Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Із твору видно, як у Куліша боліло те, що одна з наймилозвучніших у світі мов — його рідна українська — стала пасербицею у своєму домі. Чому українська мова на своїй землі опинилася на задвірках? У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, яка породила нігілізм, зне­віру в престижність нашої мови. Його завданням було пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури. У різних епізодах в оригінальній формі письменник розкриває багатство, красу, національну своє­рідність і неповторність української мови. Наприклад: «твої очі нагадують два вечірні озерця в степу». Яке прекрасне порівняння! Епітет «бразолійний» — темно-синій, а слово «бринить»… «Орел бринить. Це означає — він високо, ледве видно — бринить». «Можна сказати — озеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бри­нить…». «Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить». «Спів бри­нить! Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню…». «Губа бринить. Так на селі кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче». Таким чином, мова ніби говорить: «Подивись, яка я багата та красива».

Або, навпаки, М. Куліш показує економію мовних засобів у порівнянні з російською мовою. По-російськи: «ночью при звез­дах не спится», а українською — «зорію». Одним словом переда­ється те, що російською мовою п’ятьма словами. Куліш радить учитися мови на зразках народної творчості — піснях, думах, де наша мова збереглася в її первозданній основі.

Мова персонажів у п’єсі є одним із засобів їхньої характерис­тики. Проаналізувавши словниковий запас літературного героя, можна зробити певні висновки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На відміну від багатьох людей, я ставлюся до комп’ютера дуже позитивно. Це — найбільший винахід людства! Люди створили універсальну машину, за допомогою якої можна робити сто справ: читати, дивитися кіно, малювати, друкувати, креслити, рахувати, знаходити корисну інформацію, робити ретуш фотографії, створювати мультфільми та відеоролики.

Ще можна спілкуватися з людьми у яких самі різні захоплення, які живуть хоч на іншому кінці планети. Не потрібно обмежуватися лише тими людьми, хто живе в сусідньому дворі, і нав’язувати собі їх хобі.

Я можу продовжувати цей список до кінця твору, щоб було зрозуміло, як корисний комп’ютер.

Часто комп’ютер порівнюють з телевізором і говорять, що вони обидва крадуть у людини час. Але в мене інша думка. Так, довго сидіти перед комп’ютером шкідливо для здоров’я і для особистості, тому що людина не рухається, псує зір і не спілкується з живими людьми. Але в чому винен комп’ютер?! Людина сама краде у себе час, а не машина.

Телевізор не корисний, тому що перед ним людина сидить пасивно. Сидить, пультом клацає, а йому показують картинку. З комп’ютером інша справа! З ним весь час треба діяти! Навіть читати і писати весь час доводиться. Так навіть цікавіше, ніж стирчати біля телевізора.

А ще комп’ютер змушує вибирати самому те, що дійсно потрібно. Якби люди не вчилися вибирати, то перед монітором проводили б все життя.

Комп’ютер у моєму житті займає важливе місце, але я можу довго обходитися і без нього. Просто треба весь час пам’ятати, що комп’ютер винайшли для того, щоб полегшити життя, а не замінити її. І щоб розширити можливості людини, а не звузити їх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Брехт розпочав роботу над п’єсою, коли в газетах з’явилося повідомлення про розщеплення атома урану. В умовах існування фашистської диктатури наукове досягнення німецьких дослідників стало страшною загрозою для людства. Проблема набирає характеру соціального і водночас — суто по-людськи — етичного. Брехт поєднує обидва плани, пише виразну, ми сказали б, інтелектуальну п’єсу з властивим авторові панівним логізмом, ніби вносячи в наукові діалоги п’єси той запал, який він (Брехт) виніс із лабораторій Нільса Бора.

Але проблематика п’єси значно ширша. Насамперед, це думки про тернисті шляхи духовної еволюції, про народність як категоричний імператив, про трагедію піонерів людського пошуку, про трагедію існування відчужених від людини сил, які, вивільнюючися з-під влади людини, починають своє ошелешливе існування», — так починає свою літературознавчу статтю про п’єсу Б. Брехта «Життя Галілея» видатний український поет і дослідник творчості В. Стус.

Галілей у п’єсі Брехта — суперечлива особистість: він великий учений, але зрадив науку; він не боїться залишатися в місті, охопленому епідемією чуми, щоб не переривати свої наукові досліди, але, побачивши знаряддя тортур, зрікається свого наукового відкриття.

Протиріччя між духовним і плотським у постаті Галілея відображує конфлікт двох філософських систем, двох поглядів на світ і на людину в цьому світі. Галілео сам, власноруч творить новий час, але й відчуває смертельний страх перед часом, що минає. Цей конфлікт двох епох, які так переплітаються в одній людській долі, розв’язується капітуляцією видатного новатора перед старим. Брехтівський Галілей так і не спромігся, не знайшов у собі сили виголосити знамените: «А все-таки вона крутиться!»

Відмовляючись від легендарного сюжету, пов’язаного з людською пам’яттю про Галілея, Брехт розвінчує, засуджує свого героя. «Галілей, — зауважував Брехт, — урешті-решт знищив не лише себе як особистість, а й найціннішу частину своєї наукової праці. Церква (тобто влада) захищала біблійне вчення тільки для того, щоб захистити себе, свій авторитет, своє право гнобити й експлуатувати. Люди зацікавилися вченням Галілея про небесні тіла лише тому, що страждали від гніту церкви. Галілей зрадив справжній прогрес, коли зрікся; він покинув людей напризволяще. Астрономія стала знову лише однією із спеціальностей, галуззю вчених, аполітичною, ізольованою. Церква відокремила проблеми небес від проблем землі, зміцнила своє панування й охоче визнала згодом нові рішення».

Брехт називає у своїй п’єсі сумні наслідки Галілеєвого зречення: Декарт сховав у шухляду свій трактат про природу світла; Федерцоні «знову шліфує лінзи в якийсь маленькій крамниці», Фульганціо «зрікся науки і повернувся в лоно церкви». торжествує старий світ.

Брехт уважав, що трагедія Галілея мала переконати глядача в необхідності послідовної боротьби за ідеали гуманізму.

Брехт створив філософську драму і за своїм змістом, і за своєю суттю. «Життя Галілея» є драмою не лише про події далекого минулого (за часом дії) і навіть не лише про надзвичайно складні проблеми, з якими зіткнулося людство в трагічному ХХ ст., а твором, що ставить вічні питання, які супроводжують історію людства та його цивілізації: чи зможе врешті-решт світ стати мирним, світлим і що є важливішим для людства — революційні зміни чи еволюційний розвиток?

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Зрада — найважче випробування у житті . Адже вона може не тільки розбити серце близької людини, а й стати причиною непоправних трагедій . У суспільстві існують дві думки «Зраду вибачати не можна» та «Зрада потребує прощення». На мою ж думку,зраду можна і потрібно пробачати. 

По-перше,вибачивши її ,людина зможе «розкрити крила» та жити спокійно.Бо якщо зрадник забуде про свій вчинок уже через місяць,то зраджений пам’ятатиме його все життя,що заважатиме жити ,довіряти іншим . 
Прикладом того,як, людину погубило невміння прощати є роман Ліни Костенко «Маруся Чурай«. Головна героїня талановита,щира,добра дівчина ,але вона надто віддана коханню до Гриця. Тому коли дізнається про зраду коханого вбиває його,чим губить не тільки його життя,а й своє . 

По-друге, не слід боятися зради,бо зі свого роду це досвід,який допоможе у подальшому житті. Адже зраджена людина пам’ятатиме ,що навіть після вибачення ,слід триматися якомога далі від кривдника. 
Згадаймо визначного Богдана Хмельницького. Гетьман допустив страшну помилку заради долі України .Тому що, незважаючи на зраду ханських військ ,він і надалі укладав з ними угоду. Можливо, доля України була б зовсім іншою,як б гетьман тримався подалі від зрадників . 

Отже, вибачати зраду потрібно,головне робити це з розумом. Але слід пам’ятати,що вона абсолютно природна для людей, а тому буде траплятися завжди, при будь-яких обставинах і в будь-який час.

Автор: Любаша Кудельницька

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю,що зараз смаки людей змінюються досить швидко. Нові тенденції й уподобання приходять на зміну попереднім. Але є у світі вічне мистецтво, яке унаслідується з покоління в покоління, не втрачаючи своєї цінності. Я переконана, що справжня краса й вікові шедеври не підвладні моді, вони були популярні як і сто років тому, так і сьогодні. 

По-перше, мода — це тимчасове явище. Вона з’являється у певний проміжок часу й швидко зникає, адже на зміну приходить щось нове, краще. А справжнє мистецтво ніколи не втрачає своєї цінності.

Говорячи про прекрасне, не можна не згадати найвідомішу картину італійського художника Леонардо да Вінчі, портрет «Мони Лізи» — дівчини із загадковою посмішкою. Чотири століття поспіль люди продовжують захоплюватися Джокондою. І не дивно, адже її краса – незрівнянна. 

Другим аргументом на користь моєї думки може бути те, що мистецтво відрізняється від моди тим, що його шедеври пишуться не задля тимчасової слави. Вони творяться просто від душі, без сподівань на винагороду. 

Як приклад, можна навести творчість відомого всім українського поета Леоніда Глібова. Мій дідусь і досі пам’ятає байки гумориста і деякі з них може процитувати напам’ять. А тепер я, його онука, теж в захваті від них. Це ще раз підтверджує , що класика мистецтва не підвладна часу. 

Отже, справжнє мистецтво – вічне. Воно не втрачає своєї цінності з роками й не підвладне модним тенденціям. Люди завжди цінували й будуть цінувати справжні шедеври й захоплюватися ними.

Твір написала: Анастасія Титаренко

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезії Ліни Костенко западають у душу з першого разу, та й потім їх хочеться перечитувати знов і знов. Її твори вважають класикою української літератури. Дочка епохи шістдесятих сказала своє глибоке слово у світі, де, здається, вже все було сказано багато разів. У своїй творчості вона торкнулась багатьох тем: це і вічні духовні цінності, традиційність народних характерів, і краса рідного краю, і сутність поетичного мистецтва, і, звичайно, кохання. І все це поетка пропустила через свою жіночу, але на диво мужню душу. Її поезія дуже афористична, кожен новий рядок відкриває якийсь новий зміст, якийсь сповнений глибокого змісту новий поворот.

Роздуми Л. Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва висловлені у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать…» (саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали в себе радощі й болі багатьох людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета усе це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче, коли усвідомлює своє надскладне завдання: кожне слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ні­коли не говорив.Дуже важливою для Л. Костенко є тема творчості, немає сумнівів, що для неї поезія — це дійсно «безсмертний дотик до душі». У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поринаєш у світ поета, для котрого важливо сказати своє слово у вирії чужих, вже сказаних раніш.Бо вже все було:

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.

Вже мільярди людей пережили, здається, однакові почуття, казали про це однаковими словами, а митцю потрібно їх «вимовити вперше»! І страшні ці слова, «коли не знаєш, з чого їх почать», навіть для такого талановитого автора, як Ліна Костенко. А коли читаєш, то вони здаються такими органічно самобутніми, неначе без усякої муки ллються з серця.
Важко розділити її вірші на громадські та ліричні, настільки тісно переплетені різні мотиви, настільки органічним є філософське осмислення життя у всій його складності. І ось на дотику пера з’являється цілий світ. Цілий світ одкровення, найпотаємніших куточків душі, тонких, вишуканих почуттів. Любов… Не може не захоплювати ставлення Ліни Костенко до цього одвічного почуття: шляхетне звернення до коханого на Ви, делікатність, породжена власною гідністю. Смуток та печаль переплетені зі «спомином пресвітлим». Бо кохання — це найбільший самовияв людини, це — на все життя: якщо вже було, то залишило глибокий слід у душі, у серці, назавжди залишилось у пам’яті. Це почуття сповнене пристрасті, її героїня кохає до нестями, «до оніміння, до стогону, до сліз». Вона любить усім своїм єством, палко, «без вороття» «на все своє життя»! Буде це кохання взаємним чи ні, але завжди воно духовно підіймає особистість, навчає цінувати кожну мить життя. Її жінка живе в нашому нелегкому, суперечливому світі. Стан її душі змінюється — від смутку до радості, від упокорення до палкості, вона відкрита життю, щастю, коханню.
Завжди любов і життя Ліна Костенко сприймає через образи рідної природи. І тут завжди інтимна лірика тісно переплетена з пейзажною лірикою. Сам білий світ порівнюється з березою: 

Цей білий світ — березова кора, 
по чорних днях побілена десь звідтам.

Під дотиком її пера оживає виразна картина, читача огортають пахощі м’яти, ладану, любистку. Людина, її відчуття віддзеркалюються у символічних образах. Так, у вірші «Хай буде легко. Дотиком пера…» на вік героїні, що багато пережила у житті, натякають такі рядки:

Сьогодні сніг іти вже поривавсь. 
Сьогодні осінь похлинулась димом.

А з юною палкістю героїні «Недумано, негадано…» перекликається спомин: «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю…»
У вірші «Українське альфреско» узагальнений образ природи України є тим тлом, на якому розгорнуто філософське осмислення життя — від дитинства з його першою казкою до старості. Де краса навколишнього світу відтіняє біль за втраченим минулим. І щемить серце, коли читаєш про самотню старість, про добрих людей, які пройшли життя, але ще здатні на любов, на створення краси. Хоча «стомлений лелека спускається на хлів», але немає в них дітей, онуків, і не можуть вони їм віддати ту любов, те тепло. І одаровують вони теплом чужих діточок, бо своїх Бог не дав, а, можливо, й були вони, та пішли з життя. І так сумно стає від цих рядків:

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
 А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
 Я знаю, дід та баба — це коли є онуки, 
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Бо кожен пригадає своє дитинство, мабуть, у кожного були такі сердечні сусідка або сусід, які щиро, але з легким сумом в очах голубили маленьких. У кожного назавжди залишився вдячний спомин про них.
Вірші Ліни Костенко — це маленькі шедеври, чисте джерело пізнання краси рідного краю. Вони захоплюють та примушують зупинитися, замислитися, знаходять відгук у серці й назавжди залишаються в душі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що цей твір Уласа Самчука є дійсно трагічним. Роман «Марія» – сенсаційний своєю правдивістю. Читаючи цей роман, ми проникаємося Маріїними радощами, болем. Ми нібито разом з нею проживаємо все її життя. Тому цей роман залишається актуальним і сьогодні. Свої міркування, своє бачення трагедії 33-го Улас Самчук показує на прикладі головної героїні роману, яку автор ототожнює з Богородицею. Отож, хто це – героїня усього всесвіту Самчука, дзеркало його душі і відображення цієї трагедії Голодомору.

Здається, Марія була народжена для щастя, бо ніби «…вся природа раділа народженню маленької дівчинки». А та з радістю та довірою сприймала навколишній світ. Дівчинка прагне жити, насолоджуватися життям.
Але вже в ранньому дитинстві Марія зустрілася з горем і бідою, які не покидатимуть її до кінця життя. Загинув у каменоломнях батько, з великого горя тяжко занедужала та померла мати. Марія повною мірою відчула на собі, яка вона гірка — сирітська доля. Але мала такий величезний заряд життєвої сили, енергії, що ні сирітство, ні тяжке наймитування не зламали її, — виросла красунею, веселою, працьовитою, її поважають у селі.

До Марії прийшло перше світле кохання. Але й тут доля послала їй тяжке випробування: її коханого Корнія аж на сім років забирають у матроси. Розлучаючись з ним, Марія присягається чекати милого, але не дотримала слова, вийшла заміж за Гната. «…Сама винна. Обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй». І довелося спокутувати тяжкий гріх, за який розплачувалася, живучи сім років з нелюбим чоловіком, втративши трьох дітей, народжених у шлюбі з ним.
Зрозумівши, що життя із Гнатом не принесе їй щастя, Марія йде на все, аби бути поруч з коханим Корнієм. Знехтувавши звичаями й традиціями, відкрито зустрічається з ним на вечорницях, а потім зважується на нечуваний у селі крок — розлучення з чоловіком. Розлучаючись, вона говорить: «Ти мучиш мене, Гнате! Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом».
Поєднавшись з коханим, жінка відчула в собі радість, ніби тільки-но народилася на світ Божий і почала вільно жити.
Нелегким був початок її життя з Корнієм: довелося терпіти його брутальність, переборювати лінощі чоловіка, переживати злидні. Але лагідна вдача Марії, її терплячість, працелюбність, доброта створили чудо: під впливом дружини змінюється Корній, який, як і Марія, приростає до землі, починає відчувати насолоду від праці на ній, гордість, що вони на цій землі господарі, стає добрим батьком для їхніх дітей.
Доля посилає Марії ще одне випробування: згоріло її обійстя, підпалене Гнатом, але вона знайшла в собі сили впоратися і з цією бідою. Жінка не звинувачувала Гната, розуміючи, що на цей злочин його штовхнули відчай і безнадійна любов до неї.
Сумлінна, невсипуща праця на землі знов принесли у господу Марії достаток, впевненість, спокій, злагоду. Але прийшло на землю зло, яке передчував Гнат: «…на ближається дивна і страшна пора, коли все буде зруйноване, не зостанеться каменя на камені». Це зло не обійшло Марію. Гинуть її діти: на війні, від репресій, від голоду. Один із синів, Максим, гине від рук батька, який не витримав синівської наруги над найсвятішим. Відчуваючи свою скору смерть, іде помирати в поле зі старим псом Корній.
Помирає від голоду і сама Марія, яка виростила стільки хліба, що ним «можна прокормити цілу державу!..»

Розповідь про трагічну смерть Марії не може залишити читача байдужим, змушує замислитися: чи не є ця кінцівка пересторогою для живих — задумайтесь над долею України та її матерів!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Стефаникове слово пробуджувало добро і гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу. Яскраве свідчення цього — новели письменника «Марія», «Сини», «Мати», «Межа», «Вовчиця». Чи не найбільш вражаючий із них твір — новела «Марія». 

Початок століття приніс із собою і великі надії, і великі страждання. Розпочалася перша світова війна. Кривавий молох пожирав усе нові й нові жертви, поливав селянські ниви кров’ю, руйнував, нищив… Незвичайний талант і безмежна любов до України дали змогу В. Стефанику в короткій новелі відтворити всю глибину нашої національної трагедії — абсурдність братовбивчої війни, плюндрування цілого народу, роздертого поміж двох ворогуючих імперій, прагнення українців розірвати пута, що ними різні чужинці шість довгих століть уярмлювали народ. Стефаник на власні очі бачив, як цвіт нації — найкращі сини України — кладуть свої голови за її незалежність, соборність, державність. Ці історичні події і стали основою новели «Марія». 

Один із синів героїні Стефаникової новели, ще до війни насипаючи з односельцями могилу Шевченкові (такі акції мали місце в багатьох селах Покуття та Галичини в 1914 році, коли святкували соті роковини з дня народження Кобзаря), «…виліз на сам вершечок та й так ладно говорив… що з цеї нашої могили будемо дивитися на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі».

Марія — не просто героїня однойменної новели, це символ самої України у вирі тих трагічних подій, «які судилися їй на велелюдних і драматичних роздоріжжях історії початку XX століття». 

Ареною військових дій у 1914—1916 роках була Західна Україна. Села причаїлися, прислухаючись до глухого гуркоту гармат. Чоловіків мобілізували в цісарське військо, спустіли двори без господарів, завмерло громадське життя. Через села кілька разів проходили то російські, то цісарські війська. І всі грабували, зневажали, карали за слово, мовлене рідною мовою, за портрет Шевченка, знайдений у хаті. Тому, коли влітку 1916 року російська армія розгорнула новий наступ, люди почали тікати світ за очі, рятуючись від нових каральних акцій та грабунку. Письменник на власні очі бачив ту страшну картину, яку пізніше змалював у «Марії»: «…Цілий світ здурів. Люди і худоба. Тікало все, що жило. Ще зовсім недавно нікому доріг не ставало. Діти несли ще менші діти, мами несли за ними добуток… ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе. За сими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм дорогу до пекла показати». 

Жорстокі вітри історії порозкидали Маріїних дітей в різні краї. Почуття жінок, які пожертвували своїми синами задля України, автор передає однією вражаючою метафорою: «Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли». Так образ Марії підноситься до символу самої багатостраждальної України, яка виборювала свою долю в жорстокому кровопролитті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як ви вважаєте, для чого нам потрібне ораторське мистецтво?

— Для вміння виступати публічно, — скажете ви.

І будете праві, але лише частково. Чому? Зараз поясню. Чи доводилось вам зустрічати людей, які притягують до себе десятки, сотні, а то і тисячі людей, які згуртовують їх навколо себе та приносять задоволення від спілкування з ними? Мабуть, так. Але чому так відбувається? Чим вони такі особливі?

Однією з найбільших особливостей таких людей є те, що вони володіють основними принципами ораторського мистецтва і застосовують ці вміння у своєму житті. Навіть більше, вони цим живуть, ці принципи є невід’ємною частиною їхнього життя. І немає значення, з якою аудиторією вони спілкуються – чи це сто людей, чи десять, чи одна людина. Основа завжди одна – ефективні навики ораторського мистецтва. Давайте розглянемо один важливий аспект людини, яка володіє ораторським мистецтвом, а саме енергетику під час виступу.Енергетика — один з найважливіших параметрів, що визначає успіх виступу.Як казав Генрі Форд: «Якщо у тебе є ентузіазм, ти можеш здійснити все, що завгодно»Енергетика оратора – це те, наскільки оратор запалений до роботи, натхнений та активний.

Висока енергетика оратора – це драйв, азарт, кураж та емоційність.І не обов’язково, щоб це проявлялося зовні. Якщо в душі оратора все горить, то навіть дуже тихо вимовлене слово змусить серця слухачів прискорено битися. Змінюючи свою енергетику, оратор автоматично підвищує або знижує енергетику слухачів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Аналіз історичних типів відносин між особистістю і суспільством переконливо свідчить про те, що в умовах прискореного розвитку цивілізації роль особистості в суспільстві, рівень її свободи істотно зростають, у зв’язку з чим стає все більш актуальною проблема співвідношення свободи особи і її відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому.

Яке ж значеннєве навантаження мають категорії «свобода» і «відповідальність» і яке співвідношення існує між ними?

Свобода — це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні філософія — це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії — Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки — свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної схоластики — Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Фоми Аквінського — свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П’єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода — єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх

Гегель розумів під свободою багатопланову реальність, що у всіх своїх проявах являє форму об’єктивації абсолютного духу.Значний внесок у розвиток даної категорії зробили Бенедикт Спіноза, Жан Жак Руссо, Вольтер, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Жан Поль Сартр, Карл Ясперс, Микола Бердяєв, Володимир Соловйов, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш і багато інших філософів і мислителів. Як бачимо, підходів до поняття «свобода» дійсно багато, і це ще раз доводить, що свобода — надзвичайно складний, багатоаспектний феномен. Який же з цих підходів міг би стати стрижневим при аналізі категорії «свобода»?

На думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму. Для того щоб краще усвідомити особливості марксистського розуміння свободи в її діалектичній взаємодії з необхідністю, слід розглянути трактування свободи з позиції волюнтаризму і фаталізму. Волюнтаризм -це ідеалістичний напрям у філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття. Передумовою сучасного волюнтаризму є ідеї Августина й Іоана Дунса Скотта про перевагу волі над інтелектом, а також вчення Канта й Фіхте про примат Практичного розуму. Як самостійний напрям волюнтаризм був розроблений Шопенгауером, для якого воля — це лиш сліпа, нерозумна першооснова, що диктує свої закони людині.

У соціально-політичній практиці волюнтаризм знаходить вияв у діяльності, що не ґрунтується на об’єктивних законах історичного розвитку, а керується суб’єктивними бажаннями суб’єктів, які її здійснюють. Діяти в дусі волюнтаризму — значить не рахуватися з історичною необхідністю, із законами природи і суспільства і видавати своє свавілля, свободу за вищу мудрість. Отже, волюнтаризм абсолютизує свободу і відкидає необхідність в історії суспільства і житті окремої людини. Прикладом волюнтаризму може бути політична практика з життя як нашої, так і інших країн, наприклад, проведена керівництвом маоїстського Китаю політика «великого стрибка» (1958-1960) і «культурної революції» ( 1966-1976), що принесли багато страждань китайському народу.

На думку ж прихильників фаталізму (від лат. fa tais — фатальний), історія людства і життя кожної людини накреслені долею (міфологія і повсякденний фаталізм), Божою волею (теологія) або ж невблаганним поєднанням причинно-наслідкових зв’язків усередині замкнутої 258 каузальної системи (раціоналізм Гоббса, Спінози). Таким чином, фаталізм абсолютизує необхідність у соціальних процесах і відкидає свободу вибору. Ця позиція відбиває уявлення про безальтернативність соціальних процесів, а отже, неможливість будь-що змінити зусиллями людей. Фаталізм неминуче призводить до смирення людини перед своєю долею і тим самим прирікає її на пасивність і покірність, на відмову від діяльності з удосконалення суспільства. З історії відомо, що найбільшого поширення фаталізм у вигляді різних окультних доктрин (астрології, спіритуалізму тощо) набуває у кризові чи перехідні періоди розвитку суспільства.

Марксистське розуміння свободи в його діалектичній взаємодії з необхідністю відкидає як волюнтаризм з його ідеєю довільності людських вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед визначені. Відомо, що в повсякденному житті люди зіштовхуються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих умов, соціальних відносин, а також наявних засобів для досягнення поставленої мети.Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можливості, що більше засобів для досягнення поставленої мсти вони мають, то більшою є свобода. У цьому і полягає об’єктивна підстава свободи як феномену людського життя.

Таким чином, вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною відповідальністю за наслідки цього вибору. Тому справжній вибір відрізняється від свавілля тим, що він є результатом складного синтезу об’єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб’єктивного багатства внутрішнього світу людини, накопиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкривається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.

Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність — це соціально-філософське поняття, що відбиває об’єктивно-історичний характер взаємин між особистістю