Збільшити або зменшити шрифт тексту : Найціннішими в поетичній спадщині П. Гулака-Артемовського є байки, які відіграли важливу роль у процесі становлення і розвитку української літератури в перші десятиріччя XIX століття. Найвизначніша серед байок — байка-казка «Пан та Собака».

Байка «Пан та Собака», яку сам автор назвав «казка», перейнята протипанськими настроями, викриває самодурство і розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян, а тому по праву вважається першим класичним зразком сатиричної байки в новій українській літературі. В алегоричному образі Рябка, винятково сумлінного і чесного, автор показує долю кріпака, яка повністю залежить від пана. Рябко прагне догодити панові, але й тоді, коли не спить цілу ніч, охороняючи панське добро, і тоді, коли заснув, він стає жертвою панської примхи.

Образи байки «Пан та Собака» символізують взаємодію суспільних сил кріпосник—кріпак, тобто автор відтворив тут головний соціальний конфлікт свого часу. Сатирично зображуючи найгірші риси маєтного поміщика, П. Гулак-Артемовський показує повну залежність кріпака від нього. Авторський підтекст такий: доля, життя і права кріпака — такі ж, як у собаки:

«Лупіть Рябка!» — кричить пан, як навісний; Рябко ж наш тільки вже що теплий та живий. Разів із шість Рябка водою одливали І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали… І симпатії автора на боці Рябка, П. Гулак-Артемовський наділяє його людськими рисами, що робить чіткою алегорію. Підкреслюючи працьовитість, виняткову старанність Рябка, поет вживає вирази «сердега наш Рябко», «бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив» та інші. Але покірний і самовідданий Рябко після панських знущань стає лютим ненависником панства:

Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума угодити!

Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку, А що є за те Рябку?

Викриваючи панське свавілля, П. Гулак-Артемовський свідомо заступається за покривджених.

Байка-казка «Пан та Собака» — це сміливе дошкульне висміювання (хай і в алегоричній формі) панів-самодурів. Мова байки — народна, сповнена народних прислів’їв, порівнянь, постійних метафор («Один Рябко, один, як палець, не дрімає», «Рябко тобі і усом не моргає» та інші).

Отже, ідейний зміст байки «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського спрямований проти ставлення до кріпака як до робочої худоби, а сама байка належить до гостросатиричних творів української літератури 20-х років XIX століття. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Мою найкращу подругу звуть Олеся. Про нас кажуть, що ми друзі “не розлий вода”.
      Ми дружимо з першого класу. Разом навчаємося в одному 4-А класі. Вона теж , як і я, сидить за другою партою. На перервах ми зустрічаємось, спілкуємось, обмінюємось цікавими новинами. А головне – завжди усім ділимося. Ми разом щиро радіємо нашим успіхам, ніколи не заздримо і завжди допомагаємо одна одній. Коли посваримося, то одразу миримося. Довго ображатися одна на одну ми не можемо. Нам разом цікаво, в нас багато спільного. Олеся, як і я, любить музику, вчиться у музичній школі. Ми разом співаємо чудові пісні у хорі.
      Дуже добре, коли поруч є справжні друзі. Я щаслива, що у мене є справжня подруга.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У житті кожна людина зустрічається з красою і підлістю, радістю і горем. У її житті бувають торжества, веселощі, але й години страждання від якогось горя. Душу її бентежить то всепоглинаюча любов, то відчуття огиди до певних явищ у житті. Бувають такі моменти в житті, коли треба від чогось відмовитися заради рідної людини, а на чомусь слід принципово наполягати. Треба піднятися силою своїх думок, переконань над почуттям і емоційними поривами з однією метою — не принизити ні себе, ні тих, хто поруч. 

Усе це вимагає людська гідність. Народна мудрість стверджує: «Від спраги помирай, але гідності не втрачай». Треба з гідністю жити, працювати, переживати радість і горе, з гідністю зустрічати свою останню годину. 

Гідність — це мудра влада тримати себе в руках. Благородство твоєї людської особистості виявляється в тому, наскільки мудро й тонко ти зумів визначити, що гідне і що негідне. Гідне повинно стати суттю твоєї власної культури, негідне хай викликає презирство й огиду. 

Гідна людина завжди красива, бо вона не дозволяє собі бути негарною завдяки низькому вчинкові чи підлій думці. Можна мати прекрасну зовнішність, але ця краса буде тільки зовнішньою, без внутрішньої краси така людина нікого не зацікавить, не приверне увагу людей порядних, інтелігентних. Тому не слід, звичайно, забувати про зовнішню красу, але треба дбати про внутрішню — душевну, а це може допомогти зробити тільки почуття власної гідності. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! — 

           Так панотець казав своїй дитині: — 

           Шануйсь, бо, далебі, колись 

           Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!» 

           Хведько не вчивсь — і скоштовав 

           Та вп’ять не вчивсь і пустував — 

           І, щоб не скоштувать од батька різочок, 

           Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток. 

           Аж батько за чуб — хіп! — і, не знайшовши різки, 

           Дрючком Хведька разів із шість оперезав!.. 

                              Тоді Хведько скрізь слізки 

           «Коли б було знаття, що гаспидська дрючина 

           Так дуже дошкуля, то, песька я дитина, 

           Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!» 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

5 квітня, перед в-їздом в Київ , Шевченка заарештували . Він їхав на весілля до Костомарова та не прибув до місця призначення. Почався довгий процес суду, тюрем і зрештою,заслання.

У цей період Шевченко написав багато відомих творів. Адже й нього було багато емоцій і вражень,йому не дозволили писати,але винахідливий Тарас все записував у щоденнику,який ховав у взутті. Будучу у засланні поет роздумував про свою долю і питав себе : «Чому мене так доля не любить»? А ще це ми бачимо у вірші «Доля» :

«— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала…«

Шевченку було погано у неволі . Часто він згадував любу Україну ,тихий весняний вечір і велику сім^ю . Йому цього не вистачало :

«Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.«

Бувши далеко від батьківщини , він не забував своєї неньки-України , думав про неї , згадував минуле :

«Згадайте, братія моя… 

Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
Меж людьми, як люде. 
А поки те буде, 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте «

Памятаємо також славетний вірш «Мені однаково ,чи буду…» У ньому бачимо . як поет переживає за Україну і як він її любить :

«Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ох, не однаково мені.»

Один раз Шевченко згадує минулу Гетьманщину у вірші «За байраком байрак..» загалом можна сказати , що саме у засланні Тарас  до лірики . Він писав думки свого серця ,не ховаючи почуттів. Тарас Шевченко був ,  є і буде , батьком нашої нації !

(Автор твору Натолочна Марія)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Хто вони такі патріоти? Які якості їм притаманні? Чим вони керуються у своєму житті? Що мають робити для зміцнення держави, в якій живуть? Патріот і громадянин поняття тотожні чи ні? Чи кожна людина патріот? У чому особливість сучасного патріотизму?

Ціла низка запитань… І щоб відповісти на них, треба, мабуть, зрозуміти зміст понять патріотизм, громадянин, громадянська позиція. Не знаю, кому належать слова, але вони запали в душу: «Громадянська позиція формує патріотичні почуття й переконання. Вони будуть чистими й невичерпними лише за тієї умови, коли в сім’ї і в школі панує культ Матері й Батька, Дідуся і Бабусі; атмосфера поваги, уваги, чуйності». Прекрасні слова! їх істинність не потребує доказів. Звідси — патріоти — це ті люди, яким притаманна любов до Батьківщини, землі, що дає хліб і зберігає прах предків; які бережуть свою Вітчизну, виконують свій громадянський обов’язок; які поважають національну культуру, рідну мову; для яких честь, гідність держави — основні цінності; які почувають себе володарями землі…

Ніщо так не лютило Самійленка,як пустомельство й неробство

українських патріотів.

І. Франко 

А ось що говорить про патріотизм В. Самійленко. Сили віршів поета в щирій любові до рідної країни, в самозреченому служінні українській культурі. У його сприйнятті існували дві України. Перша з них — Україна-мрія; друга — реальність. Він мешкав у тій другій України й відчув на собі сваволю, ненависть, злобу… Переді мною вірш поета «Патріоти». Герої вірша — троє юнаків. їм нібито боліє душа за долю землі. Перший юнак у своїх роздумах сягає древніх часів, коли розцвітала культура української науки; опираючись на книжки, на наукові докази, згадує ті часи, коли пращури боронили народні права. Другий патріот говорив про безправність народу. Патріотизм цих пустомель далі головних слів не просувався ні на крок. Третій юнак не схвалює пустомельство двох перших, але й сам нічого не робив для процвітання України:
Він бачив душею ВкраїнуІ все, що вона добула.Вбачались йому патріотиІз купою слів голосних,А поруч мільйони голоти

І темність і вбожество їх.

Уся праця пустодзвонних патріотів зводиться до запальних визнань у патріотизмі й у страху перед царизмом, який не був зацікавленим у розвитку меншин.Справжній патріотизм вимагає «дії», а не балаканини.

На жаль, таких «rope-патріотів» багато і в сучасній України. Вони говорять так багато слів про долю народу, бажання допомогти йому, але нічогісінько для цього не роблять.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Іва́н Величко́вський — близько 1630  — 1701 — український письменник, поет, священик. Іван Величковський належить до майже зовсім невідомих українських письменників кінця XVII і початку XVIII ст.

Дуже мало відомостей про життєвий шлях письменника. Можемо припустити, що на початку 80-х років він належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича. Трохи пізніше, в середині 80-х років, він оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято-Успенської церкви.

Щодо літературної спадщини Івана Величковського, то в повному обсязі вона не розглядалась ще в нашій науковій літературі. Але більшою мірою нам відомі так звані «Вірші про Дедала», складені у 1687 році на честь гетьмана Самойловича, та збірник дрібних поезій в рукописі Києво-Софіївського собору № 362, який В.М. Перетц назвав «Антологією 1670 – 1680-х років».

Важливіші поетичні досягнення Величковського: польський панегірик «Lucubratiuncula» на пошану Лазаря Барановича і два слов’яноукраїнські збірники, що мають назву «Зегар з полузегарком» і «Млеко» XVII ст., до нашого часу не були предметом наукових досліджень літературознавців.

Біографія

На початку 1680-х років належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича. У Чернігові Іван Величковський живе не менше десяти років. Саме тут він одружується з Марією Лукашівною, дочкою полтавського протопопа Луки Семіоновича і, можливо, висвячується на попа. В Чернігові ж у нього народжується син Іван, котрий по смерті батька займе його посаду пресвітера полтавської соборної Успенської церкви і дослужиться до сану полтавського протопопа (ось звідки йде уявлення, що поет Іван Величковський був полтавським протопопом!). На цій посаді і помер 1701 року.

Яскравий представник стилю бароко в українській поезії. Автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, пере­кладач, теоретик фігурного віршування. Усі відомі на сьогодні його твори видано у кн.: Величковський Іван. Твори. К., 1972.

Навчався у Києво-Могилянській колегії в 1660-і роки.

Безпосереднім його вихователем, учителем і покровителем був Варлаам Ясинський. 

Творчість

Більшість творів Івана Величковського збереглася у рукописах (зокрема рукописні «книжиці» «Зегар з полузегарком» та «Млеко»), повністю їх було видано лише 1972 року.

Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовою.

Автор перших в українській літературі паліндромів (називав їх раками літеральними).

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Наум Дрот та його дружина були людьми богобоязними та праведними. В усьому вони дотримуються Божого і морального людського закону. За це Бог допомагає їм. За молитви й невпинну працю дає їм Бог донечку. Дитина теж росте слухняна, покірна, на вулиці з дівчатами не бігає, все коло хати, все молиться, з матір’ю до церкви радо ходить. Батьки піклуються про свою дитину, доглядають її. 
Виросла Маруся вродливою та привітною — справжня ідеальна красуня. Вона не любила гуляти з дівчатами, допомагала вдома матері. Не ходила й на вечорниці. Лише на весілля до подруг Маруся не відмовлялася йти, але тримала себе там поважно. 
Одного разу Марусю запросили бути дружкою. Серед бояр вона помітила Василя, який теж тримався спокійно, хоч був дуже вродливий. Василь теж угледів Марусю. Відразу полюбилися вони одне одному. Та не стали знайомитися, тільки дивилися та зітхали. 
Нарешті Василь наважився підійти до дівчини з горіхами, за весільним звичаєм. Маруся відповіла на запитання парубка про кількість горіхів «чіт», тим самим висловивши згоду познайомитися з ним. Вона й сама не розуміла, як так вийшло. 
В цей час почалися танці. Під час розмови з парубками Василь довідується про Марусину вдачу та її батьків. 
Маруся сиділа на призьбі разом з подругою Оленою Кубраківною. Стала й вона розпитувати про парубка. Вона дізналася, що Василь служить у місті, а у його хазяїна дуже гарна дочка. 
Олена запрошує Марусю йти з нею завтра в місто, щоб дещо купити. 
Сама не своя повернулася Маруся додому та все чекала ранку. Василь теж не спав, він почув розмову дівчат і дізнався про їхні плани. 
На ранок він перестрів подруг та зробив вигляд, що хоче їх оборонити дорогою від собак. Маруся все хотіла спитати його про хазяйську дочку, але не наважувалася.  На базарі дівчина навіть забула, що мала купувати. Василь розпитав її й сам купив, чого треба. Він знову проводжав дівчат, вигадавши якусь причину. Дорогою Олена згадала, що не все купила, та побігла назад. Закохані залишилися самі й поговорили, розказавши про свої почуття. 
Дочекались Олену, яка все поглядала на подругу та дивувалась. Біля села розійшлися, потім Маруся повернулася й попросила Василя прийти сьогодні до озера. Вдома вона нічого не могла робити до ладу, але була весела. 
Біля озера вони цілувалися та розмовляли про своє кохання. Маруся хотіла розповісти батькам про Василя, але той сказав, що ще не час. Тоді Маруся вирішила більше з ним потай не зустрічатися. 
Через деякий час Василь допоміг на дорозі чоловікові з поламаним возом та заїхав до нього додому. Виявилося, що то батько Марусі. Батькам вони не призналися, що знайомі. Батько попросив Марусю провести хлопця до воріт, тоді закохані поговорили між собою, домовившись, що Маруся розкаже, як поставилися до хлопця її батьки. Ті його хвалили. 
Наступного дня хлопець знову прийшов. Потім став приходити кожного дня, й старі до нього звикли. 
Одного дня Василь прийшов до Марусі із сватами. Наум відмовив. Маруся стала плакати, мати здивувалась. Василь благав старого змилостивитися над ними, просила й Маруся. Підтримала молодих і Настя. Але Наум повернув старостам хліб та наказав прийти наступного дня. 
Батько про все розпитав Марусю. Наступного дня він сказав Василеві, щоб той відступився від його дочки. Хлопець не хоче. Наум просить його принести папір, де буде написано, що його не заберуть у солдати, що він когось найняв за себе. 
Під час прощання з коханим Маруся зомліла. Довго потім вона журилася, не маючи звістки про Василя. 
На Великдень у церкві читати «Апостола» вийшов Василь. Після служби Наум запросив його до себе та почав розпитувати. Хлопець розповідає, що за добру службу хазяїн обіцяв найняти за нього найомщика. Тепер же він мусить їхати до Одеси, а потім до Москви. Наум пропонує Василеві засилати старостів. На цей раз Марусю засватали. 

Письменник докладно описує обряд сватання, подає весільні пісні. 

Коли Василеві прийшов час їхати, Маруся пішла його проводжати. Проходячи повз кладовище, заплакала та сказала, що знайде її Василь тут, коли повернеться. 
По від’їзді коханого Маруся дуже тужила. Одного разу змерзла під дощем і сильно застудилася. Хворіла тяжко, а потім вирішили її причастити. Не дочекавшись Василя, Маруся померла. 
Повернувшись, хлопець бачить кохану в труні. Він аж впав, як неживий, потім кинувся до Марусі. Потім хотів накласти на себе руки. 
Після похорон Марусі Василь пішов у монастир, де заморив себе. 
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 
На творенні образів Марусі й Василя позначився вплив сентименталізму. Ці образи ідеалізовані, в житті для них головним є почуття, тільки ним вони й живуть. 
Сам тон повісті розчулений, головні події життя Марусі описуються з особливою увагою, глибоким почуттям. 
Події не завжди достатньо вмотивовані зовнішньою логікою, але вони відповідають внутрішній настанові твору. Так, смерть Марусі відчувається як необхідна, адже така піднесена душа не могла продовжувати буденне життя одруженої жінки. Нереальною виглядає й допомога Василевого хазяїна — невідомого помічника. 
В повісті майстерно описані українські національні обряди сватання, похорону, весілля. 
Автор висловлює думку, що на світі немає нічого вічного, тому треба дякувати Богові за те, що маєш.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Частіше за все людина починає замислюватися про те, чим є її життя, коли за плечима вже багато прожитих років. Усі важливі події, дорогі люди, мрії, що здійснилися, та такі, що вже ніколи не стануть реальністю, — все це становить життєвий досвід людини. З нього вона робить певні висновки та навчає своїх дітей.

Я вважаю, що насправді дуже важливо зрозуміти, що то є людське життя, саме коли ти ще дуже молодий і можеш обирати, як жити. Бо світ сповнений безкінечних можливостей, і дуже важко правильно обрати свій шлях. Усі ми чули, як хтось, проживши півжиття й більше, з прикрістю констатує, що не зробив того, чого найбільше хотів, що життя його розчарувало, а часу на виправлення помилок вже немає.

Життя людини – це найбільша святиня. Кожен може обирати свій шлях, не заважаючи іншому обирати свій. Не можна примушувати інших хотіти того, чого хочеш сам. Не можна збудувати свого щастя на чужій біді – так промовляє народна мудрість. І також не можна розраховувати на те, що хтось буде завжди підказувати тобі вірні рішення і нести за тебе відповідальність.

Тому на мою думку, життя – це велика особиста відповідальність кожного.  Від народження й до старості  людина має унікальну в природі здатність розвиватися, вчитися, вдосконалюватися. Важко сказати, як би я хотів прожити життя зараз, коли мій власний досвід дуже маленький. Проте, я вважаю, він дуже цінний, як і знання, отримані від батьків, друзів, вчителів, із книжок. Це все – безцінні джерела інформації про те, що нас оточує та становить невід’ємну частину нашого буття, допомагає нам орієнтуватися в ньому, підтримує та надихає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

    Зворушливий образ Наталки – головної героїні твору Івана Котляревського «Наталка Полтавка» – вже понад сто років хвилює серця людей декількох поколінь. Чому образ Наталки такий близький кожному? Бо є втіленням найкращих рис української жінки, в якому гармонійно поєдналися зовнішня краса і краса внутрішня: добре серце і багатий духовний світ. Наталка стала своєрідним ідеалом національного характеру, бо саме у цьому образі майстерно розкрита суть української душі.
       Вона проста дівчина. Важке життя і убогість змусили її разом із матір’ю переїхати до села із Полтави. Проте вже за короткий час усі на селі знають Наталку як добру, роботящу і чесну дівчину. Слова виборного про те, що «золото – не дівка! …красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить», є тому підтвердженням. Змальовані риси, які властиві українським жінкам у ставленні до праці, до народних традицій, сімейних цінностей.
       Якою є Наталка, ми довідуємося не тільки із відгуків про неї односельців, бачимо з її вчинків, а також – з її слів. Так, про себе вона співає:
   Небагата я і проста, но чесного роду,
   Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Любов до пісні і чарівний голос – це особливість української жінки. Наталка постійно перебуває у полоні пісні, кожна з яких розкриває її настрій та внутрішній світ. ЇЇ роздуми про життя, враження і душевні переживання виливаються у цих ліричних та мелодійних піснях: «Ой я дівчина Полтавка», «Видно шляхи полтавськії…», «Віють вітри…», «Ой мати, мати! Серце не вважає», «Чого вода каламутна» та багато інших. Їх співають і донині.
       Наталка скромна і щира. Знає, що красива, проте зовсім не хизується цим, а навпаки про себе говорить, що «проста, некрасива, з щирим серцем, не спесива». Показово, що, за словами возного, «всі матері приміром ставлять її своїм дочкам».
       Говорять, що мова – душа народу. Мова дівчини бере свої витоки із самобутніх народних джерел, а тому збагачена влучними народними прислів’ями та приказками. Наталка розумна і дотепна. Про своє життя говорить, що «живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..», а про свою бідність, що «хто живе чесно і гордується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої», про нерівні шлюби, що «знайся кінь з конем, а віл з волом», підкреслюючи, що все її багатство – це добре ім’я. Дівчина має почуття власної гідності і прекрасно розуміє, що « у пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою».
       Родина для Наталки найвища цінність і святість. На її переконання, люди одружуються, щоб «завести хазяйство і сімейство; жити люб’язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати одно другому».
       Бачимо, що Наталка є люблячою дочкою. Вона піклується про матір, поважає і шанобливо ставиться до неї. Ніжно любить свою матір і готова слухатись навіть тоді, коли Терпилиха намагається примусити її вийти заміж за возного, багатого пана: «Мамо! Все для тебе стерплю…». Вона готова на самопожертву заради спокою матері. «Добра дитина», – каже про неї Терпилиха.
       Важливим є те, що Наталка здатна на сміливі і рішучі дії. Так, коли, нарешті, повернувся Петро, їй, за її власними словами, краще буде у Ворсклу кинутися, ніж стати жінкою нелюба. Ми чуємо й від Миколи, побратима Петра, захоплення Наталкою: «От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, а і другого піддержує». Впевненість і переконливість Наталки у своїй правоті змушують возного, врешті-решт, відмовитися від неї. Справжнє кохання перемагає.
       Таким чином, в образі Наталки втілені найкращі риси української жінки: працьовитість, щирість, скромність, доброта, чесність, вірність, любов до рідних, а також рішучість і наполегливість у боротьбі за власне щастя. Тому цей образ і донині близький кожному.