Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ось я розгорнув книгу: Олександр Олесь «Княжа Україна». Поезія «Україна в старовину».

Поринаю в давні часи, неначе в машині часу зробив переліт:

Ліс густий дрімучий, темний. Споконвічний ліс росте, Не проб’ється навіть сонце Крізь гілля його густе.

Незаймана природа, невимовна сувора краса захоплює, як ворожіння Лісовика: тут і «велетенські граби, вільхи, сосни, явори, дуби», і «крик гусей, качок і чапель, зойк чайок і журавлів», і дикі олені, і «чорні вепри», ведмеді, тури, рисі, зубри…

Яким лісовим багатством наділила наші землі природа! Вражає своєю безкінечністю і степова зона:

Степ широкий, степ безмежний, Де початок, де твій край?!

Описуючи стан природи, О. Олесь використовує порівняння, що розширюють наше сприйняття дійсності, наближають до відчуття степу як живої істоти:

В бурю він шумів, як море,

Авторські епітети, метафори, що стосуються опису природи, так близькі до вживання стосовно людини чи тварини: трави «припадають до землі» «полохливо», степ зимою «умирав», а «буйний вітер на шовкових ,струнах грав»..

А у всій цій урочистій, трохи моторошній красі, як немовля у колисці, «спочивала Україна в золотих дитячих снах».

О. Олесь пломенем слова розтопив лід мого серця, примусив широко розкрити очі і впустити вдушу вогонь любові до України.

Час повертатись: машина часу летить у XXI століття. Україно, нене рідна! Я бачив тебе дитинкою! Розквітай, прикрашайся золотоверхими соборами, підпережись синіми ріками, розпусти русі коси степів! Я так люблю і пишаюсь тобою! 

Михайло Костянтинович Зеров (Орест—псевдонім, яким підписував свої твори) народився 1901 р. у Зіньковї на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. Крім двох відомих у майбутньому поетів, у сім’ї було ще три сини (двоє стали вченими в галузі природничих наук) і три дочки. М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життяв Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Щоправда, пробував пускати у світ свої переклади. Двічі заарештований, був у таборах та на насланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі.

По війні, у січні 1946 р. в цьому місті відбулася конференція МУРу. Роки існування МУРу, його організаційна та видавнича діяльність, ідеологія та літературні дискусії, нарешті, його розкол і розпад (1949) належать до найбільш плідних, інтелектуально напружених періодів української літературної історії нашого століття. До розпаду організації призвів виступ групи Державина і Ореста («Світання») проти ідеологічної настанови Ю. Шевельова на об’єднання всіх членів МУРу навколо створення «національно-органічного» стилю української літератури.

Не менш важливим фактором було й те, що в кінці 40-х багато хто з табірних колег-літераторів і колишніх учасників МУРу роз’їхалися, попрямувавши здебільшого до США й Канади. М. Орест лишився в Німеччині, жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки зовсім малими тиражами, здебільшого на пожертви меценатів та друзів. Заробляв перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М. Зерова (брата) «Sonnetari’um» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії П. Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).

У 1963 р. М. Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.

М. Орест — автор п’яти поетичних книжок. Перша — «Луни літ» (1944) видана в «Українському видавництві» (Львів-Краків); друга — «Душа і доля» (Авгсбург, 1946); інші — «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві — у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував І. Качуровський.

Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше — прози. Серед його поетичних перекладів — чимало шедеврів. Крім того, вибір імен і творів може служити ключем до розуміння оригінальної спадщини самого поета. Переклади М. Ореста не були холодно-об’єктивним відтворенням оригіналу, а за повної точності становили акт творчості, який збагачував українське мистецтво слова, розкривав його мовні, інтелектуальні та естетичні можливості.

Навіть побіжно переглянувши п’ять поетичних книжок М. Ореста, можна помітити безперечну єдність стилю і естетики. А за стилем побачити обриси раціонально побудованого інтелектуального світу. Не випадково автор так ретельно укладав свої збірки не за хронологічним, а логічним порядком.

Дві перші — «Луни літ» та «Душа і доля» — складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б означити заголовком першого циклу —«Anima Errans»,— світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе — реалії його творів. Майже жодних історичних паралелей. Здається, поет перебуває у самодостатньому світі своєї душі. А вона з відомих тільки їй причин така самотня й нещасна. Поетичний зір бачить довкола себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами— 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагнути, чому поет помічає тільки «голе і пустельне поле», чому думає, що «владарем світу є зло», чому говорить:

Прийдешнє— пуща, в пітьмі вся німа;

Стежки слова, та слів у ній нема.

Ти йдеш: навколо тьма і тьма.

Одне ти знаєш: тиха і смутна

Тебе по той бік пущі жде труна.

Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М. Ореста. Досить швидко з’ясовується, що це улюблений образ поета. Орест любить і вміє описувати ліс, передавати його кольори і звуки, його мальовничість. Нарешті, настрій поета — у стані спокійної радості споглядання живої природи. Голос природи звучить хорально, це -— поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Замість «білини й холоду» з’являється голубе і зелене, замість зими — літо. Якщо в інших віршах йшлося про смерть, то тут — про красу, воскресіння і безсмертя. Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку.

«О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» — закликає М. Орест, і поступово з’ясовується, що для нього ліс — не просто частка природи, а знак цілком послідовної та всеохопної філософії, яку поет розкриває перед читачами-не-офітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував її аж до смерті.

«Душі дерев близька душа моя…»,— пише М. Орест, сприймаючи і малюючи ліс як божественну, одухотворену субстанцію. Ліс — це свобода, дух, вічність. Це — навіть любов («Любові геній Живе в деревах…»). Це, звичайно, найбільший і найвеличніший храм.

Ще Ф. Шіллер писав, що в «сентиментальній поезії» природа тільки привід для зізнання, мова ж про душу поета. Малася на увазі не просто природа, а весь реальний світ, а під сентиментальною поезією розумілася загалом лірика новітнього часу.

Вкрай заманливо поряд з Георге й Рільке назвати М. Ореста одним із пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі представляють «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм М. Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, але без тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, що у «класичному», автентичному символізмі.

«Той світ, який. М. Орест-поет ревно боронив, як святиню, мав назву неокласицизму. На еміграції він уважав себе продовжувачем справи «неокласиків» і дуже багато зробив для збереження й популяризації їхньої спадщини»,— писав І. Кошелівець у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні». Однак лінію спадкоємності «неокласики — Орест» можна сприймати в досить широкому охопленні тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в М. Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об’єктивним і суб’єктивним, міжвічністю істини і поривом душі, між спокоєм і рухом, між класичним і символічним. Звичайно, він був майстром, віртуозом класичних форм, умів бути стримано-холодним у почуттях і статично-пластичним в описах, правда, на відміну від Леконта де Ліля чи Миколи Зерова, не захоплювався античністю і не опрацьовував її алегорій. Як належиться класицистові, він прагнув осягати і втілювати вічну, трансцендентну суть світу. До постійного поглиблення та різночитання надавався той же його улюблений образ-символ лісу. Навіть батьківщина бачиться здалеку в одному ностальгічному спогаді про рідні ліси, де колись відбувалося становлення поета:

Ліси прилеглі (вівтарі шумливі Нерукотворної краси) науку Душі моєї гідно довершили…

Душа колись втратить тілесну оболонку, але й попіл він хотів би бачити розвіяним саме над рідними лісами навколо міста молодості та берегах вічної ріки.

Центральним для поета є, на думку Державина, мотив Грааля, за яким — «ідея обраності й осяяння». Цей мотив близький Томасу Стернзу Еліоту і його трагічним пошукам ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається М. Орестові наївно простою:

Оподаль від людей, злочинства і пороку Плекай душевний мир і тишину глибоку — І чисті помисли, посталі в тишині, Надійно проростуть у нетутешні дні.

Для Еліота, автора «Безплідної землі», герой якої так само шукає священний Грааль, а знаходить лише уламки цивілізації і культури, і навіть для Еліота періоду врівноважених «Чотирьох квартетів» «чистих помислів» надто мало. Незважаючи на свій особистий печальний досвід, М. Орест все ж оптиміст у тому сенсі, що значно більше за нього вірить у несхитну цілісність духу. Він оптиміст тому, що задовольняється безсмертям душі й природи, яка бачиться йому «лісом вічності», куди білим голубом по смерті тіла полетить його дух. Однак апокаліптичні видіння модерністичної літератури і сучасної доби торкають М. Ореста, його душу мучать і терзають темні примари, виривається з серця поета похмуре «Загине світ!», а, полемізуючи з Федором Тютчевим («Счастлив, кто посетил сей мир В его минуты роковые»), він пише у вірші «2 жовтня 1943 p.»:

Нещасний той, хто світ земний одвідав В його фатальні, демонічні дні.

Та все ж естетично і навіть світоглядно епоха найближчих і найталановитіших сучасників — Еліота і Павнда (Еліот помер в 1965, а Павнд — в 1973) — не його епоха, Орест живе десь ближче до Вільяма Балтера Єйтса, у хронологічно паралельному, але іншому світі.

Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам’яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.

У вірші «Душа і доля» М. Орест написав:

Порив, що ним живе душа моя,

В слова магічні замикаю я…

Тут і кредо емоційного самообмеження, І характеристика інструменту — «магія слова». Про це натяк кількома рядками далі — «слова магічні» мають відобразити духовне —«ліс вічності».

Якщо раніше ця тема у М. Ореста звучала принагідно, то центральним циклом збірки «Держава слова» є Ars poetica — здебільшого полеміка з естетичними засадами Є. Маланюка (та іншими, хто такі ж принципи сповідував). У відповідь на його вірш з тією ж назвою Маланюк проголошував:

То не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!..

Поет — механік людських мас…

М. Орест саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну

засаду:

Отже, спитати я важуся; як поза злом і добром ви

Хочете вежі звести і розгорнути свій чин?

В сферу, овіяну чим, пориває мотор ваш невпинний?

Води які, о скажіть, вашу турбіну женуть?

Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквапливі гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути співцем, її слід пізнати. М. Орест обстоює висоту лексики поезії взагалі і власної мови зокрема: «Мислі й чуття небуденні створили для себе на вираз Теж небуденні слова», суворість, «строгість ліній». (Йому близька думка Миколи Зерова: «Класична пластика і контур строгий, І логіки залізна течія…»). Нарешті, М. Орест наголошує: «…чинити Образам, як і словам, строгий належить добір».

У творі-маніфесті «Поетична мова» митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела:

Але з народних пісень форм і окрас не вживай.

Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики:

Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю

Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного. М. Орест має на увазі іншу формулу національного:

Національне — це значить велике, духово достойне…

Естетичне кредо поета передбачає певну ієрархію. «Магічне слово» містить одночасно красу, мораль, нарешті істину. («Все, де високий артизм, Є і значливість ідеї»)

М. Орест належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що слово покликане нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею:

«Є мислі ароматні наче квіти,—

І аромати Є ментальні…»

Такою живою і пластичною йому бачиться поетична ідея.

Ще один постулат, священний для М. Ореста: поезія є тайнопис. Якщо «держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить утому, що сам світ є загадкою.

Дивною в цій нестандартній для української літератури естетичній концепції може видатися ідея про існування надчасових, надісторичних істин мистецтва:

Співіснування мистецтва з добою є річ безсумнівна.

Але залежність пряму око не знайде тонке.

Але що пишеш ти в першім столітті чи то у двадцятім,

В суті і з себе само важить найменше, повір!

Не випадково весь цикл за розміром гекзаметричний і завершується зверненням до Орфея й уславленням магії слова.

Теорії поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. М. Орест може бути різним — символістично-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю власних стильових засобів.

М. Орест, як і Бодлер, зробив поетом себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. І формою, і змістом. Він заперечував спонтанність. Спочатку народжувалась ідея, потім робота над формою давала бажаний результат. Він запозичував форму з різних поетичних культур — античної, романської, германської, східної, але його алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно. У запровадженні орієнтальних форм до національної поезії він перший, його александрійський вірш звучить не гірше за бодлерівський, гекзаметри й пентаметри поважні, але не важкі.

У «Державі слова» несподівано знаходимо декілька ніжних і зовсім простих віршів про любов, про яку в попередніх двох книжках поет писав цілком абстрактно. Отже, так і не вдалося стримати свої пориви душі. Він склав старі та нові інтимні ліричні поезії в книжку. Це здебільшого виявилася песимістична, меланхолійна лірика нових відчуттів поета. Ностальгія, самотність, бездомність, спогади про втрачене і минуле, «постаріле серце», останнє тепло, втома, «кінець доріг», плин часу і років — ось про що думає і пише в той час М. Орест. З’являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.

Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну. На фоні екзистенціальної лірики «лісу» зовсім мало. І про слова вже все сказано. Але дотепер мучать спогади минулого — тюремні спогади. З них виростають різноманітні химери безсоння, як от «Гість». Із філософських страхів на першому місці — «жах тілесності» і «жах досконалості». Світ віри все більше перетворюється на світ сумнівів.

Поезія М. Ореста з її європейською, універсальною семантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст. Вона належить до тих явищ, котрі виходять за рамки тільки локально-національних культурних процесів і є частиною світового літературного руху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поет широкого тематичного діапазону, Дмитро Павличко створив багато ліричних віршів, які відзначаються свіжістю, образністю, яскравою поетичною мовою. Але особливу увагу привертають вірші поета, присвячені рідній мові. Роздуми поета про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому лягли в основу багатьох його поезій.

Проблема розвитку української мови, національної культури була для нього важливою й досить болючою: він навчався у польській школі, де його рідна українська мова була суворо заборонена (місцевість, де жив майбутній поет, належала тоді Польщі) і «за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені», — писав Дмитро Павличко в одному із своїх віршів. Не набагато краще було і в часи адміністративно-командної системи, коли було проголошено ідею злиття націй. Внаслідок слухняного здійснення цих установок роль і значення української мови катастрофічно падали, сфера її вживання постійно звужувалася. Закривалися школи з українською мовою навчання, її було практично витіснено з галузі науки і техніки, вищих і середніх учбових закладів, державних установ, вона майже перестала звучати в містах. Українці за походженням почали соромитися спілкуватися рідною мовою, заміняли її російською. Посилилися вияви національного нігілізму. І багато хто з українців, будучи лакеями за натурою, відмовлявся від рідної мови, батьківського коріння. Шукаючи теплого місця, легкого хліба на російських чи західних задвірках, вони зраджують і рідну мову, і рідну матір. Це манкурти. Будучи справжнім патріотом своєї країни, Павличко не міг спокійно спостерігати такі явища. Це їм, манкуртам, поет гнівно кидає в обличчя слова:

Ти зрікся мови рідної, нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх — погорду!

Саме так у вірші «Ти зрікся мови рідної…» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбаченком, перевертнем. Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого у справах філологічних», у якому поет теж говорить про негідника-ледаря, що «рідне поле в будяччі кинув, що рідне слово в собі загасив, неначе ватру». Але ж як можна забути рідну матір, яка виростила тебе, викохала, поставила на ноги? Чи можна поважати таку людину, взагалі вважати її людиною? Цю ж тему порушує Д. Павличко у циклі віршів, створених значно пізніше — «Вірші з Монголії». У поезії «Між горами в долинах — білі юрти…» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони трепетно шанують і бережуть. Навіть якщо б сам їхній Бог — усевладний Будда — запропонував їм віддати Європу й Азію за рідну мову, вони б відмовилися від такої пропозиції, бо мова для них — найцінніше і найсвятіше багатство.

То — наше слово, то — щоденне чудо,

То — сонця зір крізь каменя більмо,

То — дух народу — о всесильний Буддо! —

Все в нас бери, лиш мови не дамо.

Бо справді, якщо зникне мова, — зникне й народ. Це дуже добре розуміють монголи, яким поет протиставляє своїх земляків, гнівно кидаючи їм докір:

Нагі внучата княжої землі,

Все віддали — і рідну мову й школи

За знак манкурта на низькім чолі.

А ось вірш «Якби я втратив очі, Україно», у якому поет зазначає, що втративши зір, він ще зможе жити на світі, хоч і як би це було страшно, а втрата слуху означає для поета втрату життя, бо не буде можливості чути звуки рідної мови, ніжний спів солов’я, гучної трембіти, тривожного шуму стрімкого Черемошу — мови рідної неньки-землі. «Не чути материнської мови — ото була б загибель — смерть моя», — пише поет.

Мова — це духовна коштовність, всякий народ звеличує себе, виявляє світові національні набутки свого серця, своєї мудрості, передає із покоління в покоління свій досвід, культуру, традиції. Вона робить народ народом, веде нас на вершину знань, відчиняє двері до духовної скарбниці людства. Це духовний заповіт, який

… у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі,

Що гинули за неї на вогні, —

пише поет у своєму вірші «О рідне слово, хто без тебе я».

Поет-патріот, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, національної гідності, Д. Павличко вчить нас любити рідну мову, шанувати й розвивати її, боротися за неї, бо в ній — наша велич, наше безсмертя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Двадцяті — тридцяті роки минулого століття завдяки входженню Закарпаття у Чехословаччину, котра на той час саме славилася демократією, стали в культурному житті краю часом небувалого культурного прориву. На Закарпатті з’являються, зокрема, письменники, що пишуть живою народною мовою — їхні твори досі не втратили своєї вартості. Назвемо їхні імена-Василя Ґренжі-Донського, Зореслава, Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Юлія Боршоша-Кумятського, Федора Потушняка — вони досі становлять золотий фонд нашої літератури. Багато письменників, що творили обличчя літератури інших країн, також саме тоді відкрили для себе загадковий край Закарпаття. Але найбільше творів, що прозвучали на весь цивілізований світ, створили чеські письменники. Досі не втратили читача твори на закарпатську тематику Карла Чапека, Владислава Ванчури, Станіслава Кости Неймана, Ярослава Затлоукала. Але першим серед них був і залишається Іван Ольбрахт. У Колочаві на Міжгірщині, де письменник тривалий час жив, збираючи матеріали до роману «Микола Шугай, розбійник», ще живуть люди, які його пам’ятають. 
Уперше Іван Ольбрахт приїхав до Колочави у 1931 р., коли минуло всього-навсього десять років після смерті розбійника Миколи Сюгая, що в романі стане Миколою Шугаєм. На той час Іван Ольбрахт був уже відомим письменником і громадським діячем. 
Народився Каміл Земан (справжнє ім’я та прізвище письменника) 6 січня 1882 р. в Семілах — промисловому районі Підкроношшя у Північній Чехії. Батько його був письменником демократичних поглядів, увійшов у літературу під псевдонімом Антал Сташек. Закінчивши гімназію в Карловому Дворі та юридичний факультет університету в Празі, Каміл Земан спочатку працює в чеській газеті «Дєяніцкі лісти» у Відні, о згодом у соціал-демократичній газеті в Празі «Право люду». Після того, як побував у Москві делегатом ще неіснуючої Компартії Чехословаччини на ІІ-му конгресі ІН-го Інтернаціоналізму (1920р.), стає одним із організаторів компартії та редактором її газети «Руде право». В 1924 р. за прокомуністичну промову на мітингу в Сілезькій Остраві на два місяці потрапив за грати. В 1928 р. його вдруге арештували, на цей раз як редактора за публікацію в газеті статті Володимира Леніна «Поради стороннього». Серед книжок його нарисів та репортажів — тритомник «Картини сучасної Росії» (1920 р.), де він захищає країну Жовтня від так званих наклепів. Претендуючи на славу чеського пролетарського «буревісника», створює в 1928 р. революційно-історичний роман «Анна-пролетарка». Але світову славу Іванові Ольбрахту приносить саме роман «Микола Шугай, розбійник» (1933 р.), створений на закарпатській, тоді підкарпаторуській, життєвій і фольклорній основі. 
Ще в 1923 р. постать Сюгая (Шугая) спробував романізувати угорський письменник Белла Ілеш, теж комуніст, але йому так і не вдалося знайти щасливу точку взаємоперєтину життєвої і художньої правди. Іван Ольбрахт, глибоко пройнявшись долею Верховини, що й на очах вимирала, не піддався дешевій звабі революційної романтики. Сама душа народу, що виявлялася в легенді, переказі, пісні, вхопила письменника в свою не заполітизовану стихію і наштовхнула на створення образу, що розсуває свої часові рамки. Микола Шугай Ольбрахта, попри певну романтизованість, водночас суворо реалістичний у своїй приреченій, але від того не безглуздій непокорі. 
До слова: я виріс у краях, де діяв герой Ольбрахтового твору, і в найменших подробицях із життя Верховини не знайшов ані перегину, ані фальші. Можна тільки подивуватися талантові чеського письменника, що настільки зумів проникнути в глибини нових для нього стихійних народних нуртувань. 
Роман швидко був підхоплений громадською хвилею І піднесений на гребінь слави. Навіть державною премією відзначений. Однак і протидія офіційних кіл була відповідною: як же так, розбійника возведено в народні герої, а чиновні благодійники краю виглядають нікчемами. Найазартніші «полемісти» вимагали вилучення роману зі шкільних бібліотек, заборони українського перекладу, що з’явився у Львові 1934 р. 
Того ж 1934 р. в Празі відбулася прем’єра художнього фільму режисера Владислава Вайчури «Марійка-невірниця» за сценарієм Івана Ольбрахта та Карела Нови. Сюжетною основою фільму стало однойменне оповідання Ольбрахта. Фільм знімали в Колочаві, і в ньому блискуче замінили професійних акторів самі колочавці. Хто бачив і побачить фільм, згодиться зі мною, що він справжнє досягнення кіномистецтва, яке чомусь широкій аудиторії так і не доступне, хоч сам фільм на Закарпатті є. 
Чеський літературознавець Рудольф Гавел писав, що Іван Ольбрахт «сказав чеському читачеві про Закарпаття більше, ніж усі державницькі газети й журнали за попередні понад десять років…» 
Гавел говорив про публіцистику Ольбрахта. Справді його книги «Земля без імені»( 1932), «Гори і століття» (1937) — то безпощадні в своїй правді документи з життя Закарпаття, які нині варто прочитати б горластим діячам, що подібну демократію насаджують горам тепер. Демократія, насаджена зверху, — тільки хитра форма визиску. В цьому переконуємося щодня. 
У Радянському Союзі цінували Ольбрахта, в тому числі й за книги про Закарпаття, адже вони розвінчували «буржуазний рай», як тоді висловлювалися наші ідеологи. 
Та в 1973 р, вперше вийшла у «Карпатах» перекладі Семена Панька під назвою «Сумні очі Ганни Караджичевої» книжка Ольбрахта «Голет у долині». Для нас, видавців, то було несподіванкою, але саме видання мало не пустили під ніж. Вичитали таке, що перекидалося з масариківських часів на компартійні… 
Навіть сьогодні, коли читачів, у силу відомих причин, дуже й дуже поменшало, роман Івана Ольбрахта «Микола Шугай, розбійник» прочитає кожен закарпатець, котрий взагалі щось читає. 
Іван Ольбрахт став і сам героєм роману. В 1982 р. вперше побачив світ, а в 2001 р. перевиданий роман Івана Долгоша «Колочава», де постать великого чеського друга Закарпаття оживає для небайдужих до свого минулого. А в Колочаві є музей Івана Ольбрахта, є пам’ятник роботи скульптора з Міжгірщини Михайла Беленя. Бюст Івана Ольбрахта в Ужгороді можуть побачити в літературному музеї Закарпатської організації Спілки письменників України. 
Помер Іван Ольбрахт у Празі 30 грудня 1952 року.

О слово! будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися. Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.

О. Олесь

Повертаються до нашої рідної землі, до нашого народу забуті імена. Чим завинили вони, визнані майстри слова, перед своїм народом? Переконані: нічим, народ їх не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати їх сталінізм, відлучаючи їхню творчість від історії української літератури, але дзвони пам’яті стоголосі, вони щедро викресують імена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер’ян Поліщук, Григорій Косинка, Олександр Олесь…

О. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932—1933 років, жахів сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині:

Чужина — могила, чужина — труна, Душа на чужині, як чайка сумна, — Літає і квилить в сльозах без гнізда: Навік його змила бурхлива вода.

Так писав поет, якого ще знали в Україні в перші пореволюційні роки, якого захоплено читали, адже вірші були мелодійними, народнопоетичними. Митець зумів з особливою експресивною напругою переплавити народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і емоційно сильно вилити це в безсмертних поетичних рядках своїх поезій. Він, знаходячись за межами рідної України, переживав і світлі надії рідного народу на визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакував у своїх поезіях загиблих та загорявся новим, зігрітим революційними загравами гнівом проти насильства і зла:

Ми не зложимо зброї своєї… Дужі в нас і бажання, і гнів, Ми здобудемо землю і волю. І загоїмо рани віків.

Високопатріотичне слово поета порівнюють із Шевченковим: у Шевченка поезії високохудожні, закличні, вогненні, такі ж риси мали і поезії О. Олеся, який талант свій присвятив революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові. Він вболіває щиро, глибоко, співчуває голодним, знедоленим:

Вони — обідрані, розбуті,

Сліпі, голодні і німі,

В кайдани, в сталь міцну закуті,

В кривавих ранах і ярмі, —

Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби!

Схвалювали всіх і вітали збірки поезій «З журбою радість обнялися», а потім іще декілька збірок, але вже шостої книги поезій О. Олеся читач не отримав, хоча і називав М. Грушевський О. Олеся «Найбільшим з нині живущих поетів на Україні».

В душі у поета гули буревії розчарувань, нерівноваги, незгоди, але ж він був переконаний:

Хто я? Я козак —

З вільним духом, з ніжним серцем,

З іскрами в очах.

Скільки громадської мужності і відвертості треба було мати, щоб затаврувати емігрантів, які не зуміли по-справжньому сміливо боротися за щасливе майбутнє свого народу:

Вони зійшлися, неборать,

В ім’я найвищої мсти,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

О. Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крок, хоча б перед своєю совістю, то впадає у відчай:

О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнанні в холодних світах, Ми своєї землі не побачимо… Тільки, може, у мріях, у снах.

Неодноразово поет поривався на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод 33 року, знав, що один за одним зникали у безвісті письменники, а роки Великої Вітчизняної переживав особливо боляче — сам хворів, приголомшений був смертю свого сина О. Ольжича у концтаборі Заксенхаузен. Із глибини душі рвалися слова:

О принесіть як не надію.

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

Ї так застигну, так зомлію…

Вдячні нащадки — письменники, поети, літературознавці повертають поета О. Олеся і його класичні шедеври на Батьківщину, до рідного народу. 1 ми віримо, що доля тв

Олекса Стороженко народився 1805 року в селищі Лисогорах на Чернігівщині в родині офіцера, нащадка давнього козацького роду. Потім він навчався в губернській гімназії міста Харкова. Олекса також служив у війську, брав участь у російсько-турецькій війні. Після відставки він став чиновником. 

Спочатку Олекса писав російською мовою, зокрема це роман «Брати-близнята» і різні оповідання. Друкував він твори у журналі «Основа». Окреме місце в доробку українською мовою займають його гумористичні оповідання «Скарб», «Вуси», «Голка», «Закоханий чорт». 

Твори Стороженка засновані на використанні українського фольклору, демонології. Фантастичні елементи в них поєднуються із зображенням селянського побуту, народних звичаїв. Присутній в оповіданнях образ оповідача, що робить морально-етичні акценти в зображуваних ситуаціях, спонукає читача до роздумів і оцінок. 

Є такий відомий вислів: «хочеш бути щасливим — будь!». 

Що ж таке щастя? Щось матеріальне чи навпаки, ефірне та гнучке, незвичайне і повсякденне водночас? Для багатьох щастя — це мрія, що не має форми та матерії. 

А мрії іноді бувають настільки вибагливими, що стають божевільними. Та якими б оригінальними не були б людські думки, зрештою всі бажають бути щасливими. Не завжди успіх — це щось конкретне. І коли мрія отримує форму, то іноді виявляється зовсім не тим, що людина намагається уявити. 

Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою «Скарб». Вони вважали щасливою людину, яка все своє життя лежала на печі і лише відкривала рота, як те голодне новонароджене пташеня, щоб поїсти. Хибну думку породила заздрість, а заздрість, як відомо, присипляє здоровий глузд. Фортуна не посміхається тим, хто не докладає зусиль, щоб бути щасливим. Існує ж багато людей, що понад усе прагнуть виграти в лотерею. Але жага легких грошей вбиває в них бажання працювати і самовдосконалюватися. 

А між тим, не треба вважати щасливим того, хто залежить від випадкового щастя. Така залежність, мабуть, була і в Павлуся. А якщо б він не знайшов такої дружини, яка б не тільки кохала його як свого чоловіка, а й була йому матір’ю; якщо б золоті монети не сипалися на нього просто з неба; якщо… Тоді Павлуся навряд чи вважали б щасливим, яким він, власне кажучи, і не був. 

Уявіть собі на хвилину, що у вас немає друзів, з якими можна було б про щось безтурботно потеревенити; вам навіть нічого згадати, бо ви не висовували носа далі своєї хатини; про те, як виглядають рослини і тварини, дізнаєтесь лише з розповідей… Стає сумно? Мені також. Тому врешті-решт спадає на думку, що заможність і все інше, що її стосується — це всього-на-всього бонус. Щоб не виникало найсумніших думок від безнадії. Можливо, образ Павлуся якраз є прикладом найнещаснішої людини… 

А може, він цінував, що має, і тому фортуна була уважною до нього? Є люди, які працюють ледь не цілодобово, недосипають і недоїдають, але вважають себе щасливими, тому що Бог подарував їм кусень хліба. А інші, котрі незадоволені своєю долею, звинувачують у своїх проблемах курс долара, погоду і пасажирів тролейбуса, скаржаться на державне правління і низьку заробітну платню. Таким людям складно жити в цьому світі… 

Хлопець дивується, чому його дівчина зраділа настільки, що їй бракує слів. А він лише приніс їй оберемок кульбабок. «Це ж не троянди», — подумає він і додасть: «Ох, ця жіноча логіка!» 

Але що цікаво, цей же хлопець, як і кожен з нас, не дасть однозначної відповіді на питання: «Що може зробити тебе щасливим?» Одразу в уяві виникають образи: гроші, гроші, ще раз гроші, жінка-красуня і чарівні діти, янголятка з наївними оченятами та рогаткою в руці. 

Або… Або він зрозуміє, що йому для щастя потрібна лише його дівчина із сонячними квітами на долонях. У цьому разі парубок ще не безнадійний. 

Ми теж вже потім згадуємо про моральні цінності, про радість, турботу, любов… Про всі ті речі, що запалюють вогник в наших очах, дарують спокій нашому серцю. А між іншим, ви помічали, що щастя приходить лише до щасливих людей? 

Щастя, мабуть, вимірюється тими моментами, коли на душі так хороше, що виростають крила. Ми самі є його творцями. І людині для цього творіння вже дали фарби і полотно. Потрібно лише змахнути пензлем і відтворити свою мрію. І зовсім не важливо, що ви добре малюєте лише хатинку або квіточки. 

Бо якщо хочеш бути щасливим, ти просто можеш ним бути. Тобі ніхто не заважатиме, окрім тебе самого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Степан Григорович Пушин народився 26 січня 1944 року в с. Вікторові Галицького району Івано-Франківської області в селянській родині. Хліборобська сім’я рано втратила батька-годувальника. Малому Степанкові було всього 13 років, коли разом із молодшими сестрами й братом він залишився напівсиротою. Вже тоді глибоко запали в душу хлопчини материнські тужливі пісні, які старанно запам’ятовував і записував. Середню освіту здобув у Вікторовській, Комарівській та Косівській середніх школах, спеціальну — в Тлумацькому сільськогосподарському технікумі та Літературному інституті в Москві.

Трудову й творчу діяльність почав з п’ятнадцяти років. Працював рахівником і плановиком — економістом в колгоспах Косівського та Верховинського районів Івано-Франківської області. Служив у армії, потім працював кореспондентом в обласній газеті, був головою клубу творчої інтелігенції, керівником літстудії, асистентом, старшим викладачем, доцентом Київського та Прикарпатського університетів. Нині є професором кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.

Степан Пушик обирався народним депутатом України (1940-1994 рр.). У Верховній Ралі був членом Комісії культури й духовного відродження, а також — головою підкомісії парламенту.

Степан Пушик — член Національної спілки письменників України, українського ПЕН-клубу, Ради Спілки письменників, Президії Фонду культури, Міжнародної асоціації україністів, НТШ, Головної Ради Всеукраїнського Товариства пам’яток історії та культури. Був головою оргкомітету по створенню обласного Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, яке очолював. Член редколегії часописів «Дзвін», «Березіль», лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, а також премій імені Павла Чубинського, Памви Беринди, Василя Стефаника, Олександра Копиленка, Мирослава Ірчана, міста Галича, міжнародної премії фонду імені Воляників-Швабінських при фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, премій журналів «Україна», «Жінка», «Березіль», багатьох літературних конкурсів.

Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, медалями, занесений до «Золотої Книги України — 2000». За вагомий внесок у розвиток української науки та культури нагороджений Дипломом Міжнародного відкритого Рейтингу «Золота фортуна».

Степан Пушик є автором поетичних збірок «Молоді громи», «Золотий Тік», «Писаний камінь», «Задума гір», «Голивиця», «Луни», «Галич», «Заплаканий промінь», книжки вибраних віршів, поем і пісень «Храмолом». Для дітей випустив збірки «Маленьке шпаченя», «Золотий човник».

Десятки ліричних творів Степана Пушика стали піснями, їх поклали на музику композитори А. Кос-Анатольськнй, В. Івасюк, О. Білаш, А. Пашкевич, Б. Шиптур, Б. Юрків, Б. Буєвський та інші. Окремим виданням вийшла збірка пісень, буклети «Співають гори», «Любисток», «Над горою місяць повен», «Козак гуляє», аудіо- і грамзаписи.

Степан Пушик також є автором романів, повістей, оповідань, нарисів, есе, літературознавчих розвідок, розвідок з міфології, фольклористики, історії, краєзнавства. Окремими книжками побачили світ «Страж-гора», «Галицька брама», «Ключ-зілля», «Перо Золотого птаха», «Дараби пливуть у легенду», «Землі нев’януча краса. Івано-Франківщина». Цей перелік буде не повний, якщо не додати збірок зібраних і упорядкованих казок, легенд, переказів, приповідок, тостів, а саме: «Казки Підгір’я», «Золота вежа», «Срібні воли», «Українські тости» та багатьох книжок виданих у співавторстві.

У співавторстві з В. Смоляком С. Пушик створив п’єсу за новелами Василя Стефаника «Земле моя», яка з успіхом йшла на сцені Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка та нову редакцію п’єси «Заплакані вікна» до 125-річчя письменника, прем’єра якої відбулася 4 травня 1996 року.

Цінним здобутком митця, як також перекладача є його переклад, реконструкція та розшифрування багатьох темних місць «Слова о полку Ігоревім». Стаття про Степана Пушика та посилання на наукові дослідження ввійшли до п’ятитомної «Енциклопедії Слова о полку…», виданої в Санкт-Петербурзі 1995 року за редакцією Д. Лихачова.

Твори Степана Пушика перекладені російською, китайською, румунською, молдавською, білоруською, литовською, киргизькою, башкирською, словацькою, непальською та іншими мовами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Тимофійович Пустовий народився у 1952 році в селі Тополівка Віньковецького району Хмельницької області.

Освіту здобував у Київській студії естрадно-циркового мистецтва, згодом закінчив Київський державний інститут культури ім. О.Є.Корнійчука.

Понад двадцять завідує музичною частиною Хмельницького обласного академічного лялькового театру. Відомий на Поділлі і в Україні як композитор, аранжувальник пісень, автор текстів та музики пісень, аранжувальник, гуморист. Його талант шліфували роки, творчі зустрічі, гастролі. До нього тягнулися музиканти, співаки, композитори. Як початківці, так і знані виконавці. Адже в свій час Іван Пустовий став першовідкривачем Олександра Пономарьова і Марини Одольської, Юрка Юрченка і Броніслави Солтисик, Наталі Валевської і Івана Березовського та багатьох-багатьох інших виконавців, про яких українському слухачеві пояснювати не доводиться.

Його музика звучить більш як у сорока виставах, що йдуть у лялькових театрах Хмельницького, Києва, Вінниці, Львова, Сімферополя, Полтави, Рівного, Луцька та інших міст України. Ці вистави отримали високі нагороди та відзнаки на Всеукраїнських та міжнародних фестивалях. 

А музика до першої на Україні лялькової поп-опери «Пан Коцький» увійшла до каталогу українських опер.

Написав музику та зробив обробки більше п’ятисот пісень на вірші українських поетів, та на власні тексти. Виконавці багатьох з них – народні та заслужені артисти України, а також юні співаки, підростаючі таланти. Скажімо, молода співачка Інна Олійник із піснею «Вітер» (автор Іван Пустовий) стала лауреатом «Червоної рути», а діставши перемогу у проекті «Шанс», зачаровувала нею вимогливе журі Голівуду (США).

Обіймаючи посаду керівника оркестру Народного самодіяльного ансамблю «Юність Поділля», писав оркестровки музики до танців, аранжування народних та авторських пісень, у оркестрі грав на багатьох народних інструментах, брав участь у мистецьких фестивалях, що проходили у Польщі, Голландії, Франціїї, Бельгіїї, Греціії, Румунії, Німеччини та інших країнах Європи, де завойовував призові місця.

Як поет-гуморист Пустовий часто бере участь у культурно-освітніх заходах, друкується в колективних збірках.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Велика Вітчизняна війна – це дуже страшні слова. Та й взагалі війна несе з собою лише горе та страждання.Кров, біль, втрати близьких людей випадають не тільки на чоловіків, які із зброєю в руках захищають рідну землю, воюючи на фронті , але й на долю жінок, дітей і старих людей, які залишаються в тилу чи опиняються в окупації.Але частіш усього ми можемо дізнатися про ці події лише завдяки спогадам наших співвітчизників і забуваємо про те, що з іншого боку фронту теж знаходилися добрі, чуйні і працьовиті люди, вони теж потерпали з голоду, втрачали свої сили, без відпочинку працюючи на політиків, будучи жертвами їх амбіцій и прагнень до перерозподілу світу. Саме про це і йде мова в оповіданні Любові Пономаренко «Гер переможений».В цьому творі розповідається про те, як після Великої Вітчизняної війни полонені німецькі солдати відбудовували невеличке українське містечко. Незважаючи на всі жахи, які довелося перенести місцевим мешканцям за роки війни, вони не мають ненависті до полонених.Вони навіть співчувають їм, жителям містечка скоріше жаль цих німців, і тому вони намагаються хто чим допомогти полоненим. Українці дають їм одяг і їжу, хоча й самі ще голодують. Тільки діти подекуди вороже ставляться до незваних чужинців.Але, незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бо бачать в них своїх дітей, які залишилися на їхній батьківщині. Своїм доброзичливими ставленням до жорстоких дітей із групи полонених виділяється хворий на сухоти и завжди брудний німець за ім’ям Фрідріх.Він постійно намагається розважити дітлахів, співає їм пісні, робить для них прикраси із кусочків цегли і по-усякому їх пестить.Так, гер Фрідріх переможений, але, дякувати Богу, він живий, він, незважаючи на своє становище, не втратив снаги до життя, на втратив уміння бачити красу навколишнього світу навіть у дрібницях. Я вважаю, що просто полонений увесь час жив надіями, що він все ж колись повернеться додому, обійме та поцілує своїх власних дітей и покине цей світ на рідній землі, у власній домівці.Нажаль, цим мріям не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною становиться нестерпною, а ще й хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством.І вже через багато років у стіні будинку, що зводили полонені німці, знайдуть замуровану рукавицю з фотокарткою всередині, на якій були сфотографовані дві маленькі дівчинки, доньки Фрідріха, яки немов запитували: «А ви, часом, не знаєте, де наш тато?»На мою думку, Любов Пономаренко хотіла викликати у читачів співчуття до полонених, показати, що на повагу заслуговує будь-яка людина, тим більше, коли вона чуйна і добра. Оповідання нам доводить, що неможна поділяти людей тільки на поганих та гарних, бо і серед поганих завжди знайдуться добрі та чуйні люди, а серед гарних теж бувають люди злі і жорстокі.Є люди добрі й злі, щирі, здатні на любов, та інші, які уміють лише зневажати, вбивати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі — лише на презирство.Сюжет оповідання достатньо сумний, і мені дуже хотілось би, щоб воно закінчилося зовсім по-іншому. Я би хотіла, щоб полонений Фрідріх все ж дочекався свого визволення і повернувся до рідного дому, вилікувався і через багато років приїхав би зі своїми дітьми до нашої країни в якості гостя, приїхав би до того містечка, яке він відбудовував, та разом з доньками знайшов ту саму рукавицю зі світлиною, яку він заховав після війни.

Бо такі добрі і чуйні люди, незважаючи на те, що були колись нашими ворогами, теж заслуговують на щасливе життя, на добре відношення и повагу. Ось таким я бачу продовження оповідання Любові Пономаренко «Гер переможений».

Шкільні твори за творчістю:

— Показ кмітливості простого народу в співомовці С. Руданського «Добре торгувалось»

— Громадянин. Який він? (за віршем С. Руданського «Наука»)

— Радощі і біди народу (за творами Степана Руданського)

— Твір на тему: Що я вважаю найголовнішим у житті? (за віршем С. Руданського «Наука»)

Біографія

Народився С. В. Руданський в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі 6 січня 1834р. у родині сільського священника. Після початкової науки в дяка майбутній поет вчився у Шаргородській бурсі (1842 — 1849) та Подільській духовній семінарії (1849 — 1855). Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856р. Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 50 — 60-х роках працювали С. П. Боткін, І. М. Сєченов та інші молоді передові вчені. В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» І. Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів. За роки перебування в Петербурзі Руданський утвердився на демократичних світоглядних позиціях, остаточно сформувався як народний письменник.

Петербурзький період найбільш плідний у житті Руданського-поета. В цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.

Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав 1861р. і де сподівався поправити своє підточене здоров’я. З 1861 по 1873р. Руданський працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.

Знайомство з поетом і композитором П. Ніщинським, художником І. Айвазовським, поетом та істориком М. Костомаровим, поетом А. Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лєрмонтов).

Помер С. Руданський 3 травня 1873р. і похований в Ялті на Массандрівському кладовищі.

С. Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування.

Основні автографи творів Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857 — 1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859 — 1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово-тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858 — 1859) і рукопис, який 1861р. мав уже цензурний дозвіл, але так і не з’явився друком.

За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), у двох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), у львівському журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х років уже після його смерті у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине».

Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ьВолинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895 — 1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В. Левицького), А. Кримського та І. Франка. Найбільш повним, прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972 — 1973).

Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам’янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.

Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном.