Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Один з дослідників творчості Ясунарі Кавабата Д. Кон захоплено писав: «Ясунарі Кавабата — дійсно прекрасний романіст, для якого характерні простота і поетичність стилю, (він) майстер витонченої і гострого розуму, а його твори переповнені гарячими і часто бурхливими почуттями». 

В естетиці японського мистецтва уявлення про речі, а точніше, про «сумну привабливості речей», відіграє значну роль. Дерева, квіти, камені, кераміка сприймаються японцями як одухотворені образи, просякнуті настроями туги, співчуття, світлої печалі.

У літературній творчості, особливо в поезії, як і в мистецтві складання букетів (ікебани), як і в традиційному японському саду, немає нічого зайвого, але завжди є місце для уяви, натяк, певна незавершеність і несподіванка, які змушують працювати думку й почуття. Спираючись на традиційну японську естетику, Кавабата за допомогою «сумної привабливості речей» передає своє ставлення до героїв: симпатії і співчуття, милосердя і ніжність, гіркоту і біль. Розкривати внутрішній світ героїв, робити їх живими і близькими для читачів людьми допомагають письменникові також і суто японське вміння споглядати, тонко розуміти природу і значення його впливу на душу людини.

Природа в творах Кавабата завжди посідає особливе місце. Життя природи і людини, на думку письменника, об’єднані невидимими ланцюгами. Усвідомлення цієї первісної невід’ємною зв’язку надзвичайно важливе для художника. З ним пов’язано і відчуття ритму цілісного світу, який дозволяє проникати в закони природи, жити з нею одним життям, не відступаючи від природного єства, не створюючи дисгармонії, дисонансу, розладу з нею, а значить, з самим собою. Рядки про природу створюють своєрідний фон, на якому розгортається життя героїв, проте, нерідко природа стає одним з образів твору. Кавабата закликає вчитися у природи, проникати в її таємниці, він вбачає в спілкуванні з природою шлях до морального і естетичного удосконалення людини.

Зображена художником природа прекрасна і велична; показуючи зміни в ній, автор відтворює порухи людської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони мають прихований підтекст. У повісті «Тисяча журавлів» природа немов співчуває героям. Наприклад, через опис природи передається тривога Кікудзі перед невідомістю. Коли Кікудзі виглянув у сад, «по небу прокотився грім. Далекий і могутній, він насувався все ближче і ближче. На мить дерева в саду просвітила спалах блискавки ». Блискавка як думка і думка як блискавка — нерозривність цих понять допомагають авторові краще висвітлити образ Кікудзі, який переживає осяяння, знайшов потрібне рішення, певний вихід для себе. «І відразу зашумів дощ, — пише Кавабата.- Поступово грім відкотився далі». Дощ ніби змиває тривожні передчуття героя, очищає його душу, відкриває шлях до нового, чистого початку. «Кікудзі підвівся і зателефонував Фуміко».

У фіналі повісті символіка речей і природи зливається воєдино. Вранці, після ночі з Фуміко, Кікудзі в саду перед чайним павільйоном піднімає друзки чашки, розбитої дівчиною напередодні. З цієї чашкою пов’язані стосунки чотирьох людей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. «Кікудзі склав разом чотири великих уламка, і в його долоні з’явилася чашка. Тільки на її краю не вистачало шматочка. Кікудзі узявся його відшукати, і з часом залишив цю спробу ». «Піднявши очі вгору, він побачив, що на сході між деревами сяяла одна велика зірка. «Скільки я вже не бачив ранкової зорі!» — Подумав Кікудзі, дивлячись в небо, яке потроху затягували хмари. Зірка блищала серед хмар і від того здавалася ще більшою, ніж була насправді … «Немає сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким свіжим блиском», — промайнуло в голові Кікудзі. І він кинув уламки на землю ».

Фуміко, рішуче розбиваючи ввечері чашку, немов обривала всі пута минулого, в яких безнадійно заплуталися ті, хто пив чай ​​з цієї чашки до неї, пута, які не відпускали спогадів від тих, хто живе нині. Разом з тим дівчина переживала з приводу того, що Кікудзі може порівняти її чашку з іншою, кращою (тобто з Юкіко): «У вас є краще» сіно «, — прошепотіла вона». ( «Сіно» — чашка в стилі Сіно Сосина, відомого майстра чайної церемонії.) Однак після незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось ще. Вона стала для нього незрівнянною, стала самою долею. Проте, кинувши черепки на землю, Кікудзі, знову піднявши очі вгору, ледь не скрикнув: «Зірки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховалася за хмарою ». Він знову підняв черепки. «Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако »(через яку все минуле виглядає гріховним і грубим). Втративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуває, що звільнився від «гидкого чорного Подолу, який закрив йому світ», символом якого в повісті є потворне родима пляма на грудях (тобто на душі)

Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко? — Розмірковує наодинці герой, згадуючи, як не опиралася Фуміко — «опиралася тільки її чистота». Кікудзі боявся, що на цей раз прокляття торкнуться його душу, а вийшло навпаки: його душа ніби очистилася. Чистий хмаринка Фумико, яка закрила зірку Юкіко і очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, яка раптово зникла. Згадавши її слова: «Смерть йде за мною слідом», він відчуває, як дерев’яніють його ноги від жахливої ​​думки: «Не можу повірити, що вона померла!». «Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життя?» — З цим і багатьма іншими питаннями залишає свого героя Кавабата у фіналі повісті. І вся природа, яка також сумує разом з людиною, немов відповідає на почуття Кікудзі в скорботній тональності.

У ліричній повісті «Тисяча журавлів» використаний давній естетичний принцип японського мистецтва — Міябе (яскрава краса). Краса в творі показана всебічно: і як чутлива, земна краса, впроваджена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, яка втілена в образі Фуміко. Автор передає відчуття краси за допомогою особливого прийому — натяку (йодзьо), який створює настрій, викликає «надвідчуття», змушуючи працювати думку й уяву читача.

Повість «Тисяча журавлів» має глибокий гуманістичний зміст. Назва твору виразна: тисяча журавлів — це символ чистоти і щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони поруч.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У «Передмові» до поеми «Гайдамаки» Шевченко пише: «…Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами». Цей заклик у річищі загальнослов’янського відродження й прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й взаємодопомоги звучить цілком по-сучасному.

Шовіністична польська критика докоряла Шевченкові тим, що він нібито в поемі «Гайда-маки» виступає співцем «кривавого вбивства» й «рік крові». Але наведене висловлювання спростовує ці звинувачення. Насправді Шевченко глибоко переживав трагізм цієї української «ночі Святого Варфоломія», розумів її фатальну зумовленість тогочасним польським пануван-ням над недавно вільним козацьким народом й оспівував дух непокори та волелюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Розумів він й історичну безперспективність збройного, а не мирного розв’язання таких конфліктів.
Поет звеличує національно-визвольний рух, прагнення народу до незалежності. Водночас він показує, якою трагічною була ця сторінка історії, адже слов’яни — діти однієї матері:

Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти!

Минуле в поемі контрастно протиставляється сучасному й відлунює в майбутнє. Поет підводить читача до головного висновку: могутні колись держави, наприклад Вавилон, зникли, а народ лишився, адже не царі й полководці, а саме народ є вирішальною силою історії. Тому великий гуманіст Шевченко, завершуючи поему, закликає слов’янські народи до єднання: «Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У вірші М.Вінграновського розповідається про богиню віри і добра. Напевно поет переніс свої відчуття , те що він відчував на аркуш паперу. Можливо , пишучи цей вірш йому на душі було важко:

Спалив без свідків, язиків, очей — 
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо. 
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? 
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, 
Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові, 
Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові! 

Ви чорна райдуга небесних літ моїх…

Ці рядки свідчать про те ,що Вінграновський не вірить їм. Також поет використовує порівняння віри і добра , він порівнює ці два слова з чорною райдугою. «Чорна райдуга» — бентежить!!! Бо прочитавши цей вірш , ми думаємо , чи існує все ж таки та «чорна райдуга» ?! Але останні рядки :

І телефон біля ліжка, і квіти. 
Квіти мої, і за квітами — я.

Напевно,Вінграновський дарує комусь квіти. Мене цей вірш вразив , адже , «чорної» райдуги не буває. Я з задоволенням буду читати вірші М.Вінграновького , бо він прекрасний поет , відрізяється від інших , він не такий як всі!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я дуже люблю моє місто . Мені цікава його історія, що йде в далеке минуле, доріг невигадливий візерунок людських доль, мила тиха краса природи. Тут я народився, зробив перші кроки, з хвилюванням переступила поріг найстарішої школи міста, в якій вчуся, радіючи кожному дню, проведеному поруч з однокласниками, найкращими вчителями.Мені подобається гуляти вулицями міста і відзначати зміни, які в ньому відбулися. 

Якби я був мером, то в кожному дворі в нашому місті була б гарна дитяча площадка. Вона була б барвиста, з цікавими гірками, каруселями, драбинками, турніками, канатами. Для малюків можна зробити пісочницю і гойдалку. І обов’язково потрібно влаштувати клумби. Це дуже красиво. А якби залишилися гроші, я б поставив в кожен двір маленький фонтанчик. Ось в Анапі такі двори є, і влітку там завжди багато народу. А в нашому дворі майданчик дуже погана. Я сів в альтанці на сидіння й провалився. Гойдалки жахливо скриплять, каруселі зламані. І все таке старе і некрасиве. А ще на дитячому майданчику постійно збираються п’яні. Я їх зовсім не люблю. Вони навіть матюкаються. Оце був би у нас такий двір, як в Анапі, я б підстрибнув до стелі від радості! 
На місці мера я б обов’язково зробив в Пензі хороші, чисті пляжі, щоб люди могли там загоряти і купатися влітку. Річка Сура у нас дуже брудна, її потрібно очистити. Тоді в ній буде водитися багато риби і можна буде купатися. 
Якби я був мером, я б стежив за двірниками, щоб вони краще чистили сніг. Близько моєї школи взимку неможливо припаркуватися. А ще через те, що сніг не чистять і не довбають лід, трапляються дорожньо-транспортні пригоди і бувають пробки. А через затори швидка допомога, яка поспішає до сильно хворій людині, може запізнитися і не приїхати вчасно. 
Ще я хочу, щоб не було черг в поліклініці, тому що в мене немає часу сидіти там по дві години. Замість того, щоб робити уроки або гуляти, доводиться дуже довго сидіти в черзі до лікаря. Можна зробити так, щоб всі хворі приходили до свого часу, тоді не доведеться так довго чекати. 
І ще в Пензі дуже не вистачає підземних переходів. Добре б побудували підземний перехід на проспекті Будівельників, тоді б я зміг сам ходити до бабусі. Батьки поки не відпускають мене одного через дорогу. І машинам тоді не довелося б стояти на світлофорі. У Москві багато підземних переходів, і людям дуже зручно переходити вулиці. 
У нас немає велосипедних доріжок, тому доводиться їздити на велосипеді по тротуарах і заважати перехожим або по дорогах, а це ж неправильно – можна потрапити під машину. 
Якби я був мером, я б ні в якому разі не дозволив руйнувати іподром. Мені дуже шкода, що в Пензі закрили іподром. Я займаюся верховою їздою на невеликий стайні. Конячкам там дуже тісно. І критого манежу там немає. Взимку займатися на вулиці дуже холодно. Якби я був мером, я б обов’язково побудував новий іподром і переселив конячок туди. 
Якби я був мером, то я б зайнявся переробкою сміття. У нас все сміття звозять на звалище, а там він лежить роками просто так, а треба його переробляти. З паперу можна робити газети та картон. З залозок всякі запчастини. Якщо сміття збирати роздільно, з нього потім можна багато чого зробити. Мені було дуже шкода ялинки, які люди викидали після Нового року. Я хочу, щоб ялинки ставали меблями або хоча б санками. А їх вантажать в сміттєвози і відвозять на звалище. Кілька ялинок все ще лежить на смітнику біля нашого будинку. 
Ще я б зробив так, щоб пенсіонери отримували хорошу пенсію і не були такими бідними, як зараз. Вони змогли б добре харчуватися і купувати новий одяг, подорожувати, зробити хороший ремонт у квартирі. 
Якби я був мером, то я б зробив Пензи красивою, сучасною, зручною, затишною, щоб туристи приїжджали не тільки в Москву і Пітер, але й до нас. Просто потрібно зробити, щоб їм тут було цікаво. І щоб нам, городянам, не було соромно за своє місто.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них — світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі. 
      Дуже тісно народна творчість пов’язана із звичаями, що являють собою закони, якими українці керувались щоденно. 
      Як і рідна мова, звичаї об’єднують людей в один народ. Того, хто забуває звичаї, карають Бог і люди, а, за українським повір’ям, у батьків, що не дотримуються звичаїв, народжуються діти, які стають вовкулаками. 
      Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які ми маємо на сьогодні: колись Різдво припадало на свято зимового повороту сонця, вісника врожаю та щастя, про що й співається у колядках. У них переплелися мотиви хліборобські, військові, казково-фантастичні, весільні та біблійно-релігійні. 
      Обряди охоплюють все життя людини від народження до смерті (пологи, запросини баби-повитухи, відвідини новонародженого та породіллі, хрестини, дівування, заручини, весілля, поховання); всі сфери людської діяльності та сільського господарства (заклик весни, веснянки, перша борозна, зажинки, жнива, обжинки, Спас). 
      Сімейне життя традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі визначали певні етапи життя та розвитку, а весілля являло собою справжню народну драму, до якої включались ігрові дії, танці, співи, музика. Народження дитини завжди було визначною подією в житті родини, адже за народним уявленням «хата з дітьми — базар, а без них цвинтар». Вагітну жінку не можна було лаяти та ображати. їй слід було якомога довше приховувати вагітність, щоб ніхто не знав і не врік, щоб не тяжко було родити. Аби дитина була здоровою, до першої купелі лили свячену воду. Дівчаткам додавали меду, молока та квітів, щоб були гарними, а хлопчикам — дев’ясилу, щоб росли здоровими та дужими. 
      Новонароджену, а особливо хвору чи кволу дитину, треба було якнайшвидше охрестити. У церковному обряді хрещення на перший план виступають хрещені батьки, ролі яких надавали особливого значення. Вони шанувалися як близькі родичі і були для хрещеника другими батьками, бо мали за обов’язок опікуватися дитиною, брати участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. Хресні мали бути хрещеними та перебувати у церковному шлюбі. 
      Після хрещення до хати сходились родичі та сусіди. Не можна було приходити з порожніми руками. 
      Говорячи про сімейні звичаї українців, слід згадати про приймац-тво, яке було традиційним явищем сімейних відносин та полягало у переході чоловіка до батьків дружини, якщо в цьому була необхідність. За приймаків також вважались посиновлені сироти. 
      Досить довго на Україні побутував звичай побратимства (посе-стринства) — духовного споріднення та взаємодопомоги. Цей звичай сягає корінням чи не скіфських часів. Зазвичай браталися у присутності односельців. Побратимами найчастіше були люди одинокі. Цей обряд забезпечував допомогу в скрутну годину і прирівнював побратимів до кровних родичів. 
      Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв’язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам’ять нашого народу. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цю поетичну мініатюру М. Вінграновський присвятив своєму другові, побратиму по перу Павлові Загребельному. У символічно-алегоричній формі зображується складне життя письменника, його роки, які часто завдавали болю, інколи приносили радість, посріблили сивиною скроні. Але літа людини — її багатство, і нікуди від тих «коней»-«сліз» не подінешся.

Хайку – жанр японської ліричної поезії. Трирядковий неримований вірш, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу. У М.Вінграновського цей жанр використано у вірші «Прилетіли коні – ударили в скроні». Це вірш-мініатюра, але у нього кожний рядок має по 12 складів. Відзначається стрімкістю подій, асоціативністю, наслідком.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Бертольт Брехт — німецький драматург і поет. Отримав міжнародне визнання своєї творчості. Його вважають засновником епічного («діалектичного») театру. Член Всесвітньої Ради Миру. Міжнародна Сталінська премія «За зміцнення миру між народами».

Народився 10 лютого 1898 р. у місті Ауґсбурґ у родині заможного торгового службовця. Чотири роки навчався у народній школі, після чого вступив до гімназії. Вже у гімназійні роки вийшла перша його публікація у місцевій газеті, був надрукований вірш, підписаний «Бертхольд Ойґен». З-поміж своїх ровесників Брехт вирізнявся бунтівною вдачею. 1916 p. у гімназії, де навчався Б. Брехт, задали твір на тему, зазначену словами Горація: «Dulce et decorum est pro patria morire»(«Солодко й почесно померти за вітчизну»). Цей твір гімназисти мали писати на тлі безглуздої Першої світової війни, в яку була втягнута їхня батьківщина. Виконуючи завдання, Брехт, зокрема, висловив таку думку: «Твердження, ніби вмирати за батьківщину солодко й почесно, можна розглядати тільки як форму цілеспрямованої пропаганди. Прощаватися з життям завжди важко, як у власному ліжку, так і на полі битви, поготів, молодим людям у розквіті сил. Тільки дурні телепні можуть бути настільки марнославними, щоб говорити, ніби легко проскочити через цю темну браму, та й лише до тієї пори, доки вони впевнені, що їхній кінець ще далеко». Звісно, цей твір спровокував скандал, який мало не обернувся для юнака виключенням із гімназії. Його врятувала лише допомога викладача, який заявив, що цей проступок гімназиста-бунтаря був наслідком спричиненого війною нервового потрясіння.

Батьки могли б забезпечити синові матеріальний добробут і надійне майбутнє. Проте юного бунтівника не приваблювала роль спадкоємця батьківської справи та перспектива затишного бюргерського життя. Він обрав своєю професією медицину, яку студіював у Мюнхенському університеті. Влітку 1918 р. Брехт був мобілізований до армії. Втім, через серйозне захворювання нирок, комісія лікарів відмовилася послати його на фронт. Так студент-медик Брехт став санітаром військового шпиталю в Ауґсбурзі. Свій тодішній досвід пізнання Першої світової війни він узагальнив у вірші «Легенда про мертвого солдата». Цей твір став популярним далеко за межами рідного міста автора. Наприкінці 10-х років з’являються й перші драматичні спроби Брехта: драми «Ваал», «Барабани вночі». Невдовзі молодий митець був нагороджений престижною Кляйстівською премією. Незабаром він перебрався із затісного для нього Мюнхена до Берліна, де розпочав плідно працювати як драматург, режисер і постановник п’єс. 1924 р. Б. Брехт познайомився з талановитою актрисою Геленою Вайґель, яка стала його дружиною і найближчим помічником.Бунтівна вдача молодого Брехта давалася взнаки й у дрібницях його творчого життя. Як і дехто з німецьких авангардистів початку XX ст., він відмовився від великих літер на письмі (у німецькій мові всі іменники пишуться з великої літери), скасував знаки пунктуації, залишивши лише знак питання та — хіба що заради жарту — знак оклику. У своєму імені останню літеру «д» він змінив на «т».

Починаючи з другої половини 20-х років у творчому розвитку Брехта намічається злам. Він охоплює всі рівні його духовного життя. Брехт студіює праці К. Маркса, знаходячи в них раціонально (до того ж економічно й політично) аргументоване підґрунтя власного бунту проти капіталізму, а також позитивну, на його думку, програму перетворення суспільства й мистецтва. Він зближується з комуністичним рухом і залучається до його пропаганди, тим самим повторюючи шлях багатьох авангардистів, які починали з тотального заперечення старого світу й приходили до утвердження нового тоталітарного режиму. У цей час митець розробляє концепцію новаторської драми й успішно апробує її в низці п’єс. Б. Брехт і Г. Вайґель, що блискуче грала провідні ролі в його драмах, стають знаменитостями.

1933 р. змусив митця покинути «коричневу» батьківщину. Розпочався період еміграції, що тривав довгих п’ятнадцять років. У нацистській Німеччині ім’я Брехта потрапило до «чорного списку». Постановка його п’єс була заборонена, а його книжки публічно спалювалися на центральних площах німецьких міст. 1935 р. рішенням гітлерівського уряду драматурга було позбавлено Німецького громадянства.

Після поспішного від’їзду Брехтп за кордон стало відомо про намір Нацистів захопити його дворічну доньку, яку з міркувань безпеки бу-ло залишено в діда в Ауґсбурзі. У такий спосіб нацисти намагалися змусити Брехта та Вайґель повернутися до Німеччини й припинити антифашистську діяльність за кордоном. З допомогою однієї англійки, що була співробітницею благодійної установи і з ентузіазмом відгукнулася на прохання допомогти людям, яких переслідують Гітлерівці, дівчинка була таємно вивезена з Аугсбурга.

Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Зростає кількість його прихильників; його п’єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск. Адже датські нацисти час від часу публікують списки з іменами найвідоміших емігрантів, а датська поліція постійно інформує про них нацистську службу безпеки й закордонний відділ гестапо. У перший же місяць свого перебування в Данії Брехт довідався з газет, що датчани передали німецькій поліції активіста комуністичної партії Німеччини Функе, хоча й знали, що на батьківщині він відразу ж потрапить до концтабору. До того ж, як і інші емігранти, Брехт був змушений дати письмову обіцянку не долучатися до будь-якої політичної діяльності. Одне слово, у передвоєнній Європі він аж ніяк не почував себе захищеним та вільним.

Двічі упродовж 30-х років Б. Брехт відвідав Москву, де як член редколегії залучився разом із Л. Фейхтванґером до видання німецького часопису «Дас Ворт». Утім, попри свою «прокомуністичну» орієнтацію, місцем свого подальшого перебування він обрав не Радянський Союз, а США. Тут Брехт продовжує інтенсивно працювати — і як драматург, і як кіносценарист, і як режисер-постановник. Проте умов для повноцінної творчої реалізації в Америці він не мав, адже був тут маловідомим драматургом, до того ж — підозрілим через свої симпатії до комуністичного руху. Деякий час Брехт працював для Голлівуда, однак так і не вписався у тодішню американську кіноіндустрію, що, намагаючись задовольнити потреби масової аудиторії, орієнтувалася насамперед на виробництво сенсаційних бойовиків. Один із брехтівських сценаріїв був брутально спотворений. Обурений драматург розірвав взаємини з фірмою, перекривши собі шляхи до участі в інших, цікавих для нього кшопроектах. За шість років перебування і Америці з’явилося лише кілька його публікацій у газетах ті журналах. Жодної книжки Брехт тут не видав.

У цей час він передруковував свої вірші на машинці, зшивав уі збірки й розсилав друзям. Надсилаючи один із таких зошитів. БрехЗ із сумним гумором пояснив адресату: «Я дещо соромлюся того, що не можу подарувати їх вам надрукованими, але доводиться миритися із цим поверненням до раннього середньовіччя».Неприємні враження від життя в Америці не могли розвіяти ані вечір творчості письменника, влаштований його1] друзями в одному з найбільших концертних залів Нью-Йорка, ані вистави кількох його п’єс. Зрештою, Брехт підпав під чергову хвилю «полювання на відьом»: в Америці розпочалася кампанія переслідування осіб, що підозрювалися у зв’язках із комуністами. У вересні 1947 р. його викликали на допит у комісію конгресу, що було тривожним сигналом, — надалі’ залишатися в цій країні було вкрай небезпечно. 30 жовтня 1947 p. Головний слідчий комісії — енергійний і наполегливий Стріплінґ, який звик викривати, дошкуляти запитаннями, провокувати допитуваних на «ображення конгресу». Крім нього, у допиті беруть участь перекладач і два адвокати. Брехт люб’язно вітається. Конгресмени зацікавлено дивляться на нього. Такого дивного суб’єкта вони ще не бачили. Сіра куртка, залізні окуляри, погано виголений, говорить англійською з незвично різким акцентом, постійно переходячи на німецьку; старомодно чемний і на кожне запитання відповідає надто докладно й серйозно. Одне слово, дивак. Та й зрозуміло: пише віршики, п’єси, мабуть, заробляє небагато, до того ж емігрант із Німеччини — є від чого вдатися до чудацтв…

Стріплінґ насідає — хіба містер Брехт не писав революційних віршів, п’єс та інших творів? Він відповідає спокійно й детально. Як противник Гітлера і його режиму, він писав так, аби сприяти падінню цього режиму, і це, звісно, можна вважати рево-Вюційною спрямованістю. Голова стримує слідчого. Не можна Осуджувати людину за те, що вона виступала проти держави, І якою Америка воювала і ще досі не встановила мирних відносин.Стріплінґ запитує про п’єсу «Надзвичайна міра», адже вона є явно комуністичною. Брехт докладно пояснює, що це п’єса «повчальна», заснована на давній японській релігійній драмі. Замість «Надзвичайної міри» він починає переказувати фабулу іншої повчальної п’єси. Стріплінґ не помічає підміни… Брехт змінює кінець п’єси й починає розлого тлумачити її нміст. Він доводить, що це все ж таки антигітлерівська п’єса. Стріплінґ намагається виявити суперечності у відповідях Брехта, але той так старається розтлумачити все це голові й перекладачеві, який весь час має допомагати, позаяк допитуваний забуває і плутає англійські слова. Він так захоплено й розлого розмірковує про давньояпонський театр і загальні проблеми мистецтва, що всі члени комісії втомлюються від нудних, на їхній погляд, філософських мудрувань. Добродушний і балакливий дивак починає їм подобатися. Він так кумедно несе цю наукову нісенітницю, яка здається йому важливою, так кумедно плутається в англійських фразах, перемішуючи їх з німецькими словами: не дивно, що публіка весь час хихоче…

Тим часом Стріплінґ не здається. Він цитує вірші з п’єси Мати», інсценізованої Брехтом за романом Горького. Це ж явно революційні, комуністичні пісні, і музику до них написав комуніст Айслер.

Брехт вже остаточно зрозумів, у чому його намагаються звинуватити. По виразу обличчя Стріплінґа він бачить, що той думає, ніби розіграв козирну карту… Тому Брехт починає детально говорити про вірші… Докладно й палко він пояснює, чому наведені Стріплінґом цитати є невірними. Це ж погані переклади. Він втягує перекладача у детальне обговорення окремих слів і зворотів. Репортери у залі голосно регочуть. Голова поспіхом дякує містеру Брехту за відвертість і добру волю й закінчує засідання…

За кілька днів після допиту, набивши кишені мікрофільмами з рукописами, Брехт разом із дружиною та донькою від’їжджають до Швейцарії, де вони проживуть ще кілька місяців перед поверненням до Німеччини.

Безперечно, будь-яку п’єсу краще один раз побачити на кону, ніж кілька разів прочитати вдома. Тим більше, якщо це -п’єса Брехта. Поготів, якщо вона поставлена відповідно до його режисерської «моделі», що охоплює мізансцени, деталі сценічного освітлення тощо. Втім, якщо немає можливості подивитися вистави за творами цього драматурга, яскраве уявлення про його художній світ можна скласти й у процесі читання його найвдаліших драм. Зокрема, п’єси «Життя Ґалілея», що й сьогодні успішно ставиться на сцені. Задум п’єси кілька разів зазнавав суттєвої корекції. Остання редакція твору була зроблена автором з огляду на відкриття ядерної зброї, яке спричинило загрозу самознищення людства (образ Ґалілея був, за задумом Брехта, алегорією фізиків, що створили атомну бомбу). Отже, у драмі про великого вченого, який жив і працював кілька століть тому, драматург — знову ж Таки в інакомовній формі — порушив нагальну проблему відповідальності науки за її відкриття та долю людства.

Постать Ґалілея приваблювала Брехта з різних боків: і як образ революціонера у науці, що перевернув віковічні уявлення про світобудову, і як образ інтелектуала-матеріаліста, що звик покладатися на можливості власного розуму й прагнув своїми науковими відкриттями просвіщати людство. Не важко помітити «тематичну» паралель між брехтівським Ґалілеєм, який під тиском інквізиції зрікся своїх ідей, та булгаковським майстром, котрого газетне цькування підштовхнуло до спалення роману про Єшуа. Зображаючи вагання Ґалілея між жертовним служінням власній науковій творчості та недостойною капітуляцією перед владою, Брехт спонукає глядачів замислитися над складними моральними питаннями. Як, перебуваючи під тотальним контролем цензури, творча особистість може робити справу свого життя? Що краще: героїчно загинути заради вірності своїм ідеям і тим обірвати науковий пошук, що просуває людство вперед, чи заплямувати себе публічним зреченням власних відкриттів і при цьому хоч потайки продовжувати свою справу? Хто кине камінь у генія за те, що він змушений існувати в умовах, коли вчинено замах не тільки на свободу творчості, а й на саме його життя? І разом з тим: чи можна пробачити відступництво від істини, творчості, власного «я»?

Текст драми насичений дотепними виблискуваннями «ефекту очуження»: це і яблуко із встромленою в нього тріскою, що символізує землю ; людиною на п поверхні, і маски німці та голуба на обличчях отців-інквізнторів та багато іншого. Вражає багата афоризмами мова драми. Деякі з влучних брехтівських висловів давно увійшли до словника інтелігенції. Зокрема такий: «Нещасна та країна, що потребує героїв».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У романі Василя Барки «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору. Тема голоду в Україні 1932-1933 рр. — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай». 

За основу твору «Жовтий князь» письменник взяв спогади земляка, який описав долю близької йому родини. Крім цього, Василь Барка бачив голод на власні очі, коли у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині й був вражений страшною трагедією. Голод був свідомо спланований партійною верхівкою ще з літа 1932 року. Плани здавання зерна державі були вищими, ніж реальний урожай. У жовтні 1932 року партійно-державна верхівка холоднокровно ухвалила рішення про вихід з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у селян. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих соратників Сталіна — Кагановича, Молотова, Постишева — викачали з українських селян всі запаси зерна — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був звичайнісінький розбій. Багато селян накладали на себе руки.

У творі письменник намагався відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932-1933 рр., показати світові жахливу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь». 

Письменник використав міфологічні образи і прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми — в її політичних, соціальних і психологічних ознаках і намітив три плани в змісті, які виклав у передмові до твору, написаній уже в 1989 році: 

— реалістичне зображення нещастя в сім’ї пересічного селянина під час голодомору; 

— передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду; 

— висвітлення духовного стану селян через зображеного Жовтого князя на картині невідомого майстра. 

Твір В. Барки «Жовтий князь» за жанром — роман, хоча його можна було б назвати традиційною сімейною хронікою: у ньому розповідається про звичайну хліборобську сім’ю Мирона Катранника, яка живе за християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди. У конкретну родину Катранників входить голод, який поступово руйнує звичний селянський побут, усталені віками традиції. В силу нелюдських обставин сімейна хроніка від осені 1932 до жнив 1933 року невідворотно перетворюється в мартиролог. Причому цілком підходять обидва значення цього слова: збірник повіст-вувань про мучеників і святих (мученики — всі члени родини Мирона Катранника); перелік жертв переслідування, гоніння, а також перенесених ними страждань. 

У творі ґрунтовно виписані натуралістичні сцени, автор глибоко проникає у психіку героїв. Але не можна сприймати твір лише як реалістичне зображення трагедії однієї родини. Через символіку багатьох образів, через містичні епізоди простежуються глобальні проблеми, які порушує автор. 

Авторський задум виходив далеко за межі докладного опису голодомору в Україні. Барка прагнув порушити чимало болючих проблем української нації, України як підневільної, а не суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові справжню картину радянського життя, антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчового підтексту. Свої думки, ідеї автор висловлює лише опосередковано, без публіцистичних чи ліричних відступів. Однак це не зменшує актуальності звучання багатьох «вічних» морально-філософських понять, таких, як життя і смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки і діти, зло і добро, натовп та індивідуальність. Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися людьми у найтяжчих обставинах. Автор також застерігає нащадків від повторення помилок історії.

Наскрізною, чи не основною, художньою «моделлю» роману «Жовтий князь» є модель тоталітарного суспільства.У суспільстві володарював жовтий князь — сила Зла. Це засвідчують реалістичні, докладні описи, поєднані митцем з умовними, містичними сценами. Але Злу невідступно протистоїть Добро, носіями якого є передовсім незіпсовані людські душі, а символічним уособленням — вічне світило Сонце, що з’являється через зимові сніговії і весняні тумани. 

Роман В. Барки — про людей, хоча це слово майже не зустрічається на сторінках твору. Найчастіше це «істоти», «півістоти». Якщо це й люди, то вони схожі на тіней. Люди в творі прирівнюються до мух через своє безсилля, другорядність і малість. Це «мертвяки», «живі трупи», бо «хліборобів домучено. Ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі — з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка… Скрізь по нивах повно покійників…» Власне українські «жнива» автор скептично називає «уборочною кампанією». Ще недавно мальовниче село Кленоточі стало «суцільною руїною смерті», «вулиці пустирні — річечки бур’янів, оселя людини перетворилась на домовину». 

У романі відтворені два світи людей: ті, що творять пекло, і ті, що мучаться. Коли для перших головне «спихати когось із життєвої стежки», то другі охоче працювали б на крайчику землі, ростили б дітей. Є між цими двома крайніми світами такі люди, в душі яких закрався сумнів. 

Світ страдників приречений на повільне знищення, світ злодіїв має всі можливі блага. Звертаючись до висловів з Біблії, Барка переконує, що кривдникам «голод на печінки огнем стане». Бог може все: знищити ситого, як зробив із Незрідним, не дати врожаю на политі штучним дощем поля, а може, навпаки, дати нечуваний урожай. Головні герої в романі групуються за хлібною проблемою на протилежних полюсах. З одного боку — «хліботруди», з іншого — «хліботруси». Між ними — «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи» та «хлібокради». 

Головна увага автора, природно, зосереджується на тих, хто вирощує хліб і хто відбирає його в селян. — Та не все так однозначно, бо життя вносить свої корективи. 

Наприклад, один із «хлібохапів», секретар райкому, покінчив життя самогубством. Здавалось би, він мав усе: щедрий пайок, владу над людьми. Але є щось більше від хлібної пайки: не згоджуючись із директивою про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, він протестує власною смертю, залишаючи записку: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства». 

Дуже влучно добирає письменник назви для представників різних світів: «своєземці», «чужеземці», «гості, та ще й непрошені», яких часто зневажливо автор називає «ці», «прислані», «татарва», «татарщина». Партію, яка призвела селянство до такого нечувано-го лиха, В. Барка називає «колосальною безрогою у калабані», що з насолодою купається в неправді. 

Площина двобою різних поглядів у творі широка й трагічна. Барка розглядає голодомор як Голгофу, на яку зійшов український народ. Але й розіп’ятий, прийнявши «хрещення огнем», звідавши муки, «подібні хресним», він лишився непереможним, бо стояв до кінця на своїй життєвій правді. Розглядаючи образи роману, варто звернути особливу увагу на такі духовні аспекти, як національний, морально-етичний та філософський. Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім’ю Катранни-ків, — це розуміння краси життя, зокрема краси природи, яка є не лише матір’ю-годувальницею, а й джерелом естетичної насолоди. 

Проходячи околицею села, Дарія Олександрівна згадує: «…тут завжди біліли хатки в садах, над ними тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота і хвіртку, а листя вершинок — аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З кожного двору від віконня висвічували барвисто квітнички: мак жарів, соняшники палахкотіли яскравіше, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м’якими квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили — бавилися. Пташки скрізь подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за милості». 

Родинна педагогіка селянства ґрунтується на вікових традиціях українського народу, що полягає в глибокій повазі до людини, в законах християнської моралі. Берегинею в родині Катранників була бабуся, яка щедро наділяла своєю любов’ю і Мирона з Докією, і онуків. «Сім’я жила рідним гуртом, де одне було для одного дороге, як весь світ.» Ця етика передається дітям через батьківські почуття, через ставлення до них у сім’ї. Мати наряджає доню: «… здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє». Батько «був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго». Старший син Микола «завжди був мирний, з теплим словом,— ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, — про що… просили. Світився добрістю…» (с. 122). Письменник не ідеалізує, а переконливо відтворює цей сімейний устрій. Увесь подальший розвиток сюжету роману підтверджує це. Вони жили один для одного. 

Голова родини — Мирон Катранник — успадкував від свого народу найголовніше: людинолюбство, глибоку емоційність, повагу до праці, до землі, самостійність, патріотизм. У цьому образі уособлено духовну силу нації. Селянина поважають люди. До нього йдуть за порадою, відкривають найпотаємніші думки. Йому передають церковну святиню — чашу. Бо знають, що не зрадить. Він не стоїть осторонь загальнолюдської біди, а знаходиться у постійному пошуку шляхів виходу з неї, навіть доведений до смерті, він не перестає боротися. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, Мирон помирає. Проте лишає по собі сина, який успадковує від батька і відчуття краси, і любов до життя, і повагу до людини та її праці, і розуміння справжньої вартості хліба. Мирон Катранник має не лише українське прізвище, а й прикмети українського національного характеру — лагідність, покірність, беззастережну віру в Бога, у долю, жагу до життя, повагу до жінки, любов до дітей. 

Його ідейного супротивника Отроходіна ніщо не пов’язує з нацією, хіба що прізвище. Він очолює кампанію знищення селянства в окрузі. Григорій Отроходін — один із « тисячників », посланий у село відібрати хліб у селян, виконати сталінську програму. 

Народився він і жив у столиці, «для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель». Усі свої життєві сили Отроходін спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар’єри. Дістатися до вершин партійного керівництва і одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…» — ось його заповітна мрія. З висоти свого партійного класу, свого привілейованого становища він презирливо дивиться на «зерносіїв» та «борщоїдів». Його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю». Отже, це повністю денаціоналізований, жорстокий та владолюбний тип, у центрі всесвіту якого стоїть його власне егоїстичне «я». 

Отроходін у постійних пошуках — де б відібрати щось, щоб ще зробити на підтвердження своєї, не обмеженої навіть здоровим глуздом, влади в селі. В Отроходіна «шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в нього: викрій півфронтовий і — зеленкавість, бо справді війна», а «папери інструкцій дихали квітнем». Його девіз — виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях «просунутися» вгору, до «смачних місць, зайнятих рибищами». Життя селян для цього партійного діяча нічого не варте. Йому подобається принижувати й залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не «за інструкцією», а заради власного задоволення. Отже, ні про які морально-етичні норми тут не йдеться, тому дії, вчинки і слова Отроходіна та йому подібних дикі, жорстокі, людиноненависницькі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім’ю цих персонажів, ні про любов. Єдине своє захоплення технічною секретаркою обкому Григорій Отроходін вважав прикрою, ледь не фатальною помилкою.

Працюючи над твором, В. Барка продумав навіть прізвища персонажів, які є доволі символічними: Отроходін — щось від російського «отродье», Катранник («катран» — лікувальна рослина, що росла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець — від «кайдани», Кантарик — «кантар» — діалектне «вуздечка», Вартимець — від «варта», бо голова колгоспу; Безрідний — хоч має дружину й дітей, але не має духовного притулку, бо став безбожником, Шкірятов нагадує слово «шкіритися» (сміятися зі злом). 

Назва роману теж символічна. «Жовтий князь» — символ зла, демонічної сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Двері в райкомі «сірчасто-жовті», «Мирон Данилович стоїть, мовчеревики, пов’язані жовтою травою», селянинові у сні з’являється страшний рудий ящір.

Гостроту трагедії відтворює і новий селянський календар: «Тепер місяці нові — вчора нам сусід казав… грудень… трупень… січень… могилень… вересень… розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень… Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень…». Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті. 

Млин на початку твору — це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий — муку, по-барківському — мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, а натомість отримують смерть. 

Голодомор — це не просто «голод», що швидко минеться, як вважають люди, а стан, в якому люди перебувають тривалий час: «голодність», навіть «люта» голодність. Далі це вже «страх, який лякає людей цілодобово. Діти кажуть, що це «чума», а дорослі знають, що це — «государство». Є й такі люди, які вірять у святість тодішньої правди, вважаючи все «тимчасовими труднощами». Але поступово всім стає зрозуміло, що це наперед дуже продумана акція, тому в тексті з’являється страшне слово «руїна». Руїна не лише матеріального, а й духовного світу селян. «Вирішено коїти руїну», — вважає праведний старець, якому вірять люди. 

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з’їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнати слабшого),— ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не дає відповідей, а примушує думати самостійно, просто описуючи події: Андрій «…відрізає кусень і жує швидко… і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть… Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся… Де стояла жінка, там і застигла… не гукає, не просить. Лише дивиться як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши частину ховраха і поклавши на папір’, простягнув жінці: «Тітко, візьміть!»» І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етика його поведінки ґрунтується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. 

Відродження змученої душі хлопчика, голодом і втратою матері настає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хлопець ворушився між бур’янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині». Його серце небайдуже до краси, а отже й до життя. І це віщує відродження. Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красу, і полягає ідея твору. 

І ще одне питання хвилює релігійного Барку: чому Україну спіткало таке страшне лихо? Письменник намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому, — за смерть Ісусову, адже минає дев’ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха». 

Далі в тексті письменник визначає, що причина біди — нешанобливе ставлення до віри. Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріховність українського народу потребує обов’язкової спокути. 

Святе споконвічне місце для селян — церква. Перетворена у звальний пункт, вона все ж не втрачає своєї ролі. її пам’ятають, у ній справжні віруючі поводять себе належно. Так, саме в церкві не може «розколотися» Мирон Данилович, хоч як того хочеться його ворогам. Почуті в церкві настанови священика люди довго пам’ятатимуть. «Заповідано нам, — сказав священик, — тільки любов… Огляні-мось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба…» Важливу роль у тексті твору виконують назви релігійних предметів. Наприклад, символічного змісту набуває церковна чаша. Переховуючи її, люди ризикують життям. За чашу КатранниКові пропонують врятуватися разом з родиною, але за це він має згубити душу. Для Мирона це неможливо, бо що скажуть люди і як його зустріне небо? 

Чаша — символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Над романом «Жовтий князь» Василь Барка працював упродовж двох років. То була наполеглива й дуже важка праця, бо супроводжувалася, крім фізичних зусиль, глибокими емоційними переживаннями. Під час написання роману (1958-1961 рр.) в Нью-Йорку Барка сам був напівголодний. Це відновлювало емоційну пам’ять митця, і він створив страхітливу хроніку тяжкої долі українського народу. Письменник прагнув якнайточніше, найоб’єктивніше «увіковічнити» ті страшні для його народу події, розказати світові болючу правду про них. Водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з’явилася не документальна хроніка, а художній, великою мірою узагальнюючий, філософський твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на своєму шляху. Особливу увагу приділяє письменник образам дітей, які уособлюють майбутнє України. Вустами Оленки, чистого, безгрішного створіння, автор ще на початку твору проголошує мудру істину: жити треба на цій землі, як сонце, несучи світло і любов людям. Останні сторінки свого роману Барка присвячує знову дитині — Андрійкові. 

Символічною є остання сцена роману: збираючись в дорогу на світанку, Андрійко перевіряє схованку церковної чаші, таємницю якої його батьки й односельці не розкрили, «страшно помираючи одні за одними в приреченому колі». Малому здається, що над ними, їхніми могилами сходить не сонце, а чаша, як символ всепе-ремагаючого добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб «навіки принести порятунок». Образ Андрійка також є символічним. Хлопчик не тільки зумів витримати страшне життєве випробування, а з відродженою надією вирушає в світ — до відродження українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поза сумнівом, в усі часи, у тому числі й сього­дні, людям не обійтись без етикету. Адже уміння по­водитися в товаристві, гарні манери, вихованість, вишуканий смак, правильна, багата мова, ввічливість, поєднана з почуттям власної гідності, завжди цінува­лися в людині. В Україні перші писемні правила по­ведінки виклав у «Повчанні дітям» великий київсь­кий князь Володимир Мономах.

Він писав, щоб у до­мі своєму не ледарювати, брехні остерігатись, а куди б не прийшли і де б не зупинились, потрібно нагоду­вати і напоїти нужденного. Найбільше, на його дум­ку, потрібно шанувати гостя. Хворого слід провідува­ти, покійника провести в останню дорогу, бо всі ми смертні. Ніколи не проминути людину, не привітав­ши її, не сказавши їй доброго слова. Дотримання норм етикету роблять людину бла­городною, приємною іншим. Згадаймо Наталку з п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка». Вона любить і поважає свою матір і готова слухатись на­віть тоді, коли Терпелиха намагається примусити її вийти заміж за нелюба. Дівчина вміє красиво висло­вити свою думку, шанобливо ставиться до старших.

Правила поведінки й етичні цінності відображені також в усній народній творчості, зокрема в прислів’ях та приказках: хоч не пишно, та затишно; не май сто кіп у полі, а май друзів доволі тощо. Змінюються часи, змінюються й правила етике­ту: замість незрозумілих для сучасної людини заста­рілих правил з’являються нові, пов’язані з технічним прогресом.

На мою думку, це правильно. Обов’язково ма­ють існувати певні етичні норми, і їх слід дотримува­ти, бо є одна спільна умова: людина ні своєю поведі­нкою, ні зовнішнім виглядом не має завдавати незручностей іншим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, дорога Аліса!

Я читала безліч оповідань про вас і навіть дивилася фільм.І ваш персонаж здається мені найцікавішим, так як ваша історія наповнена пригодами, а я обожнюю пригоди.І якщо чесно, я навіть заздрю вам тому, що ваше життя є дуже цікавим і надзвичайно насиченим пригодами.Я вважаю,що таке життя є прекрасним.. Розповідь про вас перевернула моє життя, і завдяки цій історії, я почала все більше вірити в чудо.Ви являєтеся моїм кумиром.Я б із задоволенням познайомилася з вами в реальному житті.Ви — найкраща!

З любов’ю і повагою Христина