Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Великою проблемою в нашій країні і в усьому світі є ставлення до природи. Люди вже не помічають навколо себе прекрасної природи, вони вирубують ліси, осушують болота, вбивають звірів, будують заводи і забруднюють природу. У багатьох країнах створено організації захисту природи, але це дуже мало, адже люди продовжують жорстоко знищувати природу, не усвідомлюючи того, що роблять. Природа — це наше життя. 

Не буде природи — не буде нас. Винищуючи ліси, будуючи заводи на цих територіях, люди думають лише про гроші та вигоду, а ні в жодному разі про природу, про красу, про звірів і навіть про своє нормальне майбутнє життя. Я вважаю, що це ненормально, це жахливо, люди знищують природу, знищуючи себе. І ніхто не усвідомлює, що ми — частина природи. 1 якщо таке ставлення до природи не зміниться, жахлива неминуча катастрофа чекає на нашу Землю, і в ній будуть винні саме люди. Можливо, з часом люди зрозуміють, що вони роблять, але вже буде пізно, і ніхто не поверне нам чистого повітря, звірів, ліси, нашу рідну дорогу природу. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми часто недооцінюємо бесіду з Богом, не знаємо про незвичайну користь її, про те що вона засіб від усіх проблем і навіть в словах неможливо описати її унікальність, що немає нічого сильнішого її і навіть рівного їй. Не треба нічого мати, тільки бажання і віру, щоб говорити з самим Творцем. Цим і унікальне становище людини. Але молитва не повинна бути механічною, а повинна бути уважною, старанною і зібраною. Тому що перед розмовою з важливими людьми ми готуємося, наводимо себе в порядок, хвилюємося, а перед Богом може позіхати і думати про щось відвернене.

Ні, справді немає нічого сильнішого значення молитви і навіть нічого рівного їй. Не стільки блищить цар, одягнений в багряницю, скільки молиться, прикрашений бесідою з Богом. Як той, хто в присутності війська, воєначальників, вельмож і багатьох градоначальників, наблизившись до царя і вступивши наодинці в бесіду з ним, звертає на себе погляди всіх і удостоюється поваги, так точно буває і з тими, що моляться.

Важливість і значення молитви дуже велике. Молитва є пристань для лютих, якір для їх розгойдує хвилями, тростину немічних, скарб бідних, твердиня багатих, винищувачка хвороб, страж здоров’я; молитва зберігає безсумнівним наше добро і скоро усуває зло; якщо нас спіткає спокуса, вона легко проганяє його; якщо трапиться втрата майна або що-небудь інше, що заподіює скорботу нашої душі, все це вона скоро ізглаждает.

Людина, яка навчилася розмовляти з Богом, як повинно розмовляти з Богом, робиться ангелом, душа його відмовляється від уз плоті, розум його підноситься і переселяється на небо, він зневажає все житейське, стає перед самим престолом царським, хоча б він був бідним, хоча б рабом … хоча б невченим. Бог вимагає не краси мови і не слів вишуканих, але краси душі; і коли вона буде говорити угодне Йому, то отримає все.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Пігмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з’явилося оповідання «Білий кінь Шептало». Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження — оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами. 

Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе. 

Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого «гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи». Найтепліші спогади коня пов’язані з дитинством, коли лошам-стригунцем весело бігав із матір’ю по квітучих лугах, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з’явились люди… 

Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки». Приспавши пильність людей, білий кінь потроху здобував «щось від самостійності, від волі»: то він рухався осторонь від інших — сірих, вороних, гнідих — коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Таємна думка постійно непокоїла Шептала: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, терпіти приниження, побої за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня «повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай». 

І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі 

бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки — попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах». Гірка правда відкрилася Шепталові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі. 

Тому, мабуть, конюх і дозволяв собі бити його батогом. Це відкриття змінило думки Шептала. Він починає виправдовувати своїх кривдників, навіть відчуває провину перед Степаном. Потроху кінь переконав себе, що із селом, конюхом і ненависним табуном його пов’язує міцний зв’язок, «довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки». Але розірвати цей зв’язок він не може і вже не хоче. 

Повертаючись додому, білий кінь-красень викачався у багнюці, аби з часом повернулася колишня «сірість» і Степан не подумав, що він «хоче виділитися, показати норов». Від колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало так міркує: «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким… Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім». 

Білий кінь Шептало — це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає, індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. 

Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Постать Г. Сковороди ось уже третє століття викликає великий інтерес і захоплення. Ми пишаємося, що наш земляк-українець дивував своєю універсальною обдарованістю, глибокими знаннями багатьох великих людей своєї епохи і наступних часів. Не може не захоплювати його незвичайна біографія, сповнена мужніх і часом несподіваних вчинків. Філософські погляди вивчають і сучасні вчені, знаходячи в них багато важливого для нас. Мене особисто приваблюють його роздуми про сенс людського життя і про щастя людини.

Сковорода бачив її призначення у «сродній праці», яка є заїкою справжнього щастя. Про це йдеться у трактаті «Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира». Тут автор розкриває свою теорію «сродності». Людина повинна робити те, до чого вона здатна j до чого має бажання. Справжнє задоволення приносить не прибуток або престиж, а заняття улюбленою і, головне, своєю справою. Якою б високою не була твоя посада, як би добре не складалася кар’єра, але якщо робота не відповідає здібностям і знанням, то життя прожито марно.

Г. Сковорода-філософ міркував про потребу самопізнання, яке також робить життя наповненим і щасливим.

Філософські ідеї знаходили своє вираження в художніх творах, висока якість яких дає підстави говорити про Г. Сковороду як про письменника. Чим він збагатив українську літературу? По-перше, він повернув її до простої людини, оспівав кращі моральні цінності своїх земляків. На відміну від церковної літератури, твори Г. Сковороди проголошували ідеї демократизму й гуманізму, розвивали традиції народнопоетичної творчості. З-під пера письменника виходили глибокі за змістом і цікаві за формою байки, гостропроблемні вірші.

Дуже важливо, що Г. Сковорода, хоча й писав «граціозною російською мовою», як говорив І. Франко, але створив образ України та її народу, який завжди прагнув до волі, боровся за неї, наближаючи щасливе і славне майбутнє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Можна стати героєм і в простих, буденних справах, не тільки під час війни. Видатні мислителі говорили: «Нерідко відвага людська більше пізнається в малому, ніж у великому», «Хоробрість потрібна не тільки в битвах, але і в простих життєвих справах». Не всякий сміливий вчинок можна назвати героїчним. Наприклад, в очах у перехожих перебігти вулицю в небезпечному, недозволеному місці на червоне світло — це не героїзм, а дурість, яка може дуже погано скінчитися для «героя».

Сміливим можна назвати вчинок, коли він відбувається в ім’я благородної мети. Наприклад, якщо людина, ризикуючи життям, рятує потопаючого — це героїзм.

Є героїзм особливого роду — він в тому, щоб ніколи, ні при яких обставинах не змінювати правил честі, порядності, дружби, людинолюбства. Це героїзм духу. 

У роки Великої Вітчизняної війни героїзм проявляли і діти, яким було лише по 10-14 років. Вони, як і дорослі, робили для перемоги все, що могли. Героями стають і в мирному житті. Спекотного літа 1972 вісімнадцятирічний  тракторист Анатолій Мерзлов працював на пшеничному полі. Від випадкової іскри загорівся хліб. Анатолій на розгубився і вступив в боротьбу зі стихією. Рятуючи урожай і свій трактор, юнак загинув. Він ризикував життям тому, що хотів врятувати, народне добро.

Є багато героїв і в історії науки. Це, наприклад, полярники, подовгу знаходяться в безкрайніх льодах. А норвезький вчений Тур Хейєрдал на легкому плоту з колод переплив Тихий океан. Відомі людям і герої-лікарі, навмисне заражали себе небезпечними хворобами, щоб навчитися лікувати їх. А герої космосу або підводного світу? Хто знає, чи не чигає на цей раз їх непередбачене? І все ж вони йдуть на завдання, щоб відкрити людству нові таємниці. Справи і подвиги героїв пам’ятають і високо шанують, на їх прикладі вчаться жити, боротися і перемагати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю,що потрібно з користю проводити вільний час,щоб потім не жалкувати за марно втраченими цінними хвилинами життя.

Як би ви не були завалені навчанням або роботою, вільний час знайдеться завжди. У когось це п’ять годин на день, у когось всього година. Але навіть за цей короткий проміжок часу можна зробити багато корисних речей. Головне, щоб це приносило вам радість, задоволення, і не було в тягар. 

По-перше, розвивайтеся інтелектуально: вивчайте мови, більше читайте , «шукайте» себе в житті.

Прикладом може слугувати головний герой роману «Місто» Валер’яна Підмогильного — Степан Радченко,який ніколи не стояв на місці , він хотів самореалізуватися,тому і розвивався.Першим його ,дійсно великим кроком до цієї мети, було покидання рідного дому в пошуках кращого.Що не кажи,але завдяки гідно проведеному вільному часу , він зміг досягти неабияких результатів і стати відомим письменником.

По-друге, інколи люди перетворюють своє хобі на роботу.Проте, вони цього не усвідомлювали спочатку і займалися цим у вільний час.

Прикладом слугує життєва історія мого друга Сашка. Він змалечку любив комп’ютерні ігри. Проводив за ними весь вільний час. І ось настав той момент,коли його хобі перетворилося на роботу. Його запросили у професійну кіберспортивну команду  і запропонували гідний контракт.Можливо доля везіння у нього була, та все ж роки тренувань у вільний час допомогли йому досягти рівня професіонала.

Отже,потрібно з користю проводити вільний час,щоб потім не жалкувати за марно втраченими цінними хвилинами життя,бо минуле повернути неможливо.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Альбер Камю — французький письменник, лауреат Нобелівської премії, філософ, учасник руху Опору, взагалі, непересічна людина. Камю, як на мене, цікавий письменник. Сам твір «Чума» на мене справив враження не стільки як текст, а скоріше як підтекст. Коли читаєш роман, треба розуміти більше ніж написано, або запитувати пояснень у вчителя, або ж спочатку прочитати підручник чи передмову до роману — і тоді читати легше й зрозуміліше. Це трохи дивує. Адже у Л. Толстого чи Ф. Достоєвського, О. Бальзака чи Ч. Діккенса, ти просто спілкуєшся з автором, із його героями, навіть стаєш сам учасником подій (так здається в усякому разі).

Щоб прочитати роман «Чума», треба бути підготовленим. Потрібно бути трохи філософом, трохи аналітиком, трохи істориком… Усе починається з першої фрази: «Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані». Чому автор не вказав останньої цифри? Який у цьому смисл? Інтрига для читача, щоб він сам здогадався, про яку «чуму» буде йти мова?

Хаос… Суцільний хаос… Кажуть, випадковості не буває. От і слово, «хаос» «впало» на мене не випадково. Це ж підказка! Дійсно, якщо підійти до теми твору з самого початку, від джерела, то там можна знайти слово «хаос». Воно лежить в основі світосприйняття письменника, і це сприйняття світу надалі відбилося в його творах. А погляди, як і твори Камю, несуть на собі відбиток екзистенціалізму. Що доводили екзистенціалісти? Вони переконували, що світ — це хаос, у ньому не існує закономірності. Усе відбувається випадково. Людина самотня, вона не може зрозуміти сенсу свого життя. Єдине, що дає їй змогу зрозуміти смисл власного існування — це якась критична ситуація. Наприклад, людина потрапляє в межову ситуацію (знаходиться на межі чогось, іноді на межі життя й смерті), і тоді вона робить свій моральний вибір, доводячи сама собі, що вона не порожнє місце в цьому світі та від неї все-таки щось залежить.

Так от, перед нами роман «Чума». Межова ситуація: у місто Оран приходить страхітлива хвороба чума (у переносному значенні автор має на увазі і фашизм — дивимося на дату! — і взагалі будь-яке лихо). Звичайний лікар Бернар Ріє помічає небезпеку — щури можуть розносити інфекцію, почнуть хворіти люди. Якщо вжити заходів раніше, тоді для людей небезпека буде меншою. Але ті, від кого залежить прийняття рішень, чогось вичікують. Може, щоб не сіяти паніку, а може, щоб не відволікатися від сьогоднішніх справ — адже проблема ще не гаряча, може, все й так минеться… Що робити? Доктора Ріє ніхто не примушує нічого робити — він може не бити на сполох, не створювати санітарних дружин… Але він це робить.

Він не може інакше. Він у такій ось межовій ситуації починає більше думати не про себе, а про людей, про все місто. Та й журналіст Рамбер також виявляється людиною гуманною. Він випадково потрапив під карантин, йому хочеться втекти з цього міста до рідного Парижа. І спочатку він усіма силами намагається вирватися з за-чумленого Орану. Ніяк не вдається. Рамбер шукає вихід. І от — будь ласка. Він може втекти в машині, яка вивезе його непомітним із Орану. Але ж ні! Рамбер тепер почуває себе відповідальним за долю нещасних людей. У ситуації, коли треба вирішити, чиє життя для нього є важливішим, він відмовляється від егоїстичного порятунку. Він залишається в Орані та працює для блага людей.

Мені здається, так само, як Камю йшов дорогою поступового пізнання світу, так і його герої змінюються протягом роману. Так, світ безглуздий, подолати чуму неможливо (бо вона як прийшла в місто, так само й відійшла, і не вакцина тут допомогла, а невідомо що), але людина має боротися. Це необхідно хоча б для того, щоб зменшити страждання людей, виявити своє людське милосердя один до одного. І якщо кожна людина буде чесно виконувати свою справу, тоді й світ може стати кращим, і тоді, можливо, цей світ не буде «ворожим і незрозумілим».

Альбер Камю через метафору, алегорію показав у романі зло, яке завжди існувало у середовищі людей. Завжди життя людства супроводжували війни, вбивства, завжди існували нечесність, лицемірство, підлість. На жаль, це нікуди не зникло. Дійсно, роками може дрімати десь у стосі білизни «бацила чуми», а тоді вирветься й накоїть лиха. Вирвався фашизм — і «зачумив» навколо себе народи й держави. Була війна, було багато смертей. Але люди протистояли цьому злу. І зрештою, зло подолали і відчули себе людьми. Не зачумленими людьми, «а людьми здорових і чистих тіл» (цитата з В. Вітмена). Радість перемоги над злом, над хворобою, над безсиллям — це радість справжньої перемоги! Заради цього варто жити!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна — традиційно хліборобська країна. То ж земля, відношення до неї були мірилом духовної зрілості кожного українця протягом багатьох віків. Усі прагнення, усі свої надії на майбутнє хлібороб завжди спрямовував до землі. І звалася вона «матінкою», «святою». І не дивно, що в українській літературі тема землі займає провідне місце. Про те, що значить для людини, для хлібороба земля, розповідає й однойменний твір О.Кобилянської. «Факти, що спонукали мене написати «Землю», — пише Кобилянська, — правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті».

Сюжет повісті простий, але страшний. Щоб одружитись з коханою дівчиною, молодший брат убиває старшого, бо тому у спадок повинна була дістатися батьківська земля.

Земля направляє вчинки усіх персонажів. Івоніка Федорчук хоче одружити свого старшого сина з нелюбою Парасинкою тільки тому, що їхні наділи «граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова» .

Старший син, Михайло, спокійний, тихий, навіть покірливий син. Але й він іде на конфлікт з батьками, бо кохає Анну, бідну батрачку. У неї, на відміну від. Парасинки, землі немає!

Михайло ж, хоч і любить землю, і, опинившись у цісарському війську, тужить за нею, все ж говорить батькам: «Я лишу вам усе поле… тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста».

Сава, молодший син, постійно боявся, що батько віддасть землю Михайлові, а йому нічого не дістанеться. Сава почував себе «неначе відкиненим, неначе без вартості й відчув, що не може бути без землі… але і без Рахіри не міг лишитися». І це прагнення будь що мати землю призвело його до братовбивства.

Ця трагедія немов би перевернула світ героїв. Після смерті Михайла Івоніка потай від Марійки записує сину Анни своє найкраще поле. Він не хоче, щоб і сином Анни керувала та ж сліпа сила, що вбила Михайла, що штовхнула до злочину Саву з Рахірою, що забрала сили у нього самого і у його дружини. Колись він сказав про землю: «Вона підпливла нашою кров’ю». Івоніка навіть не підозрював, який близький до істини він був тоді. Над могилою Михайла Івоніка скаже: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї».

Земля у цьому творі, однак, не постає страшним символом людської безвиході, горя, страждань. її образ лише підкреслює проблему відносин між людьми, між землею і людиною.

Земля і тоді, і зараз має велике значення у долі кожного хлібороба, та й у долі кожного з нас. Адже вона нас годує, з неї усе виростає, і кінець нашого шляху, врешті-решт, теж у ній. І тому відношення до неї повинно бути дбайливим і шанобливим, таким, як у доброго господаря, а не як у простого споживача благ, зроблених чужими руками.

Доля Ольги Кобилянської — незвичайна. Не маючи змоги одержати офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму знедоленому народові.

Письменниця ніколи не втрачала сили духу і завжди вірила в перемогу людини над царством темряви і насилля. Доля її була незвичайною і ще в одному. Буржуазні ідеологи намагалися її переманити на свій бік, але Ольга Кобилянська гордо йшла прямим шляхом, котрий вибрала сама, хоч шлях той був дуже нелегкий. І все тому, що вона дуже любила людей, любила свій народ і дивилася на нього «…тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу участь природи…». Оглядаючи пройдений шлях, 1921 році Ольга Кобилянська писала: «Де є народ, там і культура й сила буде».

«Ольга Кобилянська — автор дуже різних не лише тематикою, а й психологічним спрямуванням творів. Кращий із них — повість «Земля». Факти, що лягли в основу повісті, правдиві. Майже всі герої твору взяті з життя. Сюжет повісті розгортається зовні досить плавно, спокійно, але внутрішньо наснажений дуже гострими психологічними моментами. Та й не диво: «Ліс панський. Власність приватна.» Серед героїв повісті найбільш яскраво вимальована родина Івоніки Федорчука, який все життя важко працював, відмовляючи собі в усьому, аби лиш мати шмат землі. Саме на родині Івоніки ми можемо прослідкувати за тим, яку роль відіграє земля в долі людини. Обставини життя змальовуються письменницею так, що важко з’ясувати, кому легше : безземельним селянам чи господарям. Устами Івоніки Кобилянська промовляє страшенну правду трудівника — хлібороба, голи він говорить про землю: «Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом». Івоніка і його дружина Марія, невеличка спрацьована жінка, стають повними рабами землі. Вони самі визнають це: «Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна, та й руки наші почорніли від неї». Лише в хвилину великого страждання проривається біль і гнів їхнього безправ’я.

У родині Федорчуків виростає двоє синів: синьоокий красень Михайло, запопадливий у своїй любові до землі, і чорнявий неспокійний Сава, що ладен прикласти свою енергію до всього, але аж ніяк не до землі. У розмові з сином Михайлом Івоніка говорить: «Як я замкну колись очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робочі руки». Батьків турбує своєю поведінкою Сава, який весь час тікає від землі, але не хоче змиритися з думкою, що батьки віддадуть землю Михайлові. Сава кохає Рахіру, батько якої Григорій — безземельний селянин. Він теж хоче мати землю, та не для того, щоб працювати на ній, а для того, щоб мати все. а кульмінація повісті вражає своєю жорстокою правдою. На передодні свята Храмового дня, коли старий Івоніка від’їхав до міста, в лісі брат Сава вбиває брата Михайла. Батько серцем відчув непохибно, хто і за що вбив Михайла: «За землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! От до чого дожив він, Івоніка! На те працював ціле своє життя гріб, згортав кожну грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю». На суді Саву виправдали. Страшний злочин зовсім відвернув його від землі. « Я вашої землі не потрібую. Я собі піду з Рахірою до Молдавії», — каже він батькам.

Висновок робимо такий: причиною загибелі Михайла стала земля. Чи є в повісті інші погляди на землю? думаю, є. Анна, в минулому наречена Михайла, поховавши хлопчиків-близнят від Михайла і вийшовши заміж за роботящого Петра, працює від рання до вечора на здобуття засобів для науки сина. В цьому місці повісті стикаються дві точки зору на проблему людина і земля. Старий Івоніка таємно від Марійки кращий шмат поля Михайлового переписує на сина Анни, а Анна силою хоче свого сина відірвати від землі і віддати його на навчання до міста Саме в цьому місці повісті виявилася неспроможнім письменниці реалістично розв’язати питання: земля трудівник на ній.

Повість «Земля» — соціально-психологічна панорама буковинського села кінця XIX — початку XX столітті! його класовим розшаруванням. В цьому велике пізнавали значення повісті О.Кобилянської «Земля».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Лірика поетів-шестидесятників — це справжнє відкриття сучасності. І слід подякувати тим суспільним заворушенням, завдяки яким ми маємо змогу близько познайомитися з глибокою думкою і витонченим словом митців того часу, що були по-справжньому талановитими людьми і прагнули зобразити усі проблеми тогочасного суспільства.
Чим же приваблює поезія поетів-шестидесятників? Перш за все, емоційною точністю і проникливою щирістю вислову. Бо у віршах, присвячених коханню, поети цього періоду не розповідають про події зовнішні, а перед очима читачів проходить ціле людське життя, подане через бажання, надії, сподівання, злети, падіння і почуття, на які так багата душа справжнього поета. Головне у творчості поетів-шестидесятників не те, що було сказане, а те, що було недоказане. Саме це залишає простір для мрій і надію. Характерною ознакою творчості поетів-шестидесятників є недомовленість, яка завжди залишає для людини надію і великий простір для мрій. Головне так і лишилося недомовленим. Наприклад, видатна поетеса того часу Ліна Костенко писала: «Тільки так і можна говорити про кохання» і лише злегка торкалася «тендітними пальцями» найпотаємніших душевних струн. «Розкажу тобі думку таємну», — довірливо казала вона, і в її роздумах ми впізнавали свої почуття.

Чому ж це так відбувається? «Тому що це теорема,» — доводить нам Ліна Костенко та інші поети-шестидесятники. Як то вона каже: «То все разом, а ти — окремо». І вчора, і сьогодні, і завтра, і назавжди. І разом з нею ми можемо сподіватися, що «вірність має душу неподільчиву». У віршах Ліни Костенко, як і у творах інших, сучасних їй, поетів, головною темою є любов. Любов, яка невіддільна від усього світу, любов до кожної травинки, тваринки і сонця завтрашнього дня. Не менш величним у поетичних творах поетів-шестидесятників полягає і кохання.

Як стверджували митці того часу, у нашому житті все прекрасне. І дощ, що, як мантія, огортає ліричного героя, і осінні небеса, на яких летить килим, витканий із птахів, і айстри, які залишилися болем горлиць. Жити, любити, бути коханим чи коханою — це справжнє людське щастя, і саме в цьому переконують нас поети-шестидесятники.
Сьогодні ми з вдячністю сприймаємо щиру правду поетики середини минулого століття, залишаємося вдячними авторам того часу і сподіваємося, що витончена поезія буде цікава не лише нашим сучасникам, а й багатьом наступним поколінням.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шекспір — славний знавець людських характерів. Ромео і Джульєтта — ще підлітки, їх основні риси формується, і драматург показує ці зміни під впливом любові і пережитого. Скажімо само, як Джульєтту любов перетворює в самостійну і героїчну жінку, (до Ромео і мужніє, пізнавши справжню силу почуттів. Жах привабливими в п’єсі є образи Меркуціо і ченця Лоренцо. Меркуціо — (до)справжній чоловік Відродження, уособлює радість буття, творчу фантазію і проникливий розум. Лоренцо — філософ, учений, книгочей, помічник закоханих. 

Доповнює цю галерею образів князишка Ескалад, правитель Верони, мудрий і справедливий. Тема кохання — одна з вічних тем у літературі. Кожен письменник висвітлює її точно по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цієї теми. Рано чи йдеться про кохання молодих людей з родин, що ворогують посеред собою, ми відразу згадуємо шекспірівських героїв — Коханий і Джульєтту. Любов Ромео і Джульєтти, світла, чиста і жертовна, розквітла кайфовий часи феодальної ворожнечі. При тих умовах кохана була викликом усьому суспільству, без перебільшень її можна назвати навіть героїчним. Роди Монтеккі та Капулетті були непримиренними супротивниками, джерело за поколінням брало участь у боротьбі, коли прелюдій) сама природа подарувала їхнім нащадкам несподіване феномен: двоє зустрілися і полюбили один одного. 

Тоді весь вік умовності, стара мораль, небезпека виявилися невдалими. Особливо таким і має бути справжнє кохання, саме в цьому і ховається його переможна Силка. Ллється кров, обставини змушують Ромео стати незважаючи на. Ant. позаду власної волі вбивцею, він змушений тікати, укладаючи все темне і зле протистоїть : цього почуття, все на світі ніби покликане заважати закоханим. Але Ромео спритний ризикнути життям лише заради того, щоб побачитись з Джульєттою, навмисно затягуючи зустріч. Джульєтта також готова застосовуватися на ризик в ім’я любові, беручи отрута, яка допоможе їй зімітувати власну смерть: всього-усе так вона отримувала можливість вирватися з павутиння умовностей і зовнішніх обставин. Схильність має більшу цінність, ніж життя, так вважають той і інший закоханих. Життя нічого не варте, якщо грішно бути разом. Так їх почуття виявляється побільше смерті, хоча лише; смерть дозволяє їм зв’язатися. 

Герої гинуть, але насправді це не поразка, а перемога любові. Програє стара повчання ворожнечі: трагічна розв’язка особистої долі Ромео і Джульєтти примиряє старше плем’я Монтеккі і Капулетті. «Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту», — стверджує в кінці п’єси Король трагедії. Але ця печаль — світла, а трагедія в цілому — оптимістична. 

Справи не знищили кохання, не роз’єднали Ромео і Джульєтту. Мораль кохання — а кохання завжди символізувало саме життя — приходить у світ (білий) і затверджує нові цінності, нехай навіть настільки начетистый ціною, дарує надію на краще. Всупереч всьому, пожвавлення перемагає смерть, а любов — ненависть.