Збільшити або зменшити шрифт тексту : Світ став маленьким — ми переконуємося в цьому щодня. Перемістившись в екран домашнього телевізора, кожна біда «на краю землі» торкається наших душ і впивається в мозок. А ще коли щось схоже було і в нас…

Чорнобильська катастрофа… Ця подія стала знаковою в історії України і допомогла нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров’я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам’ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи. 

Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово «минуле» вжите не випадково. 

Волелюбності, одностайності в бажанні покращити життя народу, прагненню самим визначати долю Батьківщини навчила нас українська історія. Так, здобуття незалежності в 1991 році — це результат «уроків», які дали нам князі-патріоти Київської Русі, що захищали землі від набігів незліченних ворогів; це наслідок діяльності українських гетьманів, які понад усе ставили долю Батьківщини; це відлуння доль вітчизняних митців, які не схилили голови ні перед царським режимом, ні перед репресіями радянських часів… Сьогодні Україна є соборною тільки тому, що наша історія — це літопис подвигів, жертовності й любові до рідної землі. 

«Даремно згадали доблесні наші старі часи. Бо йдемо куди — невідомо», — написано у Велесовій книзі. Вірю, у наш час це не так. Хіба український народ не виборов авторитет у всьому світі, хіба наша культура не є однією з найвизначніших серед інших народів? Протягом багатьох віків нелюдським терпінням, силою волі, урешті-решт, кров’ю нація виборола право на вільне й щасливе життя. Уроки історії недаремно «живуть» у пам’яті сучасних і наступних поколінь. Тільки завдяки їм будуємо прекрасне майбутнє нашої незалежної та демократичної України. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Війна… Кожен сучасний юнак або дівчина можуть про неї розповісти, ґрунтуючись лише на історичних фактах. Але чи досить однієї історії, щоб передати весь той жах, що випробовували такі ж шістнадцяти, сімнадцятилітні хлопці, оказавшиеся на фронті? Спостерігаючи за сучасною молоддю, замислюєшся, як же всетаки легковажно ми ставимося до життя! У наш час, мирний час, не треба замислюватися про те, що ти завтра будеш їсти, де спати. навколо все є, ми живемо повноцінним життям

А от представити хоча б одного з нас на місці тих хлопців, які в сімнадцять років ішли вмирати, які не знали, що їх чекає там, на фронті. Вони не замислювалися про це, тому що йшли захищати Батьківщину. Скільки молодих життів було погублено, скільки доль зіпсовано!З війни верталися або каліками, людьми, зломленими не тільки фізично, але найбільше душевно, або не верталися взагалі. Задаєшся питанням: чи мали право такі як Гітлер віднімати в людей життя? Хто давав їм таке право? Адже в цих людей теж були діти, дружини, матері, що народили їх на світло!

Звичайно, що моє ставлення до ситуації на сході є негативним, оскільки кожного дня хтось покладає свою душу й тіло за вільну Україну. Раніше ніколи не міг подумати, що в 21 столітті стану свідком подібного насилля. Росіяни — зовсім не братній нам народ! Росія — не братня країна! Як можна взагалі таке говорити? На українську національну самосвідомість завжди чинився тиск, згадаймо і період царської Росії чи СРСР. Особливо за «бидло» тримали справжніх українців, яких намагалися зламати й придушити. Хіба братній народ може так чинити? І в сучасності вони продовжують нас «любити», як і колись, затискаючи в своїх міцних, «дружніх і братерських» обіймах. Тому щиро в серці сподіваюсь, що всі ці криваві події скоро закінчаться. Проте розум каже протилежне. Не дай Бог нікому такого «сусіда», а брата — тим більше! СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина, незалежно від того, якої вона статі, якого віку, якою мовою розмовляє та в якій частині світу проживає, має природні невід’ємні права, що були виокремленні людством протягом тисячоліть свого існування.

Саме перше і головне право людини – це, звичайно, право людини на життя. Життя безцінне, тому ніхто і за жодних умов не має права його забрати. Людина повинна не просто прожити своє життя, а прожити його з гідністю та повагою, тому невід’ємними правами людини є також право на захист своєї гідності та особистості. Ніхто не має права принижувати людину ні фізично, ні морально. Невід’ємне право людини – це також воля та свобода вибору. Людина сама має право обирати те, що їй більше подобається, те, що вона вважає вірним, якщо при цьому вона жодним чином не порушує права інших людей.

Ще одним важливим правилом людини є її право на особисту власність та недоторканість приватного життя. Якщо людина чесним шляхом збудувала будинок, купила автомобіль або яку-небудь іншу річ,то ніхто не має права її у неї відібрати.

Гарантом права людини повинна виступати держава та її закони та нормативні документи. Сучасні люди, звичайно, більш свідомі ніж їхні предки, проте права людини і сьогодні порушуються практично скрізь. Інколи навіть здається, що деякі правила становлять виключення для окремих категорій населення, але це не повинно бути так. Багато що залежить і від громадян держави Адже якщо громадяни бачать, що порушуються їхні права та свободи, від них очікується виконання їхнього громадянського обов’язку – змінити дану ситуацію.

Кожен повинен стежити за тем, чи ніхто не порушує його права, але не менш важлива річ – це поважати рева інших не менше ніж свої власні. Лише в тому випадку державу, де проживають такі громадяни, можна впевнено назвати правовою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені подобається читати.Досконало вивчивши якийсь твір, я зупиняюся на його персонажах.Прочитавши «Тигролови» Івана Багряного, найсильніше враження на мене справив Григорій Многогрішний. Чому? Мабуть, тому, що його характеру притаманні такі риси, які завжди викликають повагу у людей.«Юнак — двадцять п’ять літ, русявий, атлет, авіатор … Суджений на двадцять п’ять років тчк… На ймення — Григорій Многогрішний». Григорія везуть у Сибір, бо його засуджено і жорстоко покарано «за те, що… любив свій Нещасний край і народ…».

Григорій був патріотом своєї рідної країни, він любив свій народ, співчував його важкій долі. Таку людину у нас зараз рідко зустрінеш. Юнак був упертим і вольовим, він, зціпивши зуби, витримав жорстоке знущання Медвина, а таке витримати не кожен зумів би. Медвин боявся Григорія, ненавидів його очі, в яких була відображена гаряча душа сміливого хлопця, і тому катував юнака з особливою жорстокістю.Григорій Многогрішний завжди прагнув життя, гідного людини, він вважав: «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи». І якимось дивом хлопець утік, на ходу вистрибнувши з «дракона». Це був вірний стрибок у смерть, однак «сміливі завжди мають щастя», і Григорій здобув щастя і волю як нагороду за пережиті страждання.

Герой опинився у родині Сірків, де його прийняли, як рідну дитину. За це юнак був дуже вдячний цим людям і не зміг утекти, не попрощавшися з ними, бо душа через те боліла. А як часто можна зустрітись у житті з людською невдячністю. Ми бачимо, що Григорій був порядною людиною. Все, що він пережив, не зламало його, не заллямувало чисте й світле серце.
У ставленні Григорія до Наталки бачимо дійсно лицарське ставлення до жінки, про яке мріє, мабуть, кожна дівчина. Багато перешкод зустріли юнак і дівчина, але здобули щастя, якого заслуговували.

Зараз, у наш час, не відразу відшукаєш таку людину, як Григорій, яка б мала чисте серце, могутню і незламну волю, твердий характер, добру душу, вдячність, тактовність, яка б готова була вмерти, аби здобути волю, яка б так палко і щиро любила свою Батьківщину, свій народ, по-лицарськи ставилася б до жінки, була б вірною своїм ідеалам. Серед нас майже нема таких людей. І тому, мабуть, з такою повагою я ставлюсь до Григорія Многогрішного, який мав благородну душу, який залишиться мрією багатьох читачів. Хоча, можливо, колись з’явиться такий юнак-мрія і серед нас, зійде зі сторінок чудового роману.
Григорії! — прекрасна людина і мій улюблений герой з роману «Тигролови». Саме його образ справив на мене незабутнє враження.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ми, будучи молодими українцями, вже звикли до того, що наша країна незалежна і самостійна. За час історії сучасної незалежної України ми могли побачити багато чого, в тому числі багато негативних і позитивних моментів. Тим не менш, все це – і хороше, і погане – призвело всіх нас до того, що ми маємо на даний час. А сьогодні Україна, як і її незалежність, перебувають під великим питанням і в серйозній небезпеці. Яка природа цього і як це може позначитися на загальній ситуації в світі у світлі сьогоднішніх подій?

Насамперед, варто зазначити, що у післявоєнній Європі було встановлено правило незмінності кордонів європейських держав. Але, як ми знаємо з історії, іноді таке правило не працювало, коли держави розпадалися самі по собі, в даному випадку ми можемо згадати, наприклад, Югославію. Крім того, можна відзначити, що і в сучасності можна бачити безліч прикладів того, як деякі країни зникають самі по собі без дії яких-небудь факторів. Зокрема, є приклади Шотландії в Сполученому Королівстві, а також Каталонії в Іспанії. І ці приклади з упевненістю говорять про те, що іноді кордони будуть змінюватися в силу природних причин, що б там не було написано в актах міжнародного права.

Ситуація в Україні схожа. Поділ України може мати дуже суттєві наслідки для всієї Європи. Цей прецедент покаже багатьом людям, які шукають свою незалежність, що, насправді, порушення кордонів і створення нових держав – цілком можливе. В тому числі і на території Європи. І за цим може настати поява нових державоподібних об’єднань і в більш розвинених країнах Європи, які, здавалося би, не відчувають зараз подібних проблем. Зокрема, це може торкнутися Бельгії, Німеччини, Франції. І навряд чи можна сказати, що такий розвиток ситуації буде скільки-небудь сприятливим для розвитку в цілому. Щоб розвиватися, країни повинні займатися внутрішнім розвитком, а не діленням або об’єднанням. Крім того, враховуючи серйозність сучасної зброї, жертви від таких протистоянь можуть бути дуже серйозними.

Які висновки можна зробити з усього вищесказаного? Думається, насамперед, можна зробити висновок про те, що якщо незалежну та поки що єдину Україну і чекає розчленування і припинення існування, то цей процес повинен бути як можна більш спокійним, демократичним і таким, який враховує бажання і настрій більшої частини нашого суспільства. І лише тоді наслідки не будуть настільки згубні для всього світу. Втім, така можливість у нинішніх умовах вкрай малоймовірна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Характер кожного з нас формується саме в дитинстві, адже саме в цей період нашого життя відбувається становлення нас як особистостей. Саме тоді батьки розповідають нам про те, що добре чинити, а що погано, вказують на моральні аспекти здійсненого нами, навчають нас.
Мені завжди було цікаво, чому люди не виростають однаковими: всі виховані, добропорядні, добрі, щиросерді… Проте зараз це вже перестало бути загадкою для мене. Все дуже просто: залежить від того, хто чому вчився, особливо у перші роки свого життя.
Дійсно, якщо дитина сиділа й вчилась читати, а потім завдяки книжкам формувала власний світогляд, розвивалась та самовдосконалювалась, то в неї, я певна в цьому на всі сто відсотків, абсолютно не залишалось часу на вчинення чогось поганого, наприклад, псування майна або бійок з однолітками.
Існує ж і геть обернена ситуація до наведеної мною вище. Якщо батьки не займаються вихованням дитини, якщо вона займається усім, що їй хочеться, але не розвивається, не навчається, не самовдосконалюється, то в цьому випадку все буде дуже сумно. Один з видатних письменників ХХ століття сказав якось, що «коли людина не йде вперед, вона невпинно рухається назад», інакше кажучи, у цьому випадку людина деградує.
Ми маємо пам’ятати, що лише постійне навчання, освоєння нових горизонтів, відкриття та звершення, які ми ще лише колись здійснимо, – є для нас єдино можливим способом залишитись гідними, добрими, порядними та моральними людьми.
Якщо ж людина не навчатиметься, то поступово спускатиметься усе нижче й нижче соціально-моральними сходами. Деградація – страшна річ, тож аби її уникнути, давайте будемо вчитись доброму!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Андрій Чайковський у повісті «За сестрою» змалював трагічний період життя українського народу. Татаро-турецькі завойовники нападали на міста і села, руйнували їх, палили, людей забирали в полон.

Сумна доля спіткала й село Спасівку. В одну мить залишився Павлусь без матері, діда, втратив він і любу сестру Ганю: «Тепер уже нікому його боронити, і він проліз поза хату і сховався в бур’яні». Хоча Павлусь був ще малим хлопчиком, він зрозумів, що є єдиним захисником і визволителем своєї сестри. Всього довелося зазнати на довгому шляху до Криму. Хлопчик залишає козаків, старшого брата і батька і їде за сестрою. Для цього треба було бути сміливим і відважним. Таким і був Павлусь. А ще він дуже любив свою сестру. Коли Недоля дізнався, що завзяте хлоп’я поїхало шукати сестру, сказав: «Як хлопець з нього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде».

Довелося Павлусеві зустрітися з татарами, його і продавали, і приставляли до роботи, і карали. Та навіть у таких умовах він не втрачав почуття власної гідності, виявляв розум, кмітливість і винахідливість. У міру своїх сил він допомагає козакам, які потрапили в неволю, випрошує волю своєму землякові Остапу Швидкому.

Павлусь знайшов свою сестру завдяки геройству, відвазі, кмітливості. Навіть Девлет-гірей визнав: «Добре в тебе серце, хлопче!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У казковій повісті Ернста Теодора Амадея Гофмана «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» розповідається досить дивна історія. У вигаданій державі, звідки були прогнані практично всі феї, залишилася лише одна з них на ім’я Розабельверде. Одного разу вона побачила дитину-виродка на прізвисько Цахес, у якого були старече обличчя, павукові руки і ноги у вигляді прутів. Вона чомусь прийняла рішення причесати йому волосся, після чого цій дитині стало дуже сильно таланити. Спочатку він дуже сподобався місцевим пастору, який прийняв його на навчання. Потім, коли він виріс і відвідав студентське місто, він став подобатися всім його мешканцям та приваблювати їх нібито якимись незвичайними чарами. Відвідавши будинок місцевого професора, він припадає до душі самому господареві, а також його доньці Кандіді, в яку також був закоханий і місцевий поет на ім’я Бальтазар. Після всього цього виродка стали називати не Цахес, а Цинобер. При цьому поет Бальтазар і його друг по імені Фабіан все ще бачать те, наскільки ж потворний цей карлик, на них чомусь не поширюються чари. У присутності Цинобера відбуваються дивовижні речі: що б він не зробив, всі захоплюються, а всі його недоліки обертаються достоїнствами. Завдяки всьому цьому він дослужився до посади високого чиновника і став вхожий в придворні місця.

Але пізніше все встало на свої місця. Як виявилося, ще в дитинстві під час розчісування голови фея створила йому три огнистих волосини, які приводили до всього цього обману оточуючих. Фею повідомили, що Цинобер може привнести великої шкоди і вона відмовилася йому протегувати, після чого всі побачили, що він виродок, прогнали його, а потім він ще й помер.

Всім очевидна небезпека таких істот, як Цахес, для суспільства. Завдяки своїй здатності здаватися набагато кращим, ніж є в реальності, вони можуть не тільки досягати успіхів самостійно, але й займати місця більш талановитих і обдарованих людей, які набагато більше заслуговують успіхів. Цілком можна проводити аналогії і з реальним життям, де нерідко так трапляється, що деякі люди завдяки обману або чиїмось заступництву досягають тих успіхів, яких вони недостойні. У цій казковій повісті кінцівка більш-менш сприятлива і справедлива, а от у реальному житті так виходить далеко не завжди – ті, хто успіхів абсолютно недостойний, все ж чогось домагається.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розпочну із того, що у кожного на це питання є свої домисли. Хтось ходить і хвалиться всім, що у нього повно друзів, а хтось навпаки каже, що навіть нема з ким вийти погуляти на вулиці.Чому у людей такі різні погляди?От, наприклад, у соціальній мережі ВКонтакті у вас є 524 друга. Ви справді можете їх назвати друзями?

Думаю відповідь очевидна, це не друзі, а просто люди, яких ви знаєте. Сам по собі знаю, що деяких людей просто додав для кількості. Із більшістю не спілкуюся і видаляти їх якось тепер не пасує.Але, це віртуальне життя, а є ще реальне життя, де на вашому життєвому шляху зустрічається багато людей. З одними ви дружите день, з іншими – місяць, а є і такі, що на все життя. Хоча, буду з цим твердженням сперечатися і ще й як.

Особисто мені дуже не подобається, коли друзі є тільки до столу або ж приходять лише тоді, коли вам щось потрібно. А чого б просто не зателефонувати і не спитати як у тебе справи, чи все добре? Ліньки чи це прояви егоїзму?
Справжня дружба – це коли людина готова допомогти тобі у будь-яку хвилину, а не морозитися, що я їду у Єнакієве, а я зараз на лижах, або ж взагалі вимкнути телефон.Чи є справжні друзі? Можливо і є, але це одиниці. Чому так? Ви народжуєтеся, проходить дитинство, маєте друзів, але з часом інтереси у вас змінюються і ці вже екс-друзі просто зникають.Згодом ідуть різні бурси, навчання, там також з’являються друзі, але з часом і вони зникають.

У кожної людини з часом починає створюватися сім’я, народжуються діти і так далі. Друзі поступово відходять на другий план.Не подумайте, що тут Воробус лукавить. А що не так? Досить часто бачив такі ситуації, коли були люди, дружили, у когось там особисте життя складалося добре, у когось ні. І ось ці, у кого не складалося згодом починали заздрити, починалися сварки і, як наслідок, не ставало друзів.Також дуже багато залежить від матеріального стану друзів. Якщо ти дійсно друг, то не будеш вимахуватися тим, що ти більше заробляєш. На жаль, не завжди так буває.Будьте уважні при виборі друзів. А ви вірите у справжню дружбу?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чимало культурологів, письменників, поетів, художників та інших намагаються роздумувати над тим, куди ж врешті приведе нас такий фантастично прискорений прогрес. Якщо на початку XX століття в українських родинах навіть радіоприймач вважався річчю небуден­ною і надзвичайно рідкісною, то ще в 90-х роках минулого століття таким же рідкісним вважався Інтернет. Сьогодні практично у кожному домі, у кожній квартирі є не тільки те­левізор і комп’ютер, але й підключення до мережі Інтернет. За його допомогою ми без перебільшення поєднані з цілим світом, а також отримуємо величезні масиви потрібної і не дуже інформації.

У чому ж полягають позитивні й негативні аспекти не­баченого досі розвитку науки і техніки? З одного боку, про­грес дозволяє обмежити використання природних ресурсів. Адже, як відомо, ні нафта, ні природний газ, ні вода і ліс не е безмежними і колись-таки можуть закінчитися. Вчені стверджують, що науковці різних галузей сьогодні якраз і працюють над тим, як економніше використовувати енер­горесурси. Сьогодні вже не дивовижними здаються елект­ромобілі або автомобілі, які працюють на сонячній енергії. На Заході чимало жителів сіл переходять на автономне за­безпечення своїх будинків, установлюючи на дахах вели­чезні сонячні батареї. Чудово, хоча, як на мій погляд, дещо страшнувато, виглядають у країнах Європи повітряні вітря­ки, які також працюють для отримання природної енергії.

Розвиток науки і техніки сприяв і розвитку медици­ни. Сьогодні добре лікуються хвороби, які ще на почат­ку XX століття забирали тисячі людських життів. Сучасні хірурги роблять численні операції не за допомогою тради­ційного скальпеля, а за допомогою лазера, який мінімаль­но пошкоджує тканини, що, у свою чергу, в декілька разів зменшує кількість днів перебування хворого на лікарняно­му ліжку.
Однак незважаючи на такі, здавалося б, успіхи, люди хворіють на все нові й нові хвороби, які важко піддаються лікуванню. Чому ж так трапляється? На мою думку, голов­на причина цього полягає у тому, що людина, втрутившись у природу, порушила певний баланс. Отже, саме технічний прогрес призвів до розбалансування нашої планети.

Працюючи над удосконаленням окремих технічних но­винок, ми часто навіть не задумуємося, яку страшну роль вони можуть відіграти у нашому житті. Досить пригадати хоча б «службу» «мирного атому», який для людини виявися зовсім не мирним і в результаті Чорнобильської катастрофи призвів до страшних і зовсім непередбачуваних наслідків.
Розвиваючись технічно, людство вдосконалює і свою зброю, про яку колись давно як про нездійсненну мрію писа­ли письменники-фантасти.
Я часто задумуюся над тим, ким хочу стати і ким стануть мої однокласники. Дехто мріє вивчитися і стати справжні­ми науковцями і працювати на благо науково-технічного прогресу. Однак особисто мені хотілося б, щоб люди більше задумували про такі вічні категорії, як Добро, Людяність, Любов, ніж про технічний розвиток, який, на мою думку, неодмінно призведе до знецінення між людських взаємин.