Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Лукаша «Лісова пісня» 

Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:

 Л у к а ш: Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш? Розгнівалась? 

М а в к а: Я слухаю тебе… твого кохання… (Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі). 

Л у к а ш: Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся… Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила.

 Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини. 

Образ Мавки «Лісова пісня» 

Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка. 

Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина. Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки. Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Краще мати однога справжнього друга, ніж десять удаваних. Подумаємо чому так склалось. Несправжній друг гірше лютішого ворога. Коли людина має від кого чекати підступності, то вона готова швидко зоорієнтуватися і дати опору. Інша справа, коли ти довіряеш людині, а в самий відповідальний момент вона зраджує тебе або — ще й гірше — перетворюється на головного супротивника. Постає тоді питання: як відрізнити справжніх друзів від удаваних?  

  Звернемось, до твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Головний герой – Чіпка Варениченко- на своєму життєвому шляху зустрів два типи людей, яких він вважав за друзів. До першого типу я відношу щирого і доброго Грицька, який з самого початку і до кінця твору не відвертався від Чіпки, по при всі його погані вчинки, а до другого типу — Матню, Лушню й Пацюка. Ці пройдохи-розбишаки і стали приводом до тих же поганих вчинків, а коли прийшов час рятувати Чіпку від небезпеки, вони тільки й того, що й знизували плечима. Тобто, друзями можна вважати багатьох, та чи залишаться вони вірними тобі, коли ти опинишся  в біді?

     Отже: справжній друг першим протягне руку допомоги, порадить, підтримає, втішить, зрозуміє і вибачить, а всі інші у кращому випадку просто заплющуть очі, а в гіршому — відштовхнуть, висміють, зневажать. Ось, чому я вважаю, що удаваний друг ніколи не зможе стати опорою для людини, а на навіть  впаки, хоч і не відкрито, скоріш за все перетвориться на справжнього ворога

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Жили собі два індійські слони – найкращі в світі друзі. Час від часу вони,  звичайно ж, сварилися і навіть по кілька днів не розмовляли після цього. Вони ображались один на одного, надувались, як великі кулі, і робили вигляд, що бачать один одного вперше в житті, а то й взагалі не бачать. Навіть тоді, коли стояли, притулившись боками один до одного. І могли стояти ображеними дуже довго – два дні чи навіть тиждень. А це ж страшенно нудно – ось так стояти.

І тоді вони придумали одну штуку: той з них, хто довго не мириться і не розмовляє з іншим, має випити цілу велику мушлю води з океану (а жили вони на березі Теплого Океану) – дуже солоної! Відтоді вони, звичайно, сварилися й далі, але швидко мирилися. Бо хто захоче постійно пити морську воду, ще й з такої великої мушлі?! 

2 варіант

 Це був чудовий зимовий день. До Нового року залишався лише тиждень. На вулиці падав пухнастий сніг, бігали гомінкі діти. Настав вечір. Надворі нікого… Лише тихенько шелестять голі дерева. Але все ж, якщо приглянутись, у кутку хтось стоїть. Але хто ж ці два сніговичка. Їх зліпили ще на минулому тижні, і вони подружилися.Їх звуть Льодик і Сніжок. Сніжок – дуже добрий сніговик, котрого зліпили з любов’ю. У нього замість носа помаранчева морквинка. А Льодик- все ж не він у цьому винен — злий. Його зліпили лише для сміху. Носика у нього зовсім немає, але є ротик, викладений з камінців.

Сніжок дуже довіряв Льодику, хоча Льодик не завжди виконував прохання Сніжка. А Льодик категорично відмовлявся довіряти Сніжку. Одного разу стався ось який випадок. Через вулицю, на якій стояли сніговички, проходив злий хлопчисько. Він підійшов до Льодика і Сніжка, які стояли поруч, і промовив, глянувши на Льодика:- Ги-ги! Оце так сміховисько! Фу! Треба зрушити цю гидоту. І вже протягнув руку до голови сніговика. Льодик заплющив очі в очікуванні удару. Але тут почувся шурхіт, і голова Сніжка опинилася на голові хлопчиська.

-О-йо-йой! А-а-а!,- несамовито загорлопанив той. Коли хлопчисько пішов, Льодик почав збирати голову друга, він дуже старався і в нього вийшло! Коли  Сніжок подивився на Льодика, той усміхався, вперше у житті. Навесні по землі текло безліч струмочків. Серед них — два. І ці два  особливі – вони були найкращими друзями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Недаремно Григора Тютюнника називають майстром новели. Талант писати новели ґрунтується насамперед на здатності передати велике напруження людського почуття. І Григорові Тютюннику це вдавалося якнайкраще, можливо, тому, що сам він був сповнений цим напруженням почуття — напруженням любові до людей та до своєї землі, гострим почуттям справедливості, порушення якої відзивалося в письменникові пекучим болем… Він не багато писав про секрети своєї творчості, але з записників та щоденників ми дізнаємося, що кожен твір, кожне слово виношував у собі доти, доки воно не набувало справжньої лаконічності та справжнього художнього і почуттєвого напруження, тоді воно розпрямлялося, ніби пружина, і виливалося на папір емоційними та глибоким новелами, стислими, але від того ще більш вражаючими та хвилюючими. Стосовно Григора Тютюнника хтось з літературознавців навіть ужив вираз «стогнати словом». Тобто не говорити словами, не писати словами, але стогнати ними, висловлюючи найглибші свої переживання і найглибші переживання своїх героїв.

Новела «Три зозулі з поклоном» зображує справжнє людське почуття — непереможне кохання, яке сповнює душу Марфи щоразу, коли вона бачить свого коханого — Михайла. Але це кохання, на жаль, не взаємне. Михайло має дружину Софію і малого сина, він щасливий у шлюбі. Заміжня і Марфа — її чоловік Карпо ходить з нею у гості до родини Михайла, щоразу «катуючись над галушками» (Яка влучна і лаконічна авторська характеристика!). Про почуття Марфи знають усі, бо щира жінка не в змозі приховати кохання, яке сповнює її душу, не в змозі приховати світло почуттів, яке ніби ллється з її очей. Інші персонажі твору (Михайло та Софія зокрема) виступають, як на мене, дуже мудрими людьми: Софія не ревнує свого чоловіка до Марфи, розуміючи, що причин на те не має, вона, навіть більше того, по-справжньому співчуває жінці, якій не судилося в житті особистого щастя.

Згодом Михайла відправляють до Сибіру, кожного листа від нього чекає Марфа, розуміючи, що цей лист призначений не їй, проте вона цілує конверти і плаче над ними, сповнена почуттями… У останньому листі Михайло пише, що відчуває, як поруч із ним ходить нещасна Марфина душа, не залишаючи його…

Нехай життя Марфи склалося нещасливо… Але ми можемо тільки захоплюватися тим, як сильно вміла кохати ця жінка, яку чистоту та силу свого почуття вона мала, не бажаючи собі винагороди, розуміючи, що її мрія — бути поруч з коханим чоловіком — є нездійсненною…

Сам автор, як мені здалося, не робить жодних висновків з цієї історії. Він просто оповідає читачам про всі події, які мали місце в житті його героїв, про їхні почуття, радості і страждання. І новела «Три зозулі з поклоном» не залишає нас байдужими. Майстерно суміщаючи різні часові та просторові площини, Григір Тютюнник ніби натякає на те, що життя і долі людей у ньому є великою таємницею, неосяжною та непояснюваною. І ми не можемо знати наперед, як складеться наша доля чи доля наших близьких, життя взагалі є таємницею, а одна з головних таємниць життя — це таємниця кохання, містичного та чарівного почуття, яке приходить до нас неочікувано і часто, як це було з героїнею новели Марфою, залишається з нами на все життя, попри об’єктивні обставини, попри наше власне бажання чи небажання. Бо кохання — ніби Божий дар, воно дається нам згори, з небес і шляхи його несповідимі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість Ольги Кобилянської «Земля» (1902) справляє сильне враження на сучасного читача. Незважаючи на те, що для нас проблеми українського села кінця XIX ст. втрачають свою актуальність, психологізм повісті та зображені події змушують замислитися над вічними питаннями життя та смерті, злочину й покарання, любові та ненависті.
Марійка та Івоніка Федорчуки все своє життя присвятили землі. Доклавши всіх можливих зусиль, вони стали заможними господарями та виховали двох синів — Михайла й Саву. Склалося так, що єдиною надією старих був працьовитий Михайло, адже Сава не любив нікого й нічого, крім злодійки Рахіри, яка мала значний вплив на хлопця. Сава заздрив Михайлові, до якого люди ставилися приязно.
Все це було передумовами тієї трагедії, яка сталася в родині Федорчуків. Батьки поставили Саві умову: або Рахіра, або земля. Рахіра ж погоджувалася на одруження, тільки якщо Сава матиме землю. Хлопець розумів усю цінність та силу власного господарства, землі, яка мала належати Михайлові, а не йому з Рахірою. Зненавидівши брата, Сава вбиває його.
Провідним мотивом повісті можна вважати слова Івоніка Федорчука, сказані ним на похороні: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс та став годний, вона отворила пащу й забрала тебе…»
Дійсно, прочитавши повість, бачимо, що влада землі над селянином безмежна. Це складалося століттями: тільки праця на землі годувала людину, тільки завдяки цьому людина збагачувалася. Якщо поглибити проблематику повісті, відійти від теми села, можна побачити трагедію влади над людиною не тільки землі, але й усього матеріального взагалі.
Ще одна причина трагедії Федорчуків — це слабодухість Сави. Неврівноважений хлопець часто піддавався будь-якому негативному впливу, бачив перед собою тільки одну мету: одружитися з Рахірою будь-якою ціною.
Сава не був покараний офіційно (адже фактичних доказів його злочину не було знайдено), але найстрашнішою карою для нього стала відсутність будь-якої життєвої мети, байдужість до всього, в тому числі й до землі, глибока ненависть з боку батьків та голос власного сумління.
Ще одна героїня твору, Анна, яка кохала Михайла, через кілька років після його смерті вийшла заміж та народила сина. Не забуваючи трагедії родини Федорчуків, Анна вирішила віддати сина до науки, а не до землі.
Повість Ольги Кобилянської «Земля» — це глибока, страшна, переконлива розповідь про трагедію, яка може трапитися, коли матеріальне переважає над духовним, коли збагачення стає для людини важливішим за життя близьких.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

     Нам відмовлено в довгому житті; залишимо праці, які доведуть, що ми жили! 
     Плініп Старший 
     
     Як тільки служіння суспільству перестає бути головною справою громадян і вони надають перевагу служити йому своїми гаманцями, а не особисто, — держава вже близька до зруйнування. 
     Ж.-Ж. Руссо 
     
     Люди — господарі своєї долі. 
     В. Шекспір 
     
     Нещасна та країна, яка потребує героїв. 
     Б. Брехт 
     
     Націоналізм — дитяча хвороба, кір людства. 
     А. Ейнштейн 
     
     Чи можна любити людство і не любити одну людину?
     Я. Отченашек 
     
     Людина є таїна. її треба розгадати, і якщо будеш її розгадувати все життя, не кажи, що згаяв час; я займаюся цією таїною, бо ж хочу бути людиною. 
     Ф. Достоєвський 
     
     Людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б проявити всі свої властивості свого вільного духу. 
     А. Чехов 
     
     Держава — це піч, яка палає на одних дровах — на людських! 
     Ч. Айтматов 
     
     Людина як роман: до останньої сторінки не знаєш, чим закінчиться. Інакше не варто було б і читати. 
     Є. Зам’ятій 
     
     Людина виховується для свободи. 
     Гегель 
     
     Рівність — це єдина і міцна основа для суспільного устрою, для порядку, законності, добрих звичаїв і відбору на високі посади людей, які справді для них придатні. 
     Б. Шоу 
     
     Те, чого сьогодні навчається в класі одне покоління, стане нормою життя наступного. 
     А. Лінкольн 
     
     Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди. 
     О. Довженко 
     
     Світ не зігрієш, світ не одягнеш, світ не нагодуєш, але не відпускай голодною дитину. 
     Народна мудрість 
     
     Ставлення до дітей — міра духовної гідності людини. 
     Я. Бриль 
     
     Держава створюється задля того, щоб жити щасливо. 
     Арістотель 
     
     Давайте менше говорити про обов’язки дітей, а більше про їхні права. 
     Ж.-Ж. Руссо 
     
     Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють. 
     Дж. Міль 
     
     Рабство знищує людину ще до того, як вона починає любити свої кайдани. 
     Л. Вовенарг 
     
     Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива — лише для себе. 
     Л. Берне 
     
     Я не згоден з тим, що ви говорите, проте буду до останньої краплини крові захищати ваше право висловлювати свою думку. 
     Вольтер 
     
     Закони створені для того, щоб сильний не був всемогутнім. 
     Латинське прислів’я 
     
     Вищим моральним законом для людини є любов до людства. 
     Р. Фергюссон 
     
     В сяйві недосяжного зеніту Суть твоєї вищої краси, Музико довколишнього світу, Вічності й Хвилини голоси! 
     І. Муратов 
     
     Історія проситься в сни нащадків. 
     Л. Костенко 
     
     Кожна епоха породжує свого героя. 
     Корейське прислів’я 
     
     Кожна людина смертна, та людство в цілому безсмертне. 
     Апулей 
     
     Людство не може зупинитися. Воно взяло надто великий розгін, рух для нього — це найвищий закон життя. 
     П. Загребельний 
     
     Од звичайного погляду скрите відкривається лиш дивакам. Прочитай золоті манускрипти, подивися у вічі вікам. 
     Л. Костенко 
     
     Світ наш — тільки школа, де ми вчимося пізнавати. 
     М. Монтень 
     
     Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя складають світ цей і потрібні одне для одного. 
     Г. Сковорода 
     
     якщо не знати минулого, неможливо зрозуміти істинний сенс сучасного й мету майбутнього. 
     Максим Горький 
     
     В озонову дірку подивився янгол: 
     — Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись! 
     Л. Костенко 
     
     Духовний Чорнобиль давно вже почався, а ми іще тільки його боїмось. 
     Л. Костенко 
     
     Люби природу не як символ 
     Душі своєї, Люби природу не для себе, 
     Люби для неї.                       
     М. Рильський 
     
     О скільки у природи немудро-мудрих літер! О скільки у людини невміння прочитать… 
     П. Тичина 
     
     Лише природа робить велике даром. 
     О. Герцен 
     
     Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! 
     Старий Завіт (Екл. 1.4) 
     
     Природа — вічний зразок мистецтва, а найвизначніший та найблагородніший предмет у природі — людина. 
     В. Бєлінський 
     
     Природа не терпить пустоти. 
     Латинське прислів’я 
     
     Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник. 
     І. Тургенев 
     
     Скільки років землі — і мільярд, і мільйон, а яка вона й досі ще гарна! 
     Л. Костенко 
     
     Чого хвилюються народи 
     І люди замишляють зло? 
     Хто їм сказав: «Вінець природи»? 
     Хіба для них її чоло? 
     Л. Костенко 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За прадавніми лісами, за високими горами жив народ воле­любний. Захищали той край його сини — Хоробрі з Найхоробріших. На священній Горі росло невмируще чудо-дерево Мова.

Коли народжувалася дитина, батьки зривали з чудо-дерева листочок і прикладали до уст немовляти. І дитя вбирало з того священного листочка силу волелюбного народу, починало го­ворити мовою своїх предків.

Та ось над волелюбним народом нависла небезпека. Хоро­брі з Найхоробріших на чолі з отаманом Світозаром поклялися боронити свою землю. І перемогли військо Нелюда.

Тоді цар Нелюд вирішив хитрощами підкорити волелюбний народ. Знайшовся зрадник — Попихач. Він підказав цареві, що сила волелюбних у чудо-дереві, що треба знищити Мову.

Та хоч як палили чудо-дерево панські слуги, воно стояло. Тоді посадили скрізь пагінці чужих дерев — від царя Нелюда.

Ті почали глушити чудо-дерево Мову. І деякі люди забува­ли свою мову, переходили на чужу. Народ стогнав у неволі.

Але піднявся на боротьбу син Світозара і разом із витязями визволив свій народ з-під влади Нелюда.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен письменник – глибока і цікава особистість, саме тому ці люди і пишуть книги. Вони викладають свої думки на папері, діляться ними, хочуть бути комусь корисними і розповісти щось цікаве. Читаючи твори будь-якого автора, ви знайомитеся не тільки з його творчістю, але і з його цікавою особистістю. Я прочитав досить багато книг, написаних цікавими авторами і людьми, одним з таких авторів в недавній час Джордж Гордон Байрон.

Головною особливістю творчості Байрона є те, що воно автобіографічне. Звичайно, будь-який з письменників епохи романтизму був захоплений своїми пристрастями, оскільки сам цей жанр досить сильно залежав від особистостей письменників, які творили в його рамках. Але що стосується Байрона, то він дійсно перетворив свою творчість у щось таке, що дуже сильно нагадує автобіографію. У творчості цього англійського письменника, яка б частина не була піддана ретельному аналізу, скрізь зустрічаються відсилання до його особистого життя, поглядам на ті чи інші проблем тощо. Кожному читачеві очевидно те, що Байрон прагне до свободи у всіх її численних проявах. З його біографії відомо те, що він брав участь у боротьбі грецької нації за самовизначення і навіть у відповідній війні. Письменник вважав, що за свою землю необхідно боротися і, якщо того вимагає ситуація, навіть померти. Солдата, який боровся за себе і свою націю, ніхто ніколи не забуде, так вважав Байрон.

Всі ці особливості творчості автора справили на мене найкраще враження. Мені сподобалося спілкуватися з Байроном за допомогою його творів. Він здався мені досить цікавим співрозмовником, який може розповісти кожному і навіть навчити чомусь новому. Приміром того, що нація та її найбільш яскраві представники не можуть жити в становищі раба. Особливо мене вразив його твір «Паломництво Чальд Гарольда». Будучи романтиком, автор не забуває і про головні ідеї класицизму, багато їх використовує, але в той же час створює дивовижний образ головного героя, зображуючи його справжнісіньким романтиком. Емоційність твору, його пристрасність і ліричність дійсно дозволяють зрозуміти романтизм епохи, усвідомити, чому романтичні ідеї в ті часи користувалися такою популярністю.

Я впевнений, що, читаючи сторінки творів Джорджа Гордона Байрона, мені вдалося добре познайомитися не тільки з ідеями автора, а й самим їм. Я думаю, що це знайомство видалося дуже продуктивним і навіть корисним, адже воно збагатило мене духовно і зробило мене кращим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

20 січня 1897р. в Архангороді (Херсонщина) народився Євген Маланюк в родині козацько–чумацького походження

До 1914 р.  закінчив реальну гімназію в Єлисаветграді. Розпочинає навчання в Політехнічному інституті м.Петрограда.

1917 р.  начальник кулеметної сотні 2 – го Туркестанського стрілецького полку.

1920 р.  перший вірш  “Ісход” (ісходом назвав події 1920 р., коли рідну землю залишали тисячі борців за її волю. Покидає Україну назавжди.

1920 р.  табір інтернованих у Каліші (Польща). Починає писати.

1922 – 1923 рр. разом з Юрієм Дараганом видає журнал “Веселка”.

1923 р.  вступає до Української академії у Чехословаччині (спеціальність інженер –гідротехнік).

1925 р.  м. Подєбрати – перша зб. “Стилет і стилос” (стилет – символ боротьби та руху, стилос (паличка, якою користуються поети) – мистецтва і краси)

1920 – 1930 рр.  входить до групи згуртованої навколо журналу “Літературно-науковий вісник”.

1926 р.  – Гамбург (Німеччина) – друга зб. “Гербарій” (обидві частини розпочинаються творами, присвяченими темі – залишення Батьківщини.

1926 р. – протягом двох днів створює одну з найкращих поем – “Варязька балада” (погляд  на історію України, яку назвав степовою Елладою)

1929 р.    починає мешкати у Варшаві, де входить до літературної групи “Танк”

1930р.     видання книги “Земля і залізо”

1934 р.    у м.Львові виходить зб. “Земна мадонна”

1939 р.    збірка “Перстень Полікрата”, 1943 – зб. “Вибрані поезії”, 1951 – зб.   “Влада”

1949 р.    виїздить до США. У поезіях частіше стали висвітлюватися загальнолюдські теми. Близько 20 років прожив в Америці.

1953 – поема “П,ята симфонія”, 1954 – “Поезії”, 1956 – “До проблем большевізму”

1959 – “Остання весна”, 1962 – “Книга спостережень”

1964 р.     остання збірка “Серпень”, вийшла у видавництві “Нью – Йоркської групи”

15 лютого 1968 р. помер у самотньому помешканні в Нью – Йорку від серцевого нападу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Митцем взагалі може бути тільки
виключно яскрава індивідуальність…
(Микола Хвильовий)

Останнiм часом зросла цікавість до iсторичного минулого, заповнюються прогалини в iсторii украiнськоi лiтератури i в лiтературний процес повертаються письменники, якi з рiзних причин жили й працювали поза межами Украiни. Дивовижними, якщо не сказати,незбагненними шляхами приходили в українську літературу, культуру, духовне життя талановиті митці, які залишили особливий слід.

Життя прекрасної, досі ще абсолютно не оціненої в Україні, письменниці Наталени Королевої не може не вражати. 125 років від дня народження цієї дивовижної людини — прекрасний привід згадати про її місце в українській літературі, як творця рідкісного і дуже складного жанру — філософсько-пригодницької історичної повісті.

Народилася Кармен–Альфонса–Фернанда–Естрелья-Наталена 3 березня 1888 року. Мати Наталени, Марі-Клара де Кастро Лачерда померла при пологах. Дівчинку спочатку виховувала рідна бабуся Теофіла з прадавнього литовсько-українського роду Домонтовичів, яка жила в своєму маєтку в селі Великі Борки на Волині, а згодом, після її смерті — маленьку Наталену відвіз до Іспанії брат матері, Еугеніо офіцер королівської гвардії. Дитина провела дванадцять років у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Коли восени 1904 року 16-річна дівчина вперше приїхала до Києва вона вражала всіх, хто її знав, своїми знаннями з історії, археології, філософії, медицини, теорії музики; до того ж вона вже володіла, окрім французької, ще й польською, іспанською, арабською, італійською мовами — а українську, за власним визнанням, «трохи пам’ятала ще з дитинства». Далі було навчання в Київському інституті шляхетних дівчат. Згодом — рішуча відмова від вигідного шлюбу, навчання в імперській столиці Петербурзі, захоплення театром (сценічна кар’єра не була успішною через слабке здоров’я), перебування у Західній Європі (Іспанія, Франція, Італія) та країнах Близького Сходу, участь в археологічних розкопках у Помпеях та Єгипті. Перші художні твори, написані французькою мовою, почали з’являтися в паризьких журналах у 1909 році.

З часом Наталена оселилась і працювала вчителькою у Празі. Тут вона зустріла давнього знайомого ще по Києву — Василя Королева-Старого, письменника, видавця, культурного та громадського діяча, і одружилася з ним. Їхній шлюб виявився міцним і довгим. Особливо важливим є те, що саме Василь Королів-Старий надихнув свою молоду дружину до написання художніх творів українською мовою. Перший такий твір, оповідання «Гріх (3 пам’ятні книжки)», був надрукований в українському тижневику «Воля» (виходив у Відні) в січні 1921 р. Більше Наталена Королева не розлучалася з українською мовою до кінця життя.

Наталена Королева своєю творчістю привнесла в українську культуру новий елемент «європейськості», інтелектуалізму та філософської глибини. Про що, власне, говорили кращі її твори.

Повість «Сон тіні» (1938, видана у Львові, ґрунтовно перероблена автором для видання, випущеного в Пряшеві, Словаччина, 1966 рік) – про життя античної греко-римської цивілізації. «Повість з середньовіччя. 1313» (Львів, 1934-1935 рр., Журнал «Дзвони») — про кризу середньовічної замкнутої фанатичної свідомості, про перші духовнї паростки Відродження. Тут є й цікава сюжетна фабула відкриття пороху, приписуване легендарному ченцеві XIV ст. Бертольду Шварцу. Повість «Предок» (журнал «Дзвони», Львів. 1937-1938 рр.) також твір з життя середньовічної, задавленої інквізиторами Іспанії (до речі, там письменниця яскраво відтворює трагічні сторінки з історії багатьох представників своїх предків по матері — роду Лачерда).

Підґрунтям історичної прози авторки становлять міфологія, культурологія та християнська історіософія, що найповніше відобразилося в романі «Quid est Veritas?» («Що є істина?»), який був написаний у 1939 році (журнал «Дзвони»). Працюючи над романом, Наталена Королева врахувала традицію української і світової історичної прози, запропонувала своє бачення сакральної події, пов’язаної з постаттю Раббі Галилейського (Ісуса Христа), в якій відображена суть божественної і людської історії, а також образів Понтія Пілата, Марії Магдалини, Йосифа Ариматейського та ін., що втілювали в собі трагічні колізії прозріння римського соціуму в період раннього християнства. Блискуче написані «Легенди старокиївські» (1940-1942), журнал «Пробоєм», Прага). Тут уже мова йде про давнє минуле східних слов’ян; дійові особи — князь Аскольд (до речі, Королева вважала, що саме він запровадив християнство на Русі, за що і був убитий), Кирило Кожум’яка. Цикл цих легенд являє собою химерне, філігранно оброблене переплетіння слов’янських, скіфських, давньогрецьких, давньохристиянських і навіть скандинавських переказів, міфів, казок …

І все ж Наталену Королеву все життя дорікали в «абстрактності» її історико-філософських повістей, відірваності сюжетів та образів письменниці від українських реалій. Однак зараз, знаючи, що найкраще з усього написаного цією художницею витримало випробування часом, можна сказати, що повісті Наталени Королевої є цінними передусім тим, що в них розроблена нова концепція людини вільної, всебічно освіченої і цілісної особистості, яка засвоїла ідеали гуманізму. Це і забезпечує творчій спадщині письменниці особливе місце в українській літературі.