Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, людині варто дослухатися до думки оточення лише частково. Остаточні ж висновки кожен повинен робити сам, аналізуючи своє життя та прислухаючись до свого розуму й серця.

З одного боку, порада оточення, рідних, друзів чи вчителів, може допомогти людині розібратися в собі, адже інколи дуже важко самостійно проаналізувати власні дії та вчинки. Дослухаючись до думок інших, ми можемо краще дізнатися про свої переваги та недоліки.

Прикладом до цього аргументу є історія з мого життя. Я довго не міг вибрати, ким мені стати в майбутньому. Вибір професії впливає на все подальше життя, тому слід було добре подумати перед тим, як ухвалити рішення. Я попросив поради в батьків, друзів та вчителів. Ми разом проаналізували мої слабкі та сильні сторони, обміркували можливі варіанти. Зрештою, думка оточення допомогла мені ухвалити рішення стати перекладачем.

З іншого боку, навіть найближчі друзі та рідні інколи просто не розуміють нас, тому не можуть дати об’єктивну оцінку нашому життю та щось порадити. Саме тому людина час від часу мусить залишатися на самоті, щоб проаналізувати свої вчинки, розібратися в думках, постаратися збагнути, ким вона є насправді.

Яскравим прикладом до цього аргументу може слугувати новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo». Головний герой цього твору втомлюється від життя, тому вирішує декілька днів побути наодинці. Самотність у цьому випадку допомогла відновити душевний спокій, знайти сили, щоб рухатися далі. Струни душі головного героя знову «натягнуті», і він повертається до життя.

Таким чином, можна зробити висновок, що думка оточення важлива й іноді допомагає зробити вибір, але не треба забувати інколи побути наодинці з самим собою, адже ми краще знаємо, що саме нам потрібно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я переконана в тому, що характер людини творить її долю. Не можна змінити те, що нам дала природа, але кожен із нас, удосконалюючись, розвиваючи й виховуючи себе, має можливість самостійно керувати своїм життям. Можна навести вагомі аргументи, які підтверджують правдивість цієї думки.

По-перше, ні для кого не секрет, що той, хто працює над своїм характером, може досягти бажаного. Бодо Шафер, автор відомої книжки «Як, керуючись характером, керувати успіхом», переконує нас у цьому. Головна героїня твору Кіра через свою вдачу відштовхнула від себе друзів і знайомих, залишившись самотньою. І лише зрозумівши, чому так сталося, почала наполегливо вдосконалювати свій характер. Змінившись на краще, Кіра стала набагато щасливішою, відчула підтримку людей.

Яскравим прикладом того, як жити, гартуючи силу душу, є поезія Лесі Українки «Contra spem spero!». В образній формі Леся показує дорогу самовиховання: від «я хочу крізь сльози сміятись» до «я буду крізь сльози сміятись». Якщо людина своїми вчинками здатна перетворювати власне «хочу» на «буду», вона є творцем життя.

По-друге, лише людина з мужньою вдачею може розраховувати на успіх, прихильність долі.
У зв’язку з цим не можу не згадати про досягнення нашої параолімпійської збірної: люди з вадами здоров’я показали просто неймовірні спортивні результати. Пишаюся тим, що на олімпіаді 2010 року у Ванкувері українська команда ввійшла до п’ятірки лідерів. Ось у кого нам, нащадкам козаків, треба вчитися сили волі й терпінню, вірі в успіх і наполегливості, послідовності в самовдосконаленні.

По-третє, щаслива доля в того, хто доброзичливо ставиться до інших. Саме він отримує моральну підтримку, допомогу від ближніх, яка так часто стає у нагоді на життєвому шляху: без уміння співчувати, дружити, досягати взаєморозуміння не можна почуватися людиною серед людей.

Один із найяскравіших прикладів цього — образ Гобсека в однойменному творі Оноре де Бальзака. В особі цього багатого лихваря автор засуджує егоїзм, жадібність і бездуховність. Скількох людей занапастив Гобсек заради наживи! Тому й помирає він несповна розуму й у цілковитій самотності.

Отже, на долю людини впливають не тільки певні індивідуально-психологічні особливості, які становлять характер. Визначальним є її прагнення до самопізнання й позитивної самореалізації, життєві орієнтири. Та не останню роль щодо особистості відіграють і зовнішні фактори — її оточення та соціальні умови.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я твердо переконаний, що зовсім скоро настане час, коли російська мова повністю зникне з нашого вжитку, а суржик буде замінено літературною мовою.
Свої глибокі переконання можу підтвердити такими аргументами: по-перше, знищуючи українську, ми, як народ, повільно вмираємо, втрачаючи власну історію. Я розумію, що людям, які говорять російською все своє життя, буде складно спілкуватися по-іншому. Проте відродження рідної мови сприятиме розвитку нашої ментальності, тоді нас уже точно не назвуть малоросами.

По-друге, минули часи, коли українців примушували говорити російською, тепер усе залежить тільки від нашого психологічного настрою. Варто зрозуміти, що, оточуючи себе ворожою мовою, ви не станете людиною вищого сорту, ваш авторитет у суспільстві ніяк не зможе піднятися, єдине, до чого приведе така поведінка – повної втрати національної гідності, того, що завойовували наші предки впродовж цілих століть.

Переконливим доказом першого аргументу може слугувати суспільно-політична ситуація, що склалася сьогодні в східно-південних регіонах України. Кремлівська влада, всіляко нав’язуючи російську мову цьому населенню впродовж десятиліть, тепер перейшла до більш серйозних маніпуляцій. Сьогодні ці люди, втративши національну гідність, готові стояти на одному фронті з чужими військами, які захищатимуть їхню «рідну» мову від нашої – бандерівської.
Переконливим доказом другого аргументу може слугувати образ головного героя однойменної драми «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Винуватцем усіх своїх проблем цей чоловік вважає власне прізвище українського походження. Змінивши його на більш російське, він долучився до процесу, внаслідок якого наш народ само знищувався й поступово перетворювався на автономію чужої культури.

Отже, потрібно пам’ятати, що на шляху до успіху треба позбуватися старих шкідливих звичок. Одна з них – спотворення рідної мови. Ще шістдесят років тому Львів розмовляв польською, а сьогодні це чи не столиця української. Потрібно запустити цю машину вже сьогодні, і тоді зовсім скоро настане час, коли в українських родинах говоритимуть по-українськи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Філософи XVIII сторіччя, робили спроби поглянути на естетичну діяльність людини відокремлюючі від інших форм її діяльності. Прогресивний філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (Г.В.Ф. Гегель), до естетики застосував цілісний погляд зі всіх сторін людської діяльності, відмічаючи, що неможливо історію філософії, рівно як і історію мистецтва, вивчати з відривом від державного устрою, звичаїв, науки і культури народностей. Г.В.Ф. Гегель вважав, що в різноманітних громадських явищах, як держава, наука, мистецтво — мається «один і той самий спільний корінь» (Г.В.Ф. Гегель, Твори, т. IX, М., Соцекгіз, 1938, стор. 54.). При цьому Г.В.Ф. Гегель вважав, що спільним коренем є «дух», що неможливо визначити хоч якимось науковим поясненням, бо посилання на «дух часу» нічого не говорить по суті питання.

Наступним прогресивним поглядом в історії людської філософської думки став погляд вже послідовників Л.Фейербаха з матеріалістичних позицій, що до пояснення процесу розвитку суспільства, погляд Карла Генріха Маркса (К.Г. Маркс) і Фрідріха Енгельса (Ф. Енгельс). Філософи старих часів з цього приводу мали лише окремі здогадки. К.Г. Маркс і Ф. Енгельс рішуче виразились, що Вони знають одну єдину науку, науку історії, яка ставить своїм завданням пізнання розвитку природи, суспільства і мислення як єдиний, зв’язаний, послідовний процес, вказуючи, що історія суспільства є продовження історії природи, що завдання науки як раз в тому і є, щоб досліджувати природу і суспільство, як зі сторін їх загальних рис, так і зі сторони їх різноманітних особливостей. Само же суспільство є жива динамічна система, в якій різні явища і елементи знаходяться в постійному переплетінні та взаємодії. Тому ні жодне явище цієї системи, не може бути зрозумілим з відривом від інших суспільних явищ. Відмічаючи, що це положення має силу і по відношенню до мистецтва. Так було розкрито, що мистецтво має свої, властиві тільки йому, особливості., але в цій же час неможливо правильно зрозуміти мистецтво і літературу, виходячи тільки з їх внутрішніх, іманентних законів розвитку.

З такої на той час нової точки зору, сутність, розвитку і суспільна роль мистецтва може бути зрозумілою тільки після аналізу системи суспільства в цілому, всередині якої має місце економічний базис з чинником — складної взаємодії виробничих сил з виробничими відносинами, який відіграє головну роль. Тому мистецтво, представляє собою тільки частину цілісного процесу історії, одну з форм суспільного розуму, матеріальну основу якого складає саморозвиток виробничих сил і виробничих відношень, як дві невідривні сторони способу виробництва. Так було розкрито схований довгий час під ідеологічними нарощеннями простий факт, що люди, перед тим як бути в змозі займатися політикою, наукою, мистецтвом, філософією, думками на релігійні теми, повинні виробити матеріальні блага, необхідні для свого існування — їжу, одежу, житло, бо без виробництва і постійного відновлення матеріальних благ суспільство не змогло би існувати навіть короткий час. Оскільки по одинці люди виробляють матеріальні блага на перших ступенях розвитку, то вони так чи інакше повинні вступати в якісь відношення, які складаються ще до того, як вони починають їх розуміти. Таким зв’язкам людей саме К.Г. Маркс дав назву виробничі відношення, форма яких не залежить від свавілля людей, а закономірно визначається рівнем розвитку матеріальних виробничих сил. «Сукупність цих виробничих відношень,- говорить Маркс,- складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому сповіщається юридична і політична надбудова і котрому відповідають визначені форми суспільного розуму. Спосіб виробництва матеріального благ обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Ні свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість».

Гуманістичний характер діалектико-матеріалістичної естетики з надзвичайною яскравістю проявився там, де — К.Г. Маркс з аналізом творів Іоган Фольфганг Гёте (І.Ф. Гете) і Уільям Шекспіра (У. Шекспір) розкрив нелюдську сутність грошей як машини капіталістичної експлуатації. Посилаючись на «Фауста» І.Ф. Гёте, К.Г. Маркс пише: «То, що існує для мене завдяки грошам, то, що я можу оплатити, т.е. то, що можуть купити гроші, це — я сам, власник грошей. Як велика сила грошей, так велика і моя сила. Властивість грошей є моєю властивістю — їх власника — властиві і сущностні сили. Тому, що є есмь і що я можу зробити, визначається не моєю індивідуальністю. Я каліка, але я можу купити собі найкрасивішу дівчину. Тому я не каліка, ібо дія каліцтва, його відстрашаюча сила, зводиться на не-що грошами. Якщо я — по своїй індивідуальності — хромий, але гроші нададуть мені 24 ноги; тому, я не хромий. Я погана, нечесна, безсовісна, скудоумна людина, але гроші в повазі, а тому в повазі і їх власник. Гроші є найвищим благом — тому хорош і їх власник. Гроші, крім того, позбавляють мене від ярма бути нечесним,- тому раніше вважається, що я чесний… І тому, що мої гроші не перетворюють усяке моє безсилля в його пряму протилежність?» 

Ця спотворена сила грошей, відзначає К.Г. Маркс, корениться в їх сутності, як «відчудженої частини людства». Аналізуючи буржуазне суспільство, К.Г. Маркс і Ф. Енгельс показують, що економічна основа капіталістичної організації виробництва здійснює пагубний вплив на мистецтво. Капіталістична дійсність з власним принципом чистогану, з перетворенням всього та всякого в товар розбещуючи діє і на художників. На прикладі Ежена Сю, автора роману «Парижські таємниці», К.Г. Маркс ілюструє той поширений в буржуазному суспільстві факт, коли творчій робітник в угоду класової пристрасті, шляхом оборутки з совістю, а точніше з втратою усякого поняття про чесність і совість, готовий фальсифікувати та ізкривляти дійсність. Це вигідно буржуазії і самому художнику, запродавшемуся капіталістам. А скільки таких запродажних писак і художників в капіталістичних державах зараз? Професор філософського факультету МГУ Михайло Федотович Овсянніков (М.Ф. Овсянніков), відзначав, “Ось до прикладу сюреаліст Сальвадор Далі, який дійшов до цинічного хвастівства своєю продажністю” (М.Ф.Овсянніков Маркс, Енгельс, Ленін “Про мистецтво” М.1965). На ґрунті всебічного аналізу капіталістичного суспільства К.Г. Маркс прийшов до висновку, що воно вже не спроможне забезпечити економічний, політичний і культурний прогрес. З цього К.Г. Маркс зробив висновок, що врятувати мистецтво можливо лише шляхом революційної зміни суспільних відносин. Тільки соціальна революція створить, відповідно К.Г. Марксу, необмежені можливості для безприривного прогресу в розвитку художньої культури людства. Таким чином, К.Г. Маркс і Ф. Енгельс головні проблеми естетики зв’язують з проблемами пролетарської революції. В лиці пролетаріату бачать вони істинного носія прогресу в політичної, економічної і культурної галузях.
Ворожість капіталізму мистецтву на ґрунті самого мистецтва подолати неможливо, і є лише один напрямок — знищення капіталізму і ставлення нової форми суспільства.

Справедливість таких висновків підтверджується, по-перше, все зростаючими хвилям світових кризисів і сучасного буржуазного мистецтва, існуючого в своїх крайніх абсолютно нелюдських формах. Можливо передбачити, що мистецтво у майбутньому, суспільстві з іншими формами відношення виробничих відносин та виробничих сил, зробить такі успіхи, яких ще не знала ні жодна епоха всесвітньої історії., що є шляхом до мистецтва майбутнього.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мабуть, основне, без чого не може прожити людина – це електрика. Особливо це стосується приватних бу­динків, у яких від електро­постачання залежить геть усе: починаючи від води й закінчуючи теплом і світ­лом.

Заміна живого спілкування з природою та людьми віртуальним світом — це проблема та хвороба сучасності. Я вважаю жахливим, коли десятирічну дитину повністю поглинає сидіння за смартфонами та планшетами, віртуальні ігри та “нежива” переписка. Вона могла б розвиватись: піти на вулицю, грати у рухливі ігри, дихати свіжим повітрям, знайомитися з новими людьми.Не можна порівняти комп’ютерну гру, навіть з найкращою графікою, яка майже повністю відтворює реальність, зі справжнім життям. Коли спілкуєшся з природою, велику насолоду приносить навіть звичайне спостереження за хмарками, що нагадують тварин.

Я вважаю, що новітні технології приносять людям багато користі та зручності. Зараз люди не прив’язані до стаціонарних телефонів, а можуть користуватися мобільним зв’язком, навіть під час пробіжки у кросівках найвіддаленішою лісовою доріжкою. Але деякі з нас навіть у вічі не бачили половину своїх “друзів”, переписці з якими присвячують добру частину свого життя. І нічого не знають про тих, хто ховається під “ніками”.Я та мої друзі намагаємося скоротити час, що проводимо у віртуальному світі. Ми разом ходимо на природу, палимо багаття, активно танцюємо на піску на пляжі. Для цього вмикаємо радіо або ж приносимо музичні інструменти.

Мені здається, що люди стають безпораднішими, покладаючись все більше на техніку та комп’ютери, при цьому все менше речей ми вміємо робити власноруч. Це особливо помітно в разі виникнення надзвичайних ситуацій. Хто зараз вміє розвести багаття без сірників чи запальнички? Чи багато хто з нас зможе прогодуватися, наприклад, у лісі? Коли у когось ламається пральна машинка чи холодильник, то вже справжній катаклізм. А якщо вимкнути струм чи інтернет, то ми й не знатимемо, куди подіти свій час. Тож з одного боку, сучасні блага цивілізації значно полегшують людям побут, а з іншого – роблять нас залежними від них.

Я беру позитивний приклад зі своєї старшої сестри Ганни, яка дуже мало користується сучасними гаджетами, тільки у разі потреби. Коли вона у відпустці, то може тиждень не заходити до Інтернету. І каже, що зовсім не сумує за цим заняттям, ніяк не страждає від відсутності екранів та моніторів. Сестра знайшла собі багато цікавих та корисних занять. Ганна розводить кімнатні квіти, прекрасно в’яже, плете різноманітні цікаві речі з різнокольорових ниток.

Ніяке віртуальне спілкування не можна порівняти з щастям живого життя та товариства. Я вже давно зробив саме такий висновок.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Людині дано право вибору. І той, хто стверджує, що це не так, прагне звільнити себе від цілеспрямованої діяльності та прийняття відповідальності – тільки й усього!Свобода волі починається з малого. Ранкова пробіжка або сон до півдня, медитація або комп’ютерні ігри, читання розвиваючої літератури або жовтої преси, тренінги особистісного зростання або нескінченний перегляд телепередач, позитивне мислення або ниття і плачі на злодійку-долю – що це, як не результат вибору кожної окремо взятої людини?

Людині дано право вибору. І той, хто стверджує, що це не так, просто проявляє лінощі і легкодухість.Колись я зробила для себе приголомшливе відкриття . Бути щасливим набагато складніше, ніж бути нещасним, тому що сотворіння щасливої ​​долі передбачає досягнення великих цілей, щоденну працю і постійну роботу над собою. Нещастя не вимагає нічого: просто бути нещасним – от і все! Американський політик і державний діяч Вільям Дженнінгс Брайан сказав: «Доля – це не питання випадку, це питання вибору»

Ми, дійсно, приходимо в це життя нерівними. Хтось – у сім’ї жебрака, а хтось – у сім’ї мільйонера; хтось у сільській місцевості, а хтось – у мегаполісі; хтось – з гуманітарними здібностями, а хтось – з математичними. Нерівність і заданість існують, і з цим безглуздо сперечатися. Однак є одне вирішальне «але»: всі ми приходимо вільними і нам дано право вибору. І якоюсь мірою право вибору зрівнює всіх людей. Класик французької літератури, філософ, фізик і математик Блез Паскаль стверджував: «Існує достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і досить мороку для тих, хто не хоче».

Людину від тварини відрізняє можливість приймати усвідомлені рішення, відчувати глибокі емоції, трансформувати реальність. Всі живі істоти несвідомо реагують на умови середовища, і тільки людина наділена здатністю усвідомленої діяльності. Американський письменник, автор бестселерів, присвячених духовному зростанню людини Ніл Доналд Уолш говорив: «Життя, що проживається за вибором, – це життя усвідомленої дії. Життя, що проживається з нагоди, – це життя несвідомого реагування». Безумовно, можна відректися від усього цього. Але чи не жахливо, будучи людиною, зійти до рівня тварини?Людині дано право вибору. Воно розкриває неймовірні можливості. І найдивніше, що право вибору підтверджує саме себе: його можна вибирати, а можна ігнорувати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найвідомішою із усіх пушкінських героїнь є Тетяна Ларіна . Працюючи над романом, поет любувався чудесною дівчиною, що оживає під його пером. На сторінках твору Пушкін неодноразово зізнається: «і я так люблю Тетяну милу мою…». Із упевненістю можна сказати, що Тетяна – образ ідеальної жінки, створеної уявою поета. На початку роману Тетяна – провінційна молода дворянка, наприкінці добутку ми бачимо її чудовою світською дамою

Знайомлячи нас із Тетяною, поет пише: Її сестра звалася Тетяна. Уперше ім’ям таким Сторінки ніжні роману Ми свавільно освятимо. Уже ім’ям своєї героїні Пушкін підкреслює близькість Тетяни до народного, національного початку

Таких дівчин у середовищі провінційного дворянства був не так багато, тому автор, розповідаючи про Тетяну, говорить не стільки про те, що вона робила, скільки про те, який вона не була: «Вона милуватися не вміла», «грати й стрибати не хотіла», «ляльки в руки не брала». Цим автор як би відокремлює Тетяну від порожніх і манірних провінційних панянок, Яскравий приклад якого – Ольга. Незвичайність Тетяни, її духовне багатство Пушкін пояснює впливом на її внутрішній мир народного середовища, прекрасній і гармонічній росіянці природи: Тетяна (російська душою, Сама не знаючи чому) З її холодною красою Любила російську зиму… Рідна природа не тільки харчує духовний мир Тетяни

Вона не тільки гуляє в копіювання заборонене © 2005 саду, вона любить «попереджати зорі схід». Відразу пригадується Онєгін, що прокинувся за полудень і приймає записки в постелі. Пушкіна протиставляє своїй улюбленій героїні не тільки провінційних панянок, але й головного героя роману. Правда, у них є й загальне

Це критичний розум. Позволяющий Тетяні й Онєгіну вірно оцінювати навколишнє суспільство. Як Євгеній виконаний презирства до світла. Так і Тетяна, ставши волею долі великосвітською дамою, називає цей мир осоружним: …Зараз віддати я рада Все це дрантя маскараду, Весь цей блиск, і шум, і чад За полицю книг, за дикий сад… Але Тетяна, на відміну від Онєгіна, близька до народу, до його вдач і звичаїв. Пушкіна відзначає, що для неї й народні пісні, і народні обряди були повні невимовної принадності, як і для самого автора

Народний початок у характері Тетяни проявляється в дивній цілісності її натури. Бєлінський писав: «Натура Тетяни немногосложна, але глибока й сильна». А. С. Пушкін наголошує на тім, що Тетяна була позбавлена кокетства й удавання. Її миром був мир книг, що сформувала її кращі якості. Пушкінська героїня – натура поетична, одухотворена, на відміну від багатьох своїх сучасниць

Але любов, що зародилася в Тетяні після зустрічі з Онєгіним, виявилася небагато по^-книжковому, вона додала йому всі ті риси, які знаходила прекрасними в улюблених книжкових героях, оточила його ореолом таємничості й переваги. Онєгіна справжнього вона не могла не розуміти, не знати. Своєму почуттю Тетяна віддається цілком і повністю. Про глибину почуттів Тетяни говорить її лист до Онєгіна. У ньому Тетяна, діючи проти всіх правил пристойності, відкриває свою душу й повністю віддає себе \”у руки\” Онєгіна, покладаючись на його честь і шляхетність (\”Але мені порукою ваша честь…

Тому, щоб довідатися свою подальшу долю, Тетяна прибігає до гадання. У підсумку їй сниться сон, що частково визначає подальший розвиток подій. Після смерті Ленского й від’їзду Онєгіна, Тетяна починає часто відвідувати будинок Онєгіна. Там вона, вивчаючи обстановку, у якій жив Онєгін, його коло інтересів, доходить висновку, що Онєгін є лише \”поетичну примару\”, пародія. Далі Тетяна відправляється в Москву, де тіточки возять її по балах і вечорам у пошуках гарного нареченого

Обстановка московських віталень, що панує в них порядок і світське суспільство все це вселяє Тетяні лише відраза й нудьгу. Вихована в селі, душею вона прагне до природи: …у село, до бідних селян, У відокремлений куточок, Де ллється світлий струмочок… Тетяна одержує в чоловіки військового, богатого генерала й стає світською дамою. У цьому положенні й застає її Онєгін, що повернувся через кілька років з подорожей

Тепер, коли Тетяна досягла одного з ним рівня суспільного становища, у ньому пробуджуються любов і пристрасть. Далі історія любові Онєгіна до Тетяни здобуває дзеркальне відбиття історії любові Тетяни до нього. Ставши світською дамою, Тетяна поступово змінюється відповідно до суспільства, у якому їй доводиться постійно перебувати

Вона стає \”равнодушною княгинею\”, \”неприступною богинею\”. У відповідь на визнання Онєгіна Тетяна, хоч і любить його, дає прямій і беззастережна відповідь: Але я іншому віддана, И буду століття йому вірна. Таким чином, ясно вимальовуються моральні риси ідеалу, головні з яких – шляхетність і вірність, незважаючи на те, що втілено вони в жіночому образі. У цих словах укладена вся сила характеру Тетяни, неї сутність

Незважаючи на сильну любов до Онєгіна, вона не може порушити обітницю, дана нею чоловікові перед богом, не може поступитися моральними принципами. Повною протилежністю Тетяни є її сестра Ольга. Її весела вдача, простота, спокійний, безтурботний характер були, за словами самого автора, невід’ємною частиною образа героїні будь-якого роману того часу

Онєгін, як щирий знавець жіночої душі, дає Ользі невтішну характеристику: У рисах в Ольги життя ні, Точнісінько у Ван-Дейковой Мадонні: Кругла, червона особою вона; Як цей дурний місяць На цьому дурному небокраї. Образ Тетяни як головної героїні роману є найбільш доконаним серед інших жіночих образів. У той же час Тетяна улюблена героїня Пушкіна, його \”милий ідеал\” (\”…я так люблю Тетяну милу мою\”).В образ Тетяни Пушкін вклав всі ті риси російської дівчини, сукупність яких представляє для автора доконаний ідеал

Отже, А. С. Пушкін у романі \”Євгеній Онєгін\” створив целую галерею жіночих образів, кожний з яких є типов і індивідуальним, втілюючи в собі якусь особливість характеру. Але найбільш доконаним серед всіх жіночих образів в \”Євгенію Онєгіні\” є образ Тетяни, у якому Пушкін відобразив всі риси істинно російської жінки. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе своє життя Олександр Олесь безперестанно шукав нові виражальні засоби, які б з найбільшою точністю відображали його захоплення Україною, любов до рідної землі, радість і журбу, розчарування і надії на краще майбутнє свого народу:

«Жита з волошками, і луки, і гаї.
І всі розкоші весняні,
Всю вроду, всю красу безкраю.
Як втілити її, не знаю,
В словах, в пісні мої».

Його ніколи не залишали думки про долю рідної країни. Ще в 1906 році О. Олесь написав такі рядки:

«Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба».

Поетові, справжньому українському інтелігентові, пристрасно хотілося, щоб його рідна Батьківщина «згадала згублене ім’я». У 1903 році, будучи ще студентом, О. Олесь брав участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві. Саме тоді він і зробив остаточний для себе вибір та усвідомив своє національне покликання. Його окрилила, підняла йому дух зустріч на відкритті пам’ятника з такими видатними українськими митцями, як Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Самійленко та Б. Грінченко. Після цього О. Олесь вирішив, що вчити, працювати і творити він повинен на славу українського слова та рідної культури.

Відтоді у кожному вірші талановитого поета відчувалося биття переповненого любов’ю до України серця. Осмислення долі рідної країни, її минулого та сучасного, мрії про майбутнє знайшли своє відображення майже у всій поетичній творчості О. Олеся.
Після Жовтневої революції 1917 року в українському суспільстві, зокрема в середовищі інтелігенції, з’явилися нові, здебільшого оптимістичні настрої. Змінилися й настрої О. Олеся. Він палко бажав побачити рідну країну нарешті вільною, розкутою, спроможною творити власну долю. У поезіях О. Олеся 1916-1917 років відчуваються сподівання і докір, звучать заклики й надії. Мабуть, неможливо знайти прекрасніші слова за ті, з якими поет звертається до довгоочікуваних гостей рідної землі — Волі і Сонця.

Трагічна сторінка життя О. Олеся почалася у 1919 році, коли Україна була зраджена і обкрадена, коли Батьківщина була в кривавих шрамах і лежала в руїнах. Чужина, безнадія і відчай — саме від цього серце поета обливалося кров’ю. Він зрозумів, що більшовики не дадуть тієї волі, на яку так сподівалися українці одразу після революції. Йому було боляче, бо над його співвітчизниками почався черговий кривавий експеримент. 

26 років О. Олеся розривало бажання повернутися на Батьківщину разом з усвідомленням того, що таке повернення буде дуже ризикованим. Що за цей час пережило змучене серце поета, розповідають його пізні вірші, в яких він ніколи не забував рідну Україну.

До свого люблячого сина Україна прислухається і зараз, в часи становлення державності, на шляху до єдиної європейської сім’ї. Його поетичні рядки з’являються в нових піснях, його вірші звучать з трибун і сцен. Збулися прагнення О. Олеся, збулися його слова:

«Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду,
Той ім’ям не вмре ніколи
В спогадах народу».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що це питання несе філософський характер. Відповіді на нього як про синицю, так і про журавля і не можна сказати, що перші або другі будуть не праві.
Синиця в руках ототожнюється з уже наявної у людини річчю, можливістю і т. д.
Журавель ж у небі — його мрією, тим, чого хотілося б досягти, але поки це недостежимо.

Знаєте, я б відповів на це питання так: той, хто втратив мету життя, хто не мріє, не намагається досягти своєї мрії, він і не живе по-справжньому. Життя людини, не прагне ні до чого новому стає сірою, одноманітною, він у всьому звинувачує всіх оточуючих (бідний — бо, що погані правителі, мало платять або жадібний роботодавець. Так в чому ж проблема — адже можна взяти і все змінити). Людина, який задоволений тим малим, що є, наприклад, «є робота, на їжу вистачає, одягнутися вистачає, треба за неї триматися», ніколи нічого не змінить у своєму житті, так і проживе все життя сіро, без будь-якої мети.

Так що, журавель, хай поки що навіть в небі, а дуже важливий. Якщо постійно думати про нього, він виявиться і в ваших руках. Не бійтеся самі керувати своїм життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що ми більше співчуваємо тваринам, ніж людям . Тварини роблять нас більш людяними. Існують дослідження, які підтверджують, що деякі люди здатні відчувати велику емпатію і більш бурхливо реагувати на інформацію про насильство над тваринами, ніж над людьми. Зокрема, недавнє дослідження соціологів Арнольда Арльюка і Джека Левіна передбачає, що ми стаємо більш байдужими до історій про людські мук, зокрема тому, що в новинах частіше робиться наголос на агресорів і винуватців злочину, а не на особисті історії потерпілих. Це може бути однією з причин, чому люди набагато більш емоційно реагують на історії про насильство над тваринами — як, наприклад, у випадках з вбивством піврічного жирафа Маріуса в зоопарку Копенгагена або лева Сесіла в Зімбабве. Незалежно від того, йдеться про тварину або про людину, люди завжди відчувають більше співчуття до окремої жертві, ніж до цілої постраждалої групі.

Соціальні конструкти є ключами до розуміння всіх типів насильства і реакцій на нього, будь то приватна історія знущань одну людину над іншим або соціальне насильство на адресу соціальної групи або тварин. Сприйняття уразливості або невинності — важливі фактори в формуванні цих реакцій. З психологічних і соціологічних досліджень ми знаємо, що чим більше ми ідентифікуємо себе з індивідуумом, у якого є ім’я, особа і доля, тим більшу ми будемо відчувати емпатію до нього і не дозволяти собі або потурати насильству в його адресу.

У свою чергу, коли насильству піддається ціла група «інших» людей, ми вважаємо за краще психологічно дистанціюватися і обмежуємо себе в емпатії. Це називається «гомогенізація». Тобто, коли агресія спрямована на «євреїв» або «геїв», слонів або морських котиків в цілому — але не одного з них, — нам значно складніше переживати з цього приводу. З приводу того ж лева Сесіла в медіа звучали думку, що якби він був «просто ще одним левом», а не видатної особиною, такий одноголосної обуреної реакції не було. З огляду на все, що ми знаємо про емпатії і про важливість сприйняття жертви як індивідуума, це схоже на правду. Більш того, якби вбивця знав, що лев, на якого він націлився, був «особистістю», можливо, він би не став його вбивати — якщо, звичайно, у нього не було психопатичних відхилень, при яких неможливо застосувати середньостатистичний образ мислення.