Збільшити або зменшити шрифт тексту :              А мова не корилася царю —
                                  ані царю, ані його сатрапам,
                                  з орлом двоглавим[1] стаючи на прю[2],
                                  що брав її у пазуристі лапи.
                                   
                                  Несла устами відданих синів 
                                  мужицьку правду, ту, що є колюча, 
                                  сміялася з ненависних панів, 
                                  що їхня правда на всі боки гнуча.
                                   
                                  Плюндрованій, не надавали прав, 
                                  немов на звіра, об’являли лови. 
                                  Орел впивався в душу, тіло рвав — 
                                  він був безмозкий, хоч і двоголовий.
                                   
                                  Заборонити дереву рости, 
                                  ширяти вольній птиці у блакиті, 
                                  живій ріці між берегів плисти, 
                                  ходити сонцю по своїй орбіті?
                                   
                                  Заборонить дощеві поливать
                                  гінке стебло, щоб не зросло колосся,
                                  поетові — писать і малювать,
                                  щоб приректи народ на безголосся?
                                   
                                  О як хотіла, прагла воля зла, 
                                  щоб ти була лиш суржик, мішанина:
                                  щоб вічно недорікою була 
                                  на втіху скалозуба-міщанина!
                                   
                                  Хай давню жуйку міщанин жує[3],- 
                                  воскресли, піднеслися духом люди. 
                                  Бо в на світі совість, правда є, 
                                  і рідна мова є і вічно буде!
                                   

       [1] Двоголовий орел — символ царської Росії.

       [2] На прю — на боротьбу.
       [3] Тут мається на увазі облудне твердження прислужників царизму про те, що українська є не самостійною мовою, а діалектом російської.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Володимир Винниченко — письменник незвичайної долі. Його творчість у перші десятиліття XX століття викликала чи не найбільший інтерес читачів, прокладала українській літературі стежку до інших культур. У багатьох його драмах є образи героїв, які борються не за особливе щастя, а за ідеали людства. 

Так, у драмі «Гріх» показана ідея служіння нового народу. Автор подає два протилежні табори героїв: немолоді гуртківці — однодумці, революціонери, і жандарми охоронці старих законів та влади. Борці мають підпільну друкарню, їхню діяльність викривають, їх самих заарештовують, намагаються зламати їхній дух. Починається двобій між протилежними силами. Революціонерка Марія розраховує лише на себе, на свій розум. Вона нікого і нічого не боїться, показує ворогові свою духовну незалежність від нього, свою внутрішню силу, коли підносить до уст отруту. Так жорстокого обійшлася доля із цією самовпевненою жінкою, але героїня залишилася душень вільною, не зламалася перед страхом смерті, не скорилася ворогові. 

Полковник Сталінський — сильний, підступний і безжальний ворог. Він розкриває перед героїнею секрет своєї влади над нею: 

«Сталінський (встав і похиляється до Марії, тихенько, важливо). А сказать, у чому секрет моєї влади над вами? Так хочете?

Марія одводить руки і мовчком дивиться на нього. 

Сталінський. Сказать? Ну. Слухайте. Секрет у нас самих Так, так, дорога моя, у вас самих. Не розумієте? Ну, поясню. Чого для вас ця історія така тяжка, а для мене чого байдужа й навіть навпаки? Того, думаєте, що ви порядна, а я мерзотник? Мораліст тут не грає ніякої ролі. Того, хороша моя, що ви виступаєте проти своїх, а я виступаю проти ворогів. Ви продаєте своїх. От у чому вся штука. Розумієте? Це є найбільше злочинство серед людей. Навіть ми жандарми, не можемо цього робити. І от чого це так вас мучить». 

Коли людина переходить межу між добром і злом, тоді вона вчиняє гріх, бо йде проти совісті. Саме такі проблеми були актуальними на той час, вони ж залишаються актуальними і сьогодні. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У часи радянського режиму нелегка доля українських письменників змушувала їх шукати щастя в далеких краях. Одним із таких письменників був Іван Багряний, автор відомого роману «Тигролови», який відкриває нам прекрасну природу далекого Уссурійського краю, його гір, лісів, бурхливих річок та глибоких озер. Водночас «Тигролови» — страшна правда про офіційну ідеологію радянських часів, репресивну тоталітарну систему. Чому ж роман називається «Тигролови»? У ньому показано, як переслідуваний режимом головний герой Григорій Многогрішний потрапляє до родини тигроловів Сірків, а далі переховується у них. Ця сім’я і сама сховалась у глухій тайзі від тогочасного життя, немов від лиха, і виходить з неї тільки в разі нагальної потреби щось купити чи продати свої мисливські здобутки. Сірки — справжня українська родина, яка в тайзі почувається, як удома, яка щодня, щомиті завойовує цей дикий край. «Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була!.. Трудились щиро, то й мали… хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хутрами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіра живцем… Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. Ну а потім пішло все шкереберть… Десь прогнівили Бога. Прийшла совєтська власть і все перевернула,» — говорить дружина Дениса Сірка Григорію. На прикладі цієї родини можна вивчати, як українці, відірвані від рідної землі, все ж таки зберігають свою національну ідентичність, бережуть пам’ять про любу Батьківщину. Однак уважний читач не задовольняється таким поясненням назви роману, бо розуміє, що її смисл є непростим, що вважати, ніби роман має назву «Тигролови» через наявність у системі персонажів родини Сірків, поверхово. Такий читач може задати питання; а хіба й сам Григорій Многогрішний не ховається від переслідувань влади, ніби дикий тигр? Хіба не слідкують за ним, як за небезпечним звіром, наглядачі етапного поїзда? Не летять у нього фальшиві обвинувачення, ніби кулі, випущені з рушниці? Адже з сюжету відомо, що Григорій не просто так опиняється у тайзі, він змушений переховуватися від «мисливців» — слідчих НКВС. Найзапеклішим ворогом головного героя є безжальний слідчий Медвин, який піддавав юнака жахливим тортурам, намагався зламати в ньому власне «я». Проте, як неможливо приручити дикого звіра, що живе у непролазних хащах, так само неможливо у вільної людини забрати її честь, гідність, любов до Батьківщини. Медвин не тільки не зламав волю Многогрішного, але й сам починає боятися його впертості й затятості: «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра у скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки як каменюка.» Медвина з повним правом можна назвати людоловом, бо для нього не існує таких понять як гідність, цінність людського життя, люди для нього — лише об’єкт полювання.

В образі Медвина Іван Багряний показує жорстоку тоталітарну машину, яка чавить людські долі, яка, немов звірів у клітках, тримає людей у тюрмах і концтаборах. Саме тому автор з повним правом міг назвати свій роман «Людолови». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дівчину,яку ніхто не знає,

море сподобало над усе:

то як власне щастя

загойдає,то назустріч

берегу несе.

І дівочі розпростерті руки,

обійнявши безконечну синь,

все жадають захвату і руху —

так жадають вітру паруси!

А як хвиля набіга висока

і між нами гори підійма,

то на мить —ні моря, ані сонця

без тієї дівчини нема.

1962

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У стінах храмів і колиб 

І люблять люди з давнини, 

і свій духмяний хліб ясний, 

Бо як запахне людям хліб, 

І, мабуть, тому кожну мить 

їх слово батьківське звучить, 

цей сплав чудесний, золотий 

«Не кидай хліба, він-святий, 

                1[1] Незагасне — те, що не можна загасити.

                   2[2] Харциз — розбійник, грабіжник. 

Ф. М. Достоєвський 
Злочин і кара 

Бідний район Петербургу 60-х рр.. XIX ст., Що примикає до Сінної площі і Катерининському каналу. Літній вечір. Колишній студент Родіон Романович Раскольніков покидає свою комірку на горищі і відносить в заставу старій процентщіце Олені Іванівні, яку готується убити, останню цінну річ. На зворотному шляху він заходить в одну з дешевих розпивочно, де випадково знайомиться з співшімся, що втратили місце чиновником Мармеладова. Той розповідає, як сухоти, убогість і пияцтво чоловіка штовхнули його дружину, Катерину Іванівну, на жорстокий вчинок — послати його дочку від першого шлюбу Соню для заробітку на панель. 

На наступний ранок Розкольників одержує з провінції лист від матері з описом бід, перенесених його молодшою сестрою Дуней в будинку розпусного поміщика Свідрігайлова. Він дізнається про швидкий приїзд матері і сестри до Петербургу у зв’язку з намічається заміжжям Дуні. Наречений — розважливий ділок Лужина, охочий будувати шлюб не на любові, а на бідності і залежності нареченої. Мати сподівається, що Лужина матеріально допоможе її синові кінчити курс в університеті. Роздумуючи про жертви, які приносять заради близьких Соня і Дуня, Розкольників зміцнюється в намірі вбити процентщіцу — нікчемну злу «вошу». Адже завдяки її грошам від незаслужених страждань будуть позбавлені «сотні, тисячі» дівчат та юнаків. Однак відразу до кривавого насильства знов піднімається в душі героя після побаченого ним сну-спогади про дитинство: серце хлопчика розривається від жалості до забивали до смерті шкапини. 

І все ж Розкольників вбиває сокирою не тільки «бридку старушонку», але і її добру, лагідну сестру Лізавету, несподівано повернулася в квартиру. Дивом пішовши непоміченим, він ховає викрадене у випадковому місці, навіть не оцінивши його вартості. 

Незабаром Розкольників з жахом виявляє між собою та іншими людьми відчуження. Хворий від пережитого, він, однак, не в змозі відкинути тяготящіе його турботи товариша по університету Разуміхіна. З бесіди останнього з лікарем Розкольників дізнається, що за підозрою у вбивстві старої арештований маляр Миколка, простий сільський хлопець. Хворобливо реагуючи на розмови про злочин, сам він також викликає підозру у навколишніх. 

Що прийшов з візитом Лужина шокований убозтвом комірчини героя; їх розмова переростає в сварку і закінчується розривом. Особливо зачіпає Раскольникова близькість практичних висновків з «розумного егоїзму» Лужина (який здається йому вульгарністю) і власній «теорії»: «людей можна різати …» 

Бродячи по Петербургу, хворий юнак страждає від своєї відчуженості з світом і вже готовий признатися в злочині перед властями, як бачить розчавленого каретою людини. Це Мармеладов. Із співчуття Раскольников витрачає на вмираючого останні гроші: того переносять в будинок, звуть доктора. Родіон знайомиться з Катериною Іванівною і Сонею, прощається з батьком у недоречно яскравому вбранні повії. Завдяки добрій справі герой ненадовго відчув спільність з людьми. Проте, зустрівши у себе на квартирі приїхали матір і сестру, раптом усвідомлює себе «мертвим» для їх любові і грубо проганяє їх. Він знову самотній, але у нього з’являється надія зближуватися з «переступила», як і він, абсолютну заповідь Сонею. 

Турботи про рідних Раскольникова бере на себе Разуміхін, чи не з першого погляду закохався в красуню Дуню. Тим часом ображений Лужина ставить наречену перед вибором: або він, або брат. 

Щоб дізнатися про долю закладених у убитої речей, а насправді — розсіяти підозри деяких знайомих, Родіон сам напрошується на зустріч з Порфирієм Петровичем, слідчим у справі про вбивство старої процентщіци. Останній згадує про недавно опублікованій в газеті статті Раскольникова «Про злочин», пропонуючи авторові роз’яснити свою «теорію» про «двох розрядах людей». Виходить, що «звичайне» («нижче») більшість всього лише матеріал для відтворення собі подібних, саме воно потребує строгого моральному законі і зобов’язане бути слухняним. Це «тварі тремтячі». «Власне люди» («вищі») мають іншу природу, володіючи дарма «нового слова», вони руйнують даний в ім’я кращого, навіть якщо знадобиться «переступити» через раніше встановлені для «нижчої» більшості етичні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» потім стають «новими законодавцями». Таким чином, не визнаючи біблейських заповідей («не убий», «не вкради» та ін), Раскольников «дозволяє» «право мають» — «кров по совісті». Розумний і проникливий Порфирій розгадує в героєві ідеологічного вбивцю, що претендує на роль нового Наполеона. Проте у слідчого немає доказів проти Родіона — і він відпускає юнака в надії, що добра натура переможе в ньому помилки розуму і сама приведе його до визнання в скоєному. 

Дійсно, герой все більше переконується, що помилився в собі: «справжній володар […] громить Тулон, робить різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході», а він, Раскольников, мучиться через «вульгарності »і« підлоти »одиничного вбивства. Ясно, він «тварь тремтяча»: навіть убивши, «не переступив» через моральний закон. Самі мотиви злочину двояться у свідомості героя: це і перевірка себе на «вищий розряд», і акт «справедливості», згідно революційно-соціалістичним навчань передавальний надбання «хижаків» їх жертвам. 

Приїхав слідом за Дуней до Петербурга Свидригайлов, мабуть, винний у недавній смерті своєї дружини, знайомиться з Раськольниковим і зауважує, що вони «одного поля ягоди», хоча останній і не цілком переміг в собі «Шиллера». При всьому відразі до кривдника сестри Родіона привертає його удавана здатність насолоджуватися життям, незважаючи на скоєні злочини. 

Під час обіду в дешевих номерах, куди Лужина з економії поселив Дуню з матір’ю, відбувається рішуче пояснення. Лужина викривали в наклепі на Раскольникова і Соню, якій той нібито віддав за низовинні послуги гроші, самовіддано зібрані убогою матір’ю на його навчання. Рідні переконуються в чистоті і благородстві юнаки і співчувають Сонине долю. Вигнаний з ганьбою Лужина шукає спосіб спаплюжити Раскольникова в очах сестри і матері. 

Останній тим часом, знов відчувши болісне відчуження від близьких, приходить до Соні. У неї, «переступила» заповідь «Не чини перелюбу», шукає він порятунок від нестерпного самотності. Але сама Соня не самотня. Вона принесла себе в жертву заради інших (голодних братів і сестер), а не інших заради себе, як її співрозмовник. Любов і співчуття до близьких, віра в милосердя Бога ніколи не покидали її. Вона читає Родіону євангельські рядки про воскресіння Христом Лазаря, сподіваючись на диво і в своєму житті. Герою не вдається захопити дівчину «наполеонівським» задумом про владу над «всім мурашником». 

Мучений одночасно страхом і бажанням викриття, Розкольників знов приходить до Порфирія, ніби то дбаючи про своє закладі. Начебто абстрактний розмова про психологію злочинців врешті-решт доводить юнака до нервового зриву, і він майже видає себе слідчому. Рятує його несподіване для всіх визнання у вбивстві процентщіци маляра Миколки. 

У прохідній кімнатці Мармеладова влаштовані поминки по чоловіку та батьку, під час яких Катерина Іванівна в припадку хворобливого самолюбства ображає господиню квартири. Та велить їй з дітьми негайно з’їхати. Раптом входить Лужина, що проживає в тому ж будинку, і звинувачує Соню в крадіжці Сторубльова асигнації. «Вина» дівчини доведена: гроші виявляються в кишені її фартуха. Тепер в очах оточуючих вона ще й злодійка. Але несподівано знаходиться свідок того, що Лужина сам непомітно підсунув Соні папірець. Наклепник осоромлений, а Розкольників пояснює присутнім причини його вчинку: принизивши в очах Дуні брата і Соню, він розраховував повернути прихильність нареченої. 

Родіон і Соня йдуть до неї на квартиру, де герой зізнається дівчині у вбивстві старої і Лізавету. Та жаліє його за етичні муки, на які він себе прирік, і пропонує спокутувати провину добровільним визнанням і каторгою. Розкольників ж журиться тільки про те, що виявився «тварюкою тремтячою», з совістю і потребою в людській любові. «Я ще поборюся», — не погоджується він з Сонею. 

Тим часом Катерина Іванівна з дітьми виявляється на вулиці. У неї починається горловий кровотеча, і вона вмирає, відмовившись від послуг священика. Присутній тут Свидригайлов береться сплатити похорони і забезпечити дітей і Соню. 

У себе вдома Раскольников знаходить Порфирія, який переконує юнака з’явитися з повинною: «теорія», що заперечує абсолютність морального закону, відриває від єдиного джерела життя — Бога, творця єдиного за природою людства, — і тим самим прирікає свого полоненого на смерть. «Вам тепер […] повітрю треба, повітрю, повітрю!» Порфирій не вірить у винність Миколки, що «прийняв страждання» по відвічній народної потреби: спокутувати гріх невідповідності ідеалу — Христу. 

Але Раскольников ще сподівається «переступити» і моральність. Перед ним — приклад Свідрігайлова. Їхня зустріч у трактирі відкриває героєві сумну істину: життя цього «нікчемного лиходія» порожня і обтяжливе для нього самого. 

Взаємність Дуні — єдина надія для Свідрігайлова повернутися до джерела буття. Переконавшись в її безповоротної нелюбові до себе під час бурхливого розмови на його квартирі, він через кілька годин застрелює. 

Тим часом Розкольників, гнаний відсутністю «повітря», прощається з рідними і Сонею перед визнанням. Він все ще переконаний у вірності «теорії» і сповнений презирства до себе. Проте, за наполяганням Соні, на очах народу покаянно цілує землю, перед якою «згрішив». У поліцейській конторі він дізнається про самогубство Свідрігайлова і робить офіційне визнання. 

Розкольників опиняється в Сибіру, в каторжній острозі. Мати померла від горя, Дуня вийшла заміж за Разуміхіна. Соня поселилася біля Раскольникова і відвідує героя, терпляче зносячи його похмурість і байдужість. Кошмар відчуженості продовжується і тут: каторжани з простолюддя ненавидять його як «безбожника». Навпаки, до Соні відносяться з ніжністю і любов’ю. Потрапивши в тюремний госпіталь, Родіон бачить сон, що нагадує картини з Апокаліпсису: таємничі «тріхіни», вселяючись до людей, породжують в кожному фанатичну переконаність у власній правоті і нетерпимість до «істин» інших. «Люди вбивали один одного в […] безглуздою злобі», поки не вибив увесь рід людський, окрім декількох «чистих і вибраних». Йому відкривається нарешті, що гордість розуму веде до ворожнечі і загибелі, а упокорювання серця — до єдності в любові і до повноти життя. У ньому прокидається «нескінченна любов» до Соні. На порозі «воскресіння в нове життя» Розкольників бере в руки Євангеліє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». Творчість Василя Стефаника ввійшла в золотий фонд української літератури. Сучасники високо цінили його твори, називаючи В. Стефаника співцем селянської душі і володарем дум селянських.Улюблений жанр письменника — новела. Сьогодні Василя Стефаника називають майстром психологічної новели. Саме цим він завоював собі світову славу. До кращих психологічних творів письменника належить новела «Новина», в якій змальовано нестерпні умови життя галицького селянства, трагедію бідняка Гриця Летючого, що став злочинцем. Жахливі злидні, душевні муки штовхнули його на вбивство рідних дітей. Тут не має нічого вигаданого. У селі Трійці в 1898 році сталася та подія, що лягла в основу «Новини».В.Стефаник — великий знавець психології найкритичніші хвилини життя. Його завжди найболючіший стан героїв. Ось одна сцена з новели. Тихим вечором знайомими лугами Гриць іде до річки. На серці — важкий камінь. Діти голодні й холодні. Та то вже і не діти, то — мерці. Великі олов’яні очі і кісточки, зібрані докупи шкірою. Ото і все, що залишилося від дітей. Не може батько вже дивитися їм у вічі, не може нагодувати бом, не може споглядати, як вони накидаються на шмат хліба.Веде Гриць за руку Гандзуню, а меншу Доцьку несе на руках. Якийсь камінь давить йому груди, щось пече в серці й голові. Він поспішає в напруженому мовчанні. Попереду в промінні місяця заблищала ріка. Гриць здригнувся: та блискуча річка викликала тривожні почуття, заморозила його, а той камінь, що тис груди, став ще важчим. Тривожний стан Гриця підкреслюють емоційно забарвлені дієслова: задихався, побіг, скреготав зубами. Батько сповнений бажання швидше позбавити мук себе і дітей, тому він борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув її у воду.Дітовбивство — найтяжчий злочин. Та не Гриць — злочинець, а ті умови, ті обставини, в яких він жив. Батько топить свою дитину, щоб врятувати її від мук життя, від голодної смерті. Хіба він не любив Доцьку?! Ще й як! Але краще смерть, ніж таке життя. Для підкреслення душевних мук Гриця письменник зосереджує увагу читач на психологічних деталях. Простуючи до міста, щоб заявити про злочин, Гриць збирається перейти річку вбрід: «Вступив уже у воду по кісточки та й задерев’янів». Дотик холодної води нагадав йому, що сталося, викликав тривогу. А ще річка — могила доньки. І шепчучи молитву, Гриць пішов до мосту. Такого ж глибокого психологічного звучання набувають новели «Лан», «Катруся», «Кленові листочки», «Камінний хрест».Наприклад, новела «Лан». Твір на пів сторінки, але який глибокий зміст і психологічне спрямування. Малесеньке дитятко в той час, коли мати жала панську ниву, наткнулося на корча і пішло з життя, так і не пізнавши його.Тема новели «Камінний хрест» дещо інша. В ній автор розповідає про тих селян, які в пошуках кращої долі від’їздили в далекі чужі країни. Іван Дідух — головний герой новели. Безвихідне становище змушує Дідуха емігрувати до Канади. З великим співчуттям малює Стефаник своїх героїв, вкладаючи в їх уста слова — голосіння: «Підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полю».

Таким чином, у новелах В. Стефаника йде стисла, але тривожна розповідь про життя народу. Своїми новелами В. Стефаник стверджує, що справжнім письменником можна назвати тільки того. Чия творчість невід’ємна від життя народу.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Оповідання «Максим Гримач» входить до збірки «Народні оповідання», яка є  дуже важлива в розвитку української літератури. Насправді  , в цьому оповіданні виклад ведеться від першої особи, йде ,ніби, розповідь людини ,яка особисто знала персонажів.

Що стосується поєднання реалізму і романтизму,то воно там справді існує . саме у романтичному настрої написане  оповідання «Максим Гримач»,а реалістичним там є  те ,що згорьована дівчина плете віночок із червоного та білого маку,адже в народній поезії цвіт маку пов’язаний з красою і молодістю, а також зі смертю і сном.Саме тут мені шкода батька Катерини — Максима,він також страждає,винить себе за те,що не поділяв свій вибір з донькою і не зміг її урятувати. Гармонійне поєднання реалізму і романтизму надає твору Марка Вовчка такого хвилювання. В тексті дуже добре описані слова Максима : ««Катя! Котячи! Дитинка миючи гарна! Загубив я твої роки молоденькі! «

На мою думку,»Максим Гримач» ,як і інші романтичні добутки,сповнені ліризму.Саме за допомогою образу Катерини , Марія Вілінська або ж Марко Вовчок зобразила справжню вірність у любові !

Автор твору Д.Дзюба

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У романі М. Ю. Лєрмонтова «Герой нашого часу» вирішується злободенна проблема: чому люди розумні й енергійні не знаходять застосування своїм незвичайним здібностям і в’януть без боротьби на самому початку життєвої ниви? На це питання Лєрмонтов відповідає історією життя Печоріна, молодої людини, що належить до покоління 30-х років XIX ст. У образі Печоріна автор дав не портрет однієї людини, а художній тип, що увібрав у собі риси цілого покоління молодих людей початку століття. Таких людей, як Печорін, у дворянському суспільстві миколаївської Росії зустрічалося небагато. І проте в цій своєрідній, винятково обдарованій людині Лєрмонтов показав типового дворянського героя трагічного періоду російського громадського життя, що настав після придушення повстання декабристів. Печорін — жертва свого лихоліття. Але чи виправдує Лєрмонтов його вчинки, його настрій? У безсонну ніч, напередодні дуелі з Грушницьким, герой роману ніби підбиває підсумок прожитого життя. І дійде висновку, що він «утратив навіки пломінь благородних прагнень — кращий цвіт життя».

Те, що ми дізнаємося про Печоріна з його щоденника, із розповідей інших дійових осіб, викликає до нього двоїсте почуття. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його відношення до Бели, до княжни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовича. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він уїдливо висміює аристократичне «водяне товариство», викриває підступність Грушницького і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище оточуючих його людей, що він розумний, освічений, талановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність до справжнього кохання, до дружби. Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. І глибоко несимпатичний герой своєю «жалюгідністю дій», марною розтратою сил. Цю суперечливість характеру помічає в собі Печорін: «В мені дві людини: одна живе у повному розумінні цього слова, інша мислить і судить його…».

При всій відмінності зовнішнього образу і розходження характерів і Онєгін із роману О. С. Пушкіна, і герой комедії О. С. Грибоєдова «Горе від розуму» Чацький, і лермонтовський Печорін належать до типу «зайвих людей», тобто таких людей, для яких в оточуючому їх суспільстві не знаходилося ні місця, ні справи. Щоб ясніше показати благородні почуття і прагнення Чацького, Грибоедов поставив поруч із ним підлабузника Молчаліна. Лєрмонтов протиставив Печоріну, який страждає, Грушницького, котрий піклується тільки про те, щоб «стати героєм роману», намагається «робити ефект». Печорін самотній серед таких людей, як Грушницький, які у молодості розігрують розчарованих, а на старість «робляться або мирними поміщиками, або п’яницями, іноді- тим і іншим». Вольова натура героя притягує його до діяльності, до боротьби. Але Печорін морально не готовий ще до того, щоб повстати проти основ світського товариства, що укладалися сторіччями. Лєрмонтов показує, що його герой веде злісну боротьбу з окремими особами, які зустрічаються на його шляху. Ця боротьба в основі своїй дріб’язкова, безцільна і безперспективна. Коли Печорін «із суворістю судді і громадянина» оцінює свої вчинки, позбавлені глибокого змісту, то сам приходить до сумного висновку: «У цій даремній боротьбі я виснажив і запал душі, і сталість волі, необхідної для справжнього життя».

Але Печорін не народився «моральним калікою». Природа дала йому і глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце. Він здатний до благородних поривів і гуманних вчинків. Непідробне почуття героя до Віри. Його зачерствіле серце гаряче кохає і палко відкликається на щиросердечні пориви цієї жінки. Віра стала для нього «дорожче від усього на світі, дорожче за життя, честь, щастя». Як божевільний, мчить він на змиленому коні за Вірою. Коли загнаний кінь впав на землю, Печорін, який не здригнувся під дулом пістолета, «упав на мокру траву і, як дитина, заплакав». Хто ж винен у тому, що прекрасні задатки Печоріна загинули? Чому він став зайвою людиною? В цьому винувате суспільство, винуваті соціальні умови, у яких виховувався і жив герой.

Печорін вже раз говорив про те, що в суспільстві, у якому він живе, немає ні безкорисливого кохання, ні щирої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми, ні осмисленої громадської діяльності.

Михайло Юрійович Лермонтов 
Герой нашого часу 

30-ті роки минулого століття. Завоювання Кавказу, знало ще при Олексія Петровича Єрмолова куди більш «бурхливі дні», наближається до завершення. «Чужі сили», звичайно, обтяжують «край вольності святий», і він, природно, обурюється, але ж не настільки, щоб перекрити Військово-Грузинську дорогу. На ній-то і зустрічається автор, офіцер російських колоніальних військ, з ветераном Кавказької війни штабс-капітаном Максимом Максимович. До Владикавказу, куди прямують наші армійці, не так вже й далеко, але ожеледь і раптовий буран змушують їх двічі зупинятися на нічліг.Під чайок з чавунного чайника Максим Максимович і розповідає допитливому, як всі пишуть і записуючі люди, попутнику дійсне пригода зі свого життя. 

Це зараз п’ятдесятирічний штабс-капітан числиться кимось на кшталт інтенданта, а п’ять років тому був він ще стройовим офіцером — комендантом сторожовий фортеці і стояв із своєю ротою в тільки що замирення Чечні. Трапляється, звичайно, всяке — «кожен день небезпека» («народ кругом дикий»), — але загалом з замирення «дикунами» замірітелі живуть по-сусідськи, поки в «нудною» фортеці не з’являється Григорій Олександрович Печорін, блискучий гвардієць, перекладений в армію і полусосланний на Кавказ за якусь скандально-світську провину. Прослуживши під початком у Максима Максимович близько року, двадцятип’ятирічний прапорщик, з вигляду такий тоненький та біленький, встигає: покласти око на гарненькі доньку місцевого «мирного» князя, за допомогою молодшого брата Бели — Азамата — поцупити її з отчого дому, приручити, закохати в себе до пристрасті, а місяців через чотири збагнути: любов дикунки нічим не краще любові знатної пані. Вже на що простий Максим Максимович, а розуміє: затіяне Печоріна (від нудьги!) Романтичне підприємство добром не закінчиться. Кінчається і справді зле: переділом краденого. Справа в тому, що Печорін розплачується з Азаматом не своїм золотом, а чужим — безцінним — конем, єдиним надбанням зухвальця Казбіча. Казбіч, аби помститися, викрадає Белу і, зрозумівши, що від погоні не піти, заколює її. 

Розказана штабс-капітаном «історійка» так і залишилася б подорожнім епізодом у «Записках про Грузію», над якими працює автор, якщо б не дорожній сюрприз: затримавшись у Владикавказі, він стає очевидцем ненавмисної зустрічі Максима Максимович з Печоріна, що вийшов у відставку і що прямують в Персію. 

Спостерігаючи за колишнім підлеглим штабс-капітана, автор, чудовий фізіономіст, переконаний, що за рисами обличчя можна судити про характер людини, приходить до висновку: Печорін — особа типове, може бути, навіть портрет героя часу, самим життям складений з пороків безплідного покоління. Коротше: тягне на суперсучасний, психологічний роман, нітрохи не менш цікавий, ніж «історія цілого народу». До того ж він отримує в повне своє розпорядження унікальний документ. Розгніватися на Григорія Олександровича, Максим Максимович зопалу передає попутнику «печорінскіе паперу» — щоденник, забутий ним у фортеці при поспішному від’їзді за хребет — до Грузії. Витяги з цих паперів — центральна частина «Героя нашого часу» («Журнал Печоріна»). 

Перша главку цього роману в романі — авантюрна новела «Тамань» підтверджує: штабс-капітан, при всьому своєму простодушність, вірно відчув характер погубітеля Бели: Печорін — мисливець за пригодами, з тих безглуздо-дієвих натур, що готові сто разів пожертвувати життям, лише б дістати ключ до заінтригований їх неспокійний розум загадці. Судіть самі: три доби в дорозі, приїжджає в Тамань пізно вночі, з працею влаштовується на постій — денщик хропе, а панові не до сну. Мисливський інстинкт і диявольська інтуїція нашіптують: сліпий хлопчик, пустив його «на Фатер», не сліпий, як кажуть, а Фатер — дарма що недолугими мазанка — не схожа на сімейну хату. Сліпий і справді веде себе дивно для незрячого: спускається до моря по прямовисному схилу «вірною ходою», та ще й волочить якийсь вузол. Печорін крадеться слідом і, сховавшись за прибережним кручею, продовжує спостереження. В тумані позначається жіноча постать. Прислухавшись, він здогадується: двоє на березі чекають якогось Янко, чия човен повинна непомітно пробратися повз сторожових суден. Дівчина в білому тривожиться — на морі сильна буря, — але відважний весляр благополучно причалює. Зваливши привезені тюки на плечі, трійця видаляється. Загадка, що здалася Печоріна хитромудрою, дозволяється легше легкого: Янко привозить із-за моря контрабандний товар (стрічки, намисто та парчу), а дівчина і сліпий допомагають його зберігати і продавати. З досади Печорін робить необачний крок: в упор, при старій хазяйці, запитує хлопчика, куди той тиняється по ночах. Злякавшись, що постоялець «донесе» військовому комендантові, подружка Янко (Печорін про себе називає її Ундіной — водяний дівою, русалкою) вирішує позбутися не в міру цікавого свідка. Примітивши, що сподобалася мімоезжему панові, русалочка пропонує йому нічну, тет-а-тет, човнову прогулянку по неспокійному моря. Печорін, який не вміє плавати, коливається, але відступати перед небезпекою — не в його правилах. Як тільки човен відпливає на достатню відстань, дівчина, приспавши пильність кавалера полум’яними обіймами, спритно викидає за борт його пістолет. Зав’язується боротьба. Суденце ось-ось перекинеться. Печорін — сильніше, але діва моря гнучка, ніби дика кішка; ще один котячий кидок — і наш супермен піде за своїм пістолетом у хвилі. Але все-таки за бортом виявляється УНДІНА. Печорін сяк-так підгортає до берега і бачить, що русалочка вже там. З’являється Янко, одягнутий по-похідному, а потім і сліпий. Контрабандисти, впевнені, що тепер, після невдалого замаху, пан офіцер напевно донесе владі, повідомляють хлопчикові, що залишають Тамань назовсім. Той слізно просить взяти і його, але Янко грубо відмовляє: «На що мені тебе!» Печоріна стає сумно, йому все-таки шкода «бідного убогого». На жаль, ненадовго. Виявивши, що бідний сліпий його обікрав, безпомилково вибравши найцінніші речі (шкатулку з грошима, унікальний кинджал і пр.), він називає злодюжку «проклятим сліпим». 

Про те, що сталося з Печоріна після відбуття з Тамані, ми дізнаємося з повісті «Княжна Мері» (другий фрагмент «Журналу Печоріна»). У каральної експедиції проти причорноморських горян він шапково знайомиться з юнкером Грушніцкім, провінційним юнаків, що вступив у військову службу з романтичних спонукань: зиму проводить у С. (Ставрополі), де коротко сходиться з доктором Вернером, розумником і скептиком. А в травні і Печорін, і Вернер, і Грушніцкій, поранений в ногу і нагороджений — за хоробрість — Георгієвським хрестом, вже в П’ятигорську. П’ятигорськ, як і сусідній Кисловодськ, славиться цілющими водами, травень — початок сезону, і всі «водяне суспільство» — у зборі. Суспільство в основному чоловіча, офіцерське — як-не-як, а кругом війна, пані (а тим паче нестарі і гарненькі) — обмаль. Сама ж цікава з «курортна», по загальному вироком, — княжна Мері, єдина дочка багатої московської пані. Княгиня Ліговська — англоманка, тому її Мері знає англійську і читає Байрона в оригіналі. Незважаючи на вченість, Мері безпосередня і по-московськи демократична. Миттю помітивши, що поранення заважає Грушніцкому нахилятися, вона піднімає загублений юнкером склянку з кислою — лікувальної — водою. Печорін ловить себе на думці, що заздрить Грушніцкому. І не тому, що московська панночка так вже йому сподобалася — хоча, як знавець, цілком оцінив і небанальна її зовнішність, і стильну манеру одягатися. А тому, що він вважає: все краще на цьому світі має належати йому. Коротше, від нічого робити він починає кампанію, мета якої — завоювати серце Мері і тим самим вразити самолюбство зарозумілість і не по чину самозакоханого Георгіївського кавалера 

І те й інше вдається цілком. Сцена біля «кислого» джерела датована 11 травня, а через одинадцять днів у Кисловодській «ресторації» на публічному балу він вже танцює з Ліговском-молодшої що входить в моду вальс. Користуючись свободою курортних вдач, драгунський капітан, підпилий і вульгарний, намагається запросити княжну на мазурку. Мері шокована, Печорін спритно відшиває селюки і отримує від вдячної матері — ще б пак! врятував дочка від непритомності на бал! — Запрошення бувати в її будинку запросто. Обставини тим часом ускладнюються. На води приїжджає далека родичка княгині, в якій Печорін дізнається «свою Віру», жінку, яку коли-то справді любив. Віра, як і раніше любить невірного свого коханця, але вона заміжня, і чоловік, багатий старий, невідступний, як тінь: вітальня княгині — єдине місце, де вони можуть бачитися, не викликаючи підозр. Через брак подруг, Мері ділиться з кузиною (завбачливо зняла сусідній будинок із загальним дрімучим садом) серцевими таємницями; Віра передає їх Печоріна — «вона закохана в тебе, бідолашна», — той робить вигляд, що його це нітрохи не займає. Але жіночий досвід підказує Вірі: милий друг не зовсім байдужий до чарівності чарівної москвички. Ревнуючи, вона бере з Григорія Олександровича слово, що він не одружується на Мері. А в нагороду за жертву обіцяє вірне (нічний, наодинці, у своєму будуарі) побачення. Нетерплячим коханцям щастить: до Кисловодська, куди «водяне суспільство» перемістилося за черговою порцією лікувальних процедур, приїжджає знаменитий маг і фокусник. Все місто, за винятком Мері і Віри, природно, там. Навіть княгиня, незважаючи на хворобу дочки, бере квиток. Печорін їде разом з усіма, але, не дочекавшись кінця, зникає «по-англійськи». Грушніцкій з дружком драгуном переслідують його і, помітивши, що Печорін ховається в саду Ліговскій, влаштовують засідку (нічого не знаючи про Віру, вони уявляють, що негідник таємно свіданнічает з княжною). Спіймати ловеласа на місці злочину, щоправда, не вдається, але шум вони піднімають неабиякий — тримай, мовляв, злодія! 

На пошуки грабіжників, чи то пак черкесів, до Кисловодська терміново викликається козачий загін. Але ця версія — для простолюду. Чоловіча частина «водяного товариства» з задоволенням смакує розпускаємо Грушніцкім і його напарником підступні наклепи на князівну. Печоріна, що потрапив в помилкове положення, нічого іншого не залишається, як викликати наклепника на дуель. Грушніцкій, за порадою секунданта (все того ж п’яниці-драгуна), пропонує стрілятися «на шести кроках». А щоб забезпечити себе (на шести кроках промахнутися практично неможливо, тим паче професійному військовому), дозволяє драгунів залишити пістолет супротивника незаряджених. Вернер, по чистій випадковості дізнався про безчесному змові, в жаху. Однак Печорін холоднокровно — і суворо за правилами дуельних кодексу — засмучує шахрайський план. Першим, за жеребом, стріляє Грушніцкій, але він такий схвильований, що «вірна» куля тільки злегка зачіпає його щасливого суперника. Перш ніж зробити у відповідь — смертельний — постріл, Печорін пропонує колишньому приятелеві світову. Той, у стані майже неосудному, відмовляється навідріз: «Стріляйте! Я себе зневажаю, а вас ненавиджу! Якщо ви мене не вб’єте, я вас заріжу з-за рогу! » 

Смерть невдалого залицяльника княжни не знімає напруги всередині любовного чотирикутника. Віра, почувши про поєдинок на шести кроках, перестає контролювати себе, чоловік здогадується про справжній стан речей і велить терміново закладати коляску. Прочитавши прощальну записку її, Печорін схоплюється на свого Черкеса. Думка про розставання навіки приводить його в жах: тільки тепер він усвідомлює, що Віра для нього дорожче всього на світі. Але кінь не витримує шаленою скачки — безглуздою гонки за загиблими, загублені щастям. Печорін пішки повертається до Кисловодська, де його чекає дуже неприємне звістка: начальство не вірить, що загибель Грушніцкого — витівки черкесів, і про всяк випадок вирішує заслати що залишився в живих «поедінщіка» куди подалі. Перед від’їздом Печорін заходить до Ліговском попрощатися. Княгиня, забувши про пристойність, пропонує йому руку доньки. Він просить дозволу поговорити з Мері наодинці і, пам’ятаючи про дану Вірі клятві — «Ти не одружишся на Мері?!», — Оголошує бідній дівчинці, що волочився за нею від нудьги, щоб посміятися. Зрозуміло, в цю вульгарну, придатну хіба що для міщанських повістей формулу нелюбові його почуття до Мері ніяк не вкладаються. Але він — гравець, а гравцеві найважливіше зберегти хорошу міну при поганій грі. І з цим — на жаль! — Нічого не поробиш! Стиль — це людина, а стиль життя нашого героя такий, що він, начебто того не бажаючи, губить все живе, де б це живе ні знайшлась — у горянської саклі, в убогій мазанці або в багатому дворянському гнізді. 

Катом мимоволі постає Печорін і в гостросюжетної новелі «фаталіст» (заключна глава роману). У офіцерської картярською компанії, що зібралася на квартирі у начальника прифронтового гарнізону, зав’язується філософський диспут. Одні вважають мусульманське повір’я — «наче доля людини написана на небесах» — сущим нісенітницею, інші, навпаки, переконані: кожному понад призначена фатальна хвилина. Поручик Вуліч, родом — серб, а по розташуванню розуму — фаталіст, пропонує сперечальникам взяти участь у містичному експерименті. Мовляв, коли годину його смерті ще не пробив, то провидіння не допустить, щоб пістолет, який він, Вуліч, прінародно приставить дулом до чола, вистрілив. Кому, панове, завгодно заплатити за рідкісне видовище N-ное кількість червінців? Нікому, звичайно ж, не завгодно. Крім Печоріна. Цей не тільки вивертає на гральний стіл весь вміст свого гаманця, а й говорить Вуліч — вголос, дивлячись в очі: «Ви нині помрете!» Перший «раунд» небезпечного парі виграє серб: пістолет дійсно дає осічку, хоч і цілком справний, наступним пострілом поручик пробиває наскрізь що висить на стіні кашкет господаря. Але Печорін, спостерігаючи, як фаталіст перекладає у свою кишеню його золоті, наполягає: на обличчі у Вуліч — знак близької смерті. Вуліч, спершу зніяковівши, а потім і спалахнувши, відходить. Один. Не чекаючи забарившись товаришів. І гине, не дійшовши до дому: його розрубує шаблею — від плеча до пояса — п’яний козак. Тепер і не вірив у у визначення ввірували. Нікому і в голову не приходить уявити, як розгорнулася б лінія долі нещасного поручика, якщо б сліпий випадок та полювання до зміни місць не занесли Григорія Печоріна з нудною фортеці, з-під нагляду Максима Максимович в прифронтову козачу станицю. Ну, пошуміли б панове офіцери, полякав б їх похмурий серб, та й повернулися б до кинутих під стіл картками, до Штосс і висту, і засиділися б до світанку — а там, дивишся, і протверезів б буйний в хмелю станичник. Навіть Максим Максимович, вислухавши розповідь Печоріна про жахливу загибель бідного Вуліч, хоч і спробував обійтися без метафізики (мовляв, ці азіатські курки частенько осекаются), а скінчив згодою із загальною думкою: «Видно, так у нього на роду було написано». При своєму, особливому, думці залишається лише Печорін, хоча вголос його не висловлює: а хто з вас, панове, знає напевно, переконаний він у чомусь чи ні? А ну-ка, прикиньте — як часто кожен з вас приймає за переконання обман почуттів або промах розуму? 

І справді — хто? Ось і Григорій Олександрович був переконаний, що йому на роду написана погибель від злої дружини. А помер — в дорозі, повертаючись з Персії, при так і залишилися не з’ясованими (за бажанням автора) обставин.