Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, Льоню!

     Я давно мріяв тобі написати листа і ось нарешті наважився. Я хочу висловити своє захоплення твоїм сприйняттям навколишнього світу, такого чарівного, безмежного і  таємничого. Ти напевне і не уявляєш, як цікаво було мені дізнатися про казкового чоловічка народженого крапельками, про Сопуху і твоє сонячне кіно. Зараз мені здається, що я і сам став помічати ці тонкі порухи природи, навіть не поглядом або слухом, а серцем. Вся краса навколишнього світу для мене сплітається в щось гармонійне і казкове,  а коли все затихає, то до мене доноситься ніжний звук павутинки…

  Я щиро вдячний тобі, Льоню, що ти навчив мене цінувати справжню красу. Я сподіваюсь, що після того, як ти прочитаєш цей лист, ми станемо справжніми товаришами. Тому що разом пізнавати світ набагато  цікавіше. І я також плекаю мрію про зустріч із твоєю подругою — Ніною, разом ми були б чудовою компанією.

                                Всього найкращого.З нетерпінням чекаю відповіді.  З повагою, …!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ольга Кобилянська у повісті «Людина» показує важку і, як на той час, безперспективну боротьбу за своє право бути людиною. Сама письменниця деякий час захоплювалася так званим жіночим рухом. Вона мріяла про звільнення жінки від кайданів соціального і побутового рабства, закликала жіноцтво боротися за свою людську гідність, здобувати освіту, бути здатними «стати на власних ногах у житті, щоб могти стати гординею наших батьків, братів, мужів і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом, як своїм найкращим цвітом». І хоча письменниця розчарувалася обмеженим характером цього руху, та ідея емансипації продовжувала її хвилювати.
Олена Ляуфлер, головна героїня повісті «Людина», намагається вирватися із міщанського оточення. Незважаючи на обурення матері, вона читає наукові й художні книжки, проповідує новітні теорії, прагне рівноправності у всьому між чоловіком і жінкою. Вона не розглядає одруження як можливість утвердити себе в житті, намагається самотужки вибратися із злиднів, які раптово обсіли сім’ю. Для Олени найбільшим щастям у житті було кохання до Стефана Лієвича, який вчився за кордоном, підтримував і поділяв погляди Олени. Але несподівана смерть коханого розбиває мрії дівчини, руйнує її світ. Перед Оленою постав вибір: або самій боротися з життєвими обставинами, або одружитися із нелюбом, який має стати для неї опорою в житті. Героїня обирає друге, адже вона бачить, як важко самотній жінці утвердитися, зберегти повагу до себе. Вона розуміє, що якщо залишиться сама, то втратить подруг, які матимуть чоловіків, дітей, буде зневажена і незахишена від поговору, злих або жалісних поглядів.
Мені здається, що Олена вчинила правильно, вирішивши взяти шлюб без любові, а за розрахунком. Тим більше, що її майбутній чоловік — лісничий Фельс — зовні приємний, фізично здоровий, добрий, має стабільну роботу. Відчувається, що він турбуватиметься про свою сім’ю, любитиме дружину і дітей. І йому, а не Олені, треба було б добре подумати, перш ніж одружуватися із панянкою, де батько — п’яниця, брат — ледар, мати — зарозуміла й обмежена жінка, сестра недоброзичлива, а сама наречена, тільки почувши в коридорі його кроки, у своїй кімнаті «ридала нервово-судорожним плачем». Важко буде цьому молодому подружжю все життя прожити разом, тому що на любов Фельса Олена може відповісти тільки зневагою, адже він «дуже ограничений». І добре, якщо вона швидко зміниться, відчує потребу турбуватися про чоловіка, розвивати його духовність, навчить думати, читати розумні книжки, говорити правильні речі. А поки що їй самій дещо бракує розуму і терпіння хоча б зачекати деякий час після смерті коханого: а якщо Стефан Лієвич був не останнім чоловіком в світі, якого можна було б покохати?
Трагедія Олени Ляуфлер не в тому, що вона втратила кохання. Мені здається, що причина в ній самій, у її небажанні зрозуміти інших людей, з повагою ставитися до їхнього світогляду, бути терплячою і терпимою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Бальтазара на початку казки Е. Гофмана «Крихітка Цахес» відтворюється автором через портретне зображення цього героя: «стрункого юнака років двадцяти трьох чи чотирьох, із темних блискучих очей якого переконливими словами промовляє жвавий і ясний розум. Його погляд можна було б назвати майже сміливим, коли б не мрійна туга, що легким серпанком лягла на бліде обличчя і пригасила жагуче проміння очей».

Бальтазар – це творча натура, яка прагне протистояти філістерському світу буденності. Він здатен по-справжньому закохатися, розуміється на музиці, наділений неабияким поетичним хистом. Ці та інші риси характеру цього героя досить красномовно свідчать про те, що він належить до світу ентузіастів, зображених Гофманом у своїх творах. Особливі душевні якості Бальтазара автор підкреслює словами іншого героя казки – чарівника Проспера Альпануса: «Я люблю, – повів далі Проспер Альпанус, – люблю юнаків, які так, як ти оце, Бальтазаре, в чистому серці своєму носять тугу й кохання і в грудях у яких ще звучать акорди, що лунали в далекій країні, повній божественних див, – у моїй вітчизні. Щасливці, обдаровані цією внутрішньою музикою, – єдині, кого можна назвати поетами, хоча багатьох з них і лають за те, що вони беруть у руки перший ліпший контрабас, починають будь-як грати і деренчання бідолашних струн під своїми кулаками вважають за чудову музику, яка бринить із глибини їхньої душі. Я знаю, мій любий Бальтазаре, тобі часом здається, ніби ти розумієш дзюркіт струмочків, шум дерев, навіть здається, ніби полум’яна вечірня зоря промовляє до тебе словами! Атож, Бальтазаре, в такі хвилини ти справді розумієш дивовижні голоси природи, бо в твоїй власній душі здіймається божественний звук, який зроджує чудова гармонія найпотаємніших глибин природи».

Крім того, Бальтазар наділений романтичною чарівною уявою, яка дає йому можливість жити у двох світах одночасно – у світі реальному і світі фантастичному.

Особливо яскраво ця властивість Бальтазара проявляється у епізоді, в якому герой разом зі своїм другом Фабіаном навідуються у садибу Проспера Альпануса. На відміну від тверезо мислячого Фабіана, Бальтазару все в садибі здається незвичайним: карету він бачить як кришталеву раковину, кучера – як сріблястого фазана, а лакея – як золотого жука. Саме ці риси і дають можливість Бальтазарові не піддатися чаклунським чарам Цахеса.

Коли при появі маленького чудовиська усі мешканці міста немов занурюються у туман масового гіпнозу, тальки декілька героїв, в тому числі і Бальтазар, не втрачають можливість бачити нікчемну суть Цахеса і його справжнє обличчя. Бальтазар являє собою не відірваного від реального оточуючого світу юнака і водночас одинака, замріяного у свої фантазії. Він рішуче виступає на шлях боротьби з підступним ворогом і займає активну життєву позицію.

Врешті решт, справедливість перемагає, а Бальтазар стає саме тим героєм, який остаточно покінчує з потворним Цахесом і вириває з його волосся чарівні волоски. На жаль, здобуте Бальтазаром щастя і його кохання до Кандіди не виглядають поетично, а романтична мрія героя більше схожа на щастя у понятті звичайних обивателів. Адже у нагороду за всі свої страждання він отримує від Проспера Альпануса «усього лише» будинок, в якому не вимазуються покриття на стільцях та килими, в якому не б’ється ні посуд, ні скло, кухню, в якій «з горщиків ніколи нічого не збігає і жодна страва не пригорає», та город, в якому росте «найкраща капуста».

Отже, в Образі Бальтазара і нагороді, яку отримує герой, добре проглядаються авторські сумніви та іронія щодо справжнього місця і реальної значимості у житті суспільства романтичних цінностей та ідеалів, та й Бальтазар свого ворога перемагає не самотужки, а тільки тоді, коли використовує фантастичні сили.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людське життя…Яке ж воно складне та багатогранне. Що таке життя, для чого воно, чим людина по суті видрізняєтьсявідрізняється від життя інших істот, що таке життя і що таке існування? В чому різниця і чи є вона?

Мабуть, час від часу кожна людина задумується над цими питаннями. А чи є на них відповіть? На мій погляд — немає. Для кожного вона своя, суб»єктивна, і не у кожного вона є взагалі.Життя та існування… Для того щоб зрозуміти різницю, потрібно з»ясувати що таке насампедед життя.

Як говорить нам наукова література, життя — це динамічний стан організму, який полягає в неперервності процесів обміну матерією та енергією із зовнішнім середовищем; форма існування матерії, здатна випадково (за своїм бажанням) впливати на матерію і адаптуватися. Чим це відрізняється від існування в контексті життя людини? Мабуть, нічим. Людина, яке живе — обов»язково існує, людина, яка існує — з біологічної та філософської точки зору — живе.

Але чи завжди ми маємо на увазі одне і теж, говорячи чі слова? Звичайно ні. У нашому розумінні життя — це існування, сповнене подій, емоцій, надій. Людина, яке живе повним життям, чогось прагне, має мрію, амбіції, вона діє. Діє для покращення життя, свого чи інших,  для здійснення мрій. Вона закохується, вона заводить нові знайомства, дружить, товаришує.Але часто трапляється так, що людина втрачає все, втрачає головне — надію. Тоді для неї завдання кожного наступного дня — просто прожити, аби день скоріше закінчився. Або ж просто діяти «на автоматі»…

Тож на мій погляд, життя — більш вузька форма існування. Різниця є, але вона лише в тому, що ми в кладаємо в ці слова. Якщо відштовхуватися від визначення — в контексті людського різниці немає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григір Михайлович Тютюнник належить до тієї когорти творців української прози, до якої увійшли Роман Іваничук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук. Його творчість — на диво відверта і чесна, багатогранна і проста, повна непідробної сердечної теплоти, глибоко національна, доволі колоритно відбиває конкретну історичну добу, але разом із тим є утвердженням непроминущих істин, оберегом споконвічних загальнолюдських скарбів, таких, як щирість людських почуттів, повага до праці, душевна чистота, гідність і мудрість.

Оповідання і повісті письменника справляють магічний вплив. Це починаєш усвідомлювати, коли раптом розумієш, що тобі несила відірватися від цих талановитих рядків, що тебе веде за собою вправний оповідач — і тому кортить дослухати, дізнатися, чим закінчиться його чергова історія. Ці нескладні, короткі, а такі глибокі сюжети переказані уважним спостерігачем, знавцем життя і людської природи, без моралізаторства і натиску, але з таким промовистим емоційним підтекстом, що ти відразу робишся спільником автора, його товаришем і однодумцем. Гарне, привабливе, вартісне у змальованому ним світі стає таким же очевидним, як і потворне та відразливе.

Згадаймо оповідання «Зав’язь». Зачаровує, зворушує, хвилює трепетна розповідь про взаємини двох підлітків, Миколки і Соні. Перше кохання, перші надії і тривоги — це вічне диво, яке залишається на все життя і бентежить солодким спогадом. Автор майстерно підкреслює цнотливість і несміливу ніжність не знаних досі обіймів, шляхетність почуттів двох маленьких чистих створінь, для яких спалахує усіма барвами цей новий світ — світ Любові.

А «Три зозулі з поклоном»? Яке блискуче обрамлення: шумлять сосни, посаджені батьком, шумлять роки й роки над улюбленим сином, бо посаджені у добрий час і на добру згадку. А під акомпанемент цього незмінного шуму минає ціла історія, складаються у притчу цілих три долі, сплетені докупи складним життям із його несправедливістю та неоднозначністю. Тому якось і не випадає називати ці стосунки трьох «любовним трикутником», бо його утворюють мудрі, красиві внутрішньо і зовнішньо, добрі люди, які вміють поважати почуття один одного. Дві жінки, Софія і Марфа, кохають одного чоловіка, та такого, що й справді не дивина покохати: вродливий і сильний, мужній і стриманий, як то належить справжньому чоловікові, однаково вдатний до праці і до пісні. Вони сходяться сім’ями, по-сусідськи, повечеряти, поговорити, поспівати. Марфин Карпо «тьопає» галушки чи будь-що інше наминає, а бідолашна Марфа, «яку за маленький зріст називали «Марфою маленькою» — тоне в Михайлових очах, у його чудовому пісенному голосі. Софія — «законна» дружина Михайлова — все бачить, все розуміє. І мовчить. І всі вони мовчать про потаємне. Хіба що про життя розмовляють та співають. Нема взаємних образ, нема жалю чи нарікання. Бо так склалося життя. Бо Михайло та Софія — родина, у них маленький син, і ніхто нічого не може допомогти нещасливій у шлюбі Марфі. Але обоє розуміють, наскільки справжнє її почуття, наскільки воно само-цінне для неї. А коли запроторили Михайла у «Сибір несходиму», Марфа завжди швидше від Софії вгадувала, коли приходив лист від далекого коханого. Прибіжить під пошту, випросить у сільського поштаря того найдорожчого листа, в руках потримає, сльозами обіллє — і віддасть. І знову — бігом до роботи, до буденності, до своїх сірих днів і ночей, освітлених хіба лиш сяйвом тих поодиноких листів. Софія і це знала. Але не могла ні сердитися, ні ревнувати. Бо поважала Марфині біль і тугу. Та й сам Михайло за сотні кілометрів від рідного села відчував її гаряче почуття, биття її вірного, люблячого серця, яке тільки ним і жило. Тож у тому останньому листі до дружини, після якого вже не було від нього вістки, Михайло, ніби відчуваючи, що більше ніколи цього не скаже, зізнається Соні, що кожного дня коло нього «ходить Марфина душа нещасна» і просить навідати її та передати від нього «три зозулі з поклоном». Останнє вітання. Останнє «прости». Михайлів син через довгі роки слухає цю історію — і відчуває повагу перед мудрістю цих двох жінок, що обоє любили його тата і обоє знали: любов — неосудна, але що Бог раз з’єднав — людина хай не розлучає…

В оповіданні «Син приїхав» — інша тональність, інші акценти. «Син приїхав!» — найточніше і найлаконічніше визначення основної події твору. Павло Дзякун — начебто й позитивний персонаж. Описуючи його приїзд до стареньких батьків, письменник наголошує: новенька машина, новенький костюм, гарненька невісточка, веселий онук. Але щось у тому бездоганному ансамблі насторожує, викликає неприємне почуття: чи то зневагу, чи жалість. Із домівки батьків Павло подався до міста, зробив там кар’єру, вигідно одружився, вигідно купив машину, завів корисні знайомства… Навідавши батьків, розмовляє каліченою українською мовою (бо ж прилучився до «вищої» культури, до «цивілізації»), шукає і запрошує на родинне застілля «полєзних» людей і таке інше. Жодного авторського осуду — просто вміє собі жити чоловік. Але, якось мимовільно розумієш: дуже вони убогі, його життєві вершини, дуже прісні і безкрилі мрії, та ще й доволі негідне поводження, яке заставляє цього «маленького начальника» заради майбутнього користання із «полєзної» людини терпіти будь-які її слова та вчинки, найнеприємнішу правду-матінку в обличчя.

Саме у цьому, на мою думку, полягає письменницька майстерність Гри-гора Тютюнника: відображаючи розмаїття людських характерів і типів, він виявляє себе як тонкий психолог, разом з тим — як носій і охоронець найкращих етичних уявлень, що не потребує виокремлювати «мораль байки», бо вона легко відчитується у його талановитих творах, які є справді цінним надбанням української літератури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» (1838) — найвизначніший твір ранньої творчості поета, в основі якого лежить героїчна боротьба українського народу проти польсько-шляхетського гніту в XVIII столітті.

Центральний образ поеми Шевченка «Гайдамаки» — повсталий народ, а його найяскравішим представником виступає Ярема — сирота безрідний, який з бідного попихача виріс в народного месника, хороброго воїна.

Коли Ярема тяжко працював у корчмаря Лейби, він мовчки терпів образи, лайки хазяїна, не нарікав на долю, бо був такої вже доброї та ніжної вдачі. Особливо ці риси характеру проявляються у стосунках з коханою дівчиною Оксаною. Тут бідний сирота виявляється «сиротою багатим», бо має щиру дівочу любов.

Далі ми бачимо, що особисті почуття відступили у Яреми перед прагненням боротися за народне щастя. Він вирушає зі «свяченим ножем» край Дніпра до повстанців.

Тепер Галайда вражає нас грізною силою, незвичайною хоробрістю, навіть жорстокістю:

А Ярема — страшно глянуть — По три, по чотири Так і кладе…

Таким Ярема став, коли дізнався про мученицьку смерть титаря і викрадення Оксани. Але він хотів помститися не лише за особисте горе, а за всі кривди народні. Пробудилася його гідність, громадянська свідомість, він відчув, що «виросли крила» і «неба достане, коли полетить».

Розправити крила, по-новому подивитись на світ, відчути себе господарем становища Ярема зміг під час повстання, коли став народним месником. Саме тоді проявляються його героїзм, відданість народові. Образ Яреми вже не подібний до тих персонажів, які страждали, терпіли знущання панів, цей образ виростає в уособлення борців проти гнобителів. Ярема — узагальнений поетом художній образ повстанця і гайдамаки.

Про загальнонародний характер гайдамацького руху, зображеного в поемі, свідчить, крім іншого, те, що керівники його належать до різних прошарків суспільства того часу. Це і сирота-наймит Залізняк і пан сотник Гонта. Але діяли вони спільно, боролися за одну справу. Боротьбу проти поневолювачів гайдамаки називали «святим ділом». Увесь повсталий народ змальований виключно єдиним: «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки», «кругом мов вмерли люди», й підлітки не лишилися осторонь.

Висновок. Поет показав у своєму творі згуртований народ, єдиною метою якого є звільнення України від чужоземного поневолення. І яскравим представником волелюбного українського народу є Ярема. Поет наділив його винятковими рисами (казковою силою, нечуваною хоробрістю). Разом із тим колишній наймит постійно з народом, ділить з ним ярмо неволі і радість перемоги над гнобителями, свято дотримується присяги. Він не гине, бо такі, як він, мають передати естафету священної боротьби за волю народу. Таким чином, образ Яреми Галайди втілив у собі кращі риси українського народу: героїзм, мужність, волелюбність.

Опорні слова й поняття: центральний образ, риси характеру, романтизм, романтичні риси героя, героїзм, мужність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Повість Ольги Кобилянської «Земля» (1902) справляє сильне враження на сучасного читача. Незважаючи на те, що для нас проблеми українського села кінця XIX ст. втрачають свою актуальність, психологізм повісті та зображені події змушують замислитися над вічними питаннями життя та смерті, злочину й покарання, любові та ненависті. Головні герої «Земля» Кобилянська: Івоніка Федорчук та його дружина Марічка, їхні діти — Михайло Федорчук та Сава Федорчук, циганка Рахіра, її батько Григорій, заможний ґазда Василь Чоп’як, його дружина Докія і дочка Парасинка, чоловік Парасинки Тодорика, наймичка Анна. Проведемо характеристику героїв 

«Земля» О. Кобилянська образи 

Головним персоніфікованим образом повісті є земля. Вона подається письменницею у філософському вимірі, як архетипний (первісний) образ, навколо неї концентруються сюжетні лінії, вона групує героїв і зумовлює їхнє світосприймання. Земля у повісті — це й життєдайна сила, яка містить у собі вітаїстичну енергію утвердження добра, є матір’ю, що дарує життя, але водночас вона є й домовиною, що приймає до себе назад, фатальною силою зла, що руйнує душі людей; земля — це початок і кінець кожної живої істоти, відтак вона буває і доброю, і поганою, бо дає і забирає одночасно. Для селянина-українця земля — ніби жива істота, що диктує людині свою волю. Вона потребує турботи і праці, та не завжди віддає сторицею. Годуючи людину, земля одночасно виховує її. Земля дає повагу, авторитет, вона є метою і сенсом усього селянського буття, але разом із тим вона поглинає, ніби молох, всі думки й почуття, весь час, усе життя селянина. Розрив із землею, відступництво від неї тягне за собою кару і катастрофу. Жах трагедії, що розігралася в повісті, вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка Федорчук — буковинський селянин — працелюбний, чесний, дбайливий. Така ж і дружина Івоніки Марійка. Вони, поки стали власниками свого поля, багато витерпіли. Всю свою силу, все життя віддали землі. Тепер вони також важко працюють, але втома поєднується й з радістю, бо хліборобство приносить достаток, заспокоює серце. Селянин щасливий, бо сусіди називають його добрим господарем. Тому Федорчуки навіть гадки не мають про якийсь спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, лиш би віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Праця на землі — це сенс їхнього життя. Найщиріші сподівання батьків пов’язані з тим, щоб і обидва сини так само шанували землю, ревно працювали на ній. Все найкраще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзворушливіших у повісті. Молодший син Сава і Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Сава не хоче йти шляхом батьків, ревно трудитися на землі. Помітивши, що він байдуже ставиться до господарювання, до покликання хлібороба, батько переймається тривогою. Все ж він плекає надію, що син помудрішає, навернеться до землі. Відповідно до вироблених селянством моральних норм, Івоніка намагається вплинути на непутящого сина найголовнішим стимулом — правом власності на землю. Батько застерігає Саву, що при такій його поведінці він може залишитися без власної ниви. Так настає рішучий поворот у розвитку теми. Хоч Сава, енергійний, розбишакуватий, охочий до блукання з рушницею полями й лісами, не міг навіть в уяві побачити себе в щоденній одноманітній праці хлібороба, проте добре розумів, що легкого життя без землі в нього не буде. Так у його свідомості визріває план: якщо залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому в спадок, що б там не було. Письменниця поступово, але неухильно обґрунтовує можливість злочину, акцентуючи на відповідних психічних якостях Сави. Той без будь-яких хвилювань міг застрелити зайця чи птаха, вбити без будь-якої потреби, отже, звикав до пролиття крові. Докори брата Михайла за зв’язок із злодійкуватою Рахірою розлютовують Саву. Він тягнувся до Рахіри не тільки тому, що її любив, а й тому, що в її сім’ї не трусилися над копійкою, вели розгульне життя. Все ж Рахіра прямо заявила парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Тепер Сава опинився перед вибором. Щоб не втратити Рахіри, він іде на страшний злочин братовбивства. Ясно, що трагедія одним махом зруйнувала родину Федорчуків, принесла всім нечуване страждання. Влада землі жорстоко поглумилася над господарями. Як не дивно, але безмежне горе викликало в батька вибух гніву проти обожнюваної землі: йому здалося, що земля глузує з нього, сміється «страхітливим сміхом», і тоді Івоніка «ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п’ястуком: «Не смійся!!» 

Образ Сави »Земля» О. Кобилянська 

Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. Але він — то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити! Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року — на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м’ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра… 

Образ Михайла «Земля» О. Кобилянська

 І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою. Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі. Сава про нього так казав:»Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м’яке, як тісто!..».   

Образ Івоніка та Марійка Федорчуки «Земля» О. Кобилянська

 Івоніка та Марійка Федорчуки — уособлення цінностей народної моралі. Вони:  З трепетом ставляться до землі, невтомно на ній працюють.  Люблять своїх дітей, дбають про них, наставляють на правильний життєвий шлях.  Коли сталося горе, дбають про бідних, підгодовують обідами; сина Анни наділяють полем у пам’ять про Михайла.  Івоніка усвідомлює свою провину за недогляд у вихованні синів; Марійка дуже жалкує, що відштовхнула Михайлове дитя і його дівчину.  Івоніка, захистивши Саву від суду, сам покарав його, не давши землі, не прийшовши на весілля. Івоніка був надто поблажливим до Михайла й суворим до Сави, протиставляв їх, викликаючи в молодшого сина заздрість та ненависть. Марійка жорстоко поставилася до Анни, її дітей і сама себе прирекла на беззмістовне існування, гірку старість; у неї від любові до ненависті — один крок. 

Образ Сави і Рахіри «Земля» О. Кобилянська 

Сава і Рахіра — втілення духовної деградації людини. Духовна деградація – поступовий занепад, втрата моральних цінностей. До неї належать злочинність, алкоголізм, наркоманія тощо. Їхній зв’язок уже сам по собі був гріховним, тому що вони — близькі родичі. Рахіра мала багато спадкових вад — злодійкуватість, жорстокість, нечесність,  заздрість — і не цуралася їх. Вона підтримувала всі темні інстинкти в Саві і цим прив’язала його до себе. Сава, не маючи твердого морального підґрунтя, пішов на братовбивство й також занапастив себе. 

Образ Анни »Земля» О. Кобилянська 

Образ Анни — це трагедія шляхетної, чутливої душі в жорстоких умовах тогочасного села. Доведіть або спростуйте це й поміркуйте, хто винен у цій трагедії. Анна всіма характеризується як добра, розумна, шляхетна й порядна дівчина. Вона здатна на щирі та палкі почуття. Але не може протистояти родичам, які з неї знущаються. Самотня душа не знала, до кого прихилитися, тому не встояла перед Михайловою любов’ю, не знайшла в собі сили вберегти його дітей. Отже, вина Анни в її нещастях очевидна, але не меншою є вина тогочасного суспільства (бідність, відсутність можливості освіти, для жінки працювати), а також матері й брата, що знайшли в особі дівчини покірне джерело для своїх прибутків. Добре, що Анна знайшла в собі сили жити далі, працювати, бути такою ж доброю, і, врешті-решт, заслужила щастя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : До талановитих українських письменників належить Григір Тютюнник, улюбленим жанром якого була новела. Письменник вважав, що саме новела найближча до поезії, і, мабуть, тому більшість його творів — невеликі оповідання. Основні збірки його новел і оповідань — «Зав’язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Край неба» (1975), «Коріння» (1976).

«Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її виявах», — писав Г.Тютюнник.

Людей з такою душею письменник змалював у багатьох своїх творах — новелах, оповіданнях, повістях. Та наймастерніше він розкрив духовний світ підлітків, молоді повоєнного села, отих «дітей війни», їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі. Такою є повість у новелах «Вогник далеко в степу», у якій автор майстерно і правдиво змальовує нелегке життя підлітків у перші повоєнні роки. Головні герої новели — Павло та його друзі Василі — сильні духом, цілеспрямовані люди, які вміють чітко відрізняти правду від брехні, щирість від лукавства, любов від ненависті. І оточують їх, в основному, добрі, сердечні, сумлінні люди — тітка Ялосовета, Федір Демидович та інші.

Ніжним ліризмом пройнята і його автобіографічна повість «Климко», у якій він згадує свою тяжку мандрівку з Донбасу, де він жив у дядька після того, як заарештували й заслали в Сибір його батька. Хлопчик ішов додому близько двох тижнів. Різні люди траплялися Григорові. Зустрічався й з фашистами, але і свої іноді були не кращі — поліцаї, дезертири, спекулянти. Та більше було людей добрих. Вони часто рятували знесиленого довгою дорогою підлітка від смерті й голоду, ділилися з ним хлібом, обігрівали й одягали.

А ось новела «Зав’язь», де теж ідеться про людей щирої душі, з яскраво вираженим національним характером. Перше юнацьке кохання народжується у благословенний час цвітіння саду і появи зав’язі — майбутнього плоду. Велике й прекрасне, ні з чим не зрівнянні почуття першого кохання, що зберігається у серці на все життя. Дід юнака трохи лукаво насміхається над онуком, згадує давню свою молодість, намагаючись підготувати хлопця до життя.

Зовсім іншу тональність відчуваємо ми в новелі «Син приїхав». У цьому творі розкрито потворну суть міщанства, показані ті негативні зміни в народному характері, які відчутно далися взнаки в останні десятиліття. Це ми можемо яскраво спостерігати на образах Павла Дзякуна та його дружини Рити, які хизуються своєю посадою, машиною, дорогими речами у квартирі, але виявляються ницими духовно, навіть на хрестини вони збирають людей, перш за все зважаючи на їх матеріальне становище. Вражає читача своєю щирістю й правдивістю і новела «Три зозулі з поклоном». Новела ця — згадка про батька, котрого як ворога народу було заарештовано в 1937 році. Григір Тютюнник написав цей твір тоді, коли ще ніхто не наважувався згадувати, а тим більше писати про арешти, заслання, часи сталінського беззаконня. Твір цей трагічний, але в той же час і ліричний. Один із найбільш вражаючих образів у творі — образ «маленької» Марфи, яка так щиро, самовіддано, майже не сподіваючись на взаємність, кохає чужого чоловіка, з нетерпінням чекаючи його листів із «Сибірі неісходимої». Викликає повагу й Михайло, який зумів навіть там, на далекому засланні, зберегти чисту, незаплямовану душу.

Кожен твір митця ставав визначною подією у літературному житті країни, бо Григір Тютюнник умів як ніхто гостро критикувати ганебні явища в житті суспільства. Через що на нього так щедро сипалося каміння офіційної критики. А деякі твори письменника зовсім не друкували.

Рано пішов письменник із життя, залишивши по собі невелику кількість своїх чудових творів, але без них не можна уявити сьогодні художню прозу, бо вона справді є вагомою і значною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У нашому стрімкому міському житті, ми все менше буваємо на природі. На дачах, ми на жаль працюємо, лише уривками можемо посидіти в затінку, подивитися на квіти, дерева, але це все не те! Головне сприйняття природи — це розслабленість, коли забуваєш про справи,про якісь плани, а милуєшся природою і помічаєш прекрасні моменти в навколишньому нас природі.

Японський письменник Ясунарі Кавабата – один з найвідоміших письменників XX століття, чия творчість дуже яскраво виділяється своєю прихильністю до традицій національної культури.  Головною проблемою, яку намагається розкрити у своїх творах Кавабата, є пошук гармонії у відношеннях людини і природи. 

Один з центральних елементів японської культури – чайна церемонія. Я. Кавабата так говорить про неї у своїй Нобелівській лекції: «Ніколи так не замислюєшся, як, дивлячись на сніг, місяць або квіти – це відчуття лежить і в самій чайної церемонії. Зустріч за чаєм – зустріч почуттів. Потаємна зустріч близьких друзів у відповідний час року».

У чайній церемонії виражена ідея повісті «Тисячі журавлів». У кожній чашці своя історія, і дивлячись на неї, покриту нальотом часу, герой ніби чує далекі голоси тих, чиї губи і руки торкалися її.

   Найголовніше і найбільше наше багатство те, якого очима не побачиш — це красива душа. Якою б прекрасною зовні не була людина, найважливіша в ній краса внутрішня. Душевна щедрість, працелюбність, любов до своєї землі та співвітчизників, повага до літніх людей та піклування про дітей, сердечне бажання допомагати іншим, лагідність, оптимізм, почуття гумору. Цей перелік найкращих рис характеру людини можна продовжувати й далі, та головне — щоб ми не тільки усвідомлювали це, але й прагнули, сповнивши свої душі цим багатством, віддавати його людям. 

 Істинна щира краса людини насправді непомітна. Вона виявляється в милосерді, чуйності, мудрості, здатності любити, прощати, допомагати, руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті і створює гармонію із самим собою та навколишнім світом. Красива душа зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Все це дано понад силу. Шкода тільки, що по-справжньому красивих людей так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить істинну красу, не збагне уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність.

  Часто ми бачимо привабливих людей, з якими приємно знаходитись. У деяких — шикарна зачіска, вишукана сукня, туфлі останньої моделі, приголомшливі парфуми, дорогоцінні прикраси. Проте пізнавши цю особу, доходимо висновку, що вона нецікава, нещира, нечемна, тобто пуста. Водночас бачимо іншу людину, повну протилежність попередній. Вона зовсім не приваблива, по-простому одягнена, скромна, наче нічого особливого в ній немає. Випадково розпочавши спілкування з нею, стає зрозуміло, що ця особа значно вирізняється з натовпу, вона захоплює своєю внутрішньою вродою, якій немає меж, і голос цієї краси звучить тихо, він проникає тільки в самі чуйні вуха.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Протягом своєї багатовікової історії український народ створив незлічену кількість літературних, художніх та мистецьких шедеврів, які посіли гідне місце в світовій культурі. У наш час українська культура має велике суспільне, пізнавальне та виховальне значення, бо саме вона найяскравіше відображає історію нашого народу, його боротьбу проти національного і соціального гніту, за незалежність і вільне життя. У культурній спадщині правдиво відображається соціальна дійсність українців – різні етапи їхнього життя, їх прагнення та надії.
Українська культура – це один із самих могутніх засобів пізнання історії, вагомий інструмент впливу на дійсність. Саме культурні пам’ятки розвивають свідомість сучасної людини, її волю, психіку, її почуття, саме вони формують характер людини та створюють її особистість.