Постать Марусі Чурай, полтавської піснетворки XVII ст., посіла важливе місце в історії української літератури. Щоправда документальних підтверджень про її існування на сьогодні не знайдено і про реальність поетеси свідчать лише її твори, які до того ж стали вже народними піснями, та художні твори про неї. 

М. Старицький використовує фольклорний сюжет у своїй драмі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» з метою привернути увагу суспільства до проблем сучасності: деморалізуючий вплив надмірної кількості грошей на особистість; нещирість, несправжність людських стосунків між людьми, байдужість до доль інших людей. 

Для реалізації мети він вводить у драму новий персонаж. Це сільський підстаркуватий парубок-багатій Хома. Зробивши його головним героєм п’єси, письменник послабив увагу до поетичного таланту Марусі Чурай і зобразив її як звичайну сільську дівчину, яка до Грицевої зради співала пісень (своїх чи чужих із тексту драми не відомо), а після — втратила таку здатність. 

Якщо М. Старицький, видозмінюючи фольклорний сюжет, зберігає його прив’язаність до образу Марусі Чурай, то О. Кобилянська у своїй повісті «В неділю рано зілля копала» відходить від цього образу якнайдалі, замінюючи навіть ім’я Марусі на Тетяну. Головним героєм повісті авторка робить Гриця, прив’язує його до циганського фольклору, ускладнюючи таким чином фабулу і проблематику повісті. Причиною трагедії тут стають уже не соціальні умови, а причин-но-наслідкова дійсність. Причиною роздвоєного кохання Гриця став гріх його батьків. 

Найближче до образу Марусі Чурай як до образу митця підійшла Л. Костенко у своєму романі у віршах «Маруся Чурай». 

Серед таких проблем, як людина і суспільство, людина і історія, митець _ і мистецтво, національна гідність, пошук істини в житті, що розв’язується передусім у моральному аспекті, поетеса досліджує і засуджує зрадництво, користолюбство, егоїзм, зло, психологію роздвоєності. Авторка веде читача всіма шляхами пізнання і усвідомлення правоти чи неправоти своїх героїв. 

Роман у віршах «Маруся Чурай» є не тільки «художнім полотном» з історії України XVII ст., але також і глибоко психологічним романом, в центрі якого моральний конфлікт героїні з власною совістю. Подані крізь конкретне «Я» всі інші супутні проблеми, як-от: філософські — життя і смерть, любов і ненависть, вірність і зрада, добро і зло, безкорисливість і користолюбство, егоїзм, пошук істини в житті; національні — патріотизм, національна гідність, людина і суспільство, людина і історія; власне проблема «митець і мистецтво» не маліють, не стають менш вагомими, а набувають конкретного емоційно-психологічного значення. 

Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». 

Справжній митець, Маруся, на ділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. 

У залежності від художньої мети твору письменники по-різному трактують отруєння Марусею Гриця. М. Старицький стверджує, що для Марусі кохання до Гриця — мета її життя. Вона не згодна ні за яких умов розлучитися із своїм коханим, а тому готує отруту для них обох. Смерть повинна була поєднати закоханих навіки, бо у другому потойбічному світі немає «ворогів», і нікому буде вже їх розлучати. Проте Гриць помилково випив увесь трунок і помер сам. Маруся збожеволіла. 

О. Кобилянська картину отруєння Гриця залишає поза сюжетом твору. А читача наводить на думку, що Тетяна (читаємо Маруся) власноруч зібрала зілля і отруїла Гриця, помстившись хлопцеві за зраду. Не даремно ж письменниця дає їй прізвисько Туркеня. Вона запальна, рішуча, здатна на високі почуття, не розуміє брехні, не прощає зради. Сама також гине. 

Маруся Чурай Ліни Костенко не має нічого спільного із помстою, злочином. Вона — митець. її душа співає піснями народу. Вона здатна на страждання, на помсту — ні. Отруту героїня роману приготувала для себе, бо не могла більше складати пісні, душа боліла, покривджена Грицевою зрадою. Німий поет вже не поет. Маруся хотіла отруїти себе, а Гриць випив отруту випадково. 

Смерть коханого ще більшою мірою покріпила страждання. Після його смерті Маруся не написала жодної пісні, і навіть після того, як її виправдав суд, — померла, бо не виправдала сама себе. 

Для втілення своєї філософсько-естетичної концепції Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах, який передбачає рівноправне поєднання епічного та ліричного начал. Це дало їй змогу прокласти емоційні «мости» між давниною і сьогоденням, не ризикуючи скотитися до публіцистичної декларативності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва — в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника. 
      Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви. 
      Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, — на молочко для маленької донечки своєї вчительки. Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов’язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання — вирушив у дорогу. 
      І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися. 
      Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті. 
      Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей — вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність — це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історія України протягом багатьох років була сповнена трагедіями, які мали для нашого народу, як правило, дуже важкі наслідки. Не менш трагічним було й ХХ століття, особливо його початок, коли після 1917 р. І для України виникла можливість здобути свою державність, до якої прагнули багаточисленне покоління. Визвольні змагання українців у 1917-1920 роках не увінчалися успіхом, бо обставини складалися так, що зовнішні вороги України чинили постійно перешкоди цьому, а сама Україна немала ще такої сильної армії, котра б могла оборонити її державність. Складні ситуації привели до того, що й самі українці часто опинялися по різні сторони барикад: одні воювали на боці більшовиків, а другі — в загонах Денікіна, ще інші були серед махновців. Звичайно, такі трагедії знайшли відображення в літературі, яка в образах і узагальненнях відтворила цей складний час.
Тема громадянської війни на Україні знайшла відображення в творчості багатьох письменників. Про всіх сказати неможливо, але, на мою думку, найбільш яскраво описано ці важливі події в художніх творах Ю. Яновського, М. Хвильового, У, Самчука, П. Тичини.
Автор славнозвісної збірки «Сонячні кларнети», саме в ній у поемі «Золотий гомін» , радісно вітаючи українську революцію, проголошував: «Я дужий народ, я -молодий!». В тій же збірці надруковано тетраптиз «Скорбна мати», де домінує зовсім інший настрій: тривога, біль за долю України та її народу, бо у 1918 р. На Україні вже лютувала смерть, багато було руїн та біди. В цей час склалась дуже складнв ситуація в розгортанні на Україні громадянської війни та революції. Скорбна мати — Мати Марія, котра проходить полем, бачить труп у житах, могили, а все це говорить про те, що «не буть ніколи раю у цім кривавім краю» І тому Марія
Не витримала суму,
Не витримала муки,-
Упала на обніжок,
Хрестом розп»явши руки!
Віра у майбутнє рідної землі звучить у поемі «Прометей», в кінці якої П. Тичина пише:
О не сумуй так страшно, Прометею:
за ніччю встає день, за ніччю день.
Трагедію матері, яка переживає за двох своїх синів, котрі воюють один проти одного, бо вихор громадянської війни закрутив їх так, що вони опинились по різні боки барикад, показує Микола Хвильовийу новелі «Мати». А в оповіданні «Солонський Яр» таке протистояння творить життя двох сімей, які на своїй рідній, українській землі не можуть знайти спільну мову, помиритися в такий складний час. Типову подію громадянської війни у своєму ранньому оповіданні «На золотих богів» відтворює Григорій Косинка. У ньому він описує, як вийшли захищати своє рідне село «старе й молоде». Кипить жорстокий бій, б»ється «червона селянська воля», боронить кров»ю свої оселі од армії «золотих богів», тобто від білогвардійців із золотими погонами. Кличе до бою Чубатенко, «летить, летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах…» Чуб на ньому, як «грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром», в очах у нього «гартується залізо з кров»ю» Семени пішли з вилами і сокирами, а ворог налягає «стіною- муром». Запам»ятали односельці останній заклик ватажка -Чубатенка: «За погорілі наші хати, за кров братів і волю народу — вперед!». І, як у народних казках та думах, якась невідома сила «підняла помсту і- пішли:окропили білу гречку з лядами гарячою кров»ю, поцілували востаннє горби…» Ворог відступив. Але в цьому бою загинули Чубатенко і Сенька-кулеметник та багато інших героїв. Запалали села, дим розв»язався, озолотило сонце похмурі хмари і чорні руїни. «Цілі вулиці викошені вогнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері…»
З великим трагізмом письменник показує горе матері Сеньки-кулеметника, яка залишилася з трьома малими дітьми і оплакує старшого сина. Автор порівнює її з чайкою. Вона співає пісню, у якій її син постає в образі сивого голуба. Новела звучить яе героїчна дума, в якій народ сам оцінює подію біля села Медвина, виражаючи свою споконвічну думу про щастя, достаток, волю. Але поки всі переживають лише трагічні моменти і події: смерть, втрати, інші нещастя.
Трагічно і хвилююче показав громадянську війну на Україні Ю. Яновський у своєму романі «Вершники». Складні ситуації, пов»язані з політичною обстановкою, відтворені в новелі «Подвійне коло». У ній автор зумів показати цілу історичну епоху, розповівши про трагедію, яка сталася влітку 1914 року під Компаліївкою, де «лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце». На полі бою зустрілися рідні брати: підпрапорщик російської армії Андрій, який командував загоном армії генерала Денікіна, патигорівець Оверко, махновець Панас і більшовик Іван. Будучи рідними братами, синами однієї матері, яка народжувала й ростила своїх синів не для загибелі, а для довгого щасливого віку, а сталося зовсім не так, як вона мріяла.
Трагічні події громадянської війни та української революції Ю. Яновський відображає й у іншому своєму романі — «Чотири шаблі». В образах чотирьох героїв — Марченка, Галата, Остюка, Шахая — показані ті складні дороги, якими йшов український народ у пошуках своєї волі. Не завжди ці дороги були правильними, але завжди герої твору хотіли знайти серед тих доріг ту, котра привела б їх батьківщину до ідеалу.
Дуже своєрідно, неповторно показано, як відгукнулася громадянська війна й національна революція в свідомості простих людей у романі-епопеї У. Самчука «Волинь». Спокійно й одноманітно жили Матвій Довбенко та його односельці, а також їхні предки протягом довгих років. часто вони навіть не усвідомлювали себе українцями, вважали, що належать до Росії, а землю свою сприймали, як споконвічно, майже російську. Але неспокійне ХХ століття збудило їхню свідомість, примусило перед самим собою поставити питання:» Хто ми такі?». І не тільки поставити це питання, але й дати на нього відповідь. І Матвій Довбенко, його односельці та рідні сини опиняються в самому центрі боротьби України за свою незалежність. Через їхнє село не один раз проходять фронти громадянської війни, мінялася влада в залежності від того, хто на даний час переміг. Родину Матвія, на жаль, не обійшло горе, його син Василь загинув за незалежність України.
Як бачимо, письменники не залишили без своєї уваги таку складну сторінку в історії України — роки громадянської війни. Багато про що не було змоги сказати, бо, крім цих митців, ще й в інших є цікаві сторінки на цю тему. Але чесні сини свого народу, якими були всі ті письменники, про яких говорилося, ніколи не закривали очі на правдиву історію України. Вони вірили що Україна, як птиця Фенікс, відродиться з попелу і займе нарешті належне їй місце в історії. У М. Рильського є такі слова про нашу вітчизну:
Сьогодні ще стоїть вона в вінку терновім,
Але вже сплетено лавровий їй вінок.
Хочеться вірити, що в цей вінок вплетено і зусилля того покоління, яке пережило трагедію громадянської війни на україні. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розповідь про кохання і смерть, про зраду і вірність про красу природи, людської душі і про відсутність гармонії у стосунках люблячих душ… Усе це — повість О.Кобилянської «У неділю рано зілля копала…» Написана за мотивами відомої народної пісні «Ой не ходи, Грицю… «, ця повість сягнула далеко за рамки простої: оповіді подій і пристрасті розігруються в ній майже за Шекспіром…

…Циганка Мавра, дружина отамана табору Раду, народила білу дитину. За це її викидають з табору, а дитину (сина) підкидають у бездітну родину. Мавра знаходить собі покровительку, у якої народилась дочка, Тетяна. Мавра виховує Тетяну, стає найближчою (окрім матері) для неї людиною. А тим часом в іншому селі підростає синьоокий Гриць, білий хлопець з циганською душею. Гриць і Тетяна зустрілись і покохались, але згодом Гриць вибрав іншу.

Ось би, здавалося, і все. На цьому можна скінчити і повість, і цю коротку розповідь. Але річ у тім, що Гриць і Тетяна — незвичайні люди, їх романтичне кохання перетворюється на трагедію, тому, що зіткнулись два сильні, схожі, але дуже протирічні характери.

Тетяна належить до тих натур, що вже як полюблять, то люблять навіки. Почуття переважають у неї все. І коли вона зрозуміла, що щастя неможливе, то вбила «лихо», що було у Гриця, а з ним і самого Гриця…

Гриць же — теж сильна людина, яка віддається своїм почуттям, віддається моменту. Але почуття його, як і його чудернацька душа, двояться: він любить і Настку, і Тетяну, він і реаліст, і романтик. Спокій, тихий домашній затишок переважають врешті-решт бурхливі, як гірська річка, відносини з Тетяною…

Не знаю, чи можна назвати єдиним можливим виходом у подібній ситуації смерть зрадника. Не знаю навіть, чи можна співчувати Тетяні: у трагедії винна певною мірою і вона сама, бо поставила своєму обранцю дуже високу моральну планку, яку здолати йому було не під силу… Дехто зміг би жити після такого, Тетяна — не змогла, бо разом з Грицем пішла з життя і її душа, те велике і світле людське щастя, що було у них попри всі зради і негаразди.

…Ця дивна повість лишає в душі глибокий слід, породжує сум’яття почуттів, бурю різних емоцій. А, може, так воно і повинно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Тіні забутих предків»  — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині. В творі розповідається про кохання Івана і Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Яскраво передано побут і життя гуцулів. 
Аналіз »Тіні забутих предків» передбачає визначення теми та ідеї твору, жанру, головних героїв, сюжету та проблем показаних в повісті. 

«Тіні забутих предків» аналіз

Літературний рід: епос

Жанр «Тіні забутих предків»: повість

Тема «Тіні забутих предків»: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі 19 — 20 ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями. 

Ідея «Тіні забутих предків»: оспівування високого й красивого почуття — кохання. Поштовх для написання: перебування М. Коцюбинського в селі Криворівня (Івано-Франківська область), під час якого він отримав багато вражень від життя, звичаїв і обрядів гуцулів. 

Інші назви: Тіні минулого, Голос віків, Відгомін Предковіку, Дар Предків забутих 

Головні герої «Тіні забутих предків»

• Іван Палійчук  — дев’ятнадцята дитина у родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав’язується дружба, а згодом — кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати на полонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Закінчується його життя зустріччю із нявкою в образі Марічки. Іван йде за нею в ліс без страху, але мара зникає при появі чугайстра, доброго лісового духа. Потім Іванові вчувається її голос, і він, слідуючи за ним, падає з гори. 

• Марічка Гутенюк  — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені. 

• Палагна  — дівчина з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень. Палагна стає коханкою сусіда Юри.

•  Юра  — мольфар, людина, наділена надприродними здібностями. Йому під силу відігнати градову хмару чи, навпа­ки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину — залеж­но від обставин та уподобань. Стає коханцем Палагни і прагне звести чарами Івана зі світу. 

Сюжет «Тіні забутих предків» 

На початку твору розповідається про закохану молоду пару — Івана та Марічку. Вони належали до ворогуючих гуцульських родів Палійчуків і Гутенюків, боротьба між якими тривала уже давно. Проте це не стало на заваді їхньому коханню. Згодом Іван тривалий час змушений перебувати в наймах на полонині, а повернувшись він дізнається про смерть Марічки. Іван важко переживає загибель коханої: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах». «Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився». Одружився з Палагною та почав «ґаздувати». З часом Палагна стала «любаскою» сусіда Юри. Іван про це знав, проте йому було байдуже, тому що він не міг забути Марічку та змиритися з болем. Якось хлопець пішов у гори й почув там голос Марічки, попрямував за ним і зустрів кохану у вигляді нявки. Після короткої розмови вона зникла, натомість Іван зустрів чугайстра і спробував відволікти його, запросивши у танок, щоб Марічка могла якнайдалі утекти. Після танцю з лісовиком головний герой пішов за голосом коханої і зірвався в урвище. Наступного дня його ледь живого знайшли пастухи. Згодом він помер, і його поховали за місцевими звичаями (з танцями і розвагами). Проблематика »Тіні забутих предків» Гармонія між людиною та світом природи Життя і смерть Добро і зло Язичництво і християнство Сила кохання і неможливість жити без нього Вплив мистецтва на людину Роль праці в житті людини Стосунки батьків і дітей Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Палійчуки і Гутенюки ворогують так само, як Монтеккі та Капулетті. Діти з ворожих родів кохають одне одного. Вкінці герої гинуть. У повісті широко використовуються діалектичні слова. У 1964 році режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко зняли однойменний фільм. Василь Стус на прем’єрі фільму висловив протест проти радянської влади: «Хто проти тиранії, встаньте!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Повість «Людина» О. Ю. Кобилянської — це твір, в якому письменниця розкриває становище жінки в тодішньому галицькому суспільстві, твір, який порушує проблему емансипації жінки у другій половині XIX століття.

Олена Ляуфлер — головна героїня повісті «Людина», дочка царсько-королівського лісового радника. Олена читає серйозні книги, відстоює рівноправність між чоловіком і жінкою. Така позиція дівчини лякала батьків, викликала осуд в суспільстві провінційного містечка. Кохання до Стефана Лієвича, студента-медика, свого однодумця, зробило її щасливою, відкрило підтримку її поглядів. Однак після смерті коханого Олена тяжко нервово хворіє, вважає для себе неможливим виходити заміж. Вона прагне сама заробляти на життя.

Олена прагне урятувати родину, яка розорилась, взяла на себе відповідальність за родину, тяжко працює, будує плани. Однак господар землі, яку вона орендувала, вирішив продати її, а новий хотів господарювати сам. І от ні планів, ні майбутнього…

Олена прагнула знайти вихід і для себе, і для родичів. І дівчина зважилася віддати себе в жертву — вийти заміж за багатого, але нелюбого чоловіка. Обставини й обов’язок перед рідними переважують, а нехтування своїми поглядами боляче ранить їй серце.

Незважаючи на такий кінець повісті, ми можемо навчитись у Олени силі волі, здатності до самопожертви в ім’я близьких людей, розуму. І велика заслуга письменниці в тому, що вона не ідеалізує свою героїню, не робить з неї символа. Олена — людина, з людськими вадами, мріями, переконаннями, хоч і не всім їх було суджено здійснитися. О. Кобилянська тонко й ніжно, з болем передає внутрішню боротьбу героїні, її прагнення зробити все, щоб залишатись людиною, вільною і незалежною.

Усі частини повісті «Людина» поєднані так, що перед нами постають картини життя освіченої бідної жінки в провінційному містечку, а з них випливає і головна ідея твору — треба створити такі умови, так змінити лад, щоб кожна людина, а особливо жінка, могла відчути себе щасливою людиною, знайти своє покликання і робити усе, щоб досягти своїх мрій. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Маланюк вважав за свого учителя Тараса Шевченка. З великою повагою і любов’ю схиляв він голову перед талантом великого Кобзаря. 
Своєму вчителю і натхненнику Маланюк присвятив поезію «Шевченко», що увійшла до збірки «Земля і залізо». У вірші автор роздумує над сутністю творчості Шевченка, увиразнює його як геніальну особистість, як національного пророка, поета національної ідеї. 

Не поет — бо це ж до болю мало, 

Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — «Кобзар Тарас» 
Він, ким зайнялось і запалало. 

Тарас Шевченко для України — це пророк, який своїм життям і своєю творчістю показав шлях до майбутнього, який боровся за краще життя для свого народу. Є. Маланюк наголошує, що Кобзар для нас, українців, це: 

Скоріше — бунт буйних майбутніх рас, 

Полум’я, на котрім тьма розстала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 

Шевченко — це і «вибух крові», і «лютий зір прозрілого раба», і «Гонта, що синів свяченим ріже». І в той же час — втілення властивої українцям лагідності і ліричності: 

А ось поруч — усміх, ласка, мати 

І садок вишневий коло хати. 

Маланюк показує народові могутнього і вольового Шевченка, навколо якого гуртуються люди, бо йде від нього енергія добра і любові. 

Вірш Є. Маланюка «Шевченко» вражає надзвичайною майстерністю автора у відтворенні широкого спектра поезій Тараса Шевченка, його вмінням зазирнути в обурену душу народу в часи відчаю та помсти і в лагідну та добру годину миру і спокою. 
Поезія «Шевченко» була написана 1930 року, коли Маланюк зрозумів про неможливість повернення на батьківщину і весь свій запал, усю силу таланту спрямував на те, щоб розбудити українців, примусити їх згадати своє славне історичне минуле, піднятися на боротьбу і скинути ненависне ярмо неволі. І в цьому дуже схожі великий Кобзар і поет-емігрант. Дослідники-літературознавці вважають, що «вулканічний темперамент» Маланюка якщо й поступався комусь, то тільки Т. Шевченкові. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Материнство… Святе i красиве, оспiване поетами, увiчнене художниками.

Мамо… У тебе на обличчi — терпiння, вимога, щастя. Ти ждеш тiєї митi, коли дитя вимовить перше своє слово. Ти вiдчуваєш усю планету, тримаючи дитину на руках, ти держиш усю землю на своїх руках. Ось чому ми матiр називаємо святою.

Материнське серце здатне перейматися болем дитини на вiдстанi, все життя вболiвати душею за дiтьми. Якби могла, то й сонце прихилила б…

Мамина пiсня, мамина колискова завжди звучить у серцях навiть тодi, коли вже i нашi скронi посрiбляться.

Хочеться низько вклонитися матерi, цiлувати її руки. Хочеться, щоб здiйснювалися материнськi мрiї, щоб їх оточувала турбота дiтей. Любов дiтей… Про це прекрасно сказав В. Сухомлинський: «Берегти матiр — означає пiклуватися про чистоту джерела, з якого ти пив з першого свого подиху й питимеш до останньої митi свого життя: ти живеш людиною i дивишся в очi iнших людей як людина лише остiльки, оскiльки ти назавжди залишаєшся сином своєї матерi».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

1 варіант

Повість «Тіні забутих предків» змістом і стилем займає у творчості Коцюбинського своєрідне місце. Це — художнє відкриття загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від великої України.

Центральний герой повісті — Іван — людина надзвичайно здібна, багата і чиста душею, не зіпсована егоїстичною мораллю світу. Іван допомагає своїм батькам здобути шматок хліба. У сутичці з ворожим родом батько був поранений і другого дня по бійці помер. Тяжкі часи настали в родині по смерті ґазди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній. Іван був змушений іти в найми. Нелегко було йому розлучатись на якийсь час з Марічкою, яку він гаряче кохав.

Коли Іван повернувся, то не застав Марічки живою: її забрала повінь. Важко переживаючи втрату коханої, він сім років пастушив в угорському краї. Повернувшись у рідне село, Іван через рік одружився не тому, що покохав іншу дівчину, а лише задля того, що «треба було ґаздувати». Але це одруження не принесло йому щастя. Не кохання, а якась розрада в господарстві утримували Івана вкупі з Палагною. Але ненадовго, незабаром сум за Марічкою переміг, відрив від людей, призвів Івана до загибелі.

В образі Івана письменник відбив поетичну душу гуцула, його буйну фантазію. Герой сприймав світ як казку, повну чудес, цікаву, таємничу і страшну. Іван — юнак був стрункий, як смерека, міцний і вродливий леґінь. Природа навчила його грати на флоярі, передавати мелодією свою любов до Марічки.

Коломийки яскраво свідчать про поетичну обдарованість, духовну красу, людяність, «здорову, чисту, рухливу і невтомну душу нашого народу».

Іван кохає багату душею Марічку, що завжди поділяла щастя і горе, вилите Іваном на флоярі, одзивалась на його гру, «як самичка до дикого голуба — співанками».

Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра. В них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі і Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутинюків. В обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, — Іван і Марічка. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Головна ж колізія в обох творах — різна.

Якщо у Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то у Коцюбинського — інакше. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково. Від самого початку кохання героїв було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. Малюючи силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві природи, життя, в таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах весь віковий досвід аж до вірувань далеких предків. «Тіні забутих предків» — глибоко національний твір. «Прекрасним твором» назвав його М. Горький, «чудовою поемою в прозі» — М.Лисенко. Він співзвучний з геніальною «Лісовою піснею» Лесі Українки

2 варіант

Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. І, як у Шекспіра, в обох родах є діти, які кохають одне одного, — Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати перешкодою, і, як у творі англійського класика, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімнм коханню, але на цьому аналогія закінчується: головна колізія – смерть героїв – різна. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання, а в українському варіанті лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково. Смерть дівчини мотивується зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: вона загинула у великій воді – повені, її не змогли врятувати.

Головна відмінність твору Коцюбинського від «Ромео і Джульєтти» — в особливостях змалювання таємничого казкового світу. І вже в першій зустрічі майбутніх закоханих присутні фантастичні образи, без якиз немислиме гуцульське життя, зокрема щезник. До речі, у цій самій сцені Коцюбинський проявив себе й майстром сюжету, адже перша зустріч Івана й Марічки починається з бійки. Така несподівана колізія свідчить про справжнє мистецьке чуття автора.

Діти природи — Іван і Марічка – цілком віддані своїм душевним поривам, і їхня фізична близькість має вигляд не розпусти, а природного продовження душевних переживань, поривів, як сплітаються в чарівну пісню.

Яскраво й фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Його дружина Палагна не спроможна замінити її… Іван марить нею, бачить її вві сні, весь час згадує… Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан молодика, як він урешті-решт утрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у марення – зустріч із чугайстром.

Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним у танок, а коли злий дух готовий був спинитися, він заграв ту чарівну пісню, сповнену радості й болю, яку почув колись від щезника. Чугайстир не втримався й знову затанцював. А далини гукав голос Марічки – голос, який Іван чув усе життя, на який пішов, шукаючи кохану, хоча знайти так і не зміг….

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним, і не лише тому, що на перешкоді була давня ворожнеча родів, а й тому, що воно було сильнішим за життя. Коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити це, він тане на очах. «Поклик кохання й муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і призводить до того, що Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Отже, на відміну від Шекспіра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві прирожи, життя, людської душі, яка зберігає весь віковий досвід народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Джордж Гордон Байрон, англійський лорд, був людиною вільнодумною. Його політичні, релігійні та моральні погляди разюче відрізнялися від поглядів класу аристократії, до якого поет належав з народження. Це повною мірою відбилося в його творчості, в його палкої та бунтівної поезії, в нього було інше світосприйняття,виокремлений поетичний стиль. Як творчий метод поет проповідував романтизм. А ідеї романтизму стверджують самоцінність кожної особистості, її право на свободу поглядів, на індивідуалізм. Герой романтизму — бунтар, а сам Байрон як особистість і як творець якнайкраще підходить під це визначення. Навіть серед романтиків того часу Байрон — окрема, дуже яскрава фігура.

Предметом поетичного оспівування Байрон зробив насамперед шлях власної душі, свій «непокірний дух», «бурхливе море внутрішнього світу». Така відкритість і щирість була на ті часи великим новаторством. Сильний вплив на Байрона надали поети епохи Класицизму і Просвітництва. «Паломництві Чальда Гарольда» Байрон наслідував класичним канонам. Риси, які мав ліричний герой його віршів, отримали навіть назву «байронізми» — вищої форми романтизму. Ця пристрасть, зневага стала небезпекою проти загальноприйнятих норм суспільства.

Одночасно у творчості Джорджа звучить глибокий песимізм, бо поет гостро відчував, наскільки дійсність не відповідає романтичним ідеалам свободи і сили духу.

Не дарма проникливі рядки поет присвятив Прометею, доброму заколотнику проти богів і несправедливого світоустрою:

Титан! Ти знав, що значить бій

Відваги з борошном … ти сильний,

Ти тортурами не злякались,

Але скутий лютою долею.

Байрон завжди ставав на захист пригноблених і захоплювався сильними особистостями, які також на це здатні. Як лорд англійського парламенту,Гордон став на захист луддитів — працівників текстильних підприємств. Ці люди ламали верстати, намагаючись запобігти звільнення, а отже, голод для своїх сімей. Захищаючи інтереси власників, парламент запропонував страчувати заколотників. Байрон був обурений таким безправ’ям, він зазначив, що вовняний панчіх в Англії цінується вище людського життя. У своїй поезії «Пісня для луддитів» він підтримує бунтівників. Світосприйняття цього поета завжди відрізняло його від інших поетів данної доби.