Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори письменника :

— » Щука »    — » Муха і Бджола «   —  «Мірошник»

— «Цуцик»   —   «Жаба й Віл»  — «Ведмідь-пасічник»

      
Шкільні учнівські твори : 

— Леонід Глібов — творець нової байки

— Чому навчає байка? (за твора Леоніда Глібова)

— Викриття несправедливого судочинства в байці Л. Глібова «Щука»

— Актуальність творчості Леоніда Глібова

Біографія :

…Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840р. вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости». 
     
 Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім’ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з’являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд. 
      Два роки поет живе у Ніжині, а 1865р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-«метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей. 
      
Помер Л. Глібов 10 листопада 1893р. в Чернігові, де його й поховано. 
      Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863р., але майже весь тираж її був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром. У 1872р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882р.—третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони. Видання всього творчого доробку письменника-класика стало можливим за часів Радянської влади. 
        
      Історія української літератури другої половини ХІХ століття, Київ, 1979. 
        

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Пилипович Гуцало — письменник з Поділля. Багато писав про дітей і для дітей. 

В оповіданні «Хто ти?» він знайомить нас із Галею, яка приїхала до матері. Галя — гарна дівчина. Ось як письменник змальовує її зовнішність: «Дівчина була вогнисто-руда, її коси роздимались хвилями тугого полум’я. Під тим полум’ям світилось чистою білизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й блакитні». 

Читаємо оповідання далі — і жах охоплює серце. Виявляється, Галя приїхала до матері, яка її покинула ще маленькою. Відцуралась! 

Дівчина виросла і все ж таки захотіла побачити свою матір, познайомитись з нею. Вона дістала адресу. Приїхала… 

Але мати її навіть не впізнала, бо лежала хвора. Коли дівчина навідалась до лікарні, хвора виснажена жінка лише запитала: «Хто ти?» 

Дуже сумне оповідання. Я читала його з болем у серці — так шкода було Галю. Але ж у неї, виявляється, є братик і сестричка, Галя-молодша. 

Дівчинка, ображена матір’ю, могла б поїхати кудись якомога далі від свого болю… Але вона йде до маленьких дітей своєї хворої матері, що лежить у лікарні і, мабуть, вже не повернеться додому… 

Галя розуміє, що повинна потурбуватись про цих дітей. Вона сама пережила суворе дитинство — без тепла і турботи материнської… Тому й хоче зігріти Ілька та Галю-молодшу. 

Ось таке оповідання написав Євген Гуцало: воно сумне, аж до сліз… 

І все ж хочеться сподіватись, що Галя-старша залишиться з маленькими 

дітьми, зігріє їх. Бо вона цього хоче…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Батьком українського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Іван Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії. В українському театрі М. Старицький був і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп. Його перу належать п’єси, в основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для пореформеної України: «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Розбите серце», «Талан». 

Ще на початку літературної творчості, й особливо в останні роки життя, увагу майстра слова привертали історичні теми. Старицький — автор багатьох історичних романів і повістей, а також драм «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», у яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти. 

«Богдан Хмельницький» — одна з кращих п’єс української класичної драматургії; вона була написана на основі глибокого вивчення історичних та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень та дум про Хмельницького. П’єса охоплює у часі кілька років боротьби українського народу за своє національне визволення з-під гніту польської шляхти. 

У ній, поряд із соціальними, подані виразні особисті мотиви: драма Ганни, яка таємно й безнадійно закохана в Богдана; особиста драма Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну; облудлива й честолюбна Єлена, яка заграє то з Тимком, то з Чаплинським. Головні герої й інші персонажі — носії патріотичної ідеї визвольної боротьби — наділені рисами не тільки визначних, а й водночас звичайних реальних людей. За всієї складності та суперечливості постаті гетьмана Богдана Хмельницького як державного діяча, що став на чолі українського народу в один з найтяжчих періодів його героїчної історії, він змальований Старицьким правдиво, з любов’ю і щирою симпатією. 

До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма Старицького «Маруся Богуславка» (1897), в якій автор змалював правдиві картини з історії українського народу, пов’язані з його боротьбою проти турецьких загарбників. Та головна увага автора — на образі Марусі Богуславки. Ми пересвідчуємося, що душа її належить Україні — жінка без вагань звільняє з рабства козаків і сама хоче повернутися в Україну. Розриваючись між материнськими почуттями і тугою за рідною землею, вона помирає на руках у матері та Сахрона. 

Драма «Оборона Буші» (1899) представляє нам один з трагічних моментів боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників уже після Переяславської ради. П’єса наснажена могутнім пафосом справжнього народного патріотизму, любові до своєї вітчизни: усі знають, що йдуть на вірну загибель, але ніхто не вагається, бо треба допомогти з’єднатися силам Хмельницького і Богуна. Звертаючись до складних і драматичних періодів історії українського народу, змальовуючи героїв своїх історичних творів сповненими сили і душевної краси, Старицький виявив віру в краще майбутнє України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ім’я Григорія Косинки належить до імен митців так званого «розстріляного відродження», чий талант розквітнув у 20-х роках XX століття, але йому не довелося розвиватися, оскільки він був придушений радянською тоталітарною системою. Г. Косинку було заарештовано й розстріляно як «ворога народу» у 1934 році. Не стало одного, без перебільшення, з найкращих новелістів свого часу. Саме його Василь Стефаник назвав «своїм сином з Дівич-гори», саме він був гідним продовжувачем традицій класичної української літератури, які зумів вдало поєднати з модерними спрямуваннями.       Новела «В житах» — другий твір Григорія Косинки, один із його найулюбленіших. Саме його автор найчастіше читав перед слухачами. Це пройнятий оптимізмом, вихоплений із життя епізод, світлий промінь серед похмурої дійсності. Корній — дезертир, що переховується вже другий рік. Серед природи, де він знаходить короткий відпочинок, немає горя і крові. Дезертир прислухається до «пісні поля», спостерігає за різнобарв’ям степу, розмовляє із сонцем. Важке існування, сповнене небезпек наче десь далеко, ніщо не віщує лиха. І тільки душа в якомусь чеканні, в передчутті перемін. Кульмінація твору — зустріч героя із «загубленою в житах своєю долею», коханою Уляною. Це реальне життя нагадує про себе. Але Корній «п’яний сьогодні в житах», він ловить коротку мить радості, ловить мить життя, яке, можливо, завтра обірветься. Думаю, що ідея новели — пошук життєвої гармонії, до якої кожен прагне по-своєму.       Мстив громадянської війни звучить і в оповіданні «Фавст». Український народ одержимо, як Фауст із трагедії Й. В. Гете, шукав життєвої істини на кривавих шляхах революції. Європейський Фауст, як відомо, не знайшов тієї істини, але залишив людям спрагу шукань. Таким постає в новелі «Фавст з Поділля» — Прокіп Конюшина, шукання істини якого закінчується божевіллям і смертю в більшовицьких застінках.       На мою думку, у творі порушено дві важливі проблеми. Перша — це «муравйовщина» — одна з найбільш кривавих сторінок в історії України. Програми, що впроваджувалися радянською владою, дуже дорого коштували українському народові. «Більшовицька політика — це тюрма для людей», — до такого висновку повинен дійти читач новели.       Друга проблема виражена в згаданому в новелі рядку: «Сліпе село лютує, а Україна кров’ю харка». Дійсно, люди часто були «сліпими», бо не бачили чітких орієнтирів, ставали до боротьби стихійно, що призводило до трагічних наслідків. Фінал твору символічний: герой гине в більшовицькій в’язниці, так само вмирає нація, потрапивши в «пастку» поневолювачів.    

 Тривалий час твори Григорія Косинки вважалися «ворожими», оскільки кидали відверті звинувачення радянській системі, утверджували право людини бути Особистістю, а народу — незалежним. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : З тобою братались ми дуже довго,Ділили воду та хліб на двох,Казав, що не зрадиш, клявся Богом,Але ти не знаєш, що значить Бог!Скажи, що не так, брат, чом відцурався?Скажи, чом пішов проти мене, за що?До мене додому із криком ввірвався,І все святе в мить одцвіло…Ми ж разом з тобою шли проти вітру,При зустрічі міцно мене обнімав,Ми ж дихали одним спільним повітрям,А ти за спиною мене проклинав…Ми ж пили одну спільну воду,І їли з тобою один спільний хліб,Один за одного стояли горою,Один на двох ділили політ.Що трапилось, брате, чом відцурався?Чом із зброєй до мене прийшов?Ти в мене стріляв і щиро сміявся,Ти радів, коли лилась в мене кров…Царя свого слухаєш, ідеш проти мене,А що він тобі обіцяє, скажи?Щастя, багатство, золоті гори напевно?Так от: не вір подібній брехні!Ти, брат, продався, повівся на жарти,Кому ти віддав своє серце вогненне?Не пробачу, і не буду чекати,Я візьму зброю і піду проти тебе!Як ти — так і Я, взаємність — найвище!У мене вдома — господарка Я!Ти мене й мою неньку так покалічив,Що до дружби тобі нема вороття!Постати проти царя нема духу?Звільнити свою неньку від зла нема сил?Пробач мене, брате, що я така сука!Але твій святий цар — всім дебілам дебіл!!!Ти називаєш мене по-різному, брате,Але не я відриваю від тебе шматки.Кричиш, що це твої землі насправді,Ти більше ніколи так не кажи!!!З тобою ділили ми щастя та горе,Ти клявся мені, що не буде зрад,А в моїй країні вже із крові — море,

Скажи, невже ти після цього брат?!!

автор: Зоряна Макаренко, Київ.
http://vk.com/zoriana_makarenko

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Галина Олексіївна Демченко народилася в селі Олександрівка на Кіровоградщині, але дитинство її пройшло в селі Макіївка Чернігівської області. Там її батько став працювати агрономом, а мати в радгоспі вела лікнеп. Дівчинка бігала за мамою «хвостиком», і не дивно, що в шість років вона вже вміла читати й писати. Тому й навчатися пішла одразу в другий клас.

У шкільній стінгазеті з’являються її перші вірші. Щасливі то були роки! Узимку — ковзани й санчата, а влітку — турбота про город, квітник, птахів, весела праця у дитячій польовій бригаді. 

Любила Галя теплі тихі вечори, коли вся родина всідалася під зорями й слухала українські пісні, які так дзвінкоголосо виспівували радгоспівські дівчата. Майже всі ці пісні дівчинка знала напам’ять. Ще б пак, адже дівчата інколи брали її до свого гурту і вона теж підтягувала своїм тоненьким голосочком.

Війна обірвала щасливе життя сім’ї: помирає батько, гине на фронті старша сестра, тяжко хворіє мати. Дівчині довелося надовго перервати навчання, а згодом його треба було поєднувати з працею.

Галина Демченко навчається на підготовчих курсах Кіровоградського педінституту, одночасно працюючи секретарем-друкаркою. У неї був ще й неабиякий хист до малювання, який привів її до Київського художньо-промислового училища. Та література перемогла — і Галина Демченко стала письменницею, писала вірші та прозу для дорослих і дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні учнівські твори : 

— Трагічна доля героїні твору «Дівчина-чайка» Дніпрової Чайки

Дніпрова Чайка (справжнє прізвище Людмила Олексіївна Березіна) народилася в селі Карлівка, тепер Зелений Яр на Миколаївщині, у сім’ї священика, де глибоко шанували народну творчість. У 1879 році вона закінчила Одеську приватну жіночу гімназію. Потім вчителювала, посилено вивчала українську мову, літературу, зокрема творчість Т. Шевченка.

В умовах, коли самодержавство забороняло викладання рідної мови у школах і вищих учбових закладах, не дозволяло друкувати українські книжки, Дніпрова Чайка стала на захист знедоленого народу, української культури і мови. Вона написала чимало віршів, оповідань, лібрето дитячих опер. У 1885 році побачили світ її перші вірші «Вісточка» та «Пісня», надруковані під псевдонімом Дніпрова Чайка. У тому ж році Людмила Березіна переїхала в Херсон до свого чоловіка Ф. Василевського. Разом із ним вона стала активним членом Херсонської громади, пропагує твори Т. Шевченка, передових російських письменників, за що зазнає переслідування з боку влади. За цих обставин Дніпрова Чайка переїздить на Київщину, продовжує багато і плідно працювати: писати вірші, оповідання, збирати фольклор. У цей період вона знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою.

Наприкінці 1895 року родина Василевських повертається до Херсона. Тут Дніпрова Чайка знову бере активну участь у громадській діяльності, за що її у 1905 році заарештовують. Останні роки тяжко хвора письменниця жила в родині старшої дочки Оксани, яка працювала лікарем на Київщині. 1927 року письменниця померла.

Дніпрова Чайка посіла помітне місце в дитячій літературі, тематично і жанрова розширивши її. Перше прижиттєве зібрання її творів у двох томах побачило світ у 1919-1920 рр. Серед набутків письменниці виділяються оповідання «Краплі-мандрівниці», «Буряк», вірші «Осінь», «Зима», «Весна», «Казка про Сонце та його сина». За мотивами фольклору вона створила лібрето опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й Весна, або Снігова скеля», «Проводи Сніговика-Снігуровича». Талант письменниці високо оцінили І. Франко та М. Коцюбинський.

Літературна спадщина Дніпрової Чайки невелика за обсягом, але вагома своїм реалістичним змістом, демократичними ідеями. Краща її частина по праву входить у духовну скарбницю українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Борис Дмитрович Грінченко — видатне явище в українській літературі.. Він — людина феноменальної працездатності, талановитий письменник-про-заїк, неповторний поет-лірик, фольклорист і етнограф, мовознавець, критик, публіцист, автор першого «Словаря української мови». Свого часу разом з іншими діячами української літератури він організував видання численних художніх і науково-популярних книжок.Працюючи в багатьох жанрах, Б. Грінченко порушував найрізноманітніші проблеми, головні серед яких — палка любов до України, до українського народу.На думку вченого А. Кримського, найбільше письменникові вдавалася проза. І з цим не можна не погодитися, бо саме в оповіданнях і повістях Б. Грінченко виявив себе знавцем народного життя, реально відтворив діяльність народницької інтелігенції, її взаємини з селянством, показав перші кроки до їх зближення, розкрив духовний світ селянської дитини.У повісті «Сонячний промінь» — промінь виступає символом знань, якими прагнуть просвітити український народ інтелігенти-культурники.Головний герой повісті Марко Кравченко, приїхавши після закінчення університету до степового села, намагається зблизитися з селянами. Він веде бесіди з ними, читає книжки, вчить грамоті; проте сонячний промінь знань недосяжний для селян, бо вони поки що не розуміють, хто вони в цьому світі. Мрії Кравченка не здійснилися, його ідея потерпіла крах: таким було реальне життя. І причина безперспективності діянь народників-просвітителів — в системі, яка панувала в Україні.Назва повісті «На розпутті» допомагає читачеві збагнути реальне становище, в якому опинилась українська інтелігенція, не знаючи, як діяти, що робити, як зблизитись з народом. Повість написана на реальному ґрунті. Серед молодих інтелігентів — люди різних напрямків, поглядів: Квітковський захоплюється ідеями Толстого, Пачинський — прибічник терористичних актів, Давиденко — «всеросійський» патріот, Келешинський життя розцінює як розвагу. Що ж до головних героїв, то ні Демид, ні Гордій не знають тих стежок, якими треба йти до народу. Програми їхні не чіткі, хоч в них стверджується головне: для досягнення мети необхідна довіра народу. Герої йдуть різними шляхами. Гордій, коли потрапив в безвихідь, кінчає життя самогубством, а Демид з села повертається знову до міста, організовує гурток інтелігентів-культурників, так і не осмисливши до кінця ролі великого вчителя на селі. Грінченко справедливо говорить про нереальність планів Демида і Гордія, які, як кажуть, одним порухом хотіли знищити прірву між мужиками і панами.У дилогії Б. Грінченко відійшов від теми інтелігентів-культурників і показав село «сам на сам»: у боротьбі з силами визиску воно зайшло в безвихідь.Вподовж свого життя письменник написав цілу низку оповідань, в яких на основі реальних конкретних випадків розповів про селянську дитину, її душу, її світ.Досить актуальний для того часу мотив звучить в оповіданні «Украла». Суть конфлікту простий: вічно голодна дівчина Олександра викрадає їжу в своїх однокласників. Письменник наділяє позитивними рисами сільського вчителя Василя Дмитровича, який зробив все для того, щоб Олександра не поповнила рядикаторжників.Серед цих оповідань на мене особисто незабутнє враження справило «Олеся». Це оповідання наскрізь пронизане патріотичним пафосом. Залишившись без батьків, Олеся зростає у світі переказів про героїчні походи козаків. Ці історії входили в душу дівчини, відкладалися в найпотаємніших куточках її серця, формували характер твердий і впертий.Зустрівшись з ворогом віч-на-віч, дівчина згадала дідусеві слова про священний обов’язок боронити рідну землю, а тому не вагалась — завела ворогів у болото і сама загинула.Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові.

З усього написаного я можу зробити висновок: Б. Д. Грінченко добре знав життя українського народу, а тому і відтворив його реально (його іноді звинувачували в крайньому реалізмі) на сторінках своїх прозових творів. І щоб там не говорили критики (а думки про прозу різні), прозові твори письменника збагатили українську літературу на перехресті двох століть.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна історична постать нерозривно пов’язана зі своєю епохою. Михайло Сергійович Грушевський — перший президент України, найвидатніший історик і вчений, інтелектуал зі світовим ім’ям — жив і діяв на Україні. 

Народився він 17 вересня 1866 р. в м. Холм у сім’ї педагога-славіста. Походив із давньої (відомої з XVIII ст.) родини священиків Грушів. 
Доля відвела йому 34 роки життя. Усе своє життя він вів боротьбу за державність і ґрунтовно робив свою роботу — писав історію і водночас творив її, обіймаючи найвищі державні посади. 
Політичну діяльність Грушевський розпочав у Галичині, де 1899 р. став одним із засновників 
Української національно-демократичної партії. У роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. У 1907 р. Грушевський організував і очолив Українське наукове товариство у Києві. У 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об’єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. 
М. С. Грушевський — автор понад двох тисяч наукових праць: «Історія України — Русі», 

«Нарис історії українського народу», «Ілюстрована історія України», «Початки громадянства», «Історія української літератури»; також Михайло Грушевський — один із редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України». Твори його намагалися будь-що вилучити з наукового обігу, а їхнього автора — з народної пам’яті. Відновлення української державності 1991 р. врятувало творчу спадщину М. Грушевського, висновки й передбачення якого, поза сумнівом, домінуватимуть і на межі XXI—XXII сторіч, поступово перетворюючись на ідейні засади та основу життя всього народу. 
Провідником у майбуття можна назвати наукову й політичну діяльність Михайло Грушевського, який, безперечно, є великим сином українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :   I. «Більше працював, ніж жив». (Борис Грінченко — письменник, наділений різнобічним талантом. Поет, прозаїк, драматург, критик, мовознавець, організатор видавничої справи. Ще в юні роки він пробував сили у різних жанрах, а своєю невтомністю і непосидющістю часом перевершував найпрацьовитіших українських літераторів. Про характер власної поетичної творчості сам Б. Грінченко писав: «Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні… Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія».) 
     II. Тематичне розмаїття ліричних творів. 
     1. Марність надій на швидке визволення. (Глибоким смутком пройнятий вірш «Доки?» Такий настрій викликаний трагічним становищем українського народу. У листах письменника до Христі Алчевської постає картина беззаконня і свавілля, знущання з селян. Про тяжке життя йдеться і в поезії:
     І так на світі живемо, 
     На плечах лихо несемо. 
     І доки будемо так жить? 
     Ніхто не скаже — все мовчить!) 
     
     2. Шлях до національного відродження. (Б. Грінченко усе життя працював на благо свого народу, свого краю. І працю він вбачає єдиним способом вирватися з неволі, здобути щастя і незалежність. У поезії «До праці» автор закликає: 
     Праця єдина нам шлях уторує, 
     Довгий той шлях і важкий, 
     Що аж до щастя і долі прямує: 
     Нумо до праці мерщій!) 
     
     3. Пейзажні та інтимні мотиви у поезіях Б. Грінченка. (Б. Грінченко захоплювався прекрасними пейзажами рідного краю. Світлим почуттям живе ліричний герой поезії «Під вербами». Він зачарований чудовим краєвидом: 
     
     Верби старі похилилися там, 
     В хвилях купаються віти; 
     Сонячним пишним промінням з небес 
     Річка й дерева облиті. 
     
Серце ліричного героя відчуває радість, тому що прийшло кохання: 

Дівчино! Хто вже побачив тебе, 

     Той не здола не кохати!) 
     
     ІІІ. Значення творчого доробку поета. (Б. Грінченко збагатив українську літературу численними віршами. Особливо цінними є збірки його поезій «Під хмарним небом», «Пісні та думи». Тяжких випробувань зазнав письменник, не щастило і його творам. За часів культу особи Сталіна вони були заборонені, а ім’я Б. Грінченка згадувалося лише в негативному плані. І тільки у 60-х роках XX століття твори письменника повернулися до нас.)