Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Життя не має ціни, а воля дорожча за життя». Мудрі слова Михайла Коцюбинського неодноразово давали нагоду мені замислитись над ціною волі. Бо,як ми вже знаємо вона не дається легко.

Ще з давнини люди надавали великого значення слову «воля».Ми іноді не можемо зрозуміти таких простих речей ,як свобода слова чи самостійне прийняття рішень. Є люді,які ладні продати себе, тим самим втративши власну гідність,вони не готові до боротьби за волю. Головні герої твору Коцюбинського «Дорогою ціною» Остап і Соломія не є такими. Вони є чимось небагато вищим,уособленням борця за волю,який щоб досягти мети готовий заплатити власним життям. Я думаю,що Михайло Михайлович в цьому творі узагальнив увесь поневолений український народ. Незважаючи на трагічну кінцівку оповідання автор возвеличує волелюбність рідного краю.Звичайно, зараз нам легше , бо ми — незалежні,але агресії з сторони сусідньої держави дають нам привід задуматися.

Окремим уосособленням волі є героїня повісті «Роксоляна» Осипа Назарука — Настя Лісовська.Потрапивши в полон до турків,здавалося б ,що про волю тут мова не буде йти. Але та ситуація,яка постала перед Роксоляною,змусила її діяти незвично для неї. Вона змогла справити сильне враження на турецького правителя і завдяки тому вирости в його очах до жінки-правительки. Роксоляна боролася за своїх дітей і свою любов,але найбільшу боротьбу вела із собою. Ця стрімка боротьба перетворила Настю на могутню султаншу,надала їй щастя,але відібрала відчуття рідного дому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела «Я (Романтика)» М. Хвильового — твiр складний. У ньому переплiтається дiйснiсть i марення, iлюзiї i реальнiсть. Колись палкий романтик, тепер М. Хвильовий постає перед нами як пильний аналiтик, нещадний сатирик. Для нього однiєю з найважливiших стає проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. Тому у його новелах часто протиставляються два часовi плани — брудне сьогодення i омрiяне майбутнє або оманливе минуле. Усе високе, романтичне, гарне спiввiдноситься з минулим або майбутнiм, iдеали свої вiн шукає лише там.

Новела «Я (Романтика)» — один з найсильнiших творiв М. Хвильового. Автор безстрашно аналiзує одну з основних проблем часу — колiзiю гуманiзму й фанатизму.

«Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку за шию своєї матерi i притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню.»

Схожих картин можна знайти безлiч як в iсторичних, так i в церковних книгах. Бо явище фанатизму не з’явилось тiльки з появою комунiзму. Ще Володимир Даль дав таке визначення «Фанатизм — це брутальне, завзяте марновiрство замiсть вiри, гноблення iнакомислячих iм’ям вiри.» то ж фанатизм властивий низьким i обмеженим людям. А до чого ж може дiйти країна, в якiй панує фанатизм? «До дегенерацiй», — вiдповiдає проти власної волi М. Хвильовий. Ця людина, яка усiєю своєю сутнiстю вiрила в iдеали комунiзму, не вмiє жити iз заплющеними очима. Проти волi письменник стає пророком для своєї держави.

Найстрашнiше те, що фанатизм створює стереотип, а не фанатикiв. Фанатичнi люди, яких одиницi, лише керують безлiччю дегенератiв, роботiв. До яких, з часом, належатиме i «Я». Вони будуть жити за принципом «так треба» i бiльше нiчого «…гноблення iнакомислячих iм’ям вiри», — як влучно сказано. Вбивства, кров, сльози iм’ям свiтлого майбутнього?! Людина насправдi стає рабом, рабом фанатизму. Неначе немовля, сприймає вона усi вказiвки i постанови партiї. Це життя в туманi, а тому — неповноцiнне життя.

Фанатизм — це опiум, навiть гiрше, навiть жахливiше. Тих, хто обходить його стороною, чекає фiзична смерть, а тих, хто вiддає себе йому — духовна смерть.

У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i тим фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романти ку, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, «главковерха чорного трибуналу комуни», М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю невiдворотного вибору. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Вiн розумiє, що «воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв».

Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не пiддається виправданню. Епiзоди новели свiдчать проте, якi неприємнi цi люди герою: «В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо. Я думаю: «так треба»; «у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки».

Але засудити дегенерата — це означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов’язок перед матiр’ю — i революцiйний обов’язок, служiння найдорожчiй iдеї.

У новелi вiдбувається страшна трагедiя — абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин — убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв. Непрощенний грiх героя «Я (Романтика)», цей злочинний вираз антигуманностi — не мiг наблизити прекрасну легкосиню дальзагiрню комуну.

На рiках невинної кровi не могло постати гуманне суспiльство — це тверезе попередження звучало iз уст не лише М. Хвильового, а й багатьох письменникiв «розстрiляного вiдродження».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україна – країна смутку і краси… Це дійсно гарна держава. Вона добре розвинена, родюча на корисні копалини, ґрунти. Варто лише озирнутися – і ти закохаєшся в неї. Але вернувшись на декілька років назад, можна помітити невелику кількість краєвидів, які зараз, на жаль, не чарують наше око. Колись Павло Тичина, перебуваючи на Чорнобильщині, писав про цю землю щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах:

…Осокори із грушею перемовлялися

І незвично так о цій порі зачмихав трактор.

І бабахкання на весь Чорнобиль розляглось…

«В Чорнобилі» Із щоденника

Це було колись, тоді Чорнобиль не асоціювався із страшним лихом ХХ століття. А нині поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Як вирок недолугості і безглуздю звучать рядки Ліни Костенко:

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок

То хто ви є злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок…

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

Горе впало на Україну, зачепило Білорусь і Росію. Стан навколишнього середовища нашої країни достатньо погіршився. Було забруднено землю і повітря, змертвіло багато водойм, непридатною для вживання стала в них риба. На мою думку, кожна людина не має морального права стояти осторонь екологічних турбот, бо все менше залишається на землі місць, де людина почувала б себе в цілковитій безпеці. Але чому народжуваність зараз набагато менша ніж у 1940 році? Чому після цієї дати показники почали знижуватися?

Всі ми знаємо відповідь на це запитання. Пройшла Велика Вітчизняна Війна і забрала за собою багатьох людей (переважно чоловіків). Більшість сімей залишилось без мужнього плеча, нація не могла розвиватися далі. Та народ все одно йшов і вірив, що нам колись буде приємно дивитися на синє небо, слухати співи пташок та бути щасливими саме в Україні. Саме ця думка присутня в вірші Володимира Сосюри:

Знов весна прилине, пісня солов’їна

Між дерев розсипле перепливний сміх.

Лютий ворог згине, встане Україна,

Після днів безумних і ночей страшних.

Також ми можемо побачити таке висвітлення і в листі до матері Яблочкина Павла: «Ти не плач. Я не помер, а пішов від вас, мамо, як багато хто пішли. Пішли ми в боротьбі за народ, змітаючи із землі варварство, рабство. Пішли для світлого майбутнього, не тільки нашого, але й всіх народів землі… Будуйте, живіть, трудіться, навчайтесь і, якщо ви нам хочете подякувати, в коротку годину дружніше розбийте ворога і рани війни залікуйте, і для всіх щасливе життя творіть…»

Так, Україну можливо назвати країною смутку. Адже, вона втратила стількох синів і дочок! Згубила декотрі свої краєвиди! А чого ж її називають країною краси, веселої пісні? Бо наша Вітчизна цілком впевнена, що за неї є кому заступитися. І так буде завжди! Завжди буде яскраво світити сонце, жваво щебетатимуть дітлахи та будуть поспішати летіти пташки з далеких країв у свою кохану Батьківщину!

Вона прийшла, прийшла визволення година,

Як музика, братам звучить гарматний грім,

Із попелу встає прекрасна Україна

І руки простяга визвольникам своїм

В. Сосюра

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тяжкими і нерадісними були спогади Тараса Шевченка про дитинство, але перші, несвідомі роки його життя пройшли в колі люблячої сім’ї.
Тарас Шевченко народився в сім’ї кріпаків. Батьки тяжко працювали на панщині, на власному клаптику землі, діти на цілий день залишалися самі. Але ввечері, коли сім’я збиралася за столом, батько, Григорій Іванович, і мати, Катерина Якимівна, мали змогу хоч трішки поспілкуватися з дітьми. Батько знав багато чумацьких пісень, мати, сестра й тітка теж любили співати. Усі вони мали приємні голоси, і часто в хаті Шевченків лунали чисті звуки народних пісень. А у свята вся сім’я гостювала в діда Івана чи він приходив до них і тоді малий Тарас міг досхочу слухати розповіді діда про боротьбу селян із польською шляхтою, про гайдамацьке повстання, свідком, а можливо, й учасником якого був дід Іван.

Коли Тарасові виповнилося вісім років, його віддали «до п’яного дяка в науку…» Наука та була важкою і нецікавою, а за найменшу провину дяк карав своїх учнів різками. Тарасові не раз діставалося на горіхи, але хлопець розумів, що цей учитель не знав інших методів навчання і виховання: так учили його, так і він навчав своїх непосидючих учнів. Навіть така «наука» не залишила в його душі тяжкого сліду. Справжнє пекло хлопець пізнав, коли померла його добра мати, і в сім’ю прийшла мачуха, яка виявилася лихою жінкою. Дев’ятилітній Тарас був дуже непосидючий, і у власній хаті мачуха створила для нього справжнє пекло. Старша сестра Катерина, яка була ненькою і захисницею хлопчика, вийшла заміж у сусіднє село, а старший брат Микита і навіть рідний дядько Павло не раз били Тараса за найменшу провину.
Згадуючи своє дитинство, поет писав:

У тій хатині, у раю Я бачив пекло…

Не раз хлопчик тікав з дому, ховався у бур’янах, і тільки молодша сестричка та сусідська дівчинка Оксана знали, де переховується Тарас, і носили йому туди їсти. У тринадцять років Шевченко пас громадську череду, допомагав у господарстві старшому братові Микиті, працював наймитом — погоничем у кирилівського попа Григорія Кошиця, пас свиней у рідного дядька Павла. Тарас мріяв вирватися із кола постійних знущань і принижень. Він хотів бути художником, адже,з раннього дитинства малював крейдою чи вугіллям на стінах, на дверях, воротах. У школі почав малювати на папері олівцем, мережив візерунками книжки. Хлопець робив спроби знайти собі вчителя, але кріпак не міг самостійно обирати свій шлях у житті. Дитинство закінчилося в п’ятнадцять років, коли Тараса забрали в панські покої і зробили козачком. Розпочалися нові поневіряння і знущання.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ілля Михайлович Турчиновський народився 20 липня 1695 року в містечку Березані на Полтавщині в родині сотника.

Вчився спочатку вдома, потім у Києво-Могилянській академії,яку так і не закінчив, мандрував по Україні, Білорусії, перепробував багато професій. У 1718 р. став священиком у рідному містечку. Своє «житіє і страданіє» описав в автобіографічному творі, який розгортає колоритну картину життя і побуту «мандрівних» студентів. Рукопис автобіографії Іллі Турчиновського повністю не зберігся. У передмові до публікації редакція журналу «Киевская старина» повідомляла, що за даними, одержаними від попереднього власника рукопису, який читав повний текст, Ілля Турчиновський був звільнений від суду, був відновлений на своїй посаді священика і після багатьох пригод помер у похилому віці, хоча й в іншій парафії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Біля багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті — «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір». Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій. Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жар-птиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик — непосидючий, беш-кетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей : «слабість» або «дурість», за словами односельців невситима — жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в «селі». Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик із задоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, «я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку».

Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім’ю. Не-освічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. «Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини».

А «з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсміювалися» сусіди. Бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?» Справжню науку проходить Михайлик, спостерігаючи життя дорослого світу. Він бачить і по-своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім’ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь-яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажуч-ливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім’ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення. «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді» — так починається перша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси-лебеді — своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Недарма ж бо «Гуси-лебеді летять… над моїм дитинством, …над моїм життям!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Виявляється ,що в Древньому Римі найспекотніші дні наступали , коли на небосхилі царював Сіріус . Голови школярів від спеки починали повільно « плавиться ». Заняття ставали непродуктивними. Навчання тимчасово припиняли . Це час називали радує сьогодні всіх школярів словом «канікули ». Сіріус — головна зірка сузір’я Гончих псів. Всім дітям подобається найбільші – літні канікули. Адже влітку можна грати , бігати , стрибати і набиратися сил перед новим навчальним роком.
Але особлива принадність у зимових канікул. До нас приходить Новий рік. На початку зимових канікул вже йде підготовка до Нового року . Папа купує велику пухнасту ялинку і ставить її у вітальні. Я і моя сестричка Аня дістаємо прикраси на ялинку і наряджає пухнасту красуню. Ми повісили : дощик , гірлянду , сердечка , цукерки , скляні кулі та інші ялинкові іграшки.

Перед новим роком пишемо листи Діду Морозу . І в новорічну ніч трапляється диво. На трійці коней з дзвіночками приїжджають дід Мороз і Снігуронька . Вони привозять нам подарунки . Знаєте , як здорово дивитися на красиво прикрашену трійку коней мчаться вулицями села з Дідом Морозом і Снігуронькою ! Відразу з’являється святковий настрій.

А на новорічний ранок стільки костюмів роблять діти ! Дід Мороз привозить нам новорічні кульки з солодощами та фруктами прямо до школи. А ще кожен рік у нас на головній площі в селі ставлять велику ялинку. Серед учнів 1-4 кл. проводять конкурс новорічних іграшок для прикрас на ялинку. Переможцям прямо у цієї красуні вручають солодкі призи. І всі іграшки розвішуємо на ялинку. Потім надягають багато гірлянд. Ялинка виблискує , а всі жителі підходять , розглядають іграшки і милуються красунею. Поруч із ялинкою велика гірка . І в будь-який холод тут багато дітей. Катаемся хто на санках , хто на картонці , а то й просто на валянках . Коли граєш , не помічаєш холоду. Ще у нас з самого початку зими працює каток. Туди приходять сім’ями.

У новорічну ніч ми всією сім’єю збираємося за столом. Мама приготує багато їжі. І потім ми разом зустрічаємо Новий рік , запускаємо феєрверк , дивимося телевізор.
А наступного дня вийдеш на вулицю , скотишся з гірки , зліпиш сніговика , пограєш в сніжки , прокат на ковзанах , пробіжишся на лижах , замерзнеш і зайдеш в будинок. А там мама вже затопила піч. Як добре , зайшовши з морозу , залізти на російську піч . Теплотіща ! Потріскують дрова , і починає хилити в сон. І тут крізь сон відчуваєш запах чого -то смачненького. Це мама починає пекти млинці . Ви , коли – небудь , їли млинці , випечені на чавунній сковороді в російській печі ? Немає нічого смачніше . Млинці з маслом , млинці з медом. А медок свій власний. Тато в мене бджоляр . А ще я відвідаю моїх улюблених бабусю з дідусем. Бабуся спече солодких , запашних пиріжків з малиною і вікторією . І я , дідусь і бабуся п’ємо чай з варенням і їмо пиріжки. Ось так , майже непомітно проходять канікули. І ми , відпочилі , набралися вражень вирушаємо за знаннями до наступних канікул !

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Славна історія України завжди хвилювала письменників. їхні твори викликали гордість українців за своє минуле, вчили народній мудрості. Одним з таких творів є історична повість Івана Франка «Захар Беркут», в якій змальована боротьба українського народу проти монголо — татарських загарбників.

Герої повісті ніби поділені на два табори: в однім — мирні жителі села Тухля, а в другому — ворожі загарбники, туркомани. Захищати рідну землю тухольській громаді допомагала правда, любов, Бог, навіть природа. А чужинців-вояків несла на цю землю жорстока сила і бажання поневолити Україну.

Головний герой цієї повісті — найстаріший і найдосвідченіший чоловік Тухлі Захар Беркут. Навіть його прізвище — це назва гордого, сильного, волелюбного і мудрого птаха. Таким є і характер цього героя. Він гаряче любить свою землю, свій народ. І оскільки він старіший від усіх односельців, то відчуває власну відповідальність за їх долю і за долю сусідів. Його мудрість допомогла врятуватися тухольцям. А коли йому запропонували подарувати життя синові за рахунок життя ворогів, то Захар відповів: «Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця!»

У повісті Франко змальовує ще одного українця, що був, на противагу Захарові Беркуту, не гідним своєї землі. Це — боярин Тугар Вовк. Підступний зрадник має одне бажання: володіти землями Тухольщини і поневолити її людей. Він продав свою совість туркоманам, об’єднався з ними, аби досягти своєї мети. Навіть рідна дочка відмовляється від нього, а рідна земля стала йому могилою. І якщо Захар Беркут викликає у мене захоплення і повагу, то Тугар Вовк — тільки гнів і презирство.

Поряд із Тугаром Вовком можна поставити монгольського воєначальника Бурунду. Він такий саме жорстокий та лютий. Мені здається, що в ньому немає нічого людського: його не хвилює ні життя мирних селян, ні життя своїх воїнів. Він керується однією метою — володарювати! А просуватися до цієї мети може і по трупах. Так, він розумний, хоробрий, сильний. Але все це націлене проти людей, і тому Бог йому цього не вибачає. Ні йому, ні іншим загарбникам — тій злій силі, що пішла супроти миру і злагоди, краси й любові.

Не дивно, що ця руйнівна сила, це зло були знищені силою любові до рідної землі, мудрістю і народною єдністю. Все це — ті риси характеру української нації, що допомогли їй вистояти у найстрашніші часи випробувань і лихоліть. Ці моральні святині пронесли українці до сьогоднішнього дня. І мені здається, що саме до нас промовляє Захар Беркут: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Якби вам поставили запитання: «Цінуєте ви своїх батьків?» і попросили б поставити оцінку самому собі, що б ви відповіли, як би ви оцінили свою повагу до тих, хто вас породив. Дайте відповідь самому собі, тільки відверто.

На жаль, слід зауважити, що в наш час батьки отримують дуже мало поваги від рідних дітей. Замість подяки та послуху можна побачити зовсім протилежне. А адже п’ята заповідь каже: «Шануй батька і матір». А тепер подивіться, що ми отримуємо натомість: «І будеш довголітнім на землі». П’ята заповідь – це заповідь з обітницею, і блаженний той, хто її виконує. Не тільки отримаєш нагороду на небесах, але навіть тут, на землі.

Як кожне дитя чекає ласки і тепла, так кожна мати і батько чекають поваги. А адже вони заслужили цього, хоча б за те, що дали нам життя. Саме вони з самого народження дбали про нас, недосипали і працювали, щоб ми мали те, що мають інші діти, були ситі, одягнені і раділи життю . Коли у тебе болів живіт, вони були згодні взяти цю біль собі, аби тобі було краще. Коли ти спокійно спав у своєму ліжку, твоя мати кілька разів за ніч підходила до ліжка, щоб подивитися: чи все у тебе добре. Тебе навчили ходити і говорити, до тебе проявили стільки ласки і тепла, яке важко оцінити. Не має значення, який твій вік і вік твоїх батьків, заповідь діє до смерті – поки батьки живі, ти повинен їх любити і почитати. Почитати не тільки на словах, але і на ділі.

Багато молодих людей через свою недосвідченість потрапляють у різні складні ситуації з однієї простої причини: ігнорування порад тих, хто хоче їх вберегти від бід. Іноді здається, що батьки несучасні, відстали від життя, не варто до них прислухатися. Але це обман, який може вбити і погубити, батьки ж хочуть врятувати. Саме тому вони іноді забороняють, саме тому дещо не дозволяють, так як бажають добра і порятунку своїм дітям.Подумай над цим, що ти даєш натомість своєму батькові за його турботу і настанови, що ти даєш натомість своїй мамі за її ласку, тепло і затишок. У світі дуже багато дітей-сиріт, у яких немає батька чи матері. Вони або померли, або ж просто залишили своїх дітей, або сидять у в’язницях за злочин. Як багато дітей раді були б обійняти свою матір і відчути її подих, почути добре слово, яке втішить, поділитися своїми переживаннями. Але вже нікому вислухати, ні з ким поплакати, поговорити про те про се.

Якщо у тебе є мати й батько, то ти воістину щасливий, що вони у тебе є, і якщо ти будеш поважати своїх батьків, то й твої діти будуть тебе поважати і почитати. Ти отримаєш натомість те, що сіяв. До тих пір, поки батьки живі – цінуй і поважай їх, тому що коли їх не стане, ти це відчуватимеш. Так само як відчувають ті, хто вже втратив їх.
А якщо ти опинишся далеко від Батьківщини, треба не тільки пам’ятати своїх батьків, а й свою рідну землі. Свою рідну Батьківщину треба цінувати і любити так, як кожен любить своїх батьків. На чужині не треба відокремлювати свою родину віт краю, де ти народився, і обов’язково треба берегти честь Батьківщини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В історії кожної літератури є твори, які володіють магічним даром безсмертя. Саме до таких шедеврів належить поезія Великого Кобзаря. Йому було властиве глибинне відчуття кревної причетності до долі рідного народу, до його трагічної історії. Саме тому він спрямовує свої твори на захист пригнобленого люду.
З творчої скарбниці Т.Шевченка можна виділити твір, який, на мою думку, чи не найглибше виявляє патріотизм і почуття національної гідності поета. Це — послання «І мертвим, і живим…».
У своєму творі Тарас Григорович порушив найважливіші питання суспільного та національного життя. Передовсім треба, на думку поета, усунути соціальну несправедливість. Він протестує проти кріпацтва, ганьбить тих «земляків», які

людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають…

Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й бездумно чужі ідеї.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Лише коли збудуться усі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для України кращі часи, і «світ ясний, невечірній тихо засіяє…»

Закарбуємо в своїй пам’яті рядки із славнозвісного твору, бо і ми, як сказав поет, ненароджені земляки його, є адресатом послання, що було спрямоване й у вічність.
Цей твір служив дороговказом на шляху національного відродження українського народу, бо в ньому підняті вагомі проблеми, які чекають свого розв’язання саме сьогодні, в час становлення української державності.
Перебудова розбудила нас, окрадених, але не безтямних. Нам не однаково, чи наша земля буде вкрита золотим колоссям пшениці й жита і бринітиме рідна мова на ній, чи буде вона закута кригою байдужості, національної пасивності. Яке може бути виправдання людині, яка зреклася рідної культури?
Хіба можна забути, як у тяжкі часи для України все ж таки були борці, які не поступалися своїми демократичними принципами, відстоювали справедливість і гуманізм, за що й страждали. Згадаймо Олександра Олеся, Миколу Куліша, нашого земляка Василя Стуса, Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати… Прикро, що ми нічого не знали про творчість цих майстрів слова, які будили народ від сплячки, відкривали людям очі на виразки суспільства, провіщали перебудову нашої країни. І за це зазнавали гоніння і переслідування з боку більшовицьких єзуїтів та інквізиторів.
Ні, не можна цього забути! Треба бути стійкими і відданими нашій Вітчизні! Ми повинні знати свою історію, рідну мову, адже вона є виразником нашої національної гідності.
Я твердо переконаний: в Україні є головне — ділові, по-новому мислячі, енергійні люди, зацікавлені в тому, аби незалежність України здобула економічну базу. Треба надати їм таку можливість. Так давайте ж підтримаємо їх і збудуємо вільну, демократичну державу, де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».