Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори письменника :
— Інтермедія про Максима , Рицька і Дениса 

—  Інтермедія до Климка і Стецька  Якуб Ґаватович (Ґават)  *17 березня 1598, Львів — †17 червня 1679, там само) — польський, український письменник вірменського походження, священик, педагог, культурно-освітній діяч. Походив з бідної родини львівських міщан; вчився у львівських школах і Краківській академії. Згодом був учителем в Кам’янці Струмиловій, священиком у Вижнянах і Бережанах, де проживав у маєтку графині Катажини Сенявської. Автор перших українських інтермедій «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон». Ці перші драматичні твори живою українською мовою були надруковані латинкою як додаток до твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619). Вперше поставлені в день Івана Хрестителя 1619 того ж року у Кам’янці-Струмиловій (теперішня Кам’янка-Бузька Львівської обл.) у під час постановки п’єси «Трагедія…». Питання про належність цих інтермедій перу Ґаватовича залишаєть­ся дискусійним, ймовірно, записав їх уже го­товими з мандрівного драматичного репертуару. 1622 р. знову переїхав до Бережан, прийняв чернецтво під іменем Ґават. Від 1628 р. проживав у містечку Вижняни, нині Золочівського району Львівської області. 1669 p. пересе­лився до Львова. Написав і переклав з латинської низ­ку теологічних творів.

1655 року під час облоги Львова козаками, брав участь у переговорах з Богданом Хмельницьким. З 1669 р. жив у Львові; автор багатьох польськомовних творів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Знов лежу в лікарні між трудящих, —То я теж, виходить, трудівник:Між слабих і вкрай тут негодящих

Духом я не зовсім ще поник.

Як цю зиму тільки перейти,Що так жальма схлипує сльотою,Бо вже ж так далеко до мети,

Як до губ з невинністю святою.

Знов надіям грамоти шлю вірчі,На гінця чекаю у журбі,Пильно снам дивлюся знов у вічі,

Вірю, мов циганській ворожбі.

Думи, наче змерзлі пташечки,Повсідалися на підвіконні,Видно Бабин яр їм у шибки

І шматок нової Оболоні.

Нудяться слова в тісній темниціЗа міцними мурами зубівЖуряться медсестри-жалібниці,

Що у їх журіння я забрів.

Мовчкома, змарнівши на виду,Журиться дружина, мов журавка.Журиться, чи я не підведу,

В Боярці, на заступ спершись, Павка.

Не тужіть, що кам’яні простінкиНедуг вимуровує наспіх, —Не страшна облога ця настільки,

Щоб я знов не вийшов до своїх.

Хай я поки що не на коніІ сльота не скоро ще протряхне,Та нога моя у стремені

І дорога далиною пахне.

1980

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В нашому житті кожен намагається крокувати власною стежиною .Адже,у сучасному світі багато розчарувань,з якими найчастіше стикається молодь ,пережити це все дуже важко.Для того ,щоб не покинути свій вірний шлях,ми повині мати велику силу волі,виробити в собі сильний характер,не зупинятися перед труднощами,не боятися перешкод,а вперто крокувати стежиною до своєї мети,кувати так би мовити своє щастя!І Я , мабуть,візьму в самостійну дорогу девіз життя Івана Франка:» 

Працювать,працювать,працювать…»Адже саме праця формує і веде нас на правильний шлях.

Мене обурює, коли я чую від свої ровесників – мовляв, можна нічого не робити та жити краще за інших. Хто менше працює, той, мовляв,  пізніше старіє, а чим більше знань набудеш, тим менше будеш заробляти грошей – навіть таку формулу вивели.

Я зможу довести тим,хто в мене не вірить ,що  у житті я досягну успіхів і стану щасливою людиною крокуючи власною стежиною!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я пишу вам – цього доволі?

Я забуваю, що я знать.

Тепер, я знаю — мою долю

Зневаги, може вкрити тать.

***

Та ви, в моїй нещасній долі

Коли не пожалкує і рідня,

Лиш ви моя броня.

***

Мовчати спершу я хотіла;

Мій встид, моя біда,

Маленька пташечка,

Що випасти боїться із гнізда.

***

Коли б надію я плекала

Хоч інколи зустріти вас,

В неділю, в церкві, чи у нас…

Щоб тільки чути вас, прикривши плечі,

Шаллю прозорою або легким зонтом

Сказати слово вам, пограючи бантом,

Чекати зустрічі в осінній холоднечі.

***

Ви видаєтесь не простим;

А ми… не блистимо нічим,

Хоч раді вам і раді простодушно.

***

Навіщо ви пришли до нас?

Забули нас просвіти вчення

Ніколи б я не знала вас,

Ставок, садочок, чай з варення…

***

Душі дівочі хвилювання,

З часом погаснуть (років п’ять?),

До серця я знайшла би друга,

Була би вірна я подруга,

Був би у мене добрий зять…

***

Хтось інший! Та ніколи в світі

Не подарую серця я!

То мій дарунок Афродіті…

То воля неба: я твоя;

***

Життя моє було прологом

Мого роману, ти — герой;

Дарований мені ти богом,

Вірність до скону – моя роль.

***

Ти у ві сні мені з’являвся,

Лицар, володар Термопіл,

Чарівний погляд підкрадався,

В душу твій голос проривався

Давно… але, то був не сон!

****

Ти, лиш зайшов і я пізнала,

Вся зашарілась, запалала

Це ти, підтакнув камертон!

Чи правда? Я тебе чекала

Як несподівано, вночі

В мені мелодія звучала,

Коли добро я дарувала

Печаль тамуючи в душі?

***

В ту мить приходило спасіння

Не ти , то лиш твое видіння,

В прозорій тиші промайнув,

Мене наповнило любов’ю?

***

Серце нещасне било кров’ю

Ким є ти; ангел, вельзевул?

Відрадник ти, охоронитель,

Підстіпної брехні цінитель?

***

Ти сумніви мої втіши.

А може це видіння мОє,

Обман заблудшої душі!

І заблукали ми обоє…

***

Хай буде так! Любов мою

Віднині вам я доручаю,

Я перед вами сльози ллю,

І тільки захисту благаю…

***

Лиш уяви; я тут одна,

Нерозуміння добиває,

Здається, виходу не має,

І мовчки гину, та хто зна?

***

Ти поглядом, як омофором,

Надію серця оживи

І сон тяжкий ти перерви,

Заслужено, стерплю я сором!

***

Закінчую! На вашу милість…

Стидом і страхом завмираю…

Мені порука — ваша честь

Я довіряю… я вмираю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У творі «Захар Беркут» Іван Франко розповідає про те, як народ Руської землі захищав свою батьківщину від нападу монголо-татар. Возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості – ось в чому полягає основна ідея твору.

Головним героєм повісті є Захар Беркут. Він постає перед читачами справжнім народним героєм, патріотом Руської землі. Йому було за шістдесят років. Він мав сиве, довге 

волосся і довгу бороду. Захар був сміливим, рішучим і мудрим. У селі він лікував людей. Створивши у селі трудову громаду, люди вибрали Захара Беркута ватажком.

Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада — ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл. 

Всі його турботи й болі пов’язані з долею громади — долею Руської землі. Навіть уві сні не полишає його тривога, передчуття близької небезпеки. І коли вона прийшла, Захар не розгубився, бо був готовий до неї. Велика сила волі, мужність у боротьбі зі страшним ворогом, чесність Захара Беркута виразно помітні в його вчинках, насамперед рішеннях, які він приймає. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів. 

Не одразу прислухались тухольці до слів свого ватажка, не за одну мить зібралися з силами. Великих прикрощів завдали вони Беркутові, серце якого кипіло проти ворога ще й від думки про втрату сина Максима. Та перемогли глибока мудрість і розсудливість громади й Беркута. Цьому сприяла також підмога, що прийшла з верховин та з-за гір, і з нею — усвідомлення власної відповідальності за долю не лише своєї громади, а й сусідів, які з надією дивилися на тухольців. 

Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю». 

Найвищий злет душі Захара Беркута — в його повчальних словах до громади, які виявилися пророчими. Мудрий старець переконує, що перемога прийшла до тухольців не лише завдяки зброї, вдалому використанню місцевості, а й забезпечена громадським ладом: «згодою і дружністю». То найбільша сила, яку слід пильно берегти, — повчав Захар. 

У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда — не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя. 

***

Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку.«Не відбити, але розбити» ворога — такою він бачить мету тухольської громади у той складний час.Та яскравіше — в роздумах, що передують словам і діям персонажа. Саме вони виказують внутрішню боротьбу батька і громадянина, коли неодноразово постає питання вирятувати сина чи загубити спільну справу.Серед них вирізнено Беркута – батька, який у суспільному служінні зважився на найтяжчу жертву («Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю…»). Таким же романтизованим патріотом Тухольщини є Максим – сміливий, спокійний і винахідливий, молодець на всю Верховину.Символом «старого громадства», кращих рис українства став епічно величний Захар Беркут. Йому відкрите сумне майбутнє, коли народ буде слугою «забагів наїзників і їхнім робочим волом». Відродити народ має допомогти заповіт Беркута: «Жити в громадськім порядку…незламно стояти всі за одного, а один за всіх».Але незважаючи ні на що, тухольці виграли в цьому жорстокому бою. Виграли тому, що були дружніми, були всі в єдності. Але найсміливішому чоловікові в селі Тухля Захару Беркуту, життя закінчилося словами: «Батьки і браття! Нинішня наша перемога — велике діло для нас. Чим ми перемогли? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми перемогли нашим громадянським людом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се!»Сам Беркут, дізнавшись про навалу монголів, виявляє глибоке розуміння небезпеки для Русі Карпатської.: заманити їх до улоговини, перекрити вихід воді, що затопила улоговину і нападників, які загинули страшною смертю у паніці. Захар своїми руками з катапульти посилає величезний камінь на ворогів, знаючи, що серед них може бути його син. «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю».Вміння долати перешкоди, засудження підступності, зради, жадібності, жаги до збагачення за рахунок інших.Основна думка твору «Захар Беркут» — показати, що в єдності можна пережити всі нещастя на землі.Темою твору є розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.У Беркута було троє синів. У важкий час, коли на село Тухля напали монголо-татари, Захар, незважаючи на те, що в полоні був син Максим, діяв рішуче. Заради рідної землі він жертвував життям рідного сина. Коли йому запропонували монголо-татари, що віддадуть Максима, якщо вони їх випустять, то на це Захар їм відповів: «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!»

Основним образом твору є образ Захара Беркута.Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті — «Захар Беркут». Ми бачимо Захара Беркута уже дев’яностолітнім старцем, «сивим голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».

Малоросійська опера у трьох діях 

Дійові особи: 

Прокіп Шкурат. 

Одарка — його жінка. 

У л я н а — їх донька. 

Олексій —кріпак, коваль. 

Павло Кандзюба — обиватель з-під Харкова. 

Стецько — його син. 

Осип Скорик — відставний солдат. 

Т и м і ш — обиватель із Заїківки. 

Дівки, подруги Уляни. 

Дія у місті, на Гончарівці. 

ДІЯ ПЕРША 

Вулиця на Гончарівці. Видно Холодну гору. 

Прокіп співає зухвалу пісню. Зібрався він «на вільну», п’яниця. Жінка його зупиняє, сварить. З’ясовується, що йде Свята неділенька, Великдень. А Прокіп упився ще й у п’ятницю, коли добрі люди постять так, що нічого у рот не беруть. 

— Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! — оплакує своє життя Одарка. — Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й корівка. Та усе пішло на горілку. 

Усе пропиває Прокіп, а Одарка торгує бубликами, з того й живуть. 

Їх Суперечка закінчується кумедним дуетом: 

— Била жінка мужика, 

Била, била і товкла! 

З’являється Кандзюба. 

Одарка скаржиться йому на пияцтво чоловіка. 

К а н д з ю б а: 

Ось, знаєте, що я вам пораджу: така була в мене перша жінка, п’яниця непросипенна. От же я її і повіз до знахаря; він і дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде більше пити.. Що ж? Мабуть би, і перестала, та не до горілки їй було. Кричала, що в животі пече, та до вечора і вмерла. Ось повезіть лишень і ви по знахурам (так в автора), то й вам таке щастя буде. 

Кандзюба кличе Прокопа. Важлива справа: він хоче посватати Уляну, доньку Прокопа та Одарки, за свого сина Стецька. 

Співають утрьох. 

Кандзюбі натякають. 

— Усяк зна, Що в вашого сина Та клепки нема! 

Кандзюба каже, що у Стецька «усе є», вони заможні. Прокіп гне своєї: 

— Як же можна її віддати, 

Коли горілки він не п’є? 

Кандзюба розписує своє багатство. І коники, і волики, і їздять возами до Криму за сіллю. А що Стецько дурнуватий, то розумній жінці з ним буде добре. Помре Кандзюба, дружина за сином догляне, хазяйству раду дасть. По смерті Кандзюби усе добро залишиться Улянці. 

Одарка та Прокіп згодні. Але нарешті згадали, що варто було б і доньку спитати. 

Не стала б вона женихами перебирати. 

Кандзюба просить навчити дівчину, «щоб часом не брикалась». 

З’явилася Уляна. Розповіла матусі, що була на базарі та накупила собі усіляких прикрас на ті гроші, що сама заробила. Придбала гарну хустку, торгувалася, як скажена. Якийсь пан дуже хвалив її красу. 

Мати сварить її за надмірні витрати, а потім погоджується, що хустка буде до речі: прийдуть старости. А зговореному женихові треба віддати хустку. Будуть сватати за Стецька. Уляна відмовляється, бо той Стецько такий дурний, що всі з нього регочуть. 

Одарка їй своє: 

— Нема на світі більшого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, так тільки крикни на нього, то він і замовчить.  

Не хоче Уляна йти «за того дурня, за того бецмана». 

Зізнається Уляна матері, що сватався до неї Олексій. 

Одарка спалахує: 

— Правда, він парубок добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля…Так що ж? Кріпак! 

Улянка згодна стати й кріпачкою, бо дуже подобається їй Олексій. Запевняє матір, що пани в Олексія добрі. Мова її, коли вона говорить про коханого, лагідна, лірична та поетична: 

З Олексієм пішла б на край світу, старцевому сухареві буду рада, з калюжі водиці нап’юся, аби б він, мій милий, мій голубонько сизий, мій Олексієчко, мені подав!  

Підійшов до Улянки дурнуватий Стецько. Батько йому наказав поговорити з майбутньою нареченою. А він нічого й спитати не може, окрім: «А що у вас варять? » 

Уляна відповідає йому піснею: 

— В мене думка не така, 

Щоб пішла я за Стецька. 

Стецько стидкий! 

Стецько бридкий! 

Цур тобі, не в’яжися! 

Пек тобі, відчепися! 

Божевільний! 

Стецько навіть не знає, як Уляну звуть. Він розмовляє з нею тільки тому, що боїться батька. 

Підходить тихенько Олексій та підслуховує розмову. Олексій не знає, що Уляна вирішила дурити Стецька. Він засмучується: «Невже кохана відмовляється від свого слова? » 

Уляна каже Стецькові: 

— Я тебе шаную (це вголос) — як ту собаку рудую (це тихо)! 

Олексій розвертається та хоче йти. Уляна кидається за ним. Закохані сваряться. Уляна називає Стецька дурним. 

Стецько втручається: 

— Та дарма: хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.  

Дурнуватість Стецька завдяки таланту автора п’єси здається навіть дотепною. 

Ось, наприклад, розповідає Стецько, як його за дурість не взяли до війська.

 Такий дурний був, що не міг пальців на руках перелічити! Ось Стецько й каже: 

— На якого гаспида так багацько пальців? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собі дулю?  

Головне для Стецька — це попоїсти. Він так про себе й каже: 

— Я б і вдень, і вночі усе б обідав. 

Олексій нарешті з’ясовує, що Уляну силоміць віддають за Стецька, і б’є того дурня, щоб той відмовився від дівчини. Стецько плаче, його втішають кашею. 

ДІЯ ДРУГА 

Скорик (говорить підкреслено російською мовою):

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вітько Віть (Віктор Могильний) — талановитий український поет. Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два».

Дружина — Аврелія Могильна, угорка родом із Ужгорода, українська патріотка.

Діти: Аттила (теж український поет) і Дзвінка.

Онуки: Богдан і Ярополк.

У 1960-1980-х роках родина Могильних була одна з небагатьох у Києві, де панував український дух. У їхній домівці на Чоколівці діяв неформальний літературний гурток.

У юності Віктор Могильний брав участь у літературній студії робітничих поетів «Брама» при Клубі творчої молоді.

22 травня 1967 був серед 4 схоплених кагебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві. Тоді Микола Плахотнюк закликав присутніх іти їх визволяти. Близько 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих, скандуючи «Ганьба!».

1968 — Б. Антоненко-Давидович виступив у «Літературній Україні» зі статтею «Літера, за якою сумують» (про літеру Ґ). При цьому автор послався на статтю Віктора Могильного в «ЛУ» від 1 жовтня 1965 року «З приголосними клопіт». Заступник головного редактора Маргарита Малиновська, самовільно опублікувавши драстичну статтю, оголосила дискусію про доцільність повернення до української абетки забороненої літери. У наступному числі доктор філології Віталій Русанівський заявив: «Сумувати ні за чим», — і дискусію припинили.

Під час обшуку 31 березня 1980 в Олеся Шевченка вилучили вірш «Життєпис (Лякано мене…)». Йшлося про звинувачення автора в розповсюдженні цього «наклепницького, антирадянського документа». Тоді Олесь Шевченко сказав слідчому, що він викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Згодом на судовому засіданні у Львові в справі О. Шевченка та Степана Хмари Віктор Могильний вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є «наклепницькими». Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи, запитував: «Прошу?» — і так кілька разів, поки не вимусив суддю заговорити українською.

Того ж 31 березня під час обшуку в самого Могильного вилучили 34 документи: самвидав, «Декларацію» та «Меморандум № 1» Української Гельсінкської Групи, книги, записники, щоденники, рукописи, листи, друкарську машинку.

21 лютого 1981 — за даними начальника Державного архіву СБУ О. Пшенникова, «за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту Могильний В. М. був профілактований 5-м Управлінням КДБ УРСР шляхом бесіди в приміщенні КДБ з винесенням офіційного застереження».

До 1988 Віктор Могильний був проскрибованим поетом, чиї твори в Україні не видавали.

Автор поетичних збірок для дітей «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два».

1999 — під псевдонімом Вихтір Орклин видав самвидавну поетичну збірку «Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко» (у перекладі з угорської «Чоколівко, поцілуй мене!»).

Нині разом з Вячеславом Анголенком видає «Український філателістичний вісник», бо є одним із найкращих дослідників історії української пошти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україна з давніх часів була європейською країною. Лише приєднання до Росії сповільнило на 300 років цей поступ європейської інтеграції. Тому уявляючи майбутнє України, треба добре вивчити її минуле, оскільки часто відповіді на якісь складні нинішні питання лежать у витоках минувшини. 

Мрії завжди красиві. Їх по-різному уявляють і здійснюють люди. Художники — у полотнах, де світанок, де багато неба й барв. Композитори — в океані красивої музики. Письменники — у буянні слова. Скульптори — у витончених формах, які відбивають порухи душі. Мрія хліборобська — в буянні хлібів. Чим вище злітаєш у мріях, тим більше притягає вона людей і стає ніби ближчою. Мрія — стосила. Бо помножена на тисячі мрій. А отже, невмируща. А отже, всепереможна. 

Усі наші мрії — то сходинка до дійсності. Ще у XVIII столітті відомий німецький публіцист і сатирик зауважив: «Майбутнє має бути закладене в теперішньому». Що це означає? Це означає, що ми повинні не дивитися собі під ноги й вирішувати тільки сьогоденні проблеми, а дивитися далі, за небокрай, планувати своє й державне життя таким чином, щоб прийдешні покоління не переробляли (як це зараз спостерігається) чи то державний устрій, чи то Основний закон, а продовжували рухатися в одному напрямку. Той напрямок легко визначається одним реченням: «Напрямок, де кожному українцеві буде добре жити». 

На мій погляд, зараз дуже важливо берегти українську природу: створювати більше заповідників, садів, і парків, а також боротися проти вирубання лісів. Адже природа – це наше здорове життя і здоров’я майбутніх поколінь. Крім того – українська природа неповторна у своїй красі і повинна дарувати свою красу усім, хто живе на нашій землі

Кажуть, що кожен народ має свій характер. На мою думку, серед людей різних національностей дуже багато спільного: усі хочуть спокою, домашнього затишку, гарної роботи, спокійної старості. Прикро, що самі ж українці про себе склали приказку: «Де два українці, там три гетьмани» (інший варіант: «Де два українці, там три партії»). Це свідчить про те, що нам ще тривалий час доведеться слухати політичну балаканину та вихваляння наших політичних лідерів, а потім таки братися до наведення ладу у своїй власній хаті. 

Золоті пшеничні лани — багатство України, але ж це не все її багатство. У надрах української землі зберігаються різноманітні корисні копалини. Найголовніші — руда й вугілля. Вугілля — це Донбас, залізна руда — це Кривий Ріг. Ці два місця — ніби два рідних брати, які не можуть жити один без одного. Так само, як Захід України і Схід України є нерозривними у своїй країні Україні. 

Майбутнє України, на жаль, перебуває в руках нинішніх політиків, тому що тільки громадянське суспільство може стати противагою партійним амбіціям. Але громадянське суспільство навіть за десять років сформувати неможливо. Мені здається, що на це має бути добра воля політичної еліти. Тобто кожен політик повинен працювати на благо України, а не на благо іншої держави чи за певні гроші на користь іншої країни. 

Тільки за таких умов ми зможемо приєднатися до країн демократичного спрямування. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У дорогу лаштуються хлопці до Місяця,Україна Дніпром плине в зоряний шлюз.А мені на квартиру по пошті щомісяця

З соцзабезу пенсійні перекази шлють.

Розгортаються в юності мрії сувоями,І рокам цим в безсиллі скоряються скелі,Серце прагне в життя йти шляхами суворими,

Хіба втримаєш долю в затишній оселі?

Не втішайте мене, слабкодухі, порадами,Що, мовляв, вже нічого не вдієш — терпи!Про звитяги ровесників слухай по радіо, —

Що ж бо може робити безрукий, сліпий?

Вам би лиш супокій і життя бачить
з вікон,Боїтеся його ви ударів і ран.Є з очима — сліпці! Не збагнуть їм довіку,

Як Корчагін Павло брав пітьму на таран.

Хай не буду кар’єри просвердлювать бурами,Де довбає граніт моїх друзів сім’я,Та, народжений, зрощений їхніми бурями,

Ні, не можу сидіти скаліченим я!

В синіх скелях поезії волею розумуЯ обтесую слово, мов камінь, тверде.Серце знову по вінця наповнене грозами,

Я живу, і борюсь, і творю для людей.

З ними йду, забуваючи горе і муки,І жага до життя пломеніє, кипить:В них мільйони є рук —

з ними я

не безрукий!В них мільйони очей —

з ними я

не сліпий!

1967

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Наша українська мова схожа на вінок із квітів, що увібрали в себе усі кольори веселки. 

У ньому переплелися і велична історія нації, і волелюбне прагнення до щасливого майбуття, і лірична духовність, і патріотична незламність, і біль втрат, і зоряність злетів. 

Життя і серце нації відбилося у нашій мові, яка за красою своєю визнана однією з найбагатших, наймилозвучніших у світі. 

Тому не дивно, що Василь Голобородько, поет гармонії та взаєморозуміння, порівняв українську мову з Піснею, вклавши глибинний філософський зміст у це порівняння. Нас навіть не дивує, що «пісня» у поета — поняття власне, яке моє писатися з великої літери. 

«Пісня» у вірші Голобородька — це життя, історія, відбита у душі кожного українця. Саме тому ми «пісенними словами з побратимами у товаристві розмовляємо» — словами, народженими величчю національної історії, багатовіковим шляхом випробувань. 

Цей шлях навчив наш народ зброєю слова промовляти до недругів, виховав мудрість мовчання, коли слова — не потрібні, бо говорить душа: 

…тож хай знають вороги,
якими словами
на самоті мовчимо.

їх неважко почути, бо «кожне слово // нашої мови // записане у Літописі». І знову нас вражає, мов відкриття, поетове узагальнення-символ; «Літопис» — як сива історія, де слова вже мовчать, але надихають на Пісню сьогодення. 

Так і злилися у вірші В. Голобородька «Наша мова» слова Пісні зі словами Літопису, щоб короткими рядками розкрити неосяжну і безцінну роль рідної мови в житті кожної людини.