Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У передмові до п»єси І. Кочерга писав: «Коли я випадково натрапив на мотив «заборони світла» , мотив що й послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру». І далі автор згадує про дві грамоти литовський князів 1494-1506 років, що володіли тоді Києвом, згідно з якими заборонялося начебто з протипожежних міркувань засвічувати світло у будинках городян і ремісників. Невиконання цього наказу загрожувало великими, як для цього часу. штрафами. Понад півтора десятиліття боролися кияни за своє елементарне людське право, бо розуміли, що литовські князі прагнуть не лише розжитися на штрафах, але й задушити бажання вільного життя.

Ці історичні факти й події лягли в основу п»єси. Кочерга яскраво змальовує побут, реалії середньовічного Києва, на тлі яких чіткіше окреслюються постаті героїв. Драматург використав і своєрідний народний звичай «женити свічку» 1 вересня, а також урочисті цехові свята. Втілюючи свій задум — змалювати прагнення людини до щастя, до краси, які неможливі без утвердження права народу на вільний розвиток. Іван Кочерга вміло поєднує історичну основу та художній вимисел.

Сюжет твору розвивається стрімко. У Києві несподівано — городянам несила терпіти наругу й поневолення, нові податки і штрафи, темряву і безвихідь. Навіть пісня про свічку, цей символ життя, заборонена як злочин. Коли в Меланки помирає мати, князівська варта заарештовує дівчину, бо та посміла запалити в хаті. Особливо вразила всіх звістка про те, що вже тривалий час воєвода приховує грамоту про скасування заборони. Її викрадає молодий київський зброяр іван свічка, який переконаний:

… Коли добром ніхто не дасть нам світла,

Його здобути треба — не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

Герой потрапляє до в»язниці. І тоді меланка, щоб врятувати коханого, з надлюдськими зусиллями проносить беззахасний перед негодою пломінь свічки крутими вуличками Подолу. Дівчина гине. Повсталий народ звільняє Свічку, і той убиває кривдника своєї нареченої — Ольшанського.

Городяни вражені смертю дівчини. Проте Свіччине весілля не скінчилося, боротьба триває:

До помсти всі! До волі! До борні!

Оптимістичний фінал п»єси зумовлений вірою в те, що «… для вільного народу колись зоря займеться світова».

У художній тканині твору особливе місце належить образам Івана свічки та Меланки. відвага хлопця і ніжність дівчини змальовані з М2яким ліризмом. Молоді кохають одне одного, але розуміють, що не будуть щасливими доти, поки існують кривдники простого народу. іван свічка клянеться відновити права люду на світло. Мужньою постає у творі Меланка. тендітна, ніжна і вродлива дівчина здатна на самопожертву, її не лякають грізні випробування. Це -образ поетичний символ України, яка крізь століття пронесла світло вільнолюбства, нескореності.

Сам драматург у передмові до іншого твору писав: «… в творі з драматичним конфліктом на історичну тему неминучі переанахронізми та інші відступи від зовнішньої історичної правди, право на які давно вже визнано за поетами».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я гадаю, що кожна людина хоча б раз за життя ставила собі питання: звідки береться мудрість? Чи є вона вродженим даром? Чи можна стати мудрим, читаючи книжки? Чи мудрість приходить сама собою із віком і досвідом, а ми не в змозі пришвидшити чи вплинути на цей процес? Своє бачення цієї проблеми пропонує нам Іван Кочерга.

У драматичній поемі «Ярослав Мудрий» письменник багато уваги приділяє детальній «промальовці» образів, він намагається відтворити дух епохи, вдихнути життя у персонажів, зобразити не лише їхні «діяння», а й рухи їхньої душі, настрої, життєві погляди. Саме тому проблеми, поставлені у творі, набувають актуального звучання у будь-які історичні часи, вони є філософськими, торкаються також і морально-етичної сторони життя, ці проблеми є без перебільшення загальнолюдськими.

Тож звідки береться мудрість? На мою думку, насамперед потрібно відрізнити мудрість від понять «знання» і «життєвий досвід». Знання — це набір певної інформації, що тримається у вашій пам’яті, ерудиція загальна чи фахові знання. Життєвий досвід — це сукупність ситуацій, через які пройшла людина, та ті висновки, яких вона дійшла. Із визначенням мудрості виникають деякі труднощі. Це не знання і не досвід, але і знання, і досвід водночас. Мені здається, мудрість вбирає в себе ці поняття, але сама по собі є терміном ширшим. Отже, мудрість є певним ставленням до життя, життєвою філософією, поєднанням уміння діяти і аналізувати те, що діється навколо. Мені подобається вислів Івана Кочерги з його «Ярослава Мудрого»: «Береться мудрість не із заповітів, а із шукань і помилок гірких». Мені здається, у цій фразі висловлено правду нашого життя. Саме пройшовши певні випробування, часто неприємні, часто неочікувані ситуації, людина може набути мудрості. Але важливим складником є і здатність доходити висновків з пережитого, узагальнювати набутий досвід, поширювати його на інші події.

Героєві твору Івана Кочерги мудрість також не далася просто. Ярослав Мудрий (цей епітет говорить сам за себе) був насправді суперечливою людиною, але видатною, героїчною особистістю, «величною і в своїх чеснотах, і в своїх пороках», за твердженням автора твору. Своєї мудрості князь Ярослав набував усе своє життя.

Мені здається, найважливіше пам’ятати те, що навіть коли ти припускаєшся помилки, не припиняється процес цього «здобуття мудрості». Я гадаю, що якщо кожну ситуацію, навіть прикру чи неприємну, сприймати як життєвий урок, свідомо й об’єктивно доходити висновків, то з часом кількість цих неприємних ситуацій значно зменшиться, а життєвої мудрості — збільшиться. Часто саме слово мудрість асоціюється у нас з якимись казковими старцями, мандрівними філософами, але ми забуваємо, що кожна людина має можливість набути життєвого досвіду, а з ним — життєвої мудрості. І не слід боятися поразок або внутрішніх власних конфліктів, бо сумніви — ознака мислення, а мислення — перший крок до знань. На мою думку, роздуми над цим питанням мають супроводжувати духовне життя кожної людини, тоді, напевно, кожному із нас ще за життя люди до нашого імені можуть додати епітет Мудрий — так, як це сталося з персонажем історичної драми Івана Кочерги і видатною історичною постаттю — героїчним князем Ярославом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Фантастика та пригодницькі романи — улюблені твори будь-якого підлітка. Мабуть, кожен хлопець з нашого класу мріє про такі подорожі, як у Робінзона Крузо з роману Даніеля Дефо або у Діка Сенда з «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна… Хочеться пройти і по заплутаних шляхах пригод Шерлока Холмса з оповідань Артура Конан Дойля, але розумієш недосяжність своїх бажань…

Та коли береш до рук книгу Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки», розумієш, що і ти частенько разом зі своїми друзями опиняєшся у подібних ситуаціях веселих пригод. Незвичайні події, які відбуваються з головними героями — Явою і Павлушею, захоплюють, переносять читача до Васюківки аж у «метро» — до станції «Клуня» — станції «Крива груша», де борсається нещасна свиня Манюня. Без сліз і сміху читати «Тореадори з Васюківки» неможливо!

Здається, що я знайомий з цими хлопцями вже кілька років!

Павлуша і Ява («насправді його Іваном звати») — «найкращі друзяки і напарники». Гострий на язик дід Салимон каже про них: «Одно… Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них «слава… гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня».

Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні «штуки — викаблуки». За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити «пугутькало» в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї», влаштувати бій биків з головною «героїнею» коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки…

За своїм характером хлопці добрі, сміливі та співчутливі до чужого горя: вони могли б не ризикувати здоров’ям і життям, коли почули з глибини колодязя «плаксиве щеняче скімління».

Попри всі суперечки між друзями, Ява зважає на недавню хворобу Павлуші і спускається в колодязь: «…. в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь», — каже він другові, коли вони вирішують, кому спускатися за цуценям. Крім того, Іван проявляє неабияку кмітливість, коли задіює в рятувальній операції і брус-перевагу, і вірьовку з прив’язаної кози. З того моменту друзів стало троє: Павлуша, Ява і Собакевич — цуценя, якого витягнули з колодязя.

Як цікаво читати про всі веселі пригоди Павлуші та Яви — кмітливих та винахідливих героїв Всеволода Нестайка! Здається, що й сам автор такий же веселий, кумедний чоловік, що добре знається на дитячих характерах, з гумором, іронічно і одночасно з милуванням описує своїх героїв! Книга

Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» стала моєю улюбленою, а герої пригод Павлуша і Ява — найкращими моїми друзями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українська малярка, скульптор і письменниця.

       Оксана Лятуринська народилася 1902 р. біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Роксана Вишневецька) на Волині. З 1924 р. перебуває в Чехословаччині. Навчалася у Карловому університеті, Українській студії пластичного мистецтва, Чеській вищій промисловій школі у Празі.

       Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т.Шевченка, С.Петлюри. Друкувалася в «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941).

       У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Після Другої світової війни жила в м. Ашафенбурзі (Німеччина), з 1949 р.- у США. Друге видання «Княжої емалі» (1956) містило також збірку «Веселка».Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956). Померла 1970 р. в м. Міннеаполісі в США. Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ви не можете нічого вдіяти з довжиною вашого життя, але ви можете зробити що-небудь з її шириною і глибиною

Частіше за все людина починає замислюватися про те, чим є її життя, коли за плечима вже багато прожитих років. Усі важливі події, дорогі люди, мрії, що здійснилися, та такі, що вже ніколи не стануть реальністю, — все це становить життєвий досвід людини. З нього вона робить певні висновки та навчає своїх дітей.

Я вважаю, що насправді дуже важливо зрозуміти, що то є людське життя, саме коли ти ще дуже молодий і можеш обирати, як жити. Бо світ сповнений безкінечних можливостей, і дуже важко правильно обрати свій шлях. Усі ми чули, як хтось, проживши півжиття й більше, з прикрістю констатує, що не зробив того, чого найбільше хотів, що життя його розчарувало, а часу на виправлення помилок вже немає.

Життя людини – це найбільша святиня. Кожен може обирати свій шлях, не заважаючи іншому обирати свій. Не можна примушувати інших хотіти того, чого хочеш сам. Не можна збудувати свого щастя на чужій біді – так промовляє народна мудрість. І також не можна розраховувати на те, що хтось буде завжди підказувати тобі вірні рішення і нести за тебе відповідальність.

Тому на мою думку, життя – це велика особиста відповідальність кожного.  Від народження й до старості  людина має унікальну в природі здатність розвиватися, вчитися, вдосконалюватися. Важко сказати, як би я хотів прожити життя зараз, коли мій власний досвід дуже маленький. Проте, я вважаю, він дуже цінний, як і знання, отримані від батьків, друзів, вчителів, із книжок. Це все – безцінні джерела інформації про те, що нас оточує та становить невід’ємну частину нашого буття, допомагає нам орієнтуватися в ньому, підтримує та надихає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Карпенко Карий — відомий талановитий драматург його перу належать вісімнадцять оригінальних п’єс в яких він показав збагачення землевласника через експлуатацію селян, гнів і страждання народу життя української інтелігенції . У комедії «Сто тисяч» автор викрив зажерливість багатія Герасима Калитки, який збагачувався працею наймитів їх нещадною експлуатацією шкодував для них їжі . Герасим на всьому заощаджує, скуповує землю в дворян, які розорились. Сенс життя для нього полягав у постійному збагаченні . Втративши гроші він не знає як буде далі жити . На той час і навіть зараз суспільство вважає, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має тому в бажанні здобути гроші люди здатні на все навіть втрати душу .Герой п’єси Савка казав : «без душі мабудь легше, ніж без грошей»

Цікавий персонаж п’єси багатій Терентій Пузир .Джерелом його збагачення теж була жорстока експлуатація селян найманих робітників . Також він не побоявся збагатитися шляхом злочинних махінацій . Здивувало мене те, що Пузир вирішив збагатитись за рахунок шлюбу дочки з сином багатія Чобота .Його не цікавили почуття власної доньки, яка любила учителя гімназії — Калиновича. Життєві принципи Пузиря це «користь витягати хоч би й зубами прийшлось тягнути» .Він через жадобу до збагачення став жорстоким і бездушним, безчесним та некультурним . Наскільки він був скупим. що ходив у подертому кожусі і ховавши в банки, де зберігав свої мільйони він в торбі носив хліб і сало, щоб не платити зА обід . Хоча себе він вважав добрим і чесним, багатство він наживав важкою працею.

Проблеми які висвітлив драматург в п’єсі «Сто тисяч «є проблеми й сьогодення . Карпенко-Карий змушував читачів замислитися над тим як треба жити і працювати чесно, щоб не було стидно у майбутньому перед своїми нащадками . Письменник сучасності Мирослав Дочинець пише : «Основні речі у житті є безкоштові .Вони нам просто дані» . «Щастя ніколи не приходить з чеком чи з банківським рахунком » , «За гроші можна купити чудовий будинок, але не домашній затишок , за гроші можна купити ліжко, але не сон , за гроші можна купити поверхневі стосунки, але не дружбу «. Те, чим ти є значно важливіше, ніж те, чим ти володієш. І дійсно я з ним погоджуюсь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нашому народу судила історія — жити, перемагаючи ворогів. А ворогів, ой, як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорним потопом, зваблені родючими ґрунтами, багатством лісів і надр земних, достатком міст і сіл.

Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг — але й не скорився.

Київ 1506 року. Це вже не оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.

Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — «чорні люди», що вони — хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.

У п’єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.

Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!», «Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було — здобути киянам право на світло:

Ні! Годі вже! Життя не пошкодую,

А привілеї наші поверну.

А не віддасть добром, то візьмем силою.

Об заграву шляхетного їх замку,

Тоді засвітим наші каганці!

До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою:

На честь Меланки й Свічки

Ми цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:

Грудьми й мечем — од вітру і людей

Клянемся наше світло боронить!

А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанський заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості…

Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

А тепер на приступ!

До зброї всі! До волі! До борні!

І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:

І справді, край? Звільниш мене, та й квит?

Погано ж ти рахуєш, воєводо,

Коли життя за грамоту даєш.

А хто мені поверне ту надію,

Пошану ту, що я колись бергз…

В моїй душі до того ж привілею.

А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.

Я не боюсь ні смерті, ні тортур

І все ж тобі не загасити світла,

Що з тьми віків та через стільки бур

Проніс народ відважний і свобідний.

Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені — для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо

… свічки мирної не варта та країна,

що в боротьбі її не засвітила…»

Які пророчі слова… Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Роман «Портрет Доріана Грея» був створений Оскаром Уайльдом в 1891 році. У ньому англійський письменник спробував осмислити основні проблеми сучасності, пов’язані з відходом у минуле старих моральних та естетичних норм життя. Центральна проблема твору пов’язана з ідеєю Прекрасного і його впливу на душу людини. У романі вона вирішується багато в чому завдяки любовної темі.

Тема кохання в романі Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея» займає центральне місце. Вона розкривається автором з чотирьох різних позицій і бере участь у формуванні художніх образів головних героїв. Лорд Генрі Уоттон виражає любов побутову, чуттєву, цинічну. Молода актриса Сибила Вейн зв’язується з любов’ю романтичної, трагічної, мрійливої. Художник Безіл Холлуорд вміщає в себе любов справжню, що характеризується душевним поклонінням і нескінченної відданістю своєму об’єкту.

Головний герой роману — Доріан Грей — любить тільки себе і Красу, навколишнє його і яка є безпосереднім продовженням його особистих зовнішніх достоїнств. Вічно молодий юнак цінує тільки чуттєві насолоди — радість тілесних утіх, блиск дорогоцінного каміння, ніжні переливи східних тканин. Все, що позбавлене ідеальною складовою, втрачає для нього свою принадність раз і назавжди. Так відбувається з Сібіл Вейн, в яку Доріан закохується не як в конкретну жінку, а як в цілий сонм романтичних героїнь попередніх культурних епох. Молода актриса, в свою чергу, починає відчувати пристрасну прив’язаність до Дориану в силу свого юного єства, спраглого відкинути від себе уявний світ театральної гри і ввійти в реальне життя зі своїм палаючим серцем.

Ставши реальною, Сибила перестає бути тим, що любить в ній Доріан. Зіткнення з життям дівчина не витримує. Її самогубство проходить для героя практично непомітно, в той час, як навіть самий цинічний персонаж роман, лорд Генрі Уоттон, віддає належне вчинку молодої актриси, вселяє в людей «віру в існування справжньої любові».

Романтична любов Сибіли Вейн — сама швидкоплинна в романі. Справжня, глибока любов художника Безіла Холлуорда до Дориану Грею — сама постійна. З неї починається твір, а закінчується вона тільки разом зі смертю персонажа. Почуття портретиста описуються в романі і як закоханість в прекрасний зразок людської природи, і як вознесіння ідеально гарної людини на п’єдестал мистецтва. З одного боку, Безіл Холлуорд відчуває щиру, можливо навіть тілесну, любов до златокудрий аристократу. Про це свідчать його страхи і розповідь про пересічних поглядах з Дорианом. З іншого боку, художник закоханий в юнака як в Красу, возводящую його творчість в ранг вищого зразка сучасного мистецтва.

Лорд Генрі Уоттон, на противагу ідеалістично настроєних Безіл і Сібіл, бачить у любові її земну, побутову суть. Цей персонаж дивиться на життя з позиції натураліста. Він постійно сипле філософськими сентенціями на тему любові і шлюбу, вбачаючи в першій її нічим не прикрите чуттєве єство. Для лорда Генрі любов давно стала почуттям повторюваним, які мають свій початок і кінець, що виникають раз за разом і позбавленому якої б то не було романтики. Уоттон не вірить ні в вічну любов, ні в вірність, пов’язуючи останню зі звичайною фізіологією. При цьому він не позбавлений розуміння того, що справжня любов все-таки існує, але не в його житті, наповненою науковим цинізмом і експериментами над людською натурою.

Три види любові — романтична і чиста, глибока і піднесена, буденна і тілесна — відтіняють в романі «Портрет Доріана Грея» найстрашнішу форму любові — любов до самого себе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Липа — видатний український мислитель історіософського та геополітичного спрямування, поет, прозаїк, перекладач, лікар. Народився 1900 р. у м. Одесі в сім’ї Івана Львовича Липи — відомого політичного діяча, письменника, засновника першої української політичної організації «Братство тарасівців», що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Початкову освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Навчався в Новоросійському (Одеському) університеті. 1918 р. у складі одеської студентської сотні брав участь у боях проти російських шовіністичних організацій і допомагав військам Директорії здобути Одесу.

З осені 1920 по 1922 рік перебуває у таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА у Тарнові. На цей час випадає початок активної літературної діяльності та утворення літературного об’єднання «Сонцесвіт», до якого, крім Ю. Липи, входять Наталя Холодна, Микола Ковальський, Борис Лисянський. 1922 р. вступає на медичний факультет Познанського університету в Польщі. Зближається з літературною групою «Митуса» (О. Бабій, В. Бобинський, Р. Купчинський) і друкується в часописах «Літературно-науковий вісник», «Митуса». Саме на шпальтах ЛНВ з’явилася друком більшість творів Ю. Липи. У 1928 р. пройшов однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польського війська, після закінчення якої в 1929 р. закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті. Цього ж року у Варшаві ініціює створення літературної групи «Танк» (проіснувала тільки рік), яка, певною мірою, розколола Празьку поетичну школу. Цим кроком Ю. Липа прагнув звільнитися від ідеологічного впливу Д. Донцова. До цієї групи входили «пражани» Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна. О. Те-ліга, а також багато інших літераторів. У 1933 Ю. Липа ініціює створення літературної групи «Варяг» (1933 — 1939), а також журналу «Ми» (проіснував до 1939 р.). Деякий період студіює медицину в Лондоні.

1940 р. у Варшаві разом із професорами Л. Биковським, В. Щербаківським, В. Садовським, І. Шовгеновим Ю. Липа створює Український Чорноморський Інститут, а невдовзі також Український Океанічний Інститут та Український Суходоловий Інститут. Науковий та політичний авторитет Ю. Липи стає настільки великим, що на нього звертають увагу нацисти і пропонують йому очолити маріонетковий український уряд, але він відмовляється. У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність отримує ультиматум від польської Армії Крайової (АК) з вимогою покинути межі Польщі. Цього ж року переїздить до м. Яворів на Львівщині.

У 1944 р. Ю. Липу, коли він вибув на лікування одного з поранених вояків УПА, було жорстоко закатовано енкаведистами.

Його перу належать брошури «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Носіть свої ознаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., «Українська доба», «Українська раса» (1936), поетичні збірки «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), славетна історіософсько-геополітична трилогія у книгах «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941), роман «Козаки в Московії» (1934), трьохтомник новел «Нотатник» (1936). З 1933 по 1937 рр. Ю. Липа опублікував низку наукових досліджень з фітотерапії, зокрема, «Фітотерапія», «Зутріууит Азіег в відживлюванні ді гей», «Фітотерапія в деяких хворобах переміни матерії», «Лікування зелами хронічних хвороб», «Вереди старечого віку до гоєння», «Рослини й лікування», «Історія зелолічнитцва», «Значіння рослинних середників при лікуванні діабету», «Фітотерапія хвороб травленевих органів», «Рослини проти статевого безсилля», «Лікувальні рослини в давній і сучасній українській медицині» та інші.

Шкільні твори за творчістю письменника:

— Моральні цінності, ідеали наших предків (за драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

— «Вищих я не відаю скарбів, ніж мирний труд і щастя в мирнім домі» (за драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

— Відповідальність людини за долю держави (за драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

— «Мої враження від твору Свіччине весілля»

Біографія

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця. 

Для багатьох знайомих і всієї рідні батько Івана Кочерги Антон Петрович вважався Дон-Кіхотом — відзначався надзвичайною чесністю й порядністю. Й хоча саме через ці риси характеру була змарнована його блискуча кар’єра, він ніколи не скаржився, не шкодував, що вчинив так, а не по-іншому. Згодом одружився з дочкоюсільського землевласника із містечка Носівки, де 6 жовтня (24 вересня — за старим стилем). 1881 року в подружжя народився син Іван. 

Мати Івана Кочерги була людиною акторських здібностей, уміла декламувати й імпровізувати, хоча й ніколи не виступала на сцені. При світлі гасової лампи малий Іван часто цілими вечорами слухав її чудові розповіді. Родина часто переїжджала, оскільки Антон Петрович у той час став залізничним службовцем. Хлопчикові подобалося «життя на колесах», сповнене нових знайомств і нових вражень. 

З ранніх літ Іван був оточений піклуванням і увагою батьків, ріс переважно в «товаристві» літературних героїв, а не одноліток. 

Дитина росла не по літах розумною, допитливою. Малий Іван добре малював, і друзі сім’ї пророчили, що він обов’язково стане відомим художником. А хлопчик знайшов інше уподобання — захопився грою в театр. Він клеїв дерев’яних ляльок, малював декорації — мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. В усіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати з ним театр. Але після 1905 року не завжди щастило побачити дійсно серйозну виставу, бо почалася реакція й цензура дозволяла ставити лише примітивні водевільчики. 

Як і всі діти із заможних сімей, початкову освіту одержав дома. Лише 1891 р. родина оселяється в Чернігові, де 1899 р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. Одержавши диплом другого ступеня, молодий фахівець міг знайти собі роботу за спеціальністю навіть у Києві, але повернувся до Чернігова, де його давно вже чекала кохана дівчина, одружився — і ні одного дня так і не пропрацював юристом. 

Аделаїда Соколовська була закохана в Івана ще з тих часів, коли він закінчував гімназію. Дівчина виховувалась у сім’ї старшої сестри — матері не пам’ ятала (мати померла зовсім молодою), а батько — талановитий піаніст — постійно гастролював по країні й не міг брати дочку з собою. 

Коли молодята побралися, їм було вже по 24 роки, але виглядали вони зовсім юними. У 1906 році в подружжя народився первісток Михайло, а через два роки — Роман. 

Перший свій крок у літературу Іван Кочерга зробив ще у Чернігові у 1904 році, коли в «Черниговских губернских ведомостях» надрукував кілька ґрунтовних театральних рецензій, підписуючи їх або криптонімом «И.А.К.», або іменем одного з героїв майбутньої п’єси «Майстри часу» — Карфункель. Сам письменник початком своєї творчості вважав 1910 рік, коли була створена його перша романтична п’єса-казка російською мовою «Песнь в бокале». До речі, і перші драматичні твори, і перші вірші, і театральні рецензії (а їх назбиралося понад 90) письменник писав російською мовою. Пояснити такий феномен не трудно: так було безпечніше, а до того ж, коли Івана приймали на державну службу, то, як і всіх чиновників, заставили дати розписку, що не є учасником жодної політичної організації, а потім ще й зобов’язали скласти церковну присягу на вірність самодержавній владі. Молодий Кочерга не відзначався радикалізмом, був працьовитим, законослухняним і сумлінним, за що досить швидко отримав чин колезького асесора і орден Станіслава III ступеня. Жовтневі події він сприйняв індиферентно, але все-таки трохи побоювався змін. 

Перша п’єса, написана російською мовою в 1910 році «Песнь в бокале» і перекладена Тичиною, вперше була поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926р. під назвою «Легенда про пісню». Успіху ця п’єса не мала. 

Нова п’єса — «Дівчина з мишкою» (російською мовою) — була поставлена 1913 року і мала помітний, хоч і скандальний успіх. 

У 1914 році Іван Кочерга переїхав до Житомира. 

Уже після революції були написані такі п’єси російською мовою, як історична драма «Изгнанник Вагнер» (1921), «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп» (1924), які завершують певний етап драматургічного розвитку. 

Українська мова творів, а нею письменник володів бездоганно, принесла йому славу. Українською мовою Кочерга почав писати на початку 20-х років. У цей період у драматурга з’являється інтерес до повсякчасних тривог і надій людини. Він завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю» (1925). 

20 лютого 1926 року в театрі імені М. Заньковецької відбулася прем’єра «Феї гіркого мигдалю», у 1927 році драматург пише нову п’єсу «Алмазне жорно». 

1928 рік ознаменувався виходом кількох п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю, серед них — комедія «Натура і культура», драма-феєрія «Марко в пеклі» (1928) і низка так званих «кооперативних» п’єс, типових для 20-х років. 

Вистава «Марко в пеклі» у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самого твору рецензенти поставилися стримано. 

У цей період І. Кочерга переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь». 

У 1929 році в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень — серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень — листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929 р. він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі роки, починаючи з 1922 року. 

Драматург створив чимало п’єс: драматична поема «Свіччине весілля» (інша назва — «Пісня про Свічку», 1930), водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931 р.), п’єса «Майстри часу» (інша назва — «Годинникар і курка», 1933). 

Драма «Свіччине весілля» у творчому доробку Івана Кочерги посідає особливе місце. Вперше під назвою «Пісня про Свічку» вона вийшла друком у 1931 році. Через два роки під такою ж назвою твір видали російською мовою. Того ж року письменник вдруге зумів видати драму українською мовою, значно переробивши і змінивши назву — «Свіччине весілля». Безсумнівно, що друге українське видання було значно якіснішим, вдалішим. Саме в такій редакції твір дійшов до наших днів. 

Тема литовського панування в Україні, висвітлена в творі, була заборонена в радянські часи, тому читачі або глядачі «Свіччиного весілля» мусили сприймати подане драматургом на віру, не маючи належних уявлень про історичний проміжок часу, охоплений у творі. Історичні дані свідчать, що, по-перше, саме литовські князі допомогли Україні звільнитися йід монгольської навали. По-друге, підпорядкувавши собі Україну, литовські володарі сприйняли як належне вищість української культури над литовською, визнали українську мову державною, запровадили нею діловодство. Є відомості, що литовський князь писав листи до своєї матері-італійки саме українською мовою, яка тоді вважалася дуже вишуканою і достойною для спілкування коронованих осіб. 

Українці не асимілювалися, вони зберегли етнографічне ядро, одночасно благотворно впливаючи на культуру всієї держави Литви. Статут Литовський, магдебурзьке право були документами високого рівня, давали українцям право на розвиток ремісництва і торгівлі, на досить урегульований законами уклад життя, де громадяни в державі законослухняні тому, що їхні обов’язки не є тягарем, а права не допускають хаосу та беззаконня. Проте через деякий час сама Литва потрапила в залежність від Польщі, і всім свободам в Україні настав кінець. 

Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний похід по сценах десятків театрів. Окрилений успіхом, драматург пише все нові й нові твори. 

П’єса «Майстри часу», незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 р. здобула (під назвою «Годинникар і курка») третю премію. 

У 1934 році І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює над кіносценаріями і перекладами. 

У 1941 році письменникові виповнилося 60 років. Разом з іншими талановитими людьми Кочергу евакуюють в Уфу, доручають йому посаду редактора газети «Література і мистецтво». Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії наук УРСР, яка теж переїхала у столицю Башкірії. 

У цей час Кочерзі жилося дуже тяжко. І не тільки тому, що сім’ю розмістили в маленькій кімнатці готелю, — тоді всі проживали в тісноті, — а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою. Вразливий, нездатний на ілюзії чи просто оптимістичне бачення майбутнього України, митець надзвичайно тяжко переживав її окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному краї. В 1943 році І. Кочерга переїхав до Москви. Але як тільки звільнили Київ, почав рватися в рідний край. Саме тут у 1944 році митець і закінчив свою лебедину пісню — історичну драму про часи Київської Русі «ЯрославМудрий». 

Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі. 

Після виходу п’єси авторові довелось хвилюватись не лише про долю твору, а й про свою власну (драматург очікував навіть арешту й розстрілу — такою була обстановка навколо «Ярослава Мудрого»). Літній І. Кочерга зламався як митець. Написані пізніше коротенькі драми уже не мали тієї глибини, яка властива найкращим драмам цього письменника. Правда, у 1948 році він ще створив досить гарну трагедію «Пророк» про Шевченка, але на сцені театрів цей твір з’явився аж у 1961 році, після смерті автора. За життя Кочерга одержав ще кілька болючих, добре продуманих ударів у спину від сталінських посіпак. 

Письменник планував також написати драму про чудового українського музиканта М. Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне й патріотичне, смерть сина й цілий букет хвороб не дозволили І. Кочерзі втілити у життя свій задум. І хоча 1950 року письменникові було Присвоєне почесне звання заслуженого діяча мистецтв України, митець більше не написав жодного твору. У ці роки він займався хіба що перекладами художніх творів, адже досконало знав французьку та німецьку мови. Останньою завершеною роботою Кочерги-перекладача вважається «Приборкання непокірної» Шекспіра. 

Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 року. 

Похований на Байковому кладовищі в Києві. 

Особливістю творчості Івана Кочерги було те, що до всіх своїх улюблених, найкращих, з художньої точки зору, творів автор писав передмови. Ці передмови не завжди були потрібними, адже автор робив глядачеві своєрідні підказки, як необхідно трактувати текст або розуміти його героїв чи проблему. Але була в цих передмовах і позитивна сторона: драматург пояснював, що саме наштовхнуло його на конкретну тему, що стало тим конкретним важелем, за допомогою якого він зрушив певний історичний матеріал з мертвої точки, трансформував його і надав вигляду художньої інтерпретації минулого. 

У передмові до драми «Свіччине весілля» письменник підкреслив, що в архівах знайшов дві грамоти литовських князів (1494 і 1506 років), у яких порушувалися питання заборони запалювати світло й відміни цього рішення. Письменник підкреслював, що заборона існувала щонайменше 15 років, і у грамотах згадувалося невдоволення киян з цього приводу. Історія не подавала повстання ремісників — у творі це художній домисел.