Збільшити або зменшити шрифт тексту : У своєму романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний вдало та реалістично змальовує вплив суспільства на долю людини, перетворення звичайного селянського хлопця-правдошукача на жорстокого та холоднокровного вбивцю. Читаючи твір кожен задумується над тим, ким насправді є головний герой: чоловіком, що лише шукав справедливість, або ж злочинцем, котрий тільки вигадував собі випрасовування. Я вважаю, що Чіпка є злодієм та вбивцею, адже в тих соціальних умовах, котрих зростав і жив парубок, він не міг стати іншим.Прикладом цього є ставлення дітей до Чіпки: ще будучи малим він вже відчував на собі всю несправедливість людей, терпів їх насмішки, що і зародило маленьку частинку ненависті і злості до оточуючих. Саме це і дає поштовх до найперших злочинів хлопчика. він спершу видовбує очі в образа, хоча й знає, що такого робити не можна: «Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа!» А згодом він спроможний зробити боляче іншій істоті, вбити її: «Як схопить горобеня, як крутне за головку…Не вспів оком моргнути, – в одній руці зостався тулубець, а в другій – головка». Ненависть у серці Чіпки з роками тільки зростала, і перетворювалася у неприязнь до рідною матері: «Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой злий же він був тоді! Ой лютий! Він би зміг, – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв,якби не баба…». На мою думку, він не мав права так себе поводити з нею, адже якою б не була Мотря, як би його не лаяла, вона – мати, котра бажала своїй дитині тільки добра, не досипала ночами, працювала з ранку до ночі, аби Чіпці було що з’їсти та що вдягнути. Коли ж той виріс, то слів подяки так і не промовив, а вчинив навіть навпаки: «Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір «сучкою» і нахвалявся побити…».Іншим прикладом того, що Чіпка був злочинцем є його сформоване ставлення до оточуючих. Вирісши, він вже не шукав правди чи справедливості, як раніше, а лише звинувачував у всьому людей, мріяв про помсту і обкрадав односельчан, начебто відбираючи своє, не бачачи в цьому кримінальності: «Добре діло вкрасти…Прийшов, узяв чуже – і в тебе є…». На той час Чіпкою правила сліпа помста, адже він винив як чесних осіб, так і панів, котрі наживались на інших, як паразити. Окрім цього, хлопець постійно шукав захисту у горілці, бо думав: нап’ється, й усе стане добре. Я гадаю, що все це призвело до найбільшого злочину: вбивства цілої родини з вісьмох чоловік. А якщо людина вбиває когось, то їй немає виправдовування, бо в яких би злиднях вона не існувала, життя іншого не має бути принесене у жертву безглуздому «пошуку правди».

Отже, Чіпка є злочинцем, адже протягом роману ми можемо спостерігати його шлях від правдошукача до вбивці, як психологічно обґрунтовує це автор.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мабуть, не вимолила мати долі своєму синові, не змогла захистити свою розумну дитину від жорстокої дійсності. А може, це доля сама його вибрала, щоб повести на жертовний вогонь за страждання народу, за приниження, зневагу? І юнак сміливо став на цю стезю, бо інакше він не зміг би жити. Життєва доля Павла Грабовського — це типова доля тих сотень і тисяч борців за свободу, яких переслідував і гноїв у тюрмах царський уряд, а творчість його — приклад служіння трудовому народові. Висланий у 1888 році на п’ять років до Сибіру, поет більше ніколи не повернувся до рідного краю, його ж поезії стали маніфестом життя таких, як він. Позбавлений сім’ї, рідної України, поет свою музу присвячує борцям за долю народу. Поет у літературі бачить дійовий засіб виховання у народу духу революційної свідомості і протесту. Увагу письменника привертають не мальовничі краєвиди, не власні інтимні переживання, а «люд без житнього шматка». 

Я не співець чудовної природи 

З холодною байдужістю її; 

З ума не йдуть знедолені народи,— 

їм я віддав усі чуття мої… 

Засуджуючи буржуазних естетів, Грабовський одстоював мистецтво ідейне, бойове. Стверджуючи, що життя — неминуча боротьба, поет закликає передових людей віддати всі сили «за окутий, пригноблений люд». Саме такими закликами пройнята поезія «Уперед». 

Уперед проти хижих порядків! 

Гине войник чи здобич бере, 

Він стежки протира для нащадків;— 

Його діло ніколи не вмре! 

Прообразами героїв-борців для Павла Грабовського були друзі по засланню, ті, що полум’яним словом будили народ і стали жертвами в цій боротьбі. Цикл поезій «До Н. К. С.» — це ніжна лірика захоплення жінкою-борцем, не схиляння перед «ясною красою», а гірка скорбота за тим, що так рано обірвалося життя дорогої людини. 

Зранку в холодну могилу 

Ти жертвою часу лягла, 

Без жалю загублено силу… 

А в мене пак гадка жила… 

Поезія «До Б. С-го» — це заклик до дружби й братерства між народами. Продовжуючи традиції Тараса Шевченка, поет вірить у торжество дружби в сім’ї великих народів. Вірш присвячений полякові Броніславу Сєрошевському, товаришеві по засланню. Сини двох братніх народів зійшлися на шляху революційної боротьби проти самодержавства

Героїка революційної боротьби відтворюється у Грабовського яскравими поетичними закликами: «Сміле слово — то наші гармати, світлі вчинки — то наші мечі», «За щастя для людини, за світло в чорній млі»… 

Поет вражає силою ліричної агітації. Коли читаєш його поезії, дивуєшся: де джерело наснаги цього слабосилого чоловіка? Що запалювало його на боротьбу? І відповідь одна — любов до України, до народу. Так хай же ця безмежна, жертовна любов до рідного народу запалює нас, покоління нової України, на справи в ім’я процвітання нашої держави. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Карпо

Старший син. Карпо був широкий у плечах, з батьківськими карими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті». Отже, Карпо — це грубий і черствий парубок. І чим далі він залишається у хаті батька, тим все більше і більше черствіє і грубіє хлопець. Але разом з тим серед селян Карпо виділяється рішучістю та великою силою волі. Та. Нажаль, ці позитивні задатки в його характері губляться у нескінчених родинних чварах. Ця щоденна гризня заглушує у ньому родинні почуття. Навіть доходить до того, що Карпо кидається на свого батька з кулаками і жене через село свою матір дрючком. Але в той же час це гарний чоловік і добрий батько. Карпо обороняє жінку від батьків. Отже, як ми бачимо, у цьому парубку переплітається ніжність і грубість, душевна доброта і черствість.
Карпо — це роботящий, гордий, суворий, але трохи незграбний парубок. Він любить дівчат, але не усіх, йому подобаються такі, щоб були гарні та з твердим і «брикливим» характером. Ось яку дружину хоче мати Карпо: «Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку». Карпо не відзначався повагою до старших від себе, він навіть осмілився підняти руку на батька. Із-за гордості, притаманною характеру Карпа, він навіть не вибачився перед батьком за свій низький вчинок. На початку твору Карпо виступає як позитивний герой, але поступово після одруження переходить на бік негативного, і в цьому йому, на мою думку, «допомогла» дружина.

Лаврін

Лаврін — молодший син Омелька Кайдаша. Він мав жваву, палку поетичну натуру, поважав батьків і, взагалі, старших від себе людей. Лаврін був схильний до ніжних почуттів. Веселій натурі парубка відповідала і його зовнішність: «Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брові, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало молодою парубочою красою». Коли він говорив з братом про дівчат, то казав, що візьме собі «гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Лаврін — це позитивний персонаж повісті, зовсім не схожий на свого брата.
Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Темні брові, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все дихало молодою парубочою красою» (Нечуй-Левицький).
Лаврін — дуже поетична, м’яка та добра душа. Душевна привабливість Лавріна передається і в його мові, поетичної та лагідної. Але Лаврін у родинному житті втрачає майже всі позитивні риси характеру, його душа черствіє, а мова стає грубою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Шкільні твори :

— Проблема служіння народові в історичній повісті В. Назарука «Роксолана»

— Знаковість постаті Роксолани

—  Природний розум і врода Роксолани — героїні повісті О. Назарука «Роксолана»

Біографія :

У 1873 році в селі Язловець народився майбутній письменник Осип Назарук, Доля щедро наділила його невичерпною творчою енергією, неабияким літературним талантом. І цс дало змогу Осипу Назаруку повести читачів у світ історичних героїв, де крізь століття наче перегукнулися ті. ким гордиться Галичина. — мудра Роксолана. хоробрий Ярослав Осмосмисл і Українські Січові Стрільці… З його іменем пов’язане видання «Вісника Пресової квартири У.С.С.. гумористично-сатиричних журналів стрільців «Бомба», «Самопал». «Самоохотник». щомісячника «Шляхи». Уже в 19І6 році з друкарні Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця О. Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а у Відні побачила світ його ж книжка «Над Золотою Липою». У тому ж 1916 році у Львові вийшла ще одна книжка — «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців», до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук. У період існування Західно-Української Народної Республіки Оснн Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли й ця «третя будова української державності» закінчилася невдачею і Галичина опинилася під гнітом панської Польщі, він емігрував за океан, у Канаду і США. Згодом у різних видавництвах Львова вийшла «Вчасна війна в північній Альберті». «Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція», «Галицька делегація в Ризі». «Спомини учасника». «Вибір звання». «Венеція. Катедра св. Марка». «Галичина І Велика Україна». «Замах на церкву». «Значіння партій» та інші книжки і брошури. У пресі він активно співпрацює майже до осганніх своїх днів. Помер Осип Назарук шІстдесятисемилітнім у 1940 році в США. Чимало з того. то він написав, залишилося в рукописах.

Додаткова біографія

Осип Назарук — публіцист, письменник, громадський діяч. Народився 31 серпня 1883 р. в м. Бучач. Тут вчився у гімназії. Згодом студіював право у Львівському та Віденському університетах. Його покликанням зі студентських років стала політика, водночас він шліфував публіцистичну майстерність. Результатом стала видана ще до 1914 р. низка брошур на політичні теми. Після вибуху Першої світової війни О. Назарук тісно пов’язав свою долю з Українськими Січовими Стрільцями і став їхнім літописцем. Був одним із організаторів “Пресової кватири” УСС. 1916 р. у Львові вийшла праця О. Назарука “Слідами Українських Січових Стрільців”, а у Відні побачила світ його ж книжка “Над Золотою Липою”. Донині ці видання залишаються одними з найважливіших і найавторитетніших джерел вивчення історії УСС. Того ж 1916 р. у Львові вийшла ще одна книжка — “З крівавого шляху Українських Січових Стрільців”, до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук. У цю “ілюстровану збірку оповідань і описів” він вклав багато праці як автор, редактор і упорядник. А роком раніше О. Назарук видав у Відні ”Співанки УСС”. Письменника постійно вабила історична тематика. Його погляд зупинився зокрема на двох яскравих постатях минулого — князя Ярослава Осмомисла та знаменитої Роксолани, а також помандрував у часи монгольських набігів. Першою вийшла до читачів у 1918 р. “українська повість з 12-го століття у двох частинах” — “Князь Ярослав Осмомисл”. Товариство “Просвіта” нагородило цей твір престижною “Михайловою премією”. Літературні критики відгукнулися на книгу О. Назарука по-різному. Полеміка між ними не припинялася кілька років. А читачі тим часом дуже активно розкуповували повість, її почали вивчати у школах. У цей період О. Назарук написав ще дві повісті — “Проти орд Чінгісхана” і “Роксолана”, однак видати їх не вдалося: на заваді став буревій політичних і воєнних подій, що охопив Україну. 30 грудня 1918 р. було утворене Управління преси та інформації УНР, очолити яке довірили О. Назарукові. Після повернення до Галичини у 1919 р. він керував Прес-кватирою Української Галицької Армії. Згодом із урядом ЗУНР емігрував до Відня, де видав свій “Конспект споминів з української революції” під назвою “Рік на Великій Україні”. В цій об’ємній книзі детально описував події від 5 листопада 1918 р. до 16 листопада 1919 р. Серед дійових осіб спогадів — В. Винниченко, С. Петлюра, інші історичні постаті. 1971 р. побачила світ і двотомна повість “Проти орд Чінгісхана”. Влітку 1922 р. О. Назарук виїхав з Відня до Канади і змушений був залишитися за океаном. У Канаді став відомий як співорганізатор гетьманського руху, а в США, куди переїхав у листопаді 1923 р., одна за одною видав свої книжки і брошури: “Тома Томашевський — піонер української преси в Америці”, “Іван Данильчук — найбільший український гуморист в Канаді”, “На спокійнім океані”, “Організаційний Отченаш”, “В лісах Альберти і Скалистих горах”, “В найбільшім парку Скалистих гір” та інші. Повернувшись до Львова, Осип Назарук у 1928 р. почав редагувати газету “Нова зоря” -католицький часопис. Виступав тут з публіцистичними статтями, кращі з них видавав брошурами. У 1930 р. побачила світ його доопрацьована протягом 1923 — 1929 рр. “історична повість з 16 століття” під назвою “Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця”. Також у Львові у різних видавництвах вийшли “Вчасна війна в північній Альберті”, “Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція” (обидві — 1929), “Галицька делегація в Ризі. 1920. Спомин учасника” (1930), “Вибір звання”, ”Венеція”, ”Катедра св. Марка”, “Галичина і Велика Україна”, “Гоги і магоги” (усі — 1934), “Ромаятерна. Вічний Рим — апостольська столиця” (1937), “Вражіння з Волині”, “В Будапешті» (обидві — 1938), “Замах на церкву”, “Значіння партій” (обидві — 1939) та інші. Статті О. Назарука публікували львівські часописи “Діло”, “Українське слово”, ”Свобода”, “Поступ”, “Шляхи”…

У пресі він активно співробітничав майже до останніх своїх днів. Помер Осип Назарук 31 березня 1940 р. в Кракові, куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Чимало з того, що він написав, залишилося в рукописах… Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. Після так званого “визволення” 1939 р. книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Ім’я О. Назарука зникло з літератури. Нині письменник і його твори повертаються до читача. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Свою Україну любіть,Любіть її во время люте,В останню тяжкую минуту,За неї Господа моліть!

Це слова великого сина України, який понад усе любив свій край, рідну землю — Україну — Тараса Шевченка. 24 серпня 1991 року відбулася значна подія для кожного українця. Здійснилася заповітна мрія українського народу жити у своїй державі. 

Мабуть, жоден народ не зазнав таких бід, які випали на долю українців. Україна, з її родючими землями вигідним географічним розташуванням, завжди була об’єктом посягань інших держав: Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Туреччини, Румунії. Кожний завойовник будував свої плани щодо неї. Найперше вони зводилися до знищення в українців українського духу, культури. Українцям постійно насаджували чужі мови культури, релігії. Приміром, згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 року про заборону української мови.   Український народ, який віками жив на рідній землі, примусово вивозили на чужі землі. А на українські землі приходили загарбники. Минав час. Змінювалися поневолювачі. Останнім катом став СРСР. Ця величезна система 70 років продовжувала справу попередників, а головне — русифікація українців. «Українська мова? Та немає такої — є мова братніх народів. Український народ? Та немає такого — є великий радянський народ. Комуністична система у 1932 — 1933 рр. вкотре намагалася знищити український народ (понад 10 млн українців померло від голоду).

Як рослина не може рости без коріння, так і людина не може жити без Батьківщини.

Бог подарував нам Україну- щедру землю, ніжну пісню, солов»їну мову.Моя Україна- це й працьовитий і талановитий народ. А я лише маленька частинка його.

Я люблю свою рідну землю. Цієї любові вчить мене Т. Г. Шевченко, безсмертний кобзар. За свою синівську любов Шевченко платив довгими роками заслання, поневірянням на чужині, за неї готовий був «душу погубить».

Отже, любити Україну ми повинні завжди: і в щасливі дні, і в години нещасть

А скільки славних синів і дочок України віддали найдорожче — своє життя, відбули значну його частину у в’язницях, концтаборах, борючись зі страшною машиною тоталітаризму. Як Василь Стус, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл. І тут мені хочеться згадати ім’я незабутнього Володимира Івасюка. 1979 року, коли йому було лише 30, його жорстоко вбили. На його творчість було накладено заборону на цілих десять років. Я думаю, В.Івасюк, так само, як і В.Стус, Л.Лук’яненко, став жертвою комуністичної системи. Так само обірвалося життя Василя Симоненка. Уже в наш час за українську пісню було вбито талановитого композитора Ігор Білозір.

І ось 1991 року, нарешті, дочекалися — впала радянська система. У 1991 — 1992 рр. українці почали повертатися до свого минулого, усвідомлювати, який вони славний, давній народ, яка тяжка й славна їхня історія.

Відкриваю журнал «Радянська жінка» 1991 — 1993 років. Статті вражають глибоким патріотизмом. Минають роки. Незалежній Україні вже 16 років. Хто тоді, у1991 — 1993 роках,

Міг подумати, що через 16 років Україну знову зігнуть. Це справжня трагедія. Як можна, щоб на українських каналах ведучі говорили чужою мовою? Навіщо стільки демонструвати американських, російських фільмів, які несуть зло, насилля? Українських фільмів просто не існує. Чому Росія запрошує наших талановитих акторів, таких як Богдан Ступка, зніматися у російських фільмах. «Тараса Бульбу» Україна не може зняти, а Росія — ще й як! Сьогодні українських співаків, артистів майже не чути. Все заполонила російська естрада.

Цього року побував у Тернополі. Походивши вуличками цього славного міста, дійшов висновку, що Тернопіль — це патріотично налаштоване місто. Вслухаймося в назви вулиць: Я.Стецьків, С.Бандери, Д.Шухевича. Проходжу повз рекламний плакат: Всеукраїнський тур Ані Лорак. А внизу наклеєно текст: «Українські артисти на українській сцені співають тільки українською мовою, або не співають взагалі!» Коли я прочитав, мені захотілося зааплодувати. Молодці! Тернопіль — справжнє українське місто!

Сьогодні Україну треба відроджувати, починаючи з духовності, добра, повертаючись до своїх витоків. У державі повинна бути спеціальна національна програма, тільки не папері, словах, а на ділі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Образ біблейського Пророка Мойсея цікавив Івана Франка ще в юності. Тому не дивно, що мотиви пророчої самозреченості присутні уже в «Каменярах», уряді віршів збірників «З вершин і низин» і «Мій Ізмарагд».Працюючи над поемою, Франко використав багатющий історико-культурний матеріал з життя древніх євреїв, досконально вивчив їх міфологію, релігію, історію, географію.Робота над поемою йшла досить швидко, так як біблейська тема осмислювалась і опрацьовувалась до національної культури, історії і психології рідного народу.Твір, на мою думку, досить складний для сприйняття. Сам Франко в передмові до другого видання поеми визначив так її тему: Мойсей помер тому, що народ не визнав його. Це, як бачимо, не біблійна тема, хоч і побудована на біблійних мотивах.Я спочатку не зовсім зрозуміла сюжет поеми. Перечитала її вдруге, потім втретє..і І ось що виявилося: в поемі відчутна двоплановість у висвітленні подій — біблійний матеріал передається реалістично. Мойсей — це перша сюжетна лінія. Друга — український пророк Іван Франко, оточений лінивими і байдужими до долі рідного краю і онуків своїх. Він простягає до нас руки з минулої епохи, волаючи: «Встань! Прокинься! Пробудись!»Мені так здалося, що, описуючи трагедію Мойсея, якого не прийняв народ, І.Франко мав на увазі і свою трагедію. Ми знаємо з біографії, що Іван Якович не знав у житті ні спокою, ні достатку. Він прагнув вирвати український народ з того стану, в якому той знаходився. Гадаю, що думку мою підтверджує «Пролог», в якому два настрої. З одного боку, відчутний біль і сум за талановитий народ, а з другого боку — тверда віра в світле майбутнє народу:Та прийде час, і ти вогнистим видомЗасяєш у народів вольнім колі…Щоб зрозуміти дальший зміст поеми, необхідно добре знати біблійну її основу. Франко не розповідає всього про життя Мойсея, про наближення ізраїльтян до Палестини.У першій частині поет розповідає про депресію євреїв. Мойсею вподовж 40 років «доводиться утримувати в євреях ентузіазм у пошуках обітованої землі, аж поки не виросло молоде покоління. Йому нелегко вести бесіду з тими, хто не бажає тривалої праці й терпіння заради високих патріотичних ідеалів. Проти нього повстають Датан і Авірон. Настає момент, коли юрба діє всупереч здоровому глузду.Мойсей ігнорує ухвалу відступників, іде до священного каменя, щоб знову промовляти перед народом.Він розповідає людям, як дерева обирали собі короля. Притча має алегоричний зміст і закликає громаду пробудитися, бо Ієгова вибрав для єврейського народу іншу долю— бути охоронцем людської духовності, і цим належить пишатися.Датан звинувачує Мойсея в зраді. Мовляв, він вирвав євреїв з Єгипту тоді, коли ті зростали кількісно і могли перемогти єгиптян. Мойсей намір Датана називає безумством і виражає впевненість у тому, що євреї за ним підуть на схід. Проте Юрба не сприйняла Мойсея і прогнала його в пустелю.Мою увагу привернула друга частина поеми. Вона цікава тим, що в ній письменник показує людину сам на сам з собою. Ми часто потрапляємо в такі ситуації і роздумуємо над своїм життям. Щось переглядаємо, щось відкидаємо, щось плануємо… Так і Мойсей, залишившись самотнім, веде боротьбу з собою.Він думає над вчинком Датана, в діях якого вбачає і позитивне, і негативне. З одного боку євреї, збільшуючись кількісно, могли скинути з себе єгипетське ярмо і стати володарями краю, з другого боку, він не думає над тим, що фараон ніколи не допустить сплеску єврейства. Датан, думає Мойсей, не бере до уваги психології раба; не розуміє того, що рабство не об’єднує, а розділяє людей.Чого не міг збагнути Датан, передбачив Мойсей. Він застерігає єврейство в зв’язку з тим, що вони не поважають своїх пророків, а значить, не мають права на щасливе майбутнє. Про це раніше писав Шевченко:Схаменіться, будьте люде,Бо лихо вам буде.Як і Мойсея, І. Франка переповнює почуття любові до українського народу, якому він віддає, по суті, своє життя:Я без вибору став твій слугаЛиш з любові і туги.Коли я читала поему, то думала над тим, що Франко по-філософськи осмислює питання свободи особистості для виховання національної гідності. Він ніби звертається до нас, сьогоднішнього покоління, і просить піднести і очистити свої душі, запалити їх священною любов’ю до України, до її народу.Мойсей жаліється на свою самотність, а я поряд з ним бачу Франка. Скільки йому довелося пережити, відбиваючись від «сідоглавих». І, думається, з цього можливий лише один висновок: чим вищий дар митця, тим менше він зрозумілий народові. Х
іба не так було з поетами — шістдесятниками?!Найсамотніша людина тоді, коли стає на суд з вічністю Голос сумніву, запізніле каяття, що роздирає душу відтворив Франко в діалозі Мойсея з Голосом. І тут знову чуємо Франка. Чи любив він народ український, свою Україну? Безумовно, його завжди гнітило її «одвічнеє страждання», бо він був сином народу, мужиком. Та в той же час (як це сьогодні актуально!) Франко відверто признавався, що не любить у ньому (народові) лінощів, рабської покори, байдужості до майбутнього, незнання своєї історії та небажання вчитися в неї.Ось і Мойсей задає собі цілий ряд питань: чи спроможна Юрба без предводителя будувати своє майбутнє? Чи може вона піднятися до рівня пророків своїх? Чи потрібно пророкові картати себе за те, що тебе не зрозумів народ? Він, сягаючи оком в майбутнє, вбачає, як в тій будівлі, яку він споруджував все життя, деякі деталі поступово її розхитують. Азазель, скориставшись цими сумнівами Мойсея, хоче знищити його віру в Бога, у вищу місію Ізраїлю. Дух залякує пророка. Мойсей же чекає зустрічі з Ієговою. Від нього він хоче почути оцінку свого життя. Мойсей помирає, але зерна віри в свободу, посіяні ним, підхоплюють його учні і досягають успіхів. Смерть посіяла в людей віру, з натовпу вони стають народом. А коли народ єдиний, то перемогу він здобуде.Читаєш ці рядки і проникається великою повагою до Франка. Він справді геній. Тільки геніальна людина могла передбачити ті катаклізми, які переживає сьогодні український народ на шляху до створення своєї могутньої державності.

Але ще одне впадає в душу. Думаю, що зерна Мойсея, повинні полонити душу кожного: ти посланий на цю землю пророщувати зерна. Коли кожен з нас зрозуміє це, можна будувати майбутнє.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Григорій Петрович Чубай народився 23 січня 1949 року у с. Березини Червоноармійського р-ну Рівненської обл.. Закінчив Козинську середню школу. Ще школярем друкувався у республіканському журналі. Намір вступу до Київського університету у 1967 році закінчився на здачі документів, за антирадянську крамолу, яку жартома проголошували в університетському гуртожитку сімнадцятирічні абітурієнти, був навіть недопущений до вступних іспитів, зате отримав майже по життєво приставлених до себе „опікунів КДБ», котрі не спускали з нього свого всюдисущого ока, навіть і після смерті. Всі спроби вступити до українських вузів були марними. Переважно на останньому іспиті Грицько отримував „двійку», у творі, який був написаний ним при вступі до Львівського університету все-таки була знайдена помилка у вживанні „у» чи „в», про що ще можна було і посперечатися. Але, як мовиться, музика грає тому, хто платить…Працював деякий час на Рівненському радіо, поки не „засікли», у 1968 році приїхав до Львова вже з готовим „Вертепом». Тоді ж В’ячеслав Чорновіл називає його видатним поетом України.Арешти 1972 року не обминули і Грицька. Обшук в будинку дружини Галини на Погулянці. Кількаденне перебування в КДБ по вул. Миру спричинили до глибокої депресії, а виснажлива фізична праця вантажника – до розладу здоров’я. Важкі матеріальні умови змусили Григорія Чубая працювати деякий час і на будовах Сибіру, що майже цілковити зруйнували його і без того розхитане здоров’я.У 1979 році Григорій Чубай блискуче здає іспити до Літературного інституту ім.. М. Горського, що у Москві, котрий на відміну від рідних українських вузів одразу збагнув, якого студента буде мати. Вчився у семінарі А. Жигуліна, що назвав його найсильнішим у своєму потоці.

Виклику на весняну сесію Григорій не дочекався. Він помер студентом третього курсу…Був прекрасний сонячний день 16 травня 1982, день, котрого не побачив Грицько Чубай.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іванченко (справжнє прізвище — Іванова) Раїса Петрівна — українська письменниця, кандидат історичних наук з 1967р.

Народилася 30 листопада 1934р. в м. Гуляйполе, тепер Запорізької області.

1957 року закінчила історичний факультет Київського університету. Була на журналістській роботі: у червні — жовтні 1957 року — завідувач відділу інформації редакції газети «Молодь України», у 1957–1965 роках працювала в редакції іномовлення Українського радіо.

1966 року стала членом КПРС.

1967 року закінчила аспірантуру Київського університету. Того ж року захистила кандидатську дисертацію «Місце Михайла Драгоманова у суспільно-політичному русі Росії та України в другій половині 19 століття».

За публікації, присвячені Михайлові Драгоманову, зокрема повість «Передчуття весни» (1970), монографію «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина 19 століття)» (1971), роман «Клятва» (1971), зазнала критики партійного та радянського керівництва.

Від 1967 року викладала в Київському університеті: у 1967–1987 роках — асистент, старший викладач, доцент кафедри історії України, у 1987–1993 роках — доцент кафедри історії народів Росії.

Від 1994 року — доцент, від 1996 року — професор кафедри теорії та історії культури України Київського інституту культури (нині — Київський національний університет культури і мистецтв).

Від 1996 року — професор і завідувач кафедри суспільних наук Київського міжнародного університету.
У 1994–1996 роках була головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Від 1998 року голова благодійного братства святої княгині Ольги при Українській православній церкві Київського патріархату.

Раїса Іванченко захоплюється малюванням і вирощуванням помідорів.

Творчість

Друкується від 1957 року.

Автор книг:

«Клятва» (1971),

«Любити не просто» (1976),

«Не розминайсь із собою» (1980),

«Гнів Перуна» (1982),

«Золоті стремена» (1984),

«Зрада, або як стати володарем» (1988),

«Сіті життя і смерті».

Історична повість «Передчуття весни» (1970) та роман «Клятва» (1971) — про життя і творчість Михайла Драгоманова.

Збірки повістей і оповідань «Любити не просто» (1976) і «Не розминись із собою» (1980) присвячено морально-етичним проблемам сучасності.

Своєрідною тетралогією про Київську Русь, її міжнародні зв’язки є романи «Гнів Перуна» (1982, 1985), «Золоті стремена» (1984), «Зрада, або Як стати володарем» (1988) та «Отрута для княгині» (1995). З їхніх сторінок постають образи видатних державців Діра і Аскольда, Рюрика, Олега, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Олександра Невського, відомих мислителів Нестора Літописця, Іларіона, Кирила і Мефодія та ін.

Окремі твори Раїси Іванченко перекладено російською і вірменською мовами.

Автор циклу радіопередач «З історії української державності» (1993–1994, 2001), «Історія без міфів» (2001–2003) та ін.

За участі Іванченко підготовлено кілька історико-документальних телефільмів: «Драгоманов», «Титан», «Історія Чорноморського флоту» (усі — 1995) та ін.

БІОГРАФІЯ :

Іван Семенович Левицький народився в містечку Стеблеві, тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині в родині священика 25 листопада 1838 р. Перші знання отримав від батька, який навчав грамоті селянських дітей. У 1845р. майбутній письменник розпочав навчання в дядька Є. Трезвинського, вчителя Богуславського духовного училища, а 1847р. вступив до Богуславського духовного училища. По закінченні у 1853 р. Богуславської бурси він вступив до Київської духовної семінарії. 
      Після духовної семінарії вчителював у Богуславському духовному училищі. 
      

У 1861 р. І. Левицький вступив до Київської духовної академії, закінчивши її дістав призначення на посаду вчителя російської словесності в Полтавській духовній семінарії. 
      Перша повість «Дві московки» була написана в 1866р. Письменник переїхав до Каліша, де працював учителем гімназії. У 1867 р. він перевівся на педагогічну роботу в Седлець. 
      За сприяння Пантелеймона Куліша у львівському журналі «Правда» у 1868 р. під ім’ям Іван Нечуй були надруковані повісті «Дві московки», «Причепа», оповідання «Рибалка Панас Круть». 
      Наступного року вийшло оповідання «Рибалка Панас Круть». І. Левицький подорожував Швейцарією, а 1873 р. переїхав на педагогічну роботу до Кишинева. 
      

У 1874 р. у Києві видано збірку творів, куди увійшли роман «Хмари», оповідання «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Запорожці». 
      У 1876р. написані повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», 1878р. — повість «Кайдашева сім’я». 
      1880р. І. Левицький відвідав могилу Т. Шевченка, написав про нього нарис. Наступного року була створена повість «Старосвітські батюшки та матушки». У 1884 р. письменник виїхав на лікування в Карпати, написав оповідання «Чортяча спокуса». У зв’язку з постійним наглядом поліції І. Левицький змушений залишити педагогічну діяльність і переїхати в 1885р. до Києва. 
    

  Протягом 1886—1893 pp. ним створені повість «Пропащі» легенда «Скривджені й нескривджені», повість «Над Чорним морем», оповідання «Афонський пройдисвіт», нарис «Українські гумористи і штукарі», повість «Навіжена», оповідання «Вітрогон», повість «Поміж ворогами». 
      Історичний роман «Князь Єремія Вишневецький» (вперше надрукований у Харкові 1932 р.) був написаний у 1896—1897 рр., водночас були надруковані повість «Не той став», оповідання «Старі гультяї». 
      У 1903р. створені повісті «Неоднаковими стежками», «На гастролях в Микитянах», оповідання «Гастролі», 1906р. — написані стаття «Українська поезія», оповідання «Київські прохачі», нарис «На Дніпрі» та інші. У 1908р. —оповідання «Біда бабі Парасці Гришисі», «Біда бабі Палажці Солов’їсі» (надруковані 1909 р.) 
      Протягом 1910—1914 pp.. І. Левицьким створені оповідання «Вольне кохання», «Телеграма до Ірицька Бинди», нариси «Сільська старшина бенкетує», «Апокаліпсична картина в Києві», «Мар’яна Погребнячка й Бейліс», «Уривки з моїх мемуарів і згадок». 
      Письменник помер 15 квітня 1918р. у Києві, похований на Байковому кладовищі. 
      У Стеблеві 1960 р. відкрито літературно-меморіальний музей письменника. 
     

 І хоча творча спадщина І. Нечуя-Левицького нараховує не один том, візитною карткою письменника стала повість «Кайдашева сім’я», вперше надрукована 1879 року в десяти номерах львівського журналу «Правда». У тому ж році повість вийшла у Львові окремою книжкою. Автор двічі звертався до царської цензури, але дозволу надрукувати твір у Росії не одержав. Лише 1886 року було дозволено надрукувати «Кайдашеву сім’ю» з деякими змінами. Цензурі не сподобались початок і кінцівка твору, адже в першій редакції повість розпочиналася не нейтральним описом красот природи, а прозорим порівнянням славного козацького минулого України з сучасною авторові дійсністю: «Вся Канівщина од самого берега Дніпра вкрита крутими горами, але ніде нема таких крутих та густих гір, як на полуденній стороні Канівщини, де річка Рось наближається до Дніпра, де вона прорізує гори… Глянеш з корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького, і по обидва боки Росі земля ніби схопилась пухирями та бульками, ніби вона кипіла, клекотіла і тільки що простигла… 
      Скрізь понад Россю стоять круті пари, як висока покрівля хат… На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безяічними могилами похована українська воля. Вся країна без лісу, гола, спустошена». Такі думки, зрозуміло, не могли сподобатись цензурі. 
    

  Друга редакція завершується тим, що груша всохла і між сім’ями настав лад. А в першій редакції груша продовжувала розростатись, провокуючи все нові й нові сутички між Кайдашами. Нещадному винищенню підлягли ті місця твору, в яких пиєьмен: ник висміював ченців, попів і церкву. Отже, внаслідок компромісу з цензурою з тексту було вилучено 25 уривків. 
   

   За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість, в якій змальовується життя українського села в перші десятиріччя після скасування кріпацтва. Повість вийшла майже через два десятиріччя після реформи 1861 року й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя селян, непомірні податки, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян, яких внаслідок їхньої неосвіченості й недосвідченості в громадських справах було легко обдурити, підкупити й роз’єднати, як це сталося в історії з жидом Берком. Важливою проблемою було і пияцтво селян, відсутність культурного, духовного дозвілля. Разом з тим І. Нечуй-Левицький звернувся у своїй повісті і до питань одвічних: добра й зла, кохання, сімейних стосунків, взаємин батьків і дітей, проблеми людської гідності та свободи, віри в Бога, моралі та авторитету в громаді. Слід також додати, що реалістичності твору додає той факт, що окремі персонажі твору мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками і колотнечами, мали Мазурі й реальних багатих сватів — Довбушів. 
    

  Вперше з Кайдашами ми зустрічаємось за роботою: Омелько майструє в повітці, а сини Лаврін і Карпо на току поправляють місця для стіжків, стара Кайдашиха порається в хаті. Тобто перед нами звичайна селянська родина. Ситуація починає загострюватись після того, як Карпо одружується з Мотрею. Бо Кайдашиха сподівається, що з приходом у дім невістки може вже й відпочити на старість, але запальна («серце з перцем») Мотря не збирається ставати наймичкою. До того ж поява молодої сім’ї викликала суперечки між батьками й дітьми за власність, розбудила егоїстичні інстинкти та пристрасті героїв. Звідси й розпочинаються конфлікти між Кайдашихою та Мотрею, поступово до «воєнних дій» втягуються чоловіки: Кайдаш і Карпо, а після одруження Лавріна з Малашкою конфлікт стає нескінченним. 
      Стосунки в родині Кайдаша пояснюються не лише особливостями характерів героїв, а й умовами, в яких живе село після скасування кріпацтва. 
     

 І. Нечуй-Левицький широко користується різними прийомами та засобами зображення комічного: від комічних сцен до образних специфічних висловів. Причому гумор має різні відтінки — від добродушного жарту до їдкої сатири. Читаючи «Кайдашеву сім’ю», ми з перших же сторінок бачимо, що гумор повісті породжений самим життям цієї родини, невідповідністю між великою енергією персонажів і дрібною метою, на: яку ця енергія витрачається. І. Нечуй-Левицький виявив себе великим майстром у доборі різноманітних і дуже влучних прийомів гумористичного зображення, наприклад: використання комічних ситуацій, сцен (Мотря з курячими яйцями в пазусі на горищі в Кайдашихи, помилкове залицяння ченця до баби Палажки, поїздка Кайдашів на розглядини на Западинці тощо), вони нагадують народні анекдоти або навіть невеличкі інтермедії; широке вживання комічних діалогів (Карпо і Лаврін розмовляють про дівчат і вибір майбутніх дружин, розмова Кайдашихи з малими дітьми Балашів під час оглядин тощо); використання кумедних описів («В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горщику; підіймаючи затужавілий вершок угору…»); застосування контрасту або невідповідності між піднесеним, героїчним характе-1 ром розповіді й тими дріб’язковими, нікчемними вчинками героїв, про які йдеться; вживання різних етилів мовлення («Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…»; «В тебе, Лаврін, молоко на губах не обсохло, а ти брехню завдаєш преподобним жонам»; «Пом’яни, господи, раба божого Омелька, та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще тую, що телятиною обшита… Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах…»); вживанню незвичайних епітетів, смішних і дотепних словосполучень та елів («видроока Кайдашиха», «пані економша». Мотря тримала за пазухою «делікатний крам» — яйця; Кайдашиха вдарилася у Балашга об одвірок і зробила, на очіпкові «правдиві Западинці»; «свекрушище» тощо); введення автором у текст жартівливої народної пісні, при чому досить грубої, наприклад, спів Мотрі на зло лихій свекрусі; використання жартівливих народних прислів’їв, приказок фразеологізмів (Лаврін говорить Мотрі: «Хіба ж ми просилитвою курку на наше сідало? Чи шапку перед нею здіймали, чи що?»; у Meлашки, коли вона місила тісто, «дядьки з носа виглядають»; Кайдашиха запросила бабу-знахарку до хворого чоловіка, а та так загоріла на жнивах, що Маруся подумала: «Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка»). 
    

  Говорячи про народний мовний колорит твору, слід окремо зазначити, що повість І. Нечуя-Левицького справедливо називають енциклопедією народознавства: настільки точно він описав побут української родини, красу народних обрядів, традицій, звичаїв, одягу, ремесел. Хоча при цьому письменник і не вдається до детального опису весілля, народин, хрестин, похорону. Це новий крок у розвитку української літератури, бо автор прагне дослідити психологію породженого пореформеною епохою селянина-індивідуаліста, засудити його егоїзм. «Кайдашева сім’я» — твір дуже цікавий та важливий своєю проблематикою. До головних проблем, безперечно, автор відносить проблеми виховання, взаємини батьків і дітей. Він з сумом констатує, що колишні патріархальні традиції покори та глибокої поваги до батьків поступово втрачаються українцями. З подачі старої Кайдашихи Лаврін і Карпо зневажають Кайдаша, не цінують його праці. Це пізніше призводить до того, що Карпо піднімає руку спочатку на батька, а потім і на матір. Так само не має поваги до старших і Мотря: гримаючи на рідну матір, вона вважає себе вправі кричати і на свекруху, і на свекра. Причиною цих трагічних наслідків автор вважає багаторічне кріпацтво, яке виховало в Кайдашисі облесливість у розмовах, фальшиву манірність, прагнення почванитись перед біднішим, зневагу до оточуючих, дріб’язковість, а в Кайдаші прагнення «топити» всі негаразди, у тому числі сімейні, в чарці. Молодше покоління також більше думає не про духовні цінності, а про можливість якнайшвидше розбагатіти. Тут також не останню роль грає суспільний лад, який привчає до думки, що вартість людини вимірюється розмірами її хати, городу, саду. А значить, гарні будь-які засоби збагачення. Головне — досягти своєї мети. 
   

   Творчість І. Нечуя-Левицького становить важливий етап у розвитку українського реалізму. Вона характеризується інтенсивними ідейно-естетичними пошуками письменника, порушенням злободенних соціальних і морально-етичних проблем. До появи повістей Нечуя-Левицького український читач був знайомий хіба що з прозовими творами Григорія Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка. Підхопивши все краще з їхніх традицій, автор «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім’ї» замість оповіді, яка велася від імені героя, утверджує об’єктивно-епічну розповідь, що створювала ширші можливості для всебічного моделювання дійсності. Впадає в око така своєрідність його реалізму, як показ впливу соціального середовища на формування особистості. Утверджуючи високі моральні ідеали, письменник беззастережно осуджував ті соціальні умови, які спотворювали, калічили сутність людини. У його повістях і оповіданнях завжди присутнє протистояння цільної особистості й здеморалізованих покручів, причому весь пафос творчості спрямований на утвердження духовно багатої людини. Різноманітна темами й жанрами проза Нечуя-Левицького є яскравим свідченням активного втручання українського письменства в суспільне життя, його ідейно художнього «вирівнювання» з літературами інших європейських народів. 
       
      ОСНОВНІ ТВОРИ: 
      Романи «Причепа», «Хмари», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Запорожці», «Кайдашева сім’я». 
       
      ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА: 
      1. Погрібний А. Всевидяще око України — І. Нечуй-Левицький // Погрібний А. Класики. Не зовсім за підручником.— К., 2000. 
      2. Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я: Посіб. для 10 кл./ Авт.-уклад. В.В. Паращйч— X., 2000. 
      3. Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуя-Левицького.— К., 1969. 4. Міщук Р. Співець душі народної.— К-, 1987. 

Коли мій син приносить зі школи незадовільну оцінку, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв. 

Син видушує із себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побігла. 

Мені цікаво, як швидко побігла вчителька, але я гашу свою цікавість і суворо кажу, що так робити не можна. 

Бабуся говорить онукові, що його батько ніколи так не робив, приносив додому тільки відмінні оцінки. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях. 

У дядька Матвія був найвищий пліт (огорожа), найзліший собака і найсмачніші яблука. 

Я нізащо б не поліз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова, у котру були закохані всі хлопці, серед них і я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжні й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг Дядько Матвій. Усі однокласники розбіглися, а я заліз на найвищу гілку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвій досхочу почастував мене кропивою, і я цілий день «вимокав» у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пішла тоді від садка. Оля ж не могла втратити одного із своїх вірних васалів, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильності то зодного, то з іншого боку. 

Вона подружилася з Сонькою з нашої компанії, і я туди не міг поткнутися, відчував себе самотнім і нещасним. 

А тут ще захопився «Тарасом Бульбою» М. Гоголя. Читав навіть на уроці, за що учитель математики Павло Степанович поставив мені «незадовільно». 

Я уявив себе запорожцем на баскому коні, зі зброєю. Як я приїжджаю до школи, всі вчителі переді мною навшпиньки, а учні дивляться із заздрістю. Оля просить її простити, а я, байдужий і гордий, не вибачаю і їду. 

Разом зі мною вчився син лісника Василь Кологойда. У них удома було багато звірів — лисиця, вовченя, заєць, їжак і вуж Микитка, який відгукувався на своє ім’я. Якось Василь приніс вужа у пазусі, вчителька поцікавилася, що там у нього. Хлопець сказав: «Микитка», — а той і визирнув. 

Ніколи ми не думали, що жінки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят і лякав цим дівчат. Мій друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всім похвалився, що я теж можу брати до рота жаб. 

Довелося мені тренуватися на пуголовках, хоч і противно було. Наступного дня ми вишикувалися біля шкільних воріт, очікуючи дівчат, щоб показати їм наше вміння. Ось і Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом підходить завуч, вітається до всіх, а я тільки очі вирячую. Питає, чому не відповідаю. Язик мій не витримує, розпрямляється, і я ковтаю жабеня. На кілька днів стаю героєм усієї школи. А ночами інколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі? 

Не знаю, чому дорослих не чіпали собаки, барани, коні. Варто ж мені було з’явитися на вулиці, як скаженів найсмирніший пес, зривався з ланцюга і гнався за мною. 

У нас була молода й красива вчителька Галина Іванівна. Як ми хотіли звернути її увагу на себе, як хотіли стати дорослими, щоб запросити в кіно й сидіти поруч із нею! 

З усіх учителів ми найбільше боялися завуча Павла Степановича, який викладав у нас алгебру. 

Коли він ішов подвір’ям, то вгамовувалися найбільші забіяки. Найтяжчою карою у нас вважалося, коли викликали до нього в кабінет. Він ніби не помічав учня, а той не знав, де подітися із сорому. Ніколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе від того ще гірше. 

Я ніяк не міг зрозуміти алгебри, уявити, як можна додавати чи множити не цифри, а букви. 

Якось за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав мені зайти до нього. Я боявся, але завуч, на диво, був привітний, сказав, що він теж колись не розумів алгебри. Пояснив ще раз докладно матеріал, і мені все стало ясно. З того часу вчитель не здавався мені таким суворим, але й поважав я його не менше. 

А от Віктора Михайловича, нашого класного керівника, ми не боялися зовсім, зате дуже любили. Він був нам старшим товаришем, умів зацікавити, запалити найнуднішою, здавалося б, справою. 

Якось він навіть допоміг нам виграти бій у сніжки із шестикласниками. 

Віктор Михайлович знімав кімнату в Миколиних батьків, які всіляко його підгодовували. Він щоранку робив зарядку й обливався холодною водою. А ще був безнадійно закоханий у Галину Іванівну. 

Усе було б добре, але у Віктора Михайловича з’явився суперник — знаменитий сільський парубок Федір Бурлака, машиніст паровоза. 

Треба було щось робити. Виручили артисти, які приїхали до нас із виставою. Ми принесли зіпсовані яйця, підстерегли Федора, коли він ішов до клубу, й обкидали його.

 Парубкові довелося тікати додому, а Галина Іванівна, не діждавшись Федора, пішла на виставу з Віктором Михайловичем. Через місяць вони одружилися. 

Наші батьки були скупими на ласку, обережними на похвалу. Частіше лаяли й били, але чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти? 

Нарешті прийшли довгождані літні канікули. Можеш робити все, що тобі заманеться — ганяти лісом, їздити на конях, робити набіги на чужі садки й городи. 

Увечері прийдеш утомлений, повечеряєш окрайцем хліба з молоком — і спати! 

Літні канікули найтісніше пов’язані з річкою. Мені здається, що люди, які виросли біля світлих веселих річок, не можуть бути злими або похмурими. 

Ранньої весни ми бігали дивитись, як скресала крига, інколи навіть каталися на крижинах. Після сніжної зими ранньою весною село заливала повінь. Дорослим — клопоти, а дітям — радість. Хіба не цікаво поїхати вулицею на човні! Ми навіть у морський бій ходили на хлопців із сусідньої вулиці! 

Річка наша — чиста і весела. У прозорій воді видно рибу. Безліч раків водилося в норах кручі під водою. Ми брали відро і йшли із братом Сергієм печерувати раків. Я пірнав, знаходив нірку, просовував туди руку й хапав рака зверху, щоб він не схопив клешнею. Брат складав їх у відро. Єдине, чого боявся — натрапити на гадюку. Набралося вже майже відро раків. І раптом, відчувши у норі щось холодне й слизьке. Я кулею вилетів із води. Мабуть, у мене був такий вигляд, що братик з переляку побіг і перекинув відро. Ми озброїлись кийками, подивилися добре — гадюки не було. Зібрали раків, Сергій пішов набрати у відро води й… воно впало та втонуло. Лізти у воду я вже не наважився. От Сергіїще! Хоч це він втопив відро, мама лаятиме мене, бо я ж старший, а старші за все відповідають. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Блакитна дитина — це янгол, яким змалювали батька в дитинстві мати й бабуся. Насправді він був звичайним хлопцем, і в його шкільному житті було багато пригод — веселих і не дуже. Батько згадує, яким він був у віці свого сина, й краще розуміє свою дитину. 

Окрім бешкетів та розваг, Толик помічає у житті важливі речі й цінує їх: вміння мріяти, товаришувати, відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й справедливості, тонке відчуття краси природи, її благотворного впливу на людину, почуття гумору.