Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Доброго дня,дорога Оксано!

Ти мене не знаєш и не можеш знати, адже нас розділяють майже два століття. А ось я добре знаю про твоє життя, про кохання до тебе Яреми, яке було описане у поемі Т. Шевченко «Гайдамаки». Щоб допомогти тобі розібратися у подіях та своїх почуттях, я трохи розповім тобі, що я побачила як сторонній спостерігач.

Мені відомо, що Ярема був у тебе закоханий, але за мораллю вашого часу він не міг сподіватися на те, що ти колись станеш його жінкою. Адже ти не могла бути парою «безрідному байстрюкові, сироті убогому», «багатому на лати та на дрібні сльози». Але юнак мав ніжне любляче серце, і його кохання до тебе відзначалося відданістю. Саме кохання до тебе, Оксано, спонукало Ярему приєднатися до гайдамаків, саме воно спонукало його на подвиги і боротьбу. Саме кохання до тебе, Оксано, зробило з зацькованого хлопця героїчного борця за свободу своїх співвітчизників.

Що ж до тебе особисто, то ти, Оксано, можеш вважатися взірцем української дівчини. Автор поеми зобразив тебе як дівчину з українських народних пісень. Тому ти і виглядаєш у поемі, як «серцем грибка» «ясочка» і «зоря». Мені дуже легко уявити, як твої карі очі сяють, як зіроньки, легко уявити твої «чорні брови» і «білі рученята».

Те мене вразила не тільки твоя зовнішня краса, а й краса духовна. Мені імпонує твоя солідарність з повстанцями, турбота про хворого батька, твоя вірність у почуттях і глибоке кохання до Яреми.

Та й ліричність твоєї мови, Оксано, повністю відповідає твоїй емоційній вдачі. А як ти звертаєшся до свого коханого, як звеш його на допомогу! «Прилітай же, мій соколе, мій голубе сизий!». А твоя ніжність просто безмежна!

Я вважаю, що у твоєму образі, Оксана, Т. Шевченко втілив найкращі риси українських жінок, тому й сьогодні ти можеш бути взірцем для кожної з нас.

Дякую тобі, Оксано, щасти і прощавай!

З повагою до тебе, …».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Однією з найважливіших духовних потреб людини є потреба в знаннях. Людина не народжу­ється мудрою, навіть якби вона успадкувала гени найталановитіших батьків, адже без навчання не розвинеться жоден талант. Освіта допомагає людині стати справжньою людиною, навчає гуманно ставитися до інших людей, дає можливість орієнтуватися в навколишньому світі та в самій собі. Саме освіта залучає людину до досягнень культури. Як на мене, кожна свідома людина має розви­вати в собі потребу в знаннях і пізнанні, щоб збагатити своє майбутнє. 

Згадаймо, якого значення освіті надавав Ярослав Мудрий, за що його й шанували відомі люди з усього світу і мали за честь із ним дружити. Пам’ятаймо Роксолану (роман П. Загребельного «Роксолана»), яка завдяки своїй наполегливості й освіченості допомагала рідній землі. Повернімось до сторінок роману І. Франка «Перехресні стежки», у якому перед читачем постає Євген Рафалович, людина мудра й освічена, яка змогла багато в чому допомогти простим людям.

 Запорукою національної свідомості вважає освіченість народу П. Грабовський. До проблеми освіченості він звертався неодноразово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти «лан осві­ти» поет закликає у вірші «До українців». Тільки шляхом освіти, яка розплющить очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України.

 Думки про освіченість і невігластво знаходимо і в прислів’ях та приказках: світоч всесвіту — сонце, світоч людини — знання; розумним ніхто не родився, а навчився; навчання — світло, а неві­гластво — тьма тощо. 

Отже, тільки використовуючи надбання минулого, засвоюючи, поповнюючи знання й удоскона­люючи їх, людина досягла прогресу. А щоб він не зупинився, кожне покоління має підготувати собі зміну, здатну відповідати вимогам часу. Тож справді «Неосвіченість — ніч розуму, ніч безмісячна і беззоряна».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість кожного письменника можна умовно розділити на якісь періоди. Для кожного періоду діяльності будь-якого письменника, особливо поета, характерні деякі особливості. Це пов’язано з творчим розвитком письменника і його особистим досвідом, який також впливає на його творчість, іноді такий вплив досить серйозно. Саме з цієї причини настільки важливо виділяти певні періоди діяльності письменників.

Однією з основних тем творчої діяльності Тараса Григоровича Шевченка була тема національно-визвольної боротьби українців. У всі часи своєї письменницької діяльності автор був вкрай сильно стурбований долею своєї країни і тим, коли ж нарешті вона зможе стати суверенною і самостійною. Але саме так званий період трьох літ став найбільш важливим з точки зору національної проблематики для автора. У цей період він подумки прийшов до деяких висновків, які стали основою не тільки для його творчості цього періоду, але й для переконань Тараса Шевченка. Переконання щодо національної української проблематики, отримані протягом цього періоду, автор зберігав аж до своєї смерті.

Мотив революційної боротьби від Тараса Шевченка отримує нові образи і фарби саме в період трьох років, який тривав з 1843-го року по 1845-й рік. У цей час письменнику вдалося пробути досить тривалий час в Україні, проаналізувати її життя, настрої її жителів і зробити певні висновки. Також Шевченко врешті зміг визначити для себе свою особисту роль в революційній боротьбі українського народу. Для себе в якості історичного завдання він обрав шлях абсолютно безкомпромісної і навіть жорстокої революційної боротьби. Автор остаточно прийшов до висновку, що українську націю зможе об’єднати тільки війна і пролита кров.

Під враженням від тодішньої сучасності Тарас Шевченко написав поему «Сон». Вона має сатиричний стиль, сьогодні цю поему можна називати однією з найбільш сатиричних поем, які коли-небудь були написані. Досить відомими стали також його поеми «Чигирин, Чигирин», «Розрита могила». Національна проблематика була розглянута в поемі «Сліпий», де критиці з боку автора була піддана Катерина Друга. Також варто зауважити, що в поемі «Великий Льох» Тарас Шевченко також зачіпає національну проблематику, даючи негативну оцінки «Переяславської угоді».

Незважаючи на відносну стислість трирічного періоду, Тарас Шевченко зміг вмістити в нього велику кількість творів, в яких також розглядав національну проблематику. Автор остаточно прийшов до висновку, що безкровна боротьба за самостійність не дасть результату, а більш ефективним шляхом для досягнення мети буде революційний шлях .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Домашні тварини є у багатьох людей. Це не просто прикраса для дому , вони наповнюють житло чистою, новою енергією , відволікають від сірих буднів і завжди радують свого господаря любов’ю . Дуже приємно повертатися додому , знаючи , що вдома на тебе чекає вірний друг.

Я дуже люблю тварин , особливо кішок. Вони мені подобаються своєю грацією , красою , розумним поглядом . Кішки володіють магією заспокоєння і розслаблення. Коли вони гурчать , відразу стає спокійно і тепло , хочеться замотатися в плед , забрати з собою кішку, і провести цього блаженстві залишок свого життя.

У мене вдома є два кота , кішка і кошеня . Я за ними доглядаю , а вони платять мені своєю любов’ю і вірністю. Вони дуже красиві і пухнасті.

Вчені стверджують , що кішки живуть інстинктами. Я так не вважаю. Мої коти всі різні , кожен має свій характер , свою манеру поведінки . У цьому вони дуже схожі на людей.

Самого старшого кота звуть Кузя . У нього довга густа шерсть сірого кольору , блакитні великі очі . Мені його подарували на день народження , він став першим домашнім тваринам , яке оселилося в нашому будинку , тому поводиться як справжній господар.

Кузя любить лежати на підвісній тумбочці , щоб йому було добре видно всю кімнату , і спостерігати , хто , чим зайнятий . Він дуже любить порядок. Цей кіт схожий на добротного господаря – великий , жирний , з довгими вусами , пересувається повільно.

Середнього кота звуть Сеня . Його я підібрала на вулиці – якийсь бездушна людина викинув зовсім маленьким кошеням. Мені стало його шкода , я принесла його додому. Спочатку всі домочадці були проти – особливо Кузя . Але викидати назад його ніхто не збирався, і так у нас з’явився ще один кіт.

Сеня – це повна протилежність Кузі. Він маленький , верткий , грайливий . Він часто краде мої речі і грає ними. Але в той же час він залишається добрим і вірним . Напевно він пам’ятає , як його врятувала .

Кішку звати Анфіса . Її ми забрали у бабусі , так як вона вже не могла за нею доглядати. Кішка ця – справжня леді. У неї чорна пухнаста шерсть , великі зелені очі . Рухається вона граціозно , дуже любить доглядати за своєю зовнішністю і постійно чепуриться . У Анфіси своєрідний характер: вона з домочадцями ласкава , а от чужого поїсть навіть вкусити.

Ну і самого молодшого кошеня , по кличці Персик , народила Анфіса . Він ще дуже маленький , тільки пізнає кімнату , але вже всі його дуже люблять.

Мої домашні тварини – найкращі і красиві , я їх дуже люблю і вони мені відповідають тим же.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що людина — не назва для певної істоти,а звання,якого не всі достойні. І, як і всі звання, воно потребує високої відповідальності.

Жорстоку і злу людину ми звемо нелюдяною. Ми називаємо нелюдяним тілько щось жахливе і страшне . Тож, людина не може володіти подібними рисами. Іноді слово Людина пишуть з великої літери . Я вважаю, що це правильно. Людяністю можна назвати добро, турботу про інших,  чесність та здатність  допомогти. Справжня людина може бути тільки такою.

Людина творить добро, і не чекае за це винагороди. Іноді вона може навіть постраждати через це. Рятуючий дитину  пожежник не думає про власну небезпеку. Він творить добро, а  вчинок його зветься людяним. Він сам є Людиною.

Про про відповідальну, сміливу, добру і сильну людину іноді можна почути, що це є справжня людина. Віходить,що підступнабогуязлива та зла людина — несправжня. Тож виникає питання: чи можна назвати цю істоту людиною взагалі? Я думаю ні.

Звання справжньоі людини покладає на нас величезну відповідальність. Ми повинні відповідати цьому високому званню.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Емоції нерозривно пов’язані з усією діяльністю людини: і з задоволенням наших нижчих вітальних потреб, і зі спілкуванням, і з навчанням, і з творчістю. Важко навіть уявити собі, що людина може їсти не відчуваючи при цьому ніяких емоцій, навпаки він вибирає саме ту страву, яка не тільки вгамує її голод, а й викличе у неї масу приємних позитивних емоцій. Не кажучи вже про те, скільки різних емоцій у нас виникає при спілкуванні з коханим або навпаки — люддиною.яка нам не довподоби. Багато психологів навіть розглядали емоції, як важливу мотивуючу чинність, яка детермінує діяльність людини з перших місяців її життя. Адже ми завжди з великим задоволенням робимо те, що приносить нам радість. Таким чином, емоції роблять значний вплив на свідоме регулювання нашої поведінки, тобто на вольові процеси. Причому емоції можуть як послабити, так і зміцнити волю людини. Також від емоцій залежить працездатність і бажання людини працювати: наснагу людині «море по коліно», і навпаки байдужа або негативно налаштована людина не володіє такими здібностями. Отже, що б ми не робили, не думали, не говорили — все так чи інакше пов’язане з емоціями, оскільки вони, будучи суб’єктивною формою вираження потреб, є безпосереднє переживання людиною життєвого сенсу всіх ситуацій і явищ зовнішнього і внутрішнього світу.

Емоційний світ людини надзвичайно різноманітний. Існує безліч відтінків позитивних і негативних емоцій. Одні події у нас викликають захоплення, інші навпаки відразу. Наші емоції, почуття і настрої роблять життя яскравим і насиченим, надають йому фарб, без яких воно було б занадто сірим і сумним. Емоції здатні лише за кілька секунд змінити поведінку людини. Варто тільки згадати ту раптову всеосяжну радість, яка охоплює нас, коли несподівано ми дізнаємося яку-небудь гарну новину. Емоції здатні змінювати ставлення людини до себе і до інших людей. Залежно від почуттів, які ми відчуваємо, ми дивимося на світ «крізь рожеві окуляри» чи бачимо все «в чорному світлі».

Таким чином, тільки в єдності інтелектуальної та емоційної сфер, перша з яких відповідає за відображення об’єктивних умов діяльності, а друга — за відображення суб’єктивної значущості цих умов, досягається кінцева мета діяльності, яка полягає у задоволенні потреб. Не дивлячись на те, що часто емоції беруть гору над нами в самі невідповідні моменти, що тільки наші почуття приносять нам стільки горя і нещастя, саме емоції надають справжній смак життя, роблячи його більш яскравим, барвистим і насиченим. Нехай причина багатьох наших лих, хвороб криється в надмірній емоційності і чутливості, нехай емоції заважають нам іноді приймати правильні, адекватні рішення, все ж людина багато чого б позбулася, не будь у неї емоцій. Як, напевно, сумно виглядав би світ без любові, радості, всеосяжного захоплення. І як, напевно, нудно було б жити без імпульсивних, необдуманих вчинків, які часом роблять життя тільки цікавішим, чи не так?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли я думаю, чую, читаю про Ліну Костенко чи про її твор­чість, то перед очима чомусь завжди з’являється постать захис­ниці Марії Оранти із Софії Київської. Така-от асоціація…

Ліна Костенко ввійшла в українську поезію в шістдесяті роки. Але навіть на фоні літератури того часу, що відзначалась ліриз­мом, гуманізмом, волелюбністю, її поетична муза особливо виріз­нялася. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але аж ніяк не плаксива і не безнадійна. Така, як про неї сказала сама поетеса у вірші «Доля». За неї «треба платити життям», отримуючи в нагороду солодку муку влучно знайденого слова:

Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще.
Графоман вирішив написати — і написав.

Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета — це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою». Творчість Ліни Костенко підпадає під таку харак­теристику. Вона роздумує над добром і злом, переосмислює зна­чення навколишнього світу і свого місця в ньому.

Олюднення природи, наш зв’язок з нею є однією з найбіль­ших цінностей в житті людини. У поезіях Ліни Костенко все починає рухатися, радіти і журитися, клопотатись і меланхо­лійно роздумувати: «Цей ліс живий. У нього добрі очі…», «…Ста­резні пні… літопис тиші пишуть у траві…». «Колише хмара втом­лені громи…», «Сплять діамантові жуки…». «Блакитні вії хата підніма…», «Світить сонце оком загадковим…», «Вікна сплять, засклив мороз їм сльози».

Подібним світочуггєвим настроєм дихають чудові твори пое­теси, написані на згадку про дитинство. До нього веде «стежка, по якій вже тільки сніг іде» («Дзвенять у відрах крижані кру­жальця..». «Стоїть у ружах золота колиска.. «, «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки…»).

Гармонія природи, оспівана поетесою, співзвучна гармонія людських взаємин, якої нона прагнула і до якої кликало її перо. Ціла галерея портретів, змальованих нею, являє нам красу жіно­чої душі, по-справжньому глибокої та шляхетної. «Пелюстки ста­ровинного романсу» та «Апологія лицарства» розгортають перед нашим зором трагедію жінки, яка в буденних хлопотах забу­ває про свою чарівну жіночність. Вона в’яне під гнітом суєти й несвободи, поки не з’явиться той, хто помітить і возвеличить у ній жінку:

О, заспівайте дивчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

Дещо інший, пом’якшений грою світла й тиші, силует лірич­ної героїні постає перед нами в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти сказав мені: люблю…», «Хуртовини», «В дні, прожиті печально і просто». «Двори стоять у хуртовині айстр…» та інші. Глибоко жіночі за звучанням, ці вірші вражають делікатністю , з якою автор розкриває внутрішній стан ліричної героїні, шля­хетною стриманістю, яка облагороджує, але не ховає від уваж­ного ока бурхливу внутрішню боротьбу: «Я вас люблю. О, як я вас люблю! …Але про це не треба говорити».
Поезія Ліни Костенко глибоко філософська. Її житгєві орі­єнтири проступаютъ у віршах «Шукайте цензора в собі», «О, не взискуй гіркого меду слави». «Між іншим». «Ще вчора була я висока…» Лірична героїня цих та інших поезій чужа всьому суєтному, відкрита людям, чесна з собою та з іншими. У них роз­кривається внутрішня цілісність поетеси, яка хоче бути такою ж гармонійною в стосунках з людьми, як і у стосунках з природою. Загальнолюдскі цінності — це лише усвідомлена внутрішня гар­монія, у якій хоче жити людина.

Органною величчю сповнені ті твори Ліни Костенко, у яких звучать християнські мотиви («Шлях на Голгофу». «Перш ніж півень заспіває»). Поетеса індивіалізує, наближає до нас у часі і просторі героїв біблійної легенди. І ті мірки, за якими вічність розсудила їх, читач має змогу прикласти до себе, до свого життя. Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва — поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Безперечно, патріот – це той, хто любить свою країну. Але що таке «країна»? Це територія (ландшафти, клімат,) це — населення, громадяни, це – мова, це – минуле, тобто історія, це сьогоднішні досягнення і проблеми, це – можливі перспективи… Є люди, котрі люблять рідну природу, але жаліються на людей навколо: смітять, п’ють, матюкаються… Є такі, що люблять минуле і критикують сьогодення: бідність, правопорушення, не комфортність… Але, зрештою, головне – любити… Тільки чи можна любити країну, не вміючи любити саме тих її громадян, котрих бачиш майже щодня: членів своєї сім’ї, сусідів, колег по роботі, земляків? Є так звані «патріоти», котрі кричать про свій патріотизм, а людей навколо – своїх же, українців, гризуть, ненавидять, підставляють… Хіба це справжні патріоти? Є ті, що кричать про свою любов до України, а свої професійні обов’язки виконують абияк… Та ще й дозволяють собі критикувати справжніх роботяг – професіоналів, якщо ті за працею не завжди мають час збиратися на різні мітинги і кричати про свою любов до країни… А мені здається, що справжній патріот – це людина, котра не стільки кричить про свою любов до країни і народу, скільки чесно робить свою роботу і вміє допомагати тим українцям, котрі поряд і котрі потребують допомоги… Я би назвав одних само рекламованими патріотами, і других – дієвими патріотами. Кричати про свій патріотизм – у сто разів легше, бути дієвим патріотом – у сто разів важче (треба багато працювати над собою, треба щось створити, чогось добитися, і весь час працювати в мірку своїх здібностей, на благо своїх співвітчизників і своєї країни), але і у сто разів корисніше для України.

І взагалі, націю можна порівняти з особистістю. Хто з людей дуже хвалить сам себе? Той, хто вважає, що його ще недооцінили, не помітили. Він компенсує само похвалою відсутність похвали від інших людей. А людина, яка вже щось зробила, чогось досягла, котру уже помітили, про котру добре відгукуються інші – їй уже нема потреби хвалити себе, кричати про свої достоїнства… Вона вже може скромно відмахнутися навіть від чужих похвал, не те, щоб самому себе хвалити… Вона стає самодостатньою… То ж хто хвалить себе вголос? Той, хто ще мало себе реалізував як особистість, хто ще нічого не досягнув, ще нічого вартого уваги не зробив…  Як правило, це молоді люди… Потрібен час, щоб їх досягнення помітили інші і почали добре про них відгукуватися. А коли це стається – необхідність само похвали відпадає сама собою. По молодості само похвала пробачається,  але зріла людина, яка все ще себе нахвалює – виглядає смішною… Це ознака, що її ще не помітили, вона ще нічого не досягнула, не створила нічого якісного… Відчувати себе нікчемою нікому не приємно – і тоді людина починає компенсувати відсутність визнання з боку інших само похвалами.   Те саме можна сказати про нації. Хіба нація, котра багато чого досягла, яку усі навколо визнають, потребує криків про свою значимість і великість? Тому нація, котра себе поважає, не повинна хвалити себе, не повинна кричати про свою значимість і велич. Краще цю значимість і велич здобувати працею, досягненнями у різних сферах: науці, мистецтві, бізнесі тощо…

Я — ровесниця незалежної України. І хоча жит­тєвого досвіду в мене небагато, проте розумію, що дуже легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче — коли вона слабка і незахищена. Та хіба зможуть справжні сини кинути хвору матір напризволяще? Я не засуджую тих людей, які в пошуках кращої долі емігрували за кордон, але впев­нена, що вони глибоко нещасні, бо, можливо, маючи матеріальні блага, вони не мають змоги дихати рід­ним повітрям, бачити, як ростуть їхні діти, уклонити­ся рідній оселі.

Отже, на мою думку, справжніми патріотами є ті люди, які не говорять про любов до рідного краю, а працюють і живуть задля його процвітання, примно­жуючи набуте.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Свою спадщину — Київ — князь Ярослав Мудрий прикрасив не гірше від найяскравіших міст світу. Дехто натякав князеві на його марнотратство: навіщо то золото? І навіщо церкву поставлено на пагорбі? Але князь Ярослав знав, що робив. Нехай усі — і чужоземці і мандрівники, і друзі, та й вороги — одразу бачать, який багатий, красивий і могутній Київ.

Київський Софійський обор дає нам уявлення про велич і красу архітектури Київської Русі. В усій Європі жодна споруда її т. не могла зрівнятися з київським собором, завдовжки без виступів він 37 метрів, завширшки — 55. Храм має п’ять нефів — поздовжніх коридорів, які на східному фасаді завершуються п’ятьма вівтарними напівкруглими виступами — апсидами, оточений внутрішньою і зовнішньою галереями. Із західного боку височать дві башти зі сходами, що ведуть на другий поверх. Вінчають собор тринадцять куполів, які поступово збільшуються від малих по краях до найбільшого центрального. Купол і дах вкриті листовим свинцем.

Архітектурі органічно відповідає розпис будівлі, який мав на меті звеличити державу. Мозаїки і фрески суцільними килимами огортають стіни, склепіння і стовпи собору, серед яких височіє під куполом велична постать Оранти. Важко переоцінити художню вартість софійських мозаїк. Вони, безумовно, є пам’ятниками мистецтва світового значення, що дійшли до нас у своїй первісній красі.

Фрески Софії збереглись менше, ніж мозаїка. Багаторазові реставрації завдали багатьом картинам непоправної шкоди.
Київська Софія — справжня скарбниця давньоруської культури, невмируще джерело знань про далеке минулого нашого народу. Нині — це всесвітньо відомий музей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Остап Вишня в українській літературі посідає особливе місце. Як писав про нього Максим Рильський, він «світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця». Творчість видатного українського гумориста відзначається м’яким гумором і глибоким ліризмом.

Особисто мені найбільш усього подобаються його «Мисливські усмішки». У них письменник возвеличує найкращі риси людського характеру, висміює окремі вади і описує чарівну українську природу. Я захоплююся майстерністю Остапа Вишні, який вмів розкрити цілий світ з його болями і радощами, розчаруваннями й надіями навіть у звичайному листочкові.

Не знаю чому, але для мене «Мисливські усмішки» незвичайно привабливі, бо в них письменник поєднав пейзажну прозову лірику і народний гумор, а героями його усмішок стали правдиві і красиві люди рідкісної вдачі. Вони щиро любили рідну природу, бо на полювання виходили не задля того, щоб убити тварину чи птаха, а заради того, щоб для майбутніх поколінь зберегти природу у всій її красі, щоб уникнути її знищення і помилуватися красою навколишнього світу.

Серед багатого різноманіття сатиричних творів української літератури найдобріші й найкумедніші — гуморески Остапа Вишні. Вони веселі і добрі, їх неможливо читати без усмішки. Моя улюблена гумореска Остапа Вишні — це «Зенітка». У ній письменник з добротою і гумором розповідає на диво серйозні і навіть страшні речі. У гуморесці йде мова про події, які відбулися під час Великої Вітчизняної війни.

Головний герой цього твору — дід Свирид. Він розповідає, як під час окупації рідного села йому вдалося знищити аж трьох фашистів. І зробив він це звичайними вилами, які вороги прийняли за справжню військову зенітку. У діда Свирида була настільки велика ненависть до окупантів, що він не побоявся виступити проти ворога з одними вилами. Дід Свирид згадував і про мирні часи, коли «воював» з жінкою. Після війни він залишився самотнім, але не засумував, бо знайшов для себе цікаву справу. Дід став робити іграшки для дітей.

Розповідь героя гуморески «Зенітка» просторічна, цікава й кумедна. Називаючи звичайні речі військовими термінами, дід Свирид робить свою оповідь ще більш кумедною та смішною. У цій гуморесці Остап Вишня незвичайно вдало передав ментальність нашого народу і його любов до Батьківщини. А шедевром розповіді діда Свирида є його оповідь про комічні «сраженія» з покійною дружиною. Не менший сміх викликають і ситуації, у які постійно потрапляє герой гуморески.

Після прочитання гуморесок та інших творів Остапа Вишні виникає почуття гордості за те, що в українській літературі був такий талановитий та неперевершений митець, твори якого й досі не тільки викликають доброзичливий сміх і допомагають сприймати серйозні речі з усмішкою, а й змушують замислитися над важливими життєвими проблемами.