Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема: розповідь про життя людей острова Лебединого, цікавий винахід професора Ананьєва, за який відбувається боротьба між підлітками та жорстокими іноземними піратами. 

Ідея: возвеличення любові до рідного краю, прагнення боротися з його ворогами, навіть якщо для цього потрібно пожертвувати життям; уславлення доброти, чуйності, уваги, небайдужості до горя ближнього; засудження жорстокості підступності, корисності, хитрості (Анч), зрадництва (Ковальчук). 

Основна думка: людина перевіряється у складних життєвих випробуваннях; тільки мужній, сильний, порядний може отримати перемогу над ворогом і допомогти ближньому. Жанр: пригодницька повість. Пригодницьким називається твір, сюжет якого наповнений великою кількістю пригод і незвичайних подій. У ньому багато цікавих епізодів, у яких героям загрожує небезпека, а часто — навіть загибель, але вони чудом рятуються. Пригоди головних героїв — це результат їхніх прагнень і вчинків, їхньої веселої вдачі. 

Проблематика твору «Шхуна «Колумб» 
• життя і смерть;
• добро і зло; 
• любов і ненависть;
• щирість і підступність; 
• вміння долати будь-які труднощі; 
• самопожертва; 
• винахід, його подальша доля. 

Композиція «Шхуна «Колумб» Твір складає з чотирьох частин та епілогу. І частина — 24 розділи; ІІ частина — 27 розділів; ІІІ частина — 13 розділів; ІV частина — 10 розділів. 

Експозиція: знайомство з мешканцями острова Лебединого; рішення пофесора Ананьєва дослідити якість і специфіку піска на острові. Зав’язка: завдання агента № 22. Розвиток дії: пригоди Марка Завірюхи, Ясі Знайди, Люди Ананьєвої під час їх боротьби з Анчем. Кульмінація: звільнення шхуни «Колумб» та її команди від переслідувань Анча, ув’язнення агента. Розв’язка: прагнення водолазів допомогти Люді виявилися марними, дівчина померла; епілог. 

Сюжетні лінії «Шхуна «Колумб»

1. Життя родини Завірюх. 
2. Особисте життя професора Ананьєва, його професійна діяльність.
3. Доля Ясі Знайди. 
4. Шхуна «Колумб» — герой твору, навколо якого розгортаються події.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком «Гiгант» колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил — П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.
Розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм’я Миколи Хвильового (Фiтiльова). Члени товариства «Спадщина» вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв української лiтератури початку XX столiття. 

Творчiсть прозаїка, поета, критика, публiциста — яскравий приклад самовiдданого служiння iдеї «загiрної комуни», яка стала причиною трагедiї. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. Це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.
Найбiльшу увагу розкриттю психологiї мрiйникiв, романтикiв революцiйної доби автор придiлив у новелi «Я (Романтика)». Новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. Вiдомий лiтературознавець О. Бiлецький вiдзначав, що твiр «силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi».

Новела «Я» має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-України: «З далекого туману, з тих озер, загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами». «Моя мати — наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi «двi хрустальнi росинки».

Чому ж у чудових очах рiдної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпої вiдданостi абстрактнiй iдеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку — це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого — людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов’язана з матiр’ю.

М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. «Я — чекiст, але я i людина», — пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат — людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. «Тодi я у млостi, охоплений жаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку на шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню». I це в iм’я революцiї, в iм’я дороги до загiр-них озер невiдомої прекрасної комуни…
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину «голови не згубив». Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеї несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське «Я».»Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрної комуни». Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела — драма роздвоєностi людської особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Україна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.

Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi нової системи. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом iз своїми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiї, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасної йому доби. Пролунав пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. I цьому свiдчення — нагробок йому серед могил видатних людей Харкiвщини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Здається, кожен знає ці натхненні слова В. Сосюри. Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених коханням. Володимир Сосюра оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжується кохання. Персоніфікований образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені весняних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

В. Сосюра відтворив у своїх поезіях широку гаму людських почувань — і радісних, і сумних, драматизм розквіту кохання і гіркого розчарування, зради.

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, сповнений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірші митець вплітає конкретику того часу — « тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв…», «… і ворог -на нашім путі». Ліричний герой іде на фронт захищати рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан ліричного героя: пережиту радість першого кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий,що ліричний герой задушевно промовляє:

я б забув і образу. І сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать.

Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нездійсненою любов’ю — усе це знаходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так,у вірші «Марія» поет тонко відтворює людську душу, коли ліричний герой не просто мучить розтаватися з коханою, але передусім щось приховувати від неї:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю…

У цій поезії, відтворення людських почуттів доповнюється змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волошки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання, буяння природи відбувається невідворотне — любов одцвіта, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страждає.

З особливою увагою поет малює образ коханої, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — наскрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать «Жовтіє лист»; «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте» «Ластівки на сонці», у милої «васильки з-під вій» «Васильки». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

Для ліричного героя В. Сосюри любов, вірність відданість коханій невіддільні від любові, вірності й відданості своєму краю, Вітчизні. Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внутрішня схвильваність поета, невимушенність і природність — ці риси індивідуального поетичного стилю В. Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якби я міг щось змінити в нашій країні, я б почав з галузі охорони, а підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорих фінансово-економічних механізмів надходження та використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров’я. 

Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов’язана з пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров’я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення. 

У зв’язку з цим розроблювана модель системи, очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги, покращення показників здоров’я населення при відносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожна країна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостей сформованої структури охорони здоров’я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до одного — максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі. Своєрідним «мостом», який би дав змогу досить швидко й ефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститут сімейного лікаря — лікаря загальної практики.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За жанровими ознаками «Перехресні стежки» Івана Франка — новітній суспільно-психологічний роман. У ньому поєднувалися традиції ідеологічного роману й .повісті, що складалися в українській літературі у творчості І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, з елементами психологічного роману в дусі Достоєвського. Історія взаємин головного героя «Перехресних стежок» — «русина», «мужичого» адвоката, радикального діяча Євгенія Рафаловича з його колишньою коханою, з селянами й польською адміністрацією становить зовнішній план твору, який відбиває й персоніфікує ті випробовування, які доводиться переживати новому поколінню радикальної інтелігенції.

Досить широкий суспільно-психологічний контекст розгортається на основі свідомих і несвідомих сумнівів і страхів головного героя, а також тих соціальних контрастів, до яких він причетний.

Звертає на себе увагу багатоаспектність і символіка епічної структури роману. Вона набуває майже поліфонічного звучання завдяки переплетенню різних сюжетних ліній і кількох життєвих історій. Важливу роль тут відіграють психологічні передчуття героя, його пам’ять, спогади, сни. Франко звертає особливу увагу на ірраціональну природу суспільного життя. Власне, підсвідомі чинники й визначають значною мірою колізії характеру головного героя.

Роздуми Рафаловича про власну долю й долю народу набувають не абстракт-но-раціоналістичного, а візіонерського характеру: «Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним діянням».

Ось таких селян, що заблукали на рівній дорозі, на думку письменника, і повинен направляти на шлях істинний інтелігент Рафалович. Заради таких селян він жертвує особистим щастям, обравши сенсом життя — служіння народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Книга “Боривітри” — заключна частина роману-епопеї, де розповідається про повстанський рух на теренах Західної і Наддніпрянської України від 1943 року і до Євромайдану. Автор трилогії просилює у вушко історії України червону нитку — риторичне запитання: “Чи є життя після поразки?”. А моє запитання звучало б так: “Чому українці вкотре стають на ті самі “граблі Історії”?

Володимиру Шовкошитному як патріотові не байдужі ні доля держави загалом, ні щирі прагнення його соратників і близьких по духу людей разом змінити хід Історії. У “Боривітрах” дійова особа — Тарас Федорович — це сам автор, притомний українець із тверезим почуттям гумору. Самоіронія у смертельні хвилини Майдану допомагала виживати. Хоча пан Володимир зізнався, що майданівці трималися ще й на енергетиці повстанського духу, який докотився з лісів часів УПА аж до Майдану—2014.

А найбільшим щастям нині для автора стала реалізація цієї ідеї — виваженого аналізу повстанського руху на теренах України.
Письменник завжди був активним учасником державотворення і соціальних порухів у суспільстві. Власне, його критичне світосприйняття дійсності додає впевненості, що українці таки серед основних націй землян:

Болять мої слова сумній сторінці:
Гіркотна правда спалює папір.
Гуртуймося, Братове Українці!
Лиш через терни шлях веде до зір.

І українцем письменника варто вважати не за його політичною належністю (РУХівець) і навіть не за місцем народження (Світанок, Переяславщина), а за генетичною необхідністю бути саме ним за духом.

Я — Українець! Мій козацький рід
Від Хортиці веде свій родовід.
Шовками шиті прадід мій і дід,
Тож і мені лишать шовковий слід.

Предтеча “Боривітрів” — гостросюжетний роман “Білий Кречет”, де охоплено події 1937—1943 років. Ідеться про війну між імперськими режимами існування систем (водночас радянської, польської та фашистської) і прибічниками УПА на територіях Поділля, Волині й Галичини.
На прикладі однієї українсько-польської сім’ї, де головні герої Макар — “Кречет” з Переяславщини та полячка Ельвіра, активні учасники історичних подій, автор відтворює драму Історії України. Також дійові, але відомі загалу, історичні особи, такі як Ярослав Стецько, Бульба-Боровець, інші воїни УПА та творці Олевської й Колківської республік — стають соратниками для цієї родини. Сам автор був знайомий із Макаром-“Кречетом” (адже земляки), а батькові Володимира Шовкошитного легендарний сотенний урятував життя — дав харчів для родини, коли парубок Федір і його сестра прийшли у волинський ліс до упівців.
На певному етапі прочитання книги стає зрозумілим, навіщо автор у літературній обробці оприлюднив документи з грифом “Секретно”. Таким чином Володимир Шовкошитний робить суспільний виклик, щоб читачі змогли розібратися самі в суті української державності. Болючі питання історії України не дають письменнику спокою й досі. Своїм романом-епопеєю він нагадує політикам, що дискусія про історичну правду долі нашої держави не скінчилася. Для суспільства протистояння в аспекті національної ідеї ще актуальне.
Автор роману разом із його героями шукає відповіді на низку болючих питань: “Чому ж українська земля споконвіку потерпає від розбрату і чи є ліки від міжетнічного взаємознищення? І що є Свобода для українця? І якою має бути правди сила? І що розділяє народ на два ворогуючі табори, і як любов зміцнить патріотичне світосприйняття Двох, котрі у вирі руху історії держави стали єдиним цілим задля захисту України?”.

Романи “Білий кречет” і “Боривітри” різко відрізняються авторським стилем письма від емоційно-інтимних його попередніх творів — дражливо-саркастичного роману “Мерехтіння зникань” і патріотично-ліричної збірки власних поезій і перекладів віршів друга-однокашника Зелімхана Яндарбієва (президента республіки Ічкерія) “Торкнутися небес”. У романах довершено виписано психологічні характери героїв, їхнє ставлення до мови, національного питання, дружби, взаємодопомоги, справи честі та кохання. І письменник не був би собою, якби не вдавався до свого “коника” — гумору. Автор не забуває давати можливість героям “розслабитися”, бути щирими душею. Дружні кпини в книгах — веселі й лагідні — додають наснаги героям у жорстоких умовах протистояння ворогам, читача ж зачаровують, бо нагадують, чия книга в руках.

І якщо хтось раніше не був знайомий із Володимиром Шовкошитним, то читаючи його твори, сміючись і плачучи, переймаючись долею героїв, захоплюючись поетичними та історичними образами, розумієш, що автор є тим справжнім Воїном Світла, який відданий Україні всім серцем українського патріота.

Доктор філософії в галузі політології, Володимир Шовкошитний посередництвом героїв своїх романів передає невимовну тугу за ще не здобутою перемогою правди в рідній, міченій атомом і війною, державі. Йому болить майбутнє не тільки своєї родини — підточує душу червивість політичних розчарувань. Та він досі не стомлюється бути в пошуку Істини.
Сьогодення стукає у двері серця Володимира Шовкошитного, вірного сина України. Відчиняючи їх навстіж життю, він у Слові несе Світло рідного Світанку добрим людям на щастя на землі. Як от мені в автографі на книзі “Боривітри”: “на високий злет Духу!” Дай Боже!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане. 
У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв’язків митця з суспільством пов’язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне «я» чи зв’язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «…постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий…»У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так:

Не поет, у кого думкиНе літають вільно в світі,А заплутались навікиВ золотії тонкі сіті.Не поет, хто забуваєПро страшні народні рани,Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани! 

Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям:

...Возвеличу,Малих отих рабів німих!Я на сторожі коло їх

Поставлю слово… 

Головний герой поеми «Давня казка» — поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі — людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.Зав’язкою сюжету поеми є перша зустріч поета з лицарем Бертольдом, який виїхав на полювання. Конфлікту між ними ще нема, але перед читачем постають антиподи. Лицар — самовпевнений, пихатий, «лихий такий, крий Боже». Поет же скромний, сповнений гідності, готовий допомогти всім, хто в біді. Сцена другої зустрічі поета з Бертольдом — зародження конфлікту між героями поеми. Поет вважає себе багатим, бо йому належить все навколо: діброва, поле, небо, синє море. Він вільний, адже його думи-чарівниці не бояться ніяких заборон і кордонів. Поет може створити все, що захоче, і на крилах думки полинути «в таємні світи надхмарні». Бертольд цього ніколи не зможе зрозуміти, адже його мрії приземлені і реальні.Пісня, яку придумав поет для коханої Бертольда, заворожила її настільки, що горда дівчина згодилась вийти заміж за пихатого лицаря. Весілля було гучне, «тільки нашого поета пан забувся запросити». Бертольд добре знає, кому він зобов’язаний своїм щастям, пам’ятає, що обіцяв поету золоті гори, але не може перебороти свій егоїзм і невдячність. Ще раз силу поетового слова пізнав Бертольд тоді, коли перед його військом, яке довго і безуспішно стояло в облозі і вже було готове до бунту, вийшли «співці славутні», заспівали і піснею вселили волю до перемоги:

Раптом зброя заблищала,І гукнуло військо хором:«Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!» 

Так поетова пісня знову допомогла лицарю, вберегла його від смерті. Бертольд обіцяє щедро нагородити поета:

Знаю я сього поетаІ його величну душу,І тепер йому по-царськиЯ подякувати мушу.Тільки б дав нам Бог щасливоПовернутися додому, —Срібла-золота насиплю

Я співцеві дорогому! 

Як уже було раніше, пихатий Бертольд «забув» виконати свою обіцянку. Він отримав королівську винагороду, став графом і повним володарем земель, втішався життям. Звикнувши на війні до грабунку, Бертольд жорстоко поводився з людьми і на власних землях:

Трудно навіть розказати,Що за лихо стало в краю, —Люди мучились, як в пеклі,Пан втішався, як у раю.Пан гуляв у себе в замку,У ярмі стогнали людиІ здавалось, що довіку

Все така неволя буде. 

Але на сторожі людських прав на життя стояв поет. Справжній митець не лише спостерігає за подіями, а й глибше за всіх відчуває усі проблеми. Ось тому поет почав складати пісні, в яких підносить ідеали волі і рівності. Бертольд вже не може спинити вільних співів і намагається підкупити поета. Але це йому не вдається, і граф вирішує погрозами скорити вільний дух поета. У відповідь він чує:

Та й в темниці буду вільний, —Маю думи-чарівниці,Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі. 

Погрози розправитися з поетом лише додали йому наснаги, а народ, окрилений його піснями, підняв повстання і вбив Бертольда.

Так поемою «Давня казка» Леся Українка визначила роль поета в суспільстві. Молода поетеса була впевнена, що справжній митець не повинен відгороджуватися від життя чи навіть показувати його таким, як воно є. Справжній поет мусить вести людей за собою, будити силу духу, кликати до бою за волю і людські права.  Слово в житті нашого суспільства має величезну силу. Правду сказав поет-емігрант XX століття Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети». Ці слова свідчать про те, що думки-мрії Лесі Українки справдилися і наші поети були і залишаються поводирями народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Стельмах! Цікавий, самобутній талант. Один із видатних і вдумливих художників слова. Водночас поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Він — співець народу, який запалив казковий вогонь Прометея і передав той незгасний факел молодому поколінню з однією метою: возвеличити свій народ, свою Вітчизну, зробити все для того, щоб у житті людей ніде в сутінках не причаїлась кривда і всі бачили тільки правду.

Одним з кращих творів письменника є його роман «Правда і кривда». Згадуючи про час написання роману, М. Стельмах говорив: «Я почав свою роботу над романом про нашого сучасника, про людину, яка вирубувала вікна нової історії, потім ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни та щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров’я і на добрий розум».У романі вирішується ряд проблем, зокрема таких, як боротьба правди і кривди з давніх часів і до наших днів; безсмертя трудового народу як творця матеріальних і духовних цінностей; взаємини між людьми тощо. Розвиток дії в романі, розкриття характерів дійових осіб, вирішення й осмислення поставлених ідей відбувається у складному переплетенні та взаємозв’язку сюжетних ліній, серед яких дві головні: життя Марка Безсмертного, взаємини Григорія Задніпровського і Поцілуйка.

На тлі мальовничого неба, закиданого по самі вінця лебединими хмарами, ми бачимо головного героя роману Марка Безсмертного. Він після госпіталю повертається до рідного села, до рідної землі, не знаючи про те, що мати одержала похоронку. В самому прізвищі Марка — Безсмертний — є символіка: в ньому втілено безсмертя народної правди і доброти. Вражає сцена зустрічі Марка зі смертю. Коли смерть говорить йому, що вже вмирати пора, Марко з обуренням відповідає їй: «Брешеш, костомахо!… Час мій не вийшов, я ще не наорався, не насіявся, не намилувався землею, не нажився».На долю Безсмертного випало багато випробувань, він пройшов сувору школу життя. В юнацькі роки відстоював нову владу на селі, допомагав бідноті, назавжди повірив у більшовицьку правду, був на передньому краї боротьби за цю правду. І завжди пам’ятав про своїх односельців. Він, наприклад, не міг допустити навіть подумки, щоб люди, які день і ніч працюють ня землі, залишалися без хліба, а тому і роздав колгоспникам зерно на трудодні, за що потрапив до в’язниці. У тюрмі Марко не впав духом, а дав собі клятву — клятву гуманності, людської доброти.

Проте Марко — не абстрактний гуманіст. Його гуманізм активний і дійовий. До негідників, держиморд і п’явок людських типу Безбородька, Киселя, Поцілуйка він ставиться, як до ворогів народу, бореться з ними. Так зі зброєю в руці він примушує Безбородька зайти в крижану воду замість жінок, яких цей негідник туди послав, і мочити коноплі. Хай на власній шкурі відчує, яке це свавілля — загнати жінку в холодну воду! Адже жінка, дівчина — це продовжувачка роду. Його серце болить від думки про те, що коли затвердять нові податки, то хлібороб знову буде сидіти на картоплі. Та все ж Марко не втрачає надії, що колись-таки настане правда і в цій справі, знайдеться-таки хтось, хто допоможе селянину і сердечним словом, і святим хлібом, і тоді кожна вдова і сирота будуть мати хліб на столі.

Побратимом Марка, мені здається, можна назвати Григорія Задніпровського, який, працюючи в школі, сіє «розумне, добре та вічне». Це стійкий і мужній борець за правду. На його долю випали ще більші випробування, та ніщо не примусило зректися Батьківщини, а тим більше стати шпигуном і зрадником. На мою думку, досить виразні сторінки в романі ті, де автор розповідає про взаємини Поцілуйка і Задніпровського. Григорій не може йти проти совісті, він відмовляється дати довідку Поцілуйкові, що нібито вій, Поцілуйко, був партизаном у роки війни. Григорій розуміє, що такі, підлі люди, як Поцілуйко, тільки рекламують себе правдолюбцями, а насправді опаскуджують наше життя.Безсмертя народу, вікову селянську мудрість, прозірливість, любов до правди і добра стверджує М. Стельмах і в образі діда Євмена. Уболіваючи за народну правду, він ніколи не змовчить, коли бачить неправду, в його душі кипить ненависть до всього потворного.

У романі багато персонажів, яких можна назвати однодумцями Безсмертного і Задніпровського, і всіх їх об’єднати я хочу словами-клятвою М. Безсмертного: «Хоч би на яких вогнях довелося мені горіти, я буду до останку служити людям». Цим я і закінчую свою роботу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Українське Відродження 20-30-х років XX століття дало літературі багато нових талантів, ідей, світобачень. І серед них — Микола Хвильовий, письменник-новатор, самобутній і своєрідний автор.

Його твори з налетом імпресіонізму були оригінальними, відмінними від робіт письменників того часу. Вони вражають силою таланту митця, глибоким психологізмом героїв, манерою письма. Його твори примушують замислитися і над долею автора, і над трагічною історією України, і над своїм власним «я». Новели М. Хвильового «Кіт у чоботях», «Наречений», «Солонський Яр» — це фрагменти, вихоплені з кривавої і брудної мозаїчної картини громадянської війни. Читаючи «Кота в чоботях», відчуваєш виразні сатиричні нотки, сум за загубленою, знівеченою душею: «Зник товариш Жучок №1, залишилися «Жучки №2, №3, №4″ — малограмотні кухарки, що прагнули керувати державою й розпоряджатися життям людей».

У новелі «Я (Романтика)» — ще страшніші і трагічніші картини. Твір торкається теми роздвоєння людської особистості. Свого героя М. Хвильовий ставить перед вибором: або служіння комуні, або життя матері, яка до останньої миті вірить у перемогу добра над злом у душі свого сина.Твори Миколи Хвильового застерігають сучасників від шляху в прірву антигуманізму, від фальшиво-красивих політичних гасел, допомагають дійти висновку, що жінка і революція — поняття несумісні, як несумісні примарні ідеї комунізму з реальним щасливим майбуттям людей.

Для сучасного читача новели письменника — багатющий матеріал для вивчення не лише історії, а й психології, його твори — переконливий урок того, що не слід припускатися помилок своїх попередників, не варто надавати перевагу ідеї. Мені твори М. Хвильового допомогли більше зрозуміти складний історичний період 20-х років XX століття, побачити, як перемагала тиранія, як деградували духовні цінності. Автор підштовхнув своїми творами до висновку, що тоталітарній системі не потрібні генії, особистості, а лише покірні виконавці волі партійних вождів.

Трагедія героїв творів М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому його твори такі пристрасні і хвилюючі. Наділений інтуїцією, автор шукає виходу із катастрофічної ситуації, породженої наростаючою хвилею репресій, поширенням недовіри і підозри в суспільстві. Разом із героями своїх новел митець шукає виходу із лабіринтів історії. Я не перестаю дивуватися його любові, вірі і ненависті, я захоплююсь його карколомною «грою в бісер»: свідомим кодуванням художніх підтекстових структур.

А ще я зрозуміла, прочитавши твори Миколи Хвильового, що кожній людині притаманні ліризм душі, почуття любові, повага до минулого, обожнювання матері. Потрібно лише побороти в собі слабкість, безсилля, інертність та агресивність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я бачив дивний сон.Немов передо мноюБезмiрна, та пуста, i дика площинаI я, прикований ланцем залiзним, стоюПiд височенною гранiтною скалою,

А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,I в оцi кожного горить любовi жар,I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,I плечi кожного додолу ся схилили,

Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холодНе спинить вас!Зносiть i труд, i спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить”.

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,I тисяч молотiв о камiнь загуло,I в тисячнi боки розприскалися штукиТа вiдривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,Так нашi молоти гримiли раз у раз;I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;Хоч не одного там калiчили тi скали,

Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,

Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,Бо не герої ми i не богатирi.Нi, ми невольники, хоч добровiльно взялиНа себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми рукамиРозiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,Що кров’ю власною i власними кiсткамиТвердий змуруємо гостинець i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,Який ми кинули для працi, поту й пут,За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,

I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,I серце рвалося, i груди жаль стискав;Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,

I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутiСвятою думкою, а молоти в руках.Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,

I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.