Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На світі живуть різні люди. Вони мають різну стать, мають різні раси, вони молоді і старші. Зараз я хочу написати саме про молодих і старших. 
В молодих людей, енергії і сили може вистачати на цілий день, старшим же не так просто зараз жити. В транспорті, молоді хлопці мають поступатися місцем всіх хто в цьому потребується, зокрема це й діти і жінки. Якщо хтось знущається з стареньких людей, це просто дуже погана людина. Коли вона це робить, хай згадає як раніше жили люди. Жили без світла, в холоді, в поганих умовах, навчалися без комп’ютерів і телефонів. Отже стареньких потрібно поважати, просто поважати. Завжди потрібно вислуховувати їх поради, вони ж бо, знають про що говорять. Але хай і старші, не забувають, як раніше, коли вони були малі їм хотілося піти з друзями на вулицю, а не сидіти вдома і робити домашнє завдання. Отже старшим повагу — молодшим дозвілля.

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863-1942)

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Ґумора (сучасна назва Гура-Гуморулуй) на півдні Буковини (територія сучасної Румунії) у родині дрібного службовця.

Батько письменниці, Юліан Кобилянський, народився в Галичині й належав до шляхетного роду, який мав герб і походив із Наддніпрянщини. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, яка дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи німкенею, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині, де було семеро дітей, Ольга стала четвертою дитиною.

У 1868 р. родина Кобилянських переїхала до Кимпулунгу, де серед розкішної природи минули дитинство та юність Ольги. У Кимпулунзі дівчина відвідувала початкову народну школу, де навчання здійснювалося винятково німецькою мовою — офіційною мовою тогочасної Буковини. І хоча доводилося жити в німецько-румунському оточенні, батько подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову; ще одна мова — польська — постійно звучала вдома.

У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька — пані Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої так званої «нормальної»школи, в якій навчалася лише до п’ятого курсу, оскільки для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей — ґрунтовну освіту важливо було дати насамперед синам. Але з таким станом справ Ольга не могла змиритися і продовжила навчання самостійно, ставши врешті однією з найосвіченіших жінок свого часу. Крім літератури, вона захоплювалася музикою.

У віці 13-14 років майбутня українська письменниця писала вірші німецькою мовою. У 1880 р. написане перше німецькомовне оповідання О. Кобилянської «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 р. — «Доля чи воля?»Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво»(1885), «Голубка і дуб»(1886), оповідання «Вона вийшла заміж»(1886-1887).

Умовно названий «кимпулунзьким», період ранньої творчості О. Кобилянської знаменний і переломом у її світогляді, який спричинило знайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітового лікаря. Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавши перші твори Ольги, переконливо радили їй писати українською. Як згадує сама письменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською мовою, вона ж навчала її фонетики і разом з Н. Кобринською діставала для неї кращі твори з української літератури, які мали допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже відомою письменницею, вона часто просила українських митців виправляти мову її творів.

У1888 р. О. Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка в 1896 р. була опублікована українською мовою під назвою «Царівна». Саме завдяки цій повісті з творчістю О. Кобилянської знайомиться Леся Українка.

Згодом родина письменниці оселилася в селі Димці Серетського повіту. Через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, родина у 1891 р. переїжджає до Чернівців, де О. Кобилянська житиме до самої смерті. Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців — «серця Буковинської України»— для неї відкрився новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Тут Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям.

У 1892 р. вона пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ»із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго». Наступного року письменниця бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи.

У1894 р. О. Кобилянська друкує в журналі «Зоря»повість «Людина»(присвячена Н. Кобринській — відомій у Галичині письменниці й громадській діячці).

Упродовж наступних років вона активно пише повісті та оповідання: «Він і вона»(1895), «Що я любив»(1896), «Ніоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля»(1902), «У неділю рано зілля копала»(1909), «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні»та багато ін. творів.

У 1903 р. Ольга Кобилянська зібралася вдруге поїхати до Києва — на ювілей М. Лисенка. Та важко захворіла мати, і вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської: наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили наслідки недуги, починаючи з 1903 р. вона постійно хворіла, а коштів на систематичне лікування не вистачало.

Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною: «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда»(усі — 1917р.), «Сниться»(1922), «Зійшов з розуму»(1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить…»(1927).

У1926-1929 pp. у Харкові вийшло дев’ятитомне зібрання творів письменниці.

У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.

О. Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Окупаційна влада заборонила публікувати некролог українською мовою та виголошувати промови над могилою письменниці.

У Чернівцях у будинку, де жила О. Кобилянська, у 1944 р. було відкрито меморіальний музей. До 100-річного ювілею письменниці її ім’я було надано Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини.

У1973 р. відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала

Основні твори: повісті «Людина», «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Царівна», роман «Апостол черні».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чим краще вдивляєшся у слова Шевченкової поезії «Мені однаково, чи буду…», тим виразніше перед нами постає «образ» поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дала дозвіл Тарасу простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки «старт» поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша «Мені однаково, чи буду…» У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: 

…Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, ї в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині — 
Однаковісінько мені. 

Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все-таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». 
Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не покину» на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Навіщо ця «маска» ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? 
На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: 

Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую збудять… 
Ох, не однаково мені. 

У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

(1 вересня 1922 р. — 12 червня 2008)

Магера Микола Никанорович — український письменник.

Народився 1 вересня 1922р. в с. Могилівка, тепер у складі м. Дунаївці Хмельницької області.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив 1951р. Київський університет. Учителював, працював у системі народної освіти. Пише здебільшого для дітей — вірші, казки, оповідання, повісті.

В 1989 р. вийшла в світ повість М. Магери «Кам’янецькими стежками», в якій оповідається про прибуття Тараса Шевченка до Кам’янця-Подільського. В повісті митець проявив себе як майстер пейзажу.

В значній мірі творчість Миколи Магери була стосувалася дитячої літератури. Ось деякі з його творів:

В 2003 р. Микола Магера випустив книжку «Безсмертний корінь», присвячений 600-літній річниці свого рідного міста Дунаївці. В казці «Квітка папороті» (2006 р.), письменник через художній прийом (використання сну) розкриває жахіття тоталітарної системи.

Миколою Магерою написані також і драматичні твори, що увійшли у збірку «Їх щастя попереду». Автор також написав повість «Мій Т. Г. Шевченко» та «Пісня про кохання».

Окремі твори М. Магери перекладено російською мовою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Казка Миколи Магери «Хоробрі з найхоробріших» незвичайна. Кожне ім’я в ній яскраво розкриває характер дійової особи.
Цікаво спостерігати за вчинками героїв у казці. Кращі захисники волелюбного і працьовитого народу — Хоробрі з найхоробріших. Вони вирішили помститися ворогам, які постійно нападали на вільний народ, убивали немовлят і старих людей та забирали в рабство молодих. Зібралися вони на священній горі, де росло невмируще чудо-дерево Мови. Дерево було символом щасливого життя народу і його духовності. Листочки з дерева прикладали до вуст немовлят, і діти починали говорити мовою батьків, дідів, прадідів.

Охоронця дерева Мови М. Магера називає Сивобородим. Ця людина уособлює мудрість народу. Він благословляє Хоробрих з найхоробріших на битву з ворогом, підтримує вояків у виборі свого отамана Світозара, ім’я якого відповідає його людським якостям. Це людина красива, щира, чесна, смілива.

Ім’я замісника отамана — Попихач. Огиду викликають і його зовнішній вигляд і вчинки. Про нього автор каже: «очиці маленькі», «оглянувся злодійкувато», «чорне серце».

Гілки з чудо-дерева Мови, які роздає Сивобородий воїнам, стають у їхніх руках гострими мечами. І пішло хоробре військо на царя Нелюда. М. Магера так його характеризує: «зрадливий», «підступний», «грізно всміхався». Та перемогли його вояки Світозара, вигнали з рідної землі. Тоді вирішив Нелюд перехитрити волелюбний, народ. Змовившись з Попихачем, він увійшов у довіру до Світозара та до Хоробрих з найхоробріших. А коли на волелюбний народ напали інші вороги, то жорстокі змовці вдарили воякам Світозара в спину. Полонили вони славного отамана і його воїнів та й заточили у в’язниці, що знаходилася у дрімучому лісі. А далі в казці письменник характеризує Нелюда та Попихача, вчинки яких відповідають їхнім іменам. Застогнала вільна земля від чужинців, бо всюди лунали їх пісні, мова Нелюда. На всій землі насадили пагонів з дерева мови чужинця, щоб вони росли і забирали силу у чудо-дерева вільного народу. Вороги були настільки захоплені цим, що забули про сина Світозара — Зореносця. Його ім’я теж символічне. Цей хоробрий юнак прийшов на священну гору і зрубав ворожі пагони. І знову чудо-дерево Мови забуяло, зросило воїна цілющою росою. Тільки-но доторкнувся Зореносець до пагінця, враз у нього в руках заблищав великий меч. Почав тоді юнак звільнювати поневолений народ. Дістався він і до дрімучого лісу, де здолав велетенських змій, вовкодавів та вояків Нелюда. Звільнив він батька Світозара та Хоробрих з найхоробріших, і всі вони разом помстилися ворогам.

Полинула добра слава про Хоробрих з найхоробріших, Світозара та Зореносця. А святе чудо-дерево Мови розрослося на всю священну гору.

Ось така чудова казка, в якій так яскраво прозивні імена розкривають характери дійових осіб. Вона прищеплює любов до рідної землі, материнської мови, вчить нас працелюбності, ввічливості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тодось Осьмачка, Осьмачка Теодосій Степанович (4 (16) травня 1895, Куцівка на Черкащині — 7 вересня 1962, Нью-Йорк, США) — видатний український письменник, поет, прозаїк, що творив у дусі символізму та неоромантизму. Перекладач (переважно В. Шекспір). Член Асоціації Письменників (Аспис) та «Ланка» (МАРС).Жертва сталінського терору (зокрема психіатричного).

Народився 4 травня 1895 у селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. Пан шанував його. Всі діти отримали середню освіту. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Сестра Лукія закінчила училище на швачку и пани на закінчення подарували їй машинку Зінгер.

Змолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час Першої світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд Росії. Але революція внесла свої корективи. З 1920 він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет).

У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний.Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Осьмачка Теодосій Степанович — автор збірок «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929), «Сучасникам» (1943), поеми «Поет» (1947,1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954), трьох повістей: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951), «Ротонда душогубців» (1956).

Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить нове століття, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

А ті ж крихти, в ногах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!

Разом із побратимами з «Ланки» Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить «взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». На останній закид Тичина образився. Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне «позичання» в нього образів. 1922 року Тичина записав: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ».

Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки.

У цій збірці Осьмачка друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів». Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова про нього, як про «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Після Шевченка, він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних вимірів.На творчість Феодосія Степановича Осьмачки значно вплинув символізм і експресіонізм. У пізніх поетичних збірках помітно вплив неоромантизм. У своїх творах Феодосій Степанович Осьмачка особливу увагу приділяв українським народним традиціям, етнографії.

У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового «Макбета», а поему «Дума про Зінька Самгородського» так і не була надрукована. Пізніше вона ввійшла до збірки «Сучасникам» (1943). Тим часом криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві.Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення — боротися далі, але «не засобом сили, а засобом слабості» і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті «Ротонда душогубців». де він відтворює себе в образі Івана Бруса. Випускають, відтак знову заарештовують. Одного разу він навіть опинився в московсбкій Бутирці. Після чергових симульованих припадків його знову випускають. Зрештою він став переховуватись де прийдеться: в хатах друзів, скиртах соломи, кабицях, по глухих хуторах і селах, де його мало знали, часом і в рідному селі. Весь цей час він перебував на нелегальному становищі, поки не почалась німецька окупація України.

В 1942 році, після дванадцятирічних поневірянь, він прибув до Львова з незакінченним віршованним романом»Поет». Тут він включається і досить живе тоді літературне життя другої духовної столиці України, трохи оклигує, але увязнення і тортури наклали відбиток на все його життя. Він став хворопідозрілим, недовірливим, замкнений, побоювався нападу з боку НКВС. Через це був підозрілим і це ускладнювало його контакти з людьми. Був час, коли він завів листування з Уласом Самчуком і хотів переїхати до Рівного, але не судилося.У Львові Т.Осьмачка видав четверту збірку віршів «Сучасникам»(1943), яка ознаменувала якісно новий етап його творчості. За книжку йому була присуджена премія в сумі 1500 золотих. Рішення журі підписали: В.Симович, В. Радзикевич і П.Кордуба.

Коли під кінець 1944 року Т.Осьмачка, як і У.Самчук, а зрештою багато інших письменників, змушений був емігрувати на Захід. Спочатку він поселився в Німеччині, разом з У.Самчуком брав участь у розбудові нової емігрантської, літературної організації МУР (Мистецький український рух). Завершив і видав книжку «Поет»(1947) у чудовому оформленні художника М.Дмитренка. У 1953 році побачила світ поетична збірка «Китиці часу». В еміграції талант Т.Осьмачки з новою силою розкрився в його трьох епічних прозових творах: «Старший боярин»(1946), «План до двору»(1951), «Ротонда душогубців»(1956). Поетна праця життя була підсумована у великій книжці «Із-під світу» (1954).
З Німеччини Т.Осьмачка переїхав до США, жив деякий час у Канаді, бував у Франції, мандрував Югославією. Влітку 1961 році на одній із вулиць Мюнхена впав від нервового паралічу. Друзі перевезли йього літаком до лікарні, що недалеко від Нью-Йорка. Він творив і на лікарняному ліжку: писав книжку віршів та афоризмів»Людина між свідомістю і природою».

Останнім живого бачив його Іван Багряний — «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого…»
«Ця разюча подібність забутого, в безпамятстві, вимученого і вже потойбіченного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. Я тоді мало не заломився в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації — порожнеча.Не знаю коли, але, якщо моє серце трохи порягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі» — написав Багряний в листі до друга — літературознавця Григорія Костюка.

1943 року у Львові він видає свою четверту книжку «Сучасникам». 1944 року Осьмачка пише повість «Старший боярин» — першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у «прокляті роки» у поемі «Поет», сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою «Пам’яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мого батька Степана Осьмачки».

У 1953 році вийшла збірка «Китиці часу», де було зібрано вірші 1943–1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість «План до двору» (1951), книжка «Ротонда душогубців» (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності. Однак нерозуміння земляків-критиків, глуха й байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до країни.

Останні роки життя: 6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося.

7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творча енергія «розстріляного відродження» не зникла зовсім — вона продовжувала існувати вже за кордоном. Це відгалуження української літератури — «празька школа». Основу «празької школи» склали вчорашні учасники визвольних боїв 1917-1921 pp., інтерновані в Польщі: О. Ольжич, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Юрій Клен тощо. Після того, як Польща стала дуже прохолодно ставитися до українців, більшість їх перебралися до Чехословаччини, до Праги — великого культурного і наукового центру. Це були люди, які свідомо прийняли української революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійло тощо). Це літературне угрупування створює «нові характери», виповнені напругою в рольових імператорів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, розвитку яких допомагали потужні впливи західної культури та історичною пам’яттю рідного народу. На цій основі і виникла історіософська (позначена мудрістю історії) лірика «пражан». Вони створили специфічну атмосферу «аристократизму духу», стали формувати новий тип українця, який зміг би поєднати інтелект і почуття, приборкати емоційну стихію як типову ознаку української ментальності, надав національному і державному рухові чіткого спрямування.

Історіософські мотиви центральними є для Олега Ольжича, який заглиблювався в праісторичну добу і звертався до бурхливої сучасності, Юрія Клена, для якого історико-символічний смисл існування України розкривався в розгляді всього її історичного шляху — від часів Київської Русі до XX ст.

Але надзвичайно яскраво і, в першу чергу, незвично, історіософські мотиви проявилися в поезії одного з визначних «пражан» — Євгена Маланюка.

Є. Маланюк був чи не найколоритнішою і протирічною натурою. За життя його називали і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «поетом апокаліптичних літ». Його іноді не розуміли навіть найближчі друзі, наприклад, був період негативного ставлення до його творчості О. Ольжича, Ю. Липи і Ю. Клена.

У Подєбрадах (1924 р.) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та дещо імпульсно-хаотичні пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У поета виникають гнівні і глибоко трагічні інвективи:

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж кохана, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
І тут же ніби виправдовується за страшні слова:
Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
(Псалми степу)
Наступні — поезії фіксують проступання ностальгічної емоційності філософським роздумам. У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк все більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.

У «Варязькій баладі» Україна в Маланюка постає в образі безпечної повії, яка розтратила всі надбання попередників («Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»), а вночі вона перетворюється на відьму, яка, розгортаючи кабанячі крила, летить «своїх дітей байстрючу лити кров». Поет ненавидить Україну люблячи і любить ненавидячи.

«Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

проклятий край, Елладо Степова?!..» —
таким сумно-відкритим питанням закінчує Є. Маланюк поезію.
Поет, без сумніву, мав неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. Часто критика не могла пробачити поетові надзвичайно правдивої характеристики свого народу:

Каліка, смерд — такий він і донині,

Сліпий Кобзар, що точить вічний жаль.
Самсоном темним зруйнував святині,
Розбив давно синайську скрижаль…
… Історія готує новий том,
тюхтій — хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

макітру хилить виключно по вітру,

міркує шлунком і зітха гуртом.
(«Сонет огиди і гніву»)
Через це Є. Маланюк нерідко опинявся в самотині. В одному місті від 23.11.1931 р. він пише: «У нашій літературі чуюся досить самотньо-дуже неприємне почуття часами».

Але що ж давало сили Маланюкові? Бо:

Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
Але, попри все, ростуть нові пагінці:

І ось — Стефаник і Куліш,

Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса —
І даром Божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса

(«Невичерпальність»)
Саме тому для сучасників Маланюка і для нашого часу поет залишився «поет-державником», який словом будує імперію українського духу:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бой ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
(«Псалми степу»)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Маланюк… Знайоме і незнайоме ім’я. Знайоме — бо відкриваємо для себе його творчість, а незнайоме — бо півстоліття був забутий митець своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, митця, який все своє життя роздумував над долею, історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї: 

Не треба ні паризьких бруків, 
Ні Праги вулиць просторих. 
Все сняться материні руки, 
Стара солома рідних стріх. 

Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм. 

Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці — стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого — слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів. 
Євген Маланюк — поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, але й намагався розв’язувати великі історичні проблеми, бачив помилки минулого: 

Не сперечатимусь: я син свого народу — 

Сліпця відвічного, каліки і раба… 

Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу: 

Прогаяли великі дні 
Скалічені й маленькі люде, 
Заслинили в ганьбу і бруд 
Велику віру — й на руїнах 
Отарою мандрує люд, 
Що мав зродити Україну… 

Поет розумів, що «перевдягання» самодержавного імперіалізму в комуністичні шати — це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України: 

Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же? 

Научи мене співу Твоїх молитов! 
Не поможе ніхто. І не буде інакше. 
І з сльозами моїми змішаю питво. 
Що мені телефони — версалі — експреси? 
Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?.. 
Сниться синя Синюха і верби над плесом, 
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь. 

Євген Маланюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації — нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності: 

Під небом чужої країни, 

В туманах осіннього сну, 
На вимріяну Україну 
Молю я післати весну… 
………………………… 

Покрий омофором, Маріє, 

Звели запалати весні. 

Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова: 

Талан — ліричне джерело. 

То ж — не поет, хто лиш невпинно 
Дзюркоче про добро і зло. 
Поет — мотор! Поет — турбіна! 

Поет — механік людських мас, 

Динамомайстер, будівничий. 
Повстань, майбутнього сурмач, 
Що конструює День над Ніччю. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шановний, Шерлок Холмс.

Я вирішила написати вам листа з нагоди набуття вами великої популярності в усьому світі. я хочу побажати вам ніколи не втрачати вашого хисту та надзвичайної кмітливості, за допомогою якої ви розв»язали безліч складних і заплутаних справ. я і мої однокласники вважають вас справжнім героєм. ви надзвичайно добра, талоновита та безкорислива людина. і ми завжди будемо брати вас за приклад.

З повагою, ваша найпалкіша шанувальниця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Краса дере носа.

• Краса лиця — це половина приданого.
• Краса минеться, а розум пригодиться.
• Краси на тарілці не крають.
• Красне личко – серцю непокій.
• Красу за плечима не носити, аби хліба не просити.
• На красуню дивитись любо, а з розумною жити добре.
• На красивого дивитись гарно, а з розумним жити легко.
• Не краса красить, а розум.
• Не шукай красоти, а шукай доброти.
• Робила не робила, аби двір закрасила.
• Три речі скоро минають: луна, веселка і дівоча краса.
• Хоч не з красою, аби з головою.
• Гарна дівчина швидше сподобається всім, ніж одному.
• Нашій Горпині гарно і в хустині.
• Гарний, як спить, та ще й лицем до стінки лежить.
• Не кожна Ганна і гарна.
• Не той гарний, що гарний, а той, що діло робить.
• Не те красне, що красне, а те, що подобається.
• Як виглянула у вікно, то три дні собаки брехали, а одна як придивилась, то й зовсім сказилась.
• Файна трава, але не на мого коня.
• Хлопці б’ються чорт зна за що: хоч красива, та ледащо.
• Хоч на підошви глянь, така гарна.
• Не будь красива, а будь щаслива.
• Хоч не красивий, аби щасливий.
• Що не складно, то не ладно.
• У кого чорний вусок, тому риби шматок; в кого сива борода, тому й юшки шкода.
• Буде час красно ходити, якби було в чім.
• Хороший, та без грошей.
• Нащо нам гроші, коли ми самі хороші?
• Така хороша, що не варт і гроша.
• Хороший, хороший, був би ще кращий, та вже нікуди.
• Хороший, як Микитина свита навиворіт.
• Хороший чортам на гроші.
• Хоч довго ждала, та хорошого дістала.
• Хоч їла не їла, аби хороше ходила.
• Як хороший, не жаль грошей, а як поганий, копну ногами.
• Пригожому все гоже.
• Де стан, там і врода.
• А в рум’янці така сила, що всі квіти погасила.
• Дарма що дурна, аби чорноброва.
• З чорними бровами іди за дровами, а з рудою бородою хоч іди за водою.
• Не допоможе панні мило, коли чорна, як кадило.
• Не біда, що чорна, аби проворна.
• Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить.
• Чепурненька, як мазничка.
• Те, що природа дала, милом не одмиєш.
• У нього на виду чорт сім кіп гороху змолотив.
• Хай буде й кривоклуба, аби була серцю люба.
• Кому що, а лисому гребінь.
• Два лисі за гребінь б’ються.
• Лисий, бо йому голова від розуму облізла.
• Лисий лисого здалека бачить.
• Лисини не замажеш.
• Лисого легко голити.
• Лисому не треба гребеня, грухому — музики, а сліпому — дзеркала.
• Оправ його хоч і в рами, а він усе такий самий.
• Крий, ховай погане, а воно таки гляне.
• Не така погана, як їй догана.
• Нічого дзеркало винить, коли пика погана.
• Така погана, що й жаби б не їли.
• к зверху погане, то всередині вдвоє.
• Хто на нього похожий, з тим і схожий.
• Ще спереду і сяк і так, а ззаду, єй же єй, на чорта походить.
• З рудих нема святих та й з чорних чортма добрих.
• Рудий сам, руду взяв, рудий і піп їх вінчав,
• народилася дитина — і в неї рудая чуприна, її біс із-за рогу вдарив рябим решетом.
• Хоч ряба і погана, та доля кохана.
• Краще горбатий, ніж язикатий.
• Приліпив, як горбатого до стіни.
• Свого горба ніхто не бачить.
• Бог до вроди розуму не прив’язав.
• Враженна Ганна — то в’яне, то гарна.
• Врода — дівоча шкода.
• Хоч у воду подивлюся на свою вроду.
• Гляньте на його вроду, чого він варт: сім гривень — таких сотня.
• Де врода, там і сила.
• Не дивися на вроду, але на природу.
• Не вповала на худобу, а вповала на уроду.
• Нема кращого на вроду, як ясна зоря в погоду.
• Не поможе ні мило, ні вода, коли така врода.
• Яка врода, такий смак.
• Поганий на вроду, та гарний на вдачу.
• Хороша, вродлива, тільки біда, що сварлива.
• Хороша, хоч води з лиця напийся.
• Як була я молода, була в мене врода, а тепер на виду і в дзеркалі не найду.
• Висушила молодця дівоча краса.
• З краси воду не п’ють.
• З краси не пити роси.
• І воза не возила, а двір украсила.
• Коли не маєш своєї краси, у чорта не проси.
• Краса до вінця, а розум до кінця.
• Є того цвіту по всьому світу.
• Гарний цвіт не буде довго стояти нри дорозі.
• І бджола летить на червону квітку.
• Як зірниця зійшла.
• Весела, як ясочка.
• Очі чорні, як терен.
• Як мак у полі.
• Червона, як рожа.
• Рожа і межи кропивою гожа.
• Такий білий, що аж лебеді вхоплять.
• Стрункий, як хвоїнка.
• Ясний, як сонечко.
• Як сонце гріє.
• Краснеє личко — серцю неспокій.
• З личка не пить молочка.
• А вже тії кучері мені надокучили.
• Чепурний, як горщик з кашею.
• Знає сова, що красна сама.
• Ні мара, ні мана — роздивились — сатана.
• Не виглядай, не визирай, а дальше ховайся.
• Не показуй пугачеві дзеркала, бо він сам знав, що красний.
• Та рожа, та не та кожа.
• Луб — лице, очі — тріска.
• Гляну на вид, то й скажу, що Демид.
• Ряба, як сорочаче яйце.
• Хоч рябе на виду, так маслаки до ладу.
• Шия — хоч обіддя гни.
• Достанеться стиду-бриду цілувати повновиду.
• Там така, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш.
• Така, як кадуб.
• Товстий, як бочка.
• Мішок з половою.
• Вуси — честь, а борода й у цапа єсть.
• Борода — честь, а вуси й у кота єсть.
• Білолиця — як мазниця, чорноброва — як сметана.
• Чорноброва, як руде теля.
• Рудий, як собака.
• Ані з плечей, ані з очей.
• Ніс, як за сім гривень сокира.
• Ніс, як кушка.
• Ніс на сімох ріс, а одному достався.
• Ніс той ніс, як через Дніпро міст.
• Ніс для празника ріс, а він і в будень його носить.
• Це ніс! Чорт двом ніс, та одному почепив.
• Цибатий, як журавель.
• Довгий, як жердка.
• Великий, як пирятинська верства.
• Прямий, як свинячий хвіст.
• Вбився в ріст, як заєць у хвіст.
• Виріс, як кіт навсидячки.
• Сухий, як скіпка.
• Ворону хоч пшеницею годуй, а все буде погана.
• Пусти синицю хоч на пшеницю, то вона зостанеться синицею.
• Худий, аж ребра світяться.
• Хоч чуб кучерявий, та сам шепелявий.
• Коса — дівоча краса.
• Дівка без коси не має краси.
• Коса до п’ятки — дівка до грядки.
• Коса — як праник.
• Коса заплетена, а хата не метена.
• Коса коротка, а доля солодка.
• В кого чорний вусок, тому рибки кусок, в кого сива борода, тому й юшки шкода.
• Брови на шнурочку.
• Не так очі, як ті брови: любі, милі до розмови.
• В неї брови до любові, а устонька до розмови.
• Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема.
• Хто з чорними бровами, іди за дровами, а хто з рудою бородою, іди за водою.
• Увіп’ються чорні брови, як п’явки, у душу.
• Така ладна, що як на двір вийде, то всі пси брешуть.
• Як вигляне у вікно, то три дні собаки брешуть, а одна, як придивилась, так і сказилась!
• З красивого лиця води не пити, аби вміла їсти зварити.
• І до лиця, і до вінця.
• Лице рум’яне, а серце — кам’яне.
• Личко дівку віддає.
• Не дивися на личко, а питай про роботу.
• Не має лиця, як заєць хвоста.
• Червонеє лице в серце пече.
• Одні очі в упряжку, а другі в пристяжку.
• Одне око на полицю, а друге на помийницю.
• Чи не той то Микита, що з вильотами свита?
• Як нікудишній сам Микита, то не поможе йому й гарна свита.
• Вбери пень, буде подобень.
• Вбери й пенька, то стане за Панька.
• Вбери і пень, то буде як білий день.
• Прибери пня, дай йому ім’я — із нього буде чоловік.
• Нарядилась, як пава, а кричить, як гава.
• Хороше нарядив, хоч покинь.
• Прибери свиню хоч в золото, вона все одно в хлів піде.
• Носи та в бога милості проси, щоб хто вкрав.
• Ходи в чорному — люди кажуть: ледащиця, ходи в білому, кажуть: чепуриться.
• Хоч не пишно, так затишно.
• Збула чесаннячко, коли б збуть і вмиваннячко.
• Не буду вмиватись, а то ще ненароком собаки вхоплять.
• Руки мив ще тоді, як мати в ночвах купала.
• Чорного пса не відмиєш.
• Чотири свічки спалила, поки Гриця умила, а п’ятий каганець, такий Грицько поганець.
• Візьми борону та розчеши бороду.
• Маленькою латкою великої дірки не прикриєш.
• Нове з старими латками.
• Оцю річ як полатать, та в руки не хапать, та положить
• на підтоки, то буде лежать бог зна доки.
• Прибрався к святу в нову лату.
• У всякої Домашки свої замашки: одна любить ложки та чашки, а інша — сережки та пряжки.
• Купила Олена сережки зелені, як наділа у вуха, славна була дівуха.
• Як гарна Параска, то гарна й запаска, коли ж вона, як мулиця, то не вабить і спідниця.