Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Антонович Кочерга — талановитий автор історичних п’єс, дослідник сивої давнини, зокрема культури Київської Русі. Прочитавши тільки дві його п’єси, я загорівся бажанням ознайомитися зі всією драматургічною спадщиною автора.

Захоплююсь образом молодого зброяра Івана Свічки, для якого людське щастя було важливішим, ніж особисте. Але найбільше мені сподобався образ мудрого князя, господаря Київської Русі — Ярослава Мудрого. Уже з перших сторінок він постає перед нами як мудрий державний діяч, який думає про те, що «державне поле треба корчувать, щоб виросла на ньому благодать».

Князь дбає про освіту, поповнення бібліотек книгами, за які він готовий виплачувати величезні гроші, будує храми. Особливою турботою Ярослава є монолітність, єдність держави. Для цього князь веде мудру внутрішню та зовнішню політику. Він видає своїх дочок заміж за володарів інших держав, щоб мати спільників у боротьбі з навалами кочовиків-печенігів, степових розбійників, які дуже часто нападали на міста і села, завдаючи великих збитків державі.

Ярослав Мудрий — люблячий і ніжний батько, тому йому важко розлучитися із донькою, бо може статися, що ця розлука — назавжди. Але навіть прив’язаністю до дочок князь жертвує для блага держави.

Ярослав дуже хоче жити в мирі зі своїми сусідами, тому він ніколи не вдається до агресії, не порушує першим їхній спокій. І все ж, коли військових сутичок не уникнути, щоб оборонити рідну землю, — хоробрішого від нього лицаря годі й шукати. Мов той лев, б’ється він у перших рядах своєї дружини, нехтуючи небезпекою. Рівняючись на відвагу ватажка, воїни руської дружини із завзяттям ідуть до бою. Навіть поступаючись ворогові чисельністю, вони перемагають у битвах, відкидаючи ворога назад і примушуючи довго опритомнювати від нищівних поразок.

Князь Ярослав, до того ж, є одним із перших послідовних охоронців права. Недарма його збірник законів «Руська правда» сягнув і до наших днів. Проте наскільки князь справедливий і розсудливий, Настільки — за певних обставин — і запальний, як то найчастіше властиво сильним натурам.

Але є ще одна риса характеру Ярослава, яка подобається мені, мабуть, найбільше. Хоч він навчає та виховує своїх громадян і острахом, і розумним словом, та проте й сам не відмовляється навчитися чомусь хорошому у простих людей. Мимоволі подумаєш: от би й сьогоднішнім нашим державним діячам перейняти це у нього!

Ярослав Мудрий впевнений у майбутньому своєї держави:«житиме віками в трудах і битвах вихована Русь». Доказом мудрості князевого керування державою є ставлення до нього простого люду, зокрема Микити. Спочатку він мав лихі наміри щодо Ярослава: той позбавив життя його батька — і Микита, керований помстою, збирався віддячити йому тим же. Але поступово запал згасає і розсудливість бере верх: Але чи варто мстити Ярославу, Коли тепер будує він державу…

Пізніше Микита навіть загине на полі бою — за Ярослава, за Руську державу. Тож, як бачимо, саме за толерантність, дипломатичність, справедливість, світлий розум люди вдячно нарекли князя Мудрим.

Драму прочитано. Але ще довго мою душу бентежить образ Ярослава, збагачуючи і вивищуючи духовно. Він змінив мої погляди на правду, честь, зміст і мету життя, нагадав мені, що розбудова і розквіт молодої Української держави має стати справою рук і нашого юного покоління.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всеволод Нестайко народився в місті Бердичеві на Житомирщині в родині службовців. Він закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Потім працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь», де було надруковано його першу книгу «Шурка і Шурко». Він писав кіносценарії, твори для дітей, найвідоміші з яких: «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди Грицька Половинки», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», «П’ятірка з хвостиком» та інші. Рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури книжку «Тореадори з Васюківки» включено до особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена, а фільм за цим твором одержав Гран-Прі на Міжнародному фестивалі в Мюнхені. Повісті й оповідання В. Нестайка перекладені багатьма мовами світу.

«Тореадори з Васюківки»- це пригодницько-гумористична повість. Історія ця надзвичайно цікава. Події, описані автором, настільки захоплюючи, що хочеться читати цю книгу від першої до останньої сторінки ще і ще.

Головні персонажі повісті — це Ява Рень і Павлуша Загородній. Вони звичайні школярі-підлітки, що мешкають у селищі Васюківка, бешкетники, фантазери та «зривщики дисципліни».

У одного з них дуже незвичне ім’я — Ява. В повісті розповідається, що то він сам себе так назвав, коли йому було лише півтора роки. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява»…, але причепилося оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. У Івана «руде скуйовджене волосся, а обличчя хлопця рясно вкрите веснянками.» Ява Рень — енергійний і відчайдушний хлопець. Зазвичай саме він є ініціатором різноманітних вигадок: то метро під Васюківкою прокласти, то влаштувати бій биків, то організувати шкільний театр. Але хлопець здатний не тільки на бешкетування: коли сталася прикра подія з переекзаменовкою, то він влітку сумлінно готувався до перескладання екзамену з української мови на «безлюдному» острові, дібравши собі ім’я «Робінзон Кукурузо».

Павлуша Загородній — це кращий друг Яви. Він більш врівноважений і спокійний хлопець. Він захоплюється малюванням і мріє стати льотчиком, але не менше за Яву полюбляє різноманітні пригоди й таємниці.

Васюківські «тореадори» завжди мають благородні наміри, але через брак досвіду і знань, на жаль, іноді потрапляють у прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити помилки й намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нову «авантюру». Тому читачі з цікавістю довідуються про пошуки незнайомця з тринадцятої квартири, зйомки в кіно, про допомогу хлопців під час рятування рідного села від стихійного лиха, про викриття двох місцевих «шпигунів».

Бажання і наміри Яви і Павлуші дуже зрозумілі їх одноліткам. Напевно, головне, про що хоче сказати автор: дружба — це велика сила! І так важливо мати поруч вірного і відданого товариша, який піде за тобою в огонь і у воду, не зрадить, завжди допоможе в скрутній ситуації. Бо він-справжній!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю автора:

— Твір не тему: «Найкращі друзі Павлуша і Ява з книги Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»»

— Енергійні та відчайдушні (за повістю Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки») 

— Мій улюблений твір Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»

БІОГРАФІЯ

Всеволод Зіновійович Нестайко (* 30 січня 1930, Бердичів — † 16 серпня 2014, Київ) — письменник, класик сучасної української дитячої літератури[2]. Для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій. Найпопулярніший твір — трилогія «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо» 1964, «Незнайомець з 13-ї квартири» 1966, «Таємниця трьох невідомих» 1970).
Батько, Зіновій Нестайко, — народився в Чернелиці; закінчив гімназію в місті Бучачі, під час Першої світової війни був українським січовим стрільцем. Воював в лавах УГА, потрапив до польського табору полонених. Працював в Проскурові на цукроварні. 1933 року заарештований чекістами; загинув у концентраційному таборі.Мама Нестайка викладала російську мову та літературу. Під час І-ї світової була сестрою милосердя Російської армії. По смерті батька у 1930-ті роки переїхала з сином до Києва, де під час нацистської окупації організувала маленьку підпільну школу.Дід, о. Денис Нестайко — багаторічний декан і парох (УГКЦ) м. Бучача, знаний український громадський діяч Бучацького повіту. Письменник неодноразово перебував у Бучачі, передав для Бучацького районного краєзнавчого музею особисті речі родичів. В. Нестайко закінчив 10-літню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через обставини терору та війни не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу пройшов самостійно за два місяці. Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Закінчив навчання на філологічному факультеті 1952 року.У дитинстві разом із сусідом та однолітком Вітасиком Дяченком читали книжки: Миколи Трублаїні («Лахтак», «Шхуна „Колумб“»), Джека Лондона, Жюля Верна, Бориса Житкова, та мріяли стати капітанами далекого плавання. Як виявилось, через особливості зору Нестайко не міг стати моряком, а сусід таки став капітаном.

Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві «Веселка» . Витяг із першого оповідання, що написав у вісім років, про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці: «Ноги у мисливця були волосаті, як у всіх чоловіків».

« А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати… Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше. » П’ятдесятирічний шлях у дитячій літературі засвідчив виданням близько сорока книжок оповідань, казок, повістей і п’єс. Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко надрукував у журналі «Барвінок» в 24 роки. Також друкувався у «Піонерії». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році За його повістями та оповіданнями поставлено фільми «Одиниця з обманом», «Чудеса в Гарбузянах», короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки».
На початку 2000 року надрукував у «Барвінку» свою нову повість-казку «Ковалі Щастя, або Новорічний детектив».
2004 року В.Нестайко разом із поетом та редактором Іваном Малковичем опрацювали та опублікували нову авторську редакцію книги «Тореадори з Васюківки». Твір позбавлено деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З’явилися й нові епізоди.Вів програму на Національному радіо України «Радіобайка Всеволода Нестайка».

Згідно з соцопитуваннями, які провела у 1990–1992 роках Державна бібліотека для дітей та Міністерство культури — твори Всеволода Нестайка визнано лідерами читацького зацікавлення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Доброго дня! Шановний Володимире Кириловичу!

Пише Вам школярка двадцять першого століття. Минуло вже багато десятиліть з часів Вашої активної громадської та творчої діяльності, але Ваше слово й досі живе. А Ваш внесок в розбудову нашої держави на початку минулого століття також пам’ятають та шанують нащадки.

Ви навіть не уявляєте, як я була здивована, коли познайомилась із Вашим творчим доробком. Найбільшою дивиною для мене став той факт, що видатний політик Володимир Винниченко, про якого нам розповідали на уроках історії, є ще й письменником та художником! До того часу особистість Вашої історичної особи була прихована для мене за відстороненими іменами, датами, універсалами.

Ваша постать – це зразок цілісної особистості, творча та життєва біографія якої являють єдине ціле. Як цікаво було відшукувати між рядків роману «Сонячна машина» паралелі до сучасності, як Вашої революційної, так і нашої. Навіть моторошно стає від думки, що ми сьогодні такі схожі на тодішнє суспільство, що Ви його описали.

Цей роман справив на мене неабияке враження. По-перше, своїм захоплюючим, навіть детективним, сюжетом. Чого варта сама ідея створення такого апарату, який міг би назавжди вирішити проблему голоду у світі! А загадка із викраденням коронки у принцеси тримала у напрузі до останнього розділу!

По-друге, мене вразив той глибокий психологізм та розуміння природи людини та суспільства, що Ви показали на сторінках свого твору. Ми побачили, як низько може впасти людина, засліплена пристрастями. Водночас Ви показали, як людяність та мудрість перемагають тирана.

Зрештою, своїм твором Ви вписали українську літературу до історії світової культури. За це все велике Вам спасибі, знавцю людської душі!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вільям Шекспір ​​- один з найзнаменитіших письменників всього часу. Він створив у своїх п’єсах нескінченні образи,що досі хвилюють читача. У своїх п’єсах він постарався висвітлити безліч проблем,які залишаються актуальними. Серед найвідоміших його персонажів — Ромео і Джульєтта, Отелло, Макбет і, звичайно ж, Гамлет.

       Гамлет — це персонаж п’єси з однойменною назвою. На його долю, його внутрішніх муках, англійський поет намагався показати трагічний образ людини, яка намагається знайти відповіді на вічні питання життя і смерті. Гамлет дуже добре відчуває сучасну йому дійсність. Він глибоко переживає в собі все, що відбувається навколо і саме це не дає йому спокою.

       Він замислюється про природу людини.

       «Що за майстерне створення — людина! Як шляхетний розумом! Як безмежний і дивовижний у своїх здібностях, обличчях і рухах! Краса всесвіту! Вінець всього живого! »- Говорить Гамлет. Він вважає, що людина може зробити все. І саме тому Гамлета набагато більше розчаровує власна неспроможність і недосконалість: «О, що за ганчірря я, що за жалюгідний раб». Він з презирством відноситься і до всього світу, до кожної людини: «З людей мене не радує жоден …»

       Гамлет з плином п’єси піддається все більшому і більшому внутрішньму розладу. Він «втратив усю свою веселість, закинув звичні заняття», тому що світ для нього став порожнім, безглуздим, повітря — «мутним і чумним скупченням парів». Гамлет розчаровується у світі, де панує тільки зло. Для Гамлета зло — це вже не тільки Клавдій, який убив його батька і одружився на його матері, але і весь світ. Гамлета зраджують найближчі люди, спочатку його рідна мати, потім друзі Розенкранц і Гільденстерн, іграшкою в руках батька виявляється і кохана Гамлета Офелія.

       Всі його зраджують так чи інакше, тому Гамлет і вважає, що «бути чесним при тому, який цей світ, — це означає бути людиною, вивуджені з десятка тисяч». Добро і правда зникли для Гамлета. А вся його країна, наслідним принцом якої він є, «Данія — в’язниця … І чудова з безліччю затворів, темниць і підземель …».

       У самому значному монолозі «Бути чи не бути — ось в чому питання» Гамлет зачіпає практично всі проблеми, порушені в п’єсі. Він розмірковує про те, чи варто життя боротьби, або стоїть підкоритися шаленості світу. Чи варто жити, або легше заснути, вмерти? Чи варто взагалі цей світ, де існує «гніт сильного», «суддів медлівость», «зарозумілість влади і образи, які чинили покірливо заслузі» того, щоб з ним боротися?

       Але ці питання залишаються відкритими. А разом з ними залишаються відкритими і всі ті проблеми, показані на долю Гамлета і на його образі. Свої таємниці принц Датський забирає в могилу. У кінці п’єси він помирає, пронизані отруєним клинком. Але не вмирає його образ, який залишається вічним у світовій літературі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На початку XX століття практично всі театри в Україні були російськомовними, але молодий драматург Іван Кочерга не покладав надій на розвиток українського театрального мистецтва і в 20-ті роки перейшов до творчості рідною мовою. Ще вивчаючи право на юридичному факультеті Київського університету, Іван Кочерга цікавиться історією Києва, який захопив його своєю красою. Якось, переглядаючи в бібліотеці старовинні документи, він звернув увагу на грамоти литовських князів, які були датовані 1494 і 1506 роками. Там йшлося про заборону, нібито з протипожежних міркувань, палити свічки у будинках міста. Оскільки така заборона тривала досить довго, то Іван Кочерга логічно припустив, що кияни повинні були боротися за своє найелементарніше людське право. Так знайомство з давніми історичними документами підштовхнуло письменника до написання драматичної поеми «Свіччине весілля».

У 1482 році Київ був зруйнований кримським ханом Менглі-Гіреєм, який «Кієв взхя і огнем сожже». Все міське життя було зосереджене на Подолі, де в маленьких, убогих, критих соломою хатах жив київський люд. А на горі Вздихальниці стояв замок, що його у XV столітті збудували литовські князі. Між Подолом — центром міщанського і цехового життя, і замком на Горі не було миру. Вони й стали місцем драми «Свіччине весілля». Свого часу академік О. Білецький слушно зауважив, що міста, «крім реальної історії в просторі і часі, мають іншу історію — в думках і почуттях тих, хто ці міста будував, заселяв, відвідував».

Справді, герої твору уособлюють волелюбність киян, їхню рішучість у відстоюванні своїх прав.

Продовжуючи знайомство з історичним минулим України, Іван Кочерга постійно захоплювався і дивувався характерами людей, які будували державу, захищали її від ворогів. Образ Ярослава Мудрого, який князював у Київській Русі в XI столітті, зацікавив письменника своєю неоднозначністю.

Дія п’єси розгортається в час, коли Ярослав після запеклої боротьби зі Свято-полком, Мстиславом, Болеславом і Бречиславом нарешті зайнявся розбудовою об’єднаної під його рукою Руської землі. Він далекоглядний, розумний державний діяч і політик, воїн, який у мирний час збирає бібліотеку, будує храми. «…Вищих я не відаю скарбів, ніж мирний труд і щастя в мирнім домі», — говорить він про себе. І слово князя не розходиться з ділом. Майже тисячу років дивує світ собор Софії Київської, а нащадків захоплює постать Ярослава Мудрого.

Іван Кочерга цікавився героїчною боротьбою народу за свою волю. Письменника захопили яскраві сторінки повстання гайдамаків проти польської шляхти, у драмі «Алмазне жорно» він відтворює трагічні події Коліївщини. Драматург майстерно виписав образи двох ворожих таборів: розгромлених, але мужніх і стійких духом повстанців, які на грані життя і смерті залишаються відважними і благородними, до останнього подиху зберігають вірність, і підступної шляхти. Цим твором автор підтверджує думку про те, що правда завжди на боці народу — носія і охоронця справжньої моральності.

Іван Кочерга писав свої твори в час, коли не можна було відкрито висловлювати свої думки. У країні, де людина вважалася маленьким гвинтиком, який будь-коли можна замінити, письменник шукав у історичному минулому образи, на прикладі яких показував, що життя кожної людини безцінне, якщо воно присвячене служінню народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Віктор Антонович Лазарук народився 3 листопада 1933 року в с. Дубова Ковельського району в родині землероба і музиканта.
Після закінчення філологічного факультет Львівського університету ім. І.Франка, працював у редакції журналу „Жовтень», в обласній організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури, у луцькому Будинку природи. Нині – провідний редактор редакційно-видавничого відділу Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки „Вежа». Делегат установчого з’їзду народного руху України (1989), на якому був обраний членом Великої Ради. Голова обласної екологічної асоціації „Зелений світ». Член Спілки письменників України з 1968 року.

Автор книг „Синь озерна» (1963), „Музика верховіть» (1966), „Шацькі озера» (1975) , „Сині очі Волині» (1979), „Озерний дзвін» (1982), „Глаголи Землі» (1987), „Літораль» (1990), „Вікна» (1995), „Світязь» (2001).

Ще в дитинстві Віктор Лазарук захоплювався поезією, любив слово. Творчість цього письменника, справді, перейнята любов’ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і неляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя.

З віршів автора „Озерного дзвону» постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежить від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона – центр його поетичної істоти. Рідна Ковельщина, мати Волинь надає йому не тільки жаги життя, а й глибокої і щирої ліричності.

Два цікавих краєзнавчих нариси „Сині очі Волині» і „Шацькі озера» свідчать про поетичний хист автора. В його поезії ми не відчуваємо „краєзнавчої» замкнутості: маючи волинські та поліські пейзажі, він ставить питання ширші і завжди вміє знаходити зв’язки між своїми і загальнолюдськими сучасними боліннями. В поезії Віктора Лазарука природа виступає як безборонна й довірлива дитина, яку легко обдурити, перемогти, збезчестити.

Можна сказати, що на Волині і навіть в Україні немає такого письменника, який би так болісно переживав за природу рідного Полісся. Скільки перепадало опальному авторові за його питання, які ніяк не хотіли вписуватися в рішення пленумів і авторитетних заяв чинів. Удари під він видихував не один рік.

Своєю творчістю поет, прозаїк пробуджував щемкий біль і тугу за тим, що вже ніколи не повернеться у лоно рідної природи. То – вічний біль.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Легеза Іриней, (відомий під псевдонімом Іван Лоцуга), (1 квітня 1861, с. Тур’я Бистра, теп. Перечинський район, Закарпатської області — 8 вересня 1929, там же, на Клиновому) — письменник і громадський діяч.

Народився 1 квітня 1861 року в селі Тур’я-Бистра, Перечинського району в сім’ї священника. Навчався в Ужгородській гімназії та духовній семінарії, після закінчення якої працював парохом у рідному селі на Клиновому. Там розгорнув громадську працю, організовував кредитні каси, кооперативи, «Братства тверезості», закликав будувати школи, вів антиалкогольну боротьбу серед своїх прихожан та ін.Одночасно писав статті на сільськогосподарські теми, а також — оповідання. Вони часто друкувалися в часописі «Наука» та «Місяцеслов». Оповідання І. Легези можна згрупувати за темами: гумористичні («Циган і смерть», «Як став Максим віщуном», «Кінець фіґлям»), психологічно-моралізаторські («Андрій, блудний син», «Св. вечір», «Чорна яма», «Жебрак», «В’язник», «Як продав Ондуляк Тирчуну»), соціально-побутові («Чичанич», «Бочка зі сливами», «Скупий Іцко», «Послідня карта»). Він писав про скупість глитаїв, моральне їх виродження та убогість думки; протиставляв їм здоровий глузд селян-лемків.

Після смерті автора у 1929 році, оповідання Івана Легези часто передруковувалися в різних газетах і журналах, але окремою книжкою так і не вийшли.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головний герой оповідання «Людина в футлярі» — вчитель Бєліков. Він смішний своїм страхом перед житіям, намаганнями заховати в футлярі і себе, і свої речі. Думку свою він теж ховав. Хворобливий страх Бєлікова отруює суспільну атмосферу і стає активною силою. У країні, де владарює поліцейський сиск, донос, судова розправа, де переслідується жива думка, добре почуття, одного виду Бєлікова було досить, щоб навести на людей страх. Бєліков помер від страху перед житіям, і ховати його було «великим задоволенням». Хоча життя після поховання залишилось таким, як і було — «не забороненим циркулярно, але і не забороненим цілком».

В оповіданні, однак, є сили, ворожі бєліковщині. Це вчигель-демократ Коваленко, Буркін, старий ветеринар Іван Іванович Чимша-Гімалайський. Іван Іванович — герой оповідання «Аґрус» — розповідає про іншого футлярного чоловіка, свого брата Миколу Івановича, який більше за все на світі хотів мати свою ділянку землі і їсти «не куплений, а свій, власноруч вирощений аґрус». Це був дрібний чиновник. Колись він одружився заради грошей і своєю жадобою загнав у могилу дружину. Під старість, скопивши гроші, купив маєток і вирощував аґрус. Він роз’ївся, вважав себе «благодетелем мужиков», бо лікував їх від всіх хвороб касторкою і содою. А в день свого народження ставив їм піввідра горілки.

Про розбите щастя, про моральне падіння інтелігентного чоловіка розповідає Чехов в оповіданні «Про кохання». Головний герой — поміщик Альохін, людина непогана і розумна. Він вчинив благородно: присвятив себе турботам про маєток, щоб розплатитися з боргами батька. Але замкнуте життя героя в колі сільськогосподарської комерції стає ще одним варіантом футляру.Альохін духовно гине сам і мимоволі губить життя чарівної жінки — Анни Олексіївни. Вони кохають один одного. Ганна Олексіївна заміжня. Але її чоловік, добродушний і все ж обмежений, — чужа їй людина. Однак Альохіну нікуди — не в побутовому, а в моральному розумінні — покликати з собою кохану жінку. «Куда бы я мог увести се? Другое дело, если бы у меня была красивая, интересная жизнь… А то ведь из одной будничной обстановки пришлось бы увлечь ее в другую».

У світі бєлікових нема простору для людських прагнень. Трилогія Чехова закликає до діяльного, духовно багатого життя.

Всією своєю творчістю А. П. Чехов хотів пробудити в людях бажання «берегти в собі людину». Автор вів читача через зрозуміле і близьке для нього до узагальнюючого висновку про всю систему життя, пробуджуючи суспільну громадянську свідомістьБєлікову, героєві оповідання «Людина в футлярі», притаманне прагнення до мертвої форми — все укласти у футляр. У цьому образі А. П. Чехов показав символічний тип чиновника, який всього боїться та всіх тримає у страсі. Класичною формою боягузства стали його слова «Як би чогось не вийшло!»На перший погляд, учитель Бєліков безглуздий у своєму бажанні вмістити самого себе та оточуючих у футляр. Він офіційно пильнує інструкції, душить свободу, ініціативу, доносить на всіх, ворожо ставиться до всього нового. Бєлікова, що навчає давньогрецької мови, дійсність дратувала, лякала, тримала в стані постійного збентеження, він завжди хвалив минуле, а дійсність викликала у нього відразу. Не тільки вчителі та гімназисти страхалися цієї людини, його боялися мешканці всього міста: залякані ним люди голосно не розмовляли, не ходили на запрошення, не читали книжок, боялися улаштовувати спектаклі, посилати листи:, допомагати бідним тощо.І в цьому була небезпека Бєлікових для суспільства.У бєліковщині уособлювались відсталість, бажання зупинити життя, оплутати все павутинням міщанства. Белікрвщина була породженням самодержавно-поліцейського режиму. Так про неї каже й Іван Іванович, бо, як він вважає, бєліковщиною пройняте все життя інтелігенції.Образ Бєлікова — глибоко типовий. У ньому з величезною силою викрито риси прислужників царизму, висміяно вплив урядової реакції на життя та особистість людини.

Я вважаю, що Бєліков — це духовне здичавіння, моральне падіння, обивательщина.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Друзі справжні — мов брати рідні

Справжнім чарівником художнього слова можна назвати українського письменника Всеволода Нестайка. Сам він вважає, що побути дитиною йому завадила Велика Вітчизняна війна. Тому й став дитячим письменником, щоб у творах повертатися у дитинство, догратися, досміятися.

Повість «Тореадори з Васюківки» теж про гру, вигадку, фантазію. Романтика щоденних пригод так захопила двох друзів Івана Реня і Павла Завгороднього, що іноді вони втрачають відчуття межі між реальністю та уявним світом, створеним ними самими.Вже з перших рядків повісті починаєш розуміти: доведеться сміятися. І сміятися багато та весело. Такий незвичайний колорит сільського дитинства зобразив письменник. Пригоди героїв повісті починаються змалку. Пискнув неправильно хлопчина власне ім’я. От і прозвали Явою на все життя. Але немає коли засмучуватися з цього приводу, бо виникає стільки справ, що не вистачає часу замислюватися над тим, як там тебе називають. Та ще й є друг Павлуша, який виручить і допоможе що-небудь придумати.

Ява і Павлуша не просто вигадники. Це дві «бомби уповільненої дії», хоч у їх вчинках немає злого умислу, а тільки добрі наміри. Адже добру справу хотіли зробити хлопці, коли проводили першу лінію метро у Васюківці. Порятунок маленького песика Собакевича із занедбаної криниці взагалі можна назвати подвигом без будь-яких жартів: далеко не кожен спуститься на дно напівзруйнованого колодязя. Щоправда, енергія у хлопців б’є через край. Тому навіть добрі справи часто перетворюються на комічні ситуації, що викликають сміх.Повість В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» вражає динамічністю подій. Не встигає закінчитися одна пригода з її головними героями, а вже починається інша. І щоразу фантазерам Яві та Павлуші, які сплутали вигадки з дійсністю, доводиться виплутуватися з комічних ситуацій.

Вони захоплено уявляють, як відбудеться вперше в історії Васюківки таке вражаюче видовище, як бій биків. Подивитися на тореадорів Івана Реня і Павла Завгороднього приїдуть з усієї України, їх покажуть по телевізору. Але що поробиш, якщо корова Контрибуція не розуміє добрих намірів сміливих тореадорів і заганяє їх у багно.Відважні Ява і Павлуша готові врятувати сільського винахідника й умільця Фарадейовича. Але й ця пригода завершується комічно: вибухає не бомба, а глиняний глечик. Хлопці вкотре потрапляють у халепу. Замість винагороди їм доводиться ліквідовувати сліди свого перебування у хаті Фарадейовича.

Даремно не розуміють добрих намірів «тореадорів» ні їх рідні, ні односельці. Але друзі чужої іронії не сприймають. «От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — каже про них дід Саливон. Ява і Павлуша сприймають дідові слова «за чисту монету». Вони згодні, щоб всі про них так говорили, щоб слава гриміла на всю Васюківку. Хоч слава про них і так гримить.

Захоплюючий сюжет повісті побудовано так, що розв’язка пригод виникає несподівано, коли її не чекаєш. Можливо, це трапляється тому, що «життя — заплутана і складна штука». Хто може наперед знати, що свиня провалиться в підземний хід і зруйнує метро? Хіба є щось страшне в лісовому птахові? А лектор, який читав лекцію про виховання дітей у сім’ї, ненароком впаде зі сцени та ще й виллє на себе воду з графина.

Може, саме завдяки цій сплутаності життя, починаєш розуміти, хто твій справжній друг. Мабуть, автор повісті недаремно використав такий веселий епізод для розповіді Павлуші про те, як він потоваришував із Явою. Бо саме в непередбачуваних випадках найкраще проявляється характер людини.

Через цю веселу Павлушину оповідку письменник розкрив сувору дійсність: зразковий Стьопа не тільки підбив хлопців завалити свого ровесника кавунами, а ще й покинув його напризволяще, а вигадник Ява, який навіть другом Павлуші не був, не побоявся грізного діда Саливона, став рятівником.

Дотепним гумором пронизана повість Всеволода Нестайка про «тореадорів» з Васюківки від першої сторінки до останньої. Кожна пригода колоритного сільського дитинства двох друзів написана барвистою, живою мовою. В ній слова не розбігаються, як це сталося у Яви і Павлуші під час вистави, яку вони провалили, а змушують нас то співчувати хлопцям, то сміятися з них, то задумуватися, чи не робимо й ми таких вчинків, як вони.

Міжнародна рада з дитячої і юнацької літератури у 1979 році справедливо включила повість Всеволода Нестайка в особливий почесний список Г.-Х. Андерсена, як один з видатних творів дитячої літератури. Однією з кращих залишається ця повість в українській літературі і сьогодні.