Збільшити або зменшити шрифт тексту : В добу бароко однією з найважливіших проблем , була проблема здатності чи нездатності людини перемогти в собі «звіра» . В п’єсі «Життя — це сон», Сигізмундо спочатку від люті на батька стримує в собі справжнього лютого,невгамовного звіра, який рветься на волю, а потім заспокоюється і з розумінням ставиться до всього навколишнього. І навіть в деякій мірі пробачає батька, який дуже не правильно з ним вчинив. На мою думку,кожен з нас може побороти в собі звіра , цього просто потрібно сильно захотіти, не зважаючи на всі перепони на свому шляху !

Автор Дзюба Денис ( 87 слів)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українські народні пісні були популярні серед народу в далекому минулому. У них народ розкривав свою душу, розповідав про своє злиденне життя. 

Звенигородщина — це співучий куток України. Там усі любили співати і слухати пісні. Прийде вечір — всі вулиці в селі гудуть піснями. А ранком за селом чабан виспівує про своє бурлацьке життя: Та нема гірш нікому, як бурлаці молодому. 

А на весіллі чути море пісень: сумних і веселих. Безліч пісень знали та співали старі кобзарі, яких малий Тарас дуже любив. Коли Тарасові було шість років, як почує, де виспівує кобзар, прибіжить, сяде поруч з ним і вслухається у слова пісні. Придивляється, як пальці старого співця перебирають струни кобзи. 

Ці пісні вчили Тараса ненавидіти панів. Наслухавшись таких пісень, Тарас бігав на зарослі луки та в бур’яни. Серед таких високих бур’янів він, зробленою з лозини шаблею, зрубував їм голови. Уявляв себе гайдамакою, а бур’яни — панами. 

Тарас дуже любив пісні. Почуту де-небудь пісню, одразу всю запам’ятовував. І коли що робив — виспівував. І не було тому краю: то з гори, то з бур’янів линув той голос, сповнений жалю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

МІЙ САД 

Не знав блискучих фарб весни

Красу тужливу в нім знайду,

Вогнем злото-червоних фарб

Мов хтось розкидав цінний скарб…

Проходить лист осінній гарт

Мій сад не бачив чар весни,

Червоно-жовтий лист кленів

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В низенькій хаті у маленькі вікна заглядала ніч. Тихо, бідно й пусто. Ледь блимає 
бляшана лампочка. 

До каганця схилив кучеряву голівку хлопчик і щось пише. Серед хати стругав якусь дошку господар хати Клим. Жінка його пряла. 

Хлопчик дописав, склав зшиток до шкільної торбинки, взяв книжку й почав читати вголос. Г(арно, красиво забриніла віршована мова, мати аж заслухалася. Клим прислухався й запитав, дивуючись, невже ото в книзі написано їхньою, українською мовою? 

Петро підтвердив. Тоді батько підійшов до сина, взяв книжку й запитав, звідки вона в нього. Хлопець сказав, що дав її вчитель. Клим задумався й суворо сказав, що це, мабуть, насміхаються з нашого брата, з мужика. Мати заступилася, що, мовляв, гарно ж як звучить. Та Клим наполягав: «Мабуть, сердце їх печеться, коли мужицька дитина хоче вчитись, як і їх діти, ну й вигадують… На, мовляв, та не забувай, хто ти!.. Знаємо ми їх…» 

Батько гірко скривився й велів Петрикові віддати книжку вчителеві, сказати, що батько не дозволяє. Потім передумав і вирішив сказати про це вчителеві сам. 

Клим був між людьми спокійним та боязким чоловіком, вдома ж без кінця виливав свої жалі. Робота не пішла до рук, і сон не йшов. 

І от увижається Климові серед темряви панська кімната, портрети на стінах, зеленим сукном укритий стіл. Круг столу сидять хлопчики, чепурненькі, сидять і щось пишуть. Писар їх навчає, люди кланяються, старшина вітається за руку. Малі, а знають уже багато, вимовляють часом мудрі канцелярські слова. 

Клим довго дивився на них і думав, що з них вийдуть люди. Вирішив віддати сюди й свого Петрика. Ще раніше, коли дали в школі його синові першого похвального листа, Клим надумав вивести його на легкий хліб. Не бачив, як це зробити, та коли побув у волості десяцьким, зрозумів. Упрохає писаря та старшину, поставить могорич або одмолотить днів зо три — і Петрика приймуть до волості. А там вийде письмоводителем, урядником або писарем. Усім їм добре живеться, жалування (зарплатня) гарна, да ще хабарі. 

От хоча б і цей волосний писар — з батька рідного здере, скількох бідних людей покривдив. 

Клим хотів кращої долі для Петрика. Тоді б і йому на старість добре було, усі б говорили, що зумів вивести в люди сина, був би серед громади розумним та шанованим. Так марив чоловік у скрутні часи, і йому ставало легше. А тепер ніби підстерегли його таємні надії й намірилися зашкодити. І хто? Ті люди, які б мали допомогти! 

Може, вони через те й настоящої грамоти не хочуть давати мужикові, щоб не пускати їх у люди, — думав Клим, — Чого доброго! Бач, каже, що і в школі будуть вчити по-мужицькому!.. Чи це не навертається діло на те, щоб іменно його Петрика не випустити в люди?.. Бачать — хлопець не дурний, пам’ять дав йому Бог гарну, може ‘
чоловіком бути — ну, і не пускають. Бо кому ж потрібне мужицьке дитя?» 

Згадав Клим, як піп допитувався, куди думає Петрика віддавати після школи. Може, неспроста це? Ні, щоб схитрувати, як інші, примовчати, одразу ляпнув — у писарі! От тобі й писарі… 

Або ще: чому це вчитель дав його синові українську книжку? Не бійсь, не дав синові крамаря. Не витримав, збудив Петрика й спитав, чи тільки йому дали таку книжку, чи ще комусь. Дізнавшись, що тільки Петрику, та ще будуть давати тим, хто попросить, Клим засмутився ще більше. 

Уранці Клим похмуро стояв із книжкою перед учителем і говорив, що коли вчитель справді хоче добра його синові, то хай допоможе вийти в люди, вчить «по настоящому правилу» і не дає таких книжок. А він даром не схоче — дякувати буде. 

Клим пішов, а вчитель довго сидів задумавшись. 

Коментар: 

Тяжкою була селянська доля. Тому для своїх дітей прості люди бажали кращого майбутнього. А уявляли вони його таким, як у писарів, дрібних чиновників, що мали добре платню ще й брали хабарі. Бідні люди не розуміли, що це не кращий шлях для порядної людини. Тому всіма правдами й неправдами прагнули, щоб діти оволоділи тією каліченою мовою канцеляристів, вважаючи свою рідну — мужицькою і такою, що перешкоджає на шляху до багатства. Цю темряву в душі селянства й показав у своєму творі С. Васильченко.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ще тільки почало смеркатися, Катря запалила каганчик і забралася з сином на піч. Сьогодні Катря останнє полінце зтопила, щоб спекти з останньої мисочки борошенця перепічайку, зварити з останнього бурячка борщ. Серце її боліло, з очей лилися сльози: що ж вони з Пилипком завтра їсти будуть. Син припав до матері й почав заспокоювати: завтра Новий рік, і він піде у сусіднє село до хрещеного батька посипати та й принесе їстівного. Катря злякалась, що він дійсно піде лісом, в такий лютий мороз, ще й так далеко, та замерзне. Вона знала, який вразливий Пилипко до чужого горя, а до свого… Він і обдурити зможе, аби її заспокоїти. Щоб одвернути його від цього заміру, почала лякати Морозенком: що той старий та кремезний, голова з гору, замість волосся крига, борода з бурульок, очі з криги, білі та блискучі, ноги в землі, не видко, а руки — довжелезні хапала. Холодом дихне, а руками махне — по всьому світу снігом та холодом стеле. Катря була певна, завдавши синові такого страху, що він побоїться піти щедрувати. А сама почала думати, щоб його продати, аби перебитись до тепла. Але в хаті було пусто… Може, вона про щось забула? Та ні, продавати було нічого. Незабаром огорнуло Катрю німе забуття, міцний сон прикрив її своїм спокоєм.

Десь далеко за північ, мов заєць, загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним платком, у шкарбунах на босу ногу, вискочив Пилипко із хати та й полинув із села в ліс. Пилипко радів, що мати не чула, як він встав, одягся і вийшов. От якби ще й повернутись, доки мати спить. Він би приніс великі дари, поклав на стіл і вдав би, що спить. Мати, побачивши їжу, здивувалась б, а він би зареготав, що не злякався Морозенка. 

Добігши до лісу, Пилипко злякався: ліс стояв страшний та похмурий, і скрізь йому ввижались страховиська. Він пригрозив Морозенку і вирушив далі. Збився з дороги, заблукав у густому лісі. Ось вибрався на чисту поляну і вирішив перепочити трохи на пеньку. Поляна здалась йому горницею Морозенка. Холоду він не відчував, руки-ноги німіли, неміч чи сон колихали його. Здалося йому, що поляна освітилась сизим світом, почали ворушитись та гомоніти сніжинки, взялися до гри, почали співати пісень. Гукнули музику — старого цвіркуна. Пилипко здивувався тому, що тут діється. Закружляли, затанцювали сніжинки, а у Пилипка потемніло в очах, голова пішла обертом, думки почали зникати. Побачив він діда Морозенка. Тихо схилився він над Пилипком, ніби в замилуванні. Поцілував його в уста… І затихло все в хлопчику, покрилося темним, холодним спокоєм… 

Матір розбудили голосні вітання щедрувальників. Вона кинулась — нема Пилипка, вискочила до дітей: «Ви не бачили Пилипка?» Ті поторопіли: «Ні…» Вхопивши кожушину, помчала до лісу, гукаючи сина. В грудях дух затинався, серце билося несамовито, а вона неслась, не чуючи під собою ніг. Хіба вона для себе дише? Хіба серце для неї б’ється? 

Коло лісу побачила, що бита дорога верне вправо, а чийсь маленький слід — вліво. Чорною марою тиняється вона по тому сліду, куди він поверне, і вона туди. Серед густої поляни вгледіла вона на пеньку свого Пилипка. Нестямно скрикнувши, вхопилася за нього. Палаючий огонь не обпік би так боляче їй рук, як обпекло холодне Пилипкове тіло. Каменем повалилась Катря біля сина та вже більш і не підводилась. У неї од нестями розірвалося серце… 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов Василівна Забашта — поетеса, драматург, прозаїк — народилася в місті Прилуки на Чернігівщині. З дитинства дівчинка полюбила поезію, пісню і, будучи третьокласницею, вже почала складати вірші. Уперше вірші Любові Забашти були надруковані в газеті «Правда Прилуччини» (1935).

Свого часу, в середині 1930-х років, майбутню поетесу підтримав П. Г. Тичина, що окрилило дівчину. На обласній нараді молодих літераторів у Чернігові виступала і сімнадцятирічна Люба. Вона читала вірші про квіти і дівочі мрії. Це було доволі несподівано, оскільки переважно тодішні початківці присвячували свої поезії розвитку сільського господарства і промисловості, ударництву. Але Павло Григорович, який був почесним гостем наради, похвалив молоду авторку і сказав, що від квітів не треба відвертатися і варто вміти бачити красу природи.

Після закінчення школи Л. Забашта навчалася в Одеському водному інституті, потім працювала інженером-кораблебудівником.

Поетеса наполегливо готувала свою першу збірку, але почалася війна, тому і не вдалося її видати. У роки війни Любові Василівні довелося пережити трагічні й тяжкі випробування (загинув чоловік, з яким прожила всього рік).

У повоєнний час без відриву від виробництва Любов Забашта навчалася на літературному факультеті Київського педагогічного інституту ім. М. Горького.

Перша збірка віршів для дітей «Паляниця-білолиця» була опублікована в 1963 році. Пізніше вийшли друком збірки віршів для малят «Коли я виросту», «По гриби», «Пісня зеленого лісу», повість «Будинок мого дитинства» та інші твори.

У 1968 році була надрукована драматична поема «Дівчина з легенди» (про легендарну народну піснярку Марусю Чурай), поставлена згодом на сцені Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Відома й інша драматична поема поетеси — «Тернова доля» (про великого Кобзаря). Любов Василівна була дружиною і соратницею поета Андрія Малишка. Творчий доробок Л. Забашти нараховує декілька поетичних збірок, книжок прози, п’єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями («Ой вербиченько», «Червона ружа», «Криниця мого дитинства», «Засихає в степу материнка» та інші).

Внесок Любов Забашти в дитячу літературу

Головним завданням Любові Забашти як дитячої поетеси було бажання відкрити малюкам поезію життя шляхом проявлення у слові краси та гармонії світу. Разом із дитиною поетеса роззирається довкола і замість сірої пелени буденності, бачить неповторні чарівні картини життя. Авторка тонко передає природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створюючи тим самим у читача відчуття значимості описуваного, його небуденності. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому він — завжди «дитина» людства… Й водночас ця лірична мініатюра — прекрасна акварельна замальовка літнього дощу в полі.

Окремою темою у ліриці для дітей авторки можна вважати також численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок», «Волошки», «Кленове листя» та ін.). Так, молода берізка для поетеси — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» видається поетесі й вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»). А образ красеня-дуба мимоволі викликає в уяві читача спогад про «справжнього чоловіка» — опору й надію люблячої родини.

Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні цього слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..» тощо). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, таким — простим, багатобарвним і відкритим — постає Божий світ перед дитячими очима. І поетеса вміє піймати і зберегти у своїй творчості цей не замутнений дріб’язком чистий погляд на життя. Крім, окремих тематичних поезій, поетеса писала загадки, примовки, вірші до свят — класичний приклад «Снігуронька».

Тож потрібно зазначити, що хоч Любов Забашта і не створювала поезій спеціально для дітей, але все ж вони займають вагому частку в її творчому доробку поряд з прозою та драматичною спадщиною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як народжується талановитий письменник? Чому його світобачення відрізняється від світосприйняття пересічної людини? На ці питання можна знайти відповідь в уривках з повісті С Васильченка «У бур’янах», де художньо змальовано дитинство видатного українського поета Т.Г. Шевченка. Характер свого героя, його духовний світ повістяр подає в розвитку.  Малий Тарас ріс надзвичайно допитливим. Його цікавило, звідки сходить сонце, де стоять залізні стовпи, що підпирають небо, і ворота, куди сонце заходить. Хлопчика захоплювали мелодійні пісні, що заронили в серці майбутнього поета римовані зерна, які згодом проросли буйною зеленню геніальних віршів.  Тарас гостро сприймав прояви будь-якої несправедливості, бо рано пізнав гіркоту сирітства, поневіряння по наймах. Та виріс я в наймах, в неволі. Та не було долі ніколи… — лунав журливий спів хлопця, «ніби намагаючись мури якісь розбити». Мури кріпацтва, які не давали свободи вибору майбутнього шляху. Але, незважаючи на важке житі я, ясне сонце, до якого нестримно тяглося серце маленького генія, вказувало па вірний шлях творчого служіння людям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я живу у вільній країні, яку люблю, і мені не байдуже яким буде її і взагалі наше майбутнє. Якби мені в житті випав шанс стати на чолі цієї держави, я б забезпечив реалізацію такої державної політики, яка покращить добробут громадян та гарантує єдність країни,не зважаючи на труднощі.

Освіта дуже важлива, бо тільки освічені народи можуть рухатися вперед у своєму розвитку й вчити цього інших.

Справжня освіта повинна заохочувати творчий підхід та генерацію нових ідей. Вивчати першочергово слід те, що може допомогти учням бути успішними в цьому житті як-от: право, економіка, 

комп’ютерна грамотність, іноземні мови.

Усі українські учні та студенти повинні бути на «Ти» з новітніми технологіями. Для цього кожна школа та кожний вищий навчальний заклад України мають бути комп’ютеризовані та інтернетизовані.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Заграло,  запінилось  синєє  море,

І  буйнії  вітри  по  морю  шумлять,

І  хвиля  гуляє,  мов  чорнії  гори

Як  темная  нічка,  насупились  хмари,

В  тих  хмарах,  мов  голос  небесної  кари,

За  громом  громи  гуркотять.

І  грає,  і  піниться  синєє  море.

Хтось  човен  на  море  пустив,

Бурхнув  він  по  хвилі,  ниряє  на  волі,

Качається,  бідний,  один  без  весельця.

Ох,  жаль  мені  човна,  ох,  жаль  мого  серця!

Чого  він  під  бурю  поплив?

Ущухнуло  море,  і  хвилі  вляглися;

Уп’ять  забіліли,  уп’ять  простяглися

Де  ж  човен  дівався,  де  плавле,  мій  милий?

Мабуть,  він  не  плавле,  бо  онде  по  хвилі

Як  човнові  море,  для  мене  світ  білий

Ізмалку  здавався  страшним;

Да  як  заховаться?  не  можна  ж  вік  цілий

Прощай,  мій  покою,  пускаюсь  у  море!

І,  може,  недоля  і  лютеє  горе  .

Пограються  з  човном  моїм.

1833 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ситуація в українській поезії ХІХ-ХХ століть складалася досить своєрідно. Якщо в російській і зарубіжній літературі цієї доби життя відтворювались у формах самого життя, стверджувались активні способи віддзеркалення існуючої дійсності, то українська література знаходилася на шляху пошуку суб’єктивного ставлення до всього, що відбувалося в реальному житті. Одним з чинників, які не сприяли її розвитку, була також перша світова війна та революційні події 1917-1918 років. Усе це зумовило незвичайне явище: паралельне існування різноманітних літературних напрямків і концепцій. Модернізм як літературна течія виявив себе на початку XX століття і був започаткований В. Чумаком у творчому доробку якого присутні також елементи романтизму, імпресіонізму.

Творча енергія Василя Чумака знайшла вияв у революційних віршах, прозі (він став основоположником пожовтневої прози), критичній .діяльності, що розгорнулася на сторінках літературно-мистецького журналу «Мистецтво». Юнак, національна свідомість якого сформувалася вже в 13-14 років, ще будучи, по суті, підлітком, захоплювався російською модерністською поезією Бальмонта, Блока, українськими модерністами Олександром Олесем, Г. Чупринкою та іншими.

Його літературна діяльність продовжувалася всього три роки (1917-1919 pp.). За цей короткий час автор написав значну кількість поезій, що об’єдналися в збірку «Заспів». 

Перечитуючи вірші книжки, я дійшов висновку, що оригінальність і неповторність та унікальність таланту Чумака виявилася вже в перших віршованих творах. Молодий, енергійний юнак зустрів революцію всім своїм єством. Усюди він бажав бачити гасла: «Революція — це джерело натхнення», «революція — це творчий об’єкт для творців». Він переконаний у перемозі народу, вірить, що доба лихоліття буде розтоптана, перетворена в порох і сміття; старий світ поступиться новому, і він як борець за новий світ розсипле «пісень золото сонячні хвилі», що будуть рідні простому люду. Вірші книжки «Заспів» поєднання в цикли, кожен з яких має свої мотиви. Так, у циклі «Соціального» поет стверджує свій творчий почерк; у циклі «Мрійновтома» провідними є мотиви щастя, любові; цикл «Осіння» відтворює широкий світ людських почуттів; цикл «Революція» можна назвати ліричною поемою про революційні процеси («самі запалимо вогні — і в стумі витворимо дні», «бо творим блиск, і творим дні»).

Що ж до ідейного спрямування окремих віршів циклів, то найбільшої уваги заслуговує цикл «Революція». Вірші цього циклу засвідчують еволюцію поета. Уже в першому вірші В. Чумак зображує революційні події як торжество гноблених, він співає гімн повсталому народу; закликає його до борні, а уже в п’ятому вірші циклу, відображаючи мітингову хвилю народного збурення, автор висловлює думку щодо наївної віри у світову революцію. Досить своєрідний вірш «Офіра», що входить до циклу «Революція». 

Поет, ніби передбачаючи свою смерть, говорить про необхідність самопожертви в ім’я революції. В цій же поезії він створює елементи майбутнього, яке називає казкою.

Рано пішов з життя талановитий перш за все поет. Якби він прожив ще хоч би декілька років, то українська література, зокрема поезія набула б небачених перспектив.

Червоно-блакитною людиною, що горіла в жадобі великій, увійшов у безсмертя й інших хоробрий митець В. Еллінський, літературними псевдонімами якого були: Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.

Він прожив теж коротке життя (1894-1925 pp.), але вірші його збірки «Удари молота і серця» не тільки набули популярності, але й переконали сучасників у своєрідності творчого доробку талановитого поета, одного з «перших хоробрих». У ранніх віршах Еллана — мінливі юнацькі настрої, вольові та оптимістичні, а у вірші «Україна» присутній безоглядний максималізм: «Хай зникле минуле в ім’я будуччини». Одним з кращих віршів поета є поезія «Вперед». Він пройнятий поривом до боротьби. Автор закликає сучасників забути про втому й спокій, коли вирішується доля Батьківщини.

Говорячи про В. Еллана, не можна не сказати про те, що він, як В. Чумак та інші поети цієї доби, поетизуючи героїку, не схилявся до ідеалізації купки бунтарів, розуміючи, що перемога за «першими хоробрими» можлива лише за умови, коли їх підтримують маси:

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз…

Ми — тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

(«Удари молота»)

Поезія В. Еллана привертає увагу масштабністю зображуваного світу, широко ліричною патетикою, конкретно-розповідальною тотальністю, закликами. Показовою в цьому плані є «Повстання», мотив вірша — героїчне подвижництво. Як і у В. Чумака:

А надвечір усе украв туман

Сніг лягав (так м’яко-м’яко танув…)

На заціплений в руках наган,

Обидва поети натхненні політичними подіями; вони, як і більшість інтелігенції того часу, не обирали між особистим і загальним. їх світовідчуття віддзеркалені в рядках: «Кров горить на наших прапорах. Наша кров. Вперед!».