Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Воланд – це один з найцікавіших героїв роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Він примітний багатьма своїми особливостями. Його образ цікавий сам по собі, однак набагато цікавіше відповісти на питання про те, як би Воланд сприйняв нинішніх людей, якби опинився в сучасному світі. Яке б враження вони на нього справили? Сучасні люди суттєво відрізняються від тих, що були описані в романі Булгакова, а тому досліджувати дане питання може бути досить цікаво. Спочатку слід відзначити, що Воланд був самим справжнім дияволом, втіленим у людині. Проте слід зразу ж відзначити, що автор не наділяє його одними лише негативними якостями і характеристиками. Разом з ними Воланду також властиве почуття справедливості, сумління, розуміння об’єктивної сторони життя. Він нікого не карає просто так, а лише тоді, коли чиїсь вчинки йдуть врозріз з категоріями правильності і справедливості. 

Більш того, можна помітити, що іноді Воланд робить і зовсім добрі, позитивні вчинки. Зокрема, він допомагає героїні Маргариті знову знайти своє щастя в особі Майстра. Робиться це в якості подяки, адже вона погодилася бути королевою під час балу у Воланда. Крім того, те, що Воланд забирає життя у деяких людей, теж цілком може сприйматися як благо, адже замість мук він дає їм вічний спокій у темряві.Я думаю, що сучасні люди справили б на Воланда негативне враження. Вся справа в тому, що для сучасності абсолютно нехарактерні принципи справедливості або моральності. Люди керуються лише власною вигодою, більше їх нічого не цікавить. Цілком зрозуміло, що в таких умовах вони готові на будь-які вчинки аби тільки досягти своїх цілей і отримати ті блага і переваги, яких вони бажають. У той же самий час справедливість і моральність, за які так ратував Воланд, відсуваються на другий план. 

Коли я дивлюся на сучасний світ, то завжди приходжу до єдиного висновку про те, що дуже мало людей тут дійсно заслуговують того, щоб опинитися в раю. Отже, їм саме місце в пеклі. Тому вони цілком могли б стати «клієнтами» Воланда. З іншого боку, навряд чи б сучасні люди чимось сильно здивували Воланда. Все-таки диявол повинен добре розбиратися в людських гріхах і пороках і знаходити грішниками відповідне застосування. Я думаю, що низький моральний рівень сучасних людей зміг би справити на Воланда відповідне враження. Однак він звик до таких людей і до того, щоб мати з ними справу. З цієї причини я вважаю, що він поставився б до них спокійно і просто виконував свою роботу.

Проблема «батьків і дітей» актуальна в усі часи, тому що це глибоко моральна проблема. Вона не один раз піднімалася у світовій літературі: І. Тургенєв «Батьки і діти», О. Пушкін «Станційний наглядач», Оноре де Бальзак «Батько Горіо» та інші. Тема ця вічна. Вона вбирає у себе цілий ряд важливих моральних проблем. Це і проблема освіти, проблема морального вибору, проблема вдячності, проблема взаємопорозуміння. І кожен автор по-своєму намагається подивитися на них.

Візьмемо твір відомого українського драматурга Олексія Коломійця «Дикий Ангел». Автор твору недарма дає у підзаголовку другу назву — «Повість про сім’ю». Головний герой твору — Платон Ангел. Він батько чотирьох дітей, пенсіонер, позаду в якого напружене трудове життя, грізні роки війни. Зовні суворий, втомлений, інколи він справляє на оточення негативне враження. «Бурбон», — каже про нього кореспондент газети Клоков, який за завданням редакції написати нарис про робітничу сім’ю прийшов до Платона Ангела. «Користолюбець», «жмикрут», «скнара» називає його сусід і колишній товариш по роботі, а зараз пенсіонер Крячко, бо Ангел за копійкою не те що нахилиться, а «ляже». На перший погляд, усі вони мають рацію. І вчинки Платона Ангела інколи здаються «дикими». Справді, він забирає у дорослих дітей все, що вони заробили, на свій розсуд розпоряджається сімейними прибутками, іноді докоряє дітям за невеликі заробітки і радить на наступний місяць постаратися заробити більше. І, нарешті, зовсім, здавалось би, жорстокий вчинок: дізнавшись про те, що молодший син Павло — студент інституту — одружився, виганяє його з дому. Але це тільки на перший погляд. Своїм домашнім, які не погоджувалися з його рішенням, Платон Микитович популярно пояснює, що син тепер сам повинен навчатися утримувати себе й свою сім’ю. «Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя — не батько, не мати: подарунків не робитиме». І хоч самому Платону було шкода сина, але своїми принципами він не поступився. Та саме в цьому, мабуть, і полягає любов і мудрість батьківського почуття, який хоче виховати не нахлібника, не ледаря й волоцюгу, а чесну, порядну, працьовиту людину. Як? Яким чином? Працею і ще раз працею. Тому в сім’ї його немає ледарів. Усі пройшли виховання трудом — сини Петро, Федір, Павло, дочка Тетяна. «В отій майстерні з трьох років», — каже мати Уляна Охтисівна, також працьовита й добра жінка, що в усьому підтримує свого чоловіка, поділяє його погляди на виховання дітей.

Платон Микитович вважає, що в усьому повинен бути порядок, і що б ти не робив — роби по совісті. «У всьому, у малому й великому, єдиний порадник — правда», — такий його життєвий девіз. Вища мета його життя — жити по-людськи. А для того, щоб добре жити, потрібні гроші. Людина повинна заробляти багато, тоді і вона буде багатіти, і держава. Шкода тільки, що ї державі розвелося багато дармоїдів, тому й живеться скрутно. Але він не «скнара» і не «куркуляка», хоч сам зізнається, що до грошей не байдужий. Але гроші він «не любить, а поважає». Він і дітей вчить чесно їх заробляти. «Гроші можна або заробити, або вкрасти. Третього путі немає». Кришталево чиста людина, совісний, невтомний трудівник, справжній господар, Платон дбає про всенародне добро. Всім своїм життям, чесністю й непохитною принциповістю захоплює людей, вчить їх жити за правилами честі і справедливості. Такою ж постає в п’єсі і його дружина Уляна Охтисівна. Добра, лагідна, врівноважена жінка, дбайлива й ощадлива господиня, ніжна й любляча мати, яка живе для сім’ї, створює сімейний затишок, турбується про чоловіка і дітей, допомагає їм розібратися у складних життєвих проблемах. У вихованні дітей повністю поділяє погляди свого чоловіка, тільки душа у неї тепліша і лагідніша.

У Платона Микитовича четверо дітей, і всіх він до пуття привів, навчив по-людському чесно жити. Докладав усіх зусиль, щоб виховати дітей порядними людьми. «Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено батькам». І цього він домігся. «Яка хата — такий тин, який батько — такий син», — твердить народне прислів’я.

Такими же чесними, порядними, принциповими людьми виросли й діти Платона, які поважають і шанують батька, хоча конфлікти, як і в усіх сім’ях, у родині теж бувають. Діти виросли і вважають, що вони мають право на власну думку і власне життя. А батько контролює їх вчинки, вимагає, щоб усі зароблені гроші вони віддавали у спільну сімейну касу, ще й обурюється, коли діти заробили мало. Проте скоро вони зрозуміли батькову правду. Ставши дорослими й самостійними, все ж дослухаються батьківських порад, бо знають, що батько поганому не навчить. Так, Петро — старший син Платона, вибився у високе начальство, проте послухався батьківської поради і не поставив свій підпис на документі, який дозволяв би спорудити житловий будинок в екологічно невдалому місці. І хоч це коштувало Петрові втрати керівної посади, дачі, персональної «Волги» — він знову став рядовим інженером, — але залишився чесною і принциповою, не байдужою людиною, саме таким, яким хотів його бачити батько.

Також самовіддано і чесно працює на заводі і син Платона Ангела Федір, донька Таня й наймолодший син Павло, який зумів перебороти всі труднощі й не тримає зла на свого батька. Такими є й невістки Ліда й Оля.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : 1)
Зрада – кожен з нас хоч раз у своєму житті зустрічався з цим лихом. Але що означає це слово і як давно воно існує на нашій землі? Про першу зраду ми можемо дізнатися із Біблії – це розповідь про Каїна і Авеля. Вони були рідними братами, дітьми Адама і Єви. Авель пас овець, а Каїн був землеробом. Авель був добрим і щирим, Каїн – повна протилежність братові. Авеля всі любили, тому Каїн йому завжди заздрів. Одного разу, із заздрості, Каїн убив свого брата у полі, де той пас овець. За вбивство Господь покарав Каїна, зробивши його вигнанцем і блукачем по землі. Отже і ми у своєму житті мусимо ніколи не зраджувати своїх рідних та друзів, свою Батьківщину. Щоб не чути засудження оточуючих, та не отримати собі долі Каїна нам потрібно завжди дотримуватись свого слова і ніколи не заздріть будь чиїм успіхам та чужій удачі.

2)

Що таке зрада? Кожен має на це питання свою відповідь. Для мене зрада -це в першу чергу зрада самому собі. Зрадити людину просто, а зрадити своюсовість і честь … так, люди зараз не знають що це такое.Какая честь? Якасовість? Народ як такої гине в безодні свого неразумия і безчестя. “Булилюди в наш час, не точто нинішнє плями. Богатирі, не ви …” – Правду казаввеликий поет М.Ю.Лермонтов. Зараз за гроші можна купити чужу душу зпотрахамі … мда, краще до такого не доживати. Ну чтож – дожили.
Зрада для тепершнего людини як щеплення – спочатку неприємно, але потімпльза. Тільки ця привик від усього доброго що тільки є в людині.
Що таке зрада? Це впевнене і бисторе перетворення від культурної людини вщура, яка лазить по смітниках

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На землі здавна були три духовно найважливіших місця. Це Ватикан у Римі, Мекка у країнах ісламу та Києво-Печерська лавра у Києві (Україна). 

Києво-Печерська лавра була заснована близька тисячі років тому. Тисячі людей приїздять сюди, щоб подивитись не тільки на цей дивовижний витвір мистецтва, але й насправді святе місце. 

Початок розвитку цієї народної святині дали два православні монахи. Вони почали рити у землі печери, щоб жити там, майже не спілкуючись із зовнішнім світом. Таким чином, вони намагались найбільше з’єднатися з Богом. До них приєднувалось дедалі більше людей, і згодом ці печери перетворилися на великий монастир. 

Монастир ставав все могутнішим і мав велике значення у релігійному житті слов’янського народу. Згодом монахи почали будувати різні релігійні споруди зовні, які потім переросли у великий, оточений кам’яною стіною комплекс із багатьма храмами. Тому зараз Києво-Печерська лавра поділяється на печери та наземну частину монастиря. Доречно було б додати, що лавра здобула таку назву через печери, які є її основою, та стала лаврою не миттєво, а упродовж багатьох століть, бо лаврою у ті часи були тільки наймогутніші монастирі. Взагалі на території України у ті часи існувало лише три такі лаври і Однією з них була Києво-Печерська. 

Печери стали останнім притулком для усіх, хто жив у них та помер у давні часи. У печерах лаври знаходиться найбільша кількість похованих святих у світі — 119. Тут є і легендарний Ілля Муромець та той, хто почав написання історії слов’янського народу — монах Нестор-літописець. Є тут і святий Агапій, який, за легендою, писав ікони, які потім зцілювали безнадійно хворих, і, кажуть, якщо зараз ви підійдете до святих мощів і поцілуєте їх, то всі ваші хвороби зціляться. За легендою, тіла померлих монахів клали у сире приміщення печер, і коли до них згодом приходили люди, то вони бачили, що тіла цих монахів не розклалися, а перетворилися на мумії! 

Архітектура наземної частини лаври просто дивовижна. У соборах постійно поновлюються прекрасні фрески, які в багатьох соборах зроблені у стилі українського бароко, для якого характерні блискучість, величність, різнокольоровість фарб. Найвищою спорудою є дзвонарня. Вона сягає приблизно 300 м заввишки, і щоб піднятися майже до самої верхньої частини, треба подолати 400 сходинок. 

Києво-Печерська лавра є одним із найдорожчих скарбів українського народу, і тому, щоб не загубити його, треба берегти її як своє життя, родину, душу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У хатці біля лісу жив чоловік Максим. Було в нього четверо дітей, старшому, Івасеві, — десять років.

Навколо був гарний ліс, веселий навіть узимку, бо прикрашали його вічнозелені сосни.

Недалеко від Максимової хати росла така гарна сосонка, що аж запишалася перед сусідками — березами та липками.

Аж ось прилітає сорока й каже: «Че-че-че! Чекай, чекай!..» Знала вона, що будуть якісь зміни.

Так і сталося. Запріг Максим коня, зрубав сосонку та й повіз її до міста на торг. З батьком попросився й Івась.

Коли стояли з ялинкою, підійшла до них жінка з двома панськими дітьми — нянька. Вона впізнала в Максимові кума. Купила млинку й запросила земляків на чай. Івасеві дістався гарний бублик. І батько пішов у своїх справах, а Івась залишився. Надвечір повернувся Максим та й журиться, що не все вдалося зробити — чоботи и шевця ще не готові, доведеться й завтра їхати, а хотілося б Новий рік удома бути. Нянька запропонувала їм у них переночувати, і вранці як справляться, то й додому їхати. А увечері Івась може подивитися, як прикрашатимуть ялинку. Повели хлопчика в горниці, а там — диво! Ялинка сяє свічечками, ліхтариками, яблучками, цяцьками. Під нею — подарунки, а навкруги діти ходять, як живі ляльки.

Сосонка тішилася — от її щастя прийшло! Коли б це липки побачили! Але недовго раділа сосонка — скоро її почали розбирати, я потім і винесли на вулицю, покинули. Побачив бідну сосонку Івась, попросив дозволу забрати деревце назад, додому. Вдома сосонку прикрасили тими дарунками, що одержав Івась. Потішилися трохи діти та й витягли сосонку знову на подвір’я. Івась навіть пропонував порубати на дрова, а батько вирішив поставити її як віху на дорозі, щоб люди в заметіль могли орієнтуватися. Приїхала якось до Максима кума й сказала, що пани шукають хлопця для послуг у горницях. Можна було 6 віддати Івася в ту службу — грошей заробить та одягу. Батько погодився. Але не дуже гарно було хлопцеві на службі: його перейменували на «Ваньку», дали вузьку й тісну одежину, всі штурхають, б’ють, кричать на нього. Не витерпів такої наруги хлопець і під час великого бенкету втік додому.

Йде, радіє, що на волі. Пройшов поле, аж тут завірюха. Збився хлопець із дороги, плаче, не знає, що діяти. Раптом побачив… сосонку-втіху. Зрадів, швидко дійшов до хати, а зайти боїться — думає, що лаятимуть. У домі почули якісь звуки, вийшли — а там Івась. Привітали, відігріли, пожаліли дитину. Наступного дня Івась із братиком побіг подякувати сосонці, яка врятувала його.

Письменниця розповіла історію сосонки, яка пишалася перед іншими, раділа гарним іграшкам, не знаючи, що це все несправжнє й скороминуче. Історія хлопчика Івася — інша. Він відчув, що найбільше щастя — тепло рідного дому, любов і турбота батьків. Олена Пчілка показала також гарні, щирі стосунки між членами родини, українські звичаї й традиції.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Життя і мрія в згоді не бувають і вічно борються» 

Мрії. Дивні чарівні істоти, що допомагають тобі існувати. Їх значно більше за нас. Вони створені нами. Нашими прагненнями, нашими сльозами. Вони загинуть без нас, а ми не зможемо жити без них.

У житті без мрії немає сенсу. Але чи просто дотягнутися до неї? Піймати її, притиснути до грудей і втримати, незважаючи ні на що? Чи просто досягти до сенсу життя? У чому полягає він, сенс?

Томас Едісон хотів покращити життя людей і винайшов лампочку. Ісаак Ньютон прагнув зрозуміти таємниці всесвіту, коли на нього впало яблуко. Дмитро Іванович багато років працював над здійсненням своєї мрії, доки вона не явилася йому уві сні. Ці люди обрали свою мету, досягли її. Спіймали мрію за райдужний хвіст. А що ж інші? 

Про що мріють хворі у реанімаціях? Діти в притулках? Матері, що не дочекалися синів з війни?

Вони мріють про щастя. Про те, що втратили або чого ніколи не мали. Про кращу долю, краще життя.

І коли збуваються ці мрії, люди змінюються. Хворі одужують і допомагають іншим морально та матеріально. Діти дорослішають і створюють найміцніші родини. До матері приходить вагітна дівчина. Люди знаходять щастя, бо хотіли цього, прагнули до нього, мріяли про нього.

Мрія – це те, чого не дало нам життя. Доля в змозі відібрати можливість, але не змусить припинити мріяти. 

Ніхто більш не любив Україну так, як любила її Леся. Вона писала вірші про неї, серцем була завжди з нею, але хто може сказати, про що вона мріяла? Про нас, незалежних українців? Про своє здоров’я? Про життя й здоров’я Сергія Мержинського? Відповідь на це питання покинула нас століття тому. Але хто знає, можливо саме молитви «сеї слабосилої дівчини» допомогли нам здобути незалежність. 

Коли загинуть мрії? У той день, коли Сонце зійде на заході й опуститься на сході. Коли висохнуть моря й вітер унесе гори, наче опале листя. Коли знайдуться відповіді на всі питання.Ніколи!!!

 Ім’ям М. Кропивницького пов’язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його — “чоловік труда, труда мозольного”, — досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п’єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п’єсу “Микита Старостенко”. То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич “знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра,Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея”. На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872р. в одеській газеті “Новороссийский телеграф” було опубліковано водевілі М. Кропивницького “Помирились” і “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”.

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства “Руська бесіда”, він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882р., включала п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Глитай, або ж Павук” та “Невольник”.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — “Помирились” (1869), “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання” (1871), “Актор Синиця” (1871) — переробка водевілю Д. Ленського “Лев Гурич Синичкін”, “Пошились у дурні” (1875), “По ревізії” (1882), “Лихо не кожному лихо — іншому й талан” (1882), “Вуси” (1885) — за оповіданням О. Сто-роженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам “Невольник” (1872) за поемою Т. Шевченка, “Беспочвенники” (1878, остаточна редакція — 1898), “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (1882), “Глитай, або ж павук” (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах “Де зерно, там і полова” (“Дві сім’ї”) (1888), “Зайдиголова” (1889), “Олеся” (1891), “Перед волею” (1899), “Розгардіяш” (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п’єси називає малюнками — “малюнки сільського руху” (“Конон Блискавиченко”, 1902, “Скрутна доба”, 1906), “малюнки сільського життя” (“Старі сучки й молоді парості”, 1908), “малюнки сільського каламуту” (“Зерно і полова”, 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав’язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропив-ницького “Чмир” (1890), “На руїнах” (1900), “Супротивні течії” (1900), “Мамаша” (1903), “Старі сучки й молоді парості”, як і водевіль “Дійшов до розуму” (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

Незлостивою іронією позначено комедію “Голомозий” (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й “етюд” (одноактівки “По ревізії”, “Лихо не кожному лихо…”).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю (“Страчена сила”, 1903; “Зерно і полова”, 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів (“Невольник” за Шевченком, “Вій” і “Пропавша грамота” за Гоголем, “Вергілійова Енеїда”, “Чайковський, або Олексій Попович” за Гребінкою, “Підгоряни” за Гушалевичем, “Вуси” за Стороженком, “Хоть з мосту та в воду головою” за Мольєровим “Жоржем Данденом”).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі “акторського напівциганського життя”, і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п’єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров’я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п’єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п’єси, використовуючи мотиви народних казок (“Івасик-Телесик”, “По щучому велінню”), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю письменника:

—  Моє ставлення до образу Платана Ангела (за п’єсою О. Коломійця «Дикий Ангел»)

— Виховний потенціал драми О. Коломійця «Дикий ангел»

— Проблема батьків і дітей та її актуальність у наш час (за твором О. Коломійця «Дикий Ангел»)

Біографія

Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919р. в с. Харківці Лохвицького р-ну на Полтавщині. Він був шостою, найменшою дитиною в родині селянина-бідняка, в якій рано не стало батька. Після закінчення семирічки Коломієць в 1935 — 1938 pp. навчається на робітфаку при Харківському інституті радянської торгівлі, а потім на історичному факультеті Харківського університету. Із студентської лави пішов на фронт. Після демобілізації кілька років віддав комсомольській роботі; був лектором ЦК ЛКСМУ, секретарем Чернівецького обкому комсомолу, в 1950 — 1953 pp. працював відповідальним редактором газети «Молодь України», потім у журналі «Зміна». Тоді ж починає друкувати перші нариси й оповідання, що склали збірку новел «Біла криниця» (1960).

Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п’єса в 1962p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п’ятсота вистава.

В наступні роки слідує низка драматичних творів:

1961 р. — драматичний памфлет «Дванадцята година».

1963 р. — психологічна драма «Чебрець пахне сонцем» (інша назва «Де ж твоє сонце?»).

1964 р. — п’єса «Прошу слова сьогодні».

1965 р. — драматична дилогія «Планета Сперанта».

1966 р. — «Спасибі тобі, моє кохання».

1969 р. — «Келих вина для адвоката».

1970 р. — п’єса проблемно-психологічного характеру — дилогія «Горлиця», п’єса «Перший гріх».

Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970p. були відзначені республіканською премією ім. М. Островського.

1972 р. — п’єса «Одіссея в сім днів».

1973 р. — «Голубі олені» — «повість про кохання», яка на фоні численних батальних творів прозвучала винятково ніжною ліричною нотою і в 1977 році була удостоєна Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

1975 р. — «Кравцов».

1977 р. — «Срібна павутина».

1978 р. — драма «Дикий Ангел», постановка якої у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією СРСР (1980).

Хоча в творчості О. Коломійця переважають п’єси про актуальні, сучасні авторові проблеми («Двоє дивляться кіно», 1987), є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев’ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500-ліття Києва.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994р.

Вперше його ім’я з’явилося на афішах театрів на початку 60-х років, коли з успіхом обійшли сотні сцен дотепні, веселі і мудрі «Фараони» (1961) досі нікому невідомого автора. А сьогодні вже наше театральне мистецтво важко уявити без таких сценічних здобутків, якими стали трагічна дилогія «Планета Сперанта», тривожно-медитаційна «Горлиця» чи озвучена високими нотами душевної краси й людського щему поетична повість про кохання «Голубі олені», прозора в чистоті й ніжності своїй «Срібна павутина» чи психологічно вибаглива драма «Дикий Ангел».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У тривожні роки погляди митців часто зверталися в далеке минуле нашої Батьківщини, шукаючи там відповідей на питання. І тоді герої минулого ставали поряд з героями сучасності, будили почуття любові до рідної землі і відповідальності за долю Вітчизни. Іван Франко писав, що історичні твори з’являються тоді, коли в них виникає потреба і коли люди знаходять у них відповіді на гострі питання сучасності. Ця закономірність яскраво простежується на прикладі драми І. Кочерги «Ярослав Мудрий». Події, зображені у творі, віддалені від нашого часу ледь не на тисячу років. Що б, здавалося, могло об’єднувати давніх русичів з людьми середини XX століття, що могло бути спільного у їхніх почуттях? Все змінилося з часом, крім любові до рідного краю. Коли вирішується питання — бути Батьківщині вільною чи не бути взагалі, на передній план вступає священна відповідальність за її долю, за її майбутнє.

У 1944 році, коли І. Кочерга писав свій твір, весь світ був у пожежі війни і з надією дивився, як, напружуючи всі сили, війська Радянського Союзу боролися з фашизмом. Щоб перемогти у цій боротьбі, мало тільки воєнної сили. Людей повинна була об’єднати велика любов до Вітчизни, віра в перемогу. Ідея патріотизму пронизує усю драму «Ярослав Мудрий».

Князь Київської Русі Ярослав Мудрий несе на своїх плечах велику відповідальність за долю рідної землі. Багато часу він провів у воєнних походах, збираючи під свою руку землі. У мирний час розбудовує державу, збирає бібліотеку, будує храми. У нього болить душа від того, що постійні чвари, міжусобиці між князями заважають Києву стати могутньою державою, вистояти проти навали кочових племен і зазіхань войовничих північних сусідів. Ярослав усіма доступними йому способами намагається покласти край міжусобицям, об’єднує Київську Русь, діє продумано, твердо і, якщо треба, жорстоко. Він мріє про час, коли займеться любою його серцю справою — буде будувати міста й храми, «наряджати» землю Руську, поширювати мистецтво, грамоту, «книжну мудрість». Але на шляху до здійснення мрій стоїть багато перешкод, і одна з них — варяги, які прагнуть підкорити Русь. Ярослав відстоює національну самобутність країни. Хоча сам він наполовину варяг, та з гордістю говорить, що в його жилах тече руська кров його баби, і це ріднить князя з народом. Він рішуче відкидає легенди про норманське походження Русі, а варяги для нього — чужі люди, які «на Русь по золото пливли». З патріотичним пафосом він промовляє:

Мені не треба пишних цих казок,

Що предків нам шукають десь за морем.

Народ мій тут, на рідних цих просторах,

Від Києва до Ладоги живе.

І не заброд Ісландії суворих —

Мене своїм він предком пазове!

Словами свого героя Іван Кочерга дає відсіч фашистським ідеологам, які «науково» доводили, що в сиві часи слов’яни закликали на князювання германських воєначальників, а тому самою долею арійцям судилося правити «нижчою слов’янською расою».

Справжній патріот — це людина, яка ставить інтереси Батьківщини вище своїх власних. Таким був новгородець Микита, який прийшов у Київ помститися Ярославу за смерть батька і за кривди Новгороду. Але, зрозумівши, що Ярослав на перше місце ставить інтереси всієї держави, відмовляється від помсти. Коли на Київ напали печеніги, Микита став до лав його захисників і «чесно вмер за Русь на полі брані».

Інший герой драми — каменяр Журейко теж вважає Ярослава своїм ворогом. Та забуває про власну кривду, дізнавшись про змову проти князя. Він боронить Ярослава з любові до Батьківщини, адже розуміє, що Ярослав Мудрий — це та єдина сила, яка зможе об’єднати русичів у боротьбі проти численних ворогів і у побудові сильної держави.

Герої твору І. Кочерги «Ярослав Мудрий» — справжні патріоти. Вони жили, працювали заради Вітчизни, заради неї поклали своє життя. їхні подвиги повинні стати прикладом для нас, їхніх далеких нащадків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про минуле нашого народу, про героїчну боротьбу проти Іноземних загарбників, про незвичайну силу і мужність руських воїнів, князів дізнаємося ми з історії України, літописів, творів на історичну тематику. Про напад печенігів на Київ розповідається в оповіданні А. Лотоцького «Михайло-семиліток».

Михайлик — син князя Володимира, Молоденький ше був князенко, а вже вмів добре стріляти з лука, їздити на коні. «Славний був лицар князенко Михайлик-семиліток. Батько його дуже любив, любив його й увесь нарід». Були у хлопчика незвичайні здібності: він бачив І чув те, що ніхто не бачив і не чув. Навіть ворожбити сказали печенігам, що їм ніколи не здобути Києва, поки там знаходиться князенко: «Се його побут у мурах міста не дає вам здобути Києва». І вирішили печеніги просити князя віддати їм Михайлика в заставу.

Не міг князь погодитися на це, зібрали віче, яке спочатку теж було проти. «Любили кияни Михайлика, бо хоч він ще й маленький був, а вже могли пізнати в ньому доброту й хоробрість. Вже тепер бачили вони в ньому свого будучого князя, що принесе славу Києву та Вкраїні». Та чорні духи зробили своє діло — народ погодився віддати Михайлика.

Усе це чув хлопчик і дуже засмутився через те, що люди не розуміли, що своїм рішенням готують свою загибель. Михайлик зробив свій вибір: залишив рідний дім, родину, прирік себе на вигнання, «аж поки весь нарід не прийде до свідомості», хто він і яка в нього сила. А перед від’їздом він звільнив рідне місто. Пролетів серединою ворожого табору. «І що махне мечем по правий бік, — то ворог, як зрубане дерево, паде; що махне мечем по лівий бік, — то ворог, як підкошена трава, стелиться».

А потім поїхав Михайлик далеко-далеко, поставив Золоті ворота і стереже їх до слушного часу.