Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Віталій Костянтинович Березінський народився 8 листопада 1937 р. в с. Янові на Вінниччині в сім’ї службовця.

Закінчив Одеський університет, працював у пресі, редактором у видавництві «Маяк», на телебаченні, відповідальним секретарем правління Одеської організації СП України, головним редактором Одеської кіностудії. Член КПРС. Вірші друкує з 1954 р. Перша збірка «Повінь» вийшла 1962 р. Тематичні обрії поезії В. Березінського широкі  — йдеться в ній про сучасність, героїчні сторінки битви з фашизмом, про неповторний образ рідного міста над морем.

Вийшли збірки віршів: «Зачарованість» (1964), «Силуети» (1970), «Кольори граніту» (1975), «Звуковий бар’єр» (1977), «Вітражі» (1979), «Автострада» (1981), «Слухаю море» (1983), «Запас висоти» (1986).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оле́г О́льжич (справжнє ім’я Олег Олександрович Кандиба) — український поет, археолог і політичний діяч, очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939–1941), заступник Голови ПУН та Голова ПУН на українських землях (з 05.1942), Голова ПУН ОУН (01.1944—†10.06.1944).

Народився в Житомирі 21 липня (8 липня ст. ст.) 1907. Батько — відомий поет та письменник Олександр Іванович Кандиба (псевдонім Олександр Олесь), мати — Віра Антонівна Свадковська, гімназійна вчителька. Родина в 1912–1919 жила заможно та мешкала в дохідному будинку Файбишенко на Новій будові, вул. Антоновича, 64/16, (на розі вул. Антоновича (Горького) та Івана Федорова). Будинок вцілів, але знаходиться в аварійному стані.

У 1919–1923 здобував середню освіту в трудовій школі, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який ще у лютому 1919 вимушений був поспіхом емігрувати до Австрії, користуючись придбаним дипломатичним паспортом з повноваженням атташе по культурі при консульстві УНР у Будапешті.

Того ж 1923 родина Кандиб переїхала до Праги. Влітку родина переїхала до Ржевниців під Прагою, згодом далі — до Горніх Черношинець. Восени 1923 Олег разом з матір’ю повертається до Праги. Батько залишається в Горних Черношинцях, де він організував гурток з науковців, поетів та письменників.

Олег Кандиба поступає на платні річні матуральні курси Українського Громадського Комітету в Празі, які закінчує 11 грудня 1924 з відзнакою. Це надавало йому можливість записатись вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який вищій учбовий заклад.

Олег записується слухачем на літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі. Цей інститут був заснований влітку 1923 року Українським Громадським Комітетом і до нього брали всіх бажаючих. Однак документи, що підтвердили б його навчання, не збереглися. Одночасно юнак записується на лекції в Український вільний університет. За непідтвердженими даними в числі засновників був його батько Олександр Олесь (Кандиба). Документи студента Кандиби не збереглися, однак лишилися спогади його вчителів та колег, а також Л.Винар віднайшов конспекти О.Ольжича занять з археології, які проводив проф. Вадим Щербаківський Тоді ж записався вільним слухачем філософського факультету Карлового університету в Празі. Влітку 1926 року, склавши додаткові іспити по латині, став звичайним студентом університету. Роки навчання 1924-29. Будучи студентом (1928) отримав грант відНаукового Товариства ім. Шевченка у Львові на експедицію в Більче Золоту. Член Пласту в Празі, на пластову тематику написав чудову поезію «Пластовий капелюх». На цей час припадають початки наукової діяльності О.Ольжича, яку Л.Винар періодизує таким чином:

• І. Роки 1925–1930 — роки навчання та археологічних розкопок у Чехословаччині і в Західній Україні.
• II. Роки 1931–1940 — період інтенсивної наукової і академічно-педагогічної діяльности О. Кандиби, час появи його основних наукових праць в різномовних наукових виданнях, його кількарічної співпраці з Гарвардським університетом і УВУ. Цей період також охоплює заходи з організації Українського Наукового Інституту в Америці.
• III. Роки 1941 до травня 1944 — період принагідної наукової роботи. В цьому часі О. Кандиба був членом Археологічної Комісії НТШ (1941–1944), яку очолював Я. Пастернак. Кандиба живе в підпіллю, але рівночасно збирає історичні і фолкльорні джерела, співпрацює з українськими вченими в західній і східній Україні.

Восени 1930 захистив дисертацію на звання доктор філософії на тему «Неолітична мальована кераміка Галичини».

З жовтня 1930 по травень 1932 — асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному відділі Національного музею Чехословаччини. У лютому 1931 року О. Кандиба одержав від Слов’янського інституту в Празі (Slovansky ustav) поважну наукову стипендію в сумі двох тисяч чеських корон на студійну породож в Німеччину і Австрію для збирання матеріялів для його дальших студій культури неолітичної кераміки. Проміжні результати його наукових досліджень друкують в поважному чеському журналі «Огляд пе­редісторичний» і в серійному науковому виданні «Пам’ятки архео­логічні». У червні 1932 року провів рятункові розкопи чотирьох кістякових поховань ранньої бронзової доби в Кобилісах біля Праги. У цей час він активно популяризує археологію у празьких і львівських масових виданнях

Навесні 1932 року в Празі відбувся II Український науковий з’їзд, на якому працювала підсекція археології та історії мистецтв, де головував В. М. Щербаківський. Олег Кандиба робив дві доповіді. Обидві були присвячені українській мальованій кераміці. Зокрема, археолог подає свою клясифікацію еволюції української мальованої кераміки і її ти­пологію (він визначує шість основних керамічних форм) і приходить до висновку, що розвиток української мальованої кераміки є безпере­рвний, органічний і тривалий.

За деякими даними, після з’їзду в Ольжича виникли серйозні теоретичних розбіжності зі Щербаківський та іншими послідовниками школи Любора Нідерле і він був вимушений звільнитись з кафедри археології УВУ і з числа співробітників археологічного відділу музея. Водночас, у спогадах О.Оглоблина 1956 року про В.Щербаківського про такий інцидент не згадано, натомість стверджується, що В. Щербаківський «створив свою наукову школу, й серед учнів його були визначні археологи, як приміром Др. Олег Канди­ба».

Брав участь у I Міжнародному конгресі доісторичних і Протоісторічних наук, що відбувся в тому ж році в Лондоні, підготувавши доповідь «Дністро-Дунайська неолітична область», однак особисто на конгресі не був, оскільки у той час брав участь у американській археологічній експедиції до Юґославії. Восени 1932 року О. Кандиба взяв участь в археологічних розкопах печери Доміка на Словаччині, які проводив д-р Й. Бем (J. Böhm) з чеського Державного Археологічного Інституту. Надалі його участь у історичних конференціях звелося до передачі тез своїх робіт для ознайомлення. Публікував статті, розвиваючі окремі положення своєї дисертації. Нетривалий час працював у музеях Відня і Берліна. Це була діяльність самостійного дослідника.

З літа 1932, завдяки протекції доктора Володимира Фавкса (Vladimir Fawkes), який в 1932 захищав дисертацію в Празі, першого директора Американської школи доісторичних досліджень (АШДІ), Кандиба бере участь у роботі 12-го польового семестру цієї школи. Там протягом 3-4 тижнів він знайомив американських студентів з особливостями проведення розкопок та культурою регіонів Європи в епоху неоліту. Ця робота давала пристойний заробіток (близько 1000 долл.), що дозволяв скромно прожити до наступного сезону. Відтепер участь в щорічних літніх експедиціях студентів АШДІ (до 1938 включно) стає джерелом його доходів.

Дискутивним питанням лишається поїздка 1938 за завданням Проводу ОУН в складі делегації (Віктор Курманович, Ярослав Барановський, Роман Сушко) Олега Кандиби до США. Мета їхнього візиту — організація Українського наукового інституту в Америці (УНІА). УНІА ніколи створений не був. Засновникам (професор університету в Міннеаполісі О. А. Неприцький — Грановський і провідник ОУН Олег Кандиба) не вдалося узгодити необхідні документи, насамперед, статут новостворюваного університету. Читання лекцій у Гарвардському університеті є непідтвердженою гіпотезою. Водночас Л.Винар вважає, що поїздка взагалі не відбулася. У рамках підготовки збірки під егідою УНІА підготував та опублікував статтю з археології. Збірка вийшла друком лише у жовтні 1939. Стаття до цього збірника стала останньою прижиттєвою науковою працею Кандиби.

Загалом діапазон наукової діяльності О.Кандиби охоплював, крім археології, історію, історію мистецтва, етнографію, літературу.

Із початку 1930-х рр. О. Кандиба заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні» празьких «Студентський вістник», «Пробоєм».

Із молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. В 1929 — член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів ОУН, особисто Євгена Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів.

В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938–1939 брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Був заарештований солдатами угорської армії і провів три дні у Тячівський в’язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939–1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

На початку радянсько-німецької війни 1941–1945 переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941–1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру —Української Національної Ради у Києві.

З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова. У травні 1942 Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. У Львові одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною) 25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у концентраційному таборі Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Кандиба — автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), ряду праць з археології, серед яких «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937).

Олег Ольжич справив помітний вплив на літературу української діаспори. Олекса Стефанович присвятив йому кілька віршів.

Про Олега Ольжича знято повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм-трилогію за сценарієм Леоніда Череватенка, режисер Аркадій Микульський “Я камінь з Божої пращі…”, , що об’єднує стрічки: «Ольжич» (1996), «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн» (2000). Фільм удостоєний Національної шевченківської премії 2002-го року.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На мій погляд, оповідання Джеймса Олдріджа «Останній дюйм» являє собою історію про те, як важливо, щоб батьки і діти навчились добре розуміти один одного та про красу чистих людських почуттів. Головними героями твору є батько та син. Батько усе життя був гарним пілотом, але сталося так, що він втратив роботу. Втративши роботу, він втратив і найцінніше у своєму житті – родину. 

Дружина Бена залишила його та покинула Аравію, а син залишився з чоловіком тому, що матері він був зовсім непотрібним: «Так він і залишився ні з чим, якщо не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, що народився надто пізно і, як розумів в глибині душі Бен, чужого їм обом – самотнього, неприкаяного дитини, яка в десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько – стороння людина, різкий і небагатослівний, не знає, про що з ним говорити в ті рідкісні хвилини, коли вони бували разом».Мені дуже шкода хлопчика, який залишився без матері, бо дуже важко у десятирічному віці залишитися без тепла рідної людини і відчувати, що ти нікому не потрібен. Нікому не потрібен, бо мати тобою просто не цікавиться, а у батька немає на тебе часу. Хоча Бен і намагався стати ближче до свого сина, найчастіше таке спілкування ні до чого не приводило.Батько наважився навчити хлопчика літати і брав його з собою: «Бен спробував повчити хлопчика вести літак, і хоч син виявився дуже кмітливим і досить швидко засвоїв основні правила, кожен окрик доводив хлопця до сліз …». На мій погляд, батько просто не міг передати свої почуття та висловити їх своєму синові. Хоча він і мріяв про те, що заробить грошей і поїде до Канади, відправивши хлопця до матері, все ж таки він взяв хлопчика з собою до нового місця роботи. 

За умовами контракту батько хлопця повинен був знімати акул в Акулячій бухті на Чорному морі. У цей політ він взяв з собою і сина. Коли вони летіли до місця зйомок, вони бачили під собою лише пустелю. «Все було нерухоме і мертве. Сонце випалювало тут усе життя, а навесні на тисячах квадратних миль вітри підіймали в повітря маси піску і відносили його на той бік Індійського океану, де він і залишався навіки на дні морському».Під час зйомок на Бена напали акули і він вибрався на берег ледве живий, зранений та обезкровлений. У такому стані він ніяк не міг вести літак, так що це довелося зробити його синові – маленькому хлопчикові. Коли Бен прийшов до себе, він вже був у лікарні. Йому ампутували одну руку, але вони з сином залишилися живими. Залишилися живими завдяки тому, що маленький хлопчик, який, на перший погляд, не любив свого батька, здійснив надзвичайний подвиг та зміг підвести літака і долетіти разом з пораненим батьком до людей, які надали йому допомогу.Я вважаю, що ця оповідь доводить до нас, що батько та син все ж кохали один одного. І якщо батько не достатньо уважно ставився до хлопчика, то той його дуже кохав, незважаючи на всі його вади. Він настільки любив свого батька, що знайшов у собі мужність підняти літак до неба, дістатися людей та врятувати свого тата,. Я вважаю, що це й є приклад чистих людських взаємин, приклад беззавітного кохання та поваги дитини до свого коханого батька.

ЦІКАВЕ ПРО О.ГЕНРІ

О.Генрі. Народився 11 вересня1862 року, справжнє ім`я – Вільям Сідні Портер. Провів дитинство в містечку Грінсборо (штат Південна Кароліна). Батько, лікар, був здібною людиною, доброю, трохи дивакуватою. Він залишив медицину через захоплення механікою, витратив усі сімейні кошти на невдалі винаходи. Вільяма із братом виховувала тітка (мати померла, коли хлопчику було три роки). Підрісши, він був змушений прийняти пропозицію дядька піти до нього учнем в аптеку.Генрі було 20 років. Ковбой – це північноамериканський пастух-вершник. Ковбоєм він не став, але навички, необхідні ковбою, засвоїв: чудово їздив верхи, навчився зганяти худобу. У мексиканських батраків навчився іспанським словам, а потім вивчив цю мову. І насолоджувався свободою і роздоллям! Перший перекладач моїх творів українською мовою — твори Остапа Вишні.

«—  Працюючи аптекарем, я постійно користувався фармацевтичним довідником, автором якого був Етьєн Оссіан Генрі. Перша літера одного з імен та прізвище фармацевта стали моїм псевдонімом, під яким з`явилось перше оповідання – «Різдвяний подарунок Свистуна Діка» в журналі Мак Клюра 1899 року.»

ЛЮДИНІ, ЯКА ЙДЕ ДО УСПІХУ ВЛАСТИВІ:

1  Сильні вольові якості;

2  Готовність до розумового ризику;

3  Налаштованість на успіх.

4  Прагнення до постійного самовдосконалення.

5  Вміння примусити себе робити те, чого не хочеться, але треба.

6  Здатність до самоаналізу.

7  Звичка брати на себе відповідальність.

І ніколи не забувай, що ти живеш серед людей. Не завдавай образи, болю, тяжких переживань іншому заради досягнення своїх цілей.Той, який думає тільки про себе і шукає в цьому вигоду, не може бути щасливим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сидір Йосипович Сакидон (13 (25) травня 1896, Перевали — 8 липня 1974, Київ) — український перекладач.

Біографія

Народився 13 (25 травня) 1896 року в селі Перевалах (тепер Турійського району Волинської області) в бідній селянській сім’ї. Брав участь у Громадянській війні. 1930 року закінчив Київський інститут народної освіти (так називався реорганізований в ті часи Київський університет). Працював учителем.

Друкувався з 1927 року (спочатку статті в періодиці, потім і свої переклади), але до Спілки письменників вступив лише у 1972 році.

Помер 8 липня 1974 року. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берківці» (ділянка № 63).

Перекладацька діяльність

Перекладав з польської, чеської, сербської, німецької, словацької, македонської, болгарської та французької мов.

В його перекладах виходили твори Стефана Жеромського, Карела Чапека, Андрея Плавки, Браніслава Нушича, Ернста Теодора Амадея Гофмана, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Адальберта фон Шаміссо, Ромена Роллана, Ніколи Фурнаджієва, Єлисавети Багряни та інших авторів.

Джерела

Письменники радянської України. 1917—1987. Біобібліографічний довідник. Київ: Радянський письменник, 1988, с. 524.

Л. Проценко. Київський некрополь. Путівник-довідник. Київ: Український письменник, 1994, с. 272-273.

Сакидон Сидір Йосипович [некролог] // Літературна Україна, 12 липня 1974, № 55, с. 4.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Є книг багато – радісних, печальних.

Товстих, тонких, барвистих, наче жар.

Але одна – книжкам усім начальник,

І звуть її по-простому – Буквар.

Із нього слів не вируба сокира,

Це маленятам кращий в світі дар,

І мова в нім – легка, співуча, щира,

Дитячі душі гріє він – Буквар.

Повернутись до усіх віршів цього автора

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Через усе життя Джеймс Олдрідж проніс любов до простих людей, доприроди, зберіг захоплення риболовлею та мисливством. Його оповіданнями захоплюються і діти, і дорослі. Тема дитинства представлена письменником у єдності людини й природи та через красу чистих людських взаємин. В австралійському циклі оповідань Олдрідж з величезною майстерністю зумів передати дитячу психологію, розкрити духовний світ підлітка Едгара. У своїх невеличких творах Олдрідж прагнув показати силу і красу людини, її величезні можливості. Письменнику належать слова: «У мене є оповідання «Останній дюйм». Його суть у тому, щоб своєчасно зупинитись, не перейти межі. Насправді ж — це метафора. Сьогодні у світі накопичено стільки зброї, що на останньому дюймі перед всесвітньою катастрофою опинилося людство. Кожен повинен усвідомити свою відповідальність за долю світу, за долю цивілізації… Щоб останній дюйм не був пройденим. Щоб були люди на Землі…»

Новела «Останній дюйм» захоплює нас не стільки збігом дивовижних обставин, скільки своїм внутрішнім драматизмом. Герой — пілот — береться не за свою справу: він опускається на дно Червоного моря, де з ризиком для життя проводить підводні зйомки морських хижаків для телебачення. Письменник намагається розкрити складні й болісні переживання Бена, коли він, поранений акулами, збирає останні сили, щоб будь-якою ціною врятувати сина, а головне — зламати глуху стіну відчуження, подолавши отой «останній дюйм», який відділяв його від власної дитини. Деві — десятирічний хлопчик, який розумів, що мати ним не цікавиться, а батько — стороння людина, «різка й небагатослівна». Хлопчик гостро відчував свою самотність і непокоївся, що ж з ним станеться, якщо батько так ніка-ли й не випливе з морської глибини. Після обіду Деві запитує батька про те, чи відомо комусь про їхнє місцезнаходження. І, як завжди, батько грубувато відповідає: «Ти не бійся, нічого з тобою не станеться!»

Історія поранення Бена змушує хлопчика забути про свої невеселі думки і серйозно поставитися до того, що сталося. Обличчя Деві  було «сповнене жаху», а від крові на руках він «зеленіє», голос його тремтить від сліз і хвилювання. Уперше Бен придивляється до сина і думає: «Він, здається, хлопець розвинутий». Так, цей хлопчина «був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий і навіть невгамовний характер». Бен зрозумів, що відповідає за життя сина. Якщо він і раптово загине, Деві залишиться сам, і його не скоро знай-И дуть у цій пустелі, а може, взагалі не знайдуть. Описуючи епізод подолання хлопчиком останнього дюйма, Олдрідж розкриває жах і збентеження, що охоплювали дитину. Обличчя Деві зосереджене, уважне. Він   мусить виконати роботу дорослого чоловіка. Здається, він і сам подоИ рослішав. У нього з’явилося почуття відповідальності за себе і за свого батька.

Так, дійсно, у житті не раз настають або залишаються І останні дюйми, та найголовніше, що у Бена тепер є ціле  життя, яке подарував йому син.

Джеймс Олдрідж неодноразово звертає увагу читача на л описи моря, пустелі, поведінки героїв. Адже саме в цих фрагментах твору віддзеркалилася думка’ письменника про призначення людини, про її духовну красу. Тема відповідальності є однією з найважливіших в опо- «І віданні, бо людина — творець своєї долі. Письменник  підкреслює, що вона — досконалий витвір природи і мусить , бути достойна того місця, котре займає у світі природи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Жанр: Автобіографічне оповідання. Ідейно-художній зміст

У написаному за два дні творі Остап Вишня виклав найяскравіші моменти свого життя, риси вдачі й світовідчування. Автор з перших рядків твору налаштовує читача на гумористичний лад: «У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився.. ». Письменник пише про своїх батьків і дідів, першого вчителя, навчання із Зеровим в Зінькові та ін.

Твір містить авторські роздуми про роль природи у формуванні письменника. Сміх викликають приписані персонажам невластиві якості

На перший погляд здається, що оповідач – пасивний спостерігач, довірливий «і простуватий, але під цією маскою постає образ мудрої, дотепної, талановитої людини, чия біографія невіддільна від історії українського народу.

М. Рильський писав: «Тут – увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого «щасливого» дитинства…».

Стислий переказ твору

Письменник не має жодного сумніву, що ВІН таки народився, хоч мати років з десятьказала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 р. в містечку Груні Зіньківського повіту на ПолтавщиніАле насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот,де працював батько. Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч змалим синомгодувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь швець жив у Лебедині

другий, хлібороб, у Груні. ,

У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного

Разу батько передрік долю сина, сказавши, що той писатиме. Письменниками так просто

Не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа – картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю. Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку. «Як покаже, було, батько череска, або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь». З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія:

«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів». Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи – не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника. «Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?» Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість»: хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуата-торшо! Я тобі покажу…» До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 р., зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років. Повернувся додому. Батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фель-ділерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше потрапивши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве жи тя Служив, вчився Згодом вступив до університету Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Ф^яарета Її треба було не просто читати а знати напам’ять Дуже любив • Книжки з м’якими палітурками «їх і рвати легше і не так боляче вони б’ються як мати було побачить Не любив «Руського паломника» що його років двадцять підряд читала мати Велика дуже книжка Як замахнеться було мати так у мене душа аж у п’яти .Решта книг читалася нічого собі».

У 1919 р. почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали – фейлетони. 1921 р. працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зро-зумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму». Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Усі теми для оповідань про дітей відомий український письменник Б. Грінченко брав з життя. З великою задушевністю і теплотою зображував прозаїк маленьких героїв, яким, на жаль, судилася нелегка доля. 

В оповіданні «Украла» Грінченко відтворив один з епізодів тодішнього шкільного життя: дівчинка Олександра вкрала у подруги шматок хліба. Діти бачили, як був здійснений цей «злочин», згодом привели дівчинку до вчителя.

Учитель Василь Митрович досить майстерно розв’язує напружену сцену, зумівши викликати у дітей жаль і співчуття до дівчинки, бо, як виявилося, крала вона хліб, тому що була голодною. Зважаючи на ті обставини, що діти терпіли страшні злидні, учитель пробуджує у школярів почуття доброти, здатності завжди підтримувати одне одного в житті. 

Оповідання Б. Грінченка «Украла» сповнено авторським гуманізмом, в основі якого лежить віра в людину, в її здатність до милосердя. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якби треба було одним словом означити своєрідність художнього світу Володимира Винниченка, то це було би слово «парадокс». Його творчість справді парадоксальна. Від появи перших оповідань і п’єс письменника і до його останніх творів вона викликала щонайжвавіший інтерес і найрізноманітніші відгуки читачів. Нею захоплювалися й обурювалися, бурхливо підтримували і сердито заперечували. Причина — у сміливому художньому освоєнні актуальних проблем, в осмисленні і проголошенні — навіть пропагуванні! — ідей, приголомшливих для поміркованого українського читача.

«Звідки він такий узявся?» — услід за Франком питали себе його прихильники і вороги. Спитаймо себе й ми — і вже у відповіді відразу помітимо парадокс. Письменника подарувала нам Кіровоградщина, про яку сам Винниченко згадує, як про край розлогих степів і неквапливих людей, які повагом пересуваються степовими дорогами на возах, погейкуючи на волів. Але він же, цей край, наснажив серце митця вітром свободи, звитяжним духом минулого, що позначився і на його долі, і на його творчості. Звідси — і наскрізне для Винниченкових творів утвердження сили, започатковане ще у першому оповіданні «Сила і краса», яке згодом дало назву (ледь перефразовану) збірці — «Краса і сила». Уже в цьому творі ходимо по колу парадоксів услід за авторськими роздумами. А він експериментує з персонажами, шукаючи красиве в сильному і доводячи, що Мотря («Краса і сила») обере у фіналі Андрія, віддавши перевагу йому, негарному і злочинному, перед красенем Ільком. Бо Ілько — симпатичний тюхтій і телепень. Андрій же — сильний, зухвалий, хитрий хижак: зради їй не пробачить, але й обстоїть перед світом і себе, і свою суджену.

Художньо осмислюючи життя, шукаючи у ньому оту красу й силу, Вин-ниченко нерідко «іде від супротивного», змальовуючи контрасти. Гра на протилежностях — ось ще одна особливість його письменницької манери. Це й соціальні контрасти (оповідання «Суд», «Салдатики!»), й етичні («Федько-халамидник», «Баришенька»), й естетичні («Раб краси»). І скрізь прихильність автора знову на боці сили. Але не для бездумної, тільки для сили мудрої, благородної, яка виявляє себе лише остільки, оскільки нема іншого вибору. Так, дрібненькому селянину Явтуху до снаги стати до відважного двобою з істеричним «лейтенантиком», щоб врятувати бунтівливе село від загону карателів, бо він — мудра сила. Халамидник Федько відважно бере на себе провину слинькуватого Толика і платить за це, не каючись, власною смертю, бо він, ще такий маленький, — шляхетна сила, здатна спокутувати чужий гріх. «Сильні світу цього» і «сильні світу Винниченкового» — це різні люди. Бо Винниченкові герої можуть бути миршавими, чи замкненими, чи розбишакуватими, але у критичній, екстремальній ситуації вони завжди спромагаються на Вчинок, який не їм, а їхнім ближнім несе благо.

Володимира Винниченка називали самовпевненим, порнографом тощо, а він просто мав відвагу відкривати дискусію навколо проблем, які тоді ще тільки з’являлися, були квіточками, що незабаром обіцяли плоди. Тому його міркування щодо морально-етичних, психологічних, соціальних питань були не смакуванням таємниць людської психіки, а спробою чесного митця проникнути в оту саму психіку задля профілактики неприродності. І тому я вважаю, що творчість Володимира Винниченка була в його час новим словом в українській літературі, почутим не лише у нас, а й за кордоном, а отже — яскравим художнім явищем у національній та світовій культурі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Одним із шедеврів української літератури є роман «Чорна рада«,автором якої є Пантелеймон Куліш. Завдяки його творчості багато людей ознайомилися з українським минулим за часів Хмельницького. Автор розповідає про події, які сталися після смерті наймогутнішого ,найвидатнішого і найвідомішого гетьмана України — Богдана Хмельницького.

 Після нього за булаву боролися : Сомко,Тетеря, Брюховецький. Складне політичне становище призвело до скликання «Чорної ради» у Ніжині 1663 році.На цій раді гетьманом було вибрано Брюховецького.Проте,багато хто вважає ,що він отримав владу не чесним шляхом. Куліш змальовує події дуже цікаво і легко для читання. Він добавляє в роман дуже багато осіб і спочатку можна заплутатися ,проте згодом ти починаєш їх повністю розрізняти,хто є хто.

 «Чорна рада» приваблює описами,цікавими випадками,персонажами і ,звичайно, ж розв’язкою.

Ти читаєш і навіть не помічаєш , що поміж усіх справжніх , історичних персонажів , є і вигадані — Леся, Шрам й інші.. джерелами для написання цього історичного роману були козацькі літописи, народні творчість. Тому, цей роман особливо цікаво читати українській молоді.Читаючи його,ти ще більше ознайомлюєшся з українським минулим .вивчаєш культуру,звичаї. Ти немов, вбираєш у себе дух козаків і гетьманів ! Слава Україні!