися — це р, що шокує, обурює, торкає найглибші струни душі. Так романтично починається новела, такий тремтливий, ніжний, журливий образ матері створює автор… і так страшно все закінчується! Навіть не так вражають читача образи злочинців, убивць, створені письменниками, як вражає образ головного героя «Я (Романтики)». Просто раптово усвідомлюєш, що це не поодинокий випадок, що у ті трагічні страшні часи таких чекістів було багато, чи не тисячі, і кожен з них був здатен на подібне. Що це? Тимчасове затьмарення, але ж це не злочин однієї людини, це, як не дивно, історія. Як на мене, просто абсурдно! Події новели М. Хвильового не можна назвати історією (просто язик не повертається). Це, скоріше, парадокси історії…

«Я чекіст, але я і людина», — каже головний герой на початку твору і сам себе спростовує, причому не словом, а ділом. Хіба вбивця власної матері — людина? Ще більш парадоксальним є те, що він («м’ятежний син» матері Марії) не звір, не жорстока людина від народження, а людина, що потерпає від розколу, від роздвоєння власного Я, він постать Не тільки негативна, а й трагічна по-своєму. У персонажі змагаються дві його сутності, проте перемагає гірша.

Читаючи новелу, я постійно ставив собі питання: звідки все це? Звідки виникають такі події, що їх спричиняє? Адже людство, створюючи нову ідеологію, прагне досягти перш за все миру, спокою, злагоди та справедливості. Навряд чи люди свідомо вигадуватимуть щось проти самих себе. Але так часто на самому початку найкращі ідеї та цілі переростають у війни, протистояння або утопічні неприродні теорії… Напевно, це той самий випадок. Прагнучи рівності прав та рівності економічної, людство отримало чи не найстрашнішу ідеологію XX сторіччя — комунізм, який шляхом масових убивств боровся із будь-якою людиною, яка відрізнялася від маси (навіть якщо ця «нерівність» була у наявності власної думки, у власних життєвих принципах). Як страшно іноді спотворюються найкращі ідеї! І як страшно все це, зрештою, може спотворити душу людини, перетворюючи її на звіра!

Те саме сталося і з героєм новели «Я (Романтика)»: прагнучи «тихої загірної комуни», він стає автоматом, механізмом, не здатним на жодні людські почуття. Сам герой начебто мимохідь каже у творі «Я увійшов в роль», — ця фраза, коротка і ніби неважлива, насправді є принциповою! У якомусь стані афекту, віддаючи страшні накази про розстріли, людина все одно напівсвідомо усвідомлює, що це тільки роль, це не природна нормальна людська поведінка, а роль, безглузда, абсурдна гра. На жаль, у ті страшні часи у таку «роль» увійшли чи не тисячі і мало хто з них усвідомлював, що насправді відбувається. Чому люди не розуміли тоді, що через убивства та зраду, через втрату людської подоби неможливо віднайти «тиху загірну комуну», та й взагалі будь-що «тихе»? Чи буде «тихо» (тобто спокійно, гармонійно) почувати себе людина, на совісті якої чиєсь життя або й сотні їх?

Мати головного героя новели звуть Марією. Мені здається, автор не випадково обирає це ім’я, приховано порівнює матір-Марію із образом Божої Матері, біблійної Марії. Протягом сторіч цей образ був символом спокою, чистоти, людяності. Тож, убиваючи матір, головний герой вбиває у собі людину, вбиває спокій і чистоту не лише всередині себе, а й у навколишньому світі, що не може стати справедливим, коли в ньому творяться такі страшні речі, — справжні парадокси людських душ, викривлених і спотворених, парадокси історії…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетами славна наша Україна — всі вони її діти, від Шевченка до Стуса, серед них і мужній Каменяр, і Леся Українка, і Тичина, і Рильський, і Бажай, і Малишко, і наші сучасники. Всі вони — наша гордість, всі вони оспівували рідний край, нашу Україну.

Особливо виразно ми бачимо це у творчості «кароокого солов’я» Володимира Сосюри. «Особливо», бо тематика його поезій не така різноманітна, як, скажімо, у Рильського або Тичини. Він — поет Вітчизни і кохання, що злилися у його душі в одне ціле.Саме слово «Україна» лише в одному томі з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разів. А якщо додати слова «Батьківщина» і «рідний край»… Проте це не свідчить про якусь одноманітність.

Для юнака з Донбасу, воїна і поета В. Сосюри, Україна — це солов’ї і журавлі, золоті жоржини і «васильки у полі», це конвалії і пролісок, багряні маки серед жита і «розривів грізні маки», вишні у цвіту і навіть «дими вишневі»… Ми знаходимо у поета опис всіх пір року і часів доби: «червону зиму», «осінь златокосу на баскім коні», «ночі солов’їні» та «вітер молодий світання».

Стиль Сосюри — акварельна виразність, його улюблені тропи: епітети і порівняння, він сприймає і передає світ через нюанси кольорів.Наче символи високого людського духу, змальовані Лавра і златоглава Софія. Взагалі архітектурні пам’ятники і просто пам’ятники часто згадуються у віршах Сосюри.

Сплять визвольники Вкраїни

Зворушливі рядки присвячує поет описам природи. Та не лише природа і пам’ятники архітектури постають у віршах поета. Україна для Сосюри — це й прекрасні її діти. Він зображує ділу галерею синів та дочок України. Це швець і лісоруб, ковалі і шахтарі (їм присвячено навіть десятки віршів), мулярка й одкатниця, вчителі, комбайнери… Не забуто і видатних людей, і безіменних трудівників і воїнів. Ось як оспівує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:

Сіяли очі, як живі,

Зрештою, це весь народ України, і для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.

Україна для Сосюри — це її славетна історія, він згадує і «воїнів суворих Святослава, і Богдана Хмельницького, і лицарів, що «Карла і Наполеона прогнали з рідної землі».

Не забута і мова — «душа голосна України». Лірик і патріот, Сосюра закоханий у «мову матері своєї», він чудово розуміє, що «без мови рідної… й народу нашого нема», що людина, яка забула рідне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок «що вітер з дерева зрива» і несе у безвість.

О місячне сяйво і спів солов’я,

Півонії, мальви, жоржини!

Моря бриліантів — це мова моя,

Свій рідний край закликає любити Сосюра. Любити всією душею, як матір, як все найдорожче, що має людина у цьому світі:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди…

Цей заклик прозвучав у ті роки, коли любов до рідної української (а не російської великодержавної) Вітчизни вважався трохи не злочином. Тож хай він звучить у наших серцях сьогодні, а не лишається порожнім звуком. Бо про нашу вільну державу йдеться у цьому заклику:

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна багата на поетичні таланти. Але є у нас поет ніжний і тривожний, у творчості якого відкривається високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами сині донецькі ночі, точить десь білий камінь вода й живе велика любов до України. Це Володимир Миколайович Сосюра — мій улюблений поет. Ніжні, задушевні поезії його я дуже люблю. Ось одна з них — «Гей, рум’яні мої небокраї». У ній поет славить прихід весни. Уже перші рядки вірша полонили мене своєю красою, неповторністю.

Гей, рум’яні мої небокраї,

ви, міста гомінливі кругом!

і шумить журавлиним крилом.

Прийшла весна, і оживає все навколо: гай, поле, небокрай. І земля одягається у найкращі шати. Все співає і радіє. Оживає, пробуджується природа, і радісно співає серце ліричного героя. Ніжний і тонкий лірик, В. Сосюра уміє тонко й емоційно, піднесено і схвильовано передати людські почуття радості і захоплення весною. Весна у нього, наче жива істота, яка «пролітає над полем, над гаєм», «сипле квіти з ясного чола». У такт їй співає й серце ліричного героя. Дуже вдало використовує поет різноманітні художні засоби: епітети, порівняння. «Рум’яні небокраї», «ясне чоло», «журавлине крило». Весна у нього — «як усмішка дитини», години — «як веселки». Мелодійністю, емоційним звучанням вірш близький до народної поезії. Читаю його, і мене не залишає почуття радості, піднесення. Як тонкий майстер-живописець, поет малює прозорі картини природи, відтворює соковиті кольорові гами, озвучені співом птахів.

Хай сніги простяглися безкраї,

сиві хмари закрили блакить, —

і крилом журавлиним шумить.

Ця оптимістична поезія допомагає жити, радіти, творити. І, безперечно, вона варта того, щоб узяти її з собою у далеку мандрівку життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хочу жити, аж життя не зломить. Рватись вгору чи летіть в безодню. О. Теліги

Дмитро Донців назвав Олену Телігу «поетесою вогняних меж». У долі її й справді було багато межових ситуацій: між щастям і горем, успіхом і поразкою, життям і смертю. Вона з’явилася, спалахнула і згоріла, наче зірка, блиснула і згасла, залишаючи після себе світло. Це оригінальна особистість, творча, горда в житті і поезії.

Олена народилася в Петербурзі, потім родина переїхала в Київ. Батько її деякий час був міністром уряду УНР, а потім змушений був емігрувати до Чехословаччини. Олена нелегально перейшла кордон із матір’ю. У Празі вона познайомилася з представниками так званої «празької школи» поетів: Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом. Саме вони навчили її відчувати тонкощі української мови, були своєрідним «каталізатором» розвитку творчості Олени Теліги.

Творча спадщина поетеси кількісно невелика. Мабуть, і тому, що вона ставила високі вимоги до себе як до митця, ретельно добирала кожне слово, шукала точних виразів. Мені поезії Олени Теліги видаються чіткими, «сильними», «стрункими», але водночас вони сповнені життєвою енергією, пристрастю, рухом. Дуже точно, як на мене, охарактеризував вірші Теліги критик Б. Рубчак: «Це лірика замріяної, примхливої, гордої, пристрасної і дуже «романтичної жінки». У тематиці та колі ідей її творчості цей дух «вічно жіночого» очевидний…» У поезії «Сучасникам» Теліга пише:

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому є й моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

У творі відчувається енергія, любов до життя і бажання жити. Ця поезія розкриває життєвий принцип Олени Теліги:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

«Твердою» і «суворою» стала поетеса, коли зрозуміла, що народ її розірваний між двома імперіями, і спрямувала енергію на його національне визволення. «Україну може врятувати новий тип українця», — писала вона. І стала таким типом — людиною, що вміє жиги, торити і вмирати для своєї Батьківщини.

Олена Теліга була однією активісток українського національного руху, членом ОУН. Вона випускала в окупованому Києві газети і журнал, плекала творчі кадри, створила Спілку українських письменників, об’єднала українську молодь:

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Почалися арешти. Олена Теліга не захотіла покинути своє рідне, розтерзане, але нескорене місто, свою роботу, припинити боротьбу. Її було ув’язнено в 1942 році й розстріляно в Бабиному Яру, де гітлерівці знищили 100 тисяч українських громадян. Вона 5 місяців не дожила до свого 35-річчя. Я схиляю голову перед цією мужньою жінкою, що свідомо обрала тернистий і небезпечний шлях боротьби в ім’я визволення нашої Вітчизни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Події у драмі Івана Франка розгортаються навколо трьох центральних персонажів: Анни, її чоловіка Миколи Задорожного та жандарма Михайла Гурмана.

Образ Анни змальовано з великим почуттям любові до знедоленої людини. Анна не розкриває свого горя, приховує від людей свої болі і страждання, як глибоку таємницю. Із розмови з сусідкою Анна дізнається, що Михайло, якого вона кохала і якому присягалася у вірності, живий і приїхав до них у село. Звістка про повернення Михайла глибоко вразила Анну. Вона обурена підлістю і жорстокістю своїх братів, які її «одурили, ошукали, мов кота в мішку продали», переконавши, що Михайло загинув. Жінка розуміє, що втраченого не можна повернути, з її уст зриваються слова про те, що треба примиритися з долею, забути Михайла, бо вона одружена й мусить бути вірною своєму чоловікові. При першій зустрічі з Гурманом Анна у відчаї просить його змилуватися, не губити її і Миколу — не винного у їх нещасті. Анна признається в тому, що боїться Михайла, але не в силі стримати свого кохання, не може жити без нього. Страшний і грізний він для неї — і коханий. Героїня «все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче!.. Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на «людський посміх віддала». Це не тимчасове захоплення жінки, а давнє, глибоке почуття, яке ніколи не вгасало в ній.

Після зустрічі з Михайлом у Анни стався психологічний злам. її тепер не лякають людські пересуди, вона не думає критися від свого чоловіка й одверто говорить йому, що ніколи його не кохала й не може присилувати себе. Анна не визнає своєї вини, бо її видали заміж силою.

Жінка сподівалася, що зустріч із Михайлом поверне їй втрачене щастя, принесе радість, що вони заживуть новим, незнаним життям. Але трагічна смерть Михайла вирвала у неї останню надію.

Образ Миколи Задорожного теж глибоко трагічний. Він довгі роки поневірявся в наймах, ніколи й хвилинки радісної не зазнав. Він добрий, працьовитий, своїми кривавими мозолями стягнувся на маленьке господарство і сподівався, що одруження з Анною принесе йому щастя. Але скоро він переконався, що молода і вродлива дружина не кохає його, що щастя відвертається від нього.

Микола не розумів, що, одружуючись з Анною, він є мимовільним учасником викрадення щастя в людини, серце якої належало іншому.

Михайло звинувачує його в убивстві корчмаря і заарештовує. З великим болем у серці Микола переживає тяжке звинувачення і сором від людей. Повернувшись із тюрми, він дізнається про невірність дружини. Але Микола мириться зі своїм безталанням, бо кохає Анну, йому боляче, але він не насмілюється навіть натякнути жінці, а не те що дорікати їй.

Не маючи сил вплинути на дружину, вгамувати свій біль, Микола запив. Сусіди підбурюють його проти Анни. Доведений до відчаю брутальною поведінкою жандарма, Микола сокирою забиває його.

Михайло Гурман — син бідної вдови. До служби в армії, а потім в жандармерії він був чесний і працьовитий парубок. Казарма і військова служба зробили його безсердечним, жандармерія зіпсувала його владою над сільськими людьми. Все це вбило в ньому людяність, зробило жорстоким. Не змінилася лише палка любов до Анни. «Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла б була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя», — говорить він Миколі.

Зустрівшись із Анною, Михайло намагається повернути вкрадене щастя. Заради цього він іде напролом, на злість тим, що їх розлучили, наперекір тим, що вкрали їхнє щастя.

Однак обставини не до кінця вбили людяність у Михайла. Вмираючи від рук Миколи, він прощає йому, а людям говорить, що сам собі заподіяв смерть.

Через усю драму автор із логічною послідовністю проводить думку: щастя викрадено в усіх трьох героїв однаковою мірою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«…Ні, для моїх високих ідеалів сторіччя поки не дозріло. Я — громадянин тих сторіч, що прийдуть…», — написав колись великий німецький поет Ф. Шіллер.

Фрідріх Шіллер значить для німців так само багато, як Пушкін для росіян чи Шевченко для українців. Він — автор твору, який Європа сьогодні обрата своїм гімном. Це — «Ода до радості», слова якої поклав на музику великий Людвіг ван Бетховен. Якщо вслухатися, ми зрозуміємо, що це вакхічний твір, який славить життя, радість і вино:

І черв’як утіху знає І небесний херувим. Станьмо дружною сім’єю Жити правдою й добром Присягаю цим вином…Цікаво, що німці дуже люблять і свого Поета і створеного ним літературного героя. Вони проводять свята, виставки та імпрези й у шіллерівському Ваймарі, і у Марбаху, де він народився. Всюди заходи мають засвідчити актуальність спадщи­ни великого німецького поета. Шіллер — об’єкт неабиякого культу у Ваймарі. Тут є цукерки «льочки Шіллера», вино «Шіллерпунш», навіть підставки для олівців у вигляді яблука, простромленого стрілою — нагадування про Вільгельма Телля, одного з найулюбленіших персонажів німецьких карнаваїів.

У чому ж річ? Чим заслужив Шіллер таку повагу до себе і своєї творчості? Ф. Шіллер — великий німецький поет і драматург, який став виразником ідей просвітництва — свободи, рівності, справедливості, права на бунт особистості проти деспотизму. Він — автор народної драми «Вільгельм Телль», у якій опоети – ювана боротьба за національну незалежність Німеччини і за право на особисту свободу.Він народився 10 листопада 1759 року у країні мальовничих сіл та напівзруй – нованих замків — свідків минулої могутності Німеччини. Дитиною Фрідріх любив вистави лялькового театру і спектаклі середньовічних містерій. Згодом хлопчика віддали до латинської школи, потім до семінарії. Та понад усе майбутнього дра­матурга цікавили твори Овідія, Горація, Вергілія. Саме в греків Шіллер побачив, що літературі потрібний справжній народний герой. Він став писати вірші і дра­ми, шукаючи того самого героя, який був би зрозумілий-усім.

Кого зробити своїм героєм — одинака чи натовп? Шіллер вирішує цю пробле­му на користь одинака. Він не любить натовпу, він розуміє, що натовпом завжди хтось керує. Поет змушує юрбу бездіяльно чекати, поки їй подасть гасло до ви – іволення випадком долі визначений герой. Вільгельм Телль не ватажок, та доля обирає його своїм провідником Телль — тільки влучний стрілець, відзначений долею обранець. Та й народ у драмі «Вільгельм Телль» це вже не просто натовп, не просто юрба. Це юрба, складена з героїчних особистостей, тому кожен із них рівний Вільгельмові і так само може очолити війну за незалежність. У Шіллера юрба ідеальна. Вона організована і її представники розмовляють виключно «ви­соким штилем».Так з’явився Вільгельм Телль, вкрай необхідний для виховання народного ха­рактеру. Вільгельм — миролюбний і покладистий, схильний терпіти образи, але не боротися.Хай кожний вдома буде жити в тиші, Хто сам сумирний, того лишать з миром…

Він вірить, що терпіння та послух принесуть свої плоди і все минеться. Та дійсність руйнує його ілюзії. Австрійці руйнують його рідну Швейцарію. Старо­му Генріху Гальдену виколюють очі через те, що він не видав, де ховається його син. Вільгельм Телль живе зі своєю родиною, щодня ризикує життям у боротьбі зі стихіями. Він розуміє, що боротьба буде, бо прекрасний край, благословенний небом, Та той, хто землі наші обробляє Не скористається посівами своїми… Тут вся земля — церковна й королівська…

У відповідь на запитання юного Вальтера, хто ж той король, що він такий страшний, Вільгельм відповість з іронією: «Він підданих кормилець й захисник…» Послідовний у своїх думках справах, Вільгельм не вклониться імперському на­місникові і буде схоплений. Йому загрожує смертна кара.Геслер, знущаючись із нього, примушує Вільгельма стріляти у яблуко, постав­лене на голову його синові, маленькому Вальтеру. Це просто знущання з батьків­ських почуттів. Вільгельм збиває яблуко, хлопчик залишається живий, але їм обом не дарують обіцяної волі. Дивом рятується Вільгельм, його серце горить святим вогнем помсти.

Так, є кінець насильству і тиранам Коли жорстоко розтоптані права і гніт нестерпниіі… Тоді разючий залишиться меч…

Образ Вільгельма Телля дуже цінував український письменник П. Куліш. У I860 році в «Передньому слові до громади. Погляд на українську словесність» — передмові до виданого альманаху «Хата» він писав: «Нехай воно й буде собі до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою б її мовою не вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шіллером і Міцкевичем…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетична спадщина Володимира Сосюри багата на патріотичні мотиви. Від світанку до кінця свого творчого шляху поет жив піснею про Вітчизну. Жита думами про Батьківщину, складати про неї пісні — найвище покликання співця.

Пісня Сосюри вільно злетіла над рідним краєм, славлячи його мальовничі простори, міста і села, працьовитих людей:

Твої міста і люди,

Твої поля й сади,

Так хто ж із нас не буде

Співать тобі завжди.

Так по-синівськи радіє поет за свою Батьківщину у вірші «Вітчизна», що був написаний ще 1937 року. І в інших поезіях Сосюра так само висловлює палку любов до своєї країни.

«Любіть Україну» — так зветься поезія В. Сосюри, присвячена подіям Великої Вітчизняної війни. Олесь Гончар назвав цю поезію «поетичною сповіддю» Сосюри. Навесні 1944 року Радянська Армія вже завершувала визволення рідної землі від фашистських загарбників. Сосюра повернувся з фронту у напівзруйнований Київ. Любов до рідного краю і гордість за рідну країну, а також жаль, що ворог заподіяв їй шкоди, — всі ці високі патріотичні почуття злилися в душі поета і зродили пісню «Любіть Україну». У червні 1944 року її було вперше надруковано в газеті «Київська правда».

Поезію «Любіть Україну» не можна переказати звичайними словами. Вона вся зіткана з тонких почуттів синівської любові до Батьківщини, тому й сприймається вона почуттями. Повторення наказової форми «любіть Україну», що звучить як рефрен, проходить через увесь твір і утверджує ці високі почуття.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Вітчизна непоборна і вічна, каже поет, вона зводиться з руїн і знову живе:

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у звуках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

Поет використав із давньої легенди образ купини, яку не бере вогонь. Неопалима купина — символ безсмертя.У кожної людини Батьківщина починається по-своєму. У Сосюри вона почалась з хати-хворостянки, «де шахти на горі щодня малюють зорі», з Донеччини… У своїх віршах поет оспівує батьківський край — «зоряний Донбас». Красу рідної Донеччини поет бачить у клекоті домен, у «гомоні сталі», у переклику заводських гудків, у музиці працею сповненого дня, і мальовничі краєвиди захоплюють поета.

Всі твори Сосюри про Донбас, важку працю його людей насичені теплими ліричними барвами. Вони пройняті глибокою любов’ю до «героїчних земляків», як казав поет, «що здобувають сонячний камінь». Оцінюючи ці твори, білоруський поет Петрусь Бровка відзначав: «Багато хто твердить, що життя заводів з їхнім незамовкаючим гуркотом машин, брязкотом ланцюгів тяжко оспівати, а в Сосюри, в його поезіях це знаходить досконале й органічне відображення. Читаючи вірші Володимира Сосюри про його улюблену Донеччину, про шахтарів, серед яких він ріс, про тяжку гірку працю, радієм, що вірші його про заводи і шахти також ліричні, як вірші, в яких він оспівує широкі простори рідної України». Тут черпав своє поетичне натхнення син шахтарського краю: у людей праці, у трудових буднях робітничої Донеччини. Від того і виростали в поезії крила, дзвінким ставав її голос, повно, як добірне зерно, наливалося образне слово.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, звернення до найсокровенніших людських почуттів — основні риси поетичної спадщини В. Сосюри, якого справедливо називають одним із найтонших ліриків української літератури XX століття. Боротьба й кохання, ці, здавалось би,„непоєднувані поняття стали лейтмотивом творчості поета. Він намагався осягнути складність та неоднозначність епохи, сучасником якої був.

Драматичною була доля поезії В. Сосюри «Любіть Україну». Вона стала причиною безпідставних звинувачень поета у націоналізмі.

Автор прагнув осмислити, збагнути справжню суть таких понять, як любов до Батьківщини, патріотизм. І йому вдалося передати ті найпотаємніші почуття, які живуть у серцях багатьох людей, але про які не кожен може сказати. У цьому творі поєдналися пристрасть поета-патріота і ніжність поета-лірика, що дало йому змогу висловити найзаповітніші думки, почуття і переконання людської душі.

Якими ж художніми засобами малює В. Сосюра образ рідної України? Передусім звертає на себе увагу емоційно-схвильований заклик — «любіть Україну», висловлений двічі риторичним звертанням, яке і загострює увагу читача, і передає емоції автора, і є ідейно-пафосною, ідейно-композиційною основою твору. Поет знаходить прості й водночас піднесені слова, щоб змалювати образ рідної землі, щоб аргументувати заклик. І чи не найдоказовіший серед цих аргументів той, що Батьківщина — це світ, який щодня, щохвилини, щомиті оточує людину: це сонце, вітер, трави, води — джерела життя. Людина не може існувати без них, тому її любов-до них органічна, як і любов до Вітчизни.

Образ України для поета — це краса її природи і її солов’їна мова — мелодійна, милозвучна, співуча. Автор невипадково використовує епітет «солов’їна». Саме він розкриває красу рідного слова, синівську любов до рідної мови.

У наступних строфах Сосюра поглиблює поетичний образ Вітчизни, додаючи до нього нові штрихи:

…Вона у зірках, і у вербах вона,

у квітці, в машині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Перелічувальна інтонація створює ритм, в якому вчувається схвильованість поета, його гаряча любов до Батьківщини. Автор умовно «вибудовує» кілька лексичних рядів, щоб передати красу, «вічно живу і нову», рідної України. Це слова на означення її природної краси — уже згадувані сонце, вітер, трави, води, а ще зірки, верби, квіти, птахи, стежки, діброви, хвилі Дніпра, хмари пурпурові, небо голубе. Це і її духовний потенціал — мова солов’їна, пісня, дума. Це і її люди — працьовиті, невсипущі, бо світяться електровогні, чути зойки гудків. Це і її діти, дівчата-красуні. 

Ця строфа цікава ще й тим, що В. Сосюра використовує один із найпоширеніших художніх засобів — метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв’язку, перенесення назви одного явища на інше. Зрозуміло, що багнети і грім канонад уособлюють народ, армію, яка принесла визволення від фашистських окупантів (поезія написана в 1944 році).

В. Сосюра обережно використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися на фальшиву пишномовність, пустопорожній пафос. Поодинокі епітети влучні, точні, викликають цілу симфонію асоціацій: вишнева Україна, мова солов’їна, хмари пурпурові, весни світлі і щирі. Численні порівняння («любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води»; «між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками») доповнюють поетичний образ рідної землі, так само, як і метафора «в просторів солодкому чарі», яка образно і сконденсовано передає красу отчого краю, його природи.

Такою — живою, реальною, зримою — постає Україна у вірші, який закінчується зверненням до молоді знову у формі заклику (юначе! дівчино!), до серця кожної людини:

Любіть у труді, у коханні, в бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

Простота художніх засобів і їх довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрий серцем на добро, добрі вчинки — тим ти звеличиш і прославиш своя ім’я, свою Україну у віках.