Збільшити або зменшити шрифт тексту : 1654 рік. У подільському селі біля замку Буша збирається загін козаків, щоб виступити на заклик Хмельницького проти ляхів, які знущаються над українським людом. Матері, жінки, сестри, старі прощаються з рідними. Похід благословляють у церкві. Свиридиха, у якої від рук шляхти загинула вся сім’я, окрім одного онука, роздає зброю, інші — їжу, амуніцію. 

Мар’яна, дочка сотника, нудьгує, бо пішов на війну й не повернувся її коханий Антось. Колись батько знайшов непритомного хлопчика в лісі, виходив і виховав його, як рідного. Діти росли, як брат із сестрою, а потім у їхніх серцях спалахнуло кохання. І Раптом почулися крики — троє юнаків билися з ляхом. Безрукий дід Шрам ще й вистрелив у нього й поранив. Коли лях упав, Мар’яна і сотник впізнали Антося. Юнака виходили. Мар’яна була щаслива, але Антось тяжко карався, боявся признатися, що він поляк, католик. Коли його поранили в бою, магнат впізнав у ньому сина покійного князя Петра Порецького. І раніше Антось трохи пам’ятав своє дитинство в замку, але сотник Завісний, який його знайшов, запевнив, що він — козацький син і в замку був у неволі. 

Нарешті Антось зважився і признався Мар’яні, хто він. Дівчина сказала, що між ними тепер нічого бути не може, він — ворог України і її особистий теж. Юнак умовляв, говорячи, що чвари розводять ксьондзи та попи, а простий народ тут ні до чого, бідні поляки теж страждають від гніту панів. Та Мар’яна була несхитною, переконаною, що не можуть бути в мирі пани й селяни, католики й православні — віковий печальний досвід це підтверджує. Антось каже: «Невже я ворог тим, / Що не кляну отчизни й віри предків», запевняє, що любить Україну, як другу неньку. Два роки він шукав знані, і розуму й почув від мудрих, «що щастя всіх людей — /У лагоді у братстві, у освіті, / Що віра — то тоді святійша річ, / Коли вона любов і згоду сіє». 

Приходить звістка, що козацький загін увесь, разом з наказним гетьманом, поліг під Кам’янцем через якусь зраду. 

У пишному палаці Порецьких зібралися шляхтичі. Жінки зацікавилися молодим князем, кожна прагне здобути його увагу й прихильність, особливо Ядвіга. Антось ходить сумний, не може вики нути з голови Мар’яну, говорить про те, що треба народам нарешті порозумітися, припинити кровопролиття, але його не лише не розуміють, а й піднімають на кпини, навіть вважають бунтарем, зрадником. Чарнецький забирає його до війська, яке вирушає придушувати правовірних. 

Богун посилає наказ, щоб укріпили замок Буші і трималися якомога довше, поки його війська з’єднаються з військами Хмельницького. Ведуть ляхів люті вороги України — Потоцький та Чарнецький. 

До замку прямують біженці — жінки з дітьми, старі. Мар’яні доручають командувати обороною замку, а всі чоловіки — старий сотник Завісний, поранені Вернигора, хорунжий Денис, онук Свиридихи та інші — стали на захист підзамкового містечка. 

На мури замку витягли гармати, гаківниці, приготували казани з киплячою смолою, окропом. 

Розпочався штурм. Чоловіки мужньо відбивали атаку за атакою і майже всі загинули. Старого сотника взяли в полон, обіцяли закатувати, якщо замок не здасться. Тоді Вернигора, жаліючи свого командира, вистрелив у нього. 

Мар’яна стояла на валу, командувала обороною і мучилася своєю любов’ю до Антося, яку не могла вирвати із серця. Раптом прилетіла стріла із запискою, що ляхи посилають парламентера. Цим послом виявився Антось. Він передав вимогу Чарнецького здатися й обіцянку зберегти життя оборонцям, а Мар’яні сказав, що його вже нічого не пов’язує з підлим воїнством, і що він не скривдив мечем жодного українця, що любить дівчину все так же палко, більше за життя. Мар’яна зраділа і сказала, щоб через деякий час він прийшов у байрак і пробрався ходом до церкви, дала ключі. Ще раніше батько їй відкрив таємницю, що в льосі під церквою стоять бочки з порохом, можна ними скористатися, щоб знищити і ворогів, і себе не дати на поталу. 

Мар’яна зі стягом вибігає на чолі жіночого війська, б’ється мужньо і вправно, як орлиця. Але сили нерівні. Дівчинка йде до льоху, разом із Катрею вони налаштовують бочки для підриву. Катря йде нагору, щоб подати сигнал, коли збереться найбільше ворогів, .і Мар’яна очікує Антося. І той приходить. Він готовий віддати разом із нею життя. Закохані переживають хвилини неймовірного щастя. Катря подає сигнал — і Мар’яна кидає палаючий смолоскип у бочку з порохом. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Історико-романтичну повість М. Старицького «Оборона Буші» називають ще історичною драмою. У творі порушуються важливі проблеми — війни і миру, порозуміння українського та польського народів, соціальної справедливості. У романтичному дусі змальоване кохання сотниківни Мар’яни, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, який хотів миру й злагоди між їхніми народами та людьми різних віросповідань. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творчість Ольги Кобилянської — окраса нашої літератури. У своїх творах письменниця звертає увагу не тільки на показ тогочасного життя, його проблем, а більше досліджує психологію людської душі, торкається проблем вічних і робить це у довершеній художній формі.

Уже в повісті-дебюті «Людина» Ольга Кобилянська зуміла показати себе як тонкий знавець людської душі, через образ головної героїні Олени Ляуфер вивела свій жіночій ідеал.

У повісті поставлено проблему емансипації жінки. Героїнею твору є молода дівчина, дочка австрійського чиновника. Виховуючись у родичів, Олена не знала родинного тепла. Вона чужа в чужій сім’ї. Але життя не зламало її, бо вона була сильна духом. Заглиблена у себе вона багато читала, самостійно вивчила суспільні і природні науки, навчилась любити музику, тонко відчувати красу природи, мала нахил до рефлексії, роздумів. Але чарівний світ її дівочих мрій і уподобань зіткнувся з отруйним міщанством провінційного міста і тупою обмеженістю оточення.

До другої частини повісті письменниця взяла епіграф із роману німецького письменника Шпільгагена — «Завжди вперед». Олена зробила перші кроки вперед на шляху до визволення. Вона обстоює своє право бути людиною, право на саморозвиток і зростання, на особистий вибір, вона виборює можливість реалізувати ці свої права: «Дайте поживу моїй душі, дайте мені серйозну, тривалу працю», — каже Олена.

Вона прагне протистояти диктатові, обивательській моралі, зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання людини. Але світ, якому вона протистоїть, є надто сильним, і врешті-решт під тягарем суспільних та родинних обставин жінка духовно надломлюється. Щоб врятувати своїх батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору у житті, вона змушена вийти заміж за духовно убогу і чужу їй людину. Скорботно прощається дівчина зі своїми сподівання ми. Олена залишилася людиною, хоч не могла стати царівною своєї долі.

Цією повістю О. Кобилянська утверджує гідність людини, рівно-правність жінки, осуджувала ті принизливі для людини соціальні обставини, які не давали їй змогу гармонійно розвинути свої духовні сили, суперечили високим нормам етики й моралі.

В образі Олени Ляуфер письменниця втілила кращі риси тих своїх сучасниць 80-90-х років, які в тогочасній сірій буденщині прагнули зберегти людську гідність, відстояти право на щастя. «Людина» Кобилянської — це не просто історія жіночого серця, а твір, що розкриває трагічне становище матеріально незабезпеченої жінки у буржуазному суспільстві.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожна людина спроможна керувати своїми емоціями, душевним станом. У всіх є право вільно висловлювати думку. Хоча, у драмі Кальдерона»Життя-це сон», Сехісмундо був обмеженим цим правом, живучи у в»язниці.Він не мав власної думки, а лише піддавався громадській думці, через що він і став жорстоким по відношенню до оточуючих. Його переповнювало почуття помсти, помсти батькові за тяжку долю. Хоча наприкінці твору ми бачимо, як Сехісмундо суттєво змінюється на кращу сторону, стає шляхетним. 

І тут ми розуміємо, що йому вдалось приборкати того звіра, що сидів у його душі. У сучасності ми навряд зустрінемось з такою ситуацією, тому що люди мають більше прав, і тому вони вільно висловлюють думки, без ніяких ущемлень. Приборкати у собі звіра-означає контролювати свої емоції, перебувати у гармонії зі своїм внурішнім світом.Тож, слід діяти обдумано,перед тим, як щось зробити.
Кожна людина може в будь якому моменті зірватись на когось або на щось,причинити біль або страждання,але потім знаходить самого себе і розуміє що краще не бути таким звірем.

Автор Богдан Довгопол

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми живемо у суспільстві, де всі люди за законом є вільними, давно вже відійшло у минуле кріпацтво та рабство, забороняється расова, статева та соціальна дискримінація. Кожен народ, кожна країна пройшли свій нелегкий шлях до визволення, принесли свою жертву загальній справі перемоги добра та справедливості. 

Поема І.Я. Франка «Мойсей» — це глибокий філософський твір про взаємини вождя і народу у поступі до кращої долі. Час написання — 1905 рік. В Росії почалася революція.  Народ піднявся на боротьбу проти гнобителів. В основу написання поеми Франко поклав біблійний сюжет: Мойсей вів єврейський народ до землі обітованої, де було б добро і щастя і ніхто не знущався б з нього.

Письменник замислився над долею свого народу, що схожа на долю єврейського. Українці, маючи свою землю, не мають долі. Вони пригноблені, забиті, покірні. І біль народу став болем його самого: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжю, людським презирством, ніби струпом, вкритий!» Він тривожиться також за майбутнє, вірить, що не завжди український народ «в сусідів буде гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїздних». Прийде час — і Україна стане самостійною державою. Франко думав: невже народ назавжди приречений на рабство, невже він ніколи не почує щасливих пісень, не зрозуміє радості волі, не буде самостійним, невже слава українських героїв марна? Поет вірить у народний рух, у народне повстання. Він твердо переконаний, що немає в світі такої сили, яка б спинила революційний рух народу вперед до перемоги над експлуататорами. В українців немає людини, яка б повела за собою маси. Але вона обов’язково з’явиться. І її віра передасться усьому народові. І якщо вождь втратить віру в праве діло, як у біблійній легенді, то народ не відступиться і буде продовжувати боротьбу за самостійність і волю, щастя і любов. І прийде інший вождь і поведе за собою народ.

Поема «Мойсей» — безпосередній відгук поета на події 1905 року в Росії. Полум’яний патріотизм Франка, палка синівська любов до рідного народу, віра в його майбутнє поєднуються в «Мойсеї». Своїм твором письменник підкреслив, що саме народ є тією вирішальною силою, яка розірве рабські пута і збудує нове життя. Всі сили віддав він справі відродження рідного народу:

Все, що мав у житті, він віддав

для одної ідеї,

і горів, і яснів, і страждав,

і трудився для неї

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Кайдашева сім’я» — одна з найкращих соціально-побутових повістей Івана Нечуя-Левицького. У 1879 році була опублікована у львівському часописі «Правда». Саме в цьому творі , автор змушує читачів замислитися над причинами негараздів в українському суспільстві. Нечуй-Левицький порушує проблему консерватизму, індивідуалізму, відсталість селян у грамоті, прагнучине допустити цього в майбутньому. Розповідь про життя героїв допомагає відтворити все в уяві. Найкращі якості українки найповніше розкрито в образі Мелашки . Її притаманні більшість позитивних рис національного характеру. Народна мова в повісті є багатозвучна, мелодійна, близька до пісенної.Чарівність , привабливість мови створює картину минувшини України , що мала багато дарів : родючу землю,працьовитих людей та славну історію. Це все відображається у повісті: співи на весіллі,на вечорницях, гра Лавріна на сопілці. Гумор та етика повісті породжені самим життям ,великою енергією та нікчемною метою.

На мою думку, Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Кайдашева сім’я» талановито розкрив внутрішні суперечності, ментальність,мораль та національний характер.

Автор Дзюба Д.

Повість Ольги Кобилянської «Земля» (1902) справляє сильне враження на сучасного читача. Незважаючи на те, що для нас проблеми українського села кінця XIX ст. втрачають свою актуальність, психологізм повісті та зображені події змушують замислитися над вічними питаннями життя та смерті, злочину й покарання, любові та ненависті.

Головні герої «Земля» Кобилянська: Івоніка Федорчук та його дружина Марічка, їхні діти — Михайло Федорчук та Сава Федорчук, циганка Рахіра, її батько Григорій, заможний ґазда Василь Чоп’як, його дружина Докія і дочка Парасинка, чоловік Парасинки Тодорика, наймичка Анна. Проведемо характеристику героїв »Земля» О. Кобилянська.

Головним персоніфікованим образом повісті є земля. Вона подається письменницею у філософському вимірі, як архетипний (первісний) образ, навколо неї концентруються сюжетні лінії, вона групує героїв і зумовлює їхнє світосприймання. Земля у повісті — це й життєдайна сила, яка містить у собі вітаїстичну енергію утвердження добра, є матір’ю, що дарує життя, але водночас вона є й домовиною, що приймає до себе назад, фатальною силою зла, що руйнує душі людей; земля — це початок і кінець кожної живої істоти, відтак вона буває і доброю, і поганою, бо дає і забирає одночасно. Для селянина-українця земля — ніби жива істота, що диктує людині свою волю. Вона потребує турботи і праці, та не завжди віддає сторицею. Годуючи людину, земля одночасно виховує її. Земля дає повагу, авторитет, вона є метою і сенсом усього селянського буття, але разом із тим вона поглинає, ніби молох, всі думки й почуття, весь час, усе життя селянина. Розрив із землею, відступництво від неї тягне за собою кару і катастрофу. Жах трагедії, що розігралася в повісті, вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів.

Івоніка Федорчук — буковинський селянин — працелюбний, чесний, дбайливий. Така ж і дружина Івоніки Марійка. Вони, поки стали власниками свого поля, багато витерпіли. Всю свою силу, все життя віддали землі. Тепер вони також важко працюють, але втома поєднується й з радістю, бо хліборобство приносить достаток, заспокоює серце. Селянин щасливий, бо сусіди називають його добрим господарем. Тому Федорчуки навіть гадки не мають про якийсь спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, лиш би віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Праця на землі — це сенс їхнього життя. Найщиріші сподівання батьків пов’язані з тим, щоб і обидва сини так само шанували землю, ревно працювали на ній.

Все найкраще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзворушливіших у повісті.

Молодший син Сава і Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Сава не хоче йти шляхом батьків, ревно трудитися на землі. Помітивши, що він байдуже ставиться до господарювання, до покликання хлібороба, батько переймається тривогою. Все ж він плекає надію, що син помудрішає, навернеться до землі. Відповідно до вироблених селянством моральних норм, Івоніка намагається вплинути на непутящого сина найголовнішим стимулом — правом власності на землю. Батько застерігає Саву, що при такій його поведінці він може залишитися без власної ниви. Так настає рішучий поворот у розвитку теми. Хоч Сава, енергійний, розбишакуватий, охочий до блукання з рушницею полями й лісами, не міг навіть в уяві побачити себе в щоденній одноманітній праці хлібороба, проте добре розумів, що легкого життя без землі в нього не буде. Так у його свідомості визріває план: якщо залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому в спадок, що б там не було. Письменниця поступово, але неухильно обґрунтовує можливість злочину, акцентуючи на відповідних психічних якостях Сави. Той без будь-яких хвилювань міг застрелити зайця чи птаха, вбити без будь-якої потреби, отже, звикав до пролиття крові. Докори брата Михайла за зв’язок із злодійкуватою Рахірою розлютовують Саву. Він тягнувся до Рахіри не тільки тому, що її любив, а й тому, що в її сім’ї не трусилися над копійкою, вели розгульне життя. Все ж Рахіра прямо заявила парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Тепер Сава опинився перед вибором. Щоб не втратити Рахіри, він іде на страшний злочин братовбивства. Ясно, що трагедія одним махом зруйнувала родину Федорчуків, принесла всім нечуване страждання. Влада землі жорстоко поглумилася над господарями. Як не дивно, але безмежне горе викликало в батька вибух гніву проти обожнюваної землі: йому здалося, що земля глузує з нього, сміється «страхітливим сміхом», і тоді Івоніка «ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п’ястуком: «Не смійся!!»

Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям.

Але він — то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!

Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року — на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м’ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра…

І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.

Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.

Сава про нього так казав:»Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м’яке, як тісто!..».

 

Івоніка та Марійка Федорчуки — уособлення цінностей народної моралі. Вони:

•  З трепетом ставляться до землі, невтомно на ній працюють.
•  Люблять своїх дітей, дбають про них, наставляють на правильний життєвий шлях.
•  Коли сталося горе, дбають про бідних, підгодовують обідами; сина Анни наділяють полем у пам’ять про Михайла.
•  Івоніка усвідомлює свою провину за недогляд у вихованні синів; Марійка дуже жалкує, що відштовхнула Михайлове дитя і його дівчину.
•  Івоніка, захистивши Саву від суду, сам покарав його, не давши землі, не прийшовши на весілля.

Івоніка був надто поблажливим до Михайла й суворим до Сави, протиставляв їх, викликаючи в молодшого сина заздрість та ненависть. Марійка жорстоко поставилася до Анни, її дітей і сама себе прирекла на беззмістовне існування, гірку старість; у неї від любові до ненависті — один крок.

Сава і Рахіра — втілення духовної деградації людини.

Духовна деградація – поступовий занепад, втрата моральних цінностей. До неї належать злочинність, алкоголізм, наркоманія тощо.

Їхній зв’язок уже сам по собі був гріховним, тому що вони — близькі родичі. Рахіра мала багато спадкових вад — злодійкуватість, жорстокість, нечесність,  заздрість — і не цуралася їх. Вона підтримувала всі темні інстинкти в Саві і цим прив’язала його до себе. Сава, не маючи твердого морального підґрунтя, пішов на братовбивство й також занапастив себе.

 Образ Анни — це трагедія шляхетної, чутливої душі в жорстоких умовах тогочасного села. Доведіть або спростуйте це й поміркуйте, хто винен у цій трагедії.

Анна всіма характеризується як добра, розумна, шляхетна й порядна дівчина. Вона здатна на щирі та палкі почуття. Але не може протистояти родичам, які з неї знущаються. Самотня душа не знала, до кого прихилитися, тому не встояла перед Михайловою любов’ю, не знайшла в собі сили вберегти його дітей.

Отже, вина Анни в її нещастях очевидна, але не меншою є вина тогочасного суспільства (бідність, відсутність можливості освіти, для жінки працювати), а також матері й брата, що знайшли в особі дівчини покірне джерело для своїх прибутків.

Добре, що Анна знайшла в собі сили жити далі, працювати, бути такою ж доброю, і, врешті-решт, заслужила щастя.

Символічними образами в цій повісті є сусідній ліс, теля, місяць і зорі, обірвана струна на весіллі,закривавлені вогняні шмати з розжареними очима.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Образ Омелька Кайдаша Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та сили. У нього «здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця».Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити- це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним. Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку. Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті. Образ Марусі Кайдашихи Маруся Кайдашиха — дружина Омелька, мала двох синів. Вона сварлива, бездушна жінка. Маруся гарно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама «набралась трохи панства». Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру — це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся. Але приватна власність, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім’ї, і, навіть, бійок.

Якщо ця інформація вам допомогла — ставте лайк, робіть репост, це допоможе розвитку пабліку, і він знову вас виручить)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якщо закохані далеко один від одного і якщо вони удвох дивляться на небо, то значить, що вони разом.

***

Слово дано людині, щоб приховувати свою думку.

***

.. одна з відмінних рис генія полягає в тому, щоб не мислити по шаблону натовпу.

***

Не забувайте велике правило нашого століття: завжди будьте повною протилежністю тому, чого від вас чекають.

***

Один англійський мандрівник розповідає про те, як він дружив з тигром; він виростив його, пестив його, але завжди тримав у себе на столі заряджений пістолет.

***

У нього було напоготові скільки завгодно галантних фраз, але ніяких думок …

***

Підозрювати, що ваш суперник коханий, — це нестерпно, але чути з вуст жінки подробиці цієї любові — це воістину верх мук.

***

Хіба дорога стає гірше від того, що по краях її в огорожі стирчать колючки? Подорожній іде своєю дорогою, а злі колючки нехай собі стирчать на своїх місцях.

***

Він помилявся, як завжди, приписуючи людям, за своїм звичаєм, набагато більше розуму, ніж у них було насправді.

***

Варто тільки людині зробити дурість, як вона намагається негайно ж послатися на свої добрі наміри.

***

Ось тому-то, що я тоді був божевільним, я став мудрим нині.

***

Зберіть разом тисячі людей,-воно ніби не погано. Але в клітці їм буде не весело.

***

«Найгірша з мук у в’язниці — це неможливість замкнути свої двері», — подумав він.

***

У Парижі можна зустріти добре одягнених людей, в провінції трапляються люди з характером.

***

Росіяни старанно копіюють французькі звичаї, тільки відстаючи років на п’ятдесят.

***

Любов — це просто випадковість у житті, але така випадковість можлива тільки для високої душі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Галя «Польова царіця», як ласкаво називає її Чіпка. Виростили, викохали її батьки, ні в чому не було відмови. Тому і весела, і жвава Галя, тому, як червоні яблука, налилися в неї щічки. Але що насправді діється у неї в душі, чи подобаються їй розбишацькі гульбища у рідній хаті, чи радіє вона, зустрічаючи чужі, ворожі злодійські обличчя? Ні, це не до вподоби розумній, допитливій дівчині, тому, зустрівши Чіпку, намагається відвернути його з цього шляху то погрозою, то ласкою. Вона кохає Чіпку, і кохання її вірне, чисте, але не погоджується вийти за нього заміж, якщо він не покине злодійське життя. Галя «лікувала» Чіпку своїм коханням, своєю вірою. «Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом». Працьовита, весела, усьому дала вона лад, «де тільки рука її доторкалася або де око зиркнуло, — все те з хмурого, сумного прояснялося, ніби усміхалося». Галя полюбила матір Чіпки. Мотрю, бо для неї Чіпчина мати багато значить. Зійшлася Галя близько і з Христею, яка про неї каже: «Вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного». Припала до душі вона Христі, і ось вона вже її кума. Ось тут розкривається нова Галя. Галя, що до нестями любить дітей, хоч і не своїх. Каже вона: «Як буде дитина, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи». Галя — це образ чесної, чуйної, веселої та лагідної жінки. Все йде добре, але змінився Чіпка, пішов на слизький шлях, похмурніла Галя, усіма силами намагається допомогти Чіппі, вернути його до попереднього життя і благаннями, і вмовлянням, і погрозами. Сама розбишацька дочка, вона не хоче миритися із злодійським життям Чіпки, бо її ніжній натурі противні зло, пограбування, вбивства. Тому трагічно й закінчує Галя своє життя: дізнавшись, що Чіпку забрано до поліції за вбивство та грабунки, вона повісилася. Не знесла її чесна душа загибелі усіх надій та сподівань на щасливе життя з коханим. Не «стало» коханого, змінилися його правдиві слова на розбишацькі дії — не стало і Галі. Христя Дружина Грицька, товариша Чіпки. Сирота, наймичка, «весела, моторна й робоча дівчина, хоч і невелика красуля». Але ця «невелика красуля» так запала у серце Гриць-кові, що забув він свої мрії про багачку. Христя — добра хазяйка, має чепурну хату. Вона зрозуміла Чіпку, зрозуміла, який він насправді. Його слова про правду розхвилювали її душу, чесну та правдиву. Почала задумуватися над життям. Іноді не розуміє вона свого чоловіка за те, що він гріб все під себе, що йому своя сорочка ближче до тіла. З людьми щира, добра, тому й Чіпка хоче, щоб у нього в майбутній сім’ї були такі теплі відносини, як у Христі з Грицьком. І недарма «Христя чула добре у Чіпці своїм жіноцьким серцем». Коли познайомилися з Галею, то вподобали вони одна одну. «Однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках». Христя, як і Галя, тяжко переживає за долю Чіпки, коли він стає злодієм, бо це добра, чуйна людина.

Пан де Реналь, мер французького містечка Верьер в окрузі Франш-Конте, людина самовдоволений і марнославний, повідомляє дружині про рішення взяти в будинок гувернера. Особливої ​​необхідності в гувернері немає, просто місцевий багатій пан Вально, цей вульгарний крикун, вічно суперничає з мером, занадто пишається новою парою нормандських коней. Ну що ж, конячки у пана Вально тепер є, зате гувернера немає. Пан де Реналь вже домовився з татусем Сорелем, що у нього буде служити його молодший син. Старий кюре пан Шелан рекомендував йому сина тесляра як молодої людини рідкісних здібностей, який вже три роки вивчає богослов’я і блискуче знає латинь. Його звуть Жюльєн Сорель, йому вісімнадцять років; це невисокий, тендітний на вигляд юнак, обличчя якого несе друк вражаючого своєрідності. У нього неправильні, але тонкі риси обличчя, великі чорні очі, блискучі вогнем і думкою, і темно-каштанова шевелюра. Юні дівчата поглядають на нього з цікавістю. Жюльєн ніколи не ходив до школи. Латині та історії його навчив полковий лікар, учасник наполеонівських походів. Вмираючи, він заповідав йому свою любов до Наполеона, хрест Почесного легіону та кілька десятків книг. З дитинства Жюльєн мріє стати військовим. За часів Наполеона для простолюда це був найвірніший спосіб зробити кар’єру і вийти в люди. Але часи змінилися. Жюльєн розуміє, що єдиний шлях, який перед ним відкритий, — стати священиком. Він честолюбний і гордий, але готовий витерпіти все, щоб пробити собі дорогу. 

Пані де Реналь не подобається затія чоловіка. Вона обожнює своїх трьох хлопчиків, і думка про те, що між нею і дітьми буде стояти хтось сторонній, приводить її у відчай. Вона вже малює в своїй уяві огидного, брутального, розкудланою хлопця, якому дозволено кричати на її дітей і навіть пороти їх. 

Яке ж її здивування, коли вона бачить перед собою блідого, переляканого хлопчика, який здається їй надзвичайно гарним і дуже нещасним. Однак не проходить і місяця, як все в будинку, навіть пан де Реналь, починають ставитися до нього з повагою. Жюльєн тримається з великою гідністю, а його знання латини викликає захоплення — він може прочитати напам’ять будь-яку сторінку Нового завіту. 

Покоївка пані де Реналь — Еліза закохується в юного гувернера. На сповіді вона розповідає абатові Шелану, що отримала спадок і тепер хоче вийти заміж за Жюльєна. Кюре щиро радий за свого улюбленця, але Жюльєн рішуче відмовляється від завидного пропозиції. Він честолюбний і мріє про славу, він хоче підкорити Париж. Втім, він це вміло приховує. 

Влітку сім’я переїжджає у Вержі — село, де знаходиться маєток і замок де Реналей. Тут пані де Реналь цілі дні проводить з дітьми і гувернером. Жюльєн здається їй розумнішими, добрішими, благороднішими всіх оточуючих її чоловіків. Вона починає розуміти, що любить Жюльєна. Але чи любить він її? Адже вона старша за нього на цілих десять років! Жюльену подобається пані де Реналь. Він знаходить її чарівною, йому ніколи не доводилося бачити таких жінок. Але Жюльєн зовсім не закоханий. Він хоче завоювати пані де Реналь, щоб самоствердитися і щоб помститися цьому самовдоволеному панові де Реналю, який дозволяє собі розмовляти з ним поблажливо і навіть грубо. 

Коли Жюльєн попереджає пані де Реналь, що вночі прийде до неї в спальню, вона відповідає йому найщирішим обуренням. Вночі, виходячи зі своєї кімнати, він помирає від страху, у нього підкошуються коліна, але коли він бачить пані де Реналь, вона здається йому такою прекрасною, що всі марнолюбні бредні вилітають у нього з голови. Сльози Жюльєна, його розпач підкорюють пані де Реналь. Проходить кілька днів, і Жюльєн з усім запалом юності закохується в неї без пам’яті. Коханці щасливі, але несподівано важко захворів молодший син пані де Реналь. І нещасній жінці здається, що своєю любов’ю до Жюльєна вона вбиває сина. Вона усвідомить, який гріх перед Богом вчиняє, її мучать докори сумління. Вона відштовхує від себе Жюльєна, який приголомшений глибиною її горя і відчаю. На щастя, дитина одужує. 

Пан де Реналь нічого не підозрює, але слуги знають багато чого. Покоївка Еліза, зустрівши на вулиці пана Вально, розповідає йому, що у її пані роман з молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь отримує анонімний лист, з якого дізнається, що відбувається в його будинку. Пані де Реналь вдається переконати чоловіка у своїй невинності, але все місто тільки й займається історією її любовних походеньок. 

Наставник Жюльєна абат Шелан вважає, що він повинен хоча б на рік поїхати з міста — до свого друга лісоторговця Фуке або в семінарію в Безансон. Жюльєн їде з Верьера, але через три дні повертається, щоб попрощатися з пані де Реналь. Він пробирається до її кімнати, але їх побачення затьмарене — їм здається, що вони розлучаються навіки. 

Жюльєн приїжджає в Безансон і є до ректора семінарії абат Пірар. Він дуже схвильований, до того ж особа Пірара настільки потворно, що викликає в ньому жах. Три години ректор екзаменує Жюльєна і настільки вражений його пізнаннями в латині і богослов’ї, що приймає його в семінарію на малу стипендію і навіть відводить йому окрему келію. Це велика милість. Але семінаристи дружно ненавидять Жюльєна: він занадто талановитий і справляє враження мислячої людини — тут цього не прощають. Жюльєн повинен вибрати собі духівника, і він вибирає абата Пірара, навіть не підозрюючи, що цей вчинок виявиться для нього вирішальним. Абат щиро прив’язаний до свого учня, але становище самого Пірара в семінарії дуже неміцно. Його вороги єзуїти роблять все, щоб змусити його подати у відставку. На щастя, у нього є друг і покровитель при дворі — аристократ з Франш-Конте маркіз де Ла-Моль, доручення якого абат справно виконує. Дізнавшись про гоніння, яким піддається Пірар, маркіз де Ла-Моль пропонує йому переїхати в столицю і обіцяє один з кращих парафій в околицях Парижа. Прощаючись з Жюльєном, абат передбачає, що того чекають важкі часи. Але Жюльєн не в силах думати про себе. Знаючи, що Пирар потребує грошей, він пропонує йому всі свої заощадження. Пирар цього не забуде. 

Маркіз де Ла-Моль, політик і вельможа, користується великим впливом при дворі, він приймає абата Пірара у своєму паризькому особняку. В розмові він згадує, що вже кілька років шукає толкового людину, яка могла б зайнятися його листуванням. Абат пропонує на це місце свого учня — людини дуже низького походження, але енергійного, розумного, з високою душею. Так перед Жюльєном Сорелем відкривається несподівана перспектива — він може потрапити в Париж! 

Отримавши запрошення маркіза, Жюльєн спочатку їде в Верьер, сподіваючись побачитися з пані де Реналь. Він чув, що останнім часом вона впала в саме несамовито благочестя. Незважаючи на безліч перешкод, йому вдається проникнути в кімнату своєї коханої. Ніколи ще вона не здавалася йому такою прекрасною. Однак чоловік щось підозрює, і Жюльєн змушений рятуватися втечею. 

Приїхавши в Париж, він перш за все оглядає місця, пов’язані з ім’ям Наполеона, і лише потім відправляється до абата Пірар. Абат представляє Жюльєна маркіза, а ввечері він вже сидить за загальним столом. Навпроти нього сідає світла блондинка, незвичайно струнка, з дуже красивими, але холодними очима. Мадемуазель Матильда де Ла-Моль явно не подобається Жюльену. 

Новий секретар освоюється швидко: через три місяці маркіз вважає Жюльєна цілком відповідним для себе людиною. Він працює наполегливо, мовчазний, тямущий і поступово починає вести всі найскладніші справи. Він стає справжнім денді і цілком опановує мистецтвом жити в Парижі. Маркіз де Ла-Моль вручає Жюльену орден. Це заспокоює гордість Жюльєна, тепер він тримається більш розкуто і не так часто почуває себе ображеним. Але з мадемуазель де Ла-Моль він підкреслено холодний. Ця дев’ятнадцятирічна дівчина дуже розумна, їй нудно в суспільстві її аристократичних приятелів — графа Келюса, віконта де Люза і що претендує на її руку маркіза де Круазнуа. Раз на рік Матильда носить траур. Жюльену розповідають, що вона робить це в честь предка родини Боніфаса де Ла-Моль, коханого королеви Маргарити Наваррської, який був обезголовлений 30 квітня 1574 на Гревской площі в Парижі. Легенда свідчить, що королева зажадала у ката голову свого коханця і власноруч поховала її в каплиці. 

Жюльєн бачить, що Матильду щиро хвилює ця романтична історія. Поступово він перестає ухилятися від розмов з мадемуазель де Ла-Моль. Бесіди з нею настільки цікаві, що він навіть забуває свою роль який обурився плебея. «От було б забавно, — думає він, — якби вона закохалася в мене». 

Матильда вже давно зрозуміла, що любить Жюльєна. Ця любов уявляється їй вельми героїчної — дівчина її положення любить сина теслі! З тієї хвилини, як вона розуміє, що любить Жюльєна, вона перестає нудьгувати. 

Сам Жюльєн швидше збуджує свою уяву, ніж захоплений любов’ю. Але отримавши від Матільди лист з освідченням в коханні, він не може приховати свого торжества: його, бідного селянина, любить знатна дама, вона віддала перевагу його аристократу, маркізу де Круазнуа! Матильда чекає його у себе в годину ночі. Жюльену здається, що це пастка, що приятелі Матільди хочуть вбити його або виставити на посміховисько. Озброївшись пістолетами і кинджалом, він проникає в кімнату мадемуазель де Ла-Моль. Матильда покірна і ніжна, але наступного дня вона приходить в жах від думки, що стала коханкою Жюльєна. Розмовляючи з ним, вона ледь стримує гнів і роздратування. Самолюбство Жюльєна ображено, і обидва вони вирішують, що між ними все скінчено. Але Жюльєн відчуває, що шалено закохався в цю примхливу дівчину, що він не може жити без неї. Матильда невпинно займає його душу і уяву. 

Знайомий Жюльєна, російський князь Коразов, радить йому викликати ревнощі своїй коханій і почати доглядати за який-небудь світської красунею. «Російський план», на подив Жюльєна, діє безвідмовно, Матильда ревнує, вона знову закохана, і тільки жахлива гордість заважає їй зробити крок назустріч. Одного разу Жюльєн, не думаючи про небезпеку, приставляє драбину до вікна Матильди. Побачивши його, вона падає до нього в обійми. 

Незабаром мадемуазель де Ла-Моль повідомляє Жюльену, що вагітна і хоче вийти за нього заміж. Дізнавшись про все, маркіз приходить в сказ. Але Матильда наполягає, і батько, нарешті, здається. Щоб уникнути ганьби, маркіз вирішує створити Жюльену блискуче становище в суспільстві. Він домагається для нього патенту гусарського поручика на ім’я Жюльєна Сореля де Ла-Верне. Жюльєн відправляється в свій полк. Радість його безмежна — він мріє про військову кар’єру і своєму майбутньому сина. 

Несподівано він одержує звістку з Парижа: Матильда просить його негайно повернутися. Коли вони зустрічаються, вона простягає йому конверт з листом пані де Реналь. Виявляється, її батько звернувся до неї з проханням повідомити які-небудь відомості про колишнього гувернера. Лист пані де Реналь жахливо. Вона пише про Жюльєна як про лицемірство і кар’єристи, здатному на будь-яку підлість, аби вибитися в люди. Ясно, що пан де Ла-Моль ніколи не погодиться на його шлюб з Матільдою. 

Ні слова ні кажучи, Жюльєн залишає Матильду, сідає в поштову карету і мчить в Верьер. Там в збройовій крамниці він купує пістолет, входить в вер’єрського церква, де йде недільне богослужіння, і двічі стріляє в пані де Реналь. 

Уже в тюрмі він дізнається, що пані де Реналь не вбита, а тільки поранена. Він щасливий і відчуває, що тепер зможе померти спокійно. Слідом за Жюльєном в Верьер приїжджає Матильда. Вона використовує всі свої зв’язки, роздає гроші і обіцянки в надії пом’якшити вирок. 

В день суду вся провінція стікається в Безансон. Жюльєн з подивом виявляє, що вселяє всім цим людям щиру жалість. Він хоче відмовитися від останнього слова, але щось змушує його піднятися. Жюльєн не вимагає у суду ніякої милості, бо розуміє, що головне його злочин полягає в тому, що він, простолюдин, обурився проти свого жалюгідного жеребу. 

Його долю вирішено — суд виносить Жюльену смертний вирок. В тюрму до Жюльєна приходить пані де Реналь. Вона розповідає, що злощасне лист склав її духівник. Ніколи ще Жюльєн не був такий щасливий. Він розуміє, що пані де Реналь — єдина жінка, яку він здатний любити. 

В день страти він почуває себе бадьорим і мужнім. Матильда де Ла-Моль власними руками ховає голову свого коханого. А через три дні після смерті Жюльєна вмирає пані де Реналь.