Збільшити або зменшити шрифт тексту : Відомо, що сюжети багатьох байок виникли ще в давнину, але байкарі різних країн використовують їх для написання нових творів. Як виникає новий твір на основі відомого сюжету, спробуємо дослідити це на прикладі байок Езопа і Крилова. Езоп — легендарний поет, якого вважають засновником жанру байки. Байки Езопа прозові, розповідні, лаконічні. Головнa увага приділяється сутичці між носіями певних рис або різних життєвих позицій. У байці «Вовка і ягня» характери персонажів чітко визначені: Ягня уособлює беззахисність, Вовк — силу. Мораль випливає з самої оповіді: справедлива захист не має сили для тих, хто взявся здійснювати несправедливість. На відміну від Езопа, Крилов помістив мораль своєї байки на початку, але розвиток подій у байці не сприймається як проста ілюстрація моралі «У сильного безсилий винен завжди …».

У Крилова вовк стає втіленням невблаганної злої сили, жорстокості і свавілля, а розвиток сюжету на наших очах розкриває механізм дії цієї жорстокої сили. Читачі стають, ніби свідками усього, що відбувається з героями. На початку байки Ягня лякається Вовка, адже воно нікому нічим не шкодить і не порушує встановлених правил. Безглузді звинувачення, які висуває Вовка, Ягня з легкістю спростовує. У відповідях Ягняти відчувається почуття власної гідності. На якусь мить читачам навіть здається, що це Ягня загнало Вовка у глухий кут, тому що хижак не має більше аргументів для звинувачення. Але з цього зовсім не випливає, що після зустрічі з Вовкою Ягня залишиться неушкодженим. У самий раз навпаки. Кожен гідну відповідь Ягняти ще більше дратує Вовка. Зрештою, свавільному хижакові набридає вишукувати уявні провини своєї жертви, і він показує свою сутність. Останні слова байки: «Сказав — і в темний ліс Вовк поволік Ягня» — водночас очікувані і несподівані. Читач від самого початку знав, що так повинно було статися, але, спостерігаючи за розвитком подій, сподівався, що Ягня таки доведе свою невинність.

Отже, в байках Езопа і Крилова спільним є сюжет, персонажі і навіть мораль. Байка Езопа написана прозою, а Крилова віршами. Але, на мою думку, найголовніше, що відрізняє ці дві байки — це саме читацьке сприйняття творів. Байка Езопа звернена, так би мовити, до розуму читача. А байка Крилова — до його серця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Балада відомого німецького поета Ф. Шиллера «Рукавичка» переносить нас в епоху благородних лицарів і прекрасних дам.

У палаці короля Франції розважаються, спостерігаючи бій звірів на арені. Виходить «лев страшний з гривою густою у всій красі». Потім сміливо вистрибнув тигр, але побоявся зачепити короля звірів. Два леопарда прудкі напали на тигра. Той б’є їх лапою важкою. Підводиться лев — і чують його могутній рев. А гості очікують видовища. І раптом з балкона впала вниз до звірів рукавичка дами. Юна красуня Кунігунда звертається до свого лицаря Делоржа з ​​велінням принести їй рукавичку на знак його вірності і любові. Мужній лицар іде й бере рукавичку і звірі не кидаються на нього. Молодий витязь повертається і кидає рукавичку своїй обраниці в лице, замість того, щоб підняти її зі словами любові.

Здається, рукавичка опинилася на арені не випадково. Юна красуня вирішила жорстоко пожартувати, забувши, що піддає лицаря безглуздій смертельній небезпеці. Делорж не міг не прийняти виклик, це піддало б сумніву його сміливість. Але він зрозумів, що Кунігунда не любить його по-справжньому, і його життя для неї — ніщо. Тому і кинув її, показавши привселюдно свою зневагу. Хоча в основу сюжету балади покладено конкретний історичний факт, який змалював письменник Сенфуа, ідея твору набуває широкого узагальнення — ніщо не може бути цінніше ніж людське життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роберт Бернс — відомий поет не тільки у себе на Батьківщині, в Шотландії, але і у всьому світі. Рядки з його віршів стали для шотландців гаслами, а багато віршів Бернс задумав як пісні, і тепер їх співають не тільки на його батьківщині. Поезія Бернса проста, але дуже витончена і повна життєвих сил і веселості, вона близька до народних пісень і балад.

Сина селянина все життя цікавили людська суть, поняття про мораль, багата бідність або навпаки, бідне багатство. Вірш «Чесна бідність» — це один з відповідей на безліч питань: чому людина бідна, що допоможе йому вирватися з убогості, як зберегти чистоту в душі, при цьому маючи можливість збагатитися і тому подібне.
Вірш «Чесна бідність» написано на мотив народної пісні, тому його серйозний текст поєднується з шотландською веселістю. Запекла легкість ритму служить своєрідним акомпанементом глибокому змісту вірша.

Бернс у вірші закликає не соромитися своєї бідності. Людина, залежна від грошей, багатства, не може бути оцінений як людина розумна. Цей вірш співзвучний з російською приповідкою: «Зустрічають по одягу, проводжають по розуму». Ось найперше і найважливіше гідність людини, що неможливо купити. Це гордість і багатого, і бідного. Розумом неможливо нагородити, розплатитися, його неможливо купити. Ордени, стрічки, дорогий одяг — це не показник розуму. Хто у Бернса «одягнений в шовку і вина п’є», — дурень і шахрай. 

Іноді здається, що час, про який Бернс мріяв, ще не настав. Прагнення людей жити краще — єство, але прагнення жити краще за рахунок тих, що оточують — прикмета нашого часу. Розумні люди сьогодні животіють, а в честі той, хто хитріший, сильніше фізично, у якого міцніше нерви. Сподіватимемося:

Що буде день коли кругом
Всі люди стануть братами!

А людські якості тоді дійсно будуть розцінені по достоїнству.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ще не вміючи читати, хлопці знають історію про Кішку, яка гуляє сама по собі, про надмірно цікавого Слоненя, про безстрашного мангуста Рікі-Тікі-Таві. А значить, все з раннього віку знайомі з чудовим англійським письменником і поетом Редьярдом Кіплінгом. Це він склав дивовижну історію про хлопчика Мауглі, цього жабеня, породженому в джунглях вовчицею і виріс у вовчій зграї.

Літературна доля Кіплінга склалася не зовсім звичайно. Слава до письменника найчастіше приходить в кінці життя, як підсумок його літературної діяльності, а нерідко і після смерті. Але у цього «маленького пілігрима» (як він сам себе називав в силу свого невеликого зросту), який народився в Бомбеї в 1865 році, дванадцять років прожив в Індії і об’їздив багато країн, все склалося інакше. У двадцять три роки Кіплінг став відомий в своїй країні, в двадцять чотири — прославився мало не на весь світ і потрапив в розряд класиків, а в сорок два роки отримав Нобелівську премію з літератури. Однак відразу ж після смерті Кіплінга навколо його імені розгорнулася дискусія, в результаті якої «залізного Редьярда», ще недавно колишнього «володарем дум» і незаперечним авторитетом, розвінчали і здали, так би мовити, в архів. І все забули, що багато відточені фрази Кіплінга давно стали крилатими виразами і назавжди увійшли в мову, що в повсякденній мові, того і не знаючи, раз у раз цитують його, що більшість героїв його оповідань про джунглях стали загальними іменами.
Отже, померкла слава поета і романіста Кіплінга, але не слава автора двох «Книг джунглів», в які входять розповіді про Мауглі. Розповіді ці не тільки стали у багатьох відношеннях справжнім відкриттям для європейської літератури, а й здобули в наші дні особливої ​​гостроти звучання. І справа тут навіть не в тому, що, відтворюючи неповторний світ джунглів в його живій цілісності, мир чудовий без чудес, Кіплінг досконально, з науковою точністю вивчив характери, звичаї, звички птахів, звірів і плазунів, хоча без цього, звичайно, не було б тієї конкретності зображення, завдяки якій кожен епізод історії Мауглі стає зримим. Справа тут, мабуть, в тому чарівному мистецтві, з яким автор проникає в саме серце дикої, буйної, первісної природи. Зараз, коли цивілізація часом жорстоко і безоглядно наступає на все живе, нас особливо хвилює картина не займаного людською рукою тропічного лісу, де під пекучими і цілющими променями сонця пишно квітнуть дивовижні квіти, розкидають свої гілки різні химерні рослини і живуть своїм природним життям не лякає людину звірі. Та що й казати, читаючи «Мауглі», ми вдихаємо пряний, пекучий повітря справжніх джунглів, заглиблюємося в непрохідні хащі, заплутуємося в ліанах, лякаємося і завмираємо від захоплення … Ми зачаровані …

І все ж секрет незбагненної сили розповідей Кіплінга про джунглі, природно, не в проблемах охорони довкілля, не в екології, нехай навіть в її поетичному аспекті, а перш за все в самих образах тварин киплинговская тварини алегоричні, тобто втілюють ті чи інші людські риси, фігури, а живі звірі зі своїми звичками, пластикою, вони живуть в джунглях природним життям. В «Мауглі» Кіплінг як би наново відкрив і, головне, втілив причетність людини до природи, точніше, його причетність до всього живого. На сторінках повісті знову ожила доісторична епоха, коли звірі і люди співіснували як би на рівних.

Образ людини, що виросла серед звірів, здавна привертав людську уяву. Ще в Давньому Римі існували перекази про хлопчиків, вигодуваних вовчицею. Однак в історії з Мауглі важливо інше. Цей голий Жабеня, що виріс в сильного і хороброго юнака і осягнув завдяки старанням своїх вихователів — Батька Вовка, ведмедя Балу, пантери Багіри і слона Хатхи — складні Закони Джунглів, здійснює подвиги і перемагає своїх ворогів саме тому, що він людина. Він може зупинити на бігу оленя і збити з ніг кабана, але на відміну від звіра очі його ніколи не спалахують хижим блиском, і тільки він один може оволодіти Червоною Квіткою — вогнем. На вірі Кіплінга в можливості людини як істоти розумної і благородного, на вірі у всеперемагаючу силу його інтелекту і волі виховалося не одне покоління молодих людей. Навіть противники Кіплінга визнавали, що він формував характери — характери активні, тверді, непохитні.
Долаючи незліченні небезпеки, раз у раз потрапляючи у важкі, майже безвихідні становища, Мауглі мужніє на очах у читачів. Ми бачимо, як в постійній боротьбі остаточно складається його благородний, активний і сильний характер. Він привітний, чесний, сміливий, справедливий, одним словом, ідеальний приклад для наслідування, дохідливий і заразливий саме тому, що характер цей розкривається в захоплюючих пригодах, в яких немає і тіні дидактики. Виховний сенс такого читання всім очевидний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ф. І. Тютчев в своїй творчості дуже майстерно описує природу, одухотворяючи її і наповнюючи образами. У своїх творах, автор дуже яскраво і барвисто передає побачений пейзаж. Він любить природу і розуміє її, надає їй образ живої істоти і наповнює життям. У своїх творах він показує нерозривний зв’язок між природою і життям людини, єдність і взаємозалежність — основна думка, яка проходить через усю творчість Тютчева. У вірші «Є в осені первісної …», поет описує період ранньої осені, коли природа надзвичайно красива і на прощання дарує свої яскраві фарби.

Поет стверджує, що «є в осені первісної коротка, але чудова пора». Цими словами він вказує на особливість цієї пори, її він називає чудовою, бачить в ній таємничість і незвичність. Автор ніжно і трепетно ​​описує період початку осені, це той самий момент, коли слід милуватися її дивною красою, тому, що ця пора дуже коротка. Описуючи дні цієї пори, автор використовує порівняння «кришталевий день», це надає відчуття трепетности, дорогого задоволення і показує надзвичайну чистоту і свіжість цих днів. А вечора автор наділяє теплом, описуючи їх як «променисті». «Весь день коштує як би кришталевий, і променисті вечора …» — неймовірна краса, яку поет зумів передати словами.

У продовження опису цієї чудової картини ранньої осені, поет звертає увагу на осіннє поле. Там колись, дуже бадьоро гуляв серп і роботи було перероблено дуже багато, але зараз все прибрано. І все пусто, «лише павутини тонкий волосся, блищить на дозвільної борозні». У цій частині вірша з’являється якийсь двоїстий образ, і опису самої природи і зв’язок її з життям людської. Тут осінь порівнюється із заходом життя, коли вже все зроблено і «бездіяльно», проходять дні. Цей вірш прізавает поміркувати про вічне.

Далі поет говорить про те, що птахи вже відлетіли і повітря стало порожній, однак ще є час, тому, що «далеко ще до перших зимових бур». І на пустельне, відпочиваюче поле ллється чиста і тепла блакить. У народі цей час осені називають бабиним літом, це дуже яскраве і коротку мить і дуже важливо в людській суєті не упустити шанс, щоб намилуватися цією красою. Є бабине літо чудовою золотої осені і в житті кожної людини. Чудовий російський поет Ф. І. Тютчев доносить до читача дивовижні враження, які дарує людині природа в простих речах. Щомиті єднання з природою залишає в душі незабутнє враження.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найменше він був обізнаний в ботаніці і зоології. Коли мова заходить про рідкісних рослинах або тварин, Жюль Верн часто обмежується номенклатурним переліком і поверхневими описами. За словами академіка В.Обручoва, навіть в такому чудовому романі, як «Двадцять тисячь льє під водою», письменник «нерідко дає сухі перерахування, латинські назви десятків тварин, які мандрівники бачили крізь ілюмінатори «Наутілуса».

Фахівці часто дорікають Жюл. Верну за промахи, особливо по частині зоогеографії і геоботаніки. Так, наприклад, відомий зоолог К.Сатунін, порівнюючи зі своєї точки зору романи Жуля Верна і Майна Ріда, віддає рішучу перевагу другому і звинувачує Жюля Верна в невігластві.Сатунін був би справедливий в своїй оцінці тільки в тому випадку, якщо б зоологія і ботаніка грали в романах Жюля Верна таку ж велику роль, як в романах Майн Ріда. Але в «Незвичайних подорожах», як відомо, зоології та ботаніки відводиться, порівняно з іншими дисциплінами, скромне і підлегле місце. При цьому зоологи та ботаніки, що критикують Жюля Верна, не помічають того, що, скажімо, в такому романі, як «Таємничий острів», автор навмисно зосереджує на маленькому клаптику землі численні різновиди тваринного і рослинного світу, зібрані мало не з усієї планети. І це, звичайно, билаке помилка Жюля Верна, а один з художніх прийомів втілення Соціальної ідеї, покладеної в основу задуму роману: острів Лінкольн стає для Жюля Верпа як би алегорією всієї земної кулі, відданого в розпорядження вільних людей.

Щоб перевірити Жюля Верпа, Шарко вирішив повторити досвід доктора Клоубонні, якому вдалося запалити труть за допомогою шматочка прісноводного льоду, виточеної в формі лінзи. Жюль Верн мав рацію: труть загорівся. Підтвердилася і інша вигадка доктора Клоубонні: вистрелила рушниця, заряджене кулькою замерзлої ртуті.Прагнучи охопити в «Незвичайних подорожах» всі країни і всі народи, всі моря і океани, рослинний і тваринний світ всієї земної кулі, Жюль Верн створив єдину в своєму роді географічну епопею, якої ще не бувало до нього в художній літературі.

Варто нагадати, з яким оптимізмом Жюль Верн показує скептикам необхідність освоєння північно-східних шляху з Атлантичного в Тихий океан. Згаданий уже Ерік Герсебом успішно долає Північно-західний прохід з Атлантики в Берингову протоку і повертається в Скандинавію Північно-східним шляхом, уздовж сибірських берегів, виконавши, таким чином, за одну навігацію кругосвітнє плавання в полярних водах Росії і Канади. Але практично, як відомо, Північно-східний шлях був освоєний тільки радянськими моряками. Наші кораблі здійснюють регулярні наскрізні рейси з цієї найважливішої трасі.

У романі «У країні хутр» вимушене подорож жменьки сміливців на дрейфуючій крижині, від мису Батерста на північному узбережжі Канади до Алеутських островів, зображено настільки правдоподібно, що багато обставин цієї подорожі (поступове танення крижаного острова, який перетворився потім в крихітний уламок, торошеніе, освіту тріщин і розводдях, небезпеки, пережиті в дорозі) дійсно повторювалися на дрейфуючих крижаних станціях «Північний полюс» . Французький полярний мандрівник Жан Шарко був вражений дивовижною схожістю суворої природи Антарктики з описом арктичних крижаних просторів в «Подорожі і пригоди капітана Гаттераса». Правда, Жюль Верн ще не міг знати того, що Північний полюс знаходиться на поверхні океану і, отже, там не може бути діючого вулкана, на кшталт Еребус в Антарктиді. І тим не менше збіглися навіть такі деталі, як уявні і справжні пригоди мандрівників під час полярної зимівлі, їх перехід через крижану пустелю на лижах і на санях з запряженими в них змученими людьми та інші.

Подорожі героїв Жюля Верна проходили в нелюдськи важких умовах і були пов’язані з незліченними небезпеками. Зараз, коли радянські вчені ведуть в районі Північного полюса систематичну наукову роботу, ми мимоволі згадуємо героїв Жюля Верна поряд з дійсно існували героями полярних експедицій, прокладати шляхи для дослідників нашого часу.Герої Жюля Верна вписують яскраві сторінки в історію географічних відкриттів, поповнюючи праці попередників новими фактами, спостереженнями і висновками. Автор вносить імена своїх героїв в почесний список першовідкривачів нових земель і дослідників морських просторів.

Наступні географічні дослідження показали, до якої міри були справедливі деякі прогнози автора «Незвичайних подорожей». Особливо це видно в творах, що зображують високошіротние експедиції.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У творі Д. Дефо головний герой — Робінзон Крузо. Першим випробуванням для Робінзона був конфлікт з батьком. Він втік з рідного дому, коли йому було вісімнадцять років. Другим випробуванням став полон. Робінзон потрапив до маврів. Через 8 років він за допомогою хитрості втік від маврів.

Третім випробуванням для Робінзона став острів. Він потрапив туди під час бурі. Робінзон не знав, як йому вижити, так як у нього не було їжі і води. Але з кожним днем ​​він все більше і більше пристосовувався до клімату острова.
На безлюдному острові Робінзону спочатку було важко. Але потім він багато чому навчився: полювати, рибалити, будувати, шити.
Робінзон був спочатку дурненький і невіруючим, а через кілька років дуже сильно порозумнішав.

Коли Робінзон повернувся з острова на англійському кораблі, його батьки померли, так як Робінзон прожив на острові дуже довго: 28 років, 2 місяці і 19 днів, а його батьки, коли Робінзону було вісімнадцять років, вже були старими.
Робінзон залишився людиною, тому що носив одяг, завів щоденник і календар.
Якби він цього не зробив, то він був би не людиною, а дикуном.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Антон Павлович Чехов — один з найбільших російських письменників-реалістів. Все своє творче життя він присвятив викриттю пороків сучасного йому суспільства — суспільства брехні, лицемірства, сваволі, вульгарності і обивательщини. Один з оригінальних прийомів, який неодноразово використовувався автором для осміяння негативних сторін життя, — художня деталь, яка замінює багатослівні описи.

Наприклад, «говорять» прізвища персонажів. Такі прізвища дозволяють читачеві відразу ж скласти певне уявлення про героїв твору. Саме цей прийом Чехов використовував в оповіданні «Хамелеон», де перед нами постає цілий ряд героїв, прізвища яких «говорять». Так, з найперших рядків твору ми знайомимося з поліцейським наглядачем Очумеловим, важливо крокує через пустельну і тиху базарну площу. І вже в цей момент ми уявляємо собі «порожнього людини». Наше перше враження підтверджується подальшим поведінкою наглядача: по ходу розповіді ми переконуємося, що в думках і вчинках Очумелова немає розумного початку.

Тим часом на площі з’являються інші учасники дії. З дров’яного складу, «стрибаючи на трьох ногах і озираючись», вибігає собака, за якої кричачи і лаючись біжить людина в розстебнутій жилетці. Це золотих справ майстер Хрюкин. Він женеться за твариною. На площі стоїть вереск і крик, Хрюкин, потрясаючи, немов переможним прапором, виставленим вперед пальцем, продовжує загрожувати бідному щеняті, в сльозавих очах якого застигло «вираз туги і жаху». Собака вкусила його за палець, і тепер Хрюкин вимагає «винищити» пса. Чи не правда, прізвище Хрюкин теж дуже влучно відображає головне в характері цього героя?

Чия собака — невідомо. Очумелов обурюється, що собак так розпустили, погрожує не тільки розправитися з песиком, а й до господаря застосувати штрафні санкції: «Як оштрафують його, мерзотника, так він дізнається у мене, що значить собака та інший бродячий худобу! Я йому покажу кузькіну мать! »Очумелов збирається знищити собаку, думає, що вона скажена. Він взагалі не соромиться у висловлюваннях, поводиться по-хамськи.

Почувши ж, що собака ця «кажись, генерала Жигалова», наглядач моментально змінює своє рішення. «Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? .. Хіба вона дістане до пальця? ..» — звертається він до Хрюкіна. При цьому городовий Єлдирін догідливо підтакує Очумелова. Події приймають новий оборот, коли на площі з’являється генеральський кухар і впевнено заявляє, що собака не генеральський. «І питати тут довго нема чого, — знову змінює свою думку наглядач. — Вона бродячий! .. Знищити, от і все! »

Коли ж виявляється, що пес насправді належить не генералу, а його братові, то Очумелов тут же заявляє: «Так це їхня собачка? .. Песик нічого собі … Спритна така …» І наглядач віддає цуценя кухареві. Ми розуміємо, що поліцейський наглядач Очумелов, якого кидає то в жар, то в холод від однієї думки про те, що може статися з його кар’єрою, прийми він неправильне рішення, немов «очманілий» буде стільки разів міняти свій вирок, скільки будуть мінятися відомості про господаря цуценя. Ми можемо скласти свою думку і про інших учасників дії, наділених Чеховим «говорять» прізвищами: безглуздим, верескливий Хрюкін, який підняв неймовірний шум і крик через пальця; городовом Єлдирін, прислужувати наглядачеві і виконує будь-яке його розпорядження, точно так же підлаштовуючись під обставини; генерала Жигалова, ймовірно, провідному святкую життя, пропалює її, витрачаючи гроші на розважальні заходи.

У цьому коротенькому оповіданні А. П. Чехов показав, як приймаються рішення в суспільстві підлабузників, угодників і деспотів. А створити правильне уявлення про характери персонажів йому допомогло вміле використання «говорять» прізвищ.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожного поета протягом життя, а особливо в зрілі роки хвилює тема історичного минулого своєї країни, свого народу. Поезія для Пушкіна завжди була мистецтвом, вищим проявом творчого духу. Обов’язковою умовою творчої діяльності він вважав свободу творчості, незалежність особистості поета.У «Пісні про віщого Олега» між героєм і долею існує деякий простір, яке залишає можливість вибору, можливість відсунути або наблизити фатальні події.

Князь Олег — переможець, який вийшов живим з найскладніших і найнебезпечніших ситуацій і отримав смерть від свого коня. Автор захоплюється силою і мужністю князя:

Як нині збирає віщий Олег
Помститися нерозумним хозарам:
Їх села і ниви за буйний набіг
Прирік він мечам і пожеж;
З дружиною своєю, в цареградской броні,
Князь по полю їде на вірному коні.

Олег показується в «Пісні …» як герой, який нічого не боїться, здійснює набіги, завжди перемагає.

Пушкін, не пам’ятаючи реальної смерті могутнього Олега, доклав до біографії князя фольклорний мотив, по-своєму доповнюючи образ віщого героя. «Пісня про віщого Олега» — це віршована повість, в основі якої лежить сюжет, даний в єдності з ліричним розкриттям матеріалу.

Як правило, час співвідноситься з фатальним моментом, воно визначає призначений термін, в той же час саме воно співвідноситься зі щастям. Доля як би з’єднує минуле і майбутнє.

Провісник постає перед читачем як людина, яка завжди говорить правду, яка не залежить від чийогось думки, йому нема чого боятися, він багато бачив на світі:

Волхви не бояться могутніх владик,
А княжий дар їм не потрібен;
Правди і свободи їх віщий мову
І з волею небесною дружний.
Прийдешні роки ховаються в імлі;
Але бачу твій жеребок на світлому чолі.

Причиною смерті Олега став череп його улюбленого коня, який був потривожений колишнім господарем. Тут зіграв свою роль відомий символ. Череп — символ смерті і смертності. Змія — це теж, як правило, негативний герой. Вона зазвичай зумовлює зло, обман, спокуса, гріх.

Олег, почувши пророцтво, спочатку не повірив йому:

Олег посміхнувся — проте чоло
І погляд затьмарилися думою.
У мовчання, рукою спершись на сідло,
З коня він злазить похмурий …

Але все ж він відмовився від свого коня, замінив його іншим. Після походу князь згадав про улюбленому скакуні, але було пізно. Здається, що пророцтва виявилися помилковими: князь живий, а коня більше немає. Але від долі не втечеш:

«Так ось де таїлася погибель моя!
Мені смертю кістка загрожувала! »
З мертвої голови гробова змія
Сичачи, між тим вилазила;
Як чорна стрічка, кругом ніг обвилася:
І скрикнув раптово ужалений князь.

Ідея фатальної зумовленості пронизує весь вірш і показує, що ніякі заходи не можуть відвести знамення долі.Доля визначає уявлення людей про силу впливу слова на життя людини і його цінності. Ідея долі — одна з основних в житті людини. Вона виникла дуже давно, коли людина тільки починав розуміти сенс свого життя і своє призначення в ній.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проза А. П. Чехова відрізняється тонкою іронією і умінням помічати смішне в будь-яких життєвих ситуаціях. Наприклад, в оповіданні «Хамелеон» автор з великою іронією висміює такі риси людського характеру, як догоджання і підлабузництво. Чому ж Чехов вибрав для своєї розповіді саме таку назву? Він описує випадок, що стався з поліцейським наглядачем Очумеловим. Дізнавшись, що Хрюкіна за палець укусив щеня, Очумелов наказує оштрафувати господаря собаки, а сама тварина — винищити. Але тут з юрби чується репліка, що «це, кажись, генерала Жигалова» собачка. Наглядач тут же змінює свою думку і відзначаючи малий зріст цуценя, каже, що «хіба вона дістане до пальця». Але тут хтось висловив свою думку, що у генерала все більше дорогі, лягаві собаки, а такий зроду не було. І знову Очумелов в розгубленості. «Ти, Хрюкин, постраждав і справи цього так не залишай», — звертається він до потерпілого.

Тут повз проходив генеральський кухар, який і дозволив ситуацію, пояснивши, що щеня належить братові генерала, який приїхав погостювати. У Очумелова миттєво особа «заливається посмішкою розчулення». Він віддає собачку кухареві, називаючи її спритним цуцик, а Хрюкіна каже: «Я ще доберуся до тебе».

Так різко і неодноразово змінюється ставлення поліцейського Очумелова до одного і того ж обставині. Змінюється в залежності від того, хто господар накоїв цуценя. Назва оповідання ємко передає ставлення автора до раболіпства і догоджання так званих «служителів закону». Як хамелеон змінює колір шкіри в залежності від навколишнього середовища, так і Очумелов змінює свою думку відповідно до обставин, служачи не закону, а високим чинам.