Збільшити або зменшити шрифт тексту : Іван Драч — один із найсучасніших українських поетів. У літературу прийшов у 60-х роках. З перших його публікацій про нього широко заговорила критика. Це була справді нова поезія з новою поетикою. Поет прагнув до естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми джерелами, з мистецькими надбаннями свого народу. Він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, який не всім вдається збагнути. Усю його творчість проймають сонцепоклонницькі мотиви, починаючи від першої збірки «Соняшник» до по чорнобильської «Храм сонця». Він згідно з народною космологією вважає, що Сонце — наш батько, який дає життя всьому.Вже перша збірка, у якій вміщена була «Балада про соняшник», дала підстави говорити, що він виявив новаторський підхід до зображення життя людей: у соняшника були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене, він бігав навипередки з вітром, він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. І раптом побачив сонце, красиве, засмагле сонце. У золотих переливах кучерів.Поезія, сонце моє оранжеве!Щомиті якийсь хлопчиськоВідкриває тебе для себе,Щоб стати навіки соняшником.І фольклорним баладам було властиве подібне перевтілення дівчини в тополю, вербу, калину, козака — у явора, а в цій баладі диво сталося із хлопчиком-соняшником. Поет стверджує думку, що сонце — символ краси мистецтва, народної віри в нев’янучу його силу.Поетизацію сонця письменником ми бачимо і в «Етюді про хліб».Хліб, як сонце, — каже народ.Витвір господині хати, він, як сонце, основа життя людини. Поет вдається до персоніфікації.На хмелі замішаний, видме груди.Скільки поваги і гордості за свою працю в хлібороба, та й у поета, бо він селянський син:В підсохлому тісті кленова лопата,Вийме з черені, де пікся в теплі, -І зачарується білена хатаЗ сонця пахучого на столі.У збірку «Корінь і крона» входить цикл «Подих атомної». І. Драч тоді знаходився під впливом суспільної ейфорії щодо райдужного майбутнього мирного атома. Він багато разів був за кордоном, відвідав Хіросіму і Нагасакі, його увага була зосереджена на загрозі атомного знищення людської цивілізації.У вірші «Ода совісті» письменник роздумує, що вчений повинен морально відповідати перед людьми:Над вченим хай сяє моральне табу,Жодного грама науки для зла.

Чорнобильська трагедія. Вона болить всьому народу. Іван Драч ще в червні 1986 р. на з’їзді письменників кинув у вічі найбільшим призвідцям трагедії слова правди і гніву. Чорнобильська атомна електростанція була підшефною Спілки письменників України, письменники вірили вченим, науці. Поема «Чорнобильська мадонна» постала як спокута і прозріння дорогою ціною. За безладу безмір, .за кар’єри і премії, немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академійПлатим безсмертям — життям молодим…Поет розуміє, що тепер на вічній дорозі стали розіп’ятими, не тільки він і його син, а все людство:Той огненний хрест, а на ньому і в німПалає мій син у кільці вогнянім,Бо атомні цвяхи засаджені в руки,Бо зуби зорять од пекельної муки.У розділі «Хрещатицька мадонна» письменник сконцентрував увагу на жаху трагедії:У юрмищі хрещатицького дняТи боса йшла, ти, сива Катерина.Народивши мертвого сина, вона збожеволіла:Який напій ти в квітень той пила,Коли, заквітла сином, ти ходила,Від ірода себе не вберегла —Тебе накрила та нечиста сила?!Алегорично і символічно звучать останні рядки:Несе сива чорнобильська матиЦю планету… це хворе дитя.«Чорнобильська мадонна» — це поема-трагедія, скорботна пісня народу. Поет роздумує, як жити тепер в цій мертвій Чорнобильській зоні. Як врятуватися від поширення радіації? Мабуть, ніхто не може точно відповісти. Тому розділ називається «Запитання без відповіді».Всі криниці в целофанових капшуках,Всі колодязі затушкованіпитали тоді одне-однісіньке,Де знайти кілометри целофануНа рукотворне Київське мореЧи бодай на Десну зачаровану,З якої Київ воду п’є?

Іван Драч є патріотом не тільки в своїй поезії, а й у політичній діяльності, будуючи державу на загальнолюдських гуманістичних ідеалах.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У духовній скарбниці нашого народу золотим набутком стали літературні шедеври українського письменства. Нещасливий в особистому житті Шевченко найвищу й найчастішу красу, красу світу, бачив у жінці, в матері. У Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклася в його серці. І дівчина-наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака — це символ доль всього жіноцтва, які злилися в поезії Кобзаря у єдиний образ України-матері.Йшов час. Все змінювалося. Вже нема ні наймичок, ні покриток. Ставлення до жінок змінилося, але рядки багатьох віршів та поем звернені до матері і зараз. Материнській любові та відданості присвятив Андрій Малишко свої вірші, і один з них — це «Пісня про рушник». З глибин фольклору черпав Малишко барви для змалювання образу матері, яка проводжає свого сина в далеку дорогу. В погляді її — тривога і смуток, надія на щасливе майбутнє сина. Красу материнської душі поет розкриває за допомогою виразних деталей: мати «ночей не доспала», рушник синові «на щастя, на долю дала». Любовно змальований портрет матері за допомогою простих, але виразних епітетів.І твоя незрадлива материнська ласкава усмішкаІ засмучені очі хороші, блакитні твої.Мати журиться, розлучаючись із сином, але вірить у його світлу долю, і цю віру поет втілює в образі вишитого рушника, що є символом життєвої дороги і материнського благословення. З образом рушника в ліричного героя пісні пов’язані спогади про рідну матір, про дитинство і рідний край. «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який находить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботи, вірну любов і ласку.Але А. Малишко не єдиний у своїх почуттях до жінки-матері. Пісенність поезій Дмитра Павличка вже давно привернула до себе увагу композиторів. Такі пісні, як «Впали роси на покоси», «І така» та інші назавжди полюбилися народові. Справді народною стала його знаменита пісня «Два кольори». Поет відтворює життєвий шлях ліричного героя від того часу, коли він ще «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Вишита матір’ю сорочка супроводжує героя на всіх його життєвих шляхах. Розмаїта кольорова чаша українських народних вишиванок, але переважають у них два кольори: червоний и чорний. Синонімом першого є любов, другого — журба; радість і смуток, веселість і печаль. Ці почуття в житті органічно поєднані.

Ці поезії вчать нас цінувати і шанувати свою матір, і не лише свою, а й інших жінок. Треба пам’ятати, що кожна з них — Мати. Мати, котра ніколи не зрадить, не позаздрить, побажає та порадить лише хороше. Але як часто ми ображаємо їх, додаємо їм сивини та зайвих турбот. І вони все рівно кохають нас і ніколи не згадають цього. Всі жінки-матері заслуговують нашої великої шани.

 

Збірка «З вершин і низин» увібрала в себе найкращі вірші, присвячені боротьбі за краще майбутнє трудового народу. Вона була видана у 1887 році. І назва збірки не випадкова. «З низин», тобто з народних мас, із найбідніших глибин звучить його голос. А «З вершин» — «це голос духа», Який закликає не сидіти, а шляхом боротьби дійти до світлих вершин, поваливши гнобительський лад — скалу: 

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод 

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, 

Бо вам призначено скалу сесю розбить»,— 

чують каменярі-революціонери сильний поклик. 

Як Антей, так і ліричний герой поезії Франка черпає сили від землі, рідного народу: 

Земле, моя всеплодющая мати, 

Сили, що в твоїй живе глибині, 

Краплю, щоб в бою сильніше стояти, 

Дай і мені! 

Автор відчуває наближення соціальних змін і передає це в алегоричній формі у другій «Веснянці»: 

Гримить! Тайна дрож пронимає народи,— 

Мабуть, благодатная хвиля надходить… 

Мільйони чекають щасливої зміни… 

Найвизначнішим віршем збірки є «Гімн». У ньому вже відверто поет заявляє про прихід нового життя, повалення царизму, причому використовує дієслова минулого часу, щоб показати перемогу над злом.Риторичні запитання стверджують неминучість світлого прийдешнього. Ці ж мотиви звучать ще у ранній творчості Каменяра. Перебуваючи у тюрмі, він не падає духом, а ще й підтримує своїх товаришів: 

Треба твердо нам в бою стояти, 

Не лякатись, що впав перший ряд, 

Хоч по трупах наперед ступати, 

Ні на крок не вертатися взад. 

Неабияке місце у творчості Франка займає рідна батьківщина. Тільки палкий патріот міг так написати: 

Ні, хто не любить всіх братів, 

Як сонце боже, всіх зарівно, 

Той щиро полюбить не вмів 

Тебе, коханая Вкраїно! 

Хіба не співзвучні рядки Володимира Сосюри з вірша «Любіть Україну»?

Збірка «Мій Ізмарагд» створена на переспівах із біблійних легенд, але автор подає нам свою мораль, мораль народу, тому й додає займенник «мій». Провідні мотиви обох збірок — громадянські. 

Узяти хоча б вірш «Наймит», де показано тяжке, безпросвітне життя наймита — народу. Але не вічно народові так жити. Його свідомість уже прокидається. А завершує вірш палкий заклик до боротьби і віра в перемогу. 

Чудовим віршем цієї збірки є «Сідоглавому». У ньому показано різко протилежні погляди лжепатріотів і справжнього сина свого народу на служіння батьківщині.

І ніби продовжує цю гему вірш «Декадент». У ньому автор розкриває свою позицію народного борця. Кожна строфа є запереченням до звинувачення Франка в декадентстві: 

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — 

Се лиш тому, що склалось так життя. 

Та є в ній, брате мій, ще нута друга: 

Надія, воля, радісне чуття. 

Головною думкою вірша є слова: 

Який я декадент? Я син народа. 

Дійсно, Франко був прологом, провідником передових ідей, а епілог — це кінець існуючому експлуататорському ладу. 

Якою теплотою, щирістю віє від інтимної лірики Франка, яка представлена збіркою «Зів’яле листя»! Сам поет назвав її ліричною драмою. М. М. Коцюбинський так оцінив цю збірку: «Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Ця збірка ще раз доводить, що людині ніщо не чуже. Франко — титан революційної думки і в той же час тонкий лірик, тому й близький він нам як звичайна людина, яка вміє так вірно, красиво кохати, і як борець за нову батьківщину. До глибини душі проймають рядки, де автор оспівує свою кохану, з якою не судилося поєднати свою долю: 

Твої очі, мов криниця 

Чиста на перловім дні, 

А надія, мов зірниця, 

З них проблискує мені. 

Ліричний герой наділений лицарськими рисами, як годиться справжньому чоловікові, він готовий взяти на себе всі удари долі, призначені коханій: 

Як в дорозі здиблю горе, 

Що тобі несе удар, 

Сам його на себе справлю 

І прийму його тягар. 

Франко відмінно знає українські пісні, тому багато його віршів із збірки перегукуються з народною піснею. 

Дівчину він порівнює з червоною калиною, горіховим зерням. Фігурують часто і образи-символи: зелений явір, червона рожа, дубочок кучерявий. Вірші часто починається з вигука «ой»: 

Ой, жалю, мій жалю, 

Гіркий непомалу! 

Упустив я голубочку 

Та вже не спіймаю. 

Ліричний герой — мужня людина, він не дорікає коханій за нерозділене кохання, а шукає забуття. Тамує свій сердечний біль у зустрічі з природою: 

Неси ж мене, коню, по чистому полю, 

Як вихор, що тутка гуляє, 

А чень утечу я від лютого болю, 

Що серце моє розриває. 

Вірші збірки «Зів’яле листя» настільки мелодійні, що хочеться назвати їх піснями. Та й багато віршів покладено на музику: «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Розвійтеся з вітром…», «Червона калино…» і багато інших. 

І. Я. Франка по праву можна поставити в один ряд із такими славетними іменами як Данте, Петрарка, Пушкін, Єсенін, які так ніжно оспівали своїх коханих Лауру, Беатріче, Анну Керн. Звичайно, у збірці дуже багато присвячено віршів Ользі Рошкевич — першому, але нещасливому коханню. 

Власне, за цю відвертість, з якою автор показав драму в особистому житті (хоч вважається, що не можна ототожнювати дівчину у поезії Франка з Ольгою), його і охрестили декадентом його недруги, щоб ще більше додати душевного болю. Але недарма Франко має ім’я Каменяра. Переважна більшість його поезій — це громадянська, політична лірика, і девізом його завжди було

Лиш боротись значить жить… 

Vivare memento! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився А. Давидов 1938р. в с. Бочках Конотопського району на Сумщині в сім’ї вчителів. Після закінчення в 1960р. Ніжинського педінституту працював учителем біології. Деякий час був на комсомольській, партійній роботі. Далі присвятив себе літературній діяльності: завідував відділом природознавства у журналі «Знання та праця», був головним редактором журналу «Барвінок», потім — директором видавництва «Молодь».

А. Давидов створив для дітей багато книг — у тому числі і науково-художніх, де розповідається про життя природи. Перша книжечка «Ширшає виднокруг» вийшла 1967р., далі — «Сонячні вершники», «Без креслень і кельми», «Знай, люби, бережи», «Скарб» та ін. Збірка повістей та оповідань «Не так вже й тісно на землі» дістала високу відзнаку — премію Лесі Українки.

Твори А. Давидова приваблюють глибоким знанням природи, любов’ю до неї, а також розумінням внутрішнього світу дітей. Письменник прагне прищепити їм бажання вивчати світ рослин і тварин, берегти його. Він пише й про людські стосунки, про дитячі справи, пригоди, вчить шанувати сучасне й минуле.

Цікаве оповідання «Вдячність» із циклу «Таємниці старого дуба». Дуб, наче жива істота, спостерігає все, що діється навкруги, пригадує своє довге життя, піклується про жолуді, які продовжують його рід. Але у дубі — дупло, й пишатися серед дерев йому вже недовго… Та ось приїхали до лісу люди — вчитель з учнями, полікували стовбур, замазали дупло, обгородили. І тут дуб із вдячністю впізнає у старому вчителеві юнака, якого він порятував у роки війни від ворога.

Оповідання це близьке до казки, які теж пише А. Давидов. Краща з них — про Озивайка, лісового хлопчика, який доглядає ліс, дружить з тими, хто любить природу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема жінки в суспільному й особистому житті розроблялася багатьма українськими письменниками. Доля матері-кріпачки показана у творах Т. Шевченка, продовжували розробляти цю тему і Марко Вовчок, і Панас Мирний, і С. Васильченко, і А. Тесленко та інші письменники. Доля жінки в кінці XIX століття і початку XX цікавила й розроблялась і О. Ю. Кобилянською.

О. Ю. Кобилянська — одна з найосвіченіших жінок XIX століття. Вона володіла декількома мовами, писала вільно німецькою, українською, російською мовами. Оскільки в українському суспільстві XIX століття склалася така позиція, що жінка — це тільки дружина свого чоловіка та матір його дітей, що вона повністю залежала від чоловіка, то проти такого ставлення до жінки і боролась О. Кобилянська. Сама письменниця була незаміжня і на собі відчула тягар жінки в тогочасному суспільстві: скрізь і всюди потрібно було говорити, що ти людина, що ти теж маєш право на свої власні думки і переконання, що ти в змозі вирішувати і матеріальні питання. Боротьба за широкі права жінки — це основна риса думок і почуттів, якими сповнені оповідання і повісті О. Кобилянської.

Письменниця вдихає в своїх героїнь власну душу, власні почуття і погляди. За О. Кобилянською, подружнє життя для жінки — це святиня, але жінка не повинна бути невільницею шлюбу. Жінці треба дати можливість і засоби, щоб вона здобула освіту й розпоряджалася своєю долею.

У таких своїх творах, як «Людина», «Царівна», «Через кладку», «За ситуаціями» О. Кобилянська вперше в українській літературі піднімає проблему емансипації жінки. Бо якщо ще в деяких сім’ях дівчині давали освіту, то у переважній своїй більшості жінки були позбавлені такої можливості. У XIX столітті були так звані «інститути шляхетних дівчат», в яких навчали лише танцям, гарним манерам, іноді іноземній мові. І вважалось, що цього досить, але й таке навчання було доступне лише членам багатих родин. Навіть якщо талановитій дівчині і можна було здобути освіту, то виникали проблеми згодом, бо навколишнє оточення не сприймало її. У більшості випадків такі жінки падають, скорені долею. І їхня сильна, наджіноча вдача розкривається переважно у стражданнях.

Такою була і доля Олени Ляуфлер. Зазнаючи від життя удару за ударом (умирає кохана людина, розорюється родина, неймовірно важке рішення взяти відповідальність за родину), Олена не витримує ударів долі і тоді приймає рішення вийти заміж, якщо вже не по любові, то за багату людину, щоб не знати ще й матеріальної скрути.

Чому ж героїні О. Кобилянської зазнавали краху? Мабуть, тому, що жіночий рух II половини XIX століття за зрівняння жінок у правах з чоловіками лише набирав масового руху. Психологія освіченої дівчини, її боротьба за свої права — все це намагалась розкрити О. Кобилянська у своїх творах. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з усі в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам’ятай — у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти — гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?..

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав…

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі…

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров’ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем… і кров’ю»,

«як Квазімодо слухав дзвін». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Хочеться написати, що кожен має жити повно, насичено… Але я цього не напишу. Поезія Олійника «Вибір», на мою думку, не заклик до дії, а заклик до роздумів. Бо не кожен в змозі подужати оце насичене життя й існування. Кожне «летів, і гримів, …згорів» вимагає внутрішньої відповідальності й сили духу, шо має не кожен. Відтак цей вибір, навіть Вибір, запишається відкритим протягом досить довго часу — аж допоки людина не зрозуміє для себе: чи стане сил, чи стане волі?

Що ж до власного вибору, ліричний герой поезії Бориса Олійника висловлюється однозначно, бо він свій вибір вже зробив:

Я б вибрав найвищу почесть: У чистім і чеснім бою На чорному мармурі ночі Зорю записати свою!

Мені подобається, що цей вірш прочитується не як «мій вибір правильний, приєднуйся до такої життєвої позиції, бо кожен має так жити», а прочитується як «подумай! І обери сам для себе». Відтак, повторююсь, ця поезія видається мені за­кликом до пошуку власного вибору.

Сміливо винісши фразу «мій вибір» у заголовок твору, я тепер навіть розгублено мовчу: що я можу сказати про свій Вибір? Адже мій вибір тільки формується, я тільки шукаю, намагаюсь розібратися в собі… І тепер, коли настає час написати про свій вибір, нехай це тільки шкільний твір, я зупиняюсь і застигаю над рядками. Але ж, думаю я собі, не робити ризикованих поспішних висновків — теж частина мого вибору. І заспокоююсь. Мені так само хотілося б прожити повне і насичене життя. Але, з іншого боку, я можу відверто зізнатись, що мені хочеться уникнути зайвого ризику, не хочеться робити імпульсивних вчинків, приймати спонтанні рішення, тим більше — не хочеться, щоб через моє «летів, і гримів, і …згорів» страждали мої близькі, адже нам так важливо знати, що рідні в безпеці. Можливо, і часи змінюються, а можливо, змінюються люди. Можливо, і люди, і часи завжди однакові, просто я намагаюсь виправдати свою не повну готовність «летіти», а тим більше — «згоріти». Але ж «жити спішити треба», писав інший класик української літератури, із цими рядками я повністю згоден. Мабуть, дійсно треба поспішати жити, але у житті не варто поспішати робити свій вибір, аби Вибір залишився Вибором.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Під осінніми туманними зорями, коли земля ще спросоння І вбирає в себе шелест пташиних крил, проста українська селянка Ольга Остапівна подарувала світу ще одну дитину (їх в сім’ї всього було одинадцятеро), яку охрестили Андрієм. З дитячих літ потяглася рука хлопчика до письма, душа — до краси, а серце — до людини Цей початок став тим продовженням, який не має кінця, не має краю і не колихане вітром зерно, і довершений сонцем погляд творця, і велич людського духу.Закоханий в людину, у працю, у творчість, народжений для прекрасного, Андрій Малишко усюди ніс це прекрасне і чиюсь радість, і чиєсь весілля зустрічав як своє. Але й чиєсь лихо він теж сприймав як своє, і тоді в його лабораторії з’являлися вірші, неспівзвучні з епохою. Тому нічого дивного немає в тому, що з деякими віршами сучасники знайомляться тільки сьогодні.Для Малишка характерне тематичне і жанрове розмаїття. Багато в його доробку пейзажно-філософської лірики, в якій вимальовується гармонія людини і природи.А. Малишко зосереджено розмірковує над питаннями етики і моралі, людяності та жорстокості, добра й зла, правди і кривди, розвитку мистецтва. Якщо раніше картини природи у його віршах були лише тлом для змалювання певної події, то тепер його ліричний герой виступає від імені самої природи, відчуваючи себе її дитям:Я — небо. Я — полотнище віків.Я — корчуватий без.Я — фіолет рай-дерева, —пише лірик у вірші «Скарга ромашки». Від імені природи промовляли ліричні герої і раніше. Та в Малишка це «промовляння» набуло нового значення: дозріло-екологічного. Бо змінився час. Осмисливши свою сутність, людина зрозуміла, що несе відповідальність не тільки за себе, не тільки за свою родину, свою державу, а й за планету. Проблемі наука і природа присвячено багато віршів збірки «Листи на світанні», рік видання якої (1961) збігається зі світанком космічної епохи. Поет щиро вітає науковий поступ:Напливають події, як хмари,як блискавки, в ніч горобину.Космонавте крилатий,то слава твоя зроста,І мільярди квітівз’єднались в одну жоржину.(«Космонавтові»)Він розуміє, що з початком космічної ери людина хоче відірватися від своєї земної колиски, поєднати діалектику душі з діалектикою нового світу. І поетові до всього є діло:В житті своїм до всього маю діло:До жита, що в полях не відшуміло,До трактора з загущеним пальним,До вченого в тривожному безсонні,і яблуні, що сохне на осонні,До ядер атомних у схованках…(«В житті своїм до всього маю діло…»)Поет-лірик прагне не просто споглядання, він хоче відчути свій світ, заглибитися в його досконалість і гармонію. Ось один з прикладів:Я волошка, споконвік волошка,Я земну енергію несу…Вірш «Дуб» Малишка залишився поза збірками, як і багато інших поезій. Та молодому на той час поету Д. Павличку вдалося витрусити «з дубів тупе мовчання». Як бачимо, любов до рідної землі, її природа єднала різні покоління митців. Вірш «Дуб» проектований на автора та його бажання передати свою мудрість прийдешнім поколінням:Вже не чув того, як підійшлиЛюди до розчахнутого тілаЙ місце, де він ріс, благословилиЛиш за те, що він стояв у бурі.Наче воїн у запеклім бою,Тільки б інших грудьми захистити.Так, Малишко-чарівник хотів захистити інших від земних катастроф. Збагнута «серпневою душею поета триєдність буття» включала й нерозривність поколінь. Не лише батьків і дітей, а й дідів. Порушення цієї єдності, як і втручання людського розуму в земні таємниці, загрожує фатальними наслідками:Землю тривожать галактик акорди.Транспозиційних енграмів орди.Відеотрони. Протони. Фатони.Синтези. Тези. Формули стислі.

Цереброфантифікатори в мислі… Люди! Схаменіться! В ім’я майбутнього світу! В ім’я своєї держави. Згадайте, життя вам дане один раз. Це незвичайний дар Всевишнього. Будьте вдячні!

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Один з визначніших своїх творів Андрій Малишко назвав ім’ям героя старогрецької міфології. Прометей — це вічний символ незламності духу. На фронтах Великої Вітчизняної війни поет побачив багато таких нескорених людей. їм, а також невмирущому народові, присвятив свою поему Андрій Малишко.

В образі простого юнака зі Смоленщини поет зображує тих людей, які героїчно захищали рідну землю й свій народ від загарбників. Трагічна ситуація, в якій опинився головний герой, дала можливість побачити високу моральність воїна, а також людей, які його врятували.

Вражаючою в поемі є сцена, коли фашисти зігнали всіх мешканців села і поставили перед ними бійця, запитуючи: «Це ваш?» Не знайшлося жодного, хто б не відповів: «Це наш!» Та коли фашисти погрожували спалити все село, хоробрий юнак пішов на смерть, щоб через нього люди не зазнали горя.

Цей солдат любив життя, але найбільше —людей, свій рідний край. Він, як і міфічний Прометей, жертвує своїм життям заради щастя Вітчизни.

Андрій Малишко звеличив у своїй поемі «Прометей» людей-прометеїв та їх невмирущі подвиги в ім’я людства. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Нещодавно нарешті випала можливість взяти до рук книжку. І ця книжка не була випадковою. Куплена ще минулого року, вона пилилась на поличці. І у мене нарешті доросли до неї руки.

Ця книга – «Депеш Мод» Сергія Жадана. Не хочу співати тут дифірамби талантові автора, але книга дійсно класна. Особливо в контрасті з «Bitches get everythіng» Карпи, де на кожному кроці – гламур, богема і секс, секс, секс. Вже починає нудити від цього глямуру-лямуру і ще якогось мурмуру. Карпу і Жадана ні в якому разі не треба ставити у один ряд.

У Жадана теж є секс, але він якийсь такий непомітний, не займає у житті його героїв першого місця. Для них головне – дружба, пригоди і водяра. Головні епітети присвячені саме останній. До речі, може хтось, прочитавши «Депеш Мод», кине пити. Хоча дуже в цьому сумніваюсь. Один мій знайомий з задоволенням прочитав книгу про те, як кинути курити. Оцінив літературний талант автора, але курити не покинув.

Героїв твору Жадана ми можемо зустріти і зараз.Васі Комуністи, Саші Карбюратори, Собаки Павлова ще не перевелися не лише в Харкові, але й в Черкасах. Так, Черкасах. У Жадана географія невелика. Харків, Черкаси, Бєлгород, куди головні герої за водярою їздили. А минуло вже 15 років! Ми не змінюємся.

А ще незабутнім є хор міліціонерів, що співає зі Степаном Галябардою пісню «мамині очі», пухкенькі пальчики «розркученого» і «розпіареного» народного артиста. І взагалі оцей стьоб над нашою попсою і не попсою. «Депеш мод» – головна тема передачі, але не звучить ніде їхня музика. Всюди переможець Степан Галябарда. Запитаю, що ж змінилось. Скажу, що нічого. Тільки замість Степана Галябарди – «Фабрика».Про мати у творі варто сказати окремо. Вони там є. Хоч я виступаю проти їх вживання у літературі, однак у Жадана вони не ріжуть слух. Лише спочатку слово «лажа, лажа, лажа» трохи не змусило мене закинути читання. Але подолавши перші сторінки, вже не могла відірватись від книжки.І ще одне. Дуже колоритними є образи Собаки Павлова – єврея-антисеміта, такого собі молодого роздовбая та редактора-гомосексуаліста, з яким одна дівчинка переспала з принципу (якого?).

А загалом з нашого суспільства треба стібатись, з переповнених тролейбусів, злих міліціонерів-дегенератів, редакторів-гомосексуалістів, проповідників рабтсва (так, саме рабства). Тоді у космос піде більше позитивної енергетики.