Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Що є свобода? Добро в ній яке є?» — питав свого часу Г. С. Сковорода, заздалегідь знаючи відповідь: свобода — це найдорожче надбання для кожного. Життя самого філософа і поета — приклад прагнення свободи й вільного життя. Чи так це просто — бути вільним? 

Сковорода знав ціну свободи, бо ж заплатив за неї спокоєм домашнього вогнища, матеріальними статками, яких ніколи не мав, як і кар’єри, яку йому неодноразово пропонували. І все ж таки він надавав перевагу свободі, а не «злоту», бо «проти свободи воно лиш болото». То, може, це лише красивий поетичний образ? Ні, за цими словами жива»правда життя, яке без свободи неможливе. І це не перебільшення. Адже людина змалечку звикає до безлічі обов’язків та умов свого життя, які обмежують її свободу. Звичайно, нічого поганого немає в тому, що кожен із нас розуміє межі своєї свободи — вона закінчується саме там, де починається свобода іншої людини. Та якою манливою стає омріяна свобода! Не випадково сам Григорій Савич Сковорода високо цінував особисту свободу, ніколи не зраджуючи її. У своїх творах, зокрема «Вдячний Еродій», «Алфавіт, або Буквар світу» та інших, він пов’язує щастя людське з працею і свободою. Та й на своїй могильній плиті він ще за життя викарбував слова «Світ ловив мене, та не впіймав».

Отже, свобода — це запорука щасливого життя, яке без неї неможливе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З раннього дитинства батьки вчили мене любити книги. Коли я була маленькою, вони завжди читали мені казки. Я дуже любила їх, адже саме вони навчили мене радіти разом з тими, хто щасливий, і співпереживати тим, у кого виникли труднощі в житті. Саме вони роз’яснили мені те, що добро повинно завжди перемагати зло. І саме вони пояснили мені, що щастя можна знайти всюди, а справжнісіньке щастя — дарувати радість іншим.

Коли мені було 4 роки, мама подарувала мені книгу Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Почавши читати цю казку, я зробила крок у дивовижний світ, повний несподіваних подій. Книга настільки мене захопила, що я перечитувала її кілька разів, кожен раз роблячи для себе якісь нові відкриття! Так не хотілося, щоб казка закінчувалася! Саме ця книга і стала моїм першим кроком в світ літератури.

Після цього випадку я прочитала безліч книг, які навчили мене багато чому. Кожен твір брав участь в становленні моєї особистості. Я дуже люблю читати, тому що читання приносить мені велику користь. Коли у мене немає сил рухатися вперед по складному шляху, я відкриваю книгу про морально сильних людей, здатних подолати всі труднощі життя і незважаючи ні на що виявитися переможцями. Коли мені потрібно відпочити, я беру книгу про мандрівників, що борознять простори нашого світу. Коли в моєму житті не вистачає казки, я читаю фантастичні твори, які повністю захоплюють мою свідомість і несуть мене в далекі куточки Всесвіту. Якщо я не можу розібратися в собі, то в цьому мені допомагають глибокі психологічні книги.

Книги відіграють величезну роль у моєму житті. Вона допомагає мені знайти відповіді на моральні і філософські питання. Будь-яка хороша книга вчить жити, застерігає від помилок і веде мене по життєвому шляху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В теперішній час люди все більше звертають свою увагу на ірраціональне, не підвладне людському розуму. Суспільство знову приходить до висновку, що життя — це арена постійної боротьби сил добра і зла, боротьби, яка триває насамперед у людських душах. Цим і можна пояснити інтерес сучасних письменників до міфологічного. В українській літературі таким майстром є Валерій Шевчук.

Незвичайним і навіть сюрреалістичним можна вважати роман — баладу Валерія Шевчука «Дім на горі». Розповідь про реальне життя героїв роману тісно переплітається з подіями, які відбуваються в їхніх снах і спогадах, думках і мріях. Сама назва «роман-балада» відносить нас до традиції європейського бароко. І дійсно, для Шевчукової прози характерні барокові риси: контрастність — у поєднанні високого і низького; динамізм, експресивність, драматична напруженість; виражена метафоричність національної художньої символіки. Основним є суто бароковий мотив — протистояння добра і зла, у якому здебільшого добро в душі людини перемагає. У творі автор глибоко аналізує проблеми стосунків між людьми: старими й молодими, Чоловіками й жінками, батьками й дітьми, братами й сестрами; розкриває їх внутрішній світ, такий неспокійний, бурхливий, такий тендітний і ранимий.
Життя героїв Шевчука начебто подвійне, ніби проходить одночасно і в реальному, і в уявному світі. Вчителька Галина Іванівна, молода жінка, бачить себе то сірою й буденною, то — голубою й казковою; в її душу то входить казкова богиня, то лишає її — і від того змінюється настрій жінки, і все, що її оточує. Навіть одяг Галина добирає у колір своїх відчуттів, сірий чи голубий. Її бабця бачить «богиню в серці онуки», але завжди вертає Галю до реального життя. Син теж помічає в матері незвичайні зміни: «Хлопець раптом відчув, який він порівняно з нею малий та нікчемний. Йому захотілося схилитись у поклоні перед цією несподіваною материною величністю, відтак підняти голубий шлейф і піти в супроводі, гордо зводячи й своє підборіддя».

Зворушливо й незвичайно описує автор старого козопаса Івана Шевчука та його жінку Марію. Теплом і ніжністю осяяне життя цих немолодих вже людей. Коли Іван повертався з козами додому, Марія «чекала, поки ступить у двір отой сивий король». Жінка доїла кіз, а Іван «сидів на веранді, густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі», писав «слова, які народилися в ньому сьогодні, … про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі». Ці записи, у яких реальність, казка, містика й філософія поєднані в нерозривне ціле, складають другу частину роману. У цього простого селянина душа ясновидця, здатного наскрізь бачити те, що приховано від людського ока, розуміти мову дерев і квітів, відчувати тривогу своєї дружини, відчувати біль і радість інших людей. Через увесь твір проходять лейтмотивом філософські роздуми старого Івана, він спостерігає і ніби коментує життя односельців. «Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі».

Описуючи дівочі роки Галини Іванівни, Галі, автор показує нереальний світ її снів, який то наслідує події реальності, то передрікає їх. Джиґун Анатоль у сірому костюмі, що приходить до Галі і спокушає її своїми розмовами, у снах дівчини перетворюється на сірого птаха в лакованих черевиках і солом’яному капелюсі. Анатоль таки спокушає Галю і зникає; у реальному житті народжується сип, а сни-фантазії перетворюються на сувору життєву прозу. Пройде час, і такий же сірий птах буде снитися Оксані, доньці Галини Іванівни…
Хоча автор називає конкретні дати — 191.1, 1931, 1946, 1963 роки, сюжет у романі розвивається не в хронологічному порядку. Це ще більш притягує увагу читача, бо інтрига й напруга оповіді постійно зростає. У творі йдеться, в основному, про мирне життя героїв, але гострою стрілою, що травмує життя кожної родини, проходить через увесь твір війна. Вона у спогадах і живих, і мертвих.

У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов’язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою дорогу та повертатися.
«Дім на горі», цей приклад магічного реалізму, дає розуміння динамічного внутрішнього життя людини. Через творче проникнення у фольклорні образи, через барокову алегоричну багатошаровість автор пише літопис філософсько-образного діалогу добра і зла

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Чорна рада» Пантелеймона Куліша — це перший історичний роман в українській літературі. І вже цей факт виділяє твір з-по­між інших, але не тільки це робить його особливим. Відомо, що довгий час «Чорна рада» та ім’я її автора були забороненими, мало хто знав про існування цього чудового твору. І однією з причин цього, на мою думку, було те, що Пантелеймон Куліш, звернувшись до минулого нашої країни, говорить про речі, які в радянські часи вважалися крамольними, а погляд на історію України у письмен­ника діаметрально протилежний радянській доктрині.

Автор торкається найбільш трагічного періоду в історії нашої держави — часів розбрату та занепаду, Руїни, як їх назвали з легкої руки Куліша. Це був час після Переяславської ради і смерті Хмель­ницького, коли розпочалася кривава боротьба за владу і мало хто пам’ятав про інтереси рідної землі.

Але були все ж таки люди, котрі небайдуже ставилися до долі свого народу і своєї країни. У «Чорній раді» такими людьми зма­льовує П. Куліш полковника і священика Шрама та наказного геть­мана Якима Сомка. Саме ці герої втілюють усі авторські ідеали, моральні переконання та уявлення про майбутній суспільний та політичний устрій країни. Відомо, що це не вигадані образи: Яким Сомко існував насправді, а прототипом Шрама був полковник Пр- пович, ім’я якого згадується в козацьких літописах. Цих двох лю­дей об’єднувало прагнення зробити Україну незалежною, щасли­вою державою, звільнити від загарбників усіх національностей. Звичайно, ці герої втілюють авторську ідею, його погляди на мину­ле і майбутнє України. Ідеалом Шрама і Сомка була автономна республіка у союзі з Москвою. Я гадаю, що саме таким бачив Ку­ліш вихід із тієї ситуації, що склалася після Переяславської ради. Письменник багато уваги приділяє діалогам героїв, у яких вони детально обговорюють майбутній суспільний устрій країни. 

Сомко і Шрам мріють про порядок, примирення всіх верств населення, щоб Україна була згуртованою та міцною, не потрапила в нове по­неволення. Наказний гетьман мріє всім суспільним групам нада­ти свої привілеї: «Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполи­тий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». Про необхідність згуртування постійно говорить і полков­ник Шрам. І дійсно, саме цього й не вистачало українцям, на жаль, сильнішою виявилась інша тенденція — триматися за своє майно і суспільне положення, вболівати лише за свої інтереси.

Я думаю, що саме це і стало причиною занепаду, поневолення та покріпачення України. Ще з давніх часів відомо, що важче скорити і зламати тих, хто тримається купи, хто думає не про свої дріб’язко­ві інтереси, а про загальну справу.Отож, ще раз треба прислухатися до мудрих слів Куліша, які вклав він в уста своїх героїв — Якима Сомка та полковника Шрама.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожна людина прагне щастя. У всіх нас у житті бували хвилини неймовірної радості, задоволення та піднесення, які ми ніколи не забудемо. І нам хочеться відчувати себе так завжди. Навіть вітаючи одне одного зі святами, ми обов’язково зичимо щастя.

Щастя – це внутрішній стан спокою, радості, піднесення та вдоволення собою. Люди відчувають його, коли знаходяться поруч з коханими, займаються улюбленою справою, отримують яскраві враження тощо. На мій погляд, щастя для кожного своє. Те, що приносить задоволення одному, залишає байдужим іншого. А значить, скільки у світі людей, стільки й способів бути щасливими.

З огляду на це хочеться зазначити, що часто люди не дозволяють одне одному бути щасливим через те, що нав’язують своє розуміння його, не прислухаючись одне до одного. Наприклад, батьки одного мого друга обидва музиканти, закохані в музику. І вони змусили сина піти до музичної школи. Але сам він не любить грати, а захоплюється велоспортом, саме це заняття робить його щасливим. Та батьки чомусь цього не розуміють.

І отут я зрозумів, що мав на увазі великий український філософ Г.Сковорода – людина може тільки самостійно збудувати своє щастя, коли розбереться, у чому саме воно полягає. Ніхто інший не допоможе у цьому, адже не може зазирнути тобі в душу. Тому не треба перекладати відповідальність за своє щастя на інших, в краще докласти зусиль, щоб досягти саме того, що хочеш ти. Бо ти і тільки ти – коваль свого щастя. Життя самого Сковороди — яскраве тому свідчення.

Як приклад можна згадати Наталку Полтавку з однойменної п’єси І.Котляревського. Дівчина була згодна принести себе у жертву заради матері, але це зробило її дуже нещасною. Коли ж повернувся її коханий Петро, лише її впевненість та рішучість змусила пана возного відступитися, а її матір – благословити їхній з Петром шлюб. Наталка завдяки своїй вдачі здобула своє щастя.

Тому я повністю згоден з думкою Г.Сковороди. Обставини у житті можуть бути різними, але завжди варто боротися за своє щастя. Бо тільки ти знаєш, у чому воно полягає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Порядність – то така риса характеру, за яку ми високо цінуємо людину. Порядна людина насамперед чесна та відкрита, вона керується совістю в своїх вчинках та не дозволяє собі підлого ставлення до інших. Порядна людина йде до своєї мети чесним шляхом та не намагається нажитися на нещасті оточуючих. Тому вона заслуговує на довіру та викликає повагу.

Порядна людина – добрий друг. Можна розраховувати на те, що вона не розкриє твоїх таємниць та не сміятиметься з твоїх проблем. Вона щиро висловить свої думки, не ображаючи тебе, бо ставиться до інших з повагою. Так, мені здається, саме повага до особистості, інтересів, бажань та почуттів інших є основною рисою порядної людини. Проте, це людина не безхребетна, вона має свою точку зору та не підтримає в тому, що може нашкодити.

Можна сперечатися, чи є порядність вродженою якістю, чи її можна виховати в людині. На мою думку, порядність – це глибоке розуміння того, на якій основі будується світ добрих людських взаємин. Хтось приходить до цього лише після того, як сам пережив образу та непорядне ставлення до себе, усвідомивши, як боляче від цього.

Недарма кажуть, що репутацію заробляють роками, а втрачають в один момент. Лише один непорядний вчинок – і тобі вже ніколи не будуть вірити, не захочуть мати справу. Та ми живемо не ізольовано один від одного, тому краще не дозволяти собі поганого ставлення до близьких та незнайомих.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Казка-повість «Місце для дракона» переносить нас у Галичину часів середньовіччя. І тут дійсність та казка тісно переплелися довкола головних героїв — люботинського князя, пустельника, лицаря Лавріна і… доброзичливого дракона. Світ людей – “зло”

Відразу постає запитання: хто такий дракон, чи може він бути доброзичливим? Ось яким уявляли дракона та забражали його митці Характерними ознаками та рисами  дракона є вміння літати, наявність кількох голів, вогняне дихання, розумність (тим більше, як не буди розумним, коли кілька голів маєш, одна голова добре, а три ж краще). Важко точно сказати, звідки взагалі взявся образ дракона, очевидно, він є однією з невід’ємних частин колективної підсвідомості людства. Тому драконячий образ (по розумному – архетип) присутній у чисельних казках абсолютно різних народів та культур.

У світовій літературі ми можемо знайти подібний твір Кеннета Грехема «Казка про доброго дракона». Щоправда сюжет та герої трохи інші:
Зокрема, про існування дракона дізнається хлопчик, а не Пустельник. Малий вирішує попередити про небезпеку (згадаймо, що князь навпаки «організовує» вбивство). З драконом хоче битися Юрій-змієносець. Хлопчик домовляється із Юрієм, відбувається «вдавана» битва, після якої «злодієві» дається «шанс» не шкодити людям. Всі щасливі. Тобто не перемогли «драконячі закони». Є багато схожого:  дракони (зовсім не злодії, з поетичною натурою, прагненням до краси тощо) хлопчик — Пустельник; лицар — Юрій-змієносець (щоправда, різні за характерами, віком, вдачею).

Отже, повість-казка «Місце для дракона» алегорично розповідає про сучасне життя. Насправді в усі часи закон і правда залежить від тих, на чиєму боці сила. На жаль, для можновладців часто неважливо, що в багатьох випадках заради утвердження та підтримки їхніх законів ллється невинна кров.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На початку дорослого життя кожен з нас постає перед важливим питанням: який життєвий шлях обрати для себе? При цьому кожен з нас має право вибору і повинен самостійно визначитися, що йому потрібно від життя, ким він хоче бути і як планує реалізувати свої знання та можливості.

Дехто з нас вже з дитинства знає, що йому подобається, і до чого він прагне. Та й дорослі вважають за потрібне кожну дитину запитувати про те, ким вона хоче бути, а потім щиро посміхаються, коли чують, що вона у майбутньому хоче стати відомою акторкою, популярним співаком чи відважним космонавтом. Але всі ці мрії найчастіше залишаються в дитинстві, а наші цілі стають більш прозаїчними, але й більш реальними.

Ще Оскар Уайльд, видатний англійський письменник, сказав: «Ціль людського життя — самовираження. Проявити свою сутність у всій повноті — ось для чого ми живемо». Дійсно, людині бажано використати у житті усі свої можливості, показати себе якомога найкраще. На жаль, існує хибне міркування про те, що талант дається далеко не кожній людині. Та так не буває і не може бути. Просто є слабкодухі та ледачі люди, які не бачать перспективи у праці над собою і не стільки живуть повноцінним життям, скільки просто існують.Особисто я впевнена, що професія, яку планує обрати людина насамперед повинна приносити їй задоволення, а разом з тим, повинна бути корисною для оточуючих. Омріяна, улюблена професія — це запорука щасливого та успішного життя будь-якої людини.

Щодо мене, то я вже давно визначилася стосовно того, чим хочу займатися у дорослому житті. Я обрала для себе цікаву та корисну професію дизайнера інтер’єру. Я люблю малювати і вважаю, що у мене це виходить досить непогано. Моє рішення поважають і підтримують батьки та друзі. Це дуже важливо, коли тебе розуміють. Я сподіваюся, що ця професія дозволить мені самореалізуватися у подальшому житті і досягти в роботі неабияких успіхів.На мій погляд, головне — знати, що потрібно тобі в житті і все робити впевнено. До цієї думки буде доречним вислів Генріха Давида Торо: «Якщо людина наполегливо прямує до своєї мрії і намагається жити таким життям, яке вона собі уявила, успіх прийде до неї в звичайний час і зовсім неочікувано».

Варто пам’ятати і про те, що можна обрати будь-яку професію, можна досягти неабияких висот, але завжди треба залишатися людиною. Можна бути ким завгодно: інженером чи актором, лікарем чи вчителем, але і на роботі, і вдома ні в якому разі неможливо забувати про одвічні цінності, які кожного з нас роблять справжньою людиною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Міщанин-шляхтич» — не єдина п’єса Мольєра, в якій він висміює шляхту. Починаючи з перших своїх творів Жан-Батист Поклен (сценічне ім’я — Мольєр) спирався на народну творчість, народний гумор. І невідомо, чи став би він великим драматургом, якби не п’ятнадцятирічна школа життя, яку він пройшов під час подорожування з бродячим театром. Але не слід відкидати і ролі прекрасної освіти, одержаної ним у Клермонському колежі, що дало змогу увійти у найвищі суспільні кола і бути обізнаним в усіх сферах громадського життя. Як виходець із буржуазного середовища, Мольєр залишав за собою право висміювати його негативні риси, а як людина освічена, він здобув право на висміювання вад дворянських кіл.

«Міщанин-шляхтич» — одна з найкращих п’єс драматурга. У цьому творі сатиру автора і направлено на два суспільні класи.Зображуючи довірливого і доброзичливого купця Журдена, автор гнівно засуджує його прагнення будь-яким шляхом набути дворянських манер. Хоча Журден і наймає собі різних учителів, які навчають його манерам, танцям, музиці, проте залишається недолугим, пихатим і грубим.Але не менш недолугими виступають і найняті героєм учителі. Вони зводять сварку через дрібниці, не порозумівшись, яка ж з наук найважливіша.

Але з перших же сторінок п’єси ми знайомимось з кмітливими представниками трудового народу. Помічники портного, зрозумівши пихатість Жур-дена, відкрито видурюють гроші, лестячи йому. А якою веселою і щирою показано служницю Ніколь, яка відверто сміється над своїм господарем.Розсудлива дружина Журдена не тільки не підтримує свого чоловіка, а й намагається навести його на розум: «А мені так совісно дивитись, яку ти моду завів. Власної оселі не пізнати. Можна подумати, що в нас щоденно свято: з самого ранку, тільки й знай, грають на скрипках, пісні співають,— сусідам і тим спокою немає».

Але найгостріше перо сатири Мольєр направив на викриття паразитуючої знаті. Авантюрист Дорант не має нічого, крім графського титулу, і намагається обібрати багатого купця Журдена. Дорант виманює у купця діамант для своєї подруги маркізи Дорімени, господарює в домі Жур-дена, замовляючи розкішні обіди для Дорімени: «Дорант! Що я бачу? Та це ж справжній банкет!».Мольєр показав жалюгідність аристократії. І тому ще з більшим сарказмом виявляється устремління до неї багатого суконщика Журдена. Його поведінка є антинародною, хоча сам він є вихідцем із народних кіл. Тож відчуження від свого класу, прагнення до завуалювання власних негативних рис є неприроднім для нормальної людини.

Талант Мольєра виявився не лише у написанні низки сатиричних творів, а й у створенні комедії балету. Цей жанр був розвинутий ним для придворних урочистостей. Але геній драматурга виявився у поєднанні двох мистецьких жанрів для показу важливих суспільних проблем свого часу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«… Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (Г. Тютюнник).

Новела звучить як притча: любов – почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моральних устоїв і принципів. Вона дається вищою силою, тому залишається поза осудом чи запереченням. Її можна тільки приймати чи ні. Але в будь-якій інтерпретації вона має право на існування. У новелі «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюнник спробував розгадати «вічну загадку любові»; як писав І. Дзюба, «незбагненність призначення однієї людини іншій».

Поштовхом для написання новели, за спогадами очевидців, послужила досить незначна подія. Григір Тютюник побачив виступ сліпого бандуриста. Він виконував пісню «Летіла зозуля через мою хату…». Пісня розповідала про нещасливе кохання та непереборне  страждання людини. Автора так вразила ця пісня, що він підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася ця новела. Твір містить також автобіографічні моменти. Батько письменника, як і герой новели Михайло,  був репресований. А в образі оповідача-студента легко вгадується сам автор.

В центрі сюжету  — «любовний трикутник». Марфа, одружена з нелюбом, кохає чужого чоловіка, батька оповідача. Проте її кохання  до Михайла не зрадливе та гріховне. Вона не претендує на чуже щастя. Незабаром його засилають до Сибіру на каторгу, звідки він ніколи не повернувся. В Михайла  залишися дружина Софія та малолітній син. Але події, відображені у творі, ніби відходять на другий план. Головними є почуття та страждання героїв.

Між двох жінок, Софії та Марфи, не має ревнощів.  Їх об’єднують горе та туга. Софія не сердиться на Марфу, адже розуміє її почуття. Марфине кохання чисте, безпретензійне. У ньому не має заздрощів до суперниці. Час від часу від Михайла надходять листи до дружини. В них він пише що любить її та сина.  Марфа раніше від Софії, відчуває, що прийшов лист від Михайла, просить листоношу дати їй лист, щоб просто потримати його у руках.  В останньому листі Михайло просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном», бо відчуває що «десь тут ходить коло мене ходить Марфина душа нещасна». Він просить передати їй цей останній привіт, і тоді до нього «хоч на хвильку прийде забуття».

Образи героїв новели передані через їх почуття, їх любов. Це кохання оточене неземним ореолом, святе, безтілесне.  В ньому немає нічого побутового. Ніхто з героїв в кінці не отримає щастя. Софія сама виховала сина. Михайло загинув десь на чужині. А Марфа досі чогось чекає, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

Твір має багато спільно з притчею. Автор пропонує читачеві єдиний висновок – така любов не залежить від людини, її волі та свідомості. Вона не підпорядковується моралі та запереченням. Вона дається вищою силою, і тому має право на існування.