ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО — біографія(1894—1956)
УКРАЇНА В ОГНІ
Одного тихого літнього дня у садочку зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п’ятьох дітей. «І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, а в матері Тетяни Запорожчихи життя ніби пропливло перед очима — і горе, і радощі, і турботи, і невпинна
праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті побачила всіх укупі — за стільки років діти з’їхалися разом пошанувати її п’ятдесятип’ятиліття.
Ніхто не міг уявити навіть, яка біда підкрадається до сім’ї. Мати з плачем і смутком проводжала своїх синів на війну, і її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів».
А по шляху на схід від’їжджали грузовики з людом, що тікав від фашистської навали. Селяни, прив’язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й собі дивувалися, чого вони не тікають, і говорили, що, мабуть, німців чекають. А в цей час біля холодної криниці край села стояла Олеся, «смутна йтиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили в дівчини з відра воду, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними. Ті, що лишалися, проклинали і питали, на кого ж вони їх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ЇЇ не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби.
Лаврін довіз своїх синів до переправи. Аж тут стали бомбардувати міст. Брати Запорожці кинулися врозтіч, лише Савка залишився на возі. Через хвилину впав мертвим. Батько зблід і крикнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні летіли житами, а Лаврін плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили німецькі диверсанти, викинули Савку, забрали коней і поїхали, сміючись.
Олеся дивилася на шлях. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну…»
Бійці пили воду і похмуро відходили далі. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений ні в селі, ні в усім народі вчинок, який підказав їй грізний, незвичайний час і підсвідома мудрість, інстинкт роду.
До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з—під Кам’янця—Подільського. «Був він добрий кремезний юнак… Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць напився води і хотів іти, але Олеся його зупинила. «Слухай,—ска-
зала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ніч… коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.
— Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.-— Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.
— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумій мій сором. Я не герой.
— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!»
Олеся дивилася на танкіста з такою довірою і мольбою, що він замовк і не зводив з неї очей. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні».
І Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Мати Олесі була в цей час у лікарні, а батько повіз братів. Юнак і дівчина соромилися один одного.
Олеся запросила Василя за стіл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постіль, принесла квітів. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні… Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Потім Олеся притулила Василеву руку до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він промовив такі слова…
Над самою хатою ревла зграя ворожих літаків, а над шляхом голосила розлука.
Хтось стукав у двері сусідньої хати. На порозі став літній чоловік Купріян Хуторний. Він побачив синів, які втекли з фронту. Грізно спитав: «За-щитники отечества?» Хлопці почали розповідати, що все пропало — генерал застрелився, мости підірвані. Батько сказав, що не пустить їх, дезертирів, на поріг, адже він «царя захищав, не тікав», а вони свою владу відстояти не можуть.
Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її. І сказав: «Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти»,— дивуючись своїм незвичайним словам. Юнак пригорнув дівчину
сильними великими руками і додав, що коли станеться так, що він буде убитий, то все одно повернеться до неї: «Я пам’ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Рано—вранці хлопець і дівчина попрощалися.
Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, висаджували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її. Жінка образилась і хотіла відмовитися, а син—дезертир кинувся умовляти, кажучи, що її за це можуть убити. Тут вбігла дочка Христя і сказала, що німці забрали корову. Батько з гіркотою відповів, що раз нас завоювали, то тепер їхнє право. «Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах».
Менший син Павло з досади вибіг надвір, а там за його переляканим товаришем Іваном Гаркавенком бігли німці і стріляли. Хлопці хотіли втекти, але їх піймали, побили і, дізнавшись, що вони дезертири, дали гвинтівки та поставили стерегти гармати.
У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов’янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п’ять гектарів землі української.
Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. «Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка—батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували».
Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його «життєздатність і зневага до смерті безмежні… Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху…».
Фашистські офіцери якраз проїжджали село, в якому вішали людей. Машина стала. Кати збиралися повісити старого пасічника Запорожця, бо його бджоли закусали чотирьох німецьких солдат. Фон Крауз захотів дізнатися, що думає пасічник перед смертю. Той відповів, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він. Побачивши військовополонених, дід Запорожець закричав: «А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було!.. Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче… Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі…».
Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є слабке місце, «ахілесова п’ята»: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».
Людвіг сказав: «Ми будемо нищити їх, поскільки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!»
« — Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.
— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті».
У клуні Купріяна Хуторного зібралися товариші його синів, які дезертирували з армії. Це був «своєрідний клуб загублених душ». Вони пили горілку, грали в карти і проклинали свою долю. Одні говорили, що повернуться свої і постріляють їх, як собак, інші заперечували, що повернуться наші війська, мабуть, не скоро. Обговорювали чутки, що Україна буде самостійною, а земля — у приватній власності. Старий Купріян втрутився і сказав, що все це, може, й буде, тільки їх не буде — поб’ють один одного. І порадив доганяти армію, поки не пізно. Раптом вбігла дочка Купріяна Христя і перелякано сповістила, що їхній Павло завербувався в поліцію, уже йому й рушницю дали. Аж ось ввійшов і Павло з товаришем. Батько у відчаї кинувся на нього з кулаками, але той затулився зброєю. І почав виправдовуватися, що його примусили під страхом смерті,— не візьме він цієї зброї, те зробить хтось інший. Купріян суворо картав хлопців, адже вони зрадили присягу, у них в роду не було боягузів. Несподівано він схопив зброю у Павла, рушниця вистрілила і смертельно поранила його. Тут нагодилися німці.
Старший син Микола, поранений у руку, кинувся тікати, за ним побігли ще кілька товаришів. Зупинилися аж у яру, думаючи, куди податися. Микола вирішив іти до партизанів, а хлопці повагалися трохи (якось, мовляв, буде!) і пішли додому. «У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві натури не піднялися до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді зі славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна » не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно без -збройні, наївні й короткозорі». Коли хлопці зрозуміли, що помилилися, було вже пізно — всі вони повисли «на німецькій шибениці рядочком».
Німці оголосили збори села. Олеся просила батька йти швидше, бо його можуть убити за непокору. Запорожець велів залишити його самого, зняв з покуття портрет Сталіна.
«— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося,— не малою, великою кров’ю на [своїй] території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків—сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам… Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна… чую смерть». Лаврін попрощався з дочкою і пішов на збори. Фон Крауз, проголошуючи промову, сказав, що тих, хто тікає в ліси, нападає на поліцаїв, він буде нещадно знищувати. Велів обрати старосту села. Ніхто не згоджувався. Тоді людей загнали по шию у воду і почали стріляти над головами. Запалали кілька хат у селі. Стояли селяни довго, померзли, ледве трималися. І почали просити Лавріна Запорожця «прийняти гріх на душу», стати старостою. І Запорожець вирішив урятувати село, погодився.
Раптом вийшов якийсь чоловік і сказав, що Лавріна обирати старостою не можна, бо той голова колгоспу, в нього п’ять синів у Червоній Армії і всі комуністи. Запропонував себе, бо втік аж із Сибіру, куди його вислали, перейшов лінію фронту і більше годиться для такої посади. Люди з подивом упізнали куркуля Григорія Заброду. Фон Крауз дещо спитав у нього і вирішив призначити Заброду начальником поліції, бо там потрібна підла і жорстока людина.
Минали дні і ночі в загравах пожеж. «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем… Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем».
Відступало військо. Поранені просили на шляху підвезти. Але «холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених».
Василь Кравчина, поранений в руку, відступав по дорозі з бійцями. Його душу розтинали тяжкий сором і гнів. Він відчував себе винуватим перед людьми.
Воєнторгівці, радо махаючи руками, від’їжджали у безпечні місця. Душі у цих людей «були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів». Тому без найменших мук совісті кидали поранених і котили на схід.
У районному місті, серед метушні і загальної розгубленості вбігли до голови Лиманчука дві дівчини. Вони питали, чи буде місто здане і що їм робити, може, тікати? Лиманчук накричав на них, сказав, що вони, мабуть, ворожі агенти і сіють паніку. Місто здане не буде. Саме тут зайшов Василь Кравчина і сказав, що неправда, війська покидають місто, порадив тікати якнайшвидше. Голова, рвучи секретні папери, закричав на нього: «Хто ви такий, ви знаєте що за це?..» Цей діяч був «великим любителем різних секретних паперів, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це підвищувало його «авторитет» в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини».
Василь, пригадуючи свою дорогоцінну долю — Олесю, звернувся до дівчат: «Тікайте, сестри мої, тікайте! Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту». На дорозі Кравчина просив офіцера, що їхав на напівпорожньому грузовику, забрати дівчат і поранених, але той одмовляв, що не може, бо у нього там «секретні речі». Так і поїхав, нікого не взявши.
Дезертири, запряжені в ярма замість коней, орали землю, проклинаючи свою долю. їх поганяв староста Мина Товченик. Олеся просила батька заступитися за людей, але він суворо відповів: «Якщо не хочуть орати, нехай ідуть боротися з ворогом, гнати його зі своєї землі». Раптом хтось постукав, увійшло двоє незнайомих людей. Запорожець став пошепки з ними розмовляти про щось.
Дивне щось діялось. Люди орали, сіяли, молотили, але хліба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але так нічого і не міг добитися. Все мовчало… Він прийшов до Запорожця і став розпитувати, де ж дівається хліб і молоді хлопці з села. Сказав, що доведеться вішати. Лаврін, бажаючи врятувати людей від цього, склав список молоді, яку німці можуть відправити до Німеччини на оборонні роботи.
На другий день Христя Хуторна докоряла Олесі за несправедливість, бо батько дочку в список не записав. Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів. Він намагався доказати, що не вірить Запорожцеві, бо в списку для відправки Олесі немає. Лаврін усе чув за дверима, увійшов і сказав, що помилково не вписав дочки, пожалів, але тепер просить внести і її прізвище, адже «сила прикладу — велике діло». Заброда вважав себе переможеним.
У хаті старости крик і плач. Олеся не вірить, що і її записано самим батьком. Мати у розпачі. У хату зайшов Мина Товченик, і Запорожець передав йому листа, сказавши, що від нього залежить доля багатьох людей. Тетяні, дружині, звелів провести дочку на станцію і не вертатися більше додому, бо всяке може трапитися.
Мина Товченик прийшов додому, пообідав, а синові, поліцаю Устимові, звелів запрягти коня. Жінка спитала, що це у нього за папір у шапці. Сина та його товариша зацікавило, куди це Мина зібрався. Непомітно вони викрали листа і залишили оселю.
Олеся прощалася з матір’ю, відчуваючи, що це назавжди. Тетяна За-порожчиха тужила і говорила, що молитиметься за доньку «зорями вечірніми і ранешніми», просила завжди вірити й надіятися, що б не трапилося. Волали з розпачу люди, грав оркестр. Поїзд рушив. До Запорожчихи підійшов поліцай Іван Гаркавенко і сказав їй, щоб вона тікала, бо заарештовано її чоловіка.
Коли перед фон Краузом поставили побитого і знесиленого Лавріна Запорожця, він оскаженів від люті і спитав: «Так це ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін, і послав того листа?» Лаврін зізнався, що він просив партизан знищити по дорозі охорону і забрати до себе молодь. Фон Крауз повідомив, що молодь і дочка виїхали до Германії, хата його спалена, а жінка вбита. І спитав, чи він нещасний, страждає? Запорожець сказав, що ні, він просто ненавидить фашистів. Фон.Кра-уз запропонував по-доброму повідомити про місцезнаходження партизан. Тоді його не мучитимуть, і його відправили на ніч за дріт.
Табір німці зробили у проваллі за селом. Під осіннім холодним небом він здавався кладовищем розритих могил. Хоч невільники позалазали в нори і клацали зубами від холоду, над табором лунала пісня про чайку—небогу, що вивела чаєнят при битій дорозі.
За колючим дротом плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його муки, смерть його дітей нічого не значать, коли гинуть цілі родини й роди, тисячі людей, цілий край… Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла йому хліба, картоплі та груш. Просила з’їсти самому, щоб уранці бути сильнішим. Левчиха вибігла з кущів, хотіла покласти клунок, але тут пролунав постріл вартового, і жінка впала мертва. Лаврін хотів дотягтися до вузлика, але над ним став Заброда з автоматом. Запорожець запитав з ненавистю, чи це він убив жінку, але той відмахнувся. Що там Левчиха, йому ось «давнього свого друга» жаль. Адже під муками він розкаже все, але буде пізно. То, може, все ж скаже, де партизани? Лаврін відповів, що він на ньому землі собі не заробить. І чоловіки кинулись один на одного через ко-
лючий дріт. Зчепилися і душили один одного, виказуючи свої давні кривди і ненависть. Билися й говорили довго. Під час цієї бійки дріт порвався. В’язень був майже на волі. Але з—піддерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали. Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Вдарили автоматні черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати.
Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі. їх піймали і побили. Уночі дівчата знову тікали з поїзда на ходу, довго бігли. За ними гналися і стріляли. Коли втікачки зовсім вибилися із сил, вони стали і підняли руки вгору. їх знову відправили поїздом у неволю. На одній станції їхній ешелон став поряд з іншим, у якому теж везли полонених чоловіків. Один парубок жартома зачепив дівчат, але Христя обрушила на нього такий потік свого гніву й болю за те, що їх віддали без бою в наругу фашистам, що той аж отетерів від несподіванки.
Поїзд рушив. Христя шептала подрузі, що ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам’ятати про своє призначення жінки і виконати його: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по—німецьки, нізащо!»
Хтось крикнув, що це остання українська станція, і вагон заплакав, затужив. Олеся і Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати річку, а Олеся не вміла плавати. її схопили жандарми.
Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село і перестріляв усіх жителів. «Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».
Але ось у спалене село в’їхав невеликий кінний партизанський загін на чолі з Романом Запорожцем. М’який, веселий чоловік став тепер воїном, безстрашним месником, подібним до прадідів своїх, ім’я яких він носив. «За його голову покладена була фашистами висока ціна».
Мандруючи в глибокий рейд, Роман заскочив до рідного села. Але жодна душа не озвалася до нього. Підійшов командир до погреба, відчинив ляду і погукав. До нього обізвалася мати, яка лежала серед трупів. Обізвалася — і вмерла.
На другий день повстав увесь район. Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів від жаху. У місто ввірвався загін Романа Запорожця. Вороги тікали, відстрілюючись, а молодь приєднувалась до партизанів.
У рівчаку за селом п’ятеро поліцаїв пили горілку і думали, що їм ро; битидалі.
З німцями залишатися небезпечно, тому дорога одна — до партизанів.
До партизанської застави прийшла жінка і стала просити, щоб взяли до себе її сина—поліцая, бо пропаде. Сам він боїться йти. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матері. Обіцяв він чесно воювати, а мати почастувала його ще й добрим дрючком по спині.
Поліцая ж Івана Гаркавенка не хотіли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався. Той просився й молився, але горе застилало очі людям. Вони згадали вбитих рідних, спалені хати, себе — загнаних облавами фашистів — і кинулись бити поліцая. Потім звели рушниці…
Раптом з лісу двоє партизанів вивели якогось чоловіка. Це був Лаврін Запорожець. Усі впізнали тополівського старосту, стали обурюватись, що він людей у ярма запрягав, півсела продав німцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а він сказав: «Щоб судили по закону народного лиха». Партизани лютували. Лаврін Запорожець побачив свою смерть і промовив: «Що ж, вбивайте, доставте радість полковнику Краузу! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?» «Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!»
Згодом почулися голоси. Це були партизани з—за Дніпра. Командував ними Роман Запорожець. Він запитав, що це піддеревом за зрадник. Лаврін відповів, що це він, його батько, і впав непритомний.
У Берліні йшов торг українськими дівчатами. Німці і німкені підходили до Олесі, торкалися її руками, повертали. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза.
Василь Кравчина лежав у польовому госпіталі на операційному столі і марив Олесею. Його, опеченого і пораненого, витягли з палаючого танка.
Минуло літо. Василь знову в бою. Він лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата і падає, підірваний вибухом ворожої гранати. Кравчина знову на хірургічному столі, який здригається від вибухів, і знову кличе Олесю.
До Олесиної кімнати увійшла фрау Крауз і наказала розповісти про своє полтавське село, де німкеня сподівалася одержати землю. Олеся плакала і розказувала про тиху річку, верби, лілеї. Раптом почувся дзвінок. Дружина фон Крауза і невістка кинулися в недоброму передчутті. Це був лист про загибель Людвіга. Жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина вирвалася від них і вистрибнула у вікно. «Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.
Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.
Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. …Найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».
Ясна ніч. Навколо бур’яни і печища обгорілі. Олеся у своєму рідному селі. Вона на колишньому їхньому подвір’ї нюхає пучечок сухих материних гвоздик, які знайшла в пічурці. Раптом їй почулося, ніби її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали.
Христя була зі зброєю, і Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя відповіла, що вона жінка фашистського ката, італійця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони розлучилися? Попросила простити її, бо вона забула, що її подруга не вміє плавати.
Христя перепливла річку і впала напівмертва. А потім уже пригадує себе гарно вдягненою на вулиці невеликого міста. До неї підійшла зла німкеня і вдарила по щоці. Потім ударила смаглявого офіцера…
Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний, як ніч. Він викликав капітана Пальму і спитав, чи правда, що його вдарили на вулиці по щоці. Запитав ще про дружину. Пальма повідомив, що одружений з українкою не тому, що любить, а щоб мати красиві стосунки з жінкою. (Коли батальйон залишав місто, Христя втекла). Фон Крауз картав італійського офіцера, звертався до його моралі, відданості справі. Але той сказав, що війна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених і переможців, залишуться лише «загинулі та вцілілі». Фон Крауз пообіцяв розстріляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма відповів, що так сказав фюрер. Тоді фон Крауз голосно заявив, що Гітлер говорить дурниці народові, особливо у тяжку годину. «Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації…»
Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: «Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!» Що його сіпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печі і поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина відповів: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча…» Його звеліли повісити. Коли Товченика вивели в темні сіни, він раптом упав, вкусив жандарма за ногу і проскочив назад у хату, сховавшись на печі. Жандарми в темряві перестріляли один одного.
Товченик сидів на печі і ледь стримував кашель. Але не витримав. Німці кинулися до печі. Мина згадав чарівне і страшне для ворогів слово та й закричав з усієї сили: «Партизани!» А під вікном і справді зчинилася стрілянина. Фон Крауз вистрибнув у вікно, а Товченик уже доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про обставини.
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. «..Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…»
Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадниці. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її, не давали дихати. На питання відповідала чесно й одверто, і це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатію. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й честі, патріотизму. Зрозумівши, що живою їй звідси не вийти, вона у відчаї питає: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові»? І сказала, що пам’ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село і сказав, щоб не задавала провокаційних питань — чи займе ворог село. Так і залишилася під німцем. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче вмерти. Життя покарало її так, що гіршої кари й не придумаєш.
Аж тут втрутився командир, розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні.
Таку історію розказала Христя Олесі. І почала розпитувати подругу, але та пообіцяла розповісти іншим разом. І додала, що у неї інша вдача — вона м’яка, не войовнича, зло в ній не тримається, вона все прощає. І подруги розійшлися своїми дорогами.
Німці відступали, підпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Наші війська їх наздоганяли. Вони ще не відійшли від запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилізали з ям та погребів, плакали, не соромлячись своїх сліз. І «багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські».
«Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити і рости.
Не догоріли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.
Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай».
Літній селянин ДемидБесараб частував дорогих гостей. У його хаті спинився штаб. Але ось знову прощання, знову війська відходять. «Плач і відчай ».
Розлютований Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по голові, допитуючись, де його сини. І коли Демид сказав, що в Червоній Армії, фашистський офіцер наказав його повісити. Селянин відповів з гордістю, що тепер не страшно, все одно німці звідси живими не вийдуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись від злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце і сказав: «Дійсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста?» Товченик відповів, що він. Тоді німець пообіцяв його повісити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що він не боїться, бо невмирущий. І додав: «Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним».
Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повісили. Коли селянинові накинули петлю на шию, він раптом почав співати фашистський гімн так, що його кати вимушені були стати струнко і простягти руки для фашистського вітання. Так Мина виграв кілька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу — наскочили партизани і врятували його.
Запорожці двома загонами переслідували старого вовка фон Крауза. Тепер це були вже не ті партизани, що на початку війни. Усі випадкові, в’ялі, зайві люди відійшли, залишилися лише наймужніші, які шлях до перемоги вбачали у жорстокій помсті. Вже й поліцаї стали тікати в партизани, сільські старости таємно допомагали народним месникам.
Як не лютував Крауз, як не палив села, як не мучив дітей, жінок, ніщо не допомагало. Ламалися його грандіозні плани і втікала з—під ніг земля, яку «можна їсти».
Не раз фон Крауз звертався до портрета фюрера, говорив з ним, копіював його рухи. Це був його ідеал. Полковник писав фюрерові листи з проектами впорядкування Східної Німеччини. Саме йому належала ідея модернізованих фабрик смерті. За це він одержав рицарський залізний хрест з дубовим вінком і полюбив фюрера ще палкіше. Фон Крауз уже не ліберальничав з селянами—старостами, а творив зони пустель, мертві зони. Але нічого не допомагало. І він зрозумів, що це кінець. Земля мстила йому кожною своєю грудочкою, кожним кущиком і кожною людиною.
Запорожці йому вже снилися. А розплатою за німецький хворобливий сон були тяжкі муки у вогні українських дітей.
Отак з вогнем і мечем метався кат українськими просторами, поки нарешті не потрапив у полон. І постав перед запорожцями та партизанами у всій своїй жалюгідності, не героєм, а злочинцем. Збагнув усю трагедію «фатерлянду». Пробував виправдовуватися, але Лаврін Запорожець його не став слухати. Він лише сказав, що не врахували фашисти в своїх планах дружби народів і мужності захисників вітчизни. Так загинув Крауз.
Знову в село входили передові загони. Люди вилазили з ям і погребів, питаючи, доки так буде тривати, чи буде їм порятунок від фашистів. Командир батареї Сіроштан розгнівався на Мину Товченика за таке питання (бо саме він про це спитав), і став його допитувати, що він зробив, де і як воював. І сказав, ідо поки вони кров проливали, такі, як він, з німцями землю ділили та з жінками розважалися. Згадав і про свою жінку, кажучи: «Отака й моя баба десь у Вінниці зосталась. З німцями… От, їй—богу, заберу Вінницю, голову одрубаю!» Ці слова почув Кравчина і сказав своєму бійцеві: «Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? …Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками—фашистами, вітчизняну, спільну, велику перемогу. І другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки». І, немов бачачи цю перемогу зовсім близько перед собою як дорогу свою кохану, Кравчина посміхнувся. За ним посміхнулися всі люди, що зібралися тут, а стара Бесарабиха тихо сказала до Сіроштана:« Прощати треба один одному більше та співчувати…» Сіроштан стояв, ніби маленький і беззбройний, перед старою жінкою—матір’ю, яка винесла стільки горя. Він задумався над своїм життям — чи правильно він усе зрозумів у ньому?
Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і спостерігав за боєм. Побачивши, що після короткого перепочинку ворог знову пішов в атаку, він метнувся до бліндажа і став давати розпорядження артилеристам, наказуючи не відступати ні на крок. Такий наказ одержав і Іван Запорожець.
Грім і гуркіт потрясали все. Земля здригалася під тягарем залізного потоку. Колони танків, обсаджені десантниками, йшли одна за одною. «Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки». Здавалося, що перемога близько. Але з—за річки вже йшли свіжі німецькі сили в обхід артилерії. Найбільш швидких, гарячих і безстрашних Кравчина послав до річки. «Найпрекрасніша з усіх плинучих річок» була каламутна й кривава, по ній пливли трупи й інші останки страждань. Від снарядів і бомб губився увесь риб’ячий рід, і пташиний, і звіриний. «Такий страшний був світу бою. Одна лише людина могла витерпіти бій…»
Сім раз сходилися бійці з противником і відбивали його. Тридцять шість ворожих танків палало на полі. А ворожих трупів і не злічити. Але німці знову пішли в атаку. Одинадцять разів відбивав атаки Кравчина. Дванадцятий наступ був танковий.
Спочатку Кравчина дав команду знищити десант, потім припинив вогонь, щоб дати можливість танкам підійти ближче. Німці були спантеличені, артилеристи стали розстрілювати їх майже впритул. Із палаючих танків вистрибували фашисти.
Раптом з неба посипалися тисячі німецьких листівок з отруйною брехнею, де правда так тонко була змішана з брехнею, що її й не помітиш. Ніхто з воїнів, гидуючи, не став піднімати листівок, у яких стояло питання «За що воюєте, за що вмираєте?» Але Кравчина наказав підняти папірці і подумати над питанням: «Так за що ж вони вмирають?» І вирішив сам відповісти людям, можливо, перед їхнім останнім боєм ужитті. І сказав: «Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,— за Батьківщину».
Бійців залишилося мало. Вони обнялися і заплакали, а тоді пішли відбивати тринадцяту атаку. Це була психічна атака, адже німецьке командування наказало своїм солдатам роздягтися, випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі, і йти в бій голими з реготом і співами грізних пісень. Снарядів в артилеристів було обмаль, тому Запорожець наказав підпустити ворогів ближче. Командир крикнув: «Вогонь»! Перші лави напівбожевільних німців були пошматовані, але йшли другі, треті. Не були ці солдати хоробрими чи дужими, вони сліпо виконували наказ. А ще дуже прагнули землі, обіцяної фюрером. І знайшли в українській землі свою могилу.
Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Артилеристи вистріляли всі набої і полягали спати навіки—віків. «Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами… Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм…»
Танки пішли на батарею Сіроштана. Командир ледве добрався до телефону, викликав Кравчину. Сказав, що їх закидали мінами. Кров заливала йому обличчя. Кравчина спробував підбадьорити Сіроштана жартом. І наказав вистояти. А стояти не було з чим. Тоді Сіроштан обв’язався мінами і пішов на ворожий танк.
На третій батареї поранені бійці заряджали гармату втрьох — бо у них було лише неповних три руки. Закінчилися снаряди, і ворожі танки почали «утюжити» окопи. Бійці кидалися під танки з мінами, а фашисти, дивлячись у свої записники, кричали їм здаватися.
Нерівна боротьба закінчувалася не на нашу користь, як раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на допомогу. Окупанти вже протверезіли і їх охопив страх. Вони побігли назад і скотилися в річку. Та до бою вступали нові ворожі сили і навалилися на полк Запорожця. «…Розпочався небачений по пристрасті удару новий шалений бій. …Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вер-нигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу».
Молодий жорстокий німецький генерал вирішив затиснути полк у залізні лещата, а потім знищити поранених і полонених. Кравчина здогадався про маневр противника і наказав бійцям рухатися вперед не зупиняючись. Солдати зробили неможливе і пробили німецький вал, опинившись у тилу прямо перед штабом генерала. Той був вражений таким порушенням правил війни і ледве встиг вистрибнути у вікно. Але дивізія його в паніці тікала від пострілів «катюш». Один із їхніх пострілів знищив залишки дивізії разом із генералом. Партизани довершили справу.
Роман Запорожець з батьком в’їжджав у рідне спалене село. За ними їхав обоз, поранені кричали «ура» і плакали від радості.
Бійці величали артилеристів Кравчини, які були поранені, але щасливі, що виконали свою величну місію.
Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і весело дякували.
Дівчині хотілося бігти шукати Василя, але щось їй підказувало, що він сам прийде до неї. І він прийшов. «Це був він і не він… Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне». Василь теж був вражений її зміною і сказав: «Яка ти красива!» — гладячи її сиву голову.
До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Не було тільки серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія… Стали укупі коло печища і заспівали улюблену материну пісню:
Ой піду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рід багатий…
Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.
Свежие комментарии