(1856—1916)

І

Адвокат доктор Євгеній Рафалович щойно виграв свою першу справу у карному суді одного з великих провінційних міст. Завдяки його блискучій обороні клієнти Рафаловича — селяни були не тільки звільнені трибуналом від відповідальності за участь в аграрному бунті, але й мали тепер надію виграти спірне пасовисько шляхом цивільного процесу. Ледве вирвавшись від вдячних йому людей, він вийшов на вулицю, радіючи з того, що перший виступ у цьому місті, куди він недавно переїхав, удався дуже добре.

Раптом Євгенія хтось окликнув. До нього наблизився підстаркуватий панок з коротким ріденьким волоссям і сивими вусами, одягнений у чорний витертий сюртук. Адвокат не пізнав цю людину, і тоді панок назвав своє прізвище. Це був Валеріан Стальський, домашній інструктор Євгенія в другому класі гімназії, двадцять п’ять років тому. Стальський охоче розповів про свою подальшу кар’єру: після гімназії його було забрано до війська, де прослужив десять років, вийшов у відставку і «дістав місце канцеляриста при суді». Через п’ять років він — «офіціал при помічнім уряді», «має під собою регістратуру». Дізнавшись про те, що Рафалович шукає ресторацію, Стальський запропонував йому хороше місце. Старі знайомі вирішили пообідати разом.

II

Поки Стальський бігав до кельнера, Рафалович намагався відновитиу пам’яті майже забуті картини і враження. Він згадав, що цей Стальський не стільки вчив, скільки бив Євгенія — слабого хлопчика. Яка ж була радість малого Рафаловича, коли він дізнався, що його вчителя забирають до війська. Але за споминами тягнулось ще щось огидне, зв’язане зі Стальським. І раптом адвокат пригадав історію з ковбасою. Якось опікун привіз ковбаси і йому, і вчителю — Стальському. Коли ковбаси стало менше, Стальський дізнався, що її надгриз кіт. Він спіймав нещасного кота і по-звірячому п’ять днів мучив його, поки той не здох. «Що воно значить, що на вступі в нове життя мені перебігає дорогу оця скотина в людській подобі?..» — думав Рафалович.

ІІІ

У ресторації за обідом Стальський згадував, як виховував малого Євгенія, який він був «строгий», але любив хлопця. Стальський так і сипав компліментами Рафаловичу, і, щоб змінити тему, той попросив розказати про відносини у місцевім суді. Виявилося, що Стальський — страшенний пліткар, бо вилив майже на всіх стільки бруду, що Рафаловичу стало і неприємно, і тривожно.

IV

Наступного дня до Рафаловича, який ще був у ліжку, вранці прийшов Стальський і сповістив, що підібрав необхідне для адвоката помешкання. Обидва пішли оглядати будинок. Дорогою Рафаловичу зустрілась жінка під чорним вельоном, хода і постать якої здались йому добре знайомими. Раптом вона зникла, змішавшись з купою міщан. Рафаловича дуже схвилювала ця зустріч.

V

Рафалович відбув візити майже до всіх видатних осіб міста і був у президента суду, у старости, податкового інспектора, потім у руського пароха (священика), учителів гімназії, колег—адвокатів. Він переконався, що й справді місто «акустичне», як висловився Стальський, тобто всі знають усе один про одного. У Рафаловича було таке почуття, ніби він потрапив у велику клозетну трубу.

«Що ж буде далі, коли обживемося і десь—колись наступимо один одному на нагнітки?»»І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться, — думав Рафалович після того, як побачив, що всі обмовляють, обдурюють один одного».

VI

Лише один візит відрізнявся від інших — візит до бурмістра. Бурмістр був лікарем, євреєм, але гарячим польським патріотом, учасником польського повстання 1863 року. Пан Рессельберг був послом, працював у сеймі, проте повернувся додому, одружився з багатою панною і став бурмістром. В окрузі його вважали чесним, патріотом.

До будинку бурмістра зайшов повітовий маршалок Брикальський. Виявилось, що Рафалович саме у нього виграв свій перший процес у цьому місті.

VII

Виходячи з суду, Рафалович зустрів напівп’яного Стальського. Не бажаючи, щоб їх побачили, Євген запросив Стальського до своєї квартири. Біля будинку обидва побачили Барана — відлюдькуватого сторожа, від якого Рафалович не чув ні слова. П’яний Стальський почав кепкувати з Барана, і той, розлючений, кинувся на пана офіціала і став його душити. Але за хвилю впав на землю у страшних корчах, бо був епілептиком. Стальський, уже вдома у Рафаловича, розказав, що цей Баран утопив свою невірну жінку і був присуджений до смерті через повішення, але звільнений через свою хворобу.

VIII

Стальський, проголосивши гнівну антижіночу тираду, порадив Рафаловичу стерегтися жінок, особливо блондинок.

Рафалович вислухав історію одруження Стальського. Коли його служба у війську скінчилась, він став працювати в суді. Заради подальшої кар’єри треба було одружитися. Безпосередній начальник запропонував Стальському піти до салону «цьоці Зюзі», яка займалася сватанням. І дійсно, скоро Стальський одружився з панночкою, яка здалась йому досить симпатичною.

IX

З перших днів подружнього життя Стальському не сподобалася його жінка: задумана, понура, «нема темпераменту». Він зав’язав інтимні стосунки зі своєю служницею Орисею. Побачивши це, дружина вигнала Ори-сю з дому, незважаючи на різку протидію чоловіка. Вибухнув великий скандал. На за грозу дружини покинути його Стальський відповів, що ославить її передусім світом як аморальну жінку, до того ж вона повністю залежить від нього, бо її тітка віддала в його руки весь посаг племінниці. Стальський пообіцяв дружині помститися за вигнання Орисі. Це була остання їхня розмова.

X

Потім вони жили так, нібито один для одного не існує, хоч і під одним дахом. Стальський розповів Євгенію ще про одну свою улюблену розвагу. Коли він злий повертається вночі додому, то, знявши черевики, тихо входить до її спальні, пильно дивиться, чи не ховає там когось дружина, а потім раптом стягує з неї ковдру. Вона зривається на ноги, не тямлячи, що сталося, бачить біля ліжка чоловіка зі свічкою в руках, а він, насолодившись її жахом, мовчки виходить з кімнати. І таке нелюдське сумісне життя продовжується в них уже десять років.

Був пізній час, і Стальський спитав Рафаловича, чи можна у нього заночувати. Той не міг йому відмовити, але, вийшовши до своєї спальні, замкнувся у ній, наче боявся, щоб цей нелюд не з’явився вночі ідо нього.

XI

Канцелярія Рафаловича стрімко розвивалась, а він здобув славу одного з найкращих адвокатів. Рафалович поклав правило нічого марно не обіцяти і не прагнути дешевої популярності. Всі документи від нього виходили тільки «руською» мовою, і поступово він домігся того, що всі урядові почали сприймати таке новаторство як звичайне явище. Євгеній взяв собі помічника та двох писарів, бо роботи було дуже багато. Його працьовитість і знання завоювали йому авторитет у місті, повіті, окрузі вищого суду. Водночас із веденням професіональних справ він знайомився з місцевими мешканцями, шукав людей, здатних до справжнього діла. Діючи без зайвого шуму і «політичної закраски», адвокат досяг того, що в глухому досі повіті прокинулось громадське життя.

XII

До Рафаловича прийшов власник будинку, де квартирував адвокат, єврей Ватман, про якого всі казали — «лихвар, п’явка». Здивувавши адвоката незвичною поведінкою, він відверто зізнався в тому, що дійсно є лихварем.

Вагман виклав Рафаловичу суть справи. Він хотів вигнати всіх панків, купити їхні маєтки і землі. Молодий адвокат, сказав він, прагне допомогти селянам, вириваючи з рук тих панків шматки земель і пасовиська. Чи не скласти їм свої зусилля докупи? Вагман запропонував зробити це на прикладі маєтку повітового маршалка пана Брикальського. Маєток весь у боргах, і якщо Вагман передасть до рук Рафаловича векселі, що в нього є, той швидко упорається з Брикальським. Маєток коштуватиме зовсім дешево, і селяни, яких захищає Євгеній, зможуть придбати його. У тому випадку, що вони відмовляться, він радить купити маєток самому адвокатові. Гроші для цього Рафалович зможе отримати після продажу на будівництво кораблів дубового лісу Брикальського.

Рафалович сказав, що подумає над пропозицією Вагмана. Оскільки не все йому було зрозуміло в словах цього незвичайного лихваря, він вирішив при нагоді розпитати про нього в інших людей.

XIII

Рафалович побачив у вікно жінку в чорному, яку місяців зо два тому вже зустрічав на вулиці. «Невже се вона?» — майнула в нього думка, і Євгеній відчув, як щось штовхнуло його в груди. Він швидко пішов до міського парку, де бачив таємничу жіночу постать, але лавочка, на якій щойно сиділа дама, була порожньою. Повернувшися додому, він спробував знову читати книжку, та дарма. Подумки він знов повернувся до тієї драми, що пережив десятьма роками раніше.

XIV

Колись на одному з академічних балів Рафалович, тоді ще студент— юрист, побачив панночку, яка справила на нього надзвичайне враження. Він протанцював з нею кілька танців, але не надав зустрічі жодного значення. Втім одного разу, побачивши панночку на вулиці і втративши її в натовпі, відчув, що в його душі зароджується глибоке і сильне почуття. Ще навіть не знаючи її, Рафалович плекав надію одружитися з нею, бо відчував, що з цією дівчиною був би щасливим.

XV

Восени, повернувшися після літніх канікул до Львова, Рафалович найняв дешеву кімнату на другому поверсі; на першому була школа гри на фор-тепьяно. Одного разу він побачив, як зі школи вийшли чотири дівчини, і між ними була та сама, котру він постійно шукав на вулицях міста. Євгеній записався в цю школу, сподіваючись на зустріч з панничкою, що скоро і відбулося. Звали панночку Регіна Твардовська.

XVI

Навчання продовжувалось. Зі слів інших панночок Євгеній дізнався, що дівчина нещодавно втратила матір. Якось Рафалович і панночка поверталися після музичних занять додому. Залишившись удвох з Регіною, Євгеній зізнався, що задля неї почав брати уроки гри на фортепіано.

XVII

Регіна і Євгеній майже кожного дня зустрічалися у фортепьянній школі, а потім разом ішли додому. Юнак відчував себе щасливим. Якось, ідучи з Євгенієм, Регіна раптом зблідла, змінилась на лиці, а на стурбоване запитання свого супутника відповіла, що їх бачила її «цьоця» і що вона негайно іде додому.

Минув певний час. Євгеній блискуче склав докторський екзамен і тремтячою відхвилювання рукою написав повідомлення про це на своїй візитній картці, надіславши її Регіні. Того ж дня на іншій візитній картці прийшла відповідь: «Ви трошечка спізнилися. Моя сестрінниця Регіна Твардовська, власне, вчора вийшла заміж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагоді я перешлю їй його. З поважанням Анеля Армашевська».

Рафалович тяжко пережив цю звістку, і лише через кілька місяців більш—менш загоїв сердечну рану. З тих пір лише спомини зринали з пам’яті Євгенія і мучили його давнім болем.

XVIII

До Рафаловича прийшла делегація селян у справі процесу з паном маршалком. Адвокат запропонував їм купити не тільки те пасовисько, а й маєток і ліси пана Брикальського. Гадаючи, що адвокат їх дурить і намагається обкрутити, селяни забрали в нього документи щодо цієї справи.

XIX

Розмова з селянами надовго зіпсувала Євгенію настрій, хоч при людях він поводився спокійно і впевнено.

Рафалович зрозумів: селян так довго туманили, що вони недовіряють жодному «пану», навіть коли він щиро бажає їм добра.

Він пригадав, що галицькі інтелігенти сподівалися подолати темність і забобони селян за допомогою освіти.

Але що таке освіта? Неписьменний торговець може бути незрівнянно освіченішим від професора філософії. «Треба провести їх (селян) через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа…» Адвокат вирішив при першій нагоді поїхати до Буркотина, побалакати з людьми. Того ж дня йому впала у вічі чудна поведінка сторожа Барана, який ходив перед будинком, мов вартовий на варті, то в один бік, то в інший. Пізніше, в обідню пору, він знов побачив Барана на подвір’ї. Той впер у нього свої блискучі очі і довго дивився, не змигаючи. У погляді сторожа Євгеній відчув якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю.

XX

Увечері до Рафаловича прийшов Стальський і сказав, нібито розкаявся в тому, що робив зі своєю жінкою, але для їхнього примирення потрібна третя людина, яка виступала б у ролі посередника. Попри пізній час, Євгеній згодився піти до нього, навіть переодягнувся у візитний костюм.

Побачивши дружину Стальського, він остовпів: це була Регіна.

XXI

Всю ніч Євгенія мучили тривожні сни. Йому снилося, ніби він, утомлений, знесилений, іде невідомо куди якоюсь величезною пустинею. Потім йому дорогу перетинає чорна стрічка — велика ріка, обрамована чорними скелями. Євгеній стоїть над рікою і вдивляється у її каламутну воду. Здалеку він чує звуки музики і незабаром бачить, як із—за чорної скелі виринає велика дараба (пліт) з керманичами, музикантами і веселою компанією паничів і пишно зодягнених панночок. Чути гомін, срібний сміх, цокання чарок. Усі вітають молоду пару, що сидить на високій лавочці посередині дараби. У молодому він пізнав самого себе, обличчя молодої так і не розгледів. Дараба щезає за закрутом ріки. Євгеній хоче бігти наздогін їй, але відчуває, що його ноги мов приковані до землі. Раптом він бачить серед каламутних хвиль щось біліє — пливе утоплениця. Йому здається, що він упізнав цю нещасну жінку. Євгеній кидається у воду — і прокидається, весь мокрий від поту. Прийшовши до повної свідомості, він зрозумів, що джерелом його сонного привиду було важке пригноблення душі після вчорашніх вражень.

XXII

Прийшовши до Стальського, Євгеній побачив Регіну. Вона не виглядала такою нещасною і пригніченою, як могла виглядати жінка, що зазнала страшних моральних тортур. Регіна навіть не дуже постаріла, на її обличчі не було «ані морщиночки, ані сліду борозди, проведеної внутрішнім горем». Але на ньому був вираз тупості і байдужості. Євгеній не впізнав тієї дівчини, що чарувала його колись магічною силою кохання: «Це була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу».

XXIII

Регіна увійшла до кімнати, де сиділи чоловіки, з розпущеним волоссям, убрана у свою злежану і пом’яту шлюбну сукню, на тлі якої її обличчя здавалося пожовклим і змарнілим. Вона сказала, що одяглася так на честь десятирічного ювілею подружнього життя. Шлюбну сукню жінка назвала символом свого майбутнього нещастя. Десять років тому її вдягла на неї «цьоця», злий демон життя Регіни, і закляла в цю сукню всіх злих демонів, що мали мучити племінницю. Вони зробили свою справу. Регіна не криючись розповіла, що знала Євгенія ще до шлюбу і навіть любила його.

Євгеній стояв приголомшений такою несподіваною сценою. Але коли Стальський вдарився у блазнювання і, кажучи, що не хоче стояти на заваді двом закоханим, хотів підвести його до Регіни, він з усієї сили відштовхнув цього нелюда і вибіг на вулицю.

Того вечора Євгеній довго не міг заспокоїтися. А прокинувшись уранці, знов поринув у спогади. Він був у відчаї, втративши свій ідеал, що яснів у його серці, «округлений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності!» Раптом настрій його змінився, він заплакав і став звинувачувати себе, що не допоміг Регіні, яка гине, божеволіє від свого страшного життя.

У двері постукали. До адвокатського салону увійшов пан маршалок Брикальський.

XXIV

Брикальський прийшов до Рафаловича і переказав йому свою розмову з селянами. За його словами, вони повідомили, нібито адвокат пропонував їм купити панський маєток і навіть підбивав їх на бунт. Рафалович відхилив ці звинувачення і, у свою чергу, порадив панові добровільно віддати селянам спірне пасовисько, бо вони мають усі підстави виграти процес. Пан маршалок побачив, що адвоката не так легко збити з пантелику, і пішов ні з чим.

XXV

Брикальський вийшов, а Рафалович, засмучений цією розмовою, почав розмірковувати, що штовхнуло селян на такий вчинок: «Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку!»

Раптом Євгеній побачив у вікно на тій же лаві Регіну. Він ухопив капелюх і вибіг до неї.

XXVI

Зустрівшись з Регіною, Євгеній розповів їй про те, як він страждав, втративши її, навіть хотів вкоротити собі віку. Вона сказала, що знає про його роботу і рада успіхам Євгенія на громадській ниві. Піддавшися наказові «цьоці» і занапастивши себе, вона знайшла розраду у думці, що для Євгенія стала провідною зіркою, яка вела «до всього, що високе і чесне».

Євгеній запропонував їй розірвати страшні пута, разом з ним покинути це місто і пошукати собі щастя десь в «широкім світі». Але жінка відповіла, що то була б подвійна крадіж: її — від чоловіка, його — від його справи, «від тих нещасних, віками кривджених людей», які мають право на допомогу. Євгеній продовжував її умовляти, і, щоб припинити цю тяжку для обох розмову, вона офіційним тоном промовила, що їй, як шлюбній жінці, не випадає слухати такі речі. І, не подавши йому руки, пішла геть.

XXVII

Адвокат збирався їхати до отця Зварича. При цьому у нього відбулась незвичайна розмова зі сторожем Бараном, якого він попросив замовити фіакр. Як виявилося, єзуїти, до місії котрих вчащав Баран, переконали його в тому, що Рафалович — антихрист. У Євгенія похололо в серці від божевільної впевненості в Барановім обличчі.

XXVIII

Вагман розпитував Барана про те, що сталося за тиждень і що він бачив, бо Баран і інші сторожі були своєрідною Вагмановою поліцією. Баран розповів господареві, щодо адвоката приходили селяни, які кляли Рафаловича і відібрали в нього папери, про візит маршалка, про зустріч Євгенія з жінкою Стальського у міськім саду.

У шинку сторож зустрів Стальського і повідомив його про те, що бачив розмову Регіни з адвокатом. Стальський дав Баранові гроші і пообіцявдати ще, аби він допоміг йому захопити жінку разом із Рафаловичем.

XXIX

Рафалович виїхав до села Бабинці, де жив отець Зварич. Дорогою він поринув у думки і був тепер вдячний Регіні, що вона не дозволила йому

піддатися миттєвій слабкості і кинути справу служіння народові, якій він вирішив присвятити життя. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов’язок».

XXX

Адвокат приїхав до села, зустрівся з отцем Зваричем. Той саме повертався з похорон. Виявилось, що в селі трапилось нещастя. Пан Пшепорський, «фізик», зробив селянським дітям щеплення від віспи зіпсованою вакциною, і семеро дітей померли від гангрени.

Рафалович дав слово селянам розібратися в цій справі.

XXXI

О. Зварич в гімназії вважатися «тупою головою», тяжко переходив із класу в клас, ніхто ніде не чув його голосу, але попри всі ці недоліки він був здатний до фізичної праці, любив токарство, стельмаство і т. ін. Ставши парохом у Бабинцях, священик усіляко допомагав селянам. Як дізнався Рафалович, Вагман дав отцю Зваричу великі гроші, аби допомогти селянам вилізти з боргів. І ревно займався цією справою.

XXXII

Прийшов час виїжджати від Зварича. По дорозі до Гумниськ, де мала розглядатися судова справа, Рафаловичу зустрілась купка селян, які розпитували в нього, чи справді буде війна. На запитання адвоката, звідки це вони взяли, один селянин розповів про великого пана адвоката Шнадельського, який збирав у них гроші ніби для звільнення від військової служби їхніх дітей. Рафалович порадив селянам звернутися зі скаргою на цього пана до криміналу, бо Шнадельський дурив людей.

XXXIII

Рафалович своєчасно прибув до Гумниськ — малого й дуже брудного містечка, а саме — гумниського суду. Засідання вів суддя Страхоцький, чоловік років під шістдесят, відомий тим, що був несповна розуму. Одного разу прокурор жартома сказав, що повісив би селянина, який скоїв лісову крадіжку, а Страхоцький, довго не думаючи, насправді засудив селянина на смерть і навіть викликав ката з іншого міста. Після цього випадку, що вчасно був розкритий, Страхоцькому ніколи не доручали самостійно вести справи.

XXXIV

У суді Рафалович взяв участь у розгляді справи єврея Лейби Хамайдеса проти селянина Ілька Марусяка. Хоч Лейба і взяв свідків, і, здавалось, перевага була на його боці, Рафалович легко довів невинність звинуваченого.

XXXV

Залагодивши всі справи, Рафалович виїхав додому через Буркотин. Він заглибився у свої думи: адвокат бачив реальний стан роботи суду, хабарництво і некомпетентність судових урядовців.

Дорогою зустрівся старий дід, який заблукав у лісі. Рафалович погодився підвезти його до Буркотина. Євгенію спало на думку порівняння: отой старий селянин — це український народ, що блукає і не знайде ніяк дороги. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Рафалович.

XXXVI

Виявилося, що і старий знав Рафаловича, і Рафалович знав діда. Це був колишній адвокатів клієнт Демко Горішний. Від діда Євгеній дізнався, що селяни, які судилися за пасовисько, звернулися до пана Шнадельського. Рафалович боляче сприйняв цю звістку, бо йому було шкода одурених цим шахраєм людей. Він скрикнув: «Бійтеся Бога, люди! Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити».

Бричка в’їхала на подвір’я сільської корчми,

XXXVII

Там зібрав «ціле віче» Шнадельський. Він виголошував чергову «промову» проти панів адвокатів, попів. Закликав вірити тільки собі і цісарю.

Рафалович викрив Шнадельського, той розлютився і, щосили кинувши кухолем у Рафаловича, вцілив у голову Демкові. Знялась колотнеча. За порадою старого Демка, Рафалович вибрався з корчми, де ще довго не вщухали галас і крики.

XXXVIII

Рафалович подав папери проти повітового лікаря за недбале щеплення і в справі Шнадельського, далі написав статті в газети, але особливого успіху всі ці дії не мали. Порадившись із селянами і священиками з повіту, до яких мав найбільшу довіру, адвокат вирішив утворити вічевий комітет і внести до староства подання про скликання віча в законному порядку.

XXXIX

Пан маршалок Брикальський, шукаючи спосіб позбутися боргів, придумав «реформу»: злити воєдино кредитове земське товариство, так звану «панську касу», і повітову касу задаткову, так звану «хлопську касу». Всі гроші він збирався повернути на латання дірок у власному господарстві. Несподівано пан маршалок зустрів опозицію в особі графа Кшивотульського, давнього конкурента Брикальського.

XL

Виручив пана Брикальського Шнадельський. Він усе ще їздив по селах зі своїми обіцянками, але одного разу в шинку його сильно побив один парубок, і Шнадельський зрозумів, що одурюванню селян треба покласти край. Він дуже хотів виїхати в Америку, але для цього потрібні були чималі гроші. Пан маршалок якось натякнув, щоу разі проведення його «реформ» Шнадельський може сподіватися місця касира. Тому шахрай вирішив допомагати Брикальському і шукав нагоди «кинути поліно під ноги» супернику маршалка графові Кшивотульському.

XLI

Граф Кшивотульський додержувався старого звичаю: він любив, щоб селяни приходили до нього, як до судді, розсудити їх справи. Так вони і чинили, причому єдиним покаранням Кшивотульського були канчуки. Скарги в справжній суд на графа завжди кінчалися нічим. Але якось граф побив селянина, і ця справа набула великого розголосу, бо в тому селі саме в цей час знаходився Шнадельський. Він передав усе пану Брикальському. Почалося слідство, і Кшивотульський опинився перед загрозою відсидіти кілька місяців у в’язниці. Скориставшися з ситуації, Брикальський несподівано зробив візит до графа і запросив його на іменини своєї дружини.

XLII

Пан маршалок Брикальський на гроші, що залишилися від витрат на іменини, збирався заплатити по векселях, але раптом дізнався, що майже всі векселі перепродані в треті руки, невідомо кому. Шварц, колишній канцелярист, повідомив Брикальського: всі папери знаходяться у Вагмана. Пан маршалок сподівався позичити у зреформованій ним повітовій касі велику суму і розплатитися по векселях. Брикальський навідався до Вагмана і умовив його почекати зі сплатою боргів до Великодня.

XLIII

Пройшли іменини пані маршалкової, на яких за участі ще одного гостя Брикальського, президента суду, було досягнуто угоди між графом і паном маршалком. Кшивотульському гарантували припинення справи проти нього, за що він, у свою чергу, повинен був не чинити опозиції реформі повітових кас. Отже, Брикальському було відкрито шлях до великих грошей.

XLIV

Сторожу Барану здалося, що ось—ось має прийти антихрист і захопити місто. Він узяв балію і праники і пішов вулицями, щосили б’ючи в балію, будячи й тривожачи передноворічне місто. Люди намагались впіймати його і зловили .тільки тоді, коли Баран упав перед костьолом в епілептичних корчах.

XLV

Шварц і Шнадельський, які майже останні відійшли від непритомного Барана, проводили цю ніч у Стальського. Стальський, як і завжди, знущався з Регіни, начебто ненавмисне вихлюпнув їй у лице чарку лікеру. Затуливши хусткою обличчя, облите лікером і сльозами, вона пішла геть.

Раптом почувся шум якоїсь погоні. Гості Стальського вискочили надвір, залишивши господаря на самоті.

XLXI

Після закінчення пригоди з Бараном Шварц і Шнадельський пішли і зупинилися дорогою проти Вагманового будинку. Шварц поступово почав никладати Шнадельському свій план пограбування Вагмана: тоді вони отримають великі гроші і зможуть з ними поїхати до Америки. Певне місце у цьому плані відводилося маршалку Брикальському, який мав позбавити їх під втручання правосуддя.

XLVII

Вагман прийшов до Рафаловича проконсультуватись, як не платити 50 ринських штрафу за скоєне Бараном порушення порядку. Між ними зайшла розмова про придбання адвокатом маєтку Брикальського. Шляхом до цього лихвар вважав продаж цінного дубового лісу. Тоді маєток обійшовся би Рафаловичу зовсім дешево. Крім того, Вагман запропонував йому допомогу в цій справі.

Рафалович відмовився від пропозиції, бо господарювання зашкодило б його роботі і відвернуло від нього селян.

Вагман повідомив адвокатові про можливу «реформу» повітової каси, і той вирішив негайно порушити цей «премудрий план».

XLVIII

Скоро мало відбутися віче, але о. Зварич і о. Семенович відмовились промовляти на нього, бо залежали від вищої церковної влади. Звістка про це засмутила Рафаловича, але настрій його знов покращав, коли до нього прийшли селяни на чолі з Демком подякувати за те, що остеріг їх щодо Шнадельського. Вони запевнили адвоката, що приведуть на віче багато людей з усіх сіл. Ухвалили скликати віче наступного тижня, а офіційними промовцями призначити, крім Рафаловича, Демка і ще одного селянина.

XLIX

Пан староста отримав офіційний документ від Рафаловича, в якому повідомлялось про скликання віча. Того самого дня до старости приїхав Брикальський, який зажадав заборонити віче. Староста викликав Рафаловича і став просити його відмовитися від віча, але йому не вдалося переконати адвоката. Роздратований рішучим опором Євгенія, староста сказав йому, що надішле офіційну резолюцію на його подання.

L

Другого дня до Рафаловича прибіг Мотьо Парнас — єврей, в якого Євгеній орендував приміщення для віча, і відмовив в оренді. Євгеній вирішив шукати іншого приміщення і випадково натрапив на Вагмана, котрий пообіцяв уладнати цю справу. Лихвар пішов до бурмістра, з яким був особисто знайомий, і попросив допомогти в проведенні «хлопського віча», яке, на його думку, мало послабити напруження в повіті, а до того ж зірвати нечесні плани пана маршалка щодо повітової каси.

LI

До пана старости прийшов бурмістр Рессельберг і запропонував не забороняти хлопського віча, дозволити селянам зібратися в заїзді Мотя Парнаса. Але треба зробити так, щоб в останній момент там з’явився староста з міським будівничим і сказали, що проведення віча неможливе через аварійний стан будівлі.

Друга просьба Рессельберга була така: він хотів скликати своє, єврейське зібрання у передмісті, чому староста дуже здивувався. Однак він прийняв обидві пропозиції. Бурмістр пішов від нього, сміючись у душі з Вагманового дотепу.

LII

Стальський повідомив Регіну, що скоро має відбутися віче, яким керувався Рафалович. Чоловік сам запропонував Регіні зустрічатися з Євгенієм, нібито бажаючи їй добра.

LIII

Регіна подумки зверталась до свого коханого, шукала розради у спогадах про минуле. Вона пригадала, як колись дитиною хотіла дістати срібну іскру, «мов шматок сонця, що відірвався від неба і впав на вершок гори». Дівчинка чула про гадюк, які носять діамантові корони, і вирішила, що, можливо, орел убив таку гадюку, а її корона блищить від сонця. Вона пішла лісом до тієї вершини, але заблукала, і лише надвечір її знайшли і привели додому вівчарі.

Цей випадок в уяві Регіни набрав символічного значення: діамант — це глибоке кохання Рафаловича до неї. Вона промовляла до нього: «Я чую в серці діамантовий промінь твоєї любови, Геню».

Hамагаючись повернути втрачене щастя, Регіна вложила у маленький саквояж свої коштовності та кілька банківських білетів і вийшла з дому. Біля Вагманова будинка їй зустрівся Баран, але вона не звернула на нього уваги.

LIV

Євгеній сидів у себе вдома і працював над резолюціями віча, яке мало завтра відбутися. Здивований таким пізнім візитом, він поводився з Регі-ною, як добрий знайомий, що щиро співчуває їй, але не більше. Відчувши це, вона, однак, відверто сказала йому, що прийшла до нього, щоб не вертатися до чоловіка, до ладна була стати для Євгенія, чим він хоче, — наймичкою, невільницею… Втім вона знає тепер, що це були лише ілюзії: «Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум’я, при якому я хотіла огріти своє серце».

Потім Регіна побажала Євгенію найкращих успіхів у його справі — захисті знедолених людей. Вона попросила прийняти від неї у фонд його організації все, що мала, — саквояжик з коштовностями та цінними паперами. Рафалович не згоджувався прийняти цейдар, аж тут сильно застукали вдвері. Він вказав Регіні очима на двері до його спальні, вона тихо вийшла й замкнула за собою двері.

Тим часом за дверима кімнати, де залишився Євгеній, п’яним голосом ревів Стальський, вимагаючи, щоб йому відчинили.

LV

Барон, із самого ранку страшенно неспокійний, пішов за місто, звідки чекав цього дня приходу антихриста. Він зійшов на міст і побачив те місце на річці, яке звалося Клекіт, бо тут завжди вирувала й клекотіла вода. Саме в цьому місці від утопив колись свою жінку. Йому здалося, що вона живе і завтра повернеться до нього. Баран побіг до Вагмана наймати помешкання для себе і своєї Зосі. Господар наказав сторожеві віднести на пошту якийся лист. Вискочивши на вулицю, Баран зіткнувся з Регіною, яка увійшла до Рафаловича. Сторож побіг у шинок, де звичайно перебував Стальський, і сповістив про те, що бачив його дружину. Стальський зі своїми приятелями — Шнадельським і ще двома панками втовпилися в покої Рафаловича, сподіваючись побачити там Регіну. Але її ніде не було, знайшли лише саквояжик, який вона залишила перед тим, як вийти через чорний хід. Рафалович вигнав «відвідувачів» лише за допомогою фізичної сили й наставленого на них револьвера.

LVI

При цих подіях не було Барана, котрий по дорозі на пошту випадково зустрів Шварца. Той пообіцяв йому сам відправити лист за свій рахунок, а на гроші, які дав Баранові Вагман, порадив сторожеві випити у шинку. Розпечатавши конверт, Шварц дізнався про те, що Вагман продав графові Кшивотульському за 50 тисяч гульденів векселі пана маршалка Брикальського. Шварц показав картку Шнадельському, і вони пішли грабувати Вагмана. Двері у лихваря були незамкнені, бо він очікував повернення Барана. Грабіжники задушили Вагмана і повісили на гак у стіні, імітуючи самогубство. Шварц забрав 50 тисяч гульденів готівкою, і грабіжники зникли. Щоб забезпечити собі алібі, Шварц на кілька хвилин зайшов до шинка, де побачив п’яного Барана, і перекинувся кількома словами із шинкарем.

LVII

Стальський з товаришами прийшов додому й став допитуватися у жінки, де вона була. Перед панами він розіграв роль добропорядного чоловіка, а Регіну виставив гулящою. Насамкінець Стальський тричі вдарив Регіну й плюнув їй у лице. Панки, зніяковівши від цієї огидної сцени, вискочили на вулицю.

LVIII

Стальський і після уходу панків продовжував знущатися над Регіною, потім схопив пляшку горілки і вихилив її всю. Він заснув тут же, сидячи в кріслі. Регіна стояла нерухомо. Потім її очі спинилися на поличці креден-су, де лежали сікач і молоток для колення цукру. Вона приставила вістря сікача до тім’я Стальського й чотири рази щосили вдарила по тупому краю сікача молотком. Стальський упав мертвий. Регіна, чуючи якийсь голос, одяглась і вийшла на вулицю. Там вона побачила Барана, який ішов крізь хуртовину, тарабанячи по балії. Регіна пішла за ним. Зійшовши на міст, вона наблизилась до Барана і разом з ним стала вдивлятися у Клекіт. Потім пролізла попід поруччя і, стоячи на краю моста, зазирнула в глибину. Щось страшне побачила вона у пітьмі, бо жахнулась й вхопилась за поруччя. Баран зареготався й зіпхнув її з моста. Регіна скрикнула, чути було, як її голова стукнулась о камінь, а тіло плюснуло у воду. Потім не чути було нічого, крім реву вітру і плескоту води в Клекоті. Баран знов дико зареготався й пішов за міст, у поле. Він ішов по коліно чи по пояс в снігу, боровся із шаленим вітром, йшов далі й далі, наче наперекір хуртовині, що відразу замітала його сліди…

Тим часом Шнадельський і Шварц зайшли до Стальського і, побачивши його вбитим, зникли, закривши двері. Шварц прихопив із собою цінні речі із саквояжа Регіни.

LIX

Другого дня до заїзду Мотя Парнаса стали з’їжджатися селяни на віче. Перед самим початком зібрання приїхали пан староста з міським будівничим і, посилаючись на безпечність будівлі, заборонили віче. Тут з’явився бурмістр і запросив усіх присутніх на єврейське віче за містом. Сотні селян із радістю зустріли цю звістку й вирушили до нового місця.

LX

За містом зібралися люди на віче. Воно було в розпалі, виступило багато промовців і дійшло до ухвалення резолюції. Але нормальний хід віча перервала поява старости у супроводі двох поліцейських. Поліцейський комісар заарештував Рафаловича за підозрою у вбивстві Стальського.

Тим часом Шнадельський поводився вкрай підозріло: він метушився серед натовпу, що зібрався коло Вагманового помешкання, і всім розповів, як першим побачив у вікно труп господаря будинку. Шварц повідомив, що нібито бачив, як пані Стальська сіла у львівський поїзд. Він отримав від слідчого дозвіл виїхати до Львова на розшуки Регіни. Замість цього Шварц купив для себе і Шнадельського квитки на Перемишль. Вони виїхали до Перемишля, далі на Краків, потім до Берліна. Там Шварц залишив хворого Шнадельського, а сам подався до Америки. Навесні станув сніг, і на полі було знайдено замерзлого Барана, а рибалки виловили з Клекоту труп Регіни. Тим часом із Берліна привезли Шнадельського, який докладно розповів про вбивство Вагмана і про їх зі Шварцем нічний візит у дом Стальського.

Самогубство Регіни давало всі підстави вважати, що саме вона вбила Стальського, а з показань Шнадельського випливало, що Шварц забрав коштовності з Регіниного саквояжа, які Стальський при свідках висипав на стіл.

Всі ці факти змінили на краще становище Євгенія. Його було звільнено, а слідство щодо вбивства Стальського припинено.

На другий день після звільнення Рафалович прийшов до старости й зажадав від нього офіційної реабілітації перед новим вічем, яке мало зібратися наступного торгового дня. І адвокат вручив старості повідомлення про віче, висловивши надію, що цим разом не буде жодних перешкод.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олена Теліга… Що ми знаємо про неї сьогодні? У свій час батько дівчини був відомим гідрографом, професором політехнічного інституту в Петербурзі. Виходець з Харківщини, Іван Шовгенів (так звали батька) після революції 1917 року повернувся в Україну, розпочав роботу в Київському політехнічному інституті У роки визвольних змагань перебував при уряді Української Народної Республіки. Разом з урядом блукав з Києва до Вінниці, Рівного, Кам’янця на Поділлі, Станіславова, Тарнова. У 1922 році був запрошений ректором Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина).

Олена, донька професора Івана Шовгенів, у роки передвоєнні повернулася через вісімнадцять літ після того, як дівчиною-підлітком, ще мало свідомою національно, з матір’ю та братом «втікала в еміграцію», до рідного раненого міста разом зі своїм чоловіком Михайлом, який був їй аж до самої смерті опорою. «Сонцем — мігїй дійсно здатись — кожний кущик і камінь у ці хвилини гострі та щасливі»,— скаже Олена Теліга про своє повернення в одному зі своїх віршів. Батьківщина з її болями й радощами, прикрощами й відкриттями була для поетеси над усе:

Хочу крикнуть і далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

На Україну Олена, повернувшись, принесе з собою виповнений сторицею той талант свободи, що був даний їй як політичній емігрантці.

Мету свого повернення до Києва дівчина передала такими словами: «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знову ті самі поч5твання, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності». Цю ж думку поетеса висловить й у вірші «Поворот»:

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Київ зустрів Олену й Михайла з радісним «А, нарешті, приїхали!» Перше пристанище Теліги — мешкання Культурної Референтури. Згодом вони переїдуть на інше мешкання., своє власне — голодне, холодне, темне, де температура падатиме до нуля, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода. Третє й останнє приміщення Теліг — каземати . гестапо.

Тут дійсно варто буде жити. Надто сильно полонила їх і вмирати жива та неповторна дійсність. Тієї осені 1941 року зі згарищ і руїн, всупереч волі окупантів, почали підніматись, увінчані національними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя Міста.

У постаті Олени Теліги виходить на висоти Києва не тільки українська жінка і не тільки поетеса, але насамперед член організованих націоналістичних лав. На чолі їх стоїть Олег Кандиба-Ольжич, син Олександра Олеся.

Молоді патріоти включилися в систему Культурної Референтури, яка своєю метою ставить українську культуру перевести на лінію фронтову, щоб висловити і ствердити повноцінність українського духу к світі, де «попередній окупант нашу музу запльовував, зализував, а новий її взагалі не визнає».

Олену Телігу призначають головою столичної спілки письменників і редактором літературного видання «Літаври». Весела, з іскристим сміхом молода жінка поринула в блискавичний ритм життя:

Таке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

Вірна дочка українського народу безкомпромісно освітлює цілі українського мистецтва, очищеного національною революцією.

Вона закликає всіх, хто любить рідний край, не відрікатися від свого майбуття:

Не раз кажу: змагайся і шукай!

Вдивляйся в очі пристрастей і зречень,

І знаю я: в один затихлий вечір

До інших брам сягне твоя рука.

У своїх статтях вона писала: «Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою».Теліга збирає, організовує, інспірує письменників, часто цитує Ольжичеве: «ніхто-бо не знає години, коли і де його справа покличе».

Навіть тоді, коли множаться зловіщі ознаки кінця, Ольга Теліга хоче бути вірною своїй праці, своїй державі, своєму Місту.Я добровільно вдруге з Києва не виїду,— напише вона в одному зі своїх віршів. Вона готова прийняти «удари і дари Господні», непохитно «палить лампаду в чорну ніч».

З загостренням німецького терору наповнюється призначення Олени Теліга і приходить її моральний, хоч і трагічний тріумф. Почалися арешти. Незаслонена від долі і вітрів тої лютої зими 1941-1942 p., стоїть ця тендітна дівчина і нагадує «квітку орхідею» ніби на самому кінці свого трагічного і пораненого міста як живе втілення неподоланої ідеї.«Душі зимні і ворожі, що були спочатку горнулись до Олени і її друзів як «знатних іностранців», зорієнтувавшись, що Телігою керує не своя сила, відданість власній Батьківщині, відвернулись. Посипалися доноси. Ім’я Теліги стає відомим усьому Місту. Усі боялись за її долю. На кожному кроці чекала небезпека й провокація…Та в нагороду за її вірність родилось братерство в народі, до якого Олена та її друзі закликали. Вогнями любові замітались проложені ворогом межі. І слово поетеси-інтернаціоналістки вростало в душі її земляків, щоб рости колосом перемоги:

І в душній залі буде знов рости

Така дитинна й божевільна мрія:

Щоб задля мене хтось зуміє йти

Крізь все зневаги — так, як я умію.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драматичні твори І. Франка є визначним внеском у розвиток української драматургії. У цьому жанрі він виступив як великий новатор драматичної форми, знавець театрального мистецтва і палкий борець за розвиток народного українського національного театру.

Драматургічна творчість Франка припадає переважно на дев’яності роки. Але ще на початку своєї літературної діяльності під впливом «Слова о полку Ігоревім» він написав історичну драму «Три князі на один престол» (1874), а роком пізніше — «Славой і Хрудош» (залишилась незакінчена). Крім цих ранніх спроб, драматургічна спадщина Франка складається з чотирьох п’єс великого розміру і п’яти одноактних.

Найвизначнішими творами є п’єси «Сон князя Святослава», «Рябина», «Учитель».

Вершиною драматургічного таланту Франка є його драма з сільського життя «Украдене щастя», написана 1893 року. В основі п’єси лежить народна «пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Махайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Стрійського повіту.

За жанром «Украдене щастя» — соціально-психологічна драма, сюжет якої являє собою традиційний «любовний трикутник»: Михайло Гурман — Анна — Микола Задорожний.

У кожного, хто знайомиться з п’єсою, природно постає питання: у кого ж вкрадено щастя і хто украв? Відповісти однозначно на це питання неможливо. Річ у тім, що жоден з трьох головних персонажів повного щастя ніколи не зазнав: Анну обманом розлучили з бідним парубком Михайлом, видали за набагато старшого нелюба; Михайло опинився в австрійській армії, а далі в жандармах, остаточно зіпсувавши свій і до того нестриманий характер; працьовитий бідняк Микола бачить тугу Анни і радий хоча б невеличкій її прихильності. Та розпались й ті убогі уламки щастя, коли з’явився у селі жандарм — тепер явно властолюбний, озлоблений на людей Михайло Гурман. І давні кривди, і спалах давнього кохання, і крах сім’ї та моральних обов’язків — усе змішалося в один клубок, загострилось до апогею.

Зав’язкою драми стала зустріч Анни з жандармом Михайлом, зустріч, що все перевернула в житті героїні. В душі жорстоко ошуканої братами жінки борються почуття обов’язку перед чоловіком, почуття жіночої честі з почуттям палкої любові, що розгорілася з новою силою. У цьому поєдинку перемагає окрадена любов, бо за нею правда.

Чесний трудівник Микола Задорожний, чоловік Анни, теж не зазнав у житті щастя. Замолоду гірко бідував. Наймитуючи у багатіїв, він збирав гріш до гроша, щоб стягтися на власне господарство. Світлим променем у житті Миколи була Анна. Та й цей промінь погас для нього. Вбитий горем, він занедбує господарство, втрачає сенс життя, намагається втопити горе в горілці. Та горілка не допомагає. Настає момент, коли Микола у своїй хаті сокирою смертельно ранить Михайла. Така розв’язка конфлікту.

Вмираючи, Михайло не видає Миколи, а всю вину бере на себе. Цей вчинок характеризує Михайла як людину, не зовсім зіпсовану умовами життя, службою в жандармерії. В Михайла частково залишилась та мужня доброта, якою він відзначався в юності. Та була вона десь на дні душі, тому й проявилася в останні хвилини життя героя.

Михайло — не причина трагедії Анни й Миколи. Він сам — змучена, душевно зранена й окрадена людина, що трагічно гине, марно намагаючись відібрати своє щастя.

Ким окрадені герої п’єси? Що загородило їм дорогу до щастя?

У своїй драмі письменник правдиво розкриває умови життя галицького села, задавленого приватницькими законами, владою землі, темнотою й забобонами. Проти тих темних соціальних сил, що крали щастя у людей, і спрямована п’єса. Драматург підводить глядача до думки, що винні у всьому суспільні порядки, за яких багатий пригнічує бідного, сильний — слабкого, освічений — темного.

1893 року п’єса «Украдене щастя» була поставлена на сцені Львівського театру і пройшла з небаченим досі успіхом, справивши величезне враження на глядача. Одна з львівських газет після прем’єри «Украденого щастя» писала: «П’єса Франка… зробила могутнє враження… То не ідилія народу, витворена тільки розумом, не солоденька фантастична річ, то річ, створена на реальному тлі, і головна її користь для народу — правда, яку так рідко знайдете у так званих «народних» п’єсах».

Виставою драми на сцені Київського державного академічного українського драматичного театру імені І; Франка вписано славну сторінку в історію українського театрального мистецтва. Видатні майстри сцени — А. Бучма — в ролі Миколи Задорожного, Н. Ужвій, яка створила образ Анни, М. Добровольський — виконавець ролі Михайла Гурмана — з великою мистецькою силою розкрили створені Франком образи. А екранізація драми «Украдене щастя» в постановці театру, який носить ім’я письменника, дала можливість мільйонам глядачів ознайомитись із цим видатним твором.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україну може врятувати новий тип

українця, що вміє жити, творити

і вмирати для своєї нації.

О. Теліга

Скільки в собі поєднала витончена і яскрава поезія Олени Теліги: мужність у боротьбі за Україну і жіночу ніжність, протест проти міщанства і вишуканість, ліричний артистизм і громадянську пристрасність! Це дивне рідкісне поєднання позначило талант жінки, яка знайшла свій шлях, щоб залишитися на ньому своїм життям, а потім — останнім словом, поглядом, подихом…

Цей шлях виміром у тридцять п’ять років був яскравим і нелегким водночас: злети і падіння, туга і радість — не було тільки спокою. Поетесі випала доля, яка провела її від напруженого пошуку своєї України до виборення незалежності рідної країни:

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Юні роки життя, сонячні та безжурні, навіювали їй мрії про світ романтичний, чистий, красивий. Та ось — перший переломний момент: 1923 рік, піша дорога від Вінниці до Кам’янця-Подільського (після арешту в дорозі та щасливого звільнення). Раптом серед українських полів дало себе знати оте глибинне, підсвідоме «я», що поєднує тебе національними коренями (народжена в Петербурзі, Олена до цього часу мало цікавилася українськими витоками свого родоводу).

Другим поворотним моментом стала різка відсіч російським монархістам на їх глузування з української мови: «Та собача мова — моя мова!» Олена усвідомлює, що Україна — не тільки земля, а й нація, і духовним стрижнем кожної людини має бути національна самосвідомість. Щоб донести це переконання до співвітчизників, замало гасел та дискусій. Тут потрібна активна боротьба за побудову Української держави патріотичними силами.

Зустріч у 1939 році з Олегом Ольжичем стала третім поворотним пунктом у житті Теліги: починається активна співпраця в культурній рефентурі, яку він очолював в ОУН! Коли Радянський Союз вступив у Другу світову війну, поетеса повертається в Україну, щоб пробуджувати в народу національну свідомість, згуртовувати націю для побудови Української держави. Яку ж силу духу потрібно мати, щоб не тікати від війни, а добровільно йти в її вогонь!..

У цьому вогні вона згоріла, як багато тих невідомих, безіменних, які знищувалися упродовж віків тільки тому, що були іншими, несли у світ незвичайне, незрозуміле і прекрасне.

Шлях Олени Теліги насправді був намічений сонцем і вітрами, які дарували зміни і надії. Мрії та сподівання жили в душі Олени до останнього подиху, коли 21 лютого 1942 року фашисти розстріляли поетесу в Бабиному Яру, звинувативши її в зневажливому ставленні до гітлерівської влади. Та Олена Теліга жива в пам’яті вдячних співвітчизників, у своїх книжках, що вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духу», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977). І вона залишиться живою назавжди, бо «палила серце в хуртовині сніжній», «купала душу у холодній зливі» і безмежно любила свою Україну.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сатирична повість «Іван Іванович» з’явилася вперше в журналі «Літературний ярмарок» у 1929 році. Епіграфом до твору послужили слова Миколи Гоголя, де йдеться про прагнення митців «викопувати» для своїх творів персонажів із глухих, нічим не примітних місць, зображувати бідність і недосконалість життя. І ось Микола Хвильовий знайшов ту «глуш» і той «закуток», які, на його думку, можуть стати предметом зображення у повісті.

Головний герой твору був виграний за «вольтер’янство» з третього курсу юридичного факультету, тож він мав майже вишу освіту. Жив він у нагірній частині «від голови до п’ят революційного» міста на вулиці Томаса Мора. Закутком цей район назвати важко: скрізь асфальт, клумби, по дорозі пролітають автомобілі. Скрізь панує порядок у «новій революційній інтерпретації». Сім’я Івана Івановича творить «новий комуністичний побут», як говорить голова родини. Але у цьому «новому» побуті залишається це досить багато старого і далекого від ідеалів комунізму. Бо коли дружина Івана Івановича — товаришка Галакта (Марфа Галактіонівна) читає Леніна і Маркса, її рука тягнеться за Мопассаном. У родині є син Май і донька Фіалка.

Окрім того, є гувернантка — мадемуазель Люсі й куховарка Явдоха.

Іван Іванович має партійну кличку Жан. Він заробляє на життя у тресті, але на 250 карбованців прожити важко, тож доводиться йому писати до місцевої преси. Ця людина має надуте черево, ходить у дорогих костюмах, має репутацію гарного робітника і зразкового партійця, він прагне «бути зразком для інших і особливо для несвідомої партійної маси». Для цього товариш Жан регулярно сплачує членські з внески, що становить 2 % від його заробітку, у різні організації: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофлоту» та «Доброхїму», а також член клубу політкаторжан і профспілки і т. д. і т. п. Навряд чи знайдеться хтось, хто в цьому сенсі міг би позмагатися з Іваном Івановичем, тут дійсно він «не має собі-рівних». Герой часто розпалюється у дискусіях з приводу побудови соціалізму, бо він сам не радий, що має «такий палкий характер і таку більшовицько-витриману натуру».

Іван Іванович — це той, хто не може «спокійно реагувати на партійне виродження», але не помічає того, що це «виродження» торкнулося і його сім’ї.

До Марфи Галактіонівни час від часу навідується друг дому Методій Кирилович і вони разом розв’язують «головне питання». Хоча Іван Іванович має чотири кімнати, його кухарка спить у коридорі, при цьому господар любить похвалитися своїм «почуттям пролетарської норми». Товариш Жан користується меблями, конфіскованими у якогось поміщика, а отже, сам стає схожим на нього. Герой наділений «рішучим темпераментом», він не любить «сентиментальничати», дуже «скромний» і «чесний», але все це лише на свою користь. Діти в родині виховується француженкою-гувернанткою, як це бувало при царизмі, тому розмовляють лише по-французьки, не знаючи рідної мови.

А замість казок, які виховують ідеалістів, діти слухають «соцвихівні оповідання». Цікавим штрихом до портрету Жана і Галакти є їхнє «передягання» перед походом до ячейки. У цей день вони одягалися в старе вбрання, тоді як мали достатньо дорогих речей. Ніжно-білі пальці Івана Івановича, така ж білосніжна хустинка видавали, що він далекий від пролетаріату. 

Кар’єра Івана Івановича закінчилася трагічно. Він був «вичищений» не лише з бюро, йому запропонували «вийти з партії». Винахідник електричної мухобійки Іван Іванович так і не зміг зрозуміти своєї провини. Мажор його життя змінився мінором не лише тому, що ставлення господаря до куховарки Явдохи було не товариське, а барське, а й тому, що в кожному слові Івана Івановича відчувалася фальш, пристосуванство, невпевненість. Тому фінал повісті М. Хвильового є цілком логічним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мовчазний Новослобідський ліс… Про що він думає? Що пригадує? Які таємниці нашої історії зберігає? Я ступаю кілька кроків і завмираю. Тиша захоп­лює мене. Але ось налітає вітер і все відразу оживає. Прокидаються дерева, і кидають із себе сонячне листя — листи осені. Перебираючи кожний листок, нарешті знаходжу лист, адресований тільки мені. Що він розповість? Подиви­мось у вічі вікам…

Переді мною постають картини довоєнної Нової Слободи — нашого села. Бідність, колективізація, щоденна тяжка праця.У нашому селі колись жила звичайна сім’я — Параска та Олександр Бакаєви. 1927 року в них народився син. Роки минали… І ось хлопчикові Дмитру вже ви­повнилося чотирнадцять років, він закінчив сім класів, попереду канікули, прекрасна пора для відпочинку і допомоги батькам. Але… У життя нашого народу раптом прийшла біда — Велика Вітчизняна війна.

Страх, паніка, невизначеність панували скрізь. Майже всі чоловіки пішли на фронт, Дмитро теж мріяв туди потрапити і тому просився зарахувати його бій­цем до війська. Проте щоразу йому відмовляли через юний вік. Після кількох відмов Дмитро твердо вирішив готуватися у партизани.Одного разу військова розвідка повідомила про маскування поблизу нашо­го села німецької мотопіхоти. Дані потрібно було уточнити. Начальник штабу викликав до себе Дмитра і попросив його та ще двох хлопчаків перевірити уро­чище біля села. Хлопчаки блискуче виконали завдання: все розвідали і допові­ли. Відтоді вони не раз допомагали розвідці. Ще б пак — на неповнолітніх хлопчаків ніхто не звертав уваги. Вони, крім того, ще й маскувались: то вдягнуться, наче пастухи, то ходять, граючись, ніби прості сільські дітлахи.А на фронті тривали жорстокі бої. З часом і завдання для юних розвідників ускладнились. Одного разу вони виявили розташування німецьких гранатометів, і це допомогло знищити ворога.

З осені 1941 року почалася окупація нашого краю. Німецькі війська увійшли в Нову Слободу. Розстріли, свавілля, пограбування, катування — усі ці біди зачепили чи не кожну родину. А Дмитра не залишали думки про партизанський загін. Навесні він із товаришами, ризикуючи своїм життям, збирав на полях зброю, після того як з поля зійшов сніг. Із цими знахідками він із двома товаришами таки пішов до партизанів.

Двох Іванів, яким уже виповнилося вісімнадцять років, одразу зарахували до партизанського загону. А ось Дмитра не хотіли брати, незважаючи на принесе­ну зброю, бо він був ще неповнолітнім. Повертатись до села хлопець уперто від­мовився, так і став партизаном. Це сталося в червні 1942 року, коли в цьому ж лісі, яким я зараз прогулююсь, стояв Путивльський партизанський загін Сидо­ра Ковпака. Цей загін вів активну діяльність, висаджував у повітря ворожі по­тяги, підривав мости, якими мало їхати німецьке поповнення.

А через кілька тижнів сталася велика трагедія в нашому селі. Дмитро дізна­вся про це від розвідників. Це трапилося саме на свято Івана Купала — 7 липня. З самого ранку лунали автоматні черги, чулися вибухи, страшні крики, лемент та зойки… Каральна експедиція знищила майже все село — і старих, і ма­лих. І лише небагатьом пощастило вижити. Серед цих щасливців була і Дмитрова мати Параска. Коли хлопець зустрів її, вона, плачучи, дала йому вузлик суха­рів та маленький образок. Жінка вірила, що Бог збереже її дитину і поверне додому живою, хоч у ті часи радянська влада забороняла вірити в Бога й пропа­гувала атеїзм.Той образок Дмитро Бакаєв проніс крізь усю війну. А на його молоду долю випало чимало: і бойове поранення, голод і холод, і загибель командира, якому хлопець допомагав, і тяжкі партизанські операції в Карпатах.За бойові заслуги Дмитра Бакаєва нагородили медаллю «Партизану Вітчиз­няної війни II ступеня». У серпні 1944 року Дмитро повернувся в рідне село Но­ва Слобода.

Минули роки… Зараз нащадки партизана Дмитра Бакаєва мешкають у місті Харкові. Але ми, односельці, ніколи не забудемо подвигу нашого земляка. Ми вдячні всім воїнам, які віддали своє життя, захищаючи наш край від німецьких загарбників.Прогулюючись лісом, я думаю, що кожен листочок — це справді листи до нас. А в цих листах крізь віки, крізь роки надсилає історія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.рія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Жінці-матері присвячено багато літературних творів різних жанрів, і не буде помилковою думка, що цей образ є наскрізним. Еволюція образу відтворює ті соціально-політичні зміни, що відбуваються у світі, надає йому філософського звучання.

Нелегкі випробування випали на долю матері в роки революції й громадської війни: її сини, потрапили у витворену революційними ідеями пастку, творили насильство, «набухали кров’ю невинних», а згодом і зовсім вичерпувалися морально. Безіменний чекіст-фанат — син матері, що (він про це згадує), уособлювала любов і доброту. її образ в уяві юнака асоціюється з образом Матері Божої, що стоїть на «гранях невідомих» і хоче застерегти людство від тих бід, що наближаються.

Хлопець любить свою матір, про що свідчить такий епізод-спогад: «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. Це я добре пам’ятаю. Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе. Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини й кладу на свої груди…»

Мати відчувала страх, передчувала лихо, грозу, а «він в її очах бачив дві хруст альні росинки. І ці очі нагадували Божу Марію з печальними очима. Знесилена обставинами, бажала уберегти єдиного сина й мовчазно притуляла його до свого згасаючого серця…

Микола Хвильовий неодноразово переоцінював образ чекіста. А як ми, покоління XXI століття, сприймаємо його?

Вихрем минуть думки… і все ж… Хто він: фанат революційних катаклізмів? Чекіст, революціонер, дрібнобуржуазний інтелігент?! Ні, він просто людина, що потрапила у вирій братовбивчих подій. Його захопила революція, полонила «загірна комуна». Опустіла душа обмежилась кровопролитними діями, що втілювалися в різке, лаконічно-жорстоке «розстрілять». Чекіст-фанат власноручно за ідею, що оволоділа його єством, убиває рідну матір. Цей епізод — кульмінація новели. Він засвідчує наявність двох начал у душі літературного персонажа. Він зневірився в ідеї і в розпачі підняв руку не лише на рідну матір, але й на матір Україну, котра породила його.

В оповіданні «Мати» Микола Хвильовий змальовує образ жінки, сини якої опинилися по різні боки барикад у роки громадянської війни. Мати все робила для того, щоб Остап і Андрій виросли хорошими людьми. Вона повірила в революцію, її гуманістичне начало, вибух сімнадцятого зазвучав для неї божественним органом,… для матері революція була чарівним бальзамом. Вона посвіжішала,… з надією дивилася в теплу легко-бірюзову далечінь. Йшли дні, роки, і ось як грім серед безхмарного неба: Андрій відступав з рідного містечка, а насідав на нього рідний брат Остап…У хаті матері, на горищі, переховується Андрій, на подвір’ї зі своєю бандою спить сп’янілий Остап. Мати хоче врятувати синів. Вона вмовляє Андрія тікати, але в «присмерках місячної ночі бачить в очах сина підозрілий блиск і розуміє: Андрій задумав убити Остапа». Мати жертвує своїм життям: Андрій убиває її в ліжку. Убиває цинічно й жорстоко («мати навіть не могла скрикнути»). Уже перший удар переніс її в інший світ, а Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить Остап, наносив сокирою все нові й нові удари, виконуючи свій громадський обов’язок.

П. Г. Тичина у криваві дні революційного геноциду теж звертається до образу матері, Божої Матері, котра завжди втілювала добро, повагу і захист. У епічній драмі «Скорбна мати» автор говорить про те, що Божа Матір приходить в Україну не з Леною посмішкою, а із скорбно стислими вустами. Він бачить її такою, якою вона була тоді, коли розпинали її сина:

Проходила по полю,

Споглядаючи за тим, що діється в Україні («Чийсь труп в житах чорніє», «Як страшно! Людське серце до краю обідніло»… «В могилах поле мріє, Буяє дике жито»), Божа мати не може стримати сліз. Вона розуміє, що заповіді Христа похоронені, й прогнозує майбутнє:

Не будь ніколи раю

Поезія «Скорбна мати»— один з ранніх творів поета. Поєднанням реальних картин революційної доби з біблійними символами сприяє визначенню ідеї твору: П. Тичина намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.

Як стверджує Р. Мовчан, до розгляду матері у новелі «Мати» Г. Косинки слід підходити двояко. З одного боку, автор змальовує образ реальної матері (щоправда вона існує лише в спогадах та переживаннях Андрія, хоча її великі очі запам’ятовуються читачеві), і як наскрізний образ материнства. Андрій — один з синів — має намір привезти лікаря для тяжко хворої матері. Він у постійній тривозі, в уяві бачить лікарню і вірить, що лікар погодиться їхати. Те, що діється довкола, (йде війна; на одному просторі зіткнулися поляки, гайдамаки, більшовики) не дуже хвилює його, бо у нього зовсім інша мета: зробити все для того, щоб допомогти матері. Андрій — типовий представник тогочасного селянства, тієї її частини, яка не перейнялася більшовицькою ідеєю, не сприйняла її мораль. Громадянського подвигу він не здійснює, але прагне захистити материнство як символ вічності життя.

«Марія» У. Самчука — розповідь про примусову колективізацію. Головна героїня твору — Марія, біографію якої автор розповідає на фоні історичних подій. Вона, як і образ матері в новелі Г. Косинки, символізує собою материнство — основу життя на землі. На долю Марії випало багато випробувань: вона пережила вигнання з хати власним сином Максимом, дізналася про самогубство доньки, про те, що молодшого сина Лавріна репресовано, стала свідком смерті онука, вбивства чоловіком сина…Яке ще більше випробування може витримати серце матері? Самотня Марія помирає від страху й відчаю, вдивляючись у темряву вічної ночі. її смерть — явище протиприродне, насильницьке. Воно ніби є попередженням можливого знищення України, символічним образом якої є образ Марії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Скільки несподіванок і сюрпризів часто готує людині доля! Скільки злетів і падінь, радості і смутку, випробувань і перемог чекає кожного з нас у далекому чи, може, зовсім близькому майбутньому. Ми не знаємо, яку дорогу обрати, щоб прийти до щастя, а не розгубитися в життєвому вирі. Але чутливе серце і допитливий розум покликані рятувати кожного з нас від краху, робити гідними називатися людьми, формувати необхідні для цього якості. Тому мені здається, що ніяка «надмета» не може виправдати жорстоких засобів її досягнення.

Саме цієї проблеми торкнувся у багатьох своїх творах Микола Хвильовий. Його новели пронизані болем, завзяттям, пристрасною вірою у необхідність служіння ідеалові — побудові справедливого суспільного ладу, який обіцяли комуністичні гасла. Але як часто виявлялося, що все це досягається ціною безневинно пролитої крові, убивства близьких чи й зовсім незнайомих людей. Навіть і тих, що виховували, вчили своїх дітей творити добро, закладали в їхні душі «розумне, добре, вічне», прищеплювали щирість, співчуття.

На мою думку, в цьому й полягає основний пафос новели Хвильового «Я (Романтика)». Як рука сина могла піднятися на ту, що дала йому життя? Що керувало вчинком убивці, якого пестила і голубила, ростила і навчала мати? На свою загибель ростила… Такі питання і роздуми виникали в мене під час читання твору.

Новела «Я (Романтика)» присвячена «Цвітові яблуні» Михайла Коцюбинського, тож викликає паралель між головними героями твору, від імені яких ведеться розповідь. Очевидним в обох випадках є «роздвоєння особистості». Що ж знаходиться на полюсах душі обох персонажів? Безпосередність, трепетність людських емоцій, переживань— і одержимість ідеєю, в кожному випадку своєю.

Батьківщина ввижається героєві Хвильового в образі Матері Марії, що породила сина. Саме він, її невгамовний син, збудує колись омріяну комуну. Залишивши рідну домівку, ліричний герой стає чекістом, як то ніби й годиться романтикові за «надзвичайних обставин» (ЧК російською розшифровувалося як «чрезвычайная комиссия»). Він невдовзі змушений вибирати між почуттям любові до матері і відданістю «світлій ідеї». Життя найближчої людини» на яскравому фоні ідеї втрачає вартість. Рука «м’ятежного сина» не повинна здригнутися. Мета все-таки виправдовує засоби? Невже у світлому майбутньому не знайдеться місця для найріднішої істоти? Чим же воно тоді так освітлене? Якими ідеалами, якщо не етичними, які споконвіку робили людину людиною? Можна поставити багато запитань, але чи знайдемо відповідь.

Ліричний герой і автор — не одне і те ж. І все-таки Хвильовий, мабуть, також не міг на певній життєвій межі відповісти на ці болісні «чим», «чому», «для чого». Саме тому його долю вирішила куля.

Новела «Я (Романтика)» цікава для мене якраз тим, що в ній розкривається внутрішня суперечність людини між етичними цінностями та владою абстрактних ідей. Читаючи твір, я відчуваю і розумію, в яких жорстоких муках відбувається така боротьба. Але, здається, глибокий біль автора і героя, їх прозріння правильно налаштовують читачів на неї…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезія Володимира Миколайовича Сосюри — це розкрите серце людини, вона проста, ясна, ніжна, гаряча, вірна.

Тим-то і такий близький читачеві поет… І в цьому його найбільша заслуга перед народом, велике значення його творчості в нашому житті.

Володимир Сосюра — талановитий поет-лірик, співець боротьби і кохання, неперевершений майстер чарівного слова. Він випромінювач червоних, суворих осінніх вітрів, замріяний живописець світанків, журавлиних перельотів і голубих далей. Поет був ніжний, мов пісня солов’їна, і тривожний, наче грози революції. Сила його поезії в художній досконалості, в розмаїтті тематики, в емоційній піднесеності:

Танцює вітер кучерявий,

Багряний лист, пожовклі трави —

Десь там Дніпра сталеві хвилі.

І, щастя квіти запізнілі,

Сумують айстри у саду…

У Сосюри надзвичайно чутливе й вразливе серце, а великі очі в найменшому вміли побачити велике — незвичайну красу й розкрити його нам.Він не був байдужим спостерігачем того, що було поряд з ним, а брав до свого серця кожен порух народного настрою, жив і болів думами народу, більше того, стверджував гармонію людини з живим, з природою.

Можна навести багато чудових зразків пейзажної лірики, в якій оспівана неповторна краса природи рідного краю. З ніжною любов’ю поет пише і про берізку, і про акацію, яку називають «донецьким деревом прощання і печалі»:

Твоя шорстка кора, твоє гілля колюче,

Ти вся покручена, акація моя!

Та рідна ти мені, й твій білий цвіт пахучий

На аромат троянд не проміняю я.

Поет співає про буйну красу весни і про перше її ледь відчутне дихання, і навіть про прозору ніжність сніжинки:

Годинник не тінькає швидко,

Сніжинки, сніжинки, сніжинки

Сніжинки мої кучеряві.

Сніжинки мої!

Та осені присвячує, мабуть, найбільше віршів.

Осінь у природі… Осінь життя… Поет сприймає сумну красу осені як час збирання плодів. Його цикли осінніх мелодій здебільшого пройняті глибоким оптимізмом, вірою у вічну молодість. Про причину, яка зумовлює оптимістичне звучання віршів на кожному новому етапі життя і творчості, він щиро зізнається перед читачем:

Мов два мене: один ще юний, юний,

а другий, що й сказать, уже старий.

Та їх серця одні єднають струни,

і тому я незмінно молодий.

(«Як дихать легко й радісно у полі»)

Поетична книжка В. Сосюри «Осінні мелодії» — це пісня щирого й відданого серця, що бринить на найтоншій струні. Поезія Сосюри щира, дивовижно тонка і ніжна. Він пише про осінній сад, про багряну печаль жоржин, про осінні дерева, на яких так мало листя, про вітер, що тихо пролітає садами, розносячи запізнілі жалі. Автор любить осінь в її печалі, і ніхто не вб’є його любов:

Люблю світань твоїх холодні роси,

стрічки зорі, садів твоїх блакить.

Ти — як любов моя золотокоса,

Що біля мене з квітами стоїть.

Багато віршів зі збірки «Осінні мелодії» покладено на музику, і вони стали відомими піснями.

Український письменник М. Стельмах так сказав про Володимира Сосюру: «Володимир Сосюра — це глибинно бентежний березень і замріяно прозорий вересень української поезії».

Як не можна уявити весни без березневої безпосередності, а осені без вересневої щедрості, так не можна уявити нашої поезії без Володимира Сосюри».

І це, безумовно, висока оцінка творчої спадщини українського солов’я.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Уже понад півтора століття поема І. Котляревського «Енеїда» не втрачає популярності серед українських читачів. І це не дивно, бо, узявши класичний твір римської літератури, Котляревський зробив на основі цього сюжету справжню українську поему, сповнену гумору та героїзму.

За римською міфологією, Еней був сином троянця Анхіза і богині Венери, який після загибелі Трої довго мандрував, виконуючи волю богів, доки не зупинився в Лаціумі. Згодом нащадки Енея заснували великий Рим.

А от як починається «Енеїда» Котляревського:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди казак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

І одразу — де той Рим! Наш, український парубок, веселий та трохи бешкетний, сміливий та кмітливий. І товариші його — хіба ж це греки? І пісні вони співають українські, і обід у них — «з салом галушки», «лемішка і куліш», і горілку та брагу п’ють вони, як справжні козаки. А боги поводяться, як дуже знайоме панство — скубуться, сваряться, ошукують один одного, не цураються хабаря (Нептун за півкопи грошей погоджується припинити шторм).

Еней та його друзі дуже схожі на тих стародавніх вояк із козацтва, що вміли добре поїсти та випити, кохалися з жінками, але й воювали відважно й так, наче мимохідь, без удаваної пишності, засновували міста.

Коли Еней і його воїни потрапляють до Дідони, це наче козацька ватага після боїв відпочиває — танцює, їсть та п’є, ніби й одружитися ладні. Але ось лунає «воля богів» або козацької долі — і ніщо їх не зупинить.

І пливуть вони через синє море, співаючи українські пісні — про Сагайдачного, про вільну Запорозьку Січ.

Сповнене народного гумору й дотепності зображення пекла та його мешканців у третій частині поеми. У пекло автор відправив дуже знайомих українським селянам персонажів, що отруюють мирне сімейне життя — злих свекрух та мачух, лайливих зовиць, невісток. Далі стоять «п’явки людські», що теж відомі народові не з міфології, а з повсякденного життя: начальники, десяцькі, соцькі, судді, стряпчі. Не обминає Котляревській тих, що прикидаються святими, волоцюг, п’яниць, невірних дружин.

А в самому жахливому місці розміщено народних катів: то пани, що з людьми поводяться гірше, ніж із тваринами, попи, що обдурюють народ, шахраї-купці, сутяги.

Дія поеми розгортається далі, разом з Енеєм ми бачимо нарешті праведників. Але й рай там не попівський, а козацький:

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили…

Потрапивши нарешті до берегів Тібру, Еней і його товариші освоюють цю землю. Чимало подій та боїв ще трапляється, доки не втручаються боги. Бійка на землі переходить у бійку на небі — і там богині поводяться, як лайливі сусідки, що б’ються за якийсь мотлох:

Венера лайки не стерпіла,

Юнону стала кобенить…

Закінчується «Енеїда» перемогою Енея та здійсненням пророцтва. Але ми неохоче залишаємо героя, що замість далекого троянця постав перед нами в образі веселого, відважного парубка, вигодуваного Січчю.

Котляревський зробив свою поему дійсно народною. І це не тільки тому, що герої одягаються та їдять як українці, а й тому, що в їх характерах він відобразив найважливіші риси українського народу: сміливість, завзятість, почуття гумору, уміння посміятися над деякими своїми вадами, життєрадісність.