Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво»,—
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» — Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Серед зачинателів української літератури визначне місце посідає Євген Гребінка — байкар, прозаїк і поет.

Байки митця тісно пов’язані з народно — пісенними джерелами. У них змальовано біль і горе народу, засуджено несправедливість.

Українське народне прислів’я про зерно й полову лежить в основі байки «Пшениця», де показано, що «найкраще зерно» йде на дно, «полова ж навісна пливе собі по хвилі». Цей простий, зрозумілий приклад байкар використовує, щоб показати вищість скромності, гідності над пихатістю та зазнайством.

Не міг Євген Гребінка як справжній патріот не висловити обурення несправедливістю по відношенню до трудового народу. Це гнівне викриття крутійства та безсоромності судових чиновників звучить у байці «Ведмежий суд». Хижаки розтерзують беззахисну жертву, безглуздо звинувачуючи Вола у тому, що «на панській винниці пив, як мошенник брагу, їв сіно, і овес, і сіль…» Судді та донощувачка Лисичка прагнули насамперед вигоди для себе, а не встановлення справедливості.

У цій чудовій, лаконічній байці виразно постає картина продажності й несправедливості можновладців, безправності бідних людей.

Твори Євгена Гребінки, перейняті щирим співчуттям до простого люду, справедливо посіли визначне місце в скарбниці надбань українського народу.

Усвідомлення призначення людини на землі у вірші Є. Гребінки «Човен»

Найхарактернішою рисою ліричних поезій Є. Гребінки є тісний зв’язок їх з народно — творчістю.

Романтичний вірш «Човен» має автобіографічний характер. Молодий поет кидається в розбурхане житейське море. Змальовуючи схвильованість героя, Є. Гребінка звертається до народної поетики, використовуючи такі порівняння: хвилі, мов чорнії гори, хмари, як темная нічка, громи, мов голос небесної кари.

Незважаючи на небезпеки, поет готовий служити своєму народові, бо від життя неможливо сховатися.

Да як заховаться? Не можна ж вік цілий

Пробути з собою одним.

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

Цей вірш чітко окреслив позицію Є. Гребінки, який дбав про розвиток рідного слова і добробут свого народу. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Герасим’юк Василь Дмитрович (*18 серпня 1956, Караганда) — український поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Член НСПУ (1983), АУП (1997). Премія «Благовіст» НСПУ (1993, Літературна премія ім. П. Тичини (1998),Літературна премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука, премія ім. Леоніда Вишеславського «Планета поета» (2012).

Біографія :

Народився в гуцульській родині, вивезеній у 40-і рр. до Караганди на «вічне поселення»; але наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косівський район, Івано-Франківська область), де й минуло його дитинство.

Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 1970-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». У цій атмосфері формувалася творча особистість майбутнього поета.

Закінчив філологічний факультет Київського університету (1978).

Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978–1992).

Від 1992 — ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України.

Від 1993 — голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов».

Від 2011 — ведучий програми «Діалог» на телеканалі Культура.

Поетична творчість :

Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., 1982) поет ішов 10 років і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав’язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим’юка смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульські чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — перетікання, переливання, колихання, літання. А до всього — ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіарію, світ гуцулів і ними «спровокованих» власних фантазій.

1986 у Києві вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять космос Карпат. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому і таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Водночас Герасим’юк відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистості. Дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторику формули, а розпливається у всеоб’ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистості з «матерією» і духом життя — під знаком совісті, діалогом, на який стають, «обливши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес». В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з’яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта…

Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася вже в роки «гласності» (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим’юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми все залишили в могилах предків…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати…»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо: «…про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас…

Збірка «Діти трепети» (К., 1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим’юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні і суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітингової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідності чи невідповідності світопочування та етичного тонусу нації перспективі її самоствердження в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки. Але Герасим’юк — не мораліст, моралістичний пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший (щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два «Послання Дмитра з Кутів до галичан», але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи — імітатора біблійної проповіді). Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісті або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєностіих й притерпілості.

Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х» (Київ, 1999). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (Л., 2000).

Вершини свого самовираження — свободи самовираження Герасим’юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., 2002), відзначену Національною премією України ім. Т.Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.

Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися, на перший погляд, несподіваною і манірною. Але насправді вона давно «назрівала». Повітря — це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій поезії Герасим’юка, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з’єднує і роз’єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є «повітря страшне» — перешкода рятівному акту поєднання з «найменшими» (а власне — найсокровеннішими) з’явами світового буття, символ незримої непроникності між зверненими одне до одного існуваннями. Тут на «повітря» скинено вину за екзистенціальну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб’ємності й непосильність інтимного злучення в зворотному моральному зв’язку. Є й повітря, в якому серед ночі жахно «перевертається» старий гуцул, діставши звістку, що сина забила «облава», — це «перевертання» в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависті, а біблійного гріха братовбивства. У збірку «Діти трепети» є «зранене повітря» — від «дотику вій» апокаліптичного гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає. Але повітря «Поета в повітрі» — інакше й більше за раніші Герасим’юкові «повітря». Ще тривожний, тяжкий ефір нашої сум’ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початок 3-го тисячоліття. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «відкрите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом із людьми. І разом з поетом. Тут така конкретність злочину й відповідальності за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала. А проте «повітря» — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного — для опертя. Лише поет робить «повітря» відчутним і зримим — екзистенцричною величиною.

Поет — головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим’юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії професійний, операційний аспект покликаності (уділеність словом від Бога) — не єдиний і, може, не головний; головне — дар повноти людського буття в собі, мука відповідальності за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета — у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам’яттю. Поета переслідують видіння із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогодення, коли всі ловці й усі — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кров’ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Первозванний дійшов, але дух не зійшов». Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі — невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння. Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь — жде віки. «Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої. Чи прибуде? Її чекання — і в містерії «Єзавель», де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримності й спокусливості жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільшого у Герасим’юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночності, але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в «Єзавелі» особливий градус насиченості реаліями гуцульський ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотворення поезії, набуває естетичного рангу.

В «Київській повісті» ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є інші шукання, впізнавання, страх, щоб хтось не той побачив і впізнав. Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Це остання фраза поки що останньої книжки поета: «Була така земля: Вибране» (К., 2003). Але вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Герасим’юка. Поцілунок Молодої — і в першому вірші «Вибраного» — вірші 1973. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраності. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це — у священнодійстві ініціації — з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду (взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії). Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії та виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність.

Ще з дитинства міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими (поганськими), а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично. Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина свідомості Герасим’юка.
Поетичні збірки :

Смереки (1982)

Потоки» (1986)

Космацький узір (1989)

Діти трепети (1992)

Осінні пси Карпат (1998)

Серпень за старим стилем (2000)

Поет у повітрі (2002) (збірка відзначена Шевченківською премією 2003 року)

Була така земля (2003)

Папороть (2006)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

* * *

Чом, козаче молоденький,Рониш слізоньки дрібненькі,На всхід сонця поглядаєшІ так тяженько вздихаєш?..Ой я, козак молоденький,Роню слізоньки дрібненькі,На Вкраїну поглядаю,За Вкраїною вздихаю,Бо там моя родинонька,Бо там мила дівчинонька.На Вкраїні буйнесенькійМої други милесенькі,—Як за ними не тужити,Коли з ними мило жити?Ах, найліпше при родиніВ своїй рідній Україні!Там-то світить сонце ясно,Там-то цвітуть цвіти красне,В степах буйні вітри віютьІ травоньки зеленіють,Небо чисте — все погодаІ чистенька в Дніпрі вода;Чистіша вода в Дунаю,

Як ту, в пустім, скучнім краю.

***

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Липа Іван Львович — літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик) — український громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар. Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).

За материнською лінією (Ганна Житецька) походить з козаків, що підтримували Івана Мазепу у його повстанні.

Навчався в народній школі при грецькій церкві, яку відмінно закінчив. Відтак поступив у Керченську гімназію, де навчався у 1880-1888 і блискуче закінчив. 1888 — поступив на медичний факультет Харківського університету. 1891 — разом з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке мало за свої завдання поширення ідей Тараса Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. 1893 товариство розгромили, а Івана Липу заарештували. Після 13 місяців ув’язнення ще 3 роки жив під наглядом поліції у Керчі. 1897 закінчив Казанський університет, відтак працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. 1902–1918 — жив у Одесі, займався лікарською практикою. 1904-1905 — побудував у м. Дальник лікарню для незаможних жителів. Організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 видавав альманах «Багаття» (разом з дружиною), часто друкувався в українських часописах «Діло», «Народ», «Правда», «Буковина», «Зоря», «Літературний Науковий Вісник», «Українська Хата» та інших. Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським Літературним Товариством. 1917 — призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво «Народній Стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу її Центрального комітету. У період Української Народної Республіки — керуючий управлінням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. 25 січня 1919 міністр культів УНР Іван Липа звернувся до духовенства та службовців духовного відомства з обіжником — зобов’язував вести усе церковне діловодство, особливо метричні книги, тільки українською мовою. З серпня 1920 входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. На початку 1922 переїхав до Львова. 1 березня 1922 р. прибув до Винник, про що свідчить запис в особистому записнику. У Винниках провадив життя, позбавлене політики: займався лікарською практикою і писав. Мешкав як приватний лікар у хаті Марії Лозовської по вулиці Лесі Українки (колишня вулиця Шашкевича; будинок зберігся донині). У Винниках відкрив медичну амбулаторію з такою табличкою: «Д-р мед. Іван Липа. Приймає». Був переслідуваний польською поліцією, бо не мав дозволу на практику. Заробляв мало, тому жив дуже скромно. Думками завжди був з близькими людьми, з якими розлучила доля, — дружиною Марією (залишилася в Одесі) і сином Юрієм (студент медичного факультету Познанського університету), з яким підтримував постійний зв’язок через листування. У Винниках у той сам час мешкав Іван Огієнко, який постійно спілкувався з самотнім Іваном Липою. І.Огієнко залишив цікаві спогади про Івана Липу, про його життя і побут у Винниках (опубліковані в журналі «Наша культура» за 1937). І.Огієнко у спогадах цитує Івана Липу: «Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, і свого часу таки принесе відповідний плід. Помремо ми, але святий вогонь, що його ми сміливо запалили, уже ніколи не погасне. Це те, що переживе нас і створить найрозкішніші легенди в Україні…» У Винниках написав новели «Кара» й «Утома», виткані, як писав його син Юрій, «ніби блакитним цвітом». В листопаді 1923 р. стан здоров’я Івана Липи різко погіршився (з травня 1919 хворів на рак шлунка). Похований 15 листопада у Винниках. Ховав православного Івана Липу греко–католицький священник о. декан Григорій Гірняк (з дозволу митрополита Андрея Шептицького). Творчий доробок Автор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов»(1935) та ін. Окремі видання: Липа І. Листи до М. Коцюбинського // Листи до Михайла Коцюбинського / Упорядк. та комент. В. Мазного. – Ніжин, 2002. – Т. ІІІ: Карманський-Мочульський. – С. 210-225. Липа І. Казки. – Львів: Світ дитини, 1998. – 96 с.

Липа І. Тихе слово. Збірка казок. – Львів: Світ дитини, 1929. –80 с.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я пiдтримую думку,  що  кохання  непiдвладне  часу.  Це  почуття,  яке ушляхетнює людину, робить  ïï   доброю,   лагiдною,життєрадiсною. Мабуть, на свiтi немає людини,  яка  була  ббайдужою до цiєï теми . Як на мене, то саме  кохання  є
рушiєм життя, бо всi безумства  й  усi  благороднi  пориви  людина звершує в поривi кохання. Напевно, немає  письменникiв,  якi не оспiвували б  кохання. Згадую  безсмертного  Тараса  Шевченка,  його балади Тополя, Катерина, прекраснi, хоч  i  трагiчнi,  почуття  Iвана  й Марiчки, Соломiï й Остапа iз  творiв Михайла Коцюбинського  (Тiнi забутих предкiв , Дорогою цiною ), i велику любов Марусi Чурай, що чолом сягала неба (Лiна Костенко , Маруся Чурай), i свiтле  кохання Лукаша  i Мавки (Леся Украïнка, Лiсова пiсня),  Франкове  Зiв’яле  листя; О,панно Iнно, Коли в твоï очi дивлюся П. Тичини; На бiлу гречку впали роси М. Рильського; Так нiхто не кохав, Бiлi акацiï  будуть  цвiсти В. Сосюри; Є в коханнi i буднi,i свята  В.  Си-моненка;  Маруся Чурай , Свiтлий сонет Лiни Костенко усi цi твори й чимало iнших  так  чи iнакше сповненi великим почуттям безумовно  реальним, iнодi свiтлим, iнодi болючим, колись взаємним, а  колись  i  нероздiленим.  А  чи здатне наше поколiння на високе почуття? Багато хто  сумнiвається,що  сьогоднi  таке  почуття  iснує,   бо   довкола   себе   бачить брутальнiсть i корисливiсть. Високе  почуття  стало  немодним.  Проте  я впевнена, що кожна моя ровесниця мрiє саме про таке почуття, бо  ж кожен хоче уваги, тепла, нiжностi.  Я  вiрю,  що  воно  iснує,  бо непiдвладне часу, просто не кожен може усвiдомити значимiсть величного в життi. А цим величним неодмiнно є кохання. (247 слiв)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Твори :

— Батько та син

— Дві пташки в клітці

— Пан та собака

— Справжня добрість

БІОГРАФІЯ :

  Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790р. в м. Городище на Черкащині в сім’ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: “О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”, згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором університету. 
      Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало “Налой” (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським та ін., виступає на сторінках “Украинского вестника” з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах. 
      У 1818 — 1819pp. Гулак-Артемовський друкує в “Украинском вестнике” переклади прозових творів, критичних статей польських письменників. 
      1819р. — російський переклад з польської мови “каледонской повести” (шотландської) “Бен-Грианан” (“Украинский вестник”); нарис “Синонимы, задумчивость и размышление (подражание польской прозе)”. 
      1817р. — “Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)”, оригінальний вірш українською мовою. 
      1818р. — “казка” “Пан та Собака” (“Украинский вестник”), написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького “Pan і Pies” та окремих епізодів іншого його твору — сатири “Pan niewart slugi”. Ця “казка” Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову. 
      1819р. — письменник опублікував в “Украинском вестнике” ще дві байки — “казку” “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі” і “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”. 
      1820р. — цикл байок-“приказок”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров’я” (“першоджерело” — приповідки І. Красіцького). 
      У 1827р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — “Батько та Син”, “Рибка”, “Дві пташки в клітці”. Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського також пов’язаний з творчістю Красіцького. 
      Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й особливо Л. Глібов. 
      Виступи письменника в “Украинском журнале” свідчать про пошуки нової естетики. Крім двох віршів “Чаяние души христианской” та перекладу уривка з поеми “Суд Любуши” — “Царский стол (Древнєє чешское предание)”, Гулак-Артемовський опублікував там перекладні статті “О поэзии и красноречии”, “О поэзии и красноречии на Востоке” (продовження першої) і “О поэзии и красноречии в древних и в особенности у греков и римлян”. 
      Не останню роль у пошуках письменника відіграло читання ним в університеті лекцій з естетики, які він готував один час за книгою О. Галича “Опыт науки изящного”, де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема пропагувалися твори Жуковського, визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо. 
      1827р. — виступ на сторінках “Вестника Европы” із “малоросійськими баладами” “Твардовський” і “Рибалка”, якими представлено романтичну баладу різних тональностей. 
      “Твардовський” — це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича “Пані Твардовська”, основу якої становить досить популярна у слов’янському фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові. Балада “Твардовський” користувалася значним успіхом у читачів. Після публікації у “Вестнике Европы” вона відразу була передрукована в журналах “Славянин”, “Dziennik Warszawski”, у “Малороссийских песнях” Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича відома й у перекладі білоруською мовою (“Пані Твардоўская” — 40-ві pp. XIX ст.), причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за баладою українського поета. 
     
 “Рибалка” — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою Жуковський) — має вже виразно романтичний характер. 
      1827р. в “Вестнике Европы” Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од “До Пархома” (вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819р., надрукувавши в поважному стилі переклад його оди “К Цензорину”. На кінець 20-х pp. і пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це, передусім, два віршових послання “До Пархома”). 
      З кінця 20-х pp. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідне, здебільшого у зв’язку з пам’ятними подіями в його службовому і родинному житті. 
      В останні роки Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася) — “Не виглядай, матусенько, в віконечко”, “До Любки” (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), “Текла річка невеличка”. 
      
Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов’янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов’янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним “Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы” (1839). 
      Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним життям, захоплюється творами Шевченка, підтримує зв’язки з російськими, українськими, польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про виданая творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох науково-літературних товариств, зокрема “Московського товариства аматорів російської словесності”, “Королівського товариства друзів науки” у Варшаві.       

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«…Учитайтеся в прості й хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і… ви почуєте голоси творців, імена яких розгубила історія, і їхня поетична нива, ставши народною, квітує й сьогодні по нашій землі, — писав М. Стельмах. — І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця». До них належить народна поетеса Маруся Чурай, яку називають дівчиною з легенди.

Ще з часів Богдана Хмельницького й донині співають її пісні. Марусі Чурай приписують авторство таких перлин: «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна», «Грицю, Грицю, до роботи» та ін. ї пісні найчастіше пов’язані з власним життям.

Життєпис Марусі Чурай складено за творами співачки та на основі переказів, легенд, усних еногадів сучасників, записи яких не збереглися.

Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася в Полтаві в сім’ї хороброго й чесного козака Гордія Чурая, якого стратили після поразки в битві під Кумейками 1687 р. проти гетьмана Потоцького. Дівчина мала чудовий голос і сама складала пісні.

Марусю палко кохав благородний і хоробрий козак війська Богдана Хмельницького Тван Іскра. Дівчина ж полюбила іншого. Григорія Бобренка. Його мати була проти одруження сина з Марусею, прагнула мати за невістку Галю Вишняк, племінницю полковника Мартина Пушкаря.

Під час Національно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти під проводом Б. Хмельницького 1648 р. в складі Полтавського полку служили Іван Іскра та Грицько Вобрснко. За переказами, Маруся чекала з війни Гриця, але він скорився волі матері й одружився з Галею. Ображена дівчина його отруїла. Марусю засудили до смертної кари, проте перед стратою Іван Іскра привіз помилування від гетьмана. Невдовзі дівчина з туги померла, проте залишилися в спадок нащадкам її безсмертні пісні — окраса українського народу.

Увічнюючи образ талановитої піснетворки в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», Ліна Костенко писала:

Це дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З-поміж усіх російських поетів Пушкін виділяється найбільше,така сама ж як і його роман «Євгеній Онєгін» . Цей роман писався протягом семи років. Євгеній Онєгін – самий «великий» твір Пушкіна , найбагатший за змістом , він мав значний вплив на долю всієї російської літератури.

Створюючи цей роман ,поет не одобрював романтичного героя-одинака. Його Євгеній Онєгін – звичайна людина ,а не особистість. Для мене сповіддю людської душі означає якесь зізнання , або приниження себе перед іншими , саме таким і був Онєгін . Євгеній критично ставився до дійсності, був  принциповим,розчарованим,незадоволеним життям.

На мою думку, Онєгін не правильно вчинив , вбивши за дріб»язок Ленського та відштовхнувши від себе Тетяну , внаслідок цього , в його серці зароджуються різні сумніви. Так нам Олександр Пушкін показує , що у всіх цих помилках винні не тільки герої ,але й середовище , яке сформулювало такий характер.

(автор Дзюба Денис)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVI — початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30—35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон.

На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.

Спадщина І. Вишенського — це шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського — це «Послання до єпископів», «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Викриття диявола-світодержця» та інші.

Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів — а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.

«Послання до єпископів» І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.

Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.

Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.

Отже, в своєму «Посланні до єпископів» письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVI — початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.