Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наша поведінка змінюється залежно від ситуацій, в котрі потрапляємо. Іноді ми зберігаємо спокій, холоднокровну розсудливість, а часом і не стримуємо емоцій, поринаємо у світ відчуттів, не зважаючи на наслідки.

Я переконана, що кожна людина повинна прагнути до романтики, дослухатися до свого серця і, водночас, мати прагматичне мислення.Свою позицію хотіла б підтвердити низкою міркувань.

По-перше, для того, щоб досягти успіху в сучасному світі, людині потрібно у певних ситуаціях бути розсудливою та спокійною, враховувати усі «за» і «проти».

Яскравим прикладом на підтвердження цього аргументу може слугувати життєвий шлях Ярослава Мудрого — значимої постаті в нашій історії. За час його правління Київська Русь досягла апогею свого розвитку. Це й не дивно, адже князь все розважливо обмірковував, приймав рішення, враховуючи всі деталі та можливі наслідки.

По-друге, для того, щоб стати щасливим, іноді варто слухати своє серце, давати волю емоціям, насолоджуватись життям у всіх його проявах.

Пригадаймо образ хорунжого з історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Грицько Бобренко вирішує забути про своє кохання до Марусі та одружитися з Галею заради матеріальної вигоди. У творі про нього сказано так:

Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.

Наслідком подавлення емоцій та справжніх почуттів стало роздвоєння душі юнака, а гонитва за матеріальними цінностями, до якої спонукав розум, була фатальною і не принесла нікому щастя.

Отже, підсумовуючи усе вищесказане, я роблю висновок: у житті потрібно дослухатися як до серця, так і до розуму, зважаючи на ситуацію. Вміло чергуючи розсудливість та емоційність, ви досягнете успіху та станете щасливими!. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Запорука щасливого життя нації – освічене й морально виховане суспільство. Тому освіта відіграє велику роль у житті кожної людини. Для мене завжди було важливим навчання в школі. З дитинства я стала проявляти зацікавленість до вивчення предметів, і тому з 1 по 10 класи навчалася на відмінно. Мої батьки ніколи мене не примушували робити домашнє завдання, адже я й сама розуміла, що це мені потрібно, бо хотіла стати гідною громадянкою своє країни.

Одного разу в четвертому класі ми писали твір про те, ким мріємо бути у майбутньому. Хтось хотів бути водієм чи відомим спортсменом, дівчата мріяли про пісенну кар’єру, а я мріяла бути журналістом. І досі згадую про це з посмішкою. Минуло вже багато років, а мої мрії щодо майбутньої професії щоразу змінювалися: я хотіла бути і психологом, і кухарем, і вчителем. Але врешті-решт, я повернулася до дитячої мрії та маю серйозні плани щодо цього.

Зараз я навчаюся в десятому класі, і за всі роки навчання у школі найулюбленішим предметом для мене була українська мова. Тому свою майбутню професію хочу пов’язати саме з цим предметом. Я поставила собі за мету навчатися у Донецькому національному університеті на філологічному факультеті за спеціальністю «Журналістика». Звісно, для цього потрібно докласти багато зусиль, але я не боюся. Мої батьки не стали мені перешкоджати стосовно моїх планів на майбутнє, тому я обрала для себе професію, яка подобається саме мені. Я вірю у своє майбутнє й майбутнє моєї країни.

Хтось скаже, що освіта важлива для людей, але неважлива для нації. Усі полюбляють обговорювати проблеми екології, економіки, нестачі робочих місць, але чомусь ніхто не називає проблемою загрозу знищення моральності суспільства. Ніхто не намагається зрозуміти причину всіх цих проблем. А причина – це ми. Якби кожна людина — від малого підприємця до Президента — вчиняла по совісті, то не було б у нас зараз проблем безгрошів’я, бо ніхто не розкрадав би державні гроші; не було б проблем з екологією, бо людям не дозволяла би совість смітити на вулиці; не було б проблем взаємовідносин між людьми, бо в суспільстві царювала б злагодженість і повага одне до одного.

Я вважаю, для того щоб жити у щасливій і квітучій Україні, треба почати зміни із себе, бо кожен сам будує своє майбутнє й майбутнє своє країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Трагедія В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський» створена кілька століть тому і відтворює життя епохи Відродження. Але вона завжди викликала і досі викликає суперечливі відгуки про головного героя п’єси — принца Гамлета. Так, німецький поет Гете пояснював трагедію героя надмірністю проблем, з якими той зустрівся, і тому не зміг їх розв’язати. Російський критик В. Бєлінський вважав, що слабкість волі — стан, який Гамлет переборює, і що принц стає борцем проти розпутного і деспотичного королівського двору. А І. С. Тургенев звів зміст образу до черствого егоїзму, байдужості, презирства до натовпу. Сучасні літературознавці вважають, що Гамлет піклується про долю країни, про все людство, яке має жити в добрі і справедливості. 

У долі Гамлета відбився конфлікт між особистістю і суспільством, між добром і злом. Між цими двома поняттями точиться вічна боротьба. У всі часи людина вибирає між добром і злом, вибирає свій шлях у житті. Як жити? В ім’я чого жити? Де ця «золота середина», що дає змогу поважати в собі людину? Що є насправді добро, а що — зло? Поведінка, вчинки Гамлета протягом дії трагедії є пошуком відповіді на це питання. 

Його роздуми і сумніви про сенс життя відбилися перш за все в монологах, особливо в монолозі третього акту «Бути чи не бути?» У розв’язанні цього питання є сутність трагедії Гамлета — трагедії особистості, яка прийшла у світ занадто рано і виразно побачила його недосконалість. Це — трагедія розуму. Розуму, який вирішує головне питання: змагатися з «морем зла» чи уникнути боротьби? Повстати проти «моря лиха» і покласти йому край чи підкоритися долі і терпіти «біль від гострих стріл її»? Гамлет мусить обрати одну з цих можливостей. І в цю мить він, як і до цього, вагається, висловлює сумнів: чи має сенс боротися за життя, яке «народжує одне лиш зло»? Гамлет розуміє, що доля призначила саме йому встановити правду і справедливість у Денському королівстві, відновити рівновагу добра і зла. Але він усвідомлює, що єдиним засобом, що може подолати зло, є те саме зло, застосування якого спотворює най благородні ту мету. Тому виникає думка про третій шлях: «заснути, вмерти — і все…» Смерть — один з можливих наслідків внутрішньої боротьби. Вона обриває ланцюг лихих подій і біль тіла. І в цьому разі смерть є позбавленням від земного лиха і негараздів. Це сон з відсутньою свідомістю. Гамлета хвилює невідомість після смерті, жах країни смерті, з якої «ніхто не повертається». Він усвідомлює своє безсилля, сам відмовляється від самогубства. Гамлет бере на себе завдання помститися за смерть батька, встановити правду, покарати зло. 

Таке рішення потребує від Гамлета дій. Але роздуми і сумніви паралізують його волю. Герой усвідомлює, що надлишок роздумів знесилює здатність до дії. Гамлет довго зволікає, перш ніж почати діяти. До цього його примушують складність внутрішніх суперечностей, відчуття великої відповідальності за власні дії, вагання щодо вибору найсправедливіших і найдієвіших засобів здійснення свого рішення, а головне — необхідність змиритися з тим, що його попередні уявлення про життя були досить ідеальними, а реальне життя — набагато складніше. Врешті-решт рішення прийнято, вибір зроблено — бути! Бути боротьбі зі злом, з лицемірством, з обманом, зі зрадою. У цій боротьбі Гамлет гине, але перед смертю він думає про життя, про майбутнє своєї країни. Монолог «Бути чи не бути?» розкриває читачеві (і глядачеві) душу героя, якому дуже тяжко в світі неправди, зла, обману, лиходійства, але який все ж таки не втратив здатності до дії. 

У житті кожної людини можуть скластися такі обставини, коли треба прийняти рішення, зробити вибір. І в такому разі Дуже важливо зрозуміти власну відповідальність за перебіг подій, зайняти активну позицію і діяти. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Підліток Михайло Решето, який втратив на війні батька, живе на материні нелегкі трудодні, усім єством своєї чистої душі воює за людяність за добро й красу, зате, що ми називаємо високими ідеалами, воює супроти потвор, породжених міщанством.

У цій боротьбі Михайло Решето не самотній. На його боці правда нашого нового життя, правда наших ідей, глибоко, з молоком матері, з першим друкованим словом, з першим напутнім словом учителя засвоєна підлітком. На його боці — народжені нашими прекрасним часом нові люди тієї епохи Паравозники. 

Решето належить до тих хлопаків, які горобця можуть назвати дрофичем, а курку — страусом. Їхня уява щедра від природи. Герой народних нісенітниць, людина весела і вдатлива, яка нагадує дечим барона Мюнхаузена, уміє витягти себе за чуба з болота, спуститися з неба, доточуючи вірьовку, на якій висить, уривками тої ж таки вірьовки, він спромагається на багато див, матір’ю яких є напрочуд плідна, розкута народна фантазія.В повісті «Ирій» Володимир Дрозд сміливо з’єднує химері давньої народної небилиці із не менш щедрим внутрішнім світом нашого сучасника-підлітка

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли ми хочемо щось купити, ми йдемо в магазин або супермаркет.
Кожен день перед від’їздом в школу я дивлюся по всій кухні, що нам потрібно. І на моєму шляху зі школи я заходжу в найближчий супермаркет,який, на щастя, не далеко від мого будинку, і купляю хліб та інші товари повсякденної необхідності. Кожну п’ятницю ввечері я більш ретельно обстежую нашу кухню,а в суботу наш торговий день. Список покупок досить великий
  Я ходжу в супермаркет, де ми можемо купити різні речі відразу: риба, хліб, ковбасні вироби, борошно, чай, цукор, спеції, яйця. Я думаю, що відділ пекарня є одним з кращих в магазині, оскільки він має багатий вибір булочок і печива. І що більше радує це те,що  вони завжди свіжі і смачні. Я  люблю солодке, тому я ніколи не пропускаю кондитерських виробів, де я зазвичай купую солодощі, цукерки, шоколадні батончики, тістечка і так далі.
Мені подобається ходити по магазинах та супермаркетах, це можна вважати одним з моїх хобі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Полум’яний патріот України, несхитний борець за збереження прадідівських звичаїв і традицій українського народу, який водночас прагнув вивести українську літературу на широку дорогу світового культурного поступу із збереженням національної своєрідності. Все це про Пантелеймона Куліша, який є автором багатьох вартісних творів, зокрема роману «Чорна рада».
 Роман «Чорна рада» є багатогранним, тому і тлумачення його змісту є різним. Хоча роман історичний, проте у ньому ми можемо спостерігати за суб’єктивним трактуванням автора ідеалізованих чи навпаки спотворених історичних осіб, їх характерів і вчинків. Своєрідна особливість роману полягає і в тому, що роман має дві сюжетні лінії. Це також можна спостерігати у поемі «Гайдамаки» Т.Шевченка. Можливо, ця поема, також створена на основі історичних фактів, була важливою віхою для написання роману. Головний конфлікт роману – боротьба за гетьманську булаву між Сомком і Брюховецьким. Сомко – один із претендентів на гетьманську булаву. Його метою є об’єднання України. Він прагне дати кожній верстві певні привілеї: “Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда і сила». Можливо, Куліш деякою мірою удосконалює його, проте це підсилює утвердження ідеалу справжнього володаря булави: сміливого і розумного, розсудливого і готового будь-якою ціною «зложити докупи обидва береги Дністрові». Брюховецький – його ідейний опонент. Він вдається до різних неправд і авантюр. Щоб обманути простий народ переконливими гаслами: « Усі будем рівні, щоб потім жити для свого задоволення». Важливу роль у романі відіграє народ, адже саме цей прошарок суспільства є рушійною силою всіх подій. В романі, скаржачись на погані умови проживання, на козацьку старшину, вони обирають для себе Брюховецького, а разом з тим і подальше хитке і важке становище, як і раніше. В сучасному суспільстві, як не дивно, ми можемо спостерігати майже ідентичну картину. Сьогодні, коли наша держава відсвяткувала 20-річчя з дня проголошення незалежності існують такі проблеми : боротьба за лідерство, боротьба нижніх прошарків суспільства за краще життя, корупція та багато інших. На виборчій кампанії наші претенденти на високі посади не обмежують себе в обіцянках і гарантують це людям, аналогічно до Брюховецького. А коли отримують бажане – обіцянки пропадають.
 Друга провідна тема роману – кохання. На мою думку, автор хоче підкреслити те. Що гармонія в особистому житті є запорукою гармонії всієї держави.
  Роман «Чорна рада» є повчальним для нас, людей XXI століття. Він повчає нас не забувати, що єдність народу може змінити всі недоліки і перешкоди. Адже саме народ обирає свою долю, коли  підтримує певного представника влади. Від нас також залежить будемо ми жити за законом побратимства:”щоб не було се моє, а се твоє, а все вкупі,  щоб помагать один одному в усілякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому – рідним батьком». Тож не забуваймо. Що ми українці і маємо  відстоювати завжди тільки праву, демократію, свою національну ідею, прагнути бути сучасним європейцем

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Михайлович Амосов – видатний хірург, який один із перших у Радянському Союзі почав проводити операції на серці. На його рахунку тисячі врятованих життів. Він створив інститут серцево-судинної хірургії та першим здійснив протезування мітрального клапана серця, а на міжнародному рівні він вперше ввів у вживання протезування клапанів серця, що мають антитромботичні властивості.

Крім того, у 2008 році за результатами опитування громадської думки Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів». Хіба це не говорить про народну любов до Лікаря з великої літери?

У нашої нації є проблеми з пам’яттю, щось дуже швидко ми забуваємо своїх героїв. Тому в цій статті я хотів би розповісти про життя видатного кардіохірурга. Він є чудовим прикладом для наслідування.

Народився Микола Михайлович в селі Ольхове, недалеко від міста Череповець, 6 грудня 1913 року, в сім’ї «сільських інтелігентів»: батько закінчив двокласне училище, а мати була акушеркою. Батька свого Микола Амосов майже не згадував, пішов на фронт у першу світову, був у полоні, повернувся і незабаром залишив сім’ю у пошуках більш легкої долі. Сім’єю для Амосова була мати.

Микола з малого віку пізнав тяжку селянську працю. Єдиною відрадою для нього стали книги. Любов до читання прищепила йому мати. Саме через книги в маленький сільський будиночок приходив величезний, багатогранний світ. З тих самих пір майбутній академік уже ніколи не розлучався з літературою, в якій і сам зміг залишити помітний слід.

Будуть потім у його житті зміни на краще. Буде школа, механічний технікум в Череповецьку, перші трудові роки на новобудові першої п’ятирічки. Потім, перший шлюб, навчання в двох інститутах: заочному Індустріальному та Архангельському Медичному. Він отримає два дипломи інженера і медика, але мирне громадянське життя порушує війна, і влітку 1941 року Микола Михайлович потрапляє в фронтовий госпіталь. З цим госпіталем, на посаді військового хірурга Амосов пройде всю страшну війну. Можна собі тільки уявити, скільки болю, жаху і смерті довелося пережити майбутнього світилі медицини. Але не можна заперечувати, що саме колосальний досвід фронтових років дозволив Амосову стати чудовим майстром своєї справи. У цьому госпіталі він знайде свою долю з новою дружиною, медсестрою Лідією Денисенко.

Після закінчення війни Амосов продовжує займатися хірургічною практикою. Він працює завідувачем відділення хірургії Брянської обласної лікарні, в якій створює власну методику резекції легенів при раку і туберкульозі. За шість років роботи в клініці і на посаді головного хірурга брянської області він робить таких операцій більше всіх в Радянському Союзі. По цій темі Микола Михайлович захищає спочатку кандидатську, а незабаром і докторську дисертації.

Поворотним у кар’єрі геніального хірурга стає 1957 рік. Він вперше стикається в Мексиці з операцією на серці, в якій використовується апарат «штучне серце». Ось коли його інженерні та медичні знання зливаються разом. Повернувшись на Батьківщину, Амосов починає роботу над власним апаратом подібного типу, продовжуючи займатися практичною хірургією. Кар’єра талановитого лікаря круто злітає вгору і незабаром він очолює лабораторію, потім відділ біоенергетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За роки своєї кардіохірургічної практики Амосов провів понад 6 тисяч операцій на серці. Звичайно, бували і невдачі, але Микола Михайлович не опускав руки, і сміливо йшов вперед, впроваджуючи нові, воістину революційні способи проведення хірургічних операцій в боротьбі зі складними недугами. Слід зазначити, що свою останню операцію на серці Микола Амосов провів на початку 90-х років. А йому тоді вже минуло вісімдесят років.

Ця дивовижна працездатність Миколи Михайловича випливає з його другого захоплення, який приніс авторові славу розробника власної системи зміцнення здоров’я, так звана ««система ограничений и нагрузок». Ця система зробила академіка Амосова відомим не тільки в медичних колах. Його книга «Роздуми про здоров’я» була видана гігантським тиражем – 7 мільйонів екземплярів.

Нічого революційного в системі Амосова, звичайно, немає, але іноді прості, часто прописні істини зібрані разом – дають приголомшливий результат. Микола Михайлович вирішив значно збільшити фізичні навантаження. За кілька місяців лікар збiльшив навантаження у три рази. Перш за все це була фізична гімнастика. Десять різних вправ для розвитку і підтримки всіх органів і м’язів організму. Кожну вправу хірург повторював не менше 100 разів.

Освіжити пам’ять українців про Миколу Амосова планують вже цього року. Зйомки фільму розпочнуть у квітні, а на телеекранах повнометражка з’явиться до століття від дня народження хірурга – 6-го грудня.

Тож пам’ятаймо своїх національних героїв!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Душа—це куточок спокою, який належить лише нам, а тіло — оболонка, яка оберігає душу від зовнішніх подразників. Проте один безодного вони існувати не можуть. Це все одно, що горіх і ядро.На мою думку, душа відтворює якісну сутність людини, а тіло —лише зовнішні принади, які з часом втрачають своє значення. Тож цінуймо людину не за привабливу зовнішність, а за щирість і відкритість душі. А хто робить навпаки, той ще не зрозумів істину життя. Підтвердженням цього є думка Г. Сковороди: «Не за обличчя судіть, а за душу і серце». У своїх філософських працях Г. Сковорода переосмислює всі сторони людського життя. Його вчення базується на подвійності буття людини. Суєта бере людину в полон— і вона втрачає свою самобутність. Г. Сковороді була близька філософія відлюдництва й самобутностіне тому, ща людське товариство його обтяжувало, а тому, що він живу гармонії зі своїми переконаннями.
Для мене ж ідеальним є поєднання фізичного тіла й душі. Така гармонія — важка праця, і досягти її складно. Але існують наближені до цієї істини: Ісус, Будда, Мати Тереза, Марія Магдалена. Ці історичні постаті викликають захоплення й повагу, адже їх називають святими. Праця над собою — це найважча наука, бо пізнання себе триває все життя. Контролювати самого себе інколи неможливо, але це може зробити та людина,воля душі якої сильніша від нестриманості й бажань фізичного тіла. Очі здатні побачити набагато глибше, аніж зовнішня оболонка. Адже справжня людина пізнається в спілкуванні, коли відкриває свій духовний світ. Можна зробити висновок, що без матеріальних благ людина хоч і не зможе існувати, але, зважаючи лише на них, вона віддалятиметься від свого початку, від природи, від чогось вищого, аніж фізичне. Саморозвиток — це те, до чого ми мусимо йти й чим керуватися.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» зацікавив мене незвичайним поєднанням гуморески і історії, міфічного і лірики, повсякденного і фантастичного, поєднанням трьох, на перший погляд зовсім різних світів – біблейського, реального і потойбічного. Скоріш за все, євангельський сюжет письменник ввів у роман про життя Москви тридцятих років не лише тому, що він мав асоціативний зв’язок з проблемами сучасного М. Булгакову суспільства. Перш за все, це роман в романі, який є головною лінією і ідейним стрижнем усього твору про Майстра і Маргариту.

Вражає, як письменник зображує у романі Ісуса Христа, якому надає риси простодушної і довірливої, але при цьому проникливої і мудрої людини. Достатньо слабкий фізично, він має сильну душу. Ісус вражає своїм милосердям: помираючи на нещадному єршалаїмському сонці він просить дати попити води розбійнику, який розп’ятий поряд з ним. Він співчуває і Марку Щуробою, і Понтію Пілату з його головною біллю.

На мій погляд, євангельський сюжет «роману у романі» звертається до сучасній письменнику дійсності, та й до вічності взагалі. М. Булгаков ставить питання, що ж насправді є істиною – слідування людським цінностям чи державним інтересам? Як серед нас з’являються відступники і зрадники? І тут же він відповідає: трусіть – це початок зради, усвідомлений вибір людини і її крок у бік зла, це її малодушність. І ці істини є універсальними для будь-якого з трьох світів, відображених у романі.

Моральні істини і мораль незмінні. І через століття зрада залишається зрадою, залишаються такими брехня і трусіть. А розділи роману про Єршалаїм як раз і нагадують нам, що ніяк не держава для кожної людини є вищім судом, а її власна совість. Саме ця думка робить фантастичний сюжет роману більш реальним.

Не менш мене вразило і перетворення супутників Воланда. Це і темно-фіолетовий лицар з похмурим обличчям, і юний паж – кіт Бегемот, і Азазелло з пустими очима і холодним обличчям демона-вбивці. Такі самі вони були, є і будуть до кінця історії людства. Вразило і те, що представники потойбічного світу в уяві М. Булгакова, вміють цінити сильні людські почуття, зокрема готовність Маргарити на самопожертву заради свого коханого Майстра.

Закінчуються усі події ніби у вічності. У вічності закінчується оповідь про Понтія Пілата та Ієшуа, закінчується у вічності оповідь про Воланда та його помічників, закінчується у вічності історія про неземне кохання Майстра і Маргарити. І саме у вічності всі три сюжети роману сходяться в одну точку.

Враження від роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита» не можна передати словами. Щоб їх зрозуміти та відчути, треба не просто прочитати цей твір, треба глибоко замислитися над характерами і вчинками його стародавніх, реальних і потойбічних героїв.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Протягом усього твору ми спостерігаємо образ Гренуя, те, як поступово він наближається до миті свого тріумфу та до часу своєї поразки. Парфумерові колосальних випробувань завдавало відчувати «смороди» людей, через те, що сам він не розповсюджував бодай якийсь запах. На мою думку, це геніальна метафора Патріка Зюскінда: для кожного пересічного мешканця своєї книги є свій запах, запах помислів, вчинків і звершень, які, в залежності від того, доброю чи злою була людина, робили запах сильнішим, м’якшим, ніжнішим… Сам Гренуй – це приклад, на мою думку, морально та психічно нездорової людини. Гренуй вважає себе неповноцінним, бо не має запаху, це, на його думку, є найбільшою проблемою. Гренуя не турбує, що в нього є певні відхилення, що він не може побороти свою згубну звичку… Починається його падіння, шлях у прірву, шлях до поразки.

Парфумер прагне абсолюту у створенні чарівливого, найкращого аромату, такого, що здатен вивищити його над усіма, зробити кращим серед кращих. Розмірковуючи над своєю ідеєю створення таких духів, Жан Батист не усвідомлює, що мрія може й не досягти бажаного результату. Адже шлях до ідеалу, шлях до абсолютної гармонії можливий лише через сповідування загальнолюдських цінностей, якими Гренуй знехтував.

Жан Батист усвідомлює, що він геній створення запахів, що може створити аромат будь-якої речі на Землі, розуміє, що кожен потрапить під владу його чарів, під владу його духів. Гренуй починає мріяти про те, що його ідеальні парфуми змусять кожного полюбити Жана донестями. Він бажає стати всемогутнім королем Запахів. Парфумер вважає, що той, хто володіє запахами, може маніпулювати людьми.

Задля своєї «високо благородної»  мети, Гренуй іде, не цураючись нікого та нічого. Для нього є цілком нормальним заволодівати запахами маленьких, юних, ні в чому не винних дівчат задля отримання есенцій для своїх парфумів. Та якби ж то він просто брав часточку волосся дівчат! Ні, цього йому мало. Він хотів «володіти» ними, володіти, як парфумери володію запахом троянди чи лілії, володіти так, щоб жодна жива душа більше не змогла відчути насолоди від споглядання на них. Гренуй боїться, що його «запахи», «ув’язнені» в тілах дівчат, не віддадуть свою красу до кінця, тож він знищує оболочки – дівчат, які стали заручниками своєї краси.

Для Гренуя це цілком природньо і його не мучать докори сумління. Будь-хто зупинився б на шляху до своєї мети, дізнавшись, якою високою є плата. Проте Жану Батисту це не до снаги. Він вважає, що мета виправдовує засоби, тож з легким серцем і навіть з певним задоволенням вбиває чергову жертву. Це вже не просто гонитва за ідеальним ароматом, це, за Гренуєм, кожне вбивство – крок вперед, посвята, ініціація, перехід на шляху до «ідеалу»..  Я вважаю, що коли людина чинить щось негідне і десь в глибині душі вона це усвідомлює, то відразу з’являється «благородне» пояснення: заради загального добра, заради всесвітнього блага, заради ідеального аромату.

Звісно, я усвідомлюю, що в тому, що він виріс морально хворою людиною, багато в чому винна його родина і мати зокрема. Можливо, мотивація його вчинків крилась у тому, що йому протягом усього життя катастрофічно не вистачало людини, яка б його любила. Комплекси, які привили йому в дитинстві, у дорослому віці стали приводом до масових вбивств заради створення ідеального аромату – запаху, який би змусив людей полюбити Гренуя.