Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Найкраще в житті , що дає змогу зрозуміти,що ти дійсно живеш — це твої вчинки . Не завжди ти робиш правильно,але все одно прагнеш до добрих дій. Навіть зла людина прагне до добра..

 Зробивши добру справу , аж на  душі світлішає.  Для хорошого вчинку достатньо поступитись людині, або просто почати свій день з посмішки . Це вже буде великий крок вперед .Роблячи добрі справи пам’ятай ,що вони до тебе повернуться,так само як і погані.Якщо в житті хочеться щось змінити …. Хочеться ,щоб світ став кращий ,то потрібно задуматись ,що такого хорошого я вчинив. Адже, добро починається  саме з нас.Ставши хоча б трішки добрішим,ми змінюємо навколишній світ

 Отже, кожен з нас, де б не знаходився,повинен робити людям добро і головне — ніколи не проходити мимо,не відвертатись,коли поруч людина потребує твоєї допомоги.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина є частиною великого роду. З ним нерозривно пов’язані її життя і доля. Красу родинних почуттів описав у своїх поезіях С. Чернілевський. У вірші «Теплота родинного інтиму» показано сердечно-щирі, задушевні стосунки сина і матері. Ніби жива постає перед читачами дбайлива, ласкава і Турботлива жінка, для якої найголовнішим є щастя її дітей. Мати має особливий дар — відчувати власну дитину:

…Мати не пита, чому не сплю.

Вже, однак, зникає гіркотина,

Не катує серце печія.

Спогади із дитинства пробуджують найщиріші, найчистіші почуття, тому і світлішає у ліричного героя душа перед початком нового дня.

У поезії «Забула внучка в баби черевички» поет передав біль розлуки, від неї віє смутком, прощанням. Мені жаль бабусі, яка залишилася сама у спорожнілій хаті. Внуки роз’їхалися-розлетілися, а вона «стояла на порозі, хустинкою торкаючись до сліз». Осінь в природі принесла бабусі розлуку, душевний біль і самотність:

І осінь їй тихенько опустила

Горіховий листок перед вікном.

Борис Дмитрович Грінченко — видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX — початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники. ,

Б. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Сім’я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки із селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім’ї і досить рано — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Б. Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за «чтєніє і распространєніє» забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок — йому було заборонено навчатись у вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він намагався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя. У 1881 р. він успішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури. Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село. Ця школа у Введенському запам’яталась назавжди, але не розчарувала його щодо значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником в усіх справах. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й відверту дівчину.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати.

Спочатку селяни з підозрою і недовір’ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці, має всеукраїнське значення. Можна із впевненістю сказати, що саме тут Б. Грінченко сформувався як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе — надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися із селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. У той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж — В. Самійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у «Братство тарасівців». І сім’я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Але за доносом Бориса Дмитровича було звільнено.

Після звільнення Грінченка із Земської управи родина опинилися у скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.

Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том «Каталога музея украинских древностей». Багато довелось їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.

Чималу увагу приділяє Б. Д. Грінченко видавничій справі: 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу — 200 тисяч примірників. І це за умов жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського «серіалу» — це «Кобза» П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці з українського фольклору.

Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови. І сім’я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи, вони досягли успіху. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907-1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук — удостоєний другої премії М. І. Костомарова.

Під час перебування у Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. У 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства «Просвіта».

На початку 1906 року у дочки Грінченків Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв’язка: Настя Грінченко померла 1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника. Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком.

6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченкові, з’явилися в багатьох зарубіжних виданнях — в Італії, Франції, СІЛА, Австралії, Бразилії.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. У селі Олексіївці відкрито перший у світі пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченкові. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

Шкільні учнівські твори : 

• Утвердження милосердя в оповіданні Б. Грінченка «Украла»

• Кожен повинен боронити рідний край (за оповіданням Б. Грінченка «Олеся»)

• Тяжкий гріх Петра (за оповіданням Б. Грінченка «Без хліба»)

• Доля сільського вчителя у творах Бориса Грінченка

• Світ дитинства в оповіданні Бориса Грінченка «Каторжна»

• Мотиви громадянської лірики Б. Грінченка

• Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка

• Борис Грінченко — фольклорист і етнограф

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен повинен боронити рідний край (за оповіданням Б. Грінченка «Олеся»)

Борис Грінченко — відомий український письменник — приділяв особливу увагу змалюванню дітей, які чарують неповторністю характерів, чистотою помислів та вчинків.

Оповідання «Олеся» починається розповіддю про далекі часи. У селі серед боліт на Волині жив старий козак Данило. Після турецького полону він повернувся в рідне село, прийняв до себе двох сиріт: дівчинку Олесю та хлопчика Михайлика.

Частенько Данило розповідав дітям, як знайшов їх серед трупів біля мертвих батьків. На дітей справляли велике враження не лише спогади, а й дідові слова: «Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя».

І одного разу прийшов час випробування. Діти пішли в ліс по ягоди. І раптом побачили татар. Дівчинка одразу прийняла рішення: послала Михайлика попередити селян про небезпеку, а сама пішла попід лісом у протилежний бік, відволікаючи ворогів.

Дівчина кружляла поміж боліт, а потім зупинилась і сказала татарам: «Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль». Татарин ударив Олесю ножем у груди, «її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло».

Селяни ховали хоробру дівчину, розуміючи, що вона загинула, рятуючи їх. Над могилою дід Данило промовив слова: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя!»

Ці слова має запам’ятати кожен, хто хоче прожити життя як вірний син рідної землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Винниченко увійшов в історію української літератури не лише як талановитий прозаїк, але і як видатний драматург. Написані ним двадцять чотири п’єси були для українського театру революційними як щодо тематики, так і щодо драматургічної техніки. І це була на той час нагальна потреба. Минув блискучий романтичний і соціально-побутовий «театр корифеїв», минув соціальний театр Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) — виник запит на чергове оновлення. Тим більше, що на європейських сценах утвердилася «драма ідей», дискусійна драма. Винниченко підтримав діалог.

Дві п’єси сподобалися мені найбільше: «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911) та «Закон» (1924).

«Чорна Пантера і Білий Медвідь» — це авторські роздуми над таємницями мистецької свідомості, над тим, як вона суміщає (чи взаємовиключає?) земне, побутове — і небесне, божественне. Згадана п’єса — це таки «драма ідей», бо у цьому творі символами ідей є цілком конкретні персонажі: Рита (Пантера), дружина художника Корнія Каневича, — і Сніжинка, актриса Паризького театру. Чорне і Біле. Чорне, як пантерячий силует, — і таке ж органічно земне, природне. Біле, як мармур чи сніг, — і таке ж холодне та непорушно-досконале. Авторський підтекст очевидний (промовляють самі імена персонажів): Білий Медвідь (Корній) — близький Пантері (Риті), бо «одної крові», бо вони — родина і пристрасно закохані чоловік і жінка, бо мають сина Лесика («ведмежа» — як каже Рита). Але Білий Медвідь не чужий і Сніжинці, прихильниці «мистецтва, вільного від пелюшок», бо він — Білий. Це не тільки гра слів. Душа в Корнія (у переносному, метафоричному розумінні) — справді чорно-біла. Як батько Лесика, він не може не допомогти смертельно хворому маленькому синові і повинен знайти гроші на курортну поїздку в Італію, клімат якої допоможе дитині. Як митець, який мусить реалізуватися, він не може продати незакінченої картини і виручити за неї рятівні гроші на поїздку, бо проти цього волає вся його природа художника, для якого ця картина — достоту друга дитина (тема ж її — «Скорботна Мати», а позували Рита з Лесиком). І доки Корній вагається — Лесик помирає. Здавалось би, Сніжинка виграла двобій: митець переміг батька. Тільки батько чомусь здається переможеним. Та й не такий звір Пантера, щоб віддати — хоч би й мистецтву! — те, що любить. Корній і Рита знищують одне одного так само пристрасно, як і кохають. Корній убив Ритине дитя — Лесика, Рита вбиває Корнієве — полотно. А розрізавши картину-ката, відсилає на той світ услід за Лесиком і себе, і Корнія… Суддівську мантію драматург накидає на читача…

Інша, не менш драматична п’єса — «Закон». Йдеться про суворий етичний та фізіологічний закон, який не має винятків: материнський обов’язок і материнська любов — чи не найпотужніша життєва сила. Екстравагантна героїня п’єси — Інна — силкується кинути виклик цій силі. Вона не може мати дітей, але конче хоче створити повноцінну родину, яку такою, на її переконання, робить саме дитя. Інна нав’язує чоловікові свій план: він повинен знайти (взяти за особисту секретарку) дівчину, спокусити її, щоб вона, завагітнівши і народивши, була змушена покинути немовля. Сурогатна мамуня отримає компенсацію і поїде геть, а щаслива родина виховуватиме спадкоємця. Спочатку план спрацював: найнята на роботу молоденька секретарка Люда справді закохалася у професора Мусташенка і виносила його дитину. Проте Інна не врахувала, що Люда не позбавлена материнського інстинкту і не захоче віддати свою кровинку. Збудований щасливий будиночок виявляється картковим і руйнується. Природу не переможеш, якщо вона — здорова. Інні вистачає мудрості зрозуміти це і відійти у тінь, щоб дати спокій і надію майбутній молодій родині.

Отож, як бачимо, колізії сучасних серіалів Винниченко передбачив майже століття тому. І те, що нині розтягнуто на багато-багато вечорів, зумів умістити в одній п’єсі. Може, тому я так не люблю дивитися серіали…

Приємно, що нині за деякими драматичними творами Володимира Винниченка знято телеспектаклі і фільми. Переглядаючи їх, можна упевнитися в тому, що драматургія цього письменника не лише на початку століття була оригінальним і цікавим явищем, але й у наш час залишається неповторною і хвилюючою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дорога біла стелеться 

І краю їй нема.

Сніжок мете. Метелиця. 

Прийшла до нас зима.

Льодком тоненьким скована, 

Спинилася ріка. 

Повита тихим сном вона, 

Весняних днів чека.

І ліс дріма. Безлистою 

Верхівкою поник. 

Над ним пісні висвистує 

Лиш вітер-сніговик. 

Повернутись до усіх віршів цього автора

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

2. Історичні пісні. «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то Хміль».

3. «Дума про Марусю Богуславку». Балада «Бондарівна»

4. «Повість минулих літ» (уривки про заснування Києва, про помсту княгині Ольги, про напад хозарів)

5. «Слово про похід Ігорів»

6. Григорій Сковорода. «De libertate», «Всякому місту – звичай і права», «Бджола та Шершень», афоризми

7. Іван Котляревський. «Енеїда», «Наталка Полтавка»

8. Григорій Квітка-Основ’яненко. «Маруся»

9. Тарас Шевченко. «До Основ’яненка», «Катерина», «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля»), «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», «Заповіт», «Мені однаково»

10. Пантелеймон Куліш. «Чорна рада» Мотиви лірики Пантелеймона Куліша 

11. Марко Вовчок. «Максим Гримач»

12. Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»

13. Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

14. Іван Карпенко-Карий  “Мартин Боруля”

15. Іван Франко. «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей»

16. Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків», «Intermezzo»

17. Ольга Кобилянська. «Земля»

18. Леся Українка. «Contra spem spero!», «Лісова пісня»

19. Василь Стефаник. «Камінний хрест»

20. Микола Вороний. «Блакитна Панна»

21. Олександр Олесь. «Чари ночі», «О слово рідне! Орле скутий!..»

22. Володимир Винниченко. «Момент»

23. Павло Тичина. «О панно Інно», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить…»

24. Максим Рильський «Молюсь і вірю…»

25. Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»

26. Юрій Яновський. «Подвійне коло», «Шаланда в морі»

27. Володимир Сосюра. «Любіть Україну»

28. Валер’ян Підмогильний. «Місто»

29. Остап Вишня. «Моя автобіографія»,  «Сом»

30. Микола Куліш. «Мина Мазайло»

31. Богдан-Ігор Антонич. «Різдво»

32. Олександр Довженко. «Україна в огні», «Зачарована Десна»

33. Андрій Малишко. «Пісня про рушник»

34 ВасильСимоненко Лебеді материнства

35. Олесь Гончар.«За мить щастя»

36. Григір Тютюнник. «Три зозулі з поклоном»

37. Василь Стус. «Як добре те, що смерті не боюсь я», «О земле втрачена, явися!..»

38. Іван Драч. «Балада про соняшник»

39. Ліна Костенко. «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Маруся Чурай»

40. Іван Багряний. «Тигролови»

41. Євген Маланюк. «Стилет чи стилос?»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Винниченко… Що сьогодні ми знаємо про цю фантастичну людину?нажаль не досить багато. Та все ж існує одна  така думка, що це постать такої величини, без якої не скласти об’єктивного уявлення про увесь літературний процес в Україні. Він автор 14 романів, близько ста оповідань, 14 п’єс і великої кількості статей. 

Герої оповідання В. Винниченка — люди благородні, чемні, схильні до самоаналізу і самозречення. В цьому плані увагу привертає оповідання письменника «Федько-халамидник». Автор на перше місце ставить проблему «хто є хто». Прагнучи возвеличити хлопчика Федька, батьки якого не виявляють до дитини особливої любові, письменник розкриває глибоку прірву між благородним моральним світом мужицького сина і підступною поведінкою малого панича, для якого нічого в світі немає святого. Федько завжди і в усьому захищав Толю, виявляючи своє дитяче благородство. І яка ж за це подяка? Панич всю вину (в кінці оповідання) переклав на плечі Федька.

Твір закінчується трагічно. Федько, рятуючи панича, ледь живий вибирається з крижаної води і через деякий час помирає. А що ж панич? Чи дуже хвилює його смерть «халамидника»? Відповіді на поставлені питання не можуть залишити байдужим нікого. Панич з посмішкою на вустах спостерігає через вікно, ЯК будуть ховати Федька, а далі біжить гратися на вулицю.Твори молодого Винниченка оцінювалися по-різному. їх важко віднести до якоїсь чітко вираженої течії в українській літературі. Проте, як говорить літературна критика, він шукав себе, вбираючи традиції класичної української прози і тенденції європейської літератури. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В оповіданні Володимира Винниченка «Федько — халамидник» показано характер двох хлопців. Федька називали поганим хлопцем розбишакою і халамидником, а Толю —«дитиною ніжною, делікатною» , чемною ,та що всіх поважає.Але насправді Федько тільки показував з себе бешкетника, а насправді був добрим, вірним,щирим , умів берегти чужі таємниці. І найголовніше те, що він був чесним. Цими рисами хлопець викликав до себе повагу товаришів, був серед них лідером,капітаном команди.Толя ж, чистенький, чепурненький, «мамин хлопчик», не міг знайти собі друзів, бо не вмів поважати  іншим і довіряти їм, з гордістю ставився до бідних людей, і завжди хотів уникнути любого покарання, переклавши вину на інших безневинних.Тому і не дивно, що Федько благородно рятує Толю, допомагає уникнути гніву батьків, навіть сказав неправду ,тобто збрехав. А Толя сприймає це як належне. Цей герой вражає егоїзмом, жалюгідністю, непорядністю. У той же час Федько викликає захоплення силою волі, сміливістю і благородством.

В. Винниченка називають майстром контрастів. В оповіданні «Федько — халамидник» перед нами два світи, два характери, що викликають полярні почуття. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя кожного з нас підпорядковано Великій Меті.Але вона у всіх різна. На шляху до неї люди долають багато перешкод та переживають нескінченну череду різноманітних події, як позитивних, так і драматичних. Для багатьох досягнення мети триває майже все життя. Тому доцільним постає питання: чи доцільним є підпорядковувати все життя їй? Можливо, саме рух до мети і є визначальною силою?

На думку психологів, під час досягнення мети людина відчуває певне розчарування та спад життєвих сил. До цього стану призводить те, що багато зусиль, фізичних та душевних, було покладено для досягнення певної цілі. Людина стає ніби на нульову відмітку, де кінець й початок співпадають. Саме тому, в житті людини з’являються інші цілі, за для яких вона знов долає зовнішні та внутрішні бар’єри, міняє себе й оточуючий світ.

З огляду на це, можна сказати, що саме рух від однієї мети до іншої й змушує людину вдосконалювати саму себе, прогресувати, виходячи на вищий рівень саморозвитку. Згадаємо Енея з обох «Енеїд» — хоч Вергілієвої, хоч сатиричного Котляревського. На шляху до первинної мети головний герой змужнів, виріс, багато чого зрозумів. Саме тому йому судилося стати тим, хто побудував велике місто – Рим.

Процес досягнення мети вимагає напруження усіх сил душі, самодисципліну та виваженість,які формують стрижень особистості, гартуючи її душу. Таким чином, напрошується висновок, що саме рух до мети є визначальним та найважливішим у житті людини як особистості. А якщо бути ще більш точним, то саме Життя і є тим самим непереривним рухом до Великої Мети – самовдосконалення.