Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Богдан Радиш у гірському селі Рожневі на Івано-Франківщині, у хаті під заржавілою стріхою, над річкою Рибницею. За хатою — поле, перед хатою — луги, річка, а далі — гори, ліс. З ранньої весни до літа не вгаває соловейком радість і печаль. Жайвір тримає на крихітних крильцях велике голубе небо. Воістину райський куточок України!

Від хати — стежка, а далі — гостинець — дорога, якою Богдан уперше пішов до школи. Це було у важкому 1942 році.

Запах війни, страху, голоду і смерті — ось такими були запахи дитинства майбутнього митця. Дитинства обідраного, невтішного, обкраденого.

У 1950 році вступив до Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва. Перед дивом творчості народних майстрів-різьбярів оторопіла його тоді ще дитяча душа.

Вивчення світового та українського мистецтва, гуцульського народного мистецтва роблять своє. У цьому мистецькому оточенні Богдан Радиш відчув своє друге народження. З’являються проби пера, — крилатий кінь несе у дивовижну країну, що зветься « Поезія».

1954 рік позначений початком військової муштри у радянській армії. Довелося змінити пензель, різець і перо на гайки, болти і мотори (служив Богдан автомеханіком спецавтотранспорту повітряних сил). Військову службу проходив у Росії, а потім — у Польщі.

У 1957 році повернувся в рідне училище і через рік, в 1958 році, закінчив його.

Тепер дорога вела Б. Радиша до Криму, в м. Алушту, за направленням на роботу. Тут він працював і водночас навчався. Та білі магнолії південного берега Криму не змогли замінити пахучих смерекових гаїв і, через два роки, в 1960-му, Богдан повернувся знову у рідні Карпати, в Косів, на Гуцульщину. Тут він викладає в Косівському училищі курс композиції й одночасно пише поезії. Вони з’являються в обласних та республіканських виданнях «Літературна Україна», «Україна», «Жовтень», «Дніпро», «Перець», «Вітрила», в щоквартальнику «Поезія», в колективних збірниках: «Зорі назустріч», «Суцвіття», «Перевал».

Запланована на 1969, а потім перенесена на 1971 рік перша поетична книжка була «зарізана» після хрущовської «відлиги». Дещо «обскубана», вона побачила світ аж через 12 років.

Після того як за Б. Радиша заступилися Київські письменники, найбільше А. Кацнельсон, майже одна за одною, з’являються книжки поезій «Калинова галузка» (1982), «Малюнки на променях» (1984), «Полум’я пам’яті» (1985).

У 1983 р. Богдан Радиш став членом Спілки письменників України.

1990 року виходить нова книжка поезій «Щедре світло землі».

В роки незалежності України побачили світ зібрання ліричних поезій, рубаї, лапідаріїв, притч, приказок, прислів’їв, афоризмів.

Вийшли поетичні збірки «Сподівання і сум» (1994), «Сльоза на камені» (1995), «Чумацький віз» (1996), «Між ударами серця» (1997), «Притчі» (1999), «Хитрий котик Василько» (2000) та інші

На його тексти композитори пишуть пісні. Серед них Лев Димінський, Володимир Спольницький, Євген Боднаренко, Володимир Домшинський, Тетяна Стасюк, Остап Гавриш, Мирослав Дзюба, Зоя Слободян та інші.

Нині Богдан Радиш очолює колектив Косівської Центральної бібліотеки та районну організацію Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Є лауреатом літературних премій імені Михайла Павлика, Марійки Підгірянки та Василя Стефаника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю

І гірко і марно свій вік коротаю,

І в горі спізнав я, що тільки одна —

Далекеє небо — моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, —

Я очі на небо, мені веселіше!

Я в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я б землю покинув і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув

І в хмарах навіки от світу втонув! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Іван Кіндратович Микитенко 6 вересня 1897р. в родині селянина-середняка, що проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Тут учився в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914p. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п’єсі «Як сходило сонце».

Через три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п’єси на злободенні теми.

1922p. Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об’єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з’являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п’єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

Наприкінці 1926р. був викликаний до Харкова, де 1927р. закінчує Харківський медінститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу.

У 1926 — 1928 pp. з’являються п’єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

Невелика повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.

«Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.

Прозова збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина») та ін., — а також повісті про дітей.

Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929р., в російському перекладі — 1930р.).

1933р. з’являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником (написана тільки перша книга).

Одночасно з прозовими творами з’являються п’єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), соціальна драма «Бастілія божої матері» (1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п’єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Популярністю користувались і більшість наступних п’єс, поставлених не тільки на Україні, а й у багатьох містах: Москві, Ленінграді, Воронежі, Новосибірську, Мінську, Баку, Казані, Ташкенті та ін.

В ці ж роки І. Микитенко активно працює як один з керівників ВУСППу, а в 1932р. стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.

Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933 — 1936) і «Дні юності» (1935 — 1936); історичну п’єсу «Маруся Шурай» (1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; надрукована 1962р.). Збирав матеріали для наступних п’єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса («Безсмертні»), про видатного вченого Філатова («Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.

Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.

Загинув І. К. Микитенко 1937р., ставши жертвою сталінського беззаконня.

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми кращими п’єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві і тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Українські народні казки і літописи розповідають нам, дітям XXI століття, про давні часи нашої Батьківщини.

Своєю урочистою оповіддю та темою, пов’язаною зі старовиною, схожа на літописання добірка поезій Олександра Олеся «Княжа Україна». Як повільна пісня кобзаря, звучить «Заспів» до збірки«Княжа Україна»:

Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Розкажу я вам не казку, А бувальщину одну.

Розкажу вам про минуле, Що вже мохом поросло, Що, нащадками забуте, За водою попливло.

«Заспів» Олександра Олеся розповідає про вірування давніх українців у богів, схожих на людей, що мають свої «професії»:

По зелених пишних луках Волос пас овець гладких, Грів їх вовною м’якою, Одганяв вовків від них.

Над дрімучими лісами, По пустелі степовій Бог Стрибог літав на крилах, Грав на кобзі золотій.

Українські боги дуже схожі на давньогрецьких: бог Перун «левом… ревів з-під неба», як Зевс з Олімпу, а Стрибог, як Меркурій в летючих сандаліях, літав над степом…

Я к схожі персонажі українських і давньогрецьких міфів, так і збігаються прагнення всіх народів до волі і незалежності. Тривога і почуття гордості за нескорений український народ огортає душу, коли читаєш рядки поста-патріота:

Розкажу вам, як боролись Наші прадіди колись, Як за щастя України Ріки крові розлились…

Закликом до невпинної чесної праці на благо України та її народу звучать слова:

Розкажу, чому і досі Чути стогони її І чому та довго в хмарах Сонце рідної землі…

Любі мої українці, всі, хто живе на цій благословенній землі! Давайте разом розвіємо хмари над рідною країною! 1 тоді над Україною навіки засяє «сонце рідної землі», радісно замайорить синьо-жовтий прапор незалежності!,

Про це так мріяв поет Олександр Олесь… 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Наталя Лівицька — Холодна (нар. 1902 р.) — поет, перекладач. Народилася біля Золотоноші на Полтавщині. Після національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. опиняється в еміграції, зокрема, в Чехословаччині, Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матеріальні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Кардовий університет.
Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема, з Дараганом, Маланюком. У 1927 р. переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Після Другої світової війни мешкала в західно — німецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 р. переїздить до СІЛА і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка.
Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).

Наталя Лівицька — Холодна — вірш Сім літер, що палають в слові «Україна»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Петро Павлович Ребро народився 19 травня 1932 року в селі Білоцерківці, Куйбишевського району, Запорізької області, в родині колгоспника. Закінчив Запорізький педінститут (1953). Вчителював. Працював у редакціях обласних газет «Червоне Запоріжжя», «Запорізька правда», в обласному книжково-газетному видавництві. З 1967 року — відповідальний секретар Запорізької організації Спілки письменників України. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями, Почесними грамотами Президій Верховних Рад Киргизької РСР, Абхазької і Калмицької АРСР.

Поет. Автор збірок ліричних і сатиричних поезій «Заспів» (1955), «Вітер з Дніпра» (1957), «Проти шерсті» (1958), «Родичі сонця» (1961), «Проміння серця» (1962), «Перо під ребро» (1963), «Гірке причастя» (1964), «Людяність» (1965), «Запорізька веселка», «Заячі вуса» (1967), «Вогнярі» (1971), «Порохівниця» (1972), «Могорич» (1974), «Криця» (1975), «Листи до земляків» (1976), «Гаряча прокатка», «Побратимство» (1979); драматичної поеми «Заграва над Хортицею» (1980); книжок нарисів і віршів «У сусідів по планеті» (1960), документальних повістей «Грім над Запоріжжям», «Ніжна сталь» (1969); літературознавчого дослідження «Над синім Дніпром — Буревісник» (О. М. Горький на Запоріжжі, 1973); книжок для дітей «Сонечко», «Чому заєць косоокий» (1958), «Найсмачніші огірки» (1959), «Солов’ята» (1961), «Мій тато — сталевар», «Дірочка від бублика» (1962) тa ін.

В перекладі на російську мову вийшли збірки поезій «Жди солдата» (1972), «Таблетки с перцем» (1966), «Воробьишки» (1962) та ін.

Працює також у жанрі поетичного перекладу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

1906

Коментар

За словами О. Олеся, життя непередбачуване, різноманітне, ньому постійно переплітаються радість і журба. І треба сприймати це як даність, як день, що змінює ніч, і як ніч після дня. Слова цієї поетичної мініатюри: «з журбою радість обнялась» — стали крилатими. 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ  (1878-1944)

Олександр Олесь народився в м. Білопіллі в тодішнім Лебединськім повіті на Харківщині. Його дід по матері орендував великий панський маєток у с. Верхосулі, в степу. Тут Олесь і провів своє дитинство. Його батько, працюючи на рибних промислах в Астрахані, потонув, коли хлопцеві було 11 років. Мати з трьома дітьми повернулася до рідного містечка. Там Олександр закінчив початкову школу, двокласне училище, потім продовжив навчання в Дергачівській землеробській школі на Харківщині, в Київському політехнічному інституті на агрономічному відділенні. Тоді почали з’являтися його перші вірші.

У 1903 році О. Олесь став студентом Харківського ветеринарного інституту. Заробляв на хліб, працюючи ветеринарним лікарем на Дарницькій скотобійні. У цьому ж році побував на відкритті пам’ятника І. Котляревському, познайомився з багатьма видатними письменниками, і це позначилося на його шляхові в літературі.

У 1907 році вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась», у 1909 році — друга, «Поезії», у 1911 році — третя, теж «Поезії». У 1913 році поет побував в Італії, написав низку чудових віршів про море.

О. Олесь радісно очікував повалення самодержавства, здобуття Україною незалежності. Але цього не сталося, і письменник у 1919 році залишає рідний край, переживаючи усі злигодні емігрантського життя в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Його мучить туга за батьківщиною. Протягом 1919-1944 років він видає кілька збірок. О. Олесь помер у Празі після того, як дізнався про загибель свого сина Олега Ольжича — вченого-археолога й талановитого поета.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Олександр Олесь творив у складних умовах піднесення визвольної борні рідного народу, що завершилася 1917 року проголошенням державності України та її трагічного краху. На його творчість вплинула трагедія українського народу, який не знайшов у собі сили визволитися з-під колоніального ярма, і болісні переживання серця, відкритого до краси і любові, але змушеного постійно сприймати удари зла. М. Грушевський зазначав, що в поезії О. Олеся відбилися настрої передових кіл громадянства: «Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка!»

Поет прагнув поетичним словом виховати національну гідність українців, тому у його творчій спадщині так багато місця відведено Україні. Він постійно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю могли б відобразити любов і захоплення Україною:

Жита з волошками, і луки, і гаї. 1 всі розкоші весняні. Всю вроду, всю красу безкраю, В словах, в пісні мої.

Доля України весь час хвилювала Олеся, не давала його серцю спокою. На її степах та луках розквітали йому квіти щастя, співали і плакали солов’ї, оживала казка дитинства. Тому так боліла його душа, коли перед ним поставала тогочасна дійсність. 1906 року він написав:

Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну і сам не знаю, де спочину І де не стріну я раба.

1903 року пост побував на відкритті пам’ятника Котляревському, і саме тоді відбувся його остаточний вибір — усвідомлення свого національного покликання. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов’ю до України постове серце. У поезіях «Для всіх ти мертва і смішна…», «Ой не квітни, весно — мій народ в кайданах…», «Садок. Пани. Московська мова…», «О правда! Мій народ смішний безкрає…» знайшло своє відображення осмислення постом-патріотом долі рідної землі, її минулого і сучасного:

Ні! Хочу ліру я розбити, Узяти сурму мідну Із нею з гір мерців будить і Україну бідну.

Та ось наступають передреволюційні роки, і у поезіях 1916—1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Ми ніби стаємо свідками оновлення духовних сил митця, його оптимізму. Олесь палко бажає побач йти свій край нарешті вільним, розкутим і спроможним творити власну долю. Цими сподіваннями пронизані його вірші «Про світ ви марили, і ось — світає…», «Воля!? Воля!? Сниться, може?», «Схід сонця зустріти я вийшов у поле…».

Але ці сподівання не справдилися… постове серце сходить кров’ю від муки, відчаю і безнадії:

Над краєм дим пожеж і мла… Внизу страшне криваве морс… На хвилях плавають тіла… Орач ланів своїх не оре.

Тяжко читати ці рядки… може, тому розумієш причини того кроку, від якого для Олеся почалося трагічне життя на чужині. Трагічне, бо його серце, обезсилене від споглядання страшних картин громадянської війни, страждало від трагедії України, від розриву з нею. Він звертався до образу Т. Шевченка, сповідуючи йому свої болі. Він пише вірші, лейтмотивом яких звучить сумний біль: «Душа розірвана, як рана… Бальзам далеко так, як сонце…»

…Сьогодні, у час становлення української державності, патріотичні твори О. Олеся зазвучали з новою силою, сповнюючи серця читачів, співвітчизників вдячністю і шаною. 

Шкільні твори за творчістю Лепкого:

— Твір на тему: «Співець народний (за віршем Б. Лепкого «Журавлі»)»

— Рідний край (за поезіями Богдана Лепкого «Заспів», «Видиш, брате мій»)

— Богдан Лепкий — пристрасний співець подільського краю

— Тема розлуки з рідною землею у поезії Б. Лепкого «Журавлі»

“НАЙПОПУЛЯРНІША ПОСТАТЬ НА ГАЛИЦЬКОМУ ГРУНТІ…”

Звідки походить письменник, хто його батьки, де він навчався, працював, публікував свої твори? Це вперше відкриває для себе не тільки читач, а й дослідник, бо хоч про життя Б. Лепкого було написано чимало, але все це міститься у виданнях, донедавна майже недоступних.

Батьківщина Б. Лепкого — Поділля, край благословенний, щедрий, овіяний легендами. Сам поет написав про нього в одному з ранніх своїх віршів — “Заспів”:

Колисав мою колиску

Вітер рідного Поділля

І зливав на сонні вії

Степового запах зілля.

А уособлювало це Поділля мальовниче село Крегулець, розташоване між містечками Гусятином і Копичинцями. Тут народився він 9 листопада 1872р. в родині сільського священика Сильвестра Лепкого.

Батько Богдана був людиною освіченою і прогресивною. Він закінчив Львівський університет (класична філологія і теологія), виступав з літературними творами під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису “Правда”, підготовці підручників для школи. Мав грунтовну філологічну освіту, вільно володів польською і німецькою (вірші німецькою мовою навіть друкував у журналах). Писав популярні книжечки, був головою “Селянської ради”. Пізніше Б. Лепкий назве батька своїм найсуворішим критиком. Богдан був першою дитиною в родині Сильвестра і Домни Лепких, які побралися, коли Сильвестр закінчив університет і прийняв сан священика. Щоправда, якийсь час молоде подружжя мешкало в гірському селі Ялинкуватому на нинішній Івано-Франківщині, але незабаром тесть Сильвестра одержав парохію у Бережанах і молодий священик зайняв його місце у Крегульці.

Дитинство Богдана було безхмарним, але коли він мав п’ять років, раптово — за одну ніч — померли від дифтериту дві його молодші сестри і брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.

Перші знання майбутній письменник одержав у батьківському домі. Швидко — за одну зиму — навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому і про пригоди Робінзона Крузо, і про письменників, художників, портрети яких висіли на стінах, старенька нянька, родом з Наддніпрянської України, співала чумацьких пісень, а від діда по матері Михаила Глібовицького, який замолоду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дізнався про давні часи, історичні події на Україні.

Домашній учитель Богдана Дмитро Бахталовський знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому його учень уже в дитинстві знав напам’ять багато віршів Тараса Шевченка, читав “Марусю” Г. Квітки-Основ’яненка.

Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої “нормальної” школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з “цивілізованого” Крегульця до глухого Поручина, де, як жартома казали тоді, був кінець світу: далі дороги не було. Переселилися, щоб бути ближче до батьків по матері.

Як напише пізніше біограф Б. Лепкого, тут усе дихало давниною: “поручинські ґазди” ходили в чоботях на підковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили “куртини” з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в “димки” (полотно з вибиваними узорами), котрі бив “димкар”, який приїздив з міста, вишивали гарні сорочки, мережили їх — словом, було це старосвітське село, котрого ще не торкнулася культура століття. “Веснянки, гагілки, обжинки, навіть “вільха” (хоровод у зелену суботу), колядки, щедрівки, множество легенд, повірій, переказів, усе, як колись, в дуже, дуже давніх часах”.

Між Бережанами та Поручином минала юність Богдана-гімназиста; місто й село формували його характер і світогляд. Від селян він чув багато легенд та переказів про давні часи. Так, люди оповідали, що стара церква, яка тоді ще стояла на горі, була свідком татарських набігів і що під час одного у ній сховалися мешканці всього села, але всі загинули від рук ворога. А коло села Біще, що прилягало до Поручина, збереглися сліди давніх валів, уламки кераміки, наконечники стріл, фундаменти споруд. Все це будило уяву підлітка. Перебування у Поручині, знайомство з людьми, їхнім життям, піснями навіяло йому вірші “На святий вечір”, “У великодний тиждень”, пісенні ремінісценції з циклу “На позиченій скрипці”, про що згодом писав сам письменник, а також сюжети оповідань “Іван Медвідь”, “Нездала п’ятка” та інші. Після “нормальної” школи Б. Лепкий вступив до гімназії в Бережанах. Гімназія була польською, з класичним ухилом. Про цей навчальний заклад того часу існують різні, часом взаємно протилежні, свідчення. Бережани були провінційним містечком, без залізничного сполучення з великими містами, отже, й відірваним від центрів культурного життя. Не дивно, що інспектор зі Львова приїздив сюди для перевірки раз у кілька років. Український письменник Михайло Яцків, який вчився тут кількома роками пізніше Лепкого, писав, що сюди посилали втихомирювати неблагонадійних учнів, а атмосфера була такою затхлою, що коли “з’являлася якась здібніша одиниця, то швидко зачахала в тій пустелі, в заскорузлості дилетантизму”. А в повісті “Огні горять” цей письменник зобразив її в сатиричному плані, назвавши “ослячим мостом до золотих ковнірів”, “пантеоном скастрованих наук”.

У Б. Лепкого враження про Бережанську гімназію не такі похмурі. Зенон Кузеля, біограф Б. Лепкого, називає Бережани студентськими Афінами, які спричинилися до літературної кар’єри Лепкого. Навіть одірваність від більших міст він трактує позитивно: “Бережанська гімназія ставала приютом талановитих хлопців, котрі стягались до неї з інших міст, де віяло іншим, більш урядовим духом і де їм важко було покінчити науку”. Очевидно, кожен з авторів мав підстави для таких різних характеристик та оцінок.

В усякому разі, Б. Лепкому і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гімназії були український та польський хори (українським диригував композитор Денис Січинський). Щороку влаштовувалися міцкевичівський, а згодом і шевченківський концерти. Час від часу приїздив сюди мандрівний театр “Руської бесіди”, артистів якого Михайло Глібовицький запрошував додому, то Богдан мав змогу познайомитися з Владиславом Плошевським, Іваном Біберовичем, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марійкою Романовичівною. Він одвідував вистави по стайнях та будах, де змушені були грати актори, ставлячи популярних тоді “Настасю Чагрівну” В. Ільницького, “Запорожця за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Ой, не ходи, Грицю…— М. Старицького. До того ж у родині Глібовицьких була велика домашня бібліотека, гімназисти обмінювалися книжками, читали газети “Діло”, “Батьківщина”, журн. “Мета”, “Вечерниці”, “Зоря”, польську літературу з гімназійної бібліотеки.

Українська мова та література спершу в гімназії не викладалися зовсім, потім їх було введено в програму, але уроки вели випадкові люди, а не фахівці, і лише коли Б. Лепкий був у п’ятому класі, М. Бачинський поставив викладання цього предмета на фаховий рівень. За свідченням сучасників, конфліктів між учнями на національній основі не було, на концерти й театральні вистави ходила і українська і польська молодь. Загострення польсько-українських національних відносин Б. Лепкий пов’язує з появою роману Г. Сенкевича “Вогнем і мечем” про події національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, зображені у викривленому світлі, що обурило українських гімназистів.

Серед гімназійних друзів Богдана Лепкого треба в першу чергу назвати Сильвестра Яричевського,пізніше українського поета, прозаїка і драматурга. На жаль, у радянський час на Україні не вийшло жодного окремого видання цього в свій час досить відомого письменника прогресивної орієнтації, натомість видавництво “Критеріон” (Бухарест) у 1977 —1978 pp. видало його двотомник, який упорядкувала румунська україністка М. Ласло-Куцюк. Початок літературної творчості обох письменників відноситься до часу їх навчання в Бережанській гімназії, до того ж пов’язаний він з одним випадком. Б. Лепкий та С. Яричевський написали письмову роботу з української мови про зимовий день на селі: Лепкий — прозою, а Яричевський — віршами. Вчитель похвалив їх, і це заохотило юнаків до літературної творчості. Власне, то був перший вихід на публіку, бо і Богдан і Сильвестр писали вже й до того, останній, зокрема, мав рукописний зошит з віршами, перекладами та сатиричними творами, частина з яких друкувалася у львівському журн. “Зеркало” та ввійшла до першої його поетичної збірки “Пестрі звуки” (Чернівці, 1904).

Щодо Лепкого, то він почав писати дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав її під стріху, де вона й пропала. Згодом писав принагідно, на клаптиках паперу на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки в художника Юліана Панкевича…

Після закінчення гімназії Б. Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв, але навчання у ній морального задоволення не принесло, він відчув, що розминувся із своїм справжнім покликанням. Нудно було змальовувати гіпсові статуї, щоразу натикаючись на зауваження викладача, що контури надто гострі і т. ін.

Але стався випадок, який визначив майбутню долю Лепкого, допоміг юнакові знайти себе.

Якось у поїзді йому довелося їхати в одному купе з Кирилом Студинським, який навчався тоді на філософському факультеті Віденського університету. Це знайомство не тільки зблизило двох у майбутньому видатних діячів української культури, а й спрямувало його творчі інтереси в новому напрямку. Лепкий став відвідувати лекції у Віденському університеті, в тому числі й відомого славіста В. Ягича. Він став учасником студентського товариства “Січ”, брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.

Згодом Б. Лепкий переходить до Львівського університету, де рівень викладання був не такий високий, як у Відні. Українську мову і літературу викладав Омелян Огоновський, який головну увагу приділяв граматиці, а в студіях з літератури, як зазначав іще І. Франко, який свого часу теж слухав його лекції, виходив не з самостійної вартості того чи іншого твору, а намагався цей твір “вперти в одну або другу з тих схоластичних шухлядок, по яких порядковано твори поетичні в шкільних читанках”. Та студентська молодь уже мала широкий погляд на літературу, її завдання. А серед молоді тієї близькими друзями Б. Лепкого були О. Маковей, І. Копач, О. Макарушка. Приятелював Богдан з молодим математиком Климом Глібовицьким, техніком Юрком Тобілевичем (сином І. Карпенка-Карого, який розповідав про український театр, про його діячів М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Старицького), поетом Миколою Вороним, котрий перебував тоді у Львові, познайомився зі славетними співаками Соломією Крушельницькою та Олександром Мищугою, композитором Остапом Нижанківським та багатьма іншими діячами літератури і мистецтва.

На ті роки припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства “Ватра”. З 1895p. його твори починають дедалі частіше з’являтися на сторінках “Діла”, “Буковини” та інших періодичних видань.

Але в тому ж, 1895р. поет захворів від перенапруження, і лікарі порадили йому відпочити.

Він поїхав до батьків, що жили тепер у с. Жукові, куди перебралися в 1891p., коли Богдан закінчив гімназію. Село було недалеко від Бережан, всього шість кілометрів. Це був уже не патріархальний закуток, а, як на той час, прогресивне село, до якого доходили культурні віяння: сюди приїздив театр, виступали сільські хори. Частим гостем у родині Лепких був письменник, автор повістей “Олюнька”, “В чужім гнізді”, “За сестрою” Андрій Чайковський.

У Жуків Богдан приїздив щороку на “ваканції”, тут він задумав або написав цілу низку віршів (цикл “Село”) та оповідань (“Мати”, “Кара”, “Небіжчик”). У Жукові молодий поет познайомився з І. Франком. Ця зустріч лишила глибокий слід в душі поета, і він не раз повертався до неї у своїх спогадах, зокрема, до полеміки між батьком і Франком з приводу вірша Корнила Устияновича “Мойсей”. Франко не поділяв захоплення цим віршем, вважав його поверховим і сказав: “Побачите, якого я колись напишу”. Пізніше вони не раз зустрічалися, Б. Лепкий написав нарис-спогад про Франка, сповнений глибокої поваги до свого славетного сучасника і вчителя.

Після закінчення Львівського університету (1895) — знову Бережани, гімназія, де Б. Лепкий стає вчителем української та німецької мов і літератур. Він швидко здобуває авторитет серед колег (немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гімназистів блискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь у викладання, познайомити слухачів з новинками літератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі — все це створювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань (“Стріча”, “Для брата”, “В світ за очі”, “Дивак”), перекладів, літературно-критичних студій (дослідження про творчість М. Конопніцької) — результат кількарічного бережанського періоду. Спробував письменник свої сили і в жанрі драматургії, написавши п’єсу “За хлібом”, яку поставив театр “Руської бесіди”.

І все ж рамки провінційних Бережан, віддалених і відірваних од центрів культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого, — тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалізуватися його багатогранні літературні зацікавлення.

На початку 1899р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури і викладати ці предмети запрошено Б. Лепкого. І от восени 1899р. він переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку один з польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантійською матір’ю божою. З Краковом відтепер зв’язано майже все творче життя письменника.

Краків — тодішній центр польської науки і культури з бурхливим громадським і культурним життям — був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього, і він активно поринув у його вир. Молодий український літератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавився творчістю учасників літературної організації “Молода Польща”. Живучи в Кракові, Б. Лепкий не почував себе відірваним од українського культурного життя. Варто згадати, що в Краківському університеті — одному з найстаріших у Європі — вже з XIV ст. навчалися та й викладали вихідці з України (згадаймо хоча б Ю. Дрогобича, лекції якого слухав М. Коперник).

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала, за спогадом О. Луцького, близько 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні “Просвіта”, обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленій, 28, стала своєрідною “українською амбасадою” у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк…

У середовищі учасників львівської літературної групи “Молода Муза”, до якої Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був він не багато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа — всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901р. помер батько, і треба було допомагати матері та чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи лишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально. Одна за одною виходять книжки його оповідань “З села” (1898р.), “Оповідання”, “Щаслива година” (1901), “В глухім куті” (1903), “По дорозі життя” (1905), “Кидаю слова” (1911); збірки віршів “Стрічки” (1901), “Листки падуть”, “Осінь” (1902), “На чужині” (1904), “З глибин душі” (1905), “Для ідеї” (1911), “З-над моря” (1913); літературознавчі дослідження “Василь Стефаник” (1903), “Начерк історії української літератури” (1904), “Маркіян Шашкевич” (1910), “Про життя великого поета Тараса Шевченка…” (1911); переклади польською мовою “Слова о полку Ігоревім” (1905; переклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) тазбірки оповідань М. Коцюбинського “В путах шайтана” (1906)…

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його виняткову працездатність. Його твори починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.

Поступово полегшувалося матеріальне становище: Б. Лепкий склав екзамени на професора гімназії і, крім цього, став доцентом “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікації вчителів.

Б. Лепкий — активний учасник громадського життя, виступав на вечорах, присвячених видатним діячам культури (М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенкові, І. Франкові). Як згадував пізніше П. Карманський, “жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів. Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м’який, ліричний голос, патос, який так легко промовляє до чуття навіть дерев’яних людей, — все те зробило Лепкого найбільш популярною постаттю на галицькому грунті…”.

Та почалася перша світова війна…

Воєнні події застали родину в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували “шпигунів” і вішали; російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали “мазепинців” і вивозили на схід. Б. Лепкий з родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися третій том історії української літератури та історична драма “Мотря”, які загинули, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідси через Пешт — до Відня. Столиця донедавна бундючної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній глянець, перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звідки тільки не було тут людей. От і Лепкий зустрівся незабаром з приятелями-молодомузівцями П. Карманським та В. Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими давніми знайомими. Почали разом налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пісень…

Та восени 1915р. Лепкого мобілізовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених.

Незабаром Б. Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час він перебував у містечку Раштатті, а потім, у 1916р., перебрався до Вецлара.

Старовинне містечко Вецлар над річкою Ляном, здається, овіяне романтикою. Тут колись жив великийнімецький поет Й. В. Гете, все дихало пам’яттю про нього. Та романтичні легенди і спогади різко контрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір з десятьма тисячами військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегка. Хоч німецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створення ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось під час вистави “На перші гулі” за п’єсою С. Васильченка раптово погасло світло і ледь не зчинилася кривава бійка.

Та поступово лід почав танути. Під впливом таких вихователів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (відомий скульптор), становище змінилося: серед полонених колишньої царської армії, які вважали себе солдатами “его величества” і на будь-яку участь у культурно-освітніх заходах дивилися як на зраду батьківщині, виявилося багато обдарованих різьбярів, декламаторів, гончарів, літераторів. В Росії тим часом спершу скинули царя, а згодом відбулася Жовтнева революція. Перша світова війна закінчувалася, і полонені стали повертатися на батьківщину.

Але одіссея Б. Лепкого триває. В 1917р. поет їде в рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди руїни, злидні, всюди людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920р.) перебирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва “Українське слово”, видає бібліотеку творів української класики та сучасної літератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, у великій поемі “Буря”, з якої, на жаль, лишилися тільки фрагменти, а також у циклах “Intermezzo”, оповіданнях і нарисах “Вечір”, “Дзвони”, “Душа”, “Свої” та ін. У 1925р. Б. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього приятеля, польського письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Знову розгортається його творча праця та видавнича діяльність.

Але коли настає літо, манить письменника в рідні краї. В 30-і він щороку приїздить у с. Черче неподалік від Рогатина, сьогоднішньої Івано-Франківщини, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933р. сільська громада Черча збудувала для нього будинок, який назвали “Богданівкою”, де він мав можливість жити й працювати. Будинок цей, на жаль, не зберігся, уже в наші, 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою акцією буцім для переобладнання парку. Та “переобладнання” призвело до запустіння цих місць.

Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського населення, які не оминули й Черча. Як згадують мешканці села, не раз сюди “налітали поліцаї і розганяли учасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент. Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності”.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втратив посаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941p., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972p. на могилі встановлено барельєф, а його ім’ям названо одну з вулиць міста. На жаль, вулиця тепер перейменована: до замовчування творчості письменника протягом десятиліть додалося стирання пам’яті про нього.

Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він усе життя і весь талант присвятив своєму народові, збагаченню його культури, літератури. Вражає — універсалізм, багатогранність його творчих інтересів, чим він близький до І. Франка. І, мабуть, можна погодитися з думкою дослідників життя письменника, що коли стихією творчої натури І. Франка була боротьба, то стихією Б. Лепкого була естетична насолода від процесу творення.

Микола Якович Олійник народився 9 березня 1923 року в селі Бишеві на Київщині. Виховувався майбутній письменник у селянській родині. Його батько, Яків Олексійович, ледве вмів читати, мати, Харитина Василівна, зовсім не знала грамоти.

1 вересня 1930 року Микола почав навчатися у семирічній школі.

9 березня 1939 року в бишівській районній газеті «За більшовицькі колгоспи» з’явився перший вірш Миколи Олійника «Тарасу Шевченку».

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, майбутній письменник закінчував перший курс мовно-літературного факультету Київського педагогічного Інституту. Він пройшов війну зі зброєю в руках, оспівуючи подвиги воїнів у віршах і нарисах, котрі публікував у фронтовій пресі. М. Олійник брав участь у визволенні Пушкінських гір. Під час тих боїв його було двічі поранено.

Повернувшись після демобілізації в 1948 році на рідну Бишівщину, Микола Олійник працює в редакції районної газети, продовжує заочно навчатися в інституті. А згодом їде на Волинь, працює в редакції газети «Радянська Волинь», пише оповідання, нариси, збирає народну творчість, керує обласним літературним об’єднанням.

Після виходу в світ у 1966 році книжки прози «Волинські оповідання» він береться за відтворення образу Лесі Українки, поезія якої захопила його ще в дитинстві. Через два роки з’являється перша частина повісті «Леся», де змальовано дитинство геніальної поетеси, а згодом — друга, в якій розповідається про її молоді роки та формування світогляду, про стосунки з Сергієм Мержинським. Громадськість і літературна критика зустріли книгу прихильно — і це заохотило автора до подальшої роботи над зображенням творчого шляху поетеси. 1963 року побачила світ повість «Одержима». Через три роки повісті перевидано під промовистою назвою «Дочка Прометея».

У 1971 році з’являється друком перша книга трилогії про відомого письменника Сергія Михайловича Степняка-Кравчинського — роман «Туди, де бій», через рік друга — «Жага», потім — «Чужина». У 1975 році трилогія виходить у світ під спільною назвою «Пролог».

Творчою удачею Миколи Олійника є також трилогія «Жилюки», перша книга якої «Велика Глуша» була опублікована в 1965 році, друга «Кров за кров» — у 1968-му, і третя «Судний день» — у 1982 році.

1977 року Микола Олійник виступив з романом «Зерна».

В 1980 році з’являється на книжкових полицях повість для юнацтва «Світанкові роси».

Творчий доробок Миколи Олійника не вичерпується цими повістями та романами. Він написав також п’єси «Оновлення» (1957), «Одержима» (1979), опублікував збірки повістей і новел: «Чуєш, брате мій» (1959), «За життя» (1962), «Снігоцвіт» (1964), «За красою» (1967), «Терпкий запах живиці» (1980).

Він пише есе та літературознавчі статті про Г. С. Сковороду, О. С. Пушкіна, Ю. Словацького, Марка Черемшину, Б. Д. Грінченка, Г. М. Хоткевича, Г. О. Мачтета, В. Яна, А. В. Головка, Л. М. Леонова, І. П. Шамякіна, В. С. Земляка, Д. І. Бедзика, Жана Гріву.

За роки творчої праці письменник опублікував кілька десятків оригінальних творів, багато нарисів, статей, рецензій, а також перекладів з літератур народів СРСР. Окремі його твори побачили світ російською, білоруською, латиською, грузинською, болгарською, польською і словацькою мовами.