Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З прадавніх часів музика посідала важливе місце у житті людини. Зазнаючи змін з плином часу, твори музичного мистецтва, втім, не втрачали свого значення. То що ж являє собою музика? Для чого вона потрібна? Чому вона супроводжує людей усіх поколінь, усіх верств населення, різних релігійних вірувань упродовж їхнього життя? На ці питання не так легко знайти відповідь, як здається на перший погляд. Перші гвори музичного мистецтва з’явилися декілька тисяч років тому. Музика супроводжувала працю людей, без неї не обходилося жодне свято, релігійні ритуали. Отже, вона допомагала організувати працю, виконувала і розважальну функцію. Проте не тільки: музика мала також сакральне, магічне значення! У стародавні часи деякі пісні та мелодії були священними, люди вірили у їхню чарівну магічну силу так само, як у силу замовлянь, молитоз або таємних ритуалів. Першим дослідником музики був — хто б ви думали?.. — Піфагор! Так, прадавній математик, відомий своїми «штаньми», тобто своєю теоремою, займався теоретичними дослідженнями музики. Саме він віднайшов іще одну функцію музики, про яку ми, на жаль, забуваємо: музика має неабияке лікувальне значення! Існують навіть дослідження, які рекомендують різні музичні твори при різних захворюваннях. На власному досвіді можу лише зазначити, що від поганого настрою нема кращих ліків, ніж красива музика. Навіть відомий громадський діяч Мартін Лютер казав, що музика — найкраща втіха для засмученої людини.
З мелодією як такою нерозривно пов’язаний інший вид музичного мистецтва — пісня. Слова пісні так і линуть у душу людини. Мене завжди зворушували українські народні пісні: скільки в них буває туги та суму, скільки справжнього козацького завзяття! В українській пісні — душа нашого народу. Проте краси додає народним пісням і мелодійність української мови. Відомо навіть, що деякі італійські оперні співаки розспівуються українськими піснями на репетиціях — це через красу та мелодійність нашої мови.
На сучасному етапі змінилася не тільки манера «споживання» музики, а й сама музична культура зазнала радикальних змін. Хоча, віддаючи належне, слід сказати, що існують сучасні групи та співаки, які зберігають красу мелодій та зміст текстів. Але, на превеликий жаль, таких небагато. Особисто для мене музика є дуже важливою частиною мого життя. Вона допомагає мені зосередитись або розважити себе, я так люблю залишатися з улюбленими мелодіями наодинці. Класичні твори, виконані на органі, як ніщо інше у світі, допомагають заглибитись у себе, розмірковувати над собою та світом. Іноді мені здається, що класична музика на деякий час уповільнює плин нашого божевільного життя, вносить до нього часточку гармонії. Сучасні музичні твори додають мені енергії і звеселяють, а народні пісні ніби допомагають відчути невидимий зв’язок зі своїм народом, своєю країною.
Я вважаю, що дітей потрібно вчити культури споживання музики так само, як дітей вчать поводитися, наприклад, за столом. З дитинства маленькій особистості треба прищеплювати любов до музики, причому як до класичної, так і до якісної частини сучасних творів. А особливо — любов до народної пісні, до музики свого народу. Музична освіта, безперечно, не є необхідною, але ознайомлення з шедеврами музичного мистецтва, вміння сприймати та цінувати їх розвиває духовний світ дитини і людини взагалі так само, як читання класичної літератури. Тож музику треба знати так само, як шедеври слова, якщо ти хочеш вважати себе культурною людиною. Світ швидко змінюється, змінюються людські цінності та вподобання, проте я впевнена, що музика залишатиметься у житті людей завжди, додаючи їм наснаги, роблячи їх добрішими та чуйнішими, а їхні життя — повнішими та гармонійнішими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Платона Ангела з п’єси Олексія Коломійця «Дикий Ангел» є одним з тих літературних образів, до яких важко поставитися однозначно. Звісно, література дуже давно відійшла від зображення однозначно позитивних чи негативних людей, розуміючи, що в житті немає чистих чорних або білих кольорів, так само немає суто добрих чи поганих людей. Втім здебільшого ми можемо скласти своє враження щодо кожного образу, який зустрічається нам у книжках, нехай це часом буде й суто суб’єктивне ставлення.

Платон Ангел — голова родини у найповнішому сенсі цього слова: він має дружину Уляну, трьох синів та доньку. Він приділяє багато уваги вихованню власних дітей, намагаючись прищепити їм найкращі моральні цінності, навчити жити по совісті, чесно та порядно ставитися до оточуючих, до самих себе, привчає синів до праці. Тільки одного не вчить Платон своїх дітей — бути самостійними. Ніби на противагу Платонові драматург створює образ сусіда родини Ангелів, пенсіонера Крячка. У нього зовсім протилежні погляди на виховання дітей: він не бере відповідальності за свою ж дитину, все звалює на школу, комсомол, міліцію, а син його втім виріс не надто чесною людиною і на час події, які зображено в драмі, перебуває в тюрмі.

Платон Ангел у своєму підході до виховання набагато принциповіший за свого сусіда, він тримає дітей, як кажуть, в залізних рукавицях. Як на мене, є у його поглядах і позитивне і негативне, навіть важко визначити, чого більше. Так, Платон змалку привчає дітей до праці у майстерні, сам він ніколи не був лежнем: трудився і на заводі, і у власній майстерні. Діти звикали до праці, набували певних навичок, усі зароблені гроші віддавали батькові. Це й зрозуміло: досвідчена людина, голова родини може дати раду заробленим грошам, але сини подорослішали, а ситуація не змінилася. Навіть у дорослих синів Платон забирає зарплату, хоча вони вже знайшли свій шлях у житті, Петро обійняв керівну посаду.

Промовистим є епізод, у якому Платон примушує Петра відмовитись від його рішення будувати будинок на проблемній ділянці землі, взявши на себе відповідальність за ухвалене раніше рішення. Мені подобається безкомпромісність Платона у справах, які стосуються порядності та чесності, але зовсім не подобається та сама безкомпромісність, яка, до речі, межує з егоїзмом, у іншому. Платон Ангел навіть дозволяє собі втручатися в особисте життя вже дорослих дітей. Як на мене, це неприпустимо.

Щодо моєї особистої думки, то самостійність, здатність приймати власні рішення та нести відповідальність за них — взагалі головне, чого має навчити батько дітей. Те ж саме стосується і навчання: у навчальних закладах, на мою думку, мають вчити думати і «вчити вчитися»; у родині мають вчити самостійно думати вже не з приводу наук, але з приводу життя і вчити вчитися у життя, у оточуючих, на власних та чужих помилках. Я думаю, кожна людина вже з підліткового віку має жити власним розумом. Нема нічого поганого в тому, що юнак або дівчина житиме до закінчення навчання, наприклад, із батьками, але це матеріальний бік питання, у духовному ж розумінні самостійність та незалежність має прийти якомога раніше. А завдання батьків — з раннього дитинства виховувати дитину так, щоб ця незалежність призводила не до проблем із законом, а до повноцінного гармонійного існування неповторної, несхожої на інших справжньої особистості.

У своїй драмі Олексій Коломієць порушує одвічні проблему — проблему батьків і дітей. Ця проблема існуватиме доти, доки існуватиме саме людство. Тому годі шукати розв’язання цього питання у цій п’єсі або в якійсь іншій, та попри це твір «Дикий Ангел» Олексія Коломійця дає нам стимул самому порозмірковувати над цим питанням, і ці роздуми, цілком можливо, допоможуть нам у наших стосунках із батьками або й у стосунках із власними дітьми в майбутньому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історична драма у віршах «Свіччине весілля» — твір глибокий, ліричний, навіть музичний за своєю мовою. Часто точаться дискусії навколо історичних творів та їх відповідності перебігу історичних подій. Чи має право автор змінювати щось, додавати своє до того, що зафіксовано в документах, домислювати або переробляти історію? На мою думку, митець вільний у своїй творчості. Згадаймо вислів Івана Франка, який так стисло і чітко окреслив, як кажуть, права та обов’язки митця. «Все вільно поетові», — сказав Іван Франко. І хіба ми не погодимося з ним?

Твір «Свіччине весілля» не є абсолютно достовірним історично, хоча автор його, письменник Іван Кочерга, був добре обізнаний у історії нашої країни. Він домислює, додає своє, використовує історичне тло для того, щоб показати певні символічні події, які своїм корінням торкаються життєвої філософії, моральних засад існування людства.

За часів середньовічної Русі справді було видано такий наказ, у якому, нібито з міркувань пожежної безпеки, було заборонено запалювати свічки у хатах. Персонажі, що діють у творі, майже усі вигадані письменником. Це дівчина Меланка, образ якої Іван Кочерга вважав великим літературним успіхом, майстер-зброяр Свічка, князь Ольшанський, Гільда, Воєвода, козацький ватажок Кмітич.

У своєму творі Іван Кочерга використовує мотив заборони світла і мотив боротьби за нього. Тут прості ремісники борються за свої права. Іван Свічка так говорить про це:

Та невже ж

Не доб’ємось ми наших прав законних?

Та що законних!

Людських наших прав!

Тут постає важлива проблема, часто порушувана письменниками у різних жанрах, у творах різних часів. Це проблема громадянської позиції, суспільної активності чи пасивності, боротьби за щастя своє та свого народу чи життя за принципом «моя хата з краю». Іван Свічка в чомусь, напевно, є виразником авторської точки зору: він не усвідомлює свого щастя без щастя свого народу.

Не до весілля нам, шановний пане,

Якщо не смієм свічки засвітить, —

каже Свічка воєводі.

Красивий і ніжний образ Меланки створює Іван Кочерга у своєму творі. Але водночас це дівчина сильна, з розвинутим почуттям власної гідності, готова до боротьби за свої інтереси, та й не тільки за свої, — за інтереси усієї громадськості. Водночас образ Меланки є алегоричним. Меланка пронесла вогник крізь всі випробування, в її образі письменник змалював саму Україну. У передмові до твору Іван Кочерга так пише про це: «Образ Меланки, дівчини, яка проносить тремтячий, але незгасний вогник крізь бурю і терни… є поетичним символом України, що «з тьми віків та через стільки бур» пронесла незгасним вогник своєї волі і культури…».

Іван Кочерга прагнув кращого майбутнього своїй країні, він не був революціонером чи людиною радикальних поглядів, але він вважав, що пасивність, відсутність чіткої громадянської позиції ніколи не принесе жаданих плодів розвитку, визнання у світі, злагоди всередині народу. Він вірив у те, що за добро треба боротися, не можна скиглити, жалітися, залишаючись бездіяльним. Свої погляди митець вкладає у вуста вже згадуваного Івана Свічки:

Його [світло] здобути треба — не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

До речі, я помітив, що головними дійовими особами твору Івана Кочерги є звичайні люди. Тобто письменник не зображує героїчних полководців, генералів, людей видатних, яких один на мільйон. А п’єса, між тим, історична… Чи не випливає часом з цього, що головними дійовими особами історії є прості люди? Чи не випливає з цього і те, що кожна звичайна людина може змінити якось історію, суспільну ситуацію, «поборотися за світло» для всіх? Я думаю, що не лише може, а й мусить… Добре, що в літературі трапляються такі твори, як «Свіччине весілля», бо вони змушують нас замислитись і в такій поетичній, захоплюючій формі історичної драми у віршах ненав’язливо нагадують про наші обов’язки, про які ми, на жаль, так часто забуваємо.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі ми родом із дитинства. І в кожного у дитинстві були мрії. Хто мріяв стати видатним актором, хто — рішучим і мужнім міліціонером, а хто видатним льотчиком. Не полишили ці мрії і наших головних героїв — Яву Реня і Павлушу Завгороднього. Багато майбутніх професій перебрали вони у своїй уяві, але найбільшою мрією їхнього життя була мрія стати героєм, з почестями і визнанням оточуючих. А хто з нас не мріяв про це в дитинстві? Але поряд з мріями завжди ходить дійсність. Дійсність не оминула і головних героїв. їхні бажання бути героями, ловити злочинців, самим не стати крадіями і чесно віддати годинник «царю з 13 квартири» справді наповнені вчинками, які викликають повагу. Це і захист своєї подруги Вальки з Києва від дій хулігана Будки, і взаємодопомога другові під час переекзаменовки, і бажання віддати гроші «справжньому жебракові» і багато іншого. І, навіть, той, на перший погляд, дивний та смішний договір про «Казання лише правди», а за брехню отримання «шалбана», говорить про хоробру, лицарську душу головних героїв, про те, що мрії і дійсність в їхньому житті не відходять далеко одна від одної. Отже, якими б дивними і необдуманими були мрії двох хлопчиків, вони завжди мали своїм підґрунтям дійсні, поважні та доброчесні вчинки. Згадаймо хоча б бажання Яви і Павлуші побудувати метро у Васюківці або організацію ними в рідному селі всесвітньо відомого бою биків чи хоча б театр. Фантазія дітей була невичерпною. Але, головне, їм вдалося зберегти свою дружбу, допомогти людям під час повені, привітати свою улюблену вчительку. А це значить, що вони стануть справжніми людьми, які у горі та радості залишаться вірними один одному, з почуттям власного обов’язку допоможуть іншим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як образ суперечливий, у якому тісно поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, культури, щедрість, а з другого — честолюбство, лукавство, лякливість. В уявленні драматурга постала трагічна постать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину і помилялась, дбала про добробут вітчизни і забувала про деяких гідних її синів.

Ця постать і стала композиційним та сюжетним центром п»єси. Уже в першій частині І. Кочерга майстерно намічає ті лінії, за якими буде розгортатися драматична дія. Він знайомить нас із ченцями -переписувачами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського князя — дружиною Інгігердою, доньками Єлизаветою та Анною, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не лише однодумців, ф й ворогів. Так чернець -«списатель книг» Микита розмірковує:

Та хочу все ж тепер я сам пізнати,

Чим він людей отак причарував,

Владика Русі, Мудрий Ярослав…

Це питання для нього досить важливе, бо він, син новгородського боярина, не може забути, що Ярослав стратив за непокору його батька. Душевна рана хлопця тим пекучіша, що він добре знає, як Коснятин, інші новгодці не раз виручали київського князя у скрутну хвилину. Але жадоба помсти і гнів на кривдника змінюються у серці Микити глибоким розумінням державотворчої, високопатріотичної діяльності Ярослава, хай і не позбавленої помилок:

… пізнав так близько розум дивний

Мудрішого з усіх земних царів,

Пізнав того, хто не лише в добрі,

А навіть в злі, і в хибах все ж нехибний,

Немов насправді вишнього рука

Його веде до правди в помилках!

Що б не робив і як би не блукав,-

Завжди мети доходить Ярослав!

Це усвідомлення правоти князя як захисника інтересів Київської Русі, як палкого патріота змінює ставлення Микити до нього, перемагає образи: він привозить Ярославу останній подарунок від дочки Єлизавети, яка згасла, мов ранкова зоря , у далекій Норвегії, сумуючи за рідною домівкою, батьківським теплим словом; він же стає на оборону Києва від печенігів і героїчно гине.

Ця сюжетна лінія перегукується за своєю напругою і внутрішнім драматизмом із стосунками великого князя Журейка. Журейко — будівничий, зводить храми, живе за правилом:

Раніш ніж храми будувать святі,

Годиться равду ствердити в житті.

Його душа така ж висока, як і творіння рук. Чистою і палкою є любов Журейка до Милуші, простої дівчини- киянки. Захищаючи її родину, парубок потрапляє під немилість князя і змушений переховуватися. Проте він, як і Микита, знаходить у собі сили піднятися над особистою образою, бо розуміє, прагнення Ярослава до єдності руської землі, до зміцнення Києва. Журейко рятує князеві життя, гуртує і приводить новгородську рать, коли нависла загроза ворожої навали.

Чимало сторінок п»єси присвячено змалюванню родинного життя великого князя. Він — люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки Ярослава з дружиною Інгігердою, швецькою принцесою. Ця вольова і владолюбила жінка не завжди підтримує наміри свого чоловіка, особливо коли йдеться про варягів. Вона вступає у змову з родичами, щоб знищити Ярослава. І тільки щаслива випадковість рятує князя. Зрада найближчої людини боляче ранить його серце, так само як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.

Майстерне переплетіння різних сюжетних ліній служить розкриттю образу головного героя.Зображення його діяльності як політика, князя, захисника рідної землі доповнюється змалюванням Ярослава як людини з властивими їй вадами, помилками, ваганнями. Він керується правилом: «Раніш закон -потім благодать».

Кістяк твору -образ Ярослава. Він поступово, хронологічно розкривається перед ними від дії до дії. П»єса має класичну побудову — п»ять частин (дій), кожна з яких окреслюється якоюсь поетичною назвою.

Романтична поема І. Кочерги «Ярослав Мудрий» — гімн українському народові. Але водночас — певна апологія князівської жорстокості, в чому позначився тиск на драматурга деспотичної доби більшовизму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість А. Камю — французького прозаїка, публіциста, філософа — мало значний вплив на розвиток європейської культури ХХ ст.
Одним з найкращих творів письменника є роман «Чума», написаний у 1946 році. У цьому творі яскраво проявилася ідейна і творча еволюція художника.
За визначенням критики, роман має кілька змістовних рівнів: «У цьому стрункому творі, зовні такому недоступному, звучить багато різноманітних голосів …». Сам автор зауважував, що «явний зміст» роману — «боротьба європейського опору проти фашизму», представленому в алегоричному образі чуми. Порівнюючи чуму з війною, автор зауважує, що обидві застають людство зненацька. У творі перед нами виникають страшна атмосфера міста в ізоляції, картини відчуження людей, зумовлені карантином, який нагадує фашистську окупацію Європи в роки Другої світової війни. 

Художнє осягнення подій тих часів письменник пропонує нам у світлі екзистенціальної філософії, надаючи, таким чином, сюжетом глибоке значення.
Алегорично зображуючи французьке рух Опору, письменник зображує не конфлікт окремих особистостей, характерів, громадських чи ідеологічних угруповань, а зіткнення людства з безособової, страшною, руйнівною силою — чумою, чимось на зразок абсолютного зла. Несподіване і безжалісне втручання чуми розкриває абсурдність, ірраціональність світу, оманливість гармонії і логічності життя. Залишаючись наодинці з цією безглуздою і невблаганною силою, яка несе смерть, персонажі роману повинні визначитися у своєму ставленні до світу і людей.
У «Чумі» розвинулися екзистенційні мотиви попередніх творів Камю: абсурдність буття, свобода людини, її вибір перед лицем смерті. Свій вибір робить кожен. Доктор Ріє розуміє, що зло непереможне, але він продовжує виконувати свій обов’язок, допомагає слабким, наражаючись на небезпеку захворіти самому. Він не герой, але в екстремальній ситуації зберігає людську гідність. Ріє не поодинокий, чимало людей разом з ним борються зі злом, навіть розуміючи, що воно непереборне: Тарру, Рамбер, Гран, Панлю, мати Ріє, інші. Тому висновок, до якого приходить Ріє, чи не здається читачеві надмірно пафосним: «… Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». Роман Камю — це притча про людей, які «при неможливості бути святими, відмовляючись змиритися з лихом, намагаються бути цілителями».

Моральні проблеми, які виникають на сторінках роману, автор теж вирішує з позицій екзистенціалізму. Світ абсурдний, каже автор, і людина повинна мужньо це визнати. Але абсурдність світу не виправдовує небажання людини жити за законами совісті, честі, обов’язку. Зі злом необхідно боротися в будь-яких його проявах, навіть коли воно непереборне. У фіналі сказано: «бацила чуми ніколи не вмирає і ніколи не зникне», як ніколи не зникне зло в світі, тому кожна людина має визначити свою життєву позицію. У боротьбі зі злом люди об’єднуються, тоді вони не відчувають такими самотніми у світі. Любов — найважливіша людська цінність, вона додає людині сили жити в абсурдному міре.Какой пораду можна дати людству, яке живе в очікуванні чуми? Прислухаємося ще раз до голосу Альбера Камю: «Для людини без шор немає прекрасніше видовища, ніж свідомість єдності з дійсністю, яке перемагає».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Кочерга у багатьох своїх творах звертався до історії нашого народу. Його цікавили різні періоди: боротьба киян за свої права в XVI столітті («Свіччине весілля»), Коліївщина («Алмазне жорно»), українське середньовіччя («Чаша»),

В усі часи точаться суперечки про роль окремої людини в історії народу. Не випадково саме в роки Великої Вітчизняної війни Іван Кочерга звернувся до образу Ярослава Мудрого, який, пройшовши через війни і насилля, створив єдину могутню Київську Русь.

1944 рік. Війська Радянського Союзу переможним кроком ідуть по Європі, закінчуючи розгром фашистської Німеччини. Усьому світу ясно, що хребет фашизму зламано. Протистояння армій — це не тільки протистояння систем, ідеологій, а й протистояння двох диктаторів — Гітлера і Сталіна. З їхніми іменами мільйони людей гинули у боях, і мільйони невинних жертв таборів проклинали цих вождів у свою останню хвилину.

Іван Кочерга не випадково звертається до образу Ярослава Мудрого, підпорядковує історичний матеріал завданням сучасності. Його головний герой уже закінчив свої воєнні походи, розбудовує державу, об’єднує руські землі під своєю владною рукою. Але якою ціною йому дістався престол? Щоб заволодіти ним, Ярослав один по одному знищує своїх запеклих ворогів — рідних братів. У цій боротьбі йому допомогли жителі Новгорода. Мало того, вони порубали човни, які Ярослав підготував для втечі, і цим змусили князя стояти до останнього. Як же віддячив Ярослав Новгороду? Він знищив право вольного города, а Доснятика, посадника новгородського, убив. Герой твору «срібнокучерявий ієромонах Сильвестр» говорить важливу репліку, яка дає розуміння позиції автора:

О брате мій, ти сам забув, мабуть,

Що тільки Бог царів і царства судить.

Лиш він один далеку бачить путь,

Якою йдуть царі і прості люди.

А нам, смиренним інокам, годиться

Не помнить зла і за князів молиться.

Ярослав був мудрим і хитрим політиком. Він умів прихиляти до себе навіть найзапекліших ворогів. Новгородець Микита прийшов у Київ з метою відплатити Ярославу за святу кров рідних йому людей, за смерть Коснятина. Але спершу хоче дізнатися, чим так причарував людей «Владика Русі, мудрий Ярослав». Князь, помітивши в Микиті ворога, здається, простодушно звіряється у своїх мріях іти «тим шляхом, де тишина і мудрість благодаті. Щоб, меч важкий поклавши і шолом, Палати білі й храми будувати…» Далі він намагається ніби виправдати свої дії: «Але важке в князів на плечах брем’я». На підтвердження своїх слів він призиває навіть учення Христа: «Христос сказав — несу не мир, но меч…» І далі:

Не насадити кроткими руками.

Немов троянд і лілій тихий сад.

Як дикий ліс мотиками, роками

Державне поле треба корчувать,

Щоб виросла на ньому благодать».

Через багато століть на шостій частині суші дослівно виконували заповіт Ярослава Мудрого. Прикриваючись високими словами про благодать держави, знищували мільйони невинних людей, корчували державне поле мотиками.

У творі «Ярослав Мудрий» Іван Кочерга кожним монологом князя немов намагається пояснити велике призначення вождя, для якого смерть однієї людини — це злочин, а смерть мільйонів — це політика. Але найвища мета не може виправдати сльози однієї дитини.

Письменник чудово розуміє це, і деякі репліки героїв все-таки протирічать основній спрямованості твору — виправданню засобів, за допомогою яких іде до влади і утримує її вождь:

Так, хто в житті захоче кривду чорну

З найвищим благом якось примирить,

Того нещадно змелють божі жорна…

Бо мудрою буває тільки мить,

Яку в житті нам не дано спинить.

Людська пам’ять коротка. На фоні великих справ забуваються жертви. Але історична пам’ять повинна бути вічною. Як би не назвали сучасники деспота, диктатора, ці слова не повинні закривати суть. «Мудрий», «Великий» — це ймення і Ярослава, і Петра, і Гітлера, і Сталіна. Але мудрими можуть бути тільки життя і Бог.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доріан Грей, зовні красивий молодий чоловік, є головним героєм роману О. Уайльда. Однак гарний зовні, він з кожним днем ​​стає все потворніший всередені.

Чому ж це відбувається? Адже на початку роману ми бачимо щасливого гармонійного юнака, об’єднуючого зовнішню красу з людськими чеснотами. Але поступово, під впливом лорда Генрі, що проповідує ідею життя для насолоди, Доріан змінюється. Він стає егоїстом, які вважають себе еталоном краси. Можливо, це прояв духовної слабкості. А може свого роду самозахист від навколишнього світу, який, як відомо з твору, був досить жорстокий до Дориану в його дитячі роки.

Як би там не було, поступово красень Грей перетворюється на морального виродка. Це він винен у смерті дівчини, яка його беззавітно любила. Сібіла Вейн пішла з життя, покінчивши життя самогубством, не витримавши його холодної байдужості. Це його бачать в кублах, схильного всіляким спокусам і зневажає всі моральні закони. Доріан Грей «пробує» все: обряди та ритуали чужих релігій, колекціонування раритетів і дорогоцінного каміння, наркотичне зілля в клубах з недоброї славою, сумнівні зв’язки і підозрілі знайомства. Він, ні секунди не сумніваючись, ламає долі своїх обранців і обраниць.

Найбільше на світі Доріан дорожить своєю красою, яка не змінюється з роками і не схильна пристрастям. Адже доля зробила йому по-справжньому чарівний подарунок. Він залишався красенем, змінювався лише портрет, створений Безілом Голворда.

Вид сластолюбивого старця на ньому викликає приступ безконтрольної люті Грея. Він вбиває людину, який вважав його своїм другом. Мало того, щоб приховати злочин, Доріан Грей шляхом шантажу змушує хіміка Алана Кемпбел розчинити в азотній кислоті тіло Безіла, знищивши, таким чином, речовий доказ злочину.

Вирок Доріану Грею, винесений самим автором роману, суворий і нещадний. Вирішивши знищити портрет, Доріан «прикінчив» самого себе. Слуги, що прийшли на крик, побачили мертвого старого у фраку, що лежить на підлозі, і дивовижної краси портрет прекрасного юнака. Грей вбив себе споживчим, розкладаючим душу способом життя.

А могло бути інакше. Я б порадила йому заглянути в Біблію, яка допомогла б зрозуміти, що за гріхи обов’язково доведеться розплачуватися, що жити потрібно праведно, з добротою і любов’ю в серці, що краса повинна дарувати людям добро.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної людини є своя система цінностей. В одного — це багатство, гроші, в іншого — слава, почесті, ще інший найбільше цінує свою родину, теплі стосунки, дружнє спілкування. Часто ці прагнення переплітаються, і людину оцінюють по тому, що в ній переважає.

На перший погляд, у житті героя п’єси О. Коломійця «Дикий Ангел» Платона Микитовича найголовніше — гроші. До їх заробітку він привчає й дітей, спонукає їх працювати надурочно, заощаджувати кожну копійку. Він навіть виганяв сина з дому «на власний хліб» за те, що той одружився без дозволу й не маючи засобів утримувати свою сім’ю.

Уже дорослі діти здають батькові свою заробітну плату, якою він повністю розпоряджається. Коли ж уважніше придивитися до постаті Платона Микитовича, то можна зрозуміти, що це люблячий й мудрий батько, для якого гроші — мірило працьовитості й старанності, основа добробуту. Причому, Ангел-старший визнає лише чесний, відповідальний труд, який приносить користь собі й оточуючим. Тому навіть пориває із сином-начальником, що не подумав про людей і підписав проект спорудження житлового будинка в екологічно несприятливому місці. Кінець-кінцем діти Ангела, які ображалися на батька, зрозуміли його правоту й далекоглядність. А сусід Крячко, що картав Платона Микитовича за ощадливість, грошолюбство, суворе виховання дітей, тепер пожинав плоди своєї праці — його син, не працюючи, живучи на батькових харчах, став на злочинну стежку й потрапив у колонію.

Володька Лобода з роману О. Гончара «Собор» — інший тин. За його нібито діяльністю, навіть творчою натурою криється кар’єрист і окозамилювач, черства людина, що здала свого батька до притулку, зазіхнула на національну святиню — собор, викравши з нього охоронну табличку.

Звичайно, у сучасному світі не обійтися без грошей, якогось матеріального забезпечення. Нічого поганого немає і в прагненні підвищити свій професійний рівень, піднятися по службовій драбинці відповідно до здібностей і старання. Але при цьому не можна втрачати людського обличчя, поступатися моральними принципами чи вклонятися якомусь ідолові — грошам, славі, владі, чомусь іншому.

Художня література подає нам багато прикладів, як фанатична пристрасть до багатства, землі, речей, до слави вела людину до морального занепаду, розчарування і трагедій. Згадаймо Калитку І. Карпенка-Карого, Гобсека Опоре де Бальзака, Плюшкіна М. Гоголя та інших. Сучасний світ дуже змінився, але основні загальнолюдські цінності — чесна праця, порядність, мудрість — залишилися, і, думаю, залишатимуться завжди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені дуже подобається вірш М. Ю. Лермонтова «Парус». Може бути, тому, що я живу далеко від моря. Лермонтовские строчки ніби переносять мене на морський берег. І я чую гуркіт хвиль, які з шипінням набігають на берег, захоплюють прибережні камінці і стрімко відкочуються. Повітря насичене запахом водоростей, якихось південних рослин. Крізь гуркіт хвиль я чую крики чайок …

Я уявляю, що і Лермонтов теж дивився на море. Може, він порівнював чайок з вітрилами, а може, парус йому здавався крилом гігантської чайки? Він був небайдужий до вітрила, тому й почав вірш словами: «Біліє парус одинокий в тумані моря блакитному …» Я бачив блакитний туман над морем на картинах знаменитого художника Айвазовського. У його картинах, як і в лермонтовском «Парусі», «грають хвилі — вітер свище, і щогла гнеться і Скрипник …» Є у художника на його полотнах і «струмінь світліше блакиті», і «промінь сонця золотий», і, звичайно ж, бунтівний вітрило. Лермонтов пише: «На жаль! — Він щастя не шукає і не від щастя біжить! »