Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твори Івана Франка хвилюють і захоплюють сучасного читача. Написані геніальним майстром слова, вони є згустком болю письменника, для якого доля свого народу була головною проблемою життя і творчості.

Саме в поемі «Мойсей». яка є вершиною у літературній спадщині Каменяря, поет осмислює історичну долю українського народу, трагічні шляхи його буття.

Поема починається прологом, в якому визначається адресат — український народ:

Народе мій, замучений, розбитий.

Мов паралітик той на роздорожжю.

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Цей ліричний зачин звучить як заповіт автора, його лірична сповідь, пророче послання своєму народові.

І.Франко переосмислив біблійну легенду про Мойсея в аспекті проблеми визволення свого народу від гніту. Зображуючи стародавніх ізраїльтян, письменник мав на увазі своїх знедолених земляків-українців. Автор пише, що сорок років євреї блукали пустелею, щоб відшукати обітовану Палестину. Цей тернистий шлях ізраїльтян нагадує читачеві трагічні сторінки історії українського народу який віками боровся за свою волю.

В поемі Мойсей показаний як вождь народу, але одночасно і самовідданий його слуга, що має за мету привести ізраїльтян до нового, щасливого життя. Хоча фізично Мойсей досить слабкий, та «в очах його все щось горить, мов дві блискавки в хмарі».

Йому бридке оте низьке, напівтваринне існування, що охопило його табір. І коли народ, підбурений Датаном і Авіроном, перестав вірити Мойсеєві, той закликає людей не коритися обставинам, а йти далі.

З казки випливає, що людина, яка є справжнім проводирем, повинна бути безмежно вірною своєму народові. Вола мусить усвідомлювати його інтереси й прагнення, адже саме на неї покладена така важлива місія — бути завжди там, де хтось потребує допомоги. Мойсей покидає свій народ, який пізніше відчуватиме свою провину перед ним. Пророк помирає, але ідеї, яким він служив, не загинули. Новий вождь Єготуа піднімає народ до звитяжного бою. Ніхто не зможе спинити переможний рух народу, адже він є творцем історії. Як бачимо, Каменяр у своєму творі висвітлив важливу і на сьогоднішній час проблему єдності вождя і народу.

Прочитавши цей прекрасний твір, починаєш думати і аналізувати сучасні події, адже зараз наш народ перебуває наче в пустелі. Ми чекаємо якихось змін, але, на жаль, немає серед нас Мойсея чи Єготуа, немає відданого масам вождя, який би допоміг народові зробити нашу країну багатою і в економічному, і в духовному плані.

Ми в цей час, як ніколи, повинні усвідомлювати свою причетність до батьківщини, яка зветься Україною. Отже, повинні дбати насамперед про її культурний розвиток, а саме: припадати спраглими вустами до національної мови, звичаїв. Наші юні громадяни України зараз отримують нові українські паспорти. Це дуже добре, що вже маємо свій паспорт, але зовсім незрозуміло, чому в ньому передбачено дублювання записів російською мовою? Заради чого це робиться? Наша мова, культура не зможе розквітнути повною мірою в таких умовах, а вона варта того, щоб посісти гідне місце у світі. І куди дивляться наш президент і депутати? 1 чи знайдеться все ж таки серед нашого народу справжні Мойсей чи Єготуа, шановне товариство?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання.

Незгоєні рани, невтишні жалі,

Завмерлеє в серці кохання…

Це рядки з ліричної збірки Івана Франка «Зів’яле листя». Не знаючи біографії поета, я навіть не замислювалася, чому саме листя — «зів’яле», чому саме на три жмутки — три цикли — поділяються поезії збірки. Та коли прочитала роман Романа Горака «Тричі мені являлася любов» — все зрозуміла.

У Івана Яковича було три палких і щирих кохання, та жодне з них не було взаємним, чи, точніше, щасливим, бо не випало прожити спільно з жодною обраницею. Першою жінкою, яка підкорила серце митця, була дочка священика Ольга Рошкевич. Вона також гаряче любила Франка, але її рідні були проти того, щоб їхня дочка мала взаємини із «проскрибованим» (як висловилася у своїх «Спогадах про Івана Франка» Михайлина Рошкевич-Іванець). Згодом Ольга вийшла заміж за В. Озаркевича і почала уникати поета. Навіть коли він, помираючи, просив, щоб вона прийшла проститися, —- < Ольга відмовилася, хоч їхні стосунки, як згадував Франко, тягнулися десять років.

Друге поетове кохання — Юзефа Дзвонковська, вродлива й розумна жінка. Франко просив її руки, та вона відмовила. Це завдало поетові глибокого болю, який відчувається в поезіях, присвячених Юзефі. Але справа не в тому, що Дзвонковська була байдужою до його почуттів, а в тому, що її мучила страшна хвороба — туберкульоз, і жінка відмовляла всім, хто бажав одружитися з нею, аби не зв’язувати нікого своєю недугою.

Останнє кохання Франка, якому присвячено «третій жмуток», — Целіна Зигмунтовська. Дивно, як ця користолюбна, надміру гордовита, духовно обмежена жінка могла полонити серце розумного, досвідченого вже чоловіка. Кажуть, що любов сліпа. У цьому випадку любов спромоглася, власне, тільки на очі, які бачили зовнішнє — красу Целіни, яка й відбирала поетові здоровий глузд; глибші відчуття мовчали. Франкова пристрасть також не знайшла взаємності. Зигмунтовська взагалі не звертала на нього уваги. Коли закоханий митець писав їй листи, вона холодно відповідала на них. На мою думку, саме про неї Франко написав:

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш…

Але якими б не були біографічні підстави для творчості, збірка «Зів’яле листя» — це гімн палкому коханню, одному з найкращих людських почуттів. Поезії, виспівані серцем Франка, глибоко западають у душу. Зів’ялі листочки, рознесені холодним осіннім вітром, — це втрачені мрії поета, символ його нерозділеної печальної любові, біль і туга за прекрасним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко — визначний письменник, великий Каменяр, творчість якого становить цілу епоху в розвитку національної культури XIX—XX століття.

Народився І. Франко у 1856 році в родині сільського коваля. Вогонь кузні свого батька він зберіг на все життя. Тяжка доля судилася йому. Жахи тюрми, переслідування, приниження. І як наслідок — зачинені двері переляканих обивателів, розлука з коханою Ольгою Рошкевич. Та ніщо не зломило митця. Він пов’язав свою долю з робочим людом, боровся проти неправди і соціальної несправедливості, активно пропагував революційні ідеї, закликав до боротьби.

Особливо складним для Франка був 1880 рік. Взимку він «…мерз, не маючи ні вбрання, ні хати, ні нічого…» Рятуючись від голоду, їде до Коломиї, щоб підготовкою учня до вступу в університет заробити грошей на прожиття. Та дорогою його було заарештовано і кинуто до коломийської в’язниці. Там тримали його в найтяжчих умовах, у найсуворішому режимі. Але в ув’язненні митець пише. Його тюремним поезіям притаманні оптимізм, незламність, громадянський пафос. Саме в коломийській тюрмі написав Франко поезію «Гімн» — програмний твір усієї творчості. Всупереч несприятливим умовам поет багато працює, видає збірки поезій, створює значні літературознавчі й фольклористичні праці.

Слушною є думка франкознавця П. Колесника: «Він був поетом у всьому: в громадських ідеалах і щоденній практичній роботі, в ліричних зізнаннях душі і вчених архівних розшуках».

Поезія Івана Франка вчить патріотизму, закликає любити рідний край, свою мову і культуру, надихає на боротьбу і сподівання кращого майбуття. Він завжди думав про свій народ, ні на мить не забував, що його матір’ю є Україна.

У вірші «Каменярі» Іван Франко створив образ борця, що розбивав скелю неправди і зла, і сам став Каменярем. На Личаківському кладовищі у Львові, на могилі письменника, височить єдиний у своєму роді пам’ятник: каменяр розбиває молотом гранітну скелю.

До Франкового слова уважно прислуховуються і зараз. Там, де борються за здійснення високих ідеалів Каменяра, і там, де ті ідеали завойовано. Та особливо голосно лунає Франкове слово на його рідній землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Протягом багатьох століть у бездержавній українській культурі Біблія давала той пошукуваний ідеал і духовну підтримку, яких митці часом не знаходили в реальному житті. І справа не лише в тому, що деякі біблійні сюжети схожі з ситуацією, в якій перебувала Україна протягом кількох останніх століть, а й у тому, що Святе Письмо давало віру в свого Бога і в свій народ, його життєві сили. Воно зміцнювало надію на те, що вихід з неволі буде знайдено, якщо слідувати Божим заповідям. Біблія завжди служила джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини.

Важливу роль відіграла Біблія і у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії теми, ідеї, сюжети, образи, жанри. Давні художні твори по суті тлумачили й доповнювали Біблію. Та навіть тоді вже існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Галятовського та Г. Сковороди або мандрованих дяків).

Письменники XIX ст. перемістили акценти літератури із сфери теологічної у сферу антропологічну. Однак, час від часу вони все ж таки зверталися до Біблії як до джерела своєї творчості. Для підтвердження варто назвати хоча б такі імена як Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко.

Оригінальна інтерпретація ідей християнського гуманізму в поезії І. Франка довгий час лишалася поза увагою дослідників. Тим часом вагомий загальнолюдський зміст несуть такі твори Франка як «Легенда про вічне життя», Строфи». «Притча про сіяння слова Божого» разом з іншими витримана в дусі першоджерела, але не утворює з ним семантичної тотожності. За Євангельською канвою І.Франко виводить психологічні типи своєї доби: митникам, фарисеям, духовним мерцям протиставлені «Христові спадкоємці в царстві духа», чиє серце, будучи тим добрим ґрунтом, на який падає Слово Боже, дає щедрий врожай мудрості, добра, самозречення.

Подальшого розвитку мотиви християнських заповідей набувають у збірках «Мій Ізмарагд», «Давнє й нове», «Semper tiro» та ін. Мораль християнського праведника не суперечить тут моралі активного борця за соціальні зміни, адже Ідеалом кожного є дійова любов до ближнього. Змістове наповнення цих збірок дає всі підстави для переосмислення однозначно прямолінійного образу «вічного революціонера», досі панівного у франкознавстві. Під час детального вивчення питання у нас з’явилося припущення, що образ революціонера, борця за народне щастя, списаний Франком був із образу Ісуса Христа: той же альтруїзм, такий же тягар обов’язку і той же терновий вінець в нагороду.

Таким чином, біблійні міфологізми, легенди, до яких звертався І. Франко, не були випадковими, або просто використані, як це стверджували критики, щоб викрити нищівну політику церкви. Ні, мета їх була дещо вищою. І. Франко, гармонійно поєднуючи міфи, апокрифи, біблійні легенди із власним світобаченням, творчою уявою, неперевершеною поетичною майстерністю, створює оригінальні твори, далеко відмінні від джерел, з яких вони брали витоки. Трансформуючись у призмі Франкового світобачення, твори набувають тих особливих рис, які й різнять їх від оригінальний біблійних текстів. Вони різняться не тільки розгортанням сюжету, змінюється й форма, зовсім іншим стає духовне, моральне наповнення. Постаті Мойсея та Каїна стають схожими на розіп’ятого Ісуса Христа. Поеми несуть гуманістичний, загальнолюдський зміст, постають проти поклоніння і сваволі — двох великих крайнощів людського життя — і все ж таки несуть головне: доброту і любов. Франко зміг втілити в них найголовніші закони людського буття та взаємовідносин. Головне значення Біблії І. Франко бачить у проповідуванні Любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко у повісті «Захар Беркут» звертається до сивої давнини. Він хотів показати, що гармонійне співжиття людей виправдане історією, що суспільство, у якому існує рівноправність, витримує будь-які випробування.

«Захар Беркут» — героїко-романтична повість про далеке минуле нашого народу. Автор осмислив і показав події ХІП століття, оживив картини героїчної боротьби. Про ті часи, які описав Іван Франко, збереглося мало історичних документів, тому письменник звернувся до народних легенд та переказів. Подібний епізод про знищення монгольської навали і про допомогу сил природи згадується у переказі, записаному від Миколи Гасинця із Закарпаття та в передмові до поеми «Собутка» польського поета С. Гощинського. У цих творах показано героїчну боротьбу місцевих жителів з татарами, зроблено наголос на взаємовиручці та взаємодопомозі. Жителі Тухлі відважні й сміливі, винахідливі, кмітливі. Більш за все вони люблять свій край, свою землю, цінують свободу і незалежність, воліють краще вмерти, ніж потрапити в полон.

В образах головних героїв автор втілив свій ідеал справді вільної людини. Це й Мирослава, яка воліє краще вмерти під тином з голоду, ніж стати зрадницею рідного краю, і залюблений у красу Тухольщини мужній лицар Максим, який з гордістю говорив: «Се наша Тухольщина, наш рай». До останнього бився він з ворогами на підступах до свого села. Палкий патріот, він вирішив прийняти смерть, але не зрадити громаду. Та найбільше я захоплений Захаром Беркутом, який готовий пожертвувати сином задля загального добра. Цей вчинок свідчить про жертовність і високий патріотизм вождя тухольської громади.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Своїм багатим обдаруванням і титанічною діяльністю І. Франко залишив такі духовні скарби в історії української літератури, що сьогодні й уявити її без них просто неможливо. Серед прозової спадщини особливо яскраво виділяється його повість «Захар Беркут», створена у 1883 році. У цій історичній повісті розповідається про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.

У творі виведено чимало дійових осіб. Але найбільше мені сподобався Максим — молодший син Захара Беркута. Це сміливий і відважний юнак, справжній патріот своєї вітчизни. Коли монголо-татари напали на Руську землю, у перших рядах її захисників був Максим, хоч він і був сином ватажка тухольської громади Захара Беркута. У цім першім нерівнім бою загинуло багато воїнів-тухольців, а поранений непритомний Максим потрапляє у полон до монголів. Він тяжко переживає своє становище і радий був би краще вмерти, ніж потрапити у полон. Але так склалася доля. Боярин Тугар Вовк пропонує зберегти Максимові життя за вільний вихід монголів з котловини. Але гордий Максим відмовляється від цієї пропозиції. Він, як і його батько Захар Беркут, не може пристати на таку умову — ціною власного життя випустити з пастки ворогів. Хоч він і розуміє, що «життя в неволі нічого не варте, краще смерть», проте відданість батьківщині і народові дають йому сили винести всі муки, не заплямувати своєї честі, честі сім’ї, народу. Кохана дівчина Максима Мирослава теж пропонувала йому вибратися із монгольського табору, переодягнувшись у її одяг і показавши перстень-перепустку монгольській варті. Але Максим відкидає і цю пропозицію: врятувати своє життя, ризикуючи життям коханої, він, звичайно, не погоджується. Мужній, сміливий, гордий Максим, безперечно, не може не сподобатись. А безмежну відданість батьківщині, народові, кришталеву чесність й чистоту, які мав Максим, хотів би виховати в собі кожний з нас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема «Мойсей» написана великим Каменярем майже сто років тому. Та сьогодні, коли Україна стала на шлях незалежності і вже десять років ним крокує, цей твір має гостру актуальність як ніколи. Країна налічує величезну кількість різних партій та об’єднань, які висувають своїх лідерів з їх програмами «за щасливе майбутнє нації». Кому повірить, за ким піде український народ, знесилений роками соціально-економічних труднощів? Які якості повинен мати той поводир нації, який виведе її на твердий шлях міці й розквіту?

Відповіді на ці нелегкі питання я знаходив, коли читав Франкового «Мойсея». Він, як і Шевченкове послання «І мертвим, і живим…», кличе кожного з нас до роздумів: як жити, якими шляхами йти до щастя, яким вождям довірити свою долю.

У своїй поемі Франко через біблійний сюжет розкриває національні, українські проблеми, подаючи через символи і підтексти роздуми про нелегкий шлях рідного народу до свободи. Я читаю «О Ізраїлю!», а чую «О Україно!», бачу труднощі і переживання євреїв, а переді мною постає мій народ. Тому я так уважно придивляюсь і знайомлюсь з образом Мойсея — пророка, поводиря, який прагне вивести народ Ізраїлю до Палестини — землі обітованої. Це він у ліричному монолозі «Народе мій, замучений, розбитий…» звертається не тільки до ізраїльтян, а й до рідного Франкові народу українського:

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судилося! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Ця віра у свій народ допомагає Мойсею збагнути глибокий зміст і значення священного заповіту Ієгови: необхідно турбуватися не тільки про хліб насущний, головне завдання поводирів — дбати про збереження високого волелюбного морального духу народних мас:

Хто вас хлібом накормить,

Хто враз з хлібом піде до гною;

А хто духа накормить у вас,

На мою думку, саме у цьому суцільному й гармонійному злитті вождя з народом вбачає Каменяр найголовніше покликання й найсуттєвішу якість лідера нації. Образ Мойсея був йому духовно близьким. Через нього поет розкрив усі свої якості пророка, який волею Бога має глибше, ніж інші, бачення та розуміння життя, але не має повної підтримки народу, заради якого несе свій подвижницький хрест. Та саме в цьому і полягає сила самовідданого служіння народові, любов до нього і жертовність, розуміння його достоїнств і хиб:

Бо люблю я тебе не лише

А й за хиби та злоби твої,

У поемі ми бачимо пророка у різних обставинах, які допомагають багатогранному розкриттю його образу. Ось він, впевнений у своїй святій місії, говорить: «Так з низин тих, мрячних і лячних я хотів їх підвести». А ось він у самотності та гіркоті від нерозуміння та відсутності підтримки тих, кому він так тяжко добуває свободу. Мойсей постає перед нами не суворим відлюдником, а надзвичайно доброю й милосердною людиною, головне багатство якої — мудра голова, безкорислива любов до свого народу та щирі молитви. Я думаю, що саме таким і повинен бути справжній лідер, поводир нації. Тільки за ним народ може крокувати до щасливого буття спокійно і впевнено, спираючись на його правду.

…Минули роки, змінилися епохи, а ми й сьогодні прислухаємося до Франкового слова. І в цьому — художня сила твору і його невмируща жива енергія.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дослідники вважають, що в житті Франка було три жінки, яких він кохав: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, і Целіна Зиґмунтовська, але якій же саме жінці поет присвятив свою неперевершену за художньою вартістю ліричну збірку «Зів’яле листя»? Сам поет скаже про це у вірші «Тричі мені являлася любов…». В нього було три кохання, три жінки: «Одна несміла, як лілея біла…», «Явилась друга — гордая княгиня…», «Явилась третя… — і очам приємно…». Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

Припустимо, що «лілеєю» була Ольга Рошкевич, бо для Франка вона «була першою жінкою, яку він глибоко покохав і їй присвятив багато своїх поезій». Нещастя їхнього кохання полягало в тому, що батько Ольги Михайло Рошкевич спочатку погоджувався на одруження Ольги з Іваном, але після арешту Франка він заборонив дочці мати будь-які зв’язки з арештантом. Ольга мала сильний характер і не хотіла розривати відносини з Франком, проте обставини вимагали того, щоб вона одружилася з Володимиром Озаркевичем — братом майбутньої письменниці Наталії Кобринської. «Володимир теж кохав одну дівчину, але мотиви «родинної політики» розбили це кохання і довели до подружжя Володимира з Ольгою… Проте життя для обох було великою життєвою трагедією», — писав сучасник Франка.

В 1880 році Франка заарештували в друге і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше.

Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя і у 1898 році Франко написав А. Ю. Кримському: «Наша любов тяглася 10 літ». Тобто з 1874 р. по 1884 р.

Одруження Франка Ольга сприйняла боляче, але не відвернулася від нього, а навпаки привітала. Звичайно, що писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану.

У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини.

Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити.

Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: «Ні».

Чи дійсно Ольга не хотіла бачити Франка або вона настільки його кохала, що просто не могла уявити собі, не хотіла розуміти те, що єдина людина, яку вона обожнювала, помирає. Або чи дійсно вона не хотіла бачити Франка, коли жила у Львові? Мабуть, просто розуміла, що у нього є дружина, тому не дозволила собі стати між ними.

Ми розуміємо, що Ольга була досить сильною жінкою, жінкою дійсно прекрасною. Франко присвятив їй небагато творів, але біль за нею, біль за втраченим коханням став поштовхом до створення його лірики, а головне, скропив кожну поезію «Зів’ялого листя». «Я кажу вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», — признавався він Михайлу Павлику.

Він любив її, він боровся за своє кохання. Любив її не десять років, як переконував Кримського. Він любив її все життя, а, коли втратив, шукав Ольгу в інших жінках.

Гордою княгинею стала для Франка Юзефа Дзвонковська. Юзефа була дуже вродливою жінкою і багато хлопців закохувалися в неї, однак вона нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була привітна і добра. Всі вважали, що це відбувалося із-за того, що вона була «високого походження».На Франка Юзефа справила сильне враження, він закохався в неї і вирішив, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Але мати Юзефи відмовила Франку.

Ольга підтримувала Франка і казала, що він ще знайде достойну його любові дівчину, але він сприймав її слова як насміх, бо про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли втративши її, Ольгу, він втратив всю надію на любов будь-якої жінки.Відмова Юзефи прикро образила Франка, лише потім він довідався, що Дзвонковська була хвора на туберкульоз. Рано чи пізно вона мала померти, тому вона не могла стати його дружиною. Відмовляла Юзефа і всім іншим, але лише Франкові відкрила істину причину.

Юзефа Дзвонковська стала народною вчителькою, але прожити їй судилося всього 30 років (21.10.1862 — 5.05.1892).

З огляду на це, ми можемо сказати лише про те, що все одно Франко кохає Ольгу, проте вважає, що може підшукати їй заміну. Навряд чи між Франком і Юзефою було саме кохання, адже вона була хвора, тому не кохала нікого, казала, що кохання не для неї, а він просто жалів і її, і себе.Але хто знає, адже кохання у людини може бути одне, проте закохуватись вона може в різних людей. Так і у Франка, бо письменники не можуть писати вірші не закохуючись, вони повинні знаходитися в цьому процесі постійно, вони повинні переживати, відчувати, і — писати.

Але підемо далі і з’ясуємо хто ж була ця третя, на яку так «приємно дивитися».

«Фатальним для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ, під її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єски в «Ізмарагді» і ненадрукована повість», — писав Франко до того ж А. Ю. Кримського. Таке враження, що Франко намагається розбити своє кохання на якісь періоди, проміжок яких 10 літ. Не будемо забувати про те, що Франко писав, ніби і кохання до Ольги у нього було лише протягом десятьох років, а з’ясувалося, що і перед смертю її персона не давала йому спокою.

Так хто ж була ця третя жінка? її ім’я — Целіна Зиґмунтовська. Вона працювала на пошті, потім вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла. Син Едісь загинув на фронті.

Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів’яле листя». Коли потім Целіну Зиґмунтовську запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не придумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався, був рудий, а їй подобались брюнети.

Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться, — зупиниться і він. То тривало місяцями. Потім він зник. А жодного дня знову з’явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

На початку 1890 р. Целіна виїхала зі Львова, її тітка померла. Франко знав про це і в його записнику з’являється вірш «Похорон пані А. Г.», який увійшов в перший жмуток «Зів’ялого листя». Вірш «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» Франко написав під впливом того, що Целіна жила у Перемишлі, і він декілька разів приїжджав туди…

В останні дні життя, тобто травень 1916, не писав Франко майже нічого, бо права рука була паралізована, ліва теж відмовлялася працювати. Іван Якович ходив по своїй бібліотеці, читав Біблію по-грецьки і по-латині, застановлявся над Мойсеєм, над Христом і християнською філософією; згадував св. Варнаву й Івана з Дамаску. Деякі незакінчені вірші казав при своїх очах спалити, деякі відкладав і придумував як докінчити…

Доволі часто приходила в той час Целіна Зиґмунтовська, вона була віруючою католичкою і намовляла поета до сповіді. Він сказав тоді голосно і рішучо: «Я без гріхів, спокійно можу вмирати, бо маю найчистішу совість зі всіх борців за волю, правду…».

24 травня православний піп ствердив, що Франко атеїст. Поет не хотів, щоб його перетворювали на католика, не хотів, щоб на його похороні співали і молилися, хотів щоб запросили молодих людей. Сказав, щоб передали людям, що найулюбленішою його молитвою були такі слова: «Люблю Україну, люблю її поневолений катами народ».

Отож, можемо припустити, що збірка «Зів’яле листя» була автобіографічною, бо факти з життя Франка неодноразово вплітаються в поезії. Але кому ж вона присвячена? Ми схильні вважати, що лірична збірка поезій І. Франка присвячена Ользі — єдиній, чистій, першій і останній любові, але іноді здається, що збірка не присвячена жодній з жінок, вона є одою нещасливому коханню, яке огортало душу поета протягом багатьох років

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хто рече: кохаю Бога,

а не порятує брата —

той брехню на душу взяв.

З Біблії

Франко, як засвідчують літературознавці, був першим дослідником і популяризатором творчості Івана Вишенського, видатного полеміста, борця проти унії, проти релігійно-національного і феодально-шляхетського гніту в Україні. Він високо цінував його за яскраві сатиричні малюнки тогочасного суспільно-політичного життя, за його блискучий полемічний характер, присвятив йому поему під назвою «Іван Вишенський», вмістивши її в збірку «Із днів журби». Ця поема вважається одним з кращих творів Великого Каменяра. Зміст поеми відповідає історичній правді. Починається твір мальовничого картиною Афонської гори, на фоні якої й відбуваються описані далі події. Гора вражає читача своєю красою:

на хвилястім синім полі

на рівнині лазуровій.

Однак у читача складається таке враження, що серед цієї живої природи панує мертва тиша. І хатки тут є, і поляни, і ліси, але не чути розмов, співу, сміху, бо це понуре царство ченців, аскетів. Лише зрідка цю мертву тишу порушують монастирські дзвони, «мов нарікання докори на людей, що замертвіли цей прекрасний куток».

Тут ми вперше зустрічаємося з Іваном Вишенським. У минулому його знали як людину зі світлими думками й високими пориваннями. Не реалізувавши себе на рідній землі, Іван прибув до цієї «сумної тюрми». Він уже немолодий, «дідусь похилий, зморщений, сивобородий». Зневірившись у суспільній праці та боротьбі, Вишенський дійшов до крайньої межі аскетизму: останні роки свого життя він хоче провести не в Монастирі, не в самотньому скиті, а в неприступній скелі печери, куди спускають його на шнурі. Печера — це тепер його домівка і його могила. Тому, коли його проводжають у цю останню путь, то, як над мерцем, співають: «Со святими упокой».

Проходять дні за днями. Іван намагається виправдати свій вибір, заспокоїти свою бентежну душу пристрасного в минулому борця-полеміста. Але все, що він бачить поза печерою нагадує йому життя. Він стає свідком безперервної боротьби і змагання у природі, згадує своє дитинство, материнську ласку. Пелюстки вишневого цвіту, що залетіли випадково до печери, нагадують, йому про запашні сади України. У привезеному з України листі його закликають покинути келію, повернутися на Батьківщину, у світ життя і боротьби:

зігрівай нас своїм словом.

Душа аскета роздвоюється. Він відчуває, як у свідомості його відбувається боротьба між аскетизмом і почуттям громадського обов’язку перед народом, своєю країною. Спочатку перемагають догматичні переконання:

Хай рятується, як зна, —

а мені коли б самому

дотиснутись до Христа.

Та скоро Вишенський розуміє всю облудність аскетичної моралі. У його душі перемагає і розцвітає любов до України:

черепино недобита,

про своє спасення драти

там, де гине мільйон.

Поема має символічне закінчення. Перед вчорашнім аскетом з’являється променистий шлях, який єднає його з Батьківщиною, з народом.Як і в будь-якому художньому творі, в поемі І. Франка наявний художній вимисел.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою чи приносить душевний біль. Стільки існує людство, нерозгаданою залишається тайна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.

«Людина, — сказав М.М. Коцюбинський, — яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя, часто вилисіється в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «зів’яле листя». Се такі легкі, ніжні, з такою широкою гамою почуття і розуміння душі людської що, читаючи їх, не знаєш, кому додати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Франко створив у збірці «Зів’яле листя» узагальнений образ жінки. Він то піднімає її до неба, то кидає на дно. «Одна, лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина», друга — «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня», третя — «Женина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». А ми бачимо одну, така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї жіночої постаті. В одному образі безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії.

Поет тужить за своїм ідеалом, якого не знаходить в житті:

Я не люблю тебе, о ні,

Люблю я власну мрії,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Звертаючись до коханої, поет «щасливий, наче цар могутній», освідчується їй: «Я б душу дав за тебе».

Трагічний настрій, викликаний коханням без взаємності, відчувається в поезії «Так, ти одна моя правдивая любов». Кохання героя — «найжаркіший порив «його душі і тіла, «найкращий спів», це «славний подвиг» його життя».

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Усю велич і всю складність почуттів висловлює поет у вірші «Ой ти, дівчино, з горіх зерня», суть якого в строфі:

Ой ти, дівчина, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Сповідь зраненої наболілої Франкової душі зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття ліричного героя поезії»?

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов, дерево червоне,

Займається і знову тоне

У пітьми?

Недаремно Франко дав збірці підзаголовок «Лірична драма». Три «жмутки» — це три дії, зміст яких життя і невдале кохання ліричного героя конфлікт надзвичайно напружений: адже тричі йому «являлася любов», котра примушувала страждати невимовно.

Як сказав О. Білецький, «все, що є в нашій мові найніжнішого, найгаласливішого… вклав поет у ці хвилюючі, питання кров’ю серця рядки».

Збірка І. Я. Франка належить до найгеніальніших творінь світової любовної лірики. У «Зів’ялому листі» відображено любовні страждання непересічної, сильної духом людини. Ліричний герой — це жива, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі. Якби знав я гори, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари…

То тебе би, мила, обдала їх сила, всі би в твоїм серці іскри погасила, Всі думки й бажання за одним ударом, лиш одна любов би вибухла пожаром.

У цьому «пожарі почуттів», як на жертовному вогні, згоряє людина, але, згоряючи, переплавляється, і натура її облагороджується.