Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Однією із найулюбленіших тем Олеся Гончара є тема кохання. Як говорив сам письменник: «З любові — творчість, з любові — щастя людське». Практично у кожному його творі ми зустрічаємо розповідь про любов, таку в кожного різну, але таку однакову. Але новела «За мить щастя» просто приголомшує красоюісилою почуття кохання. Цей дійсно маленький шедевр Олесь Гончар написав у 1964 р. У творі автор передав свої давні тривоги й сумніви, пов’язані з історією, яку він чув, будучи в армії. Письменник воскрешає хвилюючі моменти тієї давньої історії й намагається осмислити те, що сталося…

Прочитавши новелу й усвідомивши її зміст, ще раз переконуєшся, що чудо можливе тільки в казках. Нерідко в житті все повертається так, що людині залишається лише безсило опустити руки. І немає таких людей, кому б хоча раз не довелося пережити таке. Автор новели — не виняток.

Твір написаний так талановито, що, читаючи його, зримо уявляєш собі цю картину:

«Суддя.

На сьогоднішньому засіданні розглядається справа Діденка Олександра, військовослужбовця-артилериста. Слово надається обвинувачеві.

Обвинувач.

Олександр Діденко звинувачується у втручанні в чужу родину в чужій країні, чим спричинив виникнення конфлікту між радянськими солдатами і населенням визволеної від фашистів території.

Цей «трагічний випадок, що скінчився смертю старого ревнивця в лікарні,… набув широкого розголосу в країні, про нього зчинила страшенний галас преса на Заході. Мовляв, який розбій чинять окупаційні війська, серед білого дня на жнивовищі вбивають чесних католиків, гвалтують їхніх дружин». До командування, яке й не заперечує, що вчинок сам по собі непрощенний, ідуть з вимогою винуватцеві найтяжчої кари.

Ви можете заперечити, що переможців не судять. Але своїм ганебним вчинком — убивством чоловіка звабленої ним же жінки — Діденко заплямував честь солдата-визволителя, підвів своїх товаришів. Щоб покарати зло і попередити повторення таких інцидентів, звинувачення вимагає для Діденка вищої міри покарання — розстрілу.

Захисник.

Можливо, мій підзахисний і заслуговує на покарання, але не таке жорстоке. Згадаймо, як розвивалися події того дня. Сашко у полі побачив жінку. Як дізнався пізніше, її звали Ларисою. Це було кохання з першого погляду. Молоді люди не могли опиратися сильному почуттю, яке спалахнуло між ними.

Існує цілий ряд факторів, які пом’якшують вину цього юнака. По-перше, він тоді ще не знав, що Лариса має чоловіка. По-друге, жінка відповіла взаємністю на почуття Сашка. Думаю, що вона не була щасливою в шлюбі із старим чоловіком, інакше ніколи б не стала на шлях зради. Та чи можна це назвати зрадою? Кожна людина прагне бути щасливою хоча б одну прекрасну мить. І має на це право. Тому, незадоволена своїм сімейним життям, Лорі відповіла на любов Діденка, який покохав уперше.

Несподівано на полі з’явився чоловік Лорі із серпом у руці. І такий у нього був вираз обличчя, що в голові Сашка промайнуло лише одне слово: «Смерть». І ще він згадав: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом. Почуваючи за собою зіщулену жіночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл».

Отож, якби мій підзахисний не зупинив чоловіка Лариси, то, не виключена можливість, що був би уже неживий. Тому, шановний пане суддя, це було не вбивство, а самозахист, який, на жаль, закінчився трагічно. Але чи можна було уладнати конфлікт мирним шляхом? Зрозуміло, що ні.

Тому Сашко Діденко має бути виправданий».

Сашко також впевнений у тому, що за любов не судять. А це була дійсно любов. Вона окрилила персонажів, вони відкрили для себе безмежний світ кохання, яке возвисило їх над усім і всіма, дало можливість зрозуміти і пережити таке, що відкривається небагатьом.

Любов має трагічне завершення: Сашка розстріляли. Що сталося з Лорі — невідомо. Але зрозуміло, що пам’ять про цю красиву й трагічну любов вона пронесе через усе життя як найбільшу святиню.

Образи Сашка і Лорі ніби доповнюють один одного, створюють єдиний повнокровний образ любові, яка завжди поєднує в собі окриленість і страждання.

Новела має яскраво виражений притчевий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Про це не каже вголос Олесь Гончар, він це передає через художні образи твору та його назву.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Минуло декілька років і ось Іван Сила з дружиною Мілкою та інші учасники цирку зустрілися біля входу в цирк «Бухенбах».Там на порозі їх зустріла мадам Бахенбах,далі вони пішли до зали, до їх рідної зали,та мадам промовила:»Любі друзі, а давайте зробимо шоу та покличемо усіх знайомих та друзів».Без роздумів всі згодилися на цю пропозицію.

Через тиждень прийшло багато гостей та циркачі зробили найкраще шоу за всі роки.Після усіх номерів люди йшли і тільки промовляли:»Цирк Бухенбах відновився»,і у цей момент повз них проходили Сили із своєю дружиною.

На наступний ранок мадам Бухенбах покликала усіх у свою кімнату та сказала:»Дякую вам всім за останній виступ,цирк Бухенбах розпадається». Та потім Іван викрикнув :»Ні, не розпадається,я не проти і далі тут працювати».Інші циркачі з ним погодилися ,вони не можуть жити без цирку,він — їхнє життя.Мадам усміхнулась та обійняла їх всіх,і вони пішли готувати наступне шоу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю,, що науково-технологічна революція буде розвиватися швидше на нашій планеті. Війни між країнами припиняться, і настане мир між різними країнами.
Якщо люди змінять свій характер, вони не будуть сваритися. Вони будуть дійсно піклуватися один про одного і ставитися до інших людей з повагою. Я сподіваюся, що люди залишать погані звички і зрозуміють, що куріння тютюну, вживання алкоголю і наркотиків шкодить їх здоров’ю. Думаю, що через 50 років на нашій планеті сигарети, алкоголь і наркотики вже не будуть продаватися.

Наша планета стане чистішою, якщо люди будуть охороняти навколишнє середовище. Люди повинні брати участь у прибиранні міст. Я мрію, щоб тротуари і пішохідні доріжки стали ширшими. Замість заводів побудують парки, і посадять багато нових лісів. 

На Землі буде багато сафарі-парків. Люди будуть ставитися до тварин з любов’ю. Між людьми і тваринами настане згода і рівновагу. Я сподіваюся, що браконьєри більше не будуть вбивати зникаючих і рідкісних тварин. Адже багато видів тварин занесені до Червоної Книги нашої планети. Я співчуваю тваринам, які зникли як вид в природі. Адже тварини — наші «менші брати». Люди повинні захищати тварин, тому що на Землі вже мало залишилося рідкісних тварин. Якщо ми хочемо мати майбутнє, ми повинні дбати про наше сьогодення! І ми повинні завжди пам’ятати: як ми ставимося до природи, так і вона ставиться до нас!

Це — те, про що я тільки мрію,я хочу допомагати планеті, на якій я живу!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Будь-яка проблема чи перешкода — це можливість стати кращим. На життєвому шляху трапляються різні випробування. Є проблеми, які вирішити просто, але буває й так, що не людина долає перешкоду, а перешкода нищить людину. Тому мені здається, що не кожен може стати кращим після сутички з труднощами.Неможливо жити так, щоб ніякі проблеми не виникали перед вами. І шлях кожного — це їх послідовне вирішення.

Нерідко трапляється, що людина падає духом і проблема здається їй нездоланною фортецею. На жаль, не завжди поруч може опинитися хтось, здатний підтримати, допомогти.

Яскравим прикладом цього є Чіпка головний герой роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», що під тягарем проблем і невдач зійшов на криву стежку й став пропащою силою. Вирісши в злиднях, в атмосфері ворожості, згодом він мав проблеми з власного землею та панством, що підірвало віру в добро й справедливість. Так у його душі закипіла ненависть до всіх людей. Своє горе Чіпка заливав горілкою, почав грабувати, урешті-решт став на шлях убивства. Він намагався подолати перешкоди, але вони, на жаль, здолали його.

А скільки юнаків і дівчат нині знаходяться у виправних колоніях за злочини, які вони скоїли в безвихідних, як їм здавалося, ситуаціях. Щодня в новинах ми чуємо якусь історію про загублену долю. А нещодавно в сусідньому зі мною будинку 20-річний юнак через нещасливе кохання заподіяв собі смерть. Безперечно, це слабкодухість. Але як їй запобігти?

Підсумовуючи, мушу сказати, що життя дуже непередбачуване. Коли виникає проблема, не кожна людина має силу волі здолати її, і, як не прикро це констатувати, потрапляючи в безвихідь, слабкодухі опускаються на дно життя або зводять із ним рахунки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не бійся ворогів – в найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – в найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство

(Роберт Еберхардт. «Цар Пітекантроп Останній»)

Байдужість — найстрашніший гріх .В останнє десятиліття в нашій країні спостерігається етичне падіння,яке росте в геометричній прогресії. Крім того, сумно, що під цими гаслами стало жити і доросле покоління, між тим виховане при соціалізмі, де, здавалося, всі були рівні і де вважали за честь допомогти ближньому своєму — такі собі «християни» без царя в голові.

У дитинстві вони слухали добрі казки, а саме де Добро перемагало Зло, переводили бабусь через дорогу, брали шефство над відстаючими в школі, із завзятістю гризли граніт науки і робили масу інших корисних справ. Тому, що ж сталося з багатьма з них зараз? чому люди стали байдужими не тільки до себе, а також а й до своїх рідних, друзів і сусідів? чому багато байдуже проходять повз чужу біду і не простягають руку допомоги нужденним? до яких наслідків може привести це тотальне байдужість і якими способами можна боротися з ним? давайте спробуємо поміркувати над цим. Безсумнівно, великий відбиток накладає прискорення темпу життя людей,а особливо в мегаполісах.

Головне, всього за один день сучасна людина отримує колосальний об’єм інформації,яку її предок з 18 століття дізнавався б за три місяці. І якщо наші попередники більшою мірою могли самостійно вибирати те, що їм було цікаво, на нас виливається ціла тьма бруду і вульгарності, перемішана з усіма досяжними людськими вадами і приправлена ​​цинізмом і кров’ю. Мабуть, ми стали сприймати вбивства, насильство та інші злочини як щось буденне і повсякденне, до слова навіть якщо вони відбуваються за «найближчими дверима». Ми вже не ті…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Білий кінь Шептало з одного боку заслуговував на свободу,але був змалку прикований до господаря і території дому.Його не навантажували важкою роботою,і це давало йому змогу розуміти те,що його хазяїн любить і цінує його більше за інших коней.Але одного дня, коли господар раптом змінив своє ставлення до улюбленця,це вкрай засмутило коня і він вирішує звільнитись з тенет неволі,як йому показалось тоді.

«Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». З точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. Але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. Перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. Я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня Шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. Але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоїть глибока алегорія.

Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…

Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру, плисти проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.

Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, що, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але ндумки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, допоможуть мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

                  “З моря джигітували солоні вітри.

                        Мчались степом і зникали в Закаспії…

                        Над станицею мовчали недосяжні голубі вірхів’я.

                        Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю…”

Так тривожно М.Хвильовий починає свій  “Синій листопад” і це насторожує читача. Пейзажі у творі – символ тривоги, втрачених ілюзій, передчуття небезпеки. Тому автор вживає прийом паралелізму, порівнюючи осінню негоду зі згасанням життя, мрій героя. Пейзажі, живуть і дихають, як люди. Виникаючи перед зором читача, вони створюють саме той настрій і почуття, які переживає герой: “… проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий  і мовчазний”, як і Вадим, головний герой новели, що помирає від тяжкої хвороби. Будучи блискучим психологом, М.Хвильовий через пейзажі розкриває стан людської душі з майстерністю лікаря – експериментатора. Описи природи змінюються в залежності від зміни настрою персонажів.
Тому на початку твору, коли серце Марії сповнене любові, надії, а Вадим ще намагається опиратися хворобі, “з моря джигітують солоні вітри”. Та, коли Вадим уже помирає, коли ”кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди”, тоді ”земля думала глибоку думу. Мовчали вітри”.
Пейзажі в новелі передають не тільки психологічний стан героя, його настрій, а й настрій усієї епохи, подекуди навіть передчуття майбутнього, у яке вірили Вадим і Марія, вірив сам М.Фітільов.
“Синій листопад” був написаний у 20-х роках. Тоді більшість романтиків ”революції” уже зрозуміли свою помилку, усвідомили, що присвятили життя спотворених ідей. Зрозумів це і Вадим, “герой Хвильового прозріває, та вже не може ”своїм життям до себе дорівнятись” : пафос, з яким він вирушив навстріч ”загірній комуні”, заземлений ”Чумаківською комуною”,  припорошений листям ”Синього листопаду”, притлумлений ”Санаторійною зоною”. Ідеал вступив у такі суперечності з дійсністю, про які творці революції навіть не здогадувались, і породила ця суперечність роздвоєність, фарисейство, спекуляцію ідеєю”. Туга, страх, самотність оселилась у їхній душах. Тими ж почуттями переповнена природа: “зорі сполохано перебігають по небокраю”, ”з моря пролітає самотня хмара”, ”невідомий і глибокий, сірий і таємний йде вечір”. Спочатку це тільки передчуття, але згодом вони стають дійсністю. Проходить час і тривога перетворюється на жах, самотність на безвихідь, життя на смерть. І тоді:
  
”На світанку… вдарив мороз.
Затривожшись дерева, пішла листяна хуга.
Дерева порожніли – голо.
й листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси“

Стоси опалого листя, як стоси втрачених ілюзій, стоси розчарувань, розгублених мрій, стоси трупів, якими будуть заповнені Всі “чорні, степові“ дороги.
Чорні дороги, чорний голий чорнозем, і так же чорно чорно виглядає Вадим, бо він хворий, хворий на  романтику. “Але романтика така“:він “закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність“.
Загалом, уся природа в новелі М.Хвильового символізує вічність.
Вічність “мільйонової“ маси, що упродовж довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя“. Ця вічність наповнена почуттям безнадії і в той же час великою вірою у краще майбутнє… Саме тому Марію перетворює “кохання таке зелене, як травневий цвіт“, “саме тому на заході було море… Море завжди нагадує мільйони років.“Природа в новелі – це той третій, що завжди поруч з героями. Вона відіграє безпосередню роль у розвитку сюжету, супроводжує ліричного героя гармонує з його думками й переживаннями: Марія “тривожно дивиться на захід і міцнішає вітер; осінь доживає останні дні, і останні дні залишаються у Вадима;коли ж Вадим хворий лежить на ліжку, за вікном “бреде“ 

Синій листопад – це своєрідний символічний лейтмотив новели. Осінь – пора мудрої просвітленості природи перед завмиранням. Золото листопаду робить її величною і, в той же час, по-родинному теплою. Але у М.Хвильового листопад синій і холодний, як перші осінні калюжі. І це не випадково, бо автор уподібнює порі листопаду власне прощання з ілюзіями.
Тому його кольоровий образ – концептуальний, у ньому реалізується філософська думка, виражається концепція життя.Синій колір у новелі М.Хвильового виконує важливу роль: це кольоро-ритм, тобто синтез світла, кольору і звука як стильової “домінанти української“ прози. Шеллінг у своїй “Філософії мистецтв“ також використовував символізм синього кольору, вважав, що “мовчання – це справжній стан безмятежного моря“. Синій колір у Хвильового – це простір, мрія, вічність, сум за втраченими ідеалами і революційною юністю. І в той же час не можна не відчувати, що він наповнений тривогою, сум’яттям і якимось важким сумом.
Герої поринають у “синій тривожні сни“, “синя ніч“ наповнює їхні душі болючою тишею, а за вікном “плентається“, “посувається“, “бреде“ синій листопад. Усі ці дієслова яскраво і повно передають реальність, у якій живуть головні герої. Вони ще не втратили своїх ілюзій, ще сподіваються розкрити “голубину книгу вічної“ поезії – світової:синьої.   
І, можливо, тому в такі хвилини синій листопад «урочисто бреде на схід » і зникає. А над станцією мовчать «недосяжні голубі верхів’я «. Верхів’я такі ж недосяжні, як їхні мрії: а листопад зникає у невідомих пісках, як зникли переконання. Але людям важко зрікатися своїх мрій, тому «ниряють над землею замріяні, далекі» душі Марії та Вадима. Вони дивляться на «невідомий, невідгаданий» листопад, слухають солоні вітри, чують, як пахтить синя ніч. Для них це спокій і вічність, це простір, який поглинув їх…
Ще одним провідним мотивом новели «Синій листопад» є Мати Божа — Марія.
Пресвята Діва Марія — особлива постать всесвітній історії людства та у свідомості багатьох поколінь. Ім’я це в давньоєврейській мові означає «піднесення «. В українському фольклорі воно єж досить поширене: образ Марії є лейтмотивом багатьох творів української літератури (П. Тичина «Скорбна мати «,І.Драч «Чорнобильська Мадонна «,У.Самчук «Марія «, вірші Е.Маланюка, новели М.Хвильового «Я (Романтика) «, «Арабески «, «Синій листопад «, його роман «Вальдшнепи «).
I це не дивно, адже Мати Божа — Марія — це один із так званих «вічних» образів — символів, тих образів, які, виникнувши за певних історичних обставин, мають велике значення, зберігають пізнавальну, виховну та естетичну силу. Будь-який символ завжди пов’язаний з таємницею, для розкриття якої» не досить одного прочитаного твору. За кожним символом, особливо традиційним, упродовж віків закріплюються асоціації:
що притаманні слову і разом з ним «переходить»у новий текст. Так,
вживання образу Марії в літературі: та релігійному фольклорі пов’язане з
асоціаціями, що викликає у свідомості читача Мати Божа, біблійні
відомості про яку покладені в основу утворення символу материнського
всепрощення, добра, миру, а подекуди й самої України.
Мати Божа, яка може все простити и зрозуміти, до якої ми
звертаємось у найскладніші хвилини життя: і Жінка — берегиня роду,
мати, яка віддає на війну своїх синів, або молода дівчина, яка ніколи їх не
народить і не зазнає кохання, бо її суджений був убитий в години
лихоліття.                    
Для мене ж найбільш дорогим і близьким є образ Марії – звичайної українки. Саме цю Марію ми зустрічаємо в «Синьому листопаді». У цій новелі вона уособлює Любов, Добро та Надію на віднайдення втраченого раю і  відновлення душевного спокою.
Та на початку твору ця Марія нагадує Марію із «Скорбної Матері» П. Тичини. Бо обидва твори — це апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції. У криваві дні революційного геноциду обидва письменники звертаються до тієї постаті, яка для всіх людей втілює доброту і захист. У П. Тичини Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розтинали її сина.

Саме такою була тогочасна дійсність, бо Марія — жінка, яка народилася для того, щоб зустріти своє щастя, віддатися йому сповна, сміятися назустріч виру, дивитися в очі коханому і пестити немовля, має бути «песиком революції», має служити ідеї, в якій вона завжди сумнівалась. А двоє люблячих людей знищують у собі вічний інстинкт: бажання любити і бути любимими, «вони стають ворогами», а ворогам, як відомо, не до кохання.
Не можна не помітити, що Марія сильніша за Вадима, бо те, чого хотіла вона, «зветься: рух у перед, а не назад. Це не романтика», бо вона передбачає, що «загірна комуна «, казкова країна, де панує злагода, достаток, добробут і гармонія, перетвориться на марево, сон, ілюзію, в якій розчаруються навіть такі романтики, як Вадим. Тому впродовж новели з нею відбуваються швидкі метаморфози: з «крапки вночі» і «жаби з геологічної еволюції» вона перетворюється на «струнку, пружисту, гірської  породи».
Невипадково «гірської породи», адже гори, як і море, — вічні і недоступні, величні й таємничі, їх не можна підкорити. Таким сильним міг би бути і Вадим, але він захворів… на романтику, в якій пізніше розчарувався, а людина, яка втрачає мрію усього свого життя не може бути щасливою. I те, що Марія сильніша за Вадима, — не вибір, вона змушена бути такою, бо вона — «останній з могікан «, а, коли біля тебе хтось потребує допомоги і розраховує на неї, коли ця допомога останнє, що можна отримати в житті, мимохіть стаєш сильнішим. Марія була з Вадимом до останнього подиху, розділила з ним його мрію. Та це йому не допомогло, і ми це бачимо в останніх рядках новели, які є кульмінаційними:

«Вадим ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові.
Марія голосно и схвильовано сказала: — По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою. Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила… … Те, що вона промовила, здавила тиша… Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла».

У цих рядках автор використовує такий художній засіб, як умовчання. Тому читач сам може домислити, якими були останні слова, що їх почув Вадим від Марії…
Образи-символи Матері  Божої та синього листопаду дають поштовх іншим символам «психофізичного та психологічного характеру (зорових, слухових, дотикових, на означення болю, розпуки, відчаю та інших станів в умовах психофізичної перенапруги)».
Взагалі, уся новела «Синій листопад» може бути блискучою ілюстрацією до символічної манери письма. Мінливість, бурхливість, колоритність, за якими в кінцевому результаті вимальовується цілісна картина — саме так письменник вводить нас у світ подій, у душі головних героїв.
Він знайомить нас з витвором мистецтва, фабула якого стиснута, наче в тугій пружині. Тому важливу роль у творі відіграють образи символи. Вони допомагають нам краще зрозуміти задум письменника, розкрити внутрішній стан героя. Деякі з цих символів супроводжують героїв упродовж усього твору, інші з’являються і зникають наче сполох блискавки. I це додає новелі драматичного ліризму: «Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо». Прочитавши такі рядки, кожен мимохіть відчує чи то душевний біль, чи то жаль, чи то страх. Страх за людину, що втратила душу. А серце переповнюється ненавистю до насилля, усвідомленням глобальної трагедії  рідної України та її людей, придушених чорною тоталітарною машиною влади, яка захоплює людину у свої лещата і випалює її душу. До речі, є у М.Хвильового и символ огнища, степового пожару, що палить Вадима.
Та цей символ передає не тільки страждання головного героя, його хворобу. Доля цього вогнища — це доля Вадимових мрій: «Вадим догоряв… Огнище вмирало». Огнище згасає і це символізує поступову втрату надії; втрату віри в комуну, в революцію. I, напевно, десь у глибині душі Вадим це розуміє, бо не можна жити в такому варварському суспільстві, як і не можна побудувати щастя одних на стражданні і смертінших. Тому «Марія погасила останню головню – і огнище вмерло.А разом з ним вмерли хворобливі ілюзії»
М.Хвильовий вживає свої  символи у градації: церква проколола небо, Вадим, як і  синій листопад, доживає останні  дні, догоряє вогнище, а «в стіну глухо входять цвяхи». Та читач розуміє що насправді ці цвяхи вбивали не в стіну, а у Вадимові мрії; його серце, яке вже спустошене до краю. Тому «це — останні цвяхи: завтра свято». Ця ситуація чимось нагадує пір під час чуми: натовп, маси радіють і прикрашають клуб гірляндами, а за стіною лежить покійник, якого душить «кашель сухий, як степовий пожар», а серце крає розуміння того, що комуна – це лише недосяжна мрія, а революція пішла хибним шляхом. Твір закінчується оптимістично: Марія залишається живою» йде на схід». І хоча «по республіці … урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви», надія не зникає – вона в серці Марії, й життя Марії – жінки, а не революціонерки продовжується:
 «В синій ночі не було видно, як летіли гори. Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч. Марія йшла на схід. Кавказ мовчав у гірській задумі

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної грамотної людини є своя бібліотека. Сюди входять книги, які їй належать. У когось бібліотека велика та серйозна, набувається довгими роками. Наприклад, велика бібліотека у мого дідуся. У нього в шафах зберігається багато спеціальної літератури з математики, фізики, техніки тощо.

Зазвичай я користуюся книгами своїх батьків. Серед них багато художньої літератури, класики, яка вивчається в школі. Але у мене є також своя власна бібліотека, правда, невеличка. Вона стоїть на окремій полиці. Вона складається з тих книг, які мені дарують на свята.

Більшість цих книжок — історичні романи, романи — «фентезі», а ще історичні енциклопедії з картинками. Я люблю читати про пригоди людей у ​​минулі епохи, а ще про реальних історичних героїв. Мої друзі та родичі всі знають про моє захоплення та намагаються дарувати мені книги з цієї теми.

Правда, в мою колекцію «затесалося» кілька інших книг: учбових, детективи та «жахи» про вампірів. А ще два шикарних ілюстрованих тома поем Шевченка, видані ще за радянських часів. Їх мені подарувала бабуся. Всі книги в моїй бібліотеці — прочитані.

По тому, яка у людини бібліотека, можна судити про його особистість Якщо там суцільні «бандитські» трилери та дурні еротичні романчики, значить, інтереси в людини відповідні. А ось маленька бібліотека ще не означає, що людина мало читає . Адже деякі люди користуються електронними книгами, а інші беруть їх у бібліотеці, щоб не зберігати їх вдома та не витрачати зайвих грошей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе можна зруйнувати. Можна створити штучні смердючі моря на місці широких розливів Дніпра, можна осушити Скарбне, і тоді тут ніколи не буде туманів, можна зруйнувати віковічний козацький собор, а на його місці побудувати шашличну або гігантський холодильник для м’ясокомбінату, та не можна, на жаль, повернути все назад, не можна насолоджуватися шумом зрубаного дубового лісу, запахом знищених очеретів… Людина звикла думати прокористь для тіла, але забуває про користь для душі, а її ж ні за які гроші не купиш. Із цього забуття починається руйнач, на мою думку. 

Будівник починає з малого, а користь має велику: «Хто посадить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти проклянуть,» — така програма в Ізота Лободи. Талановитий сталевар всіх ділить на майстрів і браконьєрів Тарасовим словом: «Той мурує, той руйнує…». Гірко, що син його став духовним браконьєром. А може, воно так і треба, щоб «насупроти кожного майстра… був і свій браконьєр?» Напевно, звідси й беруться «дикі коні доби», яким просто кортить розбити вітрину, напитися, похазяйнувати у святому місці. Такий «мотлох історії», як Володька Лобода, Таратута, лектор, не має страху в душі, бо в ній немає вічних цінностей, пам’яті роду, в ній «чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ». 

Попереджає О. Гончар словами Яворницького: «…Зайнятий руйнуванням неминуче деградує…», бо для розвитку потрібно докласти зусиль, а деградувати легко, лежачи на дивані або п’ючи вино в кафе. Письменник, створивши свою філософію життя, переконує кожного читача берегти собор своєї душі, виховувати в собі будівничого краси. Тільки за цієї умови ми зможемо зберегти життя на планеті, не залишитися безбатченками на своїй землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що люди довкола нас — не просто натовп стандартних «я», а неймовірна кількість неповторних світів. Не можу не приєднатися до такої думки. Цю позицію я хотіла б ар гументувати низкою міркувань.

По-перше, кожен із нас — особистість, яка прагне виявити свою індивідуальність. Ніхто не хоче бути нецікавим, безбарвним.

Підтвердженням такої думки є вислів Михайла Стельмаха: «Погано, коли в людини все сіре: і душа, і думки, і погляд. Сірі тільки перепілки гарні». І сам письменник був індивідуальністю в усесвіті українського письменства^ За неповторність високо оцінена і творчість Олександра Довженка. «Земля», «Україна в огні», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна» — усі ці твори зробили видатного митця справжнім поетом кіно.

По-друге, повага до інших, толерантне ставлення до їхніх пере конань, смаків і почуттів — якості, котрі підтримують людей у соціальному розвитку і які ми не повинні втрачати за жодних об ставин.

Факти історії, як ніщо інше, переконують у слушності наведе них вище міркувань. Усім відома трагедія Голокосту, що пока зала, до яких жахливих наслідків може призвести приниження нації. Побутова нетерпимість до чужих суспільних ознак пере росла в глобальну катастрофу, яка принесла смерть і горе. Безперечно, можна навести ще чимало аргументів і прикла дів на користь моєї позиції, але й запропоновані вище пере конливо доводять, що кожна людина — унікальний, неповтор ний світ.Звичайно, кожна людина є особливою, вирізняється з-по між інших. Тому я погоджуюсь із цією думкою та підтримую її.

Отже, хочу зробити висновок, що всі ми — «безліч всесвітів різ них», а в кожному з нас є неповторне, індивідуальне. Ми маємо берегти й плекати його, не зрікатися своєї унікальності й не дава ти нікому її нищити.