Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Маланюк… Знайоме і незнайоме ім’я. Знайоме — бо відкриваємо для себе його творчість, а незнайоме — бо півстоліття був забутий митець своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, митця, який все своє життя роздумував над долею, історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць просторих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.
Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм.
Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці — стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого — слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів.
Євген Маланюк — поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, але й намагався розв’язувати великі історичні проблеми, бачив помилки минулого:
Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба…
Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люде,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру — й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну…
Поет розумів, що «перевдягання» самодержавного імперіалізму в комуністичні шати — це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:
Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же?
Научи мене співу Твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефони — версалі — експреси?
Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?..
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь.
Євген Маланюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації — нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності:
Під небом чужої країни,
В туманах осіннього сну,
На вимріяну Україну
Молю я післати весну…
…………………………
Покрий омофором, Маріє,
Звели запалати весні.
Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:
Талан — ліричне джерело.
То ж — не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет — мотор! Поет — турбіна!
Поет — механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань, майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.
Свежие комментарии