Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Це красива романтична поезія про нещасне кохання. Тема — розповідь ліричного героя про його нещасливе кохання. Ідея цієї поезії — заклик шукати своє кохання та кохати всупереч усім бідам, не дивлячись ні на що.

Мені сподобалася ця поезія, бо вона дуже правдива й гарна, автор уміло знайшов потрібні красиві слова, щоб висловити свої почуття, поділитися тим, що тривожило тоді його душу й не давало спокою.

Іван Якович Франко своїм прикладом, своєю історією показує, що необхідно боротися за своє кохання й щастя, треба добиватися кохання й намагатися зробити кохану людину щасливою!

Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Коллар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з’їзді в Харкові 

(1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.

1905р. взяв активну участь у революційних подіях, у зв’язку з чим змушений був емігрувати до Галичини. Повернувшись до Києва 1912p., він зразу ж був арештований і висланий за межі України. Повернувся до Харкова після розпаду царської Росії, проживши тут до свого чергового арешту.

Гнат Хоткевич — самобутня творча постать: письменник, критик, літературознавець, мистецтвознавець, театральний і музичний діяч, історик і етнограф, автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів. Окремими книжками вийшли друком «Поезії в прозі» (1902), драма «Лихоліття» (1906), повісті «Камінна душа» (1911), «Авірон» (1917), оповідання «Гірські акварелі» (1914), «Твори» у восьми томах (1928 — 1931) та ін.

Незважаючи на свої заслуги перед народом як талановитого письменника, громадського і культурного діяча, учасника революційного руху на Україні, Хоткевич з початку 30-х років зазнає жорстоких переслідувань з боку партократії: його звинувачують у націоналізмі, не публікують творів, шельмують у пресі. Письменник звертається листовно до різних інстанцій (харківських властей, Академії наук України, зрештою, до «батька» Сталіна) з проханням полегшити його долю та долю його сім’ї: «Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток. Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку… На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи… В нас нічим топити… Вода в хаті замерзає…»

Не допомогла Хоткевичу ні Спілка письменників, ні Академія наук. Зрештою після гонінь, цькувань, принижень настала розв’язка: 23 лютого 1938p. виписано ордер на арешт Г. Хоткевича, звинуваченого в тому, що він нібито є «учасником антирадянської української націоналістичної організації».

Водночас з арештом відбувся трус на квартирі письменника: вилучено паспорт, профквиток, конфісковано мисливську рушницю.

У постанові від 3 березня 1938p. органів НКВС УРСР Г. Хоткевич уже звинувачується в тому, що «він є учасником контрреволюційної української повстанської організації і агентом німецької розвідки, протягом тривалого часу проводив активну контрреволюційну націоналістичну організаційну і шпигунську діяльність».Під постановою — підпис оперуповноваженого III відділу управління Державної безпеки Ейдука.

У протоколі допиту від 23 травня 1938p., який вів той же Ейдук, Хоткевичу інкримінується те, що він є «переконаний український націоналіст… протягом всього існування соціалістичної держави вів активну боротьбу з Радянською владою».

Внаслідок вжитих до письменника заходів фізичного впливу він був змушений «зізнатися» у «злочинах», яких не вчинив.

У справі Г. Хоткевича як доведений факт стверджується, що 1923p. він завербований у Харкові для шпіонажу на користь Німеччини, був не тільки зв’язаний з Українською військовою організацією, а й «проводив активну діяльність по лінії цієї контрреволюційної організації».

У зв’язку з цим його справу вирішено надіслати на розгляд НКВС СРСР. Доля Хоткевича цією постановою була вирішена.

Про останній, найтрагічніший, момент у житті Г. Хоткевича свідчить «Виписка із протоколу № 69 засідання Особливої трійки УНКВС по Харківській області» від 29 вересня 1938p.: обвинуваченого розстріляти, а особисте майно конфіскувати.

Цей вирок виконано 8 жовтня 1938p.

24 квітня 1956p. військовий трибунал Київського військового округу ухвалу «особливої трійки» в справі Г. Хоткевича скасував за відсутністю в його діях складу злочину.

Гнат Хоткевич реабілітований посмертно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У «першому жмутку» поет розповідає про своє весняне кохання, яке з плином часу згоріло і перетворилося на золу. «Першій жмуток» викликає асоціації осені, початку кінця, вмирання квітучої природи. Восени домінуючими кольорами можна вважати жовтий і червоний, тому не дивно, що майже в кожній поезії цього «жмутку» наявні ці кольори. Жовтий — це колір віддаленого сонця, що проливає своє благодатне проміння у непроникну пітьму. Цей колір містить багато протиріч, тому що разом із життєдайним сонцем він несе в собі відлітання у вічність зів’ялого листя, а отже, і символізує наближення строку смерті та загробного життя. Також жовтий колір вважається кольором божевілень та божевілля. Червоний колір в свою чергу символізує активне чоловіче начало, це колір життя, вогню, війни, енергії, пристрасті, кохання, життєвої та фізичної сили, здоров’я, молодості. З самого початку ми бачимо роздвоєність, суперечливість двох стихій: життя і смерті.

Свою збірку поет відкрив віршем-заспівом, побудованим на порівнянні поезії з вогнем, який сполучається з традиційним для літератури й народної пісенності метафоричним уподібненням любовних почуттів та переживань до незгасаючого багаття. Проте метафора Франка відзначається оригінальністю: картина полум’я тонко розкриває мінливу гаму переживань внутрішнього стану ліричного героя:

По довгім, важкім отупінню

Знов тріскає хвиля пісень,

Неначе з-під попелу разом

Язиками блимне огень

Що щастям, спокоєм здавалось,

Те попелу тепла верства;

Під нею жаги і любові

Не згасла ще, тліла, ятрилась

Помимо сліз моїх роси;

Та вітер повіяв і попіл розвіяв —

Тепер ти огонь той згаси!

Як бачимо, метафоричний образ вогню тут виступає в різноманітних нюансах, він передає почуття кохання, уособлене в символах попелу, іскор, бурхаючого полум’я тощо. Цей образ проймає всю збірку, раз у раз виринаючи в кожному «жмутку».

Джек Тресіддер визначає вогонь як божественну енергію, очищення, одкровення, перетворення, відродження, духовний порив, спокусу, честолюбство, натхнення, сексуальну пристрасть; сильний і активний елемент, який символізує як творчі, так і руйнівні сили. Графічно вогонь в алхімії зображався у вигляді трикутника, тому що вважався субстанцією, що об’єднує три останні: землю, воду та повітря. На буденному рівні вогонь — це захисний, заспокійливий образ (домашнє вогнище). Але він може бути і грізним образом руйнівних сил природи.

Далі поет пригадує своє весняне кохання, може, сам вогонь навіває ці спомини, в цей момент співець відчуває себе «сильним», «свобідним», «веселим», «щирим», «лагідним», якась дивна легкість відчувається завдяки цим епітетам. Легкість триває недовго, на противагу їй стають такі метафоричні словосполучення як «жалісна туга», «дрижання нервове», «погляд розпуки», «холодна тривога», «біль німий», тепер ми бачимо, що безвихідь реальності не дає спокою ліричному герою:

Ставка вже не верне знов…

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п’яна,

Безнадійна любов.

Червоний колір кохання поєднується з блідим кольором смерті. Невже кохання таке близьке до смерті? Герой вважає, що так, і, щоб розповісти коханій, як він її любить, знову звертається до образу вогню:

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Але кохана каже: «Не надійся нічого!». Ці страшні слова зумовлюють появу образу пекла і лютої гарячки. Таким чином, символіка вогню у своїй руйнуючій фазі доходить апогею і зливається із образом смерті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Каменярі» Іван Якович Франко помістив у збірку з промовистою назвою «Думи пролетарія». Усе життя поет відчував свою близькість до народу, закликав знедолених, пригнічених рабським становищем людей боротися зі свавіллям і неправдою.Вірш «Каменярі» наповнений символічними образами, серед яких — височенна гранітна скала, символ неправди і неволі.

До цієї скали приковані залізними ланцюгами тисячі борців. На їхні плечі давить «один страшний якийсь тягар», але в руках у кожного «тяжкий залізний молот», яким борці мусять будь-що розбити скалу, звільнитися від пут, що гадюччям обвили руки. Жага свободи стане витоком надлюдської сили і допоможе борцям розбити цю зловісну скалу, щоб звільнити себе і свій народ від залізних ланцюгів неволі. У цій нерівній боротьбі гинули борці, уламки скали калічили тіла, але ніщо не могло спинити їхнього бажання звільнитися. Вони знали, що, можливо, їхні імена забудуться, та дорогою, яку прокладуть каменярі, інші люди підуть у нове життя.Каменярі взяли на себе величезний тягар, який зробив їх невільниками власного вибору, віри у те, що їхня справа не буде марною. Вони сильні духом, і ніщо вже не може зупинити поступу вперед.

Іван Франко відчував себе одним із тих каменярів. Він пішов на сильний голос, що «згори, як грім, гримить». Поет не розкриває перед читачем природу цього голосу. Це може бути голос Бога, чи голос людської совісті, чи голос правди. Йому не можна опиратися, не можна випускати із рук молота, не можна ухилятися від важкої роботи. Ніщо вже не має влади над борцями. Заради цієї роботи вони покинули свої родини і не зважають на прокльони друзів і недругів.Якось відомий український поет Євген Маланюк сказав: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Наші митці вели народ за собою, показували йому шлях до кращого життя. Але вони ніколи не ставили себе над народом. Іван Франко теж бачив себе лише одним із багатьох каменярів, які «в одну громаду скуті Святою думкою» важкими молотами розбивають скалу, щоб «кров’ю власною і власними кістками» змурувати дорогу для нового життя, для правди і щастя.Не для власної втіхи, не заради майбутньої слави творив геніальний поет. Його зболена душа шукала того слова, яке допоможе народові прокинутися від напівсну, допоможе зрозуміти, що без боротьби і самопожертви марно чекати кращої долі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість І. Франка вражає тематичним і жанровим розмаїттям. Прозова спадщина письменника налічує 8 повістей і понад сто оповідань. І серед них повість «Захар Беркут», де І. Франко змалював наших хоробрих предків, які мужньо і відважно захищали рідну землю від монголо-татарських завойовників.

Серед дійових осіб повісті є як позитивні, так і негативні образи. Один із них — боярин Тугар Вовк. У цій повісті І. Франко показує Тугара Вовка гнобителем, зрадником, що над усе ставить свої особисті інтереси й прагне жити, визискуючи з інших. Він хоче заволодіти багатствами краю, поневолити його людей. Але волелюбні тухольці не скоряються боярину, і громада одностайно ухвалює вигнати Тугара Вовка з Тухольщини. Прагнучи помститися непокірним тухольцям, розлючений боярин іде до монголів і обіцяє провести їх через гори, сподіваючись з їхньою допомогою підкорити волелюбних тухольців, заволодіти усіма багатствами.

Моє ставлення до боярина Тугара Вовка відверто негативне. Як же ще можна ставитись до людини, яка зрадила свій народ, батьківщину? Вчинки і дії його викликають осуд, огиду. Серце боярина було засліплено жадобою влади, ненависті до тухольців, які встановили справедливі закони у своїй громаді. А після свого вигнання він вирішує помститися непокірним тухольцям. Та не судилося зрадникові здійснити свої підступні наміри. Як і інші загарбники, він безславно гине.

Зла, жорстока, нікчемна, підступна людина, зрадник батьківщини, народу ніколи не може викликати ніякі інші почуття, крім жорстокого осуду, ганьби та огиди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Якович Франко жив у важкі часи безправ’я і темряви, яка огорнула Західну Україну в другій половині XIX століття. Рідна земля задихалася в «тюрмі народів», як називав австро-угорську монархію поет:

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О, Австріє! Де ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу.

Щоб утримати українців у покорі, вороги намагалися знищити культуру, розірвати зв’язки між частинами розділеної України. У такий важкий час на повну силу зазвучав голос великого поета Івана Франка. Він пробивався через заборони і тюремні грати, кликав сміливих до боротьби і вселяв у серця зневірених надію.

Вірш «Гріє сонечко!» починається описом весняної природи, коли тепле сонечко зігріває землю і жайворонок «дзвонить пісеньку», злітаючи в усміхнене «небо яснеє». Уже «прогули вітри, проскрипів мороз, вже пройшла зима» з її віхолами, заметілями і холодом. Поет звертається до орача встати, пробудитись, адже «в груди радісно б’єсь здоровая, молодая кров». Настав час сіяти золоте зерно, а земля, мов «мати щирая, обійме його, кров’ю теплою накормить його, обережливо виростить його».

Поет звертається до тих, «в кого серце чистеє, руки сильнії, думка чесная», із закликом слухати всемогутній поклик весни, стати до боротьби, повести своїх братів на бій «за добро, щастя й волю всіх». «Сімена думки вашої» впадуть «на пухку, на живу ріллю» і проростуть жадобою братолюбства, сміливістю, готовністю скинути ярмо зла і неправди.

Вірш «Гріє сонечко!» Іван Франко написав 1880 року. Це був дуже важкий для нього час. У 1880 році Франко змушений був шукати роботу. Дорогою з Коломиї до Березова, в Яблонові, поета несподівано заарештували. У Косові селянин Фокшей поранив війта. Поліція вважала, що цей постріл був викликаний розмовами Франка із селянами про долю народу.

Три місяці Франко просидів у в’язниці, а потім його пішки повели під конвоєм у рідне село. Можна тільки здогадуватися, що пережив поет, ідучи під рушницею через села, де люди знали і рід Франків, і його самого. Фізичні та моральні страждання, коли жандарми вели його, як безпаспортного волоцюгу, в Нагуєвичі, призвели до тяжкої хвороби. Але саме в цей час поет пише вірш із промовистою назвою «Моя любов». У кожному рядочку цього вірша бринить почуття щирої любові до рідної землі. Спочатку навіть не зовсім зрозуміло, до кого звернене зізнання: до коханої жінки чи до України. Навіть не віриться, що людина, яка так багато страждала через облудні звинувачення, через несправедливі покарання, може говорити про «знак любові, щирості, спокою», який яріє на лиці батьківщини. Жодного слова не те що злості чи ненависті, а навіть докору не спрямовано проти рідної землі, яка була для поета мачухою. Він говорить, що «вона така гарна, а проте така нещаслива» бо багато лиха знесла, і те лихо квилить стиха в кожнісінькій пісні. Поет пізнав її, полюбив сердечно і готовий відректись від власних утіх, «щоб їй віддатись доконечно». Ця любов до Батьківщини органічно перетікає в любов «до всіх, що ллють свій піт і кров, до всіх, котрих гнітуть окови».

Ліричний герой вірша «Моя любов» — це сам поет, який у найтяжчий період свого життя славить рідну землю, висловлює синівську любов до України. Він не розділяє неволю власну і народну. Ця неволя стала для Франка матір’ю його скорбних пісень.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема «Мойсей» — вершинний твір І. Франка, окраса і гордість вітчизняної літератури. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і народу в процесі наполегливого шукання «обітованої землі», про могутні сили мас, здатних висунути із свого середовища в процесі визвольного руху проводирів, що приведуть до перемоги. Це притчево-алегоричне осмислення історичної долі українського народу, трагічних шляхів його духовного розвитку. У трактуванні образу Мойсея І. Франко неперевершений у світовій «мойсеані».

За свідченнями доньки І. Франка Ганни Франко-Ключко, поштовхом до написання поеми стали емоційні переживання від споглядання статуї Мойсея Мікеланджело біля гробниці папи Юлія II у церкві Сан П’єтро ін Віколі у Римі під час поїздки до Італії: «Тато з поїздки привіз альбом з малюнками визначних малярів і інші пам’ятки, а також образ статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком».

За основу поеми І. Франко обирає біблійну легенду про єврейського пророка Мойсея (Друга книга Мойсеєва: Вихід), що підтверджує таким словами: «Моя поема основана майже на біблійних темах, отже, що ж природніше для кожного критика, як пошукати тих джерел у Біблії і порівняти їх із тим, що я зробив із них».

Біблійна історія Мойсея: народження в рабстві і піднесення до перебування в царському палаці; Мойсей — вбивця і вигнанець; Мойсей — пастух, що отримує Боже одкровення; Мойсей — лідер народу, що змушує його змінити родючу єгипетську землю на пустелю, але це водночас і дорога ціна за зміну рабства на волю; Мойсей — невизнаний пророк, від якого відрікається народ, за сорокалітні блукання пустелею між Єгиптом і Палестиною — невичерпне джерело тем та ідей для мистецтва.

Та події у житті біблійного героя найменше цікавлять Франка. Ідучи за біблійною легендою, він не подає біографії Мойсея в хронологічній послідовності. Як відомо, біблійна історія детально в кількох книгах викладає «життєпис» Мойсея від його народження до смерті. Франко бере тільки один епізод, обмежує сюжет твору найбільш трагічним моментом життя Мойсея, коли народ відвернувся від свого пророка і прогнав його. На цій основі будується глибоко психологічна і емоційна драма.

Зазначаючи, що поема «Мойсей» майже вся основана на біблійних темах, І.Франко підкреслює, що основною темою він обрав смерть Мойсея, як пророка, не признаного своїм народом. У передмові до другого видання поеми він пише: «Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданню».

Посутньо Франко розходиться з біблійним текстом у питанні мотивації смерті пророка. У Старозавітнім П’ятикнижжі смерть Мойсея, як і його брата Аарона, — це результат кари Божої, що спіткала весь ізраїльський народ. За велінням розгніваного Бога, всі ті, хто нарікав на нього, помруть у Синайській пустелі. Нікому із старшого покоління єврейського племені не доведеться перейти через Йордан, вступити на землю, що тече молоком і медом. На Мойсея і Аарона Бог також накладає покарання «за те, що ви споневірилися були мені серед Ізраїлевих синів при воді Меріви в Кадешу на пустині Цін, за те, що ви не освятили Мене серед Ізраїлевих синів» (5 М. 32. 51). Гнів Божий не оминув Мойсея. Йому було дозволено побачити землю обітовану, але заборонено ввійти в неї. «Вийди на ту гору Аварім, на гору Нево, що в моавському краї, що навпроти Єрихону, і побач ханаанський Край, що Я даю Ізраїлевим синам на володіння. І вмри на горі, куди ти вийдеш, і долучися до своєї рідні, як помер був твій брат Аарон…» (5 М. 32. 49-50).

Франко дещо інакше трактує смерть пророка: ця картина у нього винесена поза межі сюжету твору. Перед нами лише постають збіднілі іудеї, що були позбавлені найдорожчого:

Ні, нема! І було та «нема»,

Мов жах смерті холодний.

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Сам поет зазначав: «У моїй поемі смерть Мойсея на вершині горя в обличчі Бога мотивована тим, що його відіпхнув його власний народ, зневірений 40-літ-нім блуканням і сумним станом обіцяного краю, який треба було тяжкими зусиллями здобувати в багаточисельних ханаанських племен».

Так, відбувається предметно-побутова, національна та історична актуалізація як місця і часу дії, так і самого персонажа, що дає нам підстави зробити висновок про паралельність історичних доль єврейського й українського народів, помічену Франком і відображену в аналізованій поемі. Отож, І. Франко вільно використовує біблійний текст, зміщуючи ідейні акценти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драматургічна спадщина І. К. Карпенка-Карого — це самобутнє й цікаве явище в історії вітчизняної театральної культури. Невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта». Сюди ж належить і комедія «Мартин Боруля», яка піднімає важливі морально-етичні проблеми і цим самим стає в ряд безсмертних творів. 

П’єсу «Мартин Боруля» відомий український письменник І. Карпенко-Карий написав на основі реальних подій, які відбувалися в його родині. Так само, як і герой твору мартин Боруля, батько письменника у свій час вирішив довести своє дворянське походження. Але його зусилля ні до чого не привели, рід не було визнано дворянським, бо прізвище його предків і в старих, і в нових документах відрізнялося від дійсного прізвища родини однією літерою.

Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.

Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».

Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.

Степан, син Борулі, став служити у місті канцеляристом. Батько не жаліє грошей, аби син вибився в люди, аби виглядав би дворянином. Степану це подобається, але й він розуміє, що це викинуті в нікуди гроші, хоча й зовсім їх не цінує. Веселі гуляння, які досить часто закінчуються пиятикою, більш за все приваблюють хлопця. Йому гарно жити в місті в своє задоволення. Але канцелярію закривають і молодшому Борулі нічого не залишається, як повернутися додому. А дома він бачить хворого батька та майже розорене господарство. Все це – наслідки бездумної гонитви за дворянством. Символічною стала сцена в кінці п’єси. В цій сцені головний герой спалює усі дворянські папери. Тим вогнищем Мартин нібито очищається і стає зрячим. Боруля відчуває полегшення, нібито в нього увійшла нова душа, а стара, дворянська, стала попелом.

П’єса І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» поєднує в собі елементи комедії і трагедії. Хоча образ головного героя в цілому комічний, але за цим комізмом приховується страшна людська драма: засліплений «дворянською лінією», герой міг втратити усе майно, міг втратити дружину і друзів, міг зруйнувати власне життя і життя своїх дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомо, що в критичні хвилини народ титанічним зусиллям волі здобувається на самозахист і народжує оборонця честі, гідності та взагалі майбутнього. Так було з Шевченком і дещо – з І. Франком, який далі, після Великого Кобзаря, прокладав шлях до майбутнього свого народу, хоча його прагнення не були належно оцінені сучасниками.

Підсумком його глибинних роздумів над проблемою пророка й народу, тривожних переживань поета за долю народу, його громадсько-політичний і духовний поступ стала поема «Мойсей» — вершинне за силою думки й красою художньої форми явище не тільки в поетичному доробку Франка, а й усієї української та взагалі світової літератури.

Поема була написана 1905 року, коли автор уже мав великий життєвий досвід. Послуговуючись біблійним сюжетом про пророка єврейського народу Мойсея, який сорок років веде свій народ крізь пустелю до обітованої землі, до щастя, І. Франко надає біблійним сценам метафоричного, притчево-алегоричного звучання. У його трактуванні Мойсей – постать велична й трагічна, народ же ставить до нього неабиякі вимоги, переклавши на нього всю відповідальність. Не задовольняючись словами про «обіцяний край», громада докоряє пророкові, а він залишається вірним своєму обов’язку всупереч усьому. Він знаходить у собі сили пробачити тим, хто його проганяє, зневажає.

Особливим ліризмом і драматизмом пройняті розділи про внутрішні тривоги Мойсея після вигнання його з табору. Не зумівши власними зусиллями втамувати біль, знайти розраду, він виходить на розмову з Богом. Проте молитва не рятує пророка, не допомагає. Спровокований Азазелем, Мойсей піддається, хай і на короткий час, зневірі, за що й покараний богом Єговою, бо той, хто сумнівається, не може бути духовним провідником народу.

Мойсей помирає, а сутність його трагізму в тому, зо він помирає в переддень щасливого майбутнього народу: сорок років долав він тяжкий шлях і, дійшовши до омріяної землі, побачивши її, він так і не ступив на неї, померши біля брами сподіваного раю. Така була його доля…

Зображуючи трагізм самопожертовного подвигу, І. Франко не говорить про трагічність творчих зусиль духовного наставника, пророка, адже ж його смерть пробудила в народі небачені сили, сколихнула його до боротьби за свободу. Слово пророка дало сходи: він породив і відродив іншого героя – народ. А висновок поеми такий: народ великий, якщо він народжує пророків; без вождя, без духовного провідника неможливий поступ народу до висот свободи й цивілізації. Підтвердження цьому – життєвий і творчий подвиг самого поета, нащадки якого пішли «у мандрівку століть із його духа печаттю».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема І.Я. Франка «Мойсей» — це глибокий філософський твір про взаємини вождя і народу у поступі до кращої долі. Час написання — 1905 рік. В Росії почалася революція.  Народ піднявся на боротьбу проти гнобителів. В основу написання поеми Франко поклав біблійний сюжет: Мойсей вів єврейський народ до землі обітованої, де було б добро і щастя і ніхто не знущався б з нього.

Письменник замислився над долею свого народу, що схожа на долю єврейського. Українці, маючи свою землю, не мають долі. Вони пригноблені, забиті, покірні. І біль народу став болем його самого: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжю, людським презирством, ніби струпом, вкритий!» Він тривожиться також за майбутнє, вірить, що не завжди український народ «в сусідів буде гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїздних». Прийде час — і Україна стане самостійною державою. Франко думав: невже народ назавжди приречений на рабство, невже він ніколи не почує щасливих пісень, не зрозуміє радості волі, не буде самостійним, невже слава українських героїв марна? Поет вірить у народний рух, у народне повстання. Він твердо переконаний, що немає в світі такої сили, яка б спинила революційний рух народу вперед до перемоги над експлуататорами. В українців немає людини, яка б повела за собою маси. Але вона обов’язково з’явиться. І її віра передасться усьому народові. І якщо вождь втратить віру в праве діло, як у біблійній легенді, то народ не відступиться і буде продовжувати боротьбу за самостійність і волю, щастя і любов. І прийде інший вождь і поведе за собою народ.

Поема «Мойсей» — безпосередній відгук поета на події 1905 року в Росії. Полум’яний патріотизм Франка, палка синівська любов до рідного народу, віра в його майбутнє поєднуються в «Мойсеї». Своїм твором письменник підкреслив, що саме народ є тією вирішальною силою, яка розірве рабські пута і збудує нове життя. Всі сили віддав він справі відродження рідного народу:

Все, що мав у житті, він віддав

для одної ідеї,

і горів, і яснів, і страждав,

і трудився для неї