Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Скільки поневірянь, суперечок, арештів пережив наш Державний Гімн «Ще не вмерла Україна». Один рядок цієї пісні, слова, що дали назву віршеві українського поста Павла Чубинського майже 150 років викликали страх у кількох режимів: царського, польсько-шляхетського,, румунсько-боярського…

У недалекому минулому за виконання цієї пісні та поширення її тексту можна було тяжко поплатитися ув’язненням і в Україні, яка на той час ще не була державою. Лише наприкінці 1889 року напередодні розвалу радянського імперії над могилою автора слів гімну П. Чубинського на Книшевому кладовищі в Борисполі, де встановлено дубовий хрест та кам’яну плиту, зазвучала волелюбна пісня. її підхопила чисельна громада, що прийшла уклонитися пам’яті вірного сина свого народу.

Як і сама пісня, автор зазнав поневірянь за свою любов до українського народу та його мови: у 1862 році Павла Чубинського «за українофільську діяльність» було заслано на поселення до далекого Архангельська. Та ніякий розрив з волею і Батьківщиною не поневолив патріотичний дух вірного сина українського народу.

Якраз в час, коли вийшов сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва про заборону української мови й завдано руйнівних втрат культурі народу, з далекого північного заслання П. Чубинський передає вірш «Ще не вмерла Україна».

Вражає віра поета в щасливе, вільне майбуття своєї Батьківщини: Ще не вмерла України, Ні слава, пі воля, Ще нам, браття — українці, Усміхнеться доля.

П. Чубинський вірив, що Україна буде незалежною, і тоді:

Запануєм і ми. браття, У своїй сторонці.

Нащадки «козацького роду» готові пожертвувати всім заради волі:

Душу й тіло ми положим За нашу свободу…

Вперше пісня зазвучала у селі Млин (сьогодні це територія Польщі), де жив і працював автор музики до вірша «Ще не вмерла Україна». За життя Михайло Вербицький не знав, що такою популярною стане ця пісня. Бачив Україну єдиною державою, а не поділеною на Східну і Західну. Саме як національний гімн «Ще не вмерла Україна» визнавався 1. Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і галичанин — це підкреслювало соборність українських земель.

Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю в боротьбі за незалежність. Завдяки своєму визвольному пафасові пісня пустила глибоке коріння в національну свідомість українців обох частин України.

З незалежністю пісня прийшла в дім кожного українця, починаючи ранок Батьківщини: з 17 вересня 1991 року Українське радіо транслює її о пів на шосту і о 24-й годині, а 5 грудня того ж року вона вперше офіційно зазвучала на засіданні Верховної Ради України. Так Гімн, створений двома синами розділеної імперіями України, повернувся до пісенної скарбниці народу.

Вслухайтеся в слова, пронікніться пафосом урочистості музики «Ще не вмерла Україна» — і вашу душу наповнить патріотизм, любов до Батьківщини-України!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Один раз у серпні людин відправляється в триденну відпустку, щоб поповнити свою колекцію комах рідкими видами, які водяться в пісках. Він добирається на поїзді до станції S, пересаджується на автобус і, зійшовши на кінцевій зупинці, іде далі пішки. Він мине село і йде піщаною дорогою убік моря. Дорога стає всі крутіше, і навкруги вже не видно нічого, крім піску. Людина міркує про пісок: цікавлячись комахами, які в ньому водяться, він вивчав і літературу про пісок і переконався в тім, що пісок – дуже цікаве явище. Продовжуючи шлях, він раптом виявляється в краю піщаної ями, на дні якої коштує халупа. Він бачить старого й запитує його, де тут можна переночувати

Старий, з’ясувавши попередньо, що приїжджий – учитель за професією. а не інспектор із префектури, приводить його до однієї з ям. Чоловік спускається туди по мотузковим сходам. Його привітно зустрічає молода жінка – господарка вбогої халупи. Вона годує й напуває гостя, але на питання, чи не можна вимитися, відповідає, що воду привезуть тільки післязавтра. Чоловік упевнений, що післязавтра його вже тут не буде. «Хіба?» – дивується жінка

Халупа потопає в піску, пісок проникає всюди, і жінка тримає над головою чоловіка паперовий парасоль, коли той їсть, щоб пісок не потрапив у їжу, але пісок однаково відчувається в роті, скрипить на зубах, просочуючись потім, пісок налипає на тіло. Жінка розповідає, що під час торішнього тайфуну її чоловіка й дочка засипало піском, так що тепер вона зовсім одна. Ночами їй доводиться відгрібати пісок, щоб будинок не засипало. Нагорі знають, що в її будинку з’явився чоловік: їй спускають на мотузці ще одну лопату й бідони. Чоловік усе ще нічого не розуміє…

Жінка збирає пісок у бідони, висипає його біля того місця, де висить мотузкові сходи, потім спускають кошика, і бідони піднімаються нагору. Відгрібати пісок легше вночі, коли він вологий, удень він такий сухий, що відразу обвалюється. Чоловік допомагає жінці. Жінка пояснює чоловікові, що пісок не відпочиває й не дає відпочинку. Чоловік обурений: виходить, жителі села живуть тільки для того, щоб відгрібати пісок. На його думку, так жити безглуздо, цей спосіб життя, вибраний добровільно, не викликає в ньому навіть співчуття. Він довго не в силах заснути, думаючи про пісок і чуючи, як жінка продовжує відгрібати його. Прокинувшись, він виявляє, що жінка спить у вогнища зовсім оголена, обернувши особу рушником, щоб захиститися від піску

Чоловік хоче непомітно піти, але бачить, що мотузкові сходи зникли: ті, хто приходили вночі піднімати пісок, віднесли неї. Чоловік почуває себе в пастці. Йому здається, що просто відбулася якась помилка

Чоловік починає копати, але пісок відразу обсипає, чоловік продовжує копати – і раптово вниз спрямовується лавина піску, що придавлює його. Він непритомніє. Жінка доглядає за ним: імовірно, він занедужав тому, що довго працював під прямими сонячними променями. Він перебуває в ямі вже тиждень, напевно, товариші по службі подали заяву про його розшук. Він уявляє собі, як вони обговорюють, куди він міг зникнути. Чоловік причиняється важко хворим: він хоче, щоб і жінка, і ті, хто засадили його в цю яму, упевнилися, нарешті, що він для них – не помічник, а тягар, і самі постаралися від нього позбутися. Він ніяк не може зрозуміти сенс життя жінки. Він говорить їй про те, як приємно гуляти, але вона не бачить у цьому радості: «без справи ходити – тільки зрячи утомлюватися…»

Чоловік вирішує зробити ще одну спробу вибратися з ями. Уночі, коли жінка відгрібає пісок, він зненацька накидається на неї й зв’язує. Коли приходять люди з кошиками й спускають у яму мотузку, чоловік хапається за неї й вимагає, щоб його підняли, якщо хочуть допомогти жінці. Вони починають піднімати його, але незабаром відпускають мотузку, і він падає на дно ями, а вони тим часом висмикують мотузку в нього з рук і йдуть

У яму спускають пакет із трьома пачками сигарет і сулія з горілкою. Чоловік сподівається, що це стан швидкого звільнення. Однак жінка пояснює йому, що всім чоловікам раз у тиждень видається тютюн і горілка. Чоловік любопитствует, чи не забрідали в село такі, як він, що заблудилися на своєму шляху. Жінка розповідає, що кілька людей випадково потрапили в село, один незабаром умер, іншої живе дотепер, утекти нікому не вдалося. «Я стану першим!» – говорить чоловік. Заглянувши в бак, чоловік бачить, що скінчилася вода. Він розуміє: її не привезли, щоб зломити його опір; мучення жінки нікого не хвилюють. Чоловік звільняє жінку від пута з умовою, що без його дозволу вона не візьме в руки лопату

Він вистачає лопату й ударяє об стіну: він хоче зруйнувати будинок, щоб змайструвати з уламків сходи. Бачачи, що стіна гнила (виявилося, що жінка була права, коли говорила, що пісок гноїть дерево), він вирішує використати для цієї мети не дошки, а поперечні балки. Жінка повисає в нього на руці й намагається вирвати лопату. Боротьба за лопату кінчається любовною сценою. Чоловік розуміє:

ворожнеча з жінкою марна, він може домогтися чого-небудь тільки по^-гарному. Він просить її зв’язатися з тими, хто привозить воду, і сказати, щоб їм негайно її доставили. Жінка відповідає, що, як тільки вони почнуть працювати, нагорі про це довідаються – з пожежної вишки завжди хто-небудь дивиться в бінокль, – і тоді їм відразу привезуть воду. Чоловік береться за лопату. Коли їм спускають цебро з водою, він говорить старому, що коштує нагорі, що його товариші по службі оголосять розшук і тоді тим, хто насильно втримує його тут, не поздоровится. Але старий заперечує, що раз його не знайшли за десять днів, то не знайдуть і надалі. Чоловік обіцяє свою допомогу в тім, щоб полегшити положення місцевих жителів, у нього є зв’язку, і він може почати кампанію в пресі, але його слова не роблять ніякого враження, старий іде, не дослухавши

У вільний час чоловік нишком робить мотузку. Закінчивши її, він прикріплює до неї замість гака ножиці й надвечір, коли жінка відсипається перед нічною роботою, закидає мотузку намешки, які служать шківом при спуску цебер з водою й підйомі кошиків з піском. Ножиці впиваються в мішок, і чоловікові вдається вибратися з ями. Це відбувається на сорок шостий день його «висновку». Щоб його не заметали з пожежної вишки, він вирішує сховатися й почекати до заходу сонця. Як тільки сонце зайде, йому потрібно швидко пройти через село – до того, як переносники кошиків з піском приступляться до роботи. Чоловік збивається з дороги:

думаючи, що минув село, воно зненацька виявляє її перед собою. Він у страху біжить через село. За ним мчаться собаки. Щоб захиститися від них, чоловік вертить над головою мотузку з ножицями на кінці й зачіпає випадково, що підкрутилися дітей

У погоню за чоловіком спрямовуються жителі села. Ноги його раптом тяжчають і починають погодити в піску. Поринувши в пісок майже до стегон, він благає переслідувачів урятувати його. Троє чоловіків, прикріпивши до підошов дошки, наближаються до нього й починають відкопувати довкола нього пісок. Витягшись його, вони оселяють його назад у яму. Усе, що було раніше, починає здаватися йому давньою давниною

Наступає жовтень. Жінка низає намиста й збирає гроші для першого внеску за приймач. Чоловік спорудив невеликий полог з полиэтилена, щоб під час сну на них не сипався пісок, і придумав пристосування для варіння риби в гарячому піску. Він перестає читати газети й незабаром забуває про їхнє існування. Жінка розповідає, що жителі села таємно продають пісок на будівництво за півціни. Чоловік обурюється: адже коли фундамент або гребля розваляться, кому полегшає від того, що пісок був дешевий або навіть даровою. Він пробує домовитися з переносниками піску про прогулянку, ті замість вимагають, щоб він у них на очах зайнявся з жінкою любов’ю. Жінка відмовляється робити це при свідках, але чоловікові так хочеться вибратися з ями, що він накидається на неї й намагається зґвалтувати. Жінка пручається. Чоловік просить її хоча б прикинутися, але вона з несподіваною силою б’є його.

Чоловік зауважує, що на дні барила, що він хотів використати як принаду для ворон, скапливается вода. Він знову й знову міркує про властивості піску. Після довгої жорстокої зими приходить весна, У будинку з’являється приймач. Наприкінці березня жінка почуває, що вагітно, але через два місяці в неї трапляється викидень. Її відвозять у лікарню. Мотузка, на якій неї піднімають із ями, залишається висіти. Чоловік піднімається наверх, дивиться вслід пікапу, що відвозить жінку. Він зауважує, що в ямі в зробленому їм пристрої для збори води відійшла планка, і поспішає спуститися, щоб виправити поломку. Мотузкові сходи в його розпорядженні, так що немає потреби поспішати спобегом.

Через сім років після зникнення чоловіка з’являється оголошення про його розшук, а оскільки на нього ніхто не відгукується, ще через півроку суд видає постанову вважати його померлим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Лідія Далека (англ. Lydia Daleka; 1889–1983) — українська письменниця, поетеса, перекладач, педагог-природознавець. Член Об’єднання українських письменників ОУП «Слово». Лідія Далека — псевдонім. Дівоче ім’я та прізвище — Олена Спиридонівна Кобець, в заміжжі — Чорнобицька. Псевдоніми — Олена Чорнобривець, Галина Чорнобицька, Halyna Chornobytska, Olena Chornobytska, Галина Чорна, Helena Chorny, Лу Кія.

Народилася 21 березня 1889 р. у с. Миронівці біля містечка Кринички на Катеринославщині (тепер. Дніпропетровська область). 1929 закінчила Педагогічний інститут в Катеринославі. Під час Другої світової війни опинилась у Німеччині (1944), а 1950 року емігрувала до Австралії.Свої твори друкувала в українських журналах та альманахах США, Німеччини, Аргентини й Австралії. Поезії в її збірки «Легіт і бризи» (1957) неокласичні за формою і часто фіксують естетичні враження зовнішнього світу, зокрема природи. 

Олена Чорнобицька брала активну участь в мовно-літературному гуртку при осередку НТШ в Аделаїді. Співпрацювала у перекладі українських поезії англійською мовою. У галузі дитячої літератури відома під псевдонімом Олена Чорнобривець. Померла 19 червня 1983 р. в Аделаїді (Південна Австралія), похована там же.Друкувалася в журналах «Нові дні», «Сучасність», «Наше життя», «Україна і Світ», альманасі «Новий обрій».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен твір по-своєму впливає на читача, тим самим формуючи його життєві пріоритети, кругозір і духовність. Саме твори окриляють, дають віру в хороше і можливо надають новий сенс життя, в пошуку якого можна перебувати багато років і знайти лише на сторінках книги. Такі твори хочеться перечитувати, заново занурюючись в захоплюючий світ історії складеної автором.

       На мій погляд, до числа подібних творів  відноситься одне з найбільших літературних творінь — «Фауст», написаний Гете. Цей художній твір дарує справжею естетичну насолоду, яка окрилює і викликає величезний інтерес. Гете був цінителем наук, так як він бачив у них величність думок і чистоту ідей.

       Саме з цієї причини, основною фігурою в легендарному творі і є середньовічний вчений Фауст, який був чаклуном і прагнув розгадати хвилюючі таємниці Всесвіту, буття і наук. Прагнення привернуло Фауста, і він уклав угоду з самим дияволом, віддавши свою душу за знання, які не могла надати ні одна з відомих наук.

       Чи можна вважати даний вчинок дурним? Однозначно відповісти складно. Особисто я вважаю, що це безрозсудно, але кожен досягає бажаного по-своєму.

       Як відомо, легенда про великого Фауста існує багато століть. Хтось засуджував його, хтось підтримував, хтось бачив у цьому твірі відверте поклоніння дияволу і т.д. Як на мене, основними мотивами настільки зворушливої легенди, було просте прагнення до недосяжних знаннь і розгадки, хоча б деяких таємниць природи. Швидше за все, саме бажання людини краще пізнати світ і послужило основною ідеєю для Гете, яку він успішно втілив у своєму творі.

       «Фауст» — це глибоко філософське творіння, у змісті якого відображається просвітницька віра, необмежені можливості розуму. У творі тісно переплітаються смерть і життя, старість і молодість, умиротворене минуле і бурхлива, кипляча сучасністю.

       На мій погляд, в трагедії основний сенс життя полягає в пошуку своєї життєвої позиції, свого пріоритету і життєвого шляху. Також тут є очевидне прагнення індивіда до пізнання як власного «Я», так і невідомого, таємничого буття всього світу. Ще я думаю, що Гете відобразив у своєму творі пошук духовних цінностей людини, які можуть тривати протягом усього життя, але так і не закінчитися успіхом. На думку письменника, людина повинна цілеспрямовано прагнути в майбутнє і ніколи не впадати у відчай, адже саме відчай може стати величезною перепоною на шляху. Відшукавши свою цінність, тільки тоді можна отримати свою духовність і ідею і наповнити своє життя сенсом.

       Для Фауста, сенс життя полягав у пошуку істини, яка змогла б дати відповіді на багато питань. Крім того, він не прагнув до щастя, так як для нього справжнє щастя полягало в житті для інших, в користі суспільству і країні. Також він хотів весь час трудитися на благо людства і своїх ідей, які, безсумнівно,б , принесли  користь.

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, у сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим.

Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи», співпрацює у «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Восени того ж року П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л. Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії.

Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.

Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав безліч матеріалів, які представляли характерні типи відносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства.

Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали.

М. Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини.

«Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів.

Блискуче проведення експедиції зробило ім’я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая.

1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук.

Проте успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства спричинив хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі. Над Чубинським знову нависли хмари, і він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів. Сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, і тут досяг успіхів та 1878 року був призначений статським радником.

У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року.

Його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський.

Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора.

З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя кожної людини складається по-різному. Часто можна почути: «Така вже доля, що тут вдієш?». Проте одні намагаються щось змінити у своєму житті, інші ж, навпаки, приймають усе таким, яким воно є, і не докладають жодних зусиль для змін. 

Моя точка зору на цю проблему така: потрібно бути господарем свого життя, однак тим, чого змінити не можна, перейматись не варто. Зайві й беззмістовні переживання лише погіршать ситуацію.

Хоч моя думка, можливо, видається дивною, спробую підкріпити її кількома аргументами. По-перше, є в житті проблеми, вирішити які нам просто не дано. Для прикладу, смерть близької людини. Важко переоцінити трагічність даної проблеми, однак, як тут не побивайся, як не плач,  а долю не зміниш. Треба піднятися й жити далі. На згадку приходить Гриць Летючий, герой новели Василя Стефаника «Новина». Гриць не зміг змиритися зі смертю дружини. Дозволю собі застосувати тут сучасну термінологію, аби сказати, що він впав у тяжку депресію й не зміг взяти на себе опіку над двома доньками, що й обернулося вбивством однієї з них. Можливо, все було б інакше, якби Гриць зміг, як то кажуть, відпустити кохану. Живих треба цінувати й берегти, мертвих — пам’ятати.

По-друге, зациклюючись на певних нездійсненних бажаннях, ми витрачаємо купу сил та енергії, які могли б використати значно раціональніше, направивши їх в інше русло. Інколи варто не товкти воду в ступі, а покластись на долю, а там, з часом, і рішення знайдеться. Скарбниця української літератури знову приходить на допомогу. 

Згадаймо Степана Радченка, героя роману Валер’яна Підмогильного «Місто». Степан, написавши своє перше оповідання, хотів показати його відомому тоді редактору, однак той відмовився приймати юного автора, посилаючись на свою зайнятість. Степан тяжко засумував і навіть хотів порвати з літературою, однак не став зациклюватись на даному непорозумінні. З часом, юнак знову взявся за перо і став відомим письменником. Так, поклавшись на сприяння долі, Степан Радченко зумів стати шанованою людиною в літературних колах, до яких його спершу так неохоче приймали. І хоча мій життєвий досвід ще порівняно малий, хочу сказати, що сам стикався з подібними ситуаціями. Кілька років тому в моїй школі вчилась одна справді симпатична дівчина. Я довго намагався з нею познайомитись, однак вона відверто й нахабно ігнорувала мене. Пройшло півроку, і якось так сталось, що ми зовсім випадково зав’язали розмову. Зараз ми з цією дівчиною дуже хороші друзі. І мушу зазначити, що за її неприступністю ховалась справжня вірність і відданість високим ідеалам. Я вдячний долі за ті цікаві повороти, що їх вона так любить підносити нам в найнеочікуваніші моменти й щоразу під новим, але незмінно вишуканим соусом.

На завершення свого роздуму підсумую: я аж ніяк не стверджую, що треба опускати руки, якраз навпаки, боротись потрібно до останнього. От тільки коли настає те «останнє», не варто товкти головою в стіну, натомість куди краще впасти в теплі обійми старої-доброї долі й дозволити їй нести себе до світлих просторів Земель Обітованих.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Григорович Чумак (літературні псевдоніми — С.Віче, Вагр, М. Ічня; * 25 грудня 1900 (7 січня 1901), Ічня, Борзенського повіту — † 21 листопада 1919, Київ) — український поет, публіцист, революційний, громадський і культурний діяч.

Пам’ятник Василю Чумаку в м. Ічня, встановлений 1980 року. Скульптор Володимир Луцак. Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в містечку Ічня на Чернігівщині в селянській родині.

1918 року закінчив гімназію в Городні і переїхав до Києва, де став активним діячем партії боротьбістів. Працював секретарем журналу «Мистецтво» і був співробітником Всеукраїнської літературної колегії при Народному Комісаріаті Освіти УСРР, член літературного угрупування «Гарт». Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою разом із Гнатом Михайличенком за участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині.

Василь Чумак — автор революційно-романтичних поезій, оповідань, нарисів, літературно-критичних і публіцистичних статей («Революція як джерело», «Євангелія Новітнього Заповіту»).Писав новели в прозі та рецензії. Як поет — імпресіоніст за допомогою називних речень, виразних деталей, кольорів, «штрихованої стилістики» майстерно відбив складні психічні переживання людини та її мінливі настрої, а головне  —  відтворив волелюбну енергію мас до незалежної України в добу національної революції 1918 — 1919 років. Друкувався з 1917 року.

Автор виданої посмертно поетичної збірки «Заспів» (1920).

У 1920-х роках була загально-прийнята теза Володимира Коряка про Чумака й інших письменників-боротьбістів (Василя Блакитного, Андрія Заливчого, Гната Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників української радянської літератури. Але на початку 1930-х років твори Чумака за приналежність його до боротьбистів були заборонені. У середині 1950-х років Чумака реабілітовано. На честь Василя Чумака в Києві, Ічні та Городні названі вулиці.

На гімназії (м. Городня), де навчався у 1914–1918 рр. Василь Григорович Чумак, встановлена меморіальна дошка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася Ганна Танасівна Чубач у переддень Різдва, 6 січня 1941 року, в селі Плоске Муровано-Кироловецького району на Вінниччині в сім’ї хліборобів.

Закінчила вечірню школу робітничої молоді, факультет журналістики Українського поліграфічного інститут та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві.

Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро».

Авторка 30 поетичних збірок («Журавка» (1970), «Жниця» (1974), «Ожинові береги» (1977), «Заповіти землі» (1978), «Срібна шибка» (1980), «Святкую день» (1982), «Житня зоря» (1983), «Листя в криниці» (1984), «Літо без осені» (1986) та інших) й понад 200 естрадних пісень.

За назвою першої ліричної збірки друзі одразу ж стали називати її ясноокою Журавкою.

За ці роки в поетеси вийшло понад сорок книжок. Кілька з них адресовані дітям: «Вивчаймо самі», «Сонячна абетка», «Алфавітні усмішки», «Жук малий і волохатий», «Черепаха Аха», «Прикмети — не секрети» та інші. Дітям полюбилися її вірші, скоромовки, лічилки для дошкільнят і молодших учнів. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її «Абетками» та весело-виразні вірші.

Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами.

Ганна Чубач — лауреат премій ім. П. Усенка, Марусі Чурай, Міжнародної премії «Дружба»; заслужений діяч мистецтв України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Франц Кафка і Генріх Ібсен – письменники,які завдяки своїм творам «Перевтілення» та «Ляльковий дім» відповідно,змогли донести почуття закритої в собі людини,показати її внутрішній світ.

У творі Ібсена головною героїнею є Нора Хельмер – життєрадісна,любляча жінка та мати. Вона задоволена життям. Але це так здається тільки на перший погляд. Насправді,жінка є власністю  Торвальда – свого чоловіка. Який лагідно називає її «лялечка». За вісім прожитих років разом, Торвальд жодного разу не говорив з Норою серйозно. Але жінка не здається і настроєна рішуче. Вона впевнена, що є особистістю і зможе сама себе забезпечувати. Її це виходить, характер Нори допоміг витримати всі події.Вона йде з дому і відкриває власний бізнес. В головного героя твору «Перевтілення» — Грегора Замзи , ситуація трішки інша. Він – успішний працівник,який см забезпечує свою сім’ю . Чоловік цілими днями працює , намагається зробити все  якнайкраще для своєї родини.У відповід отримує невдячність  і виглядає самотнім. Його батькам і сестрі не потрібен сам Грегор,усі хочуть його грошей. Замза відчуває це, світ для нього стає сірим і безбарвним. Він починає хворіти і перевтілюється в «жука». Тепер він не ходить на роботу ,йому потрібний постій догляд. Чоловіку не вистачає підтримки, а сім’я не може цього зрозуміти, та й сам чоловік не настільки сильний духовно,як Нора.Він помирає не отримуючи належної підтримки та догляду. Можливо,Замза міг би одужати,але байдужість родини не залишила йому шансів. А й справді навіщо так жити?

В своїх творах Ібсен та Кафка  показали трагізм долі людей, щоб читач міг усвідомити,які бувають ситуації в житті.Але потрібно пам’ятати,що вихід завжди є.Цьому є доказом Нора Хельмер.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Микола Федорович Чернявський 3 січня 1868 року в селі Торській Олексіївці (тепер село Октябрське Добропільського району) Бах-мутського повіту Катеринославської губернії в сім’ї священика. Згодом родина переїхала в село Новобожедарівку Слов’яносербського повіту (нині Луганська область).

Закінчивши початкову школу, М. Чернявський вчиться у Луганській приватній, а згодом — у Бахмутській духовній школі. Вступає до Катеринославської семінарії, після закінчення якої одержав призначення в Бахмутську школу, в якій нещодавно вчився сам. Тут викладав співи і музику. Поповнюючи знання шляхом самоосвіти, готує першу збірку поезій, яку видає в Харкові 1895 року під назвою «Пісні кохання». А вже через три роки виходить друга збірка поета — «Донецькі сонети»(1898). Видана вона була в Бахмуті й стала чи не першою художньою книжкою, надрукованою в Донбасі. З цього, власне, часу починає розвиватись літературне життя у шахтарському краї.

У Бахмуті М. Чернявський видав кілька збірок творів Пантелеймона Куліша, а також збірку спогадів про видатного українського письменника «Щирі сльози над могилою П. О. Куліша».

Після дванадцятирічного учителювання він у 1901 році переїздить до Чернігова на посаду земського статиста. Тут познайомився з видатним українським письменником Михайлом Коцюбинським, який справив значний благотворний вплив на становлення художньої майстерності письменника. У Чернігові він зустрівся з Борисом Грінченком, про якого згодом написав нарис «Кедр Ливана». Зміна обставин життя, нові враження мали позитивний вплив на письменника.

У нарисі «Червона лілея» М. Чернявський відтворив творчу лабораторію М. М. Коцюбинського, деякі його людські і мистецькі якості. Поета цікавили різні аспекти літературного таланту прозаїка, його погляди на життєві явища. І це закономірний інтерес: щоб, краще пізнати таємниці літературного процесу, їх краще вивчати на прикладах життя талановитих майстрів.

М. Чернявський виявив себе митцем широких тематичних і жанрових уподобань: писав вірші, оповідання, нариси, перекладав з іноземних мов. Маючи «м’яку вдачу, з нахилом мрійливості» (С. Єфремов), поет часто звертався до образів і картин природи рідної Донеччини, історії України, вважав свою творчість «піснею помсти» за народні кривди. Застерігав народ від революційної жорстокості, яка може принести муки і пролиття невинної крові.

Чернігівський період життя і творчості духовно збагатив поета, та рідні степові простори кликали Миколу Федоровича додому. Але обставини склалися так, що письменник пов’язав своє життя з близькою за географічними ознаками рідному Донбасу — Херсонщиною. Тут на початку XX ст. діяв потужний загал української інтелігенції, велась широка культурно-просвітницька діяльність. На Херсонщині письменник вчителював, керував Просвітою, продовжував писати.

У кінці 1920-х років у харківському видавництві «РУХ» вийшли 10 томів його вибраних творів. Провідним мотивом у віршах пореволюційної доби зазвучав песимістичний настрій поета, який не зміг примиритися з придушенням національного відродження, штучним голодомором в українських селах на початку 1930-х років.

Такі настрої викликали підозру у відповідних державних органів. Уперше поета було арештовано за підозрами, які не підтвердились, у 1929 році, у справі так званої Спілки Визволення України. У 1933 році Миколу Федоровича арештували вдруге. Та й цього разу його незабаром звільнили.

Арешт 14 жовтня 1937 року став для письменника останнім. Його було звинувачено у багатьох злочинах проти радянської влади. До персональної справи М. Чернявського додані протоколи допитів знайомих письменника, колег з педагогічної роботи, вихованців. Слід додати, що на останньому допиті письменник не визнав жодних звинувачень. Та для фальшивого слідства це не мало значення. 27 листопада 1937 року трійка НКВС по Миколаївській області прийняла ухвалу: «Чернявского Николая Федоровича расстрелять».

Здійснено кривавий вирок було в Херсоні 19 січня 1938 року.

Микола Федорович Чернявський був реабілітований у 1956 році. 1966 року в Києві було видано двотомне зібрання творів письменника. А в 1987 році на батьківщині поета-земляка в загальноосвітній школі села Святогорівка Добропільського району відкрито кімнату-музей письменника. Кімнату-музей у 1990-х роках було обладнано і на території Артемівського краєзнавчого музею, де представлено «бахмутський» період творчості письменника.