Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цілком можна сказати, що покликання — це улюблена справа. Справа, в якій людина живе своїм власним життям.

Зрозуміло, що напрямок, в якому наші сили застосовуються, не буває для нас байдужим, — навіть якщо хтось цього і не відчуває достатньо гостро. Гострота цього почуття становить міру нашої відповідальності перед самим собою. Треба визнати, що більшості людей цієї відповідальності не вистачає. Але широка популярність алкогольних напоїв говорить про те, що покликання все-таки є і у них, і, занедбане і нехтувати, турбує і мстить за себе, не дає спокою.Покликання — це твій персональний сенс життя, перетворений в практичну мету.Покликання — це твоя неповторність в цьому світі, як твій обов’язок. Це загострене почуття відповідальності за те, що ти є в цьому світі.

Все виглядає так, як ніби хтось створив нас для якогось завдання.Може, воно й так, а може, і простіше: адже унікальність кожного — факт незаперечний, біологічний; проігнорувати його — значить проігнорувати в цьому житті себе самого. 

Чи є покликання у кожного?Безумовно, не у кожного воно виражено в рівній мірі; хтось в розлуці з ним гине, хтось безперервно його шукає, а хтось ніби про нього і не замислювався і відчуває себе цілком добре. І все ж, мабуть, воно є у кожного. Але тут є свої «але».

Перше, очевидно, — покликання може не збігатися з наявними в об’єктивному світі можливостями його прояви. Що робити орачу (кріпаку) з нахилами поета або фізика? Залізна необхідність, рівна дурному нагоди, чи не може перекреслити саме геніальне покликання? Цей нещасний орач буде на загальну думку тільки ледар, недолугий чоловік …

Це можна заперечити, що і неграмотний орач може бути як поет, якщо дозволить собі не прагнути стати занадто успішним орачем: адже важливо не те, визнаний ти в цій іпостасі, і не те, чи є у тебе друковані твори, а те, як ти сприймаєш світ; та й головне знаряддя поета, слово, у кожного в невід’ємною власністю. І щось подібне, в загальному, можна сказати про орачів-природничників: осягати чудову закономірність природи можна на різних рівнях.

А вже якщо прийняти гіпотезу покликання, як покладеної на нас Творцем завдання, з якою він запускає нас в цей світ, то подібну проблему і взятися нізвідки: Пушкін народиться не раніше, ніж на землі з’явиться книгодрукування, і Ейнштейн не раніше, ніж з’являться університети і ядерні прискорювачі.

Що до тих людей, які свого покликання не шукають і відчувають себе комфортно, то тут можлива і така розгадка: вони його вже знайшли. Ну, не так уже й важливо, бути кошторисником або креслярем, якщо покликання — сім’я, а на роботі важливо тільки на цю сім’ю заробити.

Так що завжди є сенс наполегливо шукати своє покликання в тих готівки обставин, над якими ти дійсно не владний. (Застереження «дійсно» необхідна тому, що іноді покликання здійсненно, але ціною певних втрат, і це ще не означає «не владний».) Можливо, покликання здійсненно і в дійсно несприятливих умовах, але ціною твоєї успішності по соціальним мірками — тобто якщо НЕ міряти, так би мовити, покликання по визнанню. А можливо, і в найнесприятливіших обставин покликання знайде якісь нові і несподівані шляху, яких ніколи не знайшло б в обставинах стандартних, — практично з будь-якими обставинами можна, так би мовити, співпрацювати … Покликання — як будь-яка моральна завдання: така ж виникає і вирішується не в спеціально створюваних зручних умовах, а «там, де ти стоїш».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для сучасного українського читача поет Євген Маланюк й досі залишається досить таємничою постаттю. Перш за все, через те, що більшість наших співвітчизників познайомилася з його творчістю зовсім недавно, а також через те, що поезія Є. Маланюка відрізняється глибокою філософією і інтелектуальністю, вона сповнена алегоріями, метафорами і символічними означеннями.

Розмірковуючи над роллю поета в суспільстві, Є. Маланюк виділив два види творчих особистостей – талановиті і геніальні. Ознаки відміни між цими двома видами досить складні, але в загальних рисах вони виглядають приблизно так: талановитими поет вважав тих митців, які своїми творами формують суспільну думку, а ось геніальні митці піднімаються на значно більші висоти, вони мислять міфологічно, інтуїтивно, впритул наближаючись до виключно релігійного сприйняття краси і мистецтва. Прикладом геніального митця для Є. Маланюка усе життя був Т. Г. Шевченко.

Для справжнього поета талановитий, а тим паче геніальний митець – це людина, яка наближена до статусу Бога, статусу Христа, оскільки тільки він спроможній осягнути вічні істини буття і здатний ними оперувати у своїй видатній творчості. Але, не зважаючи на творче вивищення, для Є. Маланюка митець повинен буди єдиним зі своїм народом, нероздільним з ним. Він на рівні свідомості повинен всотувати в себе відчуття національної приналежності. Справжній поет завжди повинен представляти не свою особу, а усю націю, без цього його творчість втратить свій глибинний дух і значення. Є. Маланюк впевнений, що: «інтернаціональним поет може зробитися, але народжується він завжди нацією».

Таким чином, для Є. Маланюка мистецтво є не тільки виявом суб’єктивного світосприйняття окремого автора, а й виявленням у художньому творі національного духу. І якщо в нації немає вождя, тоді її вождями стають поети. Саме такий підхід автор послідовно реалізує у своїй творчості. У поезіях Є. Маланюка митець – це, перш за все, носій колективної пам’яті і співець народу. Для того, щоб окреслювати роль митця у символічному вигляді, він досить часто використовує такі означення, як «майстер» і навіть «ремісний», які, на мій погляд, виражають високий рівень поетичного мислення автора:

«Ось вічність, ось – крізь хмар прозорі пасма…
Мою гортань стискає холодна спазма:
Стає майстром вчорашній ремісник».

У світосприйнятті цього незвичайного поета процес художньої творчості асоціюється с важким і виснажливим процесом жнив, а Муза виступає в образі в’язальниці снопів:

«Все жну жита непоборимий,
Від поту праці вже сліпий,
І Муза перевеслом рим
Ось в’яже строф моїх снопи».

Приблизно в такому ж контексті Є Маланюк описує й поетичне слово – зерно, яке повинне впасти у плодючий ґрунт, але перед цим від кожної такої зернини потрібно відділити порожній кукіль.

На думку поета, митець відіграє надзвичайно важливу роль у будь-якому суспільстві і несе перед ним величезну відповідальність. Для осмислення цієї ролі Є. Маланюк у своїх поезіях використовує образи шестикрила, Мойсея, апостола, Предтечі і Месії, які підкреслюють драматизм проблеми і носять філософський характер:

«А я мушу не зморено – просто –
Смолоскипом Тобі Одній,
Я –  кривавих шляхів апостол 
В голубі невечірні дні».

Коли Є. Маланюк писав: «Геній поневоленої нації завжди є скаліченим Прометеєм», поет мав на увазі й себе самого. Адже йому доводиться страждати через усвідомлення своєї відокремленості від нації і пригнобленості своїх співвітчизників.

Однак, навіть неприйнятий своєю нацією, він не здатний віддатися служити чистому мистецтву і зрадити свій народ, не здатний зосередитися виключно на творчості. У якийсь час Є. Маланюк у своїй творчості досягає тієї трагічної межі, яка подібна розп’яттю Христа і повній самовіддачі.Наряду з цими філософськими проблемами у своїй творчості поет продовжує характерні для української класичної літератури мотиви боротьбі зі злом за допомогою поетичного слова, яке використовується як зброя і створює образ поета-борця:

«І зло бушує, як повінь,
І зло поглинає світ…
Поможи мені лезом любові
Виконати заповіт».

У творчості Є. Маланюка останніх років ліричного героя все частіше заступає образ філософа, який займається пошуками сенсу життя:

«Я зраджую самого себе
–  для Тебе, для Тебе.
Бачиш, пишу вже не ямбом побідним,
Ямбом юнацтва.
Нема навіть ритму, ні рими,
Бо серце вже втратило ритм
і не зазнає
консонансу рими».

Тема ролі митця і мистецтва у суспільстві є провідними у творчості Є. Маланюка і в значній мірі проявляє процес самоусвідомлення та творчого розвитку поета.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ну і постійно так… Завтра кину курити… Завтра почну бігати… Завтра почну нове життя… Завтра… Коли це? Це не сьогодні…
В чорний ящик. Вічно чекаємо день котрий ніколи не прийде. З одної сторони, перед собою совість ніби й чиста, в думках переносишся в той майбутній час, де так приємно відчувати що це вже зроблено. Але насправді цей час чомусь не приходить…
Так може є сенс відмовитись від гарних дат і красивих фраз? Як гарно звучить “почати нове життя з нового року”, але чомусь насправді першого числа ти прокидаєшся з болем у голові і от що що, а думки про нове життя в ту п’яну голову ніяк не лізуть… Десь так числа третього згадається про гарний намір почати нове життя ,але скоро знову свята, а там складно… Краще вже після… . І так до бескінечності. 
Напевно, так складений розум людини, щоб в будь-якій ситуації знаходити собі виправдання. Обставини? Що ж виходить? Невже ми всі заручники обставин? Невже не можна нічого зробити, лише потикати своїм недолікам і жаліти втрачений час?
А може просто варто при наявності бажання не шукати кращого часу? Як на рахунок того, щоб не одразу перевертати весь світ чи розвертати своє життя в іншу сторону? Зробити маленький крок, але зробити його зараз, не чекаючи більш підходящого часу? Кинути курити — хоча б курити менше… Почати бігати — хоча б зарядку з ранку робити… І так у всьому.

Великі справи починаються з малого, неможливо в один момент все змінити. Людина -це як великий архітектурний об’єкт, якшо весь час його будували як попало, то за один день з халтурної нори замок не виросте…
Хочеш змін? Почни сьогодні. Завтра може бути пізно…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нерідко можна почути, що деяких людей називають людьми з великої літери. Відразу стає зрозуміло, що така людина користується великою повагою, що до неї ставляться не так, як до всіх інших, а набагато краще. Деякі буквально відразу ж настільки очаровуються цими словами, що й самі хочуть, щоб їх називали людьми з великої літери. Ставитися до цього потрібно з розумінням, адже далеко не завжди люди раціонально осмислюють власні бажання. Втім, зовсім незайвим буде розібратися в цій цікавій категорії і визначитися, як стати людиною з великої літери самому.

По-перше, варто визнати, що ця категорія є суто суб’єктивною – хіба мало хто кого ким вважає? Я можу вважати людиною з великої літери чоловіка, який живе в сусідній квартирі, хоча ніхто, крім мене, з ним взагалі не спілкується, а він сам не домігся в житті нічого видатного. Звичайно, найчастіше людьми з великої літери вважають тих, у кого якісь досягнення все-таки є, але насправді це зовсім не є обов’язковим. Кожна людина – це власний великий внутрішній світ, і вона має повне право самостійно визначатися, хто для нею є людиною з великої літери, а хто – шахрай і пройдисвіт. Такий устрій людського розуму і сучасні реалії прав людини. Всі ми маємо право робити власні судження і з упевненістю їх відстоювати.

Якщо ж говорити про звичайних популярних особистостей, у яких багато шанувальників, які, у свою чергу, вважають цю людину людиною з великої літери, то, звичайно, популярність чогось варта. Якщо ви хочете стати популярною і відомою людиною, вам потрібні два дуже важливих елемента – велика праця і маленька удача. Праця потрібна для того, щоб вичавити зі своїх Богом даних здібностей справжній максимум, щоб не залишатися посередністю, а по-справжньому розвиватися, ставати кращим, і в кінцевому підсумку прийти до успіху. Втім, іноді такий успіх неможливий без вдачі. Іноді трапляється так, що людина робить все правильно, але їй ніяк не щастить, а потім, в один прекрасний день, удача посміхається, все змінюється і успіх вже невідворотний. Таке життя.

Якщо ви хочете стати людиною з великої літери для окремої особистості, постарайтеся справити на цю особу як можна більш сильне враження. Не факт, що це буде дуже просто зробити, але це можливо завжди. А ось стати людиною з великої літери для безлічі людей – набагато складніше, але теж можливо, в цій справі не обійтися без праці і крапельки удачі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Габріель Гарсія Маркес — письменник, для якого чарівне і справжнє, фантастичне і реалістичне, містичне і дійсне, поетичне і прозаїчне є нерозривними. Мови їхньої янгол не розуміє, та й вигляд має зовсім не янгольський — якийсь беззубий, маленький стариган з облисілою головою. Крила, правда, у нього є, і навіть лікар, який оглянув його, здивувався: крила ростуть так органічно в його тілі, що виникає запитання: чому вони не ростуть у людей? 

З якогось іншого світу до людей раптом злітає янгол, а вони ставляться до нього, як до великої курки, ще й поселяють у курнику. Доглядають за ним, але зиск свій з цього мають. На таку дивину подивитись хоче всяк, і подружжя дуже швидко збагачується — тепер у них двоповерховий будиночок, ферма для кролів, у них є досить грошей. 

А може, і янголові щось перепало? Дзуськи! Янгол ніби й ні до чого! Його дзьобають кури, вишукуючи в ньому «космічних паразитів», безбожники кидають у нього камінням, а один «сміливець припалив йому залізякою бік, і очі старого наповнилися слізьми». Оце такі люди. Ну, майже як кури, а то й гірше, бо кури хоч тілу янгольському допомагали, а люди дошкуляли і фізично, і морально. То хто ж хворий — янгол, який не може злетіти, чи оці люди, для яких цирковий інтерес,прагнення розваг, жага збагачення перекриває щось вище, більше, цінніше? 

Думаю, що Маркес хоче показати байдужість людини до всього — вона вже звикла до різних див, то й янгол — просто звірина, не більше того. 

«… і подивився Господь Бог на землю, і ось вона розтлінна: тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі…» Бог насилає потоп на землю, щоб очистити скверну, знищити зло. Маркес використовує біблійний варіант: дощ іде вже три доби, і в цей час з’являється постраждалий янгол. Якби людина зупинилася і подумала, вона б зрозуміла, що це знак Божий, це випробування, послані з небес, щоб установити рівновагу добра і зла, щоб врятувати людей. Але не тільки прості люди не мають шанобливості до янгола, не вміють захистити нещасного старого і церковні служителі. Крила для них не доказ янгольської приналежності, а от документ, папірець від самого Папи міг вирішити усе. Але листування «могло б тривати поки світу й сонця»… 

З весною янгол почав набирати сил, Він відроджується, як і земля, стає молодшим, дужим, злітає в небо і покидає цих людей, які так і не змогли, не захотіли знайти з ним спільної мови. На очах у Елісенди — сльози, але не від того, що їх покинув янгол, а від того, що вона ріже цибулю. її почуттів не вистачило навіть на такий простий людський вчинок. 

Маркес символічно, через натяки і алегорію показує єство сучасної людини, яка з усього хоче мати самий тільки зиск і не помічає, що незвичайне, святе, рятівне — поряд. 

Дуже часто так буває у житті: людина чекає чогось більшого, мріє про краще, і не помічає того, що це «краще» вже є, його тільки потрібно помітити і прийняти. 

Я думаю, що кожен може у своєму житті віднайти такого втраченого янгола. Я через свою дурість втратив друга, бо поряд були ніби і. Тепер я розумію свої помилки, і в мене теж часом виступають їй. І вони зовсім не від цибулі…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Небагато поетів так вплинуло на формування національної свідомості українців, як вплинув Т. Шевченко на духовний розвиток України, формування національної свідомості. Поезія митця навчила його сучасників пізнавати і засуджувати несправедливість у суспільстві. Шевченків «Кобзар» — найволелюбніша книга усіх часів. Воля, прагнення до неї звучать з кожної її сторінки.

Улюбленими героями Великого Кобзаря були народні богатирі, повстанці-гайдамаки, козаки-запорожці, що обороняли свій рідний край, були носіями народної правди і честі.
Саме про повстанців, про часи Коліївщини розповідається в його поемі «Гайдамаки». Це поема полум’яного й грізного народного гніву, народженого одвічною соціальною і національною несправедливістю:

Замучені руки
Розв’язались — і кров за кров,
І муки за муки!

Повстанці палко прагнуть визволення. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини, рідного краю від польських панів-поневолювачів. Це «орли», що злетілися на прохання України.
Величні й прекрасні герої поеми: Гонта, Залізняк, Ярема. Забувши про особисте, стає на бік повсталого народу Іван Гонта. Максима Залізняка гайдамаки називають батьком, бо він турбується про кожного знедоленого і прагне волі для України. Ярема — представник найбідніших верств населення. Він мріє про справедливу гетьманську владу, героїчно бореться за здійснення своїх прагнень.У кожному рядку твору відчувається могутність, масовість гайдамацького повстання:

Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили…

Теми козацьких походів поет торкається і в поемі «Гамалія». Головний герой її — Гамалія — узагальнений образ козацького ватажка, військо якого з веселою піснею іде визволяти братів з неволі:

Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги;
Козацтво преться без ваги –
І покотились яничари.

Читаючи ці рядки, проймаєшся повагою до своїх предків, героїчного минулого своєї країни, відчуваєш всю велич і красу козацької звитяги.
Про виступ козаків у морський похід на Царград читаємо у вірші Кобзаря «Іван Підкова». Поет змальовує в ньому часи, коли в Україні «ревіли гармати», коли запорожці «вміли панувати».
Про перемогу козаків над військом польської шляхти у 1630 році під Переяславом оповідає нам поема «Тарасова ніч». Головний герой твору — славний козак Тарас Трясило, якого Т. Шевченко оспівує особливо натхненно:

Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятувати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!

Поет захоплювався козаками, захисниками України, вірив, що пам’ять про них житиме вічно в думах, піснях, у творах кобзарів:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Так, дійсно, слава України — це «козацька слава». І ми, нащадки славних запорожців, повинні знати своє героїчне минуле, пам’ятати про ратні подвиги своїх предків. Саме таку мету ставив перед собою Великий Кобзар, зображуючи велич і красу козацької звитяги у своїй творчості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У першому романі з цієї серії Золя розповідає про походження сім’ї Ругон і Маккарів, а також про виникнення у Франції Другої імперії, що дала великі можливості для буржуазних спекуляцій і авантюр. Розповідь починається з передмови автора, в якому Золя чітко формулює своє завдання письменника-натураліста:

 «Я хочу показати, як одна сім’я поводиться в суспільстві, розвиваючись, дає життя десяти, двадцяти індивідам. Вони, на перший погляд, зовсім не схожі один на одного, але, як свідчить аналіз, дуже тісно поєднані між собою. Спадковість, так само, як і сила тяжіння, має свої закони ». 

Вже на самому початку роману ми знайомимося з сином ремісника і одним з головних героїв Сильвером, який чекає кохану дівчину М’єтту. Коли робітники збираються виступити проти монархії, молоді люди стають в авангарді колони. Золя з явною симпатією малює красивий портрет юнака і його ніжну шкіру. Потім слідує детальний опис провінційного французького містечка Плассан, де і розгортаються основні події роману. 

Його мешканців Золя поділив на три групи: дворяни, буржуазія і ремісники. Дається оцінка кожному стану у світлі державного перевороту 1851, в результаті якого республіканський лад змінився монархічним. Представники кожної з груп ведуть себе в цій ситуації особливим чином. Паралельно з лінією Сильвестра йде розповідь про засновницю роду — Аделаїду Фук. Вона походила з розбагатілих міщан, але не була прагматичною і не шукала супутника життя у своєму середовищі. У крові цієї жінки вирувала пристрасть до плотських насолод, і тому її потягнуло до розбійника і контрабандиста Маккари, який не бажав зв’язувати себе узами шлюбу. Таким чином, їхні діти Антуан і Урсула сповна сьорбнули горя через свого статусу незаконнонароджених. Після смерті коханого Аделаїда охолола до всього, навіть до дітей. Частково вивести її з цього стану вдалося чоловікові на прізвище Ругон. Від їх уже законного шлюбу народився П’єр. Успадкуввши від батька мужицьку хватку, він з гідним завзяттям проклав дорогу до спадщини матері. 

Аделаїда ж доживала віку в маленькому будинку на околиці Плассана, який дістався їй від Маккара. Шлюб П’єра Ругона з Фелисите приніс велике потомство. У перші п’ять років ця тендітна жінка народила трьох синів (Ежена, Арістіда і Паскаля), а потім ще двох дочок. Золя дуже докладно описує синів П’єра, які успадкували риси свого батька. Також багато місця він приділяє характеристиці Паскаля, хоча той, мабуть, був винятком із правил. Не було в ньому «фірмової риси Ругон» — нестримного прагнення до збагачення. Напередодні лютневої революції 1848 року троє синів П’єра опинилися в Плассані. На прикладі роду Ругон Золя дає характеристику середнього прошарку суспільства і тому, як політична картина в країні відбивалася на їх можливостях. Використовуючи політичні події в своїх інтересах, Ругони нажили капітал. Беручи участь у всіх стадіях політичної кризи, вони піднеслися на руїнах свободи. А коли республіка впала, взяли безпосередню участь у її розподілі. Золя робить ретельний аналіз політичних сил Плассана, які зіграли свою роль під час революції 1848 року. Дворян і буржуазію об’єднала ненависть до республіки, а по-справжньому захищали її тільки ремісники і селяни. Після тривалої служби в армії повертається старший брат П’єра по материнській лінії Антуан. Солдатське життя досить сильно розбестило його, він став п’яницею і ледарем. 

Антуан хоче судитися з П’єром за спадщину, але не знаходить у своїх родичів підтримки. У нього народжуються троє дітей: Ліза, Жервеза і Жан. Між тим, політичні події 1851 продовжують бурхливо розвертатися і дістаються Плассана, докорінно змінюючи життя його мешканців і долі героїв роману. Сільвер разом з М’єттою вливаються в загін повсталих робітників. Антуан Маккар, якого пролетарі вважають своїм, входить у змову з П’єром Ругоном. Він заманює в пастку республіканців, в рядах яких і його племінник Сільвер. Ціну зради в 800 франків П’єр зобов’язується йому оплатити. Під час бою гине М’єтта. Сільвера розстрілюють жандарми. Зате Ругон ці ж події відкривають шлях до успіху. В їх жовтому салоні чути грім оплесків. Феліс не приховує свого захоплення. П’єр піднімає склянку за імператора!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина з великої літери — це та людина, яка надихає інших людей, ділячись своєю любов’ю до життя. Любити життя, незважаючи на всі її труднощі, дуже нелегко, але деяким людям з глибокою душею це вдається. Наведу приклади.

У тексті Бориса Єкимова розповідається про чоловіка, який втратив радість життя, і про молоду студентку,яка радісно вигукує про прості дрібниці — новорічні подарунки своїм близьким. Почувши її наповнені радістю слова, чоловік надихнувся, і йому відкрилася краса в простому, буденному: в «малиновому чистому заході», в «річечці під гнучким дерев’яним містком», в дитячому сміху. Він досяг істини. Зрозумів, що щастя в дрібницях, в тому, чого раніше не помічав. Він побачив стару дорогу до дому, по якій він проходив десятки разів, по-новому. Він знайшов надію на краще, то, без чого жив раніше. Просте вигук з дитячою невинністю змінило погляд дорослої людини на світ. А все тому, що дівчина любила і цінувала життя, своїх близьких. Їй подобалося дарувати людям радість, а коли ти даруєш щастя іншим, ти сам щасливий.

У моєму житті теж є людина,яка міцно змінила моє ставлення до навколишнього світу. Це оратор Нік Вуйчич. Він їздить по світу з лекціями і розповідями про свою родину, друзів, життя. Але що особливого в цій людині? Чому люди готові слухати розповіді про його будні? Він народжений без рук і без ніг. Коли лікарі побачили такого новонародженого, вони сказали: «Він не проживе й місяця». А він прожив. І зараз йому більше двадцяти років. У нього є дружина і дитина. І кожен раз, розповідаючи про свої кінцівки, Нік посміхається. Він не говорить про це з глибоким сумом, на його очах не з’являються сльози. Він посміхається і навіть жартує, кажучи про свою проблему. На кожній лекції він говорить про те, що радіє всьому: співу птахів, вранішньому сонцю, брудних калюжах, муркотіння кота, втомленим особам людей в метро. Після його оповідань життя людей змінюється. Люди знаходять радість у всьому, і це правильно. Я думаю, що цього чоловіка можна назвати справжньою Людиною з великої літери.

Таким чином, я розумію, що радість і любов до життя є справжні риси Людини з великої літери. Чому з великої? Та тому, що життя люблять від прекрасних природних пейзажів до сумних осіб і заплаканих очей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Те, що наш український народ вижив як етнос, існує і, врешті, надбав свою незалежну державу – дійсно унікальний феномен. Це воістину якесь чудо, що позбавлений формальної еліти, розірваний по територіях декількох держав народ, саме існування і мова якого геть-чисто заперечувалися сусідами, зумів зберегтися, зберегти свою мову, затвердити себе і з’єднатися у свою власну державу. Це є феноменально, бо подібного чуда не відбулося з жодним іншим народом ні в європейській, ні в азіатській історії. Пішли в небуття провансальці, лужичани, практично втратили свої мови шотландці, ірландці, бретонці і багато інших етносів. Але ми і наша мова вижили.

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування», — писав Панас Мирний. Справді, мова — то найбільший скарб будь-якого народу. Тисячоліттями, віками, роками плекала її земля предків, передавала з покоління в покоління, вкладаючи дедалі більше народну душу і водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що занепад мови — це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається насамперед національною елітою — сильною і високорозвиненою стає нація і держава.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не кожен твір може справити таке враження, як роман Івана Багряного «Тигролови», — враження безвихідності, трагедійності життя. Здається, що опиняєшся сам серед тайги або у сталінських таборах, відчуваєш безпорадність та біль людей, розгубленість перед страшною силою — державою. Мене дуже вразив цей роман, наче зазирнув у глибини моєї душі, і я ніби на власні очі побачила жахливе, безнадійне життя людей сталінського періоду. Але були серед них ті, яких ніщо не могло зламати, які вижили серед, здається, безнадійного страхіття, відчуваючи свою духовну перевагу над представниками тоталітарного режиму.

«Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця з підкресленням важливих прикмет: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк…Суджений на 25 років тчк… На ймення Григорій Многогрішний». Так закінчується перший розділ роману. Але це тільки початок поневірянь головного героя, який зумів витримати усе, що випало йому на долю, й не скоритися обставинам :

Я бачу, що Григорій Многогрішний, як і кожен українець, надто гордий, щоб його вважали рабом І політичний засланець відважувався на відчайдушні вчинки, найчастіше складав тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, наголошує Іван Багряний, в цім найсуворішім закутку Східного Сибіру. А першим був бунтар і «ізменник» — український гетьман Дем’ян Многогрішний. Здається, що автор готує нас до сприйняття образу Григорія, яким всю дорогу так недаремно опікувався начальник етапу. І от маєш — утік: переступив «трибунал» і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда…

Жахливо читати рядки про ті злочини, про невимовні тортури, про знущання і глузування над невинними людьми, які опиняються в руках НКВС. Беріївським катам не одному українському патріотові доводилося «вправляти мозги». Я ніби бачу усю потворність хижої чорноти їхньої душі. Проте їх ніщо не могло зупинити. Ось як автор описує допит: «Що він з ним не робив.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він домагався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі…». Адже відомо, що першочергове завдання майора-садиста —— зламати патріота. За це ордени, підвищення у званні, нові посади. І чим будеш жорстокіший, нещадніший, тим більше тебе будуть шанувати у страшному світі тоталітарного режиму. Але Григорій Многогрішний зміг протистояти жахливій системі, не зламався, бо мав у серці вогонь незламної віри у пере-М0гу справжньої людини над людиною-звіром Многогрішний не захотів, щоб радянські кати перетворили його на табірний порох Тому він тікає з поїзда, тому намагається вибратися з тайги, тому і вириває з лабет ведмедиці звіролова, а згодом опиняється в родині Сірків. А поряд — тайга. І ось на цьому тлі дивовижної сибірської природи чує Многогрішний серед ночі розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, — про Комсомольська.Я здригаюся від жаху, коли читаю рядки про знущання над людьми в дикій пущі. Про що ж розповідав далі старий Мороз? «Про колони виснажених арештантів на лютім морозі… Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу^силенну своїх людей — земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу… Про надлюдське терпіння і труд каторжний…»

Замикається коло навкруги Многогрішного-втікача, хоча він не завинив нічим ні перед рідною землею, ні перед людьми, як і оті сотні тисяч, мільйони приречених каторжан. З кожним днем, на мою думку, Григорій все гостріше відчував, що «доля його не відстає від нього. …Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки…». Та, здається, не лише одному правнуку гетьмана Дем’яна Многогрішного, а й сотням інших патріотів, які прагнули єдиного — бути вільними.

Чи міг волелюбний патріот змиритися зі становищем раба? Ніколи! Ні тортури, ні божевільня, ніщо не змогло вбити в ньому потягу до волі. Він вижив і навіть, одружившись з Наталкою, перейшов кордон. А там… воля!
На мій погляд, Григорій Многогрішний не визнав себе нулем в історії, не змирився зі становищем раба — кинув виклик новітнім тигроловам і не зламався. Виборсався з чорної сибірської ночі. Лишився сином рідного народу. Людиною. А значить духовно виявився сильнішим за представників тоталітарного режиму. Я дуже вдячна Івану Багряному зате, що він подарував українському народу правдивий роман про ще одну сторінку нашої трагічної історії.