Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Богдан Лепкий. Це відновлене ім’я у нашій літературі. Твори Богдана Лепкого довго були заборонені на Батьківщині. І тільки в наш час, коли Україна стала вільною і незалежною, твори письменника зазвучали на повний голос і на його Батьківщині. І вже ні в кого не виникає сумнівів у тому, що Богдан Лепкий — видатна постать в українській літературі. Богдана Лепкого ми з повним правом можемо назвати поетом, прозаїком, драматургом, критиком та істориком літератури. Але все-таки він відомий перш за все як поет. У його літературному доробку є більше десяти поетичних збірок.

Ще малим хлопцем Богдан Лепкий виявив ненаситну цікавість, допитливість, міг до ранку слухати розповіді старших людей, захоплювався фольклором, легендами, віруваннями, обрядами. Усе почуте, взнане згодом стало тим бездонним джерелом, яке впродовж усього життя живило його душу. Ліси й озера Волині, зелені стрункі смереки, бурхливі стрімкі річки, соснові бори, зелені луки — все це навіки зачарувало поета. Адже й справді Волинь — один із найчарівніших куточків України.

Колисав мою колиску

Так писав про свій рідний край Богдан Лепкий в одному зі своїх віршів «Заспів».

Пізніше з-під пера поета одна за одною виходять збірки його поезій. Його поезії прості, гарні, ліричні, хоч забарвлені тугою та смутком. Таким є і його вірш «Набік життя, журба дрібна». У ньому поет малює картини рідного краю, мріє про щастя людей, до якого, як вважає письменник, ще треба прокладати шляхи, але воно неодмінно прийде. Невимовним смутком і болем, але разом із тим і палкою синівською любов’ю до рідного краю і тугою за його втратою сповнений вірш Б. Лепкого «Видиш, брате мій». Скільки ж у цій поезії тяжкої муки, невимовного болю. Це біль і туга тих, хто втрачає найдорожче у своєму житті — батьківщину. Здається, й кам’яне серце здригнеться, почувши цю поезію, що стала вже народною піснею.

Отже, Батьківщина Богдана Лепкого — Поділля, край благословенний, щедрий, овіяний легендами, полум’яним співцем якого і був видатний поет.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені подобається читати твори на історичну тематику. Минуле нашої країни прекрасне і героїчне, воно заслуговує на увагу. Я впевнена, людина, яка не знає минулого свого народу, не варта майбутнього.

З цікавістю я прочитала поезію Олександра Олеся «Княгиня Ольга». Я знала, що княгиня Ольга володарювала дуже мудро, зміцнювала державу. Коли деревляни убили Ігоря, її чоловіка, княгиня жорстоко помстилася. Вона зажадала від деревлян данину — пару голубів з кожної хати. Потім звеліла до ланки кожного голуба прив’язати віхтики із жаром і випустити. Птахи полетіли до хат і підпалили їх. Так легко княгиня Ольга здобула Іскоростень і прилучила землю деревлян до Київського князівства.

Із поезії Олександра Олеся я дізналася, що Ольга була простою дівчиною, яка жила в селі. Одного разу, вийшовши до річки, сіла в човен, задумалась. Згадала сон.

Дивний сон… якісь палати,

Лицар в зброї на коні…

Ліс такий страшний, таємний…

Поле… Море вдалині.

У цей час і підійшов до неї князь Ігор. Він був у простому вбранні, без оздоби і відзнак. Князю дівчина сподобалася, адже у неї «думка — сонце», «очі — сині небеса». Докладно розпитавши, хто вона, чия і звідки, князь другого дня послав сватів.

І за князя вийшла заміж

Проста дівчина з села,

І до смерті вірним другом

Князю Ігорю була.

Я ще більше захоплююсь мудрістю і розумом цієї простої дівчини, яка довгі літа князювала на Русі.



Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Галина Тимофіївна Тарасюк (26 жовтня 1948, с. Орлівка, Теплицький район, Вінницька область) — українська поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член НСПУ (1977–2009), Асоціації українських письменників (АУП), Національної спілки журналістів України.

Галина Тимофіївна Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько: Тарасюк Тимофій Омелянович — був бібліотекарем, завідувачем сільського клубу. Мати: Тарасюк Ксенія Кирилівна — колгоспниця.

Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Галина Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічної школи та літпрацівником Теплицької районної газети «Зірка» на Вінниччині.

В 1968 році через гоніння за «націоналістичні погляди» змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої громади Буковини.

2000 року переїхала в Київ до чоловіка — кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти», кореспондентом «Вечірнього Києва», редактором відділу «Літературної України», головним редактором телестудії «Наше місто» (м. Бровари). Нині працює в «Українській літературній газеті».

Багаторазово висувалася на здобуття Шевченківської премії.

У 2009 році була виключена зі Спілки письменників України через конфлікт з її керівником — Володимиром Яворівським. Галина Тарасюк публічно звинуватила голову НСПУ та його команду в «дерибані» спілчанського нерухомого майна — поліклініки, будинків творчості тощо.

На зборах Київської письменницької організації 20 жовтня 2009 року Галину Тарасюк поновили в лавах членів НСПУ, але вона відмовилася.

19 листопада 2011 року на VI з’їзді НСПУ, після переобрання керівництва спілки, Галину Тарасюк одностайно поновлено в лавах Спілки письменників та обрано головою контрольно-ревізійної комісії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олександр Олесь створив прекрасний поетичний цикл «Княжа Україна», до якого увійшли вірші «Війна з татарами», «Ярослав Осмомисл» та інші.

Доба Київської Русі— загадковий та прекрасний період нашої історії. Попри війни, які точилися на той час із хижими завойовниками, попри міжусобиці, які деколи затьмарювали мирне існування держави, цей період подарував нам розвиток писемності, прекрасні літописні твори, видатних Історичних особистостей та звитяжні перемоги над ворогом.

У вірші «Ярослав Осмомисл* Олександр Олесь зображує постать Ярослава Мудрого, названого також і Осмомислом за його непересічний розум. Саме цей князь створив першу бібліотеку, заохочував своїх підданих до навчання, та й сам був дуже ерудованою людиною. Але освіченість поєдналася у князі Ярославі із мужністю та мудрістю у боях. У вірші сказано, що Ярослав не стоїть осторонь від поля бою, а сміливо кидається у бій поруч із звичайними воїнами Він приєднав багато земель, розширивши та укріпивши свою державу.

Ми знаємо, що XIII століття було дуже складним для Київської Русі: саме тоді сталася так звана татаро-монгольська навала. Багато міст було спалено, багато людей було захоплено в полон або вбито. У поезії «Війна з татарами» Олександр Олесь розповідає про князя Василька, якого захопили в полон. Василька вели до Холмщини, розраховуючи, що люди здадуть своє місто, побачивши полоненого князя. Василька примусили наказувати людям здаватися, але він пішов на хитрість; говорячи те, що від нього вимагали, він кидав каміння, яке підбирав дорогою. Так люди зрозуміли, що потрібно боронити місто, кидаючи в татар камінням. Вороги змушені були відступити!

Історія нашої країни — загадкова, героїчна і прекрасна, хоча й непроста. Доба Київської Русі, така далека від нас, зберегла для нас постаті князів, воїнів, 

просвітників. Ці постаті назавжди залишаться в нашій пам’яті як взірці мужності, сили духу та розуму. Я вважаю, що життєвий шлях цих людей є дуже повчальним для читача будь-якого сторіччя!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Людкевич (Білоус) Марія Йосипівна народилася 7 січня 1948 р. в с. Нижня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області. Закінчила факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Працювала вчителем, журналістом, керівником обласної літстудії. Нині — редактор газети «Галицьке юнацтво». Автор збірок «Теплі гнізда», «Червнева повінь», «Продовження літа», «На Білій горі», «Старий годинникар», «Благослови, Маріє», «Коротке літо в раю», «Ностальгія за тим, що не сталося», «Спів пташки на фруктовому дереві», «Срібна тінь сосни», книжок для дітей «Джмелятко», «Левеня із міста Лева», «Домовик Без черевик», «Квіткова пані», «Несподіваний скарб», «Хто сміявся з страхопуда», «Кольорові парасольки», «Шайда-байда». Лауреат премій «Благовіст», імені М. Шашкевича, імені Лесі Українки, імені Д. Нитченка, імені О. Гаврилюка.

Поезія Марії Людкевич — це щасливе одкровення перед світом. Трепетна залюбленість у кожну мить життя, у кожне сказане слово, у кожну травинку, яка зустрічається на життєвій дорозі. Для неї існує особливий вимір — у якому світ зернятка важить так само багато, як і розмай зеленої діброви або тисячолітнього дерева. Бо доцільність світового буття, барва слів і звуків, кольорів і відтінків створюють особливу гармонію краси й досконалості.

Марія Людкевич народилася на Івано-Франківщині. Закінчила Коломийське педагогічне училище, факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Вчителювала, писала до газети «Молода Галичина». Активно працює з обдарованою молоддю. Багато літ керувала літературним об’єднанням «Гроно», понад 10 років веде літературну студію «Джерельце», з якої вийшло у світ багато талановитої молоді. Марія Людкевич — лауреат літературних премій імені Лесі Українки та Маркіяна Шашкевича, її нагороджено орденом Княгині Ольги.

Наскрізна лінія творчості письменниці — усвідомлення, що не існує чужого болю. Чуже освітлене у тривозі вікно, відсвіт чийогось стражденного серця стає символом небайдужого ставлення до світу.
Вікно в пітьмі, освітлене в тривозі
Чиєю мукою, печаллю чи вогнем?
Для мене ти, мов сонях в передгроззі,
Тремтиш-болиш під блискавки ножем.
О, не мовчи самотністю глухою,
Чуже вікно! Побудь в біді зі мною. 
У поезії Марії Людкевич нерідко органічно поєднується ліричне та епічне начало, симбіоз двох концепцій дійсності, їхня взаємодія, кожна з яких розгортається у своєму часо-просторовому вимірі. Епічне стає узагальненою міфологемою для ліричного, а ліричне випливає з природи епічного. Рельєфна випуклість фрази, несподіваність порівнянь, космогонічний образ-символ вікна як віконця Всесвіту. Людська душа — той самий Всесвіт, непізнаний і хвилюючий. Політ до пізнання людської душі — особливість творчої палітри письменниці.
Марія Людкевич дебютувала на початку 80-х збіркою «Теплі гнізда» (1981), яка свідчила про зрілість поетичного почерку поетеси. Визначальні теми її ранньої творчості — дім, родина, діти. Осягнення щастя іде від бажання бачити тих, хто поруч, щасливими.
Затихне ніч. Маленька доня спить,
Дрімає наш лелека біля хати.
Як добре світ обом нам відчувати:
І яблуко, що у траву летить,
Ріку і небо, голубі стежки,
Мелодію, тривожну і знайому,
І землю, що здригається від грому
І до людської горнеться руки. 
Щастя людського буття, здатність відчувати красу світу, щедрість дарувати добро, дякувати долі за кожен прожитий день — це світовідчуття гармонійної особистості, абсолютно самодостатньої. Врешті, це підтверджує і сама поетеса: «У цьому житті не треба дуже радіти і дуже плакати. У вмиранні є надія — відродиться щось нове. Напевно, тому люблю писати елегії, бо у них є безконечний сум, надія. І щось таке вічне. Як безконечний політ. Як безперервний процес». 
Осмислення дійсності у творчості Марії Людкевич набуває конкретно зримих рис. Вона висвічує реалії буття з несподіваного боку — і відомі речі в інтерпретації поетеси набувають свіжого, неузвичаєного трактування. Вона ставить поруч несподівані образи — дощів і левів, смутку і повені… 
Гармонія звука і пластичність образу створюють художній архетип творчого світовідчуття світу Марії Людкевич. У цьому світі добре і затишно. Тут найближчі люди, найдорожчі обличчя, добро і казка.
Казка дитинства, яка ніколи не закінчиться, якщо ти не перестанеш дивуватися красі світу і не розучишся радіти. Відлітає змій — як нереалізована мрія, як промінь сонця, як жовтогаряча веселка, як нездійснене бажання. Але що ж залишається тоді, коли благенька ниточка уже не може зв’язати нереальність? Відчуття щастя, що був цей політ, ця тонесенька ниточка казки, цей світ, який плакав і сміявся переливами сонця. Це — енергія твору, енергія життя, енергія поезії. 
Виходить з непам’яті ріка вічності, схилився над годинниковим механізмом його величність час — «мельник тривожного часу» стиха наспівує пісеньку. Новоріччя — оживає казка. На якусь мить можна припасти до шибки дитинства і впізнати лиця тих, кого, здається, бачили вчора — дівочих подруг матері, які готують святкове вбрання до свята.
З пітьми знову пам’ять висвітлює лиця…
Тітки-молодиці в світлиці матері
Все шиють і міряють —
не надивиться.
Хочуть красунями першими стати. 
Дитинство для поетеси — це своєрідний оберіг душі, це батьківське подвір’я, рідна оселя, яка завжди пам’ятає її юним дівчам, це найближчі й найдорожчі люди. 
Потреба захищати цей дім, який у творчості поетеси трансформується у символ Батьківщини, — необхідна умова збереження власної індивідуальності. Жінку змальовано Берегинею добра і світла у цьому домі. 
Творчість Марії Людкевич — розповідь про людське життя, сповнене клопотів і потрясінь; коротке, як спалах блискавки; вічне, бо непроминальна людська душа; незвідане, бо ніхто не пізнав до кінця таємницю людської суті; вишукано-шляхетне, коли зумієш дорости до себе. Це життя, огорнене крилами Ангела і молитвою Богородиці, у різнобарвності вимірів складає частинку Космічної світобудови.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище — Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку — віршовану історичну казку «Журавлі-журавлики» (1957) — із задоволенням прочитали діти й дорослі. 

Згодом побачили світ історичні поеми й легенди молодого автора — «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро». Успішно працював письменник і в галузі прози. Юних читачів полонили цікаві, гостросюжетні повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Дві перемоги», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою». Письменник став широко популярним серед своїх читачів — дітей та юнацтва. 

Творчим досягненням Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), що склали тетралогію «Таємний посол», а також романи «Князь Кий» (1982) та «Черлені щити» (1985). Вони стали набутком нашої літератури, а їх автор зайняв одне з почесних місць серед кращих сучасних романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року. 

Роман «Князь Кий», написаний до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гуннської держави Аттіли в середині V ст. її спадкоємці, ворогуючи між собою, намагалися знову підкорити східнослов’янські племена. 

Останній роман Володимира Малика «Черлені щити» присвячений також важливій сторінці нашої вітчизняної історії — походові новгород-сіверського князя Ігоря на половців — та славнозвісній поемі «Слово о полку Ігоревім». Поему не раз перекладали й переспівували. Відомо чимало поетичних творів, навіяних образами геніальної поеми. Однак досі не було широкого епічного полотна про русько-половецькі взаємини 1184 — 1185 pp. та про створення «Слова…». Після появи «Черлених щитів» ця прогалина в якійсь мірі заповнена. 

Володимир Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить ряд рецензій на твори українських прозаїків та книжка «Олесь Донченко» (1971) — про життя й творчість відомого дитячого письменника, який тривалий час жив і працював у Лубнах на Полтавщині — місті, куди 1953 року переїхав з Київщини Володимир Малик. 

Лубни, засновані князем Володимиром Святославичем у 988 році водночас з іншими «городами»-фортецями Посульської оборонної лінії, мають славну тисячолітню історію, яка позначилася на творчості Володимира Малика. Там, у 1954 році, коли урочисто відзначалося 300 річчя возз’єднання України з Росією, письменник задумав поему «Журавлі-журавлики», згодом у Лубнах він написав і наступні твори, а окремі моменти з історії міста знайшли безпосереднє відображення на сторінках романів «Фірман султана» та «Черлені щити». 

Тематика творів Володимира Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952 — 1956 pp., повість «Слід веде до моря» (1975) присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) — героїчній боротьбі молоді в роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських окупантів. Та все ж основною для письменника стала тема вітчизняної історії від сивої давнини до найновіших часів, їй він присвятив майже усі поетичні твори та романи. 

Звичайно, історичний роман вимагав значної підготовчої роботи над джерелами (документами, літописами, мемуарами сучасників, дослідженнями істориків тощо), ознайомлення з місцями, де відбувалися важливі історичні події; потрібно було продумати оригінальні сюжетні лінії, композицію, визначити героїв твору. Почалися тривалі й клопітні пошуки, роздуми. Особливо важко було знайти головного героя. Потрібен був історичний персонаж — молодий, сміливий, розумний і добре освічений козак. А серед запорожців, як зазначав І. Ю. Репін у своїх замітках, написаних під час роботи над картиною, розумних і освічених людей — тодішніх «інтелігентів» — було немало. 

Письменникові допоміг щасливий випадок. В одному з письмових історичних джерел ішлося про те, що напередодні російсько-турецької війни 1677 — 1681 років (походів османського війська на Чигирин) кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко відрядив до Туреччини козака, який добре знав турецьку мову і звичаї населення, з таємним завданням — розвідати наміри султана Магомета IV та дізнатися про його військові приготування. 

Через деякий час козак повернувся на Січ і привіз важливий документ — султанський фірман (указ), в якому говорилося про намір Порти захопити й поневолити Україну та розкривалися основні воєнно-стратегічні плани Османської імперії проти Російської держави. Іван Сірко відіслав цей документ у Москву для вжиття контрзаходів. Там він і понині зберігається в архіві колишнього Посольського приказу. 

Історичні джерела не зберегли імені розумного й сміливого козака-розвідника. Володимир Малик назвав його Арсеном Звенигорою і вивів головним героєм тетралогії, яку розпочав у 1963 році. Вагань у виборі жанру й стилю не було: якщо писати для молоді, то в історико-пригодницькому ключі, не поступаючись історизмом, життєвою правдою. 

Обшир історичного матеріалу наштовхував на створення великого епічного полотна. Так у письменника з’явився й визрів задум цієї вельми цікавої й захоплюючої тетралогії, що здобула широку популярність на Україні і перекладена російською та іноземними мовами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що відрізняє одну націю від іншої? Насамперед, мова, національний характер, звичаї. Отже, втратити мову та традиції свого народу — значить втратити себе. Це дуже важлива думка, яку, серед інших, намагався донести до нас талановитий поет Д. Павличко.

Любов до рідного слова відкрилася в юнакові ще з дитинства. За його власними спогадами, він був єдиною україномовною дитиною у класі. Народився Дмитро Павличко на Івано-Франківщині, яка до 1939 року не входила до СРСР, тож навчатися мусив польською. За спогадами митця, його вчителька була палкою польською шовіністкою і щодня примушувала хлопчика декламувати віршик «Хто ти є? Поляк малий…» і таке інше. І хлопець декламував, а потім спеціально дуже голосно розмовляв українською. Це свідчення великої сили цієї дитячої душі: адже легко вплинути на дитину, примусити її робити щось, залякати покараннями. Але навіть дитиною Дмитро Павличко не відмовлявся від своїх поглядів, не зрадив він їх і у дорослому житті:

Про це свідчить чисте та однозначне звучання його громадянської лірики. У ранній творчості поета все-таки є кілька творів, які прославляють партію… Чому? Бо перехід малої батьківщини митця до складу СРСР означав, перш за все, можливість здобути освіту за державний кошт рідною мовою! Фактично, ці твори, як і пізніші твори Павличка, були присвячені любові до рідного слова та до рідної землі.

«Від літературного твору я вимагаю громадянського звучання», — казав Д. Павличко в автобіографії. І його твори не просто «звучали», голосно лунали з палкістю щирого патріотизму, що йде від самого серця.

Д. Павличко, за спогадами сучасників, був дуже чесною людиною. Не брехав він і у творчості. Мене вразила сміливість поета, який не лише створив відомий вірш «Коли умер кривавий Торквемада», а й не побоявся його опублікувати. Крізь рядки поезії проглядають однозначні паралелі між постаттю кривавого Торквемади та постаттю Сталіна, який помер за кілька років до створення поезії.

Усю свою любов до рідної мови та засудження людей, що зреклися її, висловлює поет у творі «Ти зрікся мови рідної»:

. Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх-погорду!

Багато розмірковує поет і над долею рідної мови у важких історичних обставинах: «Бо ж до сонця я летів, рвався з польської неволі, щоб розбитися об твердь обмосковщеної долі», — пише поет у вірші «Жити на своїй землі, й мови рідної не чути…»

Почуття зв’язку зі своїм корінням, з пращурами, з власним народом було дуже важливим для поета. Д. Павличко не розумів людей, які зрікалися свого походження, якщо взагалі можна таких людей зрозуміти. Митець писав щирі і красиві громадянські поезії, у яких не було жодного звуку фальшу, тільки самі почуття, вогонь гарячого патріотичного серця. Д. Павличко не засуджує людей суворо, а пише прекрасні вірші застереження, у яких намагається донести до співвітчизників прості життєві істини:

Просяєш світлістю ума Поміж народами всіма, Та скоро згаснеш, якщо в тебе Народу рідного нема.

Інший вірш поета починається питанням: «О рідне слово, хто без тебе я?» Поет дає на це питання вичерпну відповідь, кажучи, що без рідного слова людина перетворюється на жебрака, що блукає світом, не знаходячи прихистку. Поет усвідомлює зв’язок поколінь, прагнучи, щоб він не розірвався. Звертаючись до слова, Д. Павличко закликає: «Дзвени в моїм і правнуковім домі!» Я сподіваюся, що прийдешні покоління виконають заповіт талановитого митця, а «в правнуковім домі» — я впевнений — лунатиме не лише українське слово, а й поезії Дмитра Павличка, що стали великим надбанням української літератури, а його прекрасні ліричні та палкі громадянські поезії увійшли в серця мільйонів…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Краса рідного Поділля, його пахощі й барви, а ще людська недоля і страждання ввійшли до серця Богдана Лепкого і залишилися там назавжди:

Колисав мою колиску

Крик неволеного люду

І — так в серце вколисався,

Що до смерті не забуду.

У світосприйняття Лепкого Шевченко увійшов у ранньому дитинстві. Домашній учитель Дмитро Бахталовський знайомив хлопчика з літературними творами Тараса Шевченка. Тож не випадково у творчому доробку поета з’являється цикл віршів під назвою «Шевченко». У восьми поезіях автор показав кілька моментів з життя великого Кобзаря.

Людину можна посадити за грати, знущатися з неї, проте її силу духу, вільну думку знищити не можна. Таку думку виразив Лепкий у поезії «Суд над поетом». Вірш «Умер поет» присвячений сумній події — смерті Шевченка. Але звучить він оптимістично, бо фізична смерть поета не зумовлює духовну. Поет живе у своїх творах, а його ідеї не знають часових меж і не втрачають актуальності й у наш час:

А там народ, цілий народ, як море,

Бентежиться, іде вперед, шумить…

Не вмер поет — його втомило горе,

Схилив чоло і задрімав на мить.

Богдан Лепкий возвеличив ім’я Шевченка і в прозі. Саме він став автором повної біографії Тараса Шевченка, яку написав на основі всіх доступних йому тоді друкованих матеріалів.

Особливе ставлення в Лепкого було до могили Шевченка — символу українського духу, джерела містичної сили нації. До неї, на думку митця, ведуть усі шляхи, туди постійно линуть думки українців.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : оштовхом до того, аби харківський статистик Олександр Кандиба, що пробував свої сили в українській і російській поезії одночасно, став українським поетом Олександром Олесем, послужило свято національно мислячої української інтелігенції з нагоди відкриття у Полтаві пам’ятника І. П. Котляревському на честь столітнього ювілею «Енеїди» (1898р.). А джерелом поетичного чуття — лірично-пісенна натура його народу, рідна земля, її м’яка, задумлива природа. Перший друкований вірш, датований 1903 роком:

В дитинстві ще… давно, давно колись

Я вибіг з хати в день майовий…

Шумів травою степ шовковий,

Сміявся день, пісні лились…

Весь божий світ сміявсь, радів…

Раділо сонце, ниви, луки…

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів.

Вже ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, невгамовність почуття («щастя-муки»), а також музикальність поетичного слова. Цю особливість настроєво-стильованої манери Олександра Олеся першим підмітив Іван Франко, рецензуючи збірку «З журбою радість обнялась»: «Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Недаремно М. Лисенко поклав на музику поезії «Айстри», «Гроза пройшла…зітхнули трави»; Я. Степовий — «Не беріть із зеленого лугу верби»; К. Стеценко — поезію «Сосна».

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої , і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. Безпосередні враження від «божого світу» пропускав поет через власне серце; вони проходили через його ніжно бентежну вдачу, виспівуючи емоційн-психологічний стан поетової душі.

У поетичній присвяті матері «Мой матері» він називав себе дитиною степу, що, «як море хвилювавсь», «Рідним братом вітру, простору і трав». Поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли» , тобто «ланшафтно-настроєва» лірика є провідною у творчому доробку Олександра Олеся, у її жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування вічним рухом становлять основу світосприймання Олеся його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…

Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу. Однак широких описів, розлогих картин природи поет не подає. Найчастіше він обмежується називанням окремих деталей, образів., характеристик: «Весна прийшла. Пташки дзвеніли, Квіти цвіли, річки шуміли…» Аля ця зовнішня простота вислову несла незбагненну енергію слова, відзеркалювала внутрішній стан ліричного героя:

Мої думки, як ніч чорніли,

Пожовклий лист з душі летів…

Я засинав… пташки дзвеніли.

Поезії Олександра Олеся важко цитувати, бо вони на одному подиху прочитуються від початку й до кінця; їх так само важко аналізувати, бо, як висловився М. Грушевський, «сі…образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкішого і облітають навіть під люблячою рукою». У них найяскравіше виявились оригінальність, неповторність поетичного світу Олеся, ці вірші вирізняють його як талановитого лірика з-поміж попередників і сучасників.

Прегарні за духовною наснаженістю й емоційною силою інтимні вірші Олександра Олеся прочитуються як молитовна сповідь не тільки самого автора, а й власне читача, адже йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності — кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Змальовуючи вічне, позачасове, ці вірші й самі стали поезією позачасовою — для теперишніх і прийдешніх поколінь. Саме до таких зараховуємо «Чари ночі» «Сміються, плачуть солов’ї», «Коли б я знав, що розлучусь з тобою». «Люби, люби» і безліч інших. Залежно від віку, настрою хвилюють з особливою силою то одні, то інші вірші, ці ж рядки хвилюють завжди:

Квітки любові розцвітають

Єдиний раз, єдиний раз

Вони ніколи не вмирають

І вічно жалем ранять нас…

Зламаєш їх, потопчеш в муках —

І хочеш їх навік забуть,

А кров тече і плаче в звуках

І ніжні паростки ростуть.

Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість краса почуття, а й те, що невгамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок: метафор, уособлення «уся земля тремтить в палких обіймах ночі».

Щира схвильованість, глибинність почуття й водночас краса думки і форм притаманні й патріотичній ліриці Олександра Олеся «Моя Україно прекрасна, пісень і волі сторона» — так трактує поет образ рідної землі. Тому, коли через печальні обставини втратив її, емігрувавши до чужої сторони, життя стало для нього трагедією. В вигнанні дні течуть, як сльози» і «душа ридає, як дитина» — написав поет в одному з віршів першої своєї збірки, виданої за кордоном у 1919 році.

Олександр Олесь залишається поетом життєстверджуючих настроїв і переконань. Хотілось б, щоб тим його громадянським оптимізмо перейнялося сучасне покоління поетових земляків

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна…

Цвіти і сяй, моя державна…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Лепкий Лев (псевда: Леле, Оровець, Льоньо, Швунг, Зиз та інші) народився 7 грудня 1888 р., у с. Поручин тепер Бережанського району Тернопільської області.

Навчаючись у славнозвісній Бережанській гімназії та під час університетських студій у Львові, він поринає у вир громадського і культурного життя, організовує театральні гуртки молоді, виступає з хорами в селах і містечках Галичини. Під час навчання у Краківській академії мистецтв студентські аматорські гуртки їздили з концертами та театральними виставами на Буковину, до Німеччини та Австрії. Разом з друзями Левко організував Січові організації на Бережанщині, Бориславщині.

З початком першої світової війни він стає одним з перших організаторів Легіону Українських Січових Стрільців. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Завдяки йому та його побратимам Роману Купчинському, Михайлу Гайворонському, Юрію Шкрумеляку, Антону Лотоцькому ми сьогодні маємо правдиву історію УСС — описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та вічно нев’янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Автор низки пам’ятників на могилах Січових стрільців, зокрема у Винниках на Львівщині.

Після закінчення війни Левко Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1931-1939 роках працював директором курорта «Черче» біля Рогатина, був одним з його співзасновників. З початком Другої Світової війни він назавжди прощається з рідною Україною, виїжджає спочатку до Кракова, а згодом і до Сполучених Штатів.

Після років поневірянь активно включається в українське громадське життя діаспори, відновлює видавництво «Червона Калина», друкує свої спогади, оповідання, вірші та нові пісні. Тільки з проголошенням незалежності до нас повернулись забуті імена братів Лепких. Літературна спадщина Лева Лепкого, зокрема твори стрілецького і міжвоєнного періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного архіву поета, зібрані у книзі «Лев Лепкий. Твори».

Найбільше він відомий як автор широко популярних стрілецьких пісень, зокрема «Гей, видно село», «Бо війна війною», «Колись, дівчино мила», мелодією до знаменитих «Журавлів» його старшого брата, класика української літератури Богдана Лепкого.

Помер 28 жовтня 1971 р. у місті Трентоні поблизу Нью-Йорка.