Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Світе, та не гріє

Сонце золоте.

Оголилось поле

Од серпа й коси;

Ніде приліпитись

Крапельці роси.

Темная діброва

Стихла і мовчить;

Листя пожовтіле

З дерева летить.

Хоч би де замріла

Квіточка одна;

Тільки й червоніє,

Що горобина.

Здалека під небом

В вирій летючи,

Голосно курличуть

Журавлів ключі. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Поезія А. Малишка періоду Другої світової війни — це різноманітні за змістом і художніми образами поезії, у яких і заклик до боротьби з фашизмом, і розповіді про подвиги та трудові будні, картини боїв та гіркота відступу. Ці твори сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям із мільйонами інших людей і розділяв із ними і радощі, і горе, страждання і надію на розгром ворога і звільнення рідних земель.
Цикл віршів «Україно моя!» складається з п’яти віршів, у яких перед зором поета постає минуле і сьогодення. Ліричний герой, як і поет, почуває себе відповідальним за долю Батьківщини, щастя якої потрібно відстояти в жорстоких боях проти фашизму:

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Вірші циклу написані після того, як війська з боями відступили за межі України і мільйони людей опинилися в тимчасовій окупації, але поетичні рядки сповнені віри у світлий день повернення і відплати ворогові за смерті і наругу:

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла.

Я дивився, і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!

Синівська ніжність і любов до Батьківщини передаються в численних звертаннях поета до Дніпра, до Києва, до України:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Поетичні образи, створені поетом, вражають своєю простотою і одухотвореністю, поет персоніфікує природу, підкреслюючи нерозривний зв’язок із нею. Як до живої істоти, звертається співець до Дніпра, до Києва, до дерева. Ці народнопісенні засоби ріднять поезію А. Малишка зі староруським епосом. З болем говорить поет про те, що «на дніпровській долині ромашка зів’яла побита», «догоряє батьківський дім». Страшне життя під час війни із фашистами передано образами «повішених вітер гойдає», «Тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт». Навіть зорі в небі порівнюються із очима замучених людей. Все це загартовує серце ліричного героя, у нього виростає ненависть до ворога, якого він проклинає, і клятва боротися, аби визволити Батьківщину:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину
І розтерзане, горде, нескорене серце моє!
Я піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,
Висохну, спрагою битий, можливо впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші
У твоїм, Україно, зеленім і вічним саду.

А. Малишко переконаний, що життя вируватиме, що щастя повернеться в його рідний край, і образ «зеленого і вічного саду» — це символ буяння нового життя. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Поет, якого ще недавно зачисляли до молодих, здобуває сьогодні світове ім’я. В чому секрет цієї слави?

По-перше, в тому, що Іван Драч порушує й поетично осмислює такі теми, проблеми, які бентежать кожну трудову людину планети; по-друге, він так уміє сказати про своє, власне, особисте, що воно стає власним, особистим для мільйонів читачів. На літературній ниві поет «вибухнув відразу». І хоч перша збірка «Ніж у сонці» викликала як негативні, так і позитивні судження, все ж було ясно одне: в літературу прийшов оригінальний поет, який мав своє, індивідуальне бачення, яке виявилося відразу в безмежності внутрішнього світу людини, в її історичному розвитку й перспективі. Одним з найулюбленіших прийомів І. Драча у прагненні до возвеличення людини було прирівнювання всіх планет до людської постаті. Планети автор наділяє людськими рисами. У «Баладі про соняшник» хлопчик раптом побачив сонце:

Красиве засмагле сонце, В золотих переливах кучерів.

Людина і Сонце — наскрізні образи усієї поетичної творчості І. Драча, може, тому одну із своїх збірок він так і називає «Сонце і слово».

Перші публікації, перші книжки поета викликали розмови і про тематичний діапазон його творчості, і про її інтелектуалізм. Поява його на небосхилі української поезії 60-х років була, з одного боку, несподіваною, а з іншого, цілком закономірною. І. Драчу випало і одним з найвиразніших представників «шістдесятників». Основні мотиви поетової лірики — ствердження миру і протест; проти атомної загрози, що нависла над людством, уславлення визвольної боротьби трудящих світу, краса рідної землі і талановитість. її народу, поезія праці і трудового подвигу, радощі і драми кохання, душевне єднання людей. Своє мистецьке кредо поет і сформулював в невеличкій поемі «Спрага»: Це спрага людяності, і краси, і змоги, Я нею сповнений. Мене пече щоднини Жагуча спрага щастя для людини, Тривоги людства — це мої тривоги. У віршах Івана Драча багато філософії. «В протуберанцях серця» поряд з космічною образністю використовує фольклорні мотиви, створює земні ліричні поезії — вірші про радощі й драми кохання. Інтимна лірика поета, на думку Л. Новиченка, не піддається аналітичному тлумаченню. У нього палкий вогонь любові — це вічний поклик до життя. Значним явищем в українській літературі стала книга І. Драча «Корінь і крона». У цих двох словах — діалектична суть життя. Народ, ввібравши в себе досвід минулого, прагне скорити недосяжні раніше вершини, живлячись своїми соками, тягнеться до сонця. Поет — це рух, шукання, зростання. Світ поезії Драча часто вражає новизною, а іноді і невдалими образами. І це все закономірно. Часом поет пише досить складні вірші («Листи Михайла Ковалінського до Сковороди»), тематичний діапазон-його розширюється, поглиблюється і збагачується. Нерідко свіжого звучання набуває літературна деталь. Свій ліричний талант, на мою думку, І. Драч розкрив у збірці «Київське небо»: традиційним темам — природа і душа, дружба і кохання, діалектика життя і смерті — поет надає сучасного звучання. Ця сучасність виявляється в характері поетичного мислення, бо поет, як радар, вбирає в себе почуття сучасників і повертає їх людям у відбитті свого таланту: Ефір загус навкруг — його повнющий келих Спекотний день щодень вичавлює з дерев. Стинається жура в твоїх очах веселих Під вітру владний рик, під моря ніжний рев. Основною проблемою збірки «Сонячний фенікс» є роздуми про роль і місце митця, мистецтва, зокрема поезії, в житті народу-Міфологічний образ чарівного птаха, який, проживши кілька сот років, спалював себе, а потім воскресав із попелу молодим, асоціюється з образом поета, який щоразу знаходить молоді сили, щоб «цей світ змалювать», бо відчуття обов’язку не дає йому спокою: Це притяга земля. Це кличе все до себе. Хай наді мною сонце синьонебе, та кличе корінець, і грудка, і лозина, І вітром кресана непрохана сльозина.

Багато у поета справ на цій землі. І найголовніша з-поміж них це боротьба за велич, високість, чистоту людської душі. Поета цікавить і тема виховання людської душі. їй він чує вірш «Дума про Вчителя». У вірші — сьогоднішній Драч з його складною еволюцією: від зухвалості (в ранній творчості) через бурливі каскади шукань до ґрунтовної врівноваженості.

Плідно працює І. Драч вподовж всіх років. Вершиною його творчості в жанрі поеми можна назвати «Чорнобильську мадонну» Автор пише і кіноповісті («Іду до тебе»), кіносценарії («Камінний хрест»). Уся його творчість — поета, драматурга, прозаїка, перекладача, літературного критика — перейнята духом сучасності. Він завжди оригінальний, неповторний, він завжди сам, він сам у собі.

 

Пролог

Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка «Марія» та з української народної думи «Бідна вдова і три сини». Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми.

Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш…

Поет відчуває, як нелегко буде йому

…намалювати її таку.

Як малювали на задану тему богове мистецтво,

Протягом тисячоліть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі,

Від Вишгородської мадонни і до Сікстинської,

Від Марії Оранти і до Атомної Японки…

Нелегко, бо довжелезний ряд митців, які крізь століття возвеличували образ Матері Всесвіту — Мадонни. І все ж поет відчуває, що є щось, чого ніхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильніше за нього, це ніби вона, його героїня, сама водить пензлем митця:

Ти намагався її змалювати — Вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії? А проституйованою лахміття достатку?..

Проходячи через сумніви, через вагання і острах, поет відчуває свою відповідальність перед людьми, і тому лягають зболені рядки на папір.

Я заздрю всім…

Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість — дурна і випадкова.

Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця «німота» — від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності:

Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив… Хай жестами. Але сказати мушу.

З канадської листівки

«Мадонна атомного віку» Василя Курилика, 1971

«Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день…»

Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає.

«З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку».

Солдатська мадонна

Розповідь солдата з будівельного батальйону

Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому.

Та щоранку ми бачимо,

Як вночі тут хтось босий ступа,

На пісочку неторканому

Якась боса жіноча стопа,

Наче б хто по душі моїй

Так таємно—непрошено ходить…

Та й не по—людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився. Хто? Чому?

Ось що каже генерал: — Матір я взяв із села. А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий,однаковий, Дуже босий вже слід.

Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково.

Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами… А ми німо дивилися — От проява непевна яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?

Як з моторошшя сну

Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: «Душе моя. Ви є?» Вона мовчить і є — Лиш годі зрозуміти. Мовчить душа з душі. Мовчить, мов цілий світ, Загорнутий в лихі В словесні целофани… Пучками голими З душі здираю лід… Як ранить пучки ті… Як душу тяжко ранить…

Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані — наша мати

Аж три епіграфи передують цій главі. Перший з них такий: «Корова — в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства» (Міфи народів світу). Два інших взяті з «Вибуху» С. Йо-венко та В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття».

І де сосни, дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній окалині Денно й нощно блукають душею. Тут і побачили з вертоліта щось дивне:

— А це що таке, я тебе питаю?

— Видно, з космосу щось занесло.

— Целофан — як скафандр, метляється скраю…

І лунають різні думки про те, звідки це взялося. Хто висловлювався за те, що то «пришельці із космосу», хто міркував, може, з НАТО? І от спустилися на землю і регочуть. Виявилося, що ті дві загадкові істоти — баба та її корова, дбайливо обгорнуті целофаном.

А що вже корова — та теж в целофані,

Як диво космічне, суне в тумані,

Лиш роки пробились з накидки таки…

І очі в накидці — якраз там, де очі,

І отвір, щоб пастись, старій поторочі!

А взута корова в старі кирзаки…

Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула.

— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова,

І бабі ще дасть до відра молока, Така запашна і молочна така.

І на питання, чому це вона з усіма не поїхала, баба відповідає, що залишилася «синам на зло!».

Вічна материнська елегія

«Проходила по полю — Зелене зеленіє… Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!

П. Тичина «Скорбна мати»

Назустріч матері й справді їхали «Учні Сина» — солдати того самого генерала, взяли вони матір та у кабіну, щоб урятувати. Син докоряє матері

за те, що вона тікає з міста, адже він хотів врятувати її, дати їй спокій коло внуків. Та хіба це для неї — таке життя, коли живеш і дожидаєш смерті?

Сказала йому гордо:

— Я — невмируща мати!

Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пішла тут и,

Де бусол і криниця, Де кіт її й корова, І де усе, що сниться Без слова, лихослова.

Не може поїхати стара з сином, бо вона мати і не в змозі зрадити, зрадити саму землю — матір усіх людей, хоч діти прирекли її на загибель.

Все плакало на сонці, Не хтіло помирати. І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.

Запитання без відповіді

Всі криниці в целофанових капшуках,

Всі колодязі затушковані

Питали одне—однісіньке:

Де знайти кілометри целофану

На рукотворне київське море

Чи бодай на Десну зачаровану,

З якої Київ п’є воду?!

Соловей—розбійник

Як багатьох матерів на світі, цю матір звали Марія. Так звали й ту велику Матір — Марія. «Та зродила Христа, ця — антихриста!»

Такі гіркі слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцію. Не тямлячи себе, побігла вона додому, лишаючи заслони і кордони. Там впала, знесилена, і наснився її сон про старшого сина.

Він все це вигадав. Станцію й атом. В ночі аж світилась його голова, Не був він на кучері завжди багатим — Багатим він був на нелюдські дива.

Мати згадує, як він, дорослий і сильний, приїжджав до неї г о рибу (тому на корові його кирзаки), як говорив:

— Зробимо, мамо, тут станцію чисту, Місто зведем, де полин ба буркун.—

Свистів, як проклятий. І, мабуть, по свисту Сусіди прозвали: — Маріїн свистун.

Друга частина глави розповідає про те, яку спорожнілій Прип’яті тьохкає соловей. Це якесь божевілля: серед мертвої тиші раптом оцей соловей, такий настирний, такий недоречний, але разом із тим вічний,— як багато років, століть, співає, розриваючи страшну тишу.

Альфа, бета з гаммою — невидимі промені, І він теж невидимий — Лисий Соловей, Ще в походах Ігоря його крила стомлені, Дивляться ж безоднями молодих очей.

Мати і «христопродавці»

…Тепер на зміну нехай і поодинокого мародерства звичайного прийшло вишукане, інтелектуальне: шукають предмети старовини, найчастіше — ікони…

А. Михайленко «Корені і пам’ять Зони…»

Одинокій матері було не по собі, «душу закутувало сльотою», і вона вирішила: змию голову дощовою водою, як колись, може, тоді полегшає. Та вода напувала землю, годувала яблуні і груші у садку — змиє лихо. Отак і зробила: «І голову змила, і вмилась, а потім лягла чистенька, аж наче вся засвітилась». їй снився дивний сон, неначе вона молода, легка, так і летить. От тільки у розпущених косах чогось сивини багато. Але що це? її доганяють сини і виривають коси. Вона тікає відчайдушно і… прокидається від гуркоту мотоцикла під вікном. Хтось увійшов до хати.

Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем п шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над віками.

Старенька задихнула від гніву — бач, ще й не пішки прийшли грабувати. Але найгірше було попереду: вона впізнала свого онука:

— Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навів, бач, «христопродавців» — Хати вони чистять повсюди.

Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але він злякався і вдарив її, потім вчепився у волосся. Либонь, думав, ідо баба з могили, що це примара. Злодії швидко втекли, а баба залишилася сама у хаті. Далі лежала ікона, а на ній вирвана бабина коса. Подивилася Марія у дзеркало на себе лису, іронічно посміхнулася: «Ну й дівка, до пари бісу!..»

Дивились безодні зоряні Услід дорогому онуку… А сон таки справді справдився, А сон таки справді в руку!..

Материнська пісня з чоловічої душі

Не дітись, не дітись мені від вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не піду я, мов кінь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений… Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельної муки…

Почуття гіркої муки і розпачу від безнадії, почуття вини — усе злилося у вихорі почуттів ліричного героя:

…Дорога роз’юшена, слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми… На вічній дорозі розіп’яті ми…

Трактористка

На горі горить реактор — Під горою оре трактор… Не чіпайте мене. Я — трактористка.

Героїня розповідає про випадок, що стався по війні. Якось голова вилаяв тракториста:

Голова матюкав тракториста, Вздовж і впоперек. Так і сяк його смужив…

Той незворушно повернувся додому, випив води та й пішов у клуню. Але не вішатися з образи. Там у нього стояв танк. От він тим танком і розрівняв контору, поки голова під містком ховався. А потім пішов здаватися.

Не чіпайте мене.

Я — трактористка.

Кабіна герметизована —

Не для мене.

Кожен день я ковтаю пилюку

З чорнобильськими радіонуклідами,

Вчені кажуть по телевізору,

Що вони мінімальні.

Ще раз вченим повіримо.

Але не чіпайте мене.

Не кажіть мені того,

Про що можна бодай помовчати…

Прошу єдине —

Бодай не брешіть.

Розумієте, трактористка я, трактористка.

Чорнобильська трактористка.

Мені ще треба родити.

Примітивний портрет складної людини

Можна все на світі вибирати, сину.

В. Симоненко

Образ Матері і образ Батьківщини — єдині. Єдині вони й для такого поета—барда, який засвоїв лише зовнішні атрибути моралі: матір треба оспівувати, рівняти її з Батьківщиною, бо це змальовує його у вигідному світлі.

Він Матір ставив як трибуну І вергав річ свою трибунну, З Трибуни—Матері кричав — Світ дивувався… й величав… Та як здригнувся чорний атом, Він Матір згадує лиш матом, Він виїхав, а не утік, Як сам він в мікрофон прорік…

Поки мати давала йому усе, що треба,— він возвеличував, він оспівував. А як сама опинилася в біді, то на що їй сподіватися: нема чого дати — поїдем іншої шукати.

А примітивам треба знати, Що матір можна й вибирати! А гордий світ? Він не гордує. Він дивиться… і аплодує.

Ода молодості

Зраджувати свій народу важку годину підло. Так думали, мабуть, і ті хлопці, що життям пожертвували, гасячи страшну пожежу.

Світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає, Врятований ще раз життям молодим. За безладу безмір, за кар’єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим.

Стали в вікна бити шершні

І джмелі густи,

Стали душі, тяжко вмерші,

Натовпом густим.

І чого б мене питати,

І нащо б я їм,

Коли й сам не дам я ради

Із життям своїм,

А вони мене питають —

Що воно й куди,

І не дихають — ридають

Голосом біди.

Що мені собі сказати?

Бо я більше в них,

Більше в них питаю ради

В сумнівах нічних…

Роздуми підчас відкритого чорнобильського суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат

В зв’язку з аварією в Чорнобилі різко піднялася гіркота і розчарування наукою.

Ю. Щербак «Чорнобиль»

Такий епіграф (один із двох) до глави. Другий узятий з В. Олійника і твердить, що й раніше у багатьох викликав сумнів у правильності місця, вибраного для станції.

Поет знов і знов ставить питання про відповідальність за те, що скоїлося. Ми проклинаємо Ірода через століття, але в нас по-іншому:

В нас — Безіменність! Всіх вона поїсть Та ще й закусить нами з іменами… Вона там сьома, де було їх шість, Сімдесят сьома, хитра до нестями. Чому їх — шість? А де ж це сьомий — Ти?! Чому ти не сидиш на лаві — перший? Ні, ти зориш над нами з висоти, Науки длань над нами розпростерши.

Увесь час виникає питання, чи не можна було запобігти катастрофи? І з’являється проблема стара, як світ,— про людину і владу. Це до нього, представника влади від науки, звертає обурення поет:

Все зекономив? Совість?! Честь?! Зумів Забалагурити самі Верховні Вуха.

Його називає поет сучасним Іродом, стверджуючи, що історія ще скаже своє слово про нього.

Хоч засторогу я несу гірку, Не каменую Чесний Храм Науки… А хто це там за ширмою в кутку? Од радіації Пілат вмиває руки… Коли Змій чистить яблуко Перед тим, як Єві його віддати, Він шкірку зрізує по спіралі — Зелений виток з—під ножа його плине, І зветься він пізнанням… Змій яблуко ріже надвоє І витинає ядро з половинок, Вилущує нутрощі із насінням — І тільки тоді Єві його дає. Єва ділиться із Адамом.

Сучасна сковородистка

Глава має підзаголовок — Мисливська бувальщина. Зайшовши після полювання до села, мисливці побачили єдину хату, де хтось ще жив. Виявилося, що це старенька жінка. Вона лежала у кутку, чекаючи смерті. Але було щось справді сковородинівське у ставленні старої до смерті. Спокійно оповідає вона гостям, де що лежить на смерть — свічки, труна, хліб, щоб пом’янути. Також сказала, що й могилу для себе вона вже приготувала на цвинтарі:

Сама її щодня Довбала з місяць я.

Що це — стомленість від життя, бравада? Здається, це просто мудрість. Вона у тому, щоб знати, що твій час має прийти і треба бути готовим його зустріти. А жити — жити завжди хочеться. Поет майстерно висловив це у коротких фразах:

Дай ще води ковтну. Ковточок ще. Ковток.

Бенкет в пору СНІДу, або Скіфська людина

На рукотворному морі Серед зеленої ропи, Наче келихи вічності, Цокнулись черепи… Цокнулись білих два черепи, Один череп та й Хмельницького Богдана, Другий череп та й Сірка затятого Івани.

Сп’янілі будівельники Чигиринської АЕС летіли на моторних човнах «Прогрес» по рибу, та вчепили на спінінг по черепу. Молодики, мов пірати, почепили черепи на ніс своїх швидкісних човнів. Стережися світ! І справді, на березі уже веселощі кипіли. Роздягнувшись, танцювали навкруги вогнища онуки і сини хліборобські. Але:

В багатті стоїть Скіфська мадонна. Дитя кам’яне Хоче вийти із лона, Та мати замкнула Руками живіт, Не хоче дитину Пустити на світ.

П’яна компанія з реготом кричить: «Може, розродиться? Підсмажимо бабу!»

Чом так всіх вабить Вогонь Герострата? Чом руйнівний. Так шаліє азарт І видно по ньому — Хто чого варт?!

У шаленій затятості, в якомусь дикому сказі відшукують шини і, надівши їх на бабу, поливають бензином і підпалюють.

І заревло,

завирувало,

загоготіло —

І кам’яне розверзлося тіло,

І розродився порепаний міф,

І вийшов на волю розлючений скіф,

щоб наволочь голу стріляти із лука…

Друга частина глави написана прозою; розповідається в ній, як до міліції у Чигирині зі стрілою у спині ввалився хлопчина і з п’яним жахом промовив: «Скіфи».

Коли міліція прибула на місце, «дивне побоїще відкрилося перед очима: всі голі гульвіси були простромлені стрілами, два білих черепи стриміли на човнах, чорна порепана скіфська баба плакала чорними слізьми і не давала достріляти своєму синові останню пару, яка була зайнята своїм…»

І над усім цим вставало вічне сонце — сонце, що бачило битви Богдана і Сірка, що зустрічало у полі хлібороба. Сонце багато бачило у світі. Але тепер, у цей час:

— Сонце моє, чи не боїшся СНІДу ти?!

Чорнобиль по-міланськи

У Мілані дипломатам роботи під зав’язку: щодня демонстранти закидають подвір’я консульства «імперії зла» капустою, тож треба її викидати.

Радіація в сизій капусті,

У цвітній, у петрушці, у моркві…

І от «натреновані гуманісти прив’язали корову — помсту, чорно—білу тільну корову» до чорних ґрат біля консульства. Бідна тварина затято мукала, жахаючи усіх набряклим вим’ям. Вонажне знала, яку «благородну» місію виконує, їй просто було боляче, вона хотіла їсти і пити. Жінки наші і діти жаліли її, напували з відра, тож одного разу корова й призвела на світ теля:

А потім взяла й отелилась, Спородила ловкеньке телятко. Чорно—білий бичок звівсь на ноги — Назвали його Чорнобилем. Дивилось теля на цей світ Дуже юно і незрозуміло.

І тоді «соромно стало дорослим», вони відв’язали корову з телям і відправили на ферму.

З доповідної скромного агента французької розвідки про поведінку поетів у Парижі

Японський поет Хіро Сім цікавився дуже всім. Шанували його усі ми. Він приїхав із Хіросіми…

Український поет Чорний

Біль (скорочено: Чорнобиль) хотів на Набережній купити ікону. У них підлягає це під заборону.

Але у нього не вистачило двох франків. Ікона була стара, хоть переправлена зовсім недавно у Париж.

Переправили сюди її «христопродавці». Для них митниці —хлібодавці Тої Мадонни злякавсь Хіро Сім На лічильник Гейгера показував всім Казав що дуже вона дзвенить І втік від неї за мить.

Не шукайте розділових знаків, у цій главі їх практично нема, це ніби просто зафіксовані дії окремих осіб, як було колись у літописах, де теж відсутні розділові знаки.

Та повернімося до змісту доповідної записки. З неї видно, що український поет допитувався усе, звідки ікона, говорив, що вона з Полісся, що її вкрали — ту Мадонну. Студенти з Латинського кварталу не дуже розбиралися: для них Мадонна — секс—рок—зірка Луїза—Вероніка Чікконе. І вони волали з усіх сил. Агент зазначає:

Дуже вони безсонні Провінційні Франсуа Війони

Хоч записані в атеїсти А воюють чомусь за ікони…

Фізики і лірики

Так, колись затято велися суперечки між «фізиками» і «ліриками» — хто важливіший, хто корисніший, хто має рацію. І ось тепер поет розповідає читачеві:

А ось фізик прибіг. Дивина для мене це мить. Яка ж я йому солом’яна оборона?! Шепоче він болісно: — Вона мені не простить… Не простить… Чорнобильська Мадонна…

Хлопчина такий молодий. Благословенний вік. Під четвертим реактором — усмішка безборонна…

— Розумієте, донька у мене. Донечці — один рік.

Може, простить вона — Чорнобильська Мадонна?!

До поета на сповідь зболеною душею звертається фізик. Наука могутня, але людина є людина, їй замало лише науки. Дума просить істини, благає прощення:

Дивилася Істина з вічної висоти,

З—підпорного рушника — Чорнобильська наша Мадонна.

Хрещатицька мадонна

У юрмищі хрещатицького дня Ти боса йшла, ти, сива Катерина — Бунт Врубеля з кирилівського дна, Летюча йшла, жалуча і поривна.

Такою побачив поету натовпі молоду жінку, що несла ляльку з лахміття, немов живу дитину. Очі її жагучі палали гнівом — це Чорнобиль не дав Гй стати матір’ю.

Який напій ти в квітень той пила, Коли, заквітла сином, ти ходила, Від Ірода себе не вберегла — Тебе накрила та нечиста сила?! А хустка збилась так на голові. Що лисиною світиш, Божа Мати… Я босий слід твій бачу у траві, Який боюсь і подихом займати.

Епілог

Та стали хуртовини наступати,

Та стали вдовиченків побивати:

Що гіерва хуртовина

Дома попалила,

А друга хуртовина

Скотину поморила,

А третя хуртовина

У полі й у домі

Та хліб побила,

А нічого в полі й у домі

Не й остановила.

Українська народна дума «Бідна вдова і три сини»

Вона дивиться, дивиться в душу. Вона палить очима до дна. А я все це дотерпіти мушу, Бо в душі не душа, а вина.

Поет промовляє до кожного, торкаючись його совісті, бо не може бути чужого болю і чужого горя:

Вона йде вже, прямує до тебе, Одчинила вже двері — й тобі Нахиляє це атомне небо У своїй потойбічній журбі. Крапля совісті є ще на денці? Вона вірить і в краплю твою: У твоєму житті—одноденці Я нікчемність свою впізнаю.

Ліричний герой картає себе за те, що оспівував бездумно досягнення науки і тих безвідповідальних людей, що спричинилися до страшного лиха.

Лисомудрі пихаті лахудри — Ваших внуків вона затуля: Боса йде на вогонь кривамудрий, Бо Вода вона є і Земля.

її погляд ти чуєш, учений, Тож тікай, лиш подумай — куди? її погляд на тебе вогнений — Його лазером та відведи!

Хто ж там, сиву, посміє займати? Сіль пізнання — це плід каяття… Несе сива чорнобильська мати Цю планету… Це хворе дитя!..

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

А. Малишко — поет ліричний, романтичний, який відчував і бачив зв’язок поколінь, зв’язок минулого і сучасного. У цьому самобутність його лірики. 
      Цикл «Запорожці» став мовби прологом до творчості поета періоду Великої Вітчизняної війни. Цикл складається з трьох віршів: «Ворон», «Битва І», «Битва II» — і відтворює славну історію козацтва. Поет згадує імена Остряниці, Хмельницького, Сагайдачного, які боролися за визволення і незалежність України. Тема осмислення історичного зв’язку поколінь завжди хвилювала письменника: 
       
      На ланах козачої долини 
      Толочив ромашок первоцвіт. 
      Вчора ворон справив іменини, 
      Триста літ минуло, триста літ. 
       
      Мабуть, поет має на увазі 300-річчя возз’єднання України з Росією і нерівність двох країн. «Ворон», як на мене, — це російське самодержавство, яке топче нашу землю, нівечить нашу культуру, знищує наших митців. У вірші «Ворон» звучить заклик до боротьби і плач над розтерзаною Україною. 
      Поезія «Битва І» прославляє гетьмана Сагайдачного, який зумів у полоні перемогти ворога і повернутись до боротьби. Багато мужніх синів-месників боролись за майбутнє України, її славу. Поета хвилює, чому їх не згадують, не віддають їм належну шану. Риторичне запитання Сагайдачного звернене до нас: 
       
      Сагайда підвівсь на стремена: 
       — Хто згадає їх в світлих іменах? 
       
      Не забути свою історію, своїх героїв — ось у чому пафос вірша. 
      У всі часи, з усіх битв за долю України на синів чекала рідна земля, їхні матері: 
       
      Із хлібом-сіллю, із таємним горем 
      Синів додому ждали матері. 
       
      Написані про далеке минуле, вірші внутрішньо пов’язувалися із сучасністю, в них виплеск живого почуття до людей, яким випали на долю не тільки подвиги й посмертна слава, а й нелегкі життєві дороги, тяжкий ратний труд, втрати друзів і бойових соратників — все те, з чого складається антилюдське явище — війна. Ця тема набула відображення і в подальшому творчому доробку поета. Напередодні Великої Вітчизняної війни у вірші «Уставай, моє сонечко» поет проводить паралель між минулим і сучасним: 
       
      Уставай, моє сонечко, з темного лугу, 
      Бо тривожить минуле не раз і не двічі. 
      Сплять в степу запорожці — товариш до друга 
      Повернувся обличчям, порубаним в січі… 
       
      Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю 
      І сурма зарокоче в поході з полками, 
      Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю, 
      І шаблі — гартуванні дзвенять під руками. 
       
      А. Малишко, беручи участь у походах на західноукраїнські землі 1939 року, передбачав загрозу фашизму, неминучість тяжкого випробування для України і її народу, а тому і повертається у віршах до історії, до визвольної боротьби рідного народу, до подвигів героїв, імена яких з гордістю бережуть люди в своїй пам’яті. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Іван Михайлович Чендей (20 травня 1922, Дубове (смт) — 29 листопада 2005) — український письменник, кіносценарист. Автор сценарію «Тіней забутих предків» (1967).

Народився у селищі міського типу Дубове на Тячівщині.

Першим літературним учителем Івана Чендея була народна творчість — казка, легенда, пісня-коломийка. Їх він чув від матері, потім вичитував у журналі «Наш рідний край». Були ще різдвяні вертепи з колядками-лицедіями, народні весняні забави, похоронні голосіння, ворожіння й заклинання, верховинські весілля… Все це збагачувало уяву, захоплювало, вражало…

На час звільнення Закарпаття 1944 від німців, Іван Чендей був учасником літературного збірника хустських гімназистів. Головною школою для майбутнього письменника стала праця в обласній газеті «Закарпатська правда», до редакції якої він прийшов у березні 1945 p.

Згодом Іван Чендей закінчує Ужгородський університет, Вищі літературні курси в Москві.

Похований Іван Чендей у м. Ужгород.

Творчість І. Чендея присвячена соціальним, духовним і моральним проблемам історії Закарпаття.

Новела «Чайки летять на Схід» дала назву першій, у 1955 p. виданій книжечці оповідань Івана Чендея. Назва ця сконденсувала високу символіку віками очікуваного й виборюваного закарпатцями єднання з братами на Сході. У новелі через трагедійну велич самопожертви батька й сина розкривається незламність народного духу. Зворушливо й правдиво, духовно сильними й благородними зображує своїх земляків письменник і в інших оповіданнях, нарисах, повістях, зібраних у збірках «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Коли на ранок благословлялось» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Казка білого інею» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. У 1965 p. виходить друком роман «Птахи полишають гнізда…», у 1989 — «Скрип колиски». Іван Чендей писав кіносценарії, перекладав з угорської мови.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» Пантелеймон Куліш творив тоді, як Шевченко писав вірші «Три літа», а Микола Костомаров ґрунтовне дослідження з історії України «Богдан Хмельницький». Куліш писав текст водночас російською і українською мовами. Окреме видання з’явилося аж 1857 року. Серед перших читачів роману був Тарас Шевченко. «Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» Куліша, і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал»,— писав він, повертаючись із заслання. Безперечно, роман Куліша був значною подією.

Відомо, що джерелом «Чорної ради», як і низки віршів «Три літа», як і монографії «Богдан Хмельницький», є козацькі літописи XVII—XVIII століть. Зокрема Кулішів роман на одній із найвидатніших історико-літературних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII століття — на «Літописі Самовидця», про що й сам Куліш признається в епілозі.

В основу роману також покладено козацький літопис Григорія Граб’янки про події в Україні 1663 року. Навіть прототипом одного з героїв романа — полковника Івана Шрама — був реальний історичний персонаж полковник Іван Попович. Звернення Куліша до історії рідного народу не випадкове.

Ідеї національного відродження, народності і демократизму, що панували в середовищі патріотично настроєної української громадськості, ґрунтувались на історичному матеріалі та фольклорній стихії. Другим важливим чинником став романтизм, характерною рисою якого було звернення до історичного минулого. На початку XIX століття на історичну тему переважали твори поетичного жанру. Тому художнє втілення тем та образів української історії, зокрема козацької доби, в жанрі роману було актуальним завданням нашого письменства.

В основу сюжету роману автор поклав літописне оповідання про історичні події «чорної» ради, яка відбулася 17 і 18 червня 1663 року на околиці Ніжина. Внаслідок несприятливих для України суспільно-політичних обставин після смерті Б. Хмельницького почався розкол єдиної політичної цілості України — на Правобережжя і Лівобережжя. На Правобережжі, яке залишилось під зверхністю Польщі, гетьманував Павло Тетеря. На Лівобережжі, яке, всупереч Переяславській угоді 1654 року, підпорядкувала собі Росія, точилася гостра боротьба між кількома претендентами на булаву. Кошовому отаманові Івану Брюховецькому завдяки підтримці царської адміністрації і за допомогою демагогічних обіцянок вдалося схилити на свій бік Запоріжжя, козацьку чернь і низи суспільства і на «чорній раді» «доскочити булави». Так розгорілося полум’я соціальної ненависті, грабунку, вбивств значніших козаків: Якима Сомка, Василя Золотаренка та кількох інших полковників було страчено, чимало старшин заслали до Сибіру. На тлі таких історичних подій розгортається романтичне кохання героїв роману Петра Шраменка і Лесі Череванівни. П. Куліш, прихильний до городових козаків, водночас негативно характеризує політичну роль Запоріжжя. Воно, як вважає автор, стало історичним анахронізмом і перетворилося на джерело соціальних зворушень, що зсередини підривало незміцнілу молоду українську державність: «Тепер хто йде на Запоріжжя? Або гольтіпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там, окаянні, в Січі да тілько п’янствують». Проте Куліш не відмовляє січовим братчикам у патріотизмі, хоробрості, здатності до самопожертви, побратимства, за які вони «припадали до душі всякому» українцеві.

Змальовуючи детально картину «чорної ради», Куліш довіряє Самовидцеві як свідкові, єдиному літописцеві й сучасникові, що зобразив її до дрібниць. Романіст не наслідує літопису дослівно, а творчо трансформує його ідеї та образи. Фрагментами, генетично пов’язаними з козацькими літописами, наскрізь пройняте художнє полотно «Чорної ради»: від зображення становища українського суспільства напередодні національно-визвольної війни і до останнього розділу роману (страта Сомка і смерть Шрама).

Таке використання джерел було природне для давнього українського письменства. Про це свідчить і творчість Т. Г. Шевченка, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки й інших художників слова.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тоталітарний режим, сталінщина, радянська імперія. Для молодого покоління ці слова вже належать до архаїзмів, історичного минулого. Декому ж не дають спокою страхітливі спогади, а ще інші — жалкують за тією системою, бо вона будувала комунізм «для окремо взятих осіб», серед яких були й вони, а для мільйонів — те, що закінчувалося на «лаг». Бамлаг, Сєвлаг, Дальлаг і в цілому — ГУЛАГ. Пригадаймо майстерно зображений у романі І. Багряного «Тигролови» «Світ на колесах» та пасажирів комфортабельного експресу, який котився, «м’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами… ніби разок блискучих коралів».

У салон-вагоні «на сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо», і пиво, і коньяк, і лікери, і золотоверхові портвейни… Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння». Запопадливі кельнери вгадують наперед кожне бажання клієнта… «Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Скільки фасону, скільки шляхетності і багатств і скільки піклування про людину»,— іронізує автор.

І це тоді, коли переважна більшість громадян цієї ж країни голодує, надривається від непосильної праці на «ударних будовах»-каторгах, як-от місто Комсомольськ чи Байкало-Амурська магістраль. І тоді, коли тими ж коліями мчать поїзди-дракони зі своїми жертвами-в’язнями в череві, а «крізь заґратовані діри» дивляться «тоскно ґрона мерехтливих очей» людей, одірваних од рідного краю, замучених і зневажених. Можливо, це злочинці, вбивці, грабіжники? Ні! Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й херсонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски» та й всякі «вороги» — вчені, учителі, селяни і робітники… Григорій Многогрішний, один із таких арештантів, утікач, розповідає Наталці про причину свого жорстокого вчинку щодо майора ОГПУ — НКВД: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він,— його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…»

Усі, хто відчував себе людиною мислячою, а тим більше свідомим українцем, безжально винищувалися тоталітарною системою, якій потрібні були лише безвільні, безголосі раби, що, не пам’ятаючи свого роду й племені, повністю були б віддані «вождю».

Найогиднішим втіленням сталінізму є образ майора ОГПУ — НКВД Медвина. Цей слідчий зробив собі кар’єру на кістках, крові та стражданні людей. І пишався цим: «Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв… і навіть всі тигри». «Він дисциплінований, і точний, і не схильний вдаватися у дрібниці». Такі, як честь і саме життя в’язнів. Медвин не марнує часу: у поїзді, їдучи на нову високу посаду, п’є вино і штудіює промову вождя. Цитатами з неї про «бдітєльность» можна прикрити будь-який свій злочин, тортури й знущання беззахисних арештованих. Добитися повної влади над тілом і душею в’язня, змусити його падати на коліна, просити й благати — ось кредо цього служаки. Та очі цих замучених усе життя переслідували його, не давали спати. Гине Медвин, як боягуз, від справедливої помсти Многогрішного.

Разом із вождем згинула і система тоталітаризму. Наш народ невпинно рухається по шляху до демократії. Але ні-ні, та й чується зітхання за «твердою рукою». Ці люди забувають, що народові ота «тверда рука» обійшлася мільйонами життів і невимовними стражданнями.

Своїм гнівним осудом тоталітарної системи І. Багряний застерігає від помилок прийдешні покоління. Письменник виражає глибоку віру в краще майбутнє свого народу, адже в нього завжди були і є такі лицарі духу, як Григорій Многогрішний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для лірики письменника останніх років характерна простота, ясність, філософська заглибленість. Не тільки краса природи (збірка «Троянди й виноград»), а й краса душі людської хвилювала художника. Людина, пише М. Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому щасливою. Якою ж повинна бути поезія, здатна схвилювати сучасника? У збірці «В затінку жайворонка» у вірші «Поетичне мистецтво» автор дає відповідь на це питання:

 Лише дійшовши схилу віку,

Поезію я зрозумів. Як простоту таку велику

Таке єднання точних слів.

Коли ні марній позолоті,
Ні всяким викрутам тонким
Немає місця, як підлоті,
У серці чистім і палкім.

Досить популярною в українській літературі десь з 60-х років стала проблема людина та наука. Рильського, як поета-філософа, ця проблема теж цікавила. Він часто задумувався над тим, чи потрібні наукові відкриття вищого гатунку, яку роль у добу НТР має відіграти поезія. Поет, як і наші батьки, був свідком виходу в космос першої людини — Гагаріна Юрія Олексійовича. Після цієї події стало суттєво змінюватися світовідчуття, світомислення. Саме в цей час розпочалася дискусія ліриків і фізиків. Рильський, учасник дискусії, на питання, чи потрібне мистецтво добі космічних відкриттів, сказав: А я додам: любити можна Поезію в добу ракет. Бо дивна річ: людина кожна Якоюсь мірою поет.(«Вірш в альбом»)

Рильського бентежило те, що дехто поезію, мистецтво віддав на відкуп технократичним, а то й прагматичним, споживацьким тенденціям, а він, як поет-гуманіст, боровся за те мистецтво, яке сприяло гармонійному розвитку особистості. У вірші «Діалог» поет напише:

Як же так убого ви живете, Що ж так занепали ви, скажіть, Що у дні космічної ракети Солов’я не в силі зрозуміть? Внутрішній світ людини в усій його красі оспіваний автором у «Голосіївській осені». На думку поета, визначальною рисою інтелектуальної людини має бути духовність. Поезія збірки, як кажуть літературні критики, повернулася в бік внутрішнього світу, духовного життя людини і сприяла розвитку цього жанру, його тем, жанрів і мотивів.

Традиційна тема важкого тягаря прожитих літ і перетворення його у хвалу життя також має місце в збірці. У вірші «Як забути» поет писав: Шкода за минулим, річ відома, Та й теперішнє колись мине… Але хай поб’є тих оскома, Хто весну зимою проклене. Остання збірка поета «Зимові записи» (1964). Вона вражає читача незвичайною силою виражених у ній думок і почуттів. Як відмітила літературна критика, читаючи вірші цієї збірки, читач відразу поринає у світ поета — «чистий, тихий», світло-кришталевий.

У віршах збірки — сповідь про те, чим жила, боліла і раділа його бентежна й неспокійна душа на схилі літ. Та не гіркотою пройняті поетові рядки. Його серце охоплює радість від того, що життя не прожите навмисне, що життя прожите з людьми.

У вірші «Пахне снігом, сіном, кінським потом» художник збентежений тим, що, на жаль, сучасна людина починає втрачати зв’язок з природою, і застерігає:

Зрозумійте, люди, річ єдину
Що брехать не вміє мій язик …
Внук мій любить пахощі бензину

Ну, а я і досі ще не звик. У ліриці останніх літ, зокрема в останній збірці «Зимові записки» М. Рильський як справжній поет-громадянин, ганьбить носіїв тих пороків, які мали місце в житті:

Братопродавці з білими руками
І з чорними серцями — ось вони,
Що волали анонімними листами

Дорогу у кар’єру та в чини! Заключний вірш збірки «Сліди маленьких ніг на вогкому снігу» — це миттєві враження від побачених на снігу слідів ніжок маленької дитини. Вони навівають спомини. Особливо це гостро відчуває літня людина. І оті маленькі сліди дитячих ніжок у художньому відчутті автора стали основою для утвердження вічності жита

М. Т. Рильський — поет з великої літери. Своє літератури кредо він виразив у вірші «Що я ненавиджу і що я люблю»:

Речі прості й чисті люблю я:
Серце для друзів відкрите.
Розум, до інших уважний.
Працю, що світ звеселяє,
Потиск руки мозолястої,
Сині світанки над водами,
Мужність і вірність.
Народ і народи —Я люблю!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мадонна. Найпрекрасніша, найчарівніша, найзворушливіша жінка у світі. Прекрасна своєю великою, найсвятішою материнською любов’ю, що може побороти все — лиха, незгоди, знести будь-які випробування заради своєї дитини. Бо ж вона — мати. Але чому, Мадонно, сумними виглядають твої очі, чому замкнені рожеві колись вуста і погляд — вразливий, болісний, тривожний? Бо ти — Чорнобильська Мадонна.

У юрмі хрещатицького дня

Ти боса йшла, ти, сива Катерина.

Всі від неї сахаються, виглядом своїм жінка страх наганяє. Народивши мертвого сина тоді в той квітень, коли її «накрила та нечиста сила», жінка збожеволіла.

З лахміття ляльку ти

Несеш — куди? Хіба в психіатричку?

Не з Божої волі втратила вона сина, якого з такою радістю чекала, сподіваючись побачити першу його милу усмішку, побачити перший його несміливий крок, почути перше слово, а з людської безвідповідальності. Все перекреслив квітень 1986-го. Чорнобильська трагедія. Яка ж мати може витримати смерть дитини, яка ще й народитися не встигла? Які можна знайти для неї слова втіхи? Чим заспокоїти?

Та ця молода мати, яку спіткало страшне горе, на жаль, не одна. Вибух на Чорнобильській АЕС забрав життя багатьох. Тисячі жінок не народили дітей, або народили дітей покалічених. А скільки матерів застигли в скорботі, втративши своїх синів під час ліквідації цієї аварії! Це — мати-солдатка.

Лиш я намагаюсь вирвати сина,

Де мучить його вогняна хуртовина,

Я прагну до нього — він прагне до мене,

І котиться німбом те коло вогненне… А ось мати-селянка, яка сама наївно ховається під целофановою плівкою і ховає під нею та взуває у старі кирзаки свою корову. І йде до сина, до своєї криниці, до кота та корови, до місця, де звікувала вона свій нелегкий вік:

І знов стара до хати

Чимдуж чимчикувала.

Отже, центральне місце в поемі посідає образ матері, матері-страдниці. (Селянська мати, Солдатська Мадонна, Хрещатицька Мадонна). Але в епілозі він набуває узагальнюючого образу — Чорнобильська Мадонна, яка несе на своїх руках хворе дитя — нашу планету:

Сіль пізнання — це плід каяття…

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету…Це хворе дитя!…

Хто ж зробив хворою нашу планету? Хто позбавив жінок-матерів звичайного людського щастя, яке вони бачили у своїх дітях? Хто загоїть їх душевні рани? Хто ж так «мудро» спроектував і встановив на плідних, родючих землях України атомні електростанції, експлуатував їх, не дотримуючись правил безпеки? І чому всі ми тепер За безладу безмір, за кар’єри і премії, Немов на війні, знову вихід один. За мудрість всесвітньо дурних академій Платим безсмертям — життям молодим. Питань можна поставити багато, але жодною відповіддю на них не повернеш матері загиблої дитини, не повернеш втрачених надій. Всі вони: мати-солдатка, мати-селянка, молода божевільна жінка — матері-страдниці. І навіть мати того мудрого вченого-фізика, який намагався приборкати «мирний атом». І ніхто — від звичайного рядового енергетика до міністра — не може повернути їм радість материнства, світлу надію на майбутнє. Не може цього зробити й учений-фізик.

Фізик розуміє:

Вона мені не простить…

Не простить… Чорнобильська Мадонна,

Не простить і мати-природа, бо

Тополі іржаві, як мітли,

Скрутно небо метуть головами.

За помилки синів доводиться розплачуватися не тільки їм самим, а й матерям.

У своїй поемі «Чорнобильська Мадонна» Іван Драч стверджує, що жоден з людей не має ніякого права знищувати природу, вкорочувати життя людей, позбавляти свій народ майбутнього. І всі ми разом повинні нести відповідальність за цю страшну катастрофу, невільниками якої ми стали. Щоб ніколи більше не повторилася ця страшна трагедія, не дзвонили сумно дзвони Чорнобиля, не божеволіли від жаху наші матері, а народ жив з вірою у майбутнє. Та для цього треба чітко з’ясувати, що людина — мудрий господар на цій землі, і господарювати треба з розумом і по совісті, залишаючи після себе квітучі сади, а не мертві зони з купою каміння. Зупиніться, люди! І збережіть наш спільний дім — планету Земля. Хай на ній весело й дзвінко лунають веселі дитячі голоси й сяють лагідні усмішки матерів.