Збільшити або зменшити шрифт тексту : Олекса Стороженко, за словами Івана Франка, талановитий оповідач, що добре володіє українською мовою. В оповіданні «Скарб» письменник використав український фольклор, поєднав фантастичні елементи з реалістичним зображенням селянського побуту, гумористично зобразив головного героя. 

Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір’ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, щоб не замерз, навесні і влітку — щоб сонце не напекло голову. Бачачи, що син нічого не вміє робити, батько журився: «Що з ним станеться, як ми помремо?» 

Мати мала рацію, коли говорила: «Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки». Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. «Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити». 

І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: «Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот». А потрусити дерево — важко. 

У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. «Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде». І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, що щасливим не був і Павлусь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Із поезії Дмитра Павличка можна дізнатися багато про життя, погляди та переконання автора. Нужда, тяжка праця, освіта чужою мовою – це його життя.

У дитячому серці жила Україна,

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені…

Тема кохання, болісного, жалючого, неминуча розлука – одна з характерних рис творчості поета. Чудові вірші, що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» з повним правом можна зіставити зі славнозвісним «Зів’ялим листям» Івана Франка.

Ліричний герой Павличкової збірки – то наш сучасник, духовно багата людина, яка вміє бачити й тонко відчувати красу, а його кохання чисте й щире. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти, як дощ, а я – мов явір. Хочу листям тебе зловить».

Так, у поезії «Коли ми йшли удвох з тобою…» (1953 р.) художньо втілена вічна проблема – кохання, ставлення до природи, до хліба, до праці як мірила оцінки людини. Ліричний герой гладить золоте колосся, а дівчина грубо топче колоски, «немов траву безплідну, дику», «вона не чула крику тих колосочків».

Кохання – почуття багатогранне, і поет, не повторюючись, відображає у віршах якусь одну виразну грань : «Не бійся сивини своєї», «…Ніч була ясна, я стежками біг» та інші поезії творять могутню симфонію людського почуття.

Любов… Приваблива, солодка, як мед, і гірка, мов полин. Серед ураганів життя й штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но з’єдналися, навіки розімкнулися руки, що так і не встигли сплестися воєдино…

…Він не знає, що надійдуть люди,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби…

Перше кохання, кажуть, найсильніше… Мабуть, тому, що приходить воно рожевими серпанками молодості, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки на солодкі мрії, що несуть у вир романтики…

Чимало поезій Д. Павличка покладено на музику талановитими композиторами, а славнозсвісна пісня «Два кольори» за популярністю й народною любов’ю конкурує хіба що з «Піснею про рушник» Андрія Малишка. Багато років спливло відтоді, як мати вишила червоними й чорними нитками сорочку синові. І пронесе він ту сорочку, як заповіт, як материнську пісню крізь усе життя, зберігаючи назавжди пам’ять про рідний край –

«…лиш горсточок старого полотна і вишите… життя на ньому…»

Сьогодні Дмитро Васильович виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі – політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. Любов поета до Вітчизни безмежна, бо лише на рідній землі він залишається творцем. Без рідного народу, мови Д. Павличко не уявляє іншого життя.

Моя ти пісня, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім’я.

Тобою палахкотить душа моя,

Втішається тобою серця спрага…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. Історія Павлуся з оповідання О. Стороженка «Скарб» показує, що неробство й сите життя — це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захотів… 

У батьків Павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. Ось Павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. Якось уночі Павлусь захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її, а невдовзі помер і батько. А Павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили запросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не «хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине. Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили жартома вкинути його Павлові у вікно. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як просипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павлусь сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав. І після цього щастя не залишало Павлуся: знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки. 

Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою «Скарб»: односельці вважали Павлуся щасливим і заздрили йому. А чи багато хто із них хотів би бути на його місці? Не впевнений. Чи можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? В уяві постає такий собі дурник із народної казки, що лежить на печі й наказує щуці виконувати свої безглузді забаганки. Жага до легкого щастя вбиває в нас бажання самовдосконалюватися, розвиватися, робить тупими споживачами. Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? По-моєму, той тільки й щасливий, хто іншим не заздрить, хто робить добрі справи та наполегливо працює над здійсненням своїх мрій. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сім літер, що палають в слові «Україна»,
Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас,

І сім зрадливих куль на вулиці Расіна

Призначення, мементо і святий наказ.

Горять палким трьохкутником криваві сімки

Над простором і над часом, в хаосі й тьмі,

І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко

Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!

БІОГРАФІЯ

Складний життєвий шлях випав на долю Олександра Олеся (справжнє прізвище — Кандиба). Народився він в с. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909 — 1919). У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — “З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з’являються нові збірки — “Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917).

Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Настрої пригніченості, нудьги і самотності наповнюють першу “закордонну” збірку віршів Олеся — “Чужиною” (Відень, 1919). “В вигнанні дні течуть, як сльози…” — такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить “Перезва” — збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Збірку (з’явилась у світ тільки перша частина її) поет видав під псевдонімом. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця.

Проте поет так і не спромігся на остаточні висновки чи рішення. Гостро-емоційно сприймаючи удари долі, він ладен вбачати у них непоясниме наслання, прокляття.

В останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібретто для дитячих опер. Помер письменник у Празі 1944р.

Творча спадщина Олеся досить велика якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія — дев’ять книг (звертався Олесь і до драматичного жанру, створивши ряд драматичних поем та етюдів). В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи “модерністом” ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність, хоч би якими завданнями вона надихалась.

Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи (взяті номенклатурне, самі по собі), поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби — основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета.

Надзвичайно вразливе, діткливе “я” ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору (“Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй”, “Погасло сонце ласки і тепла” та ін.).

Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них — до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся (“Сніг в гаю… але весною”, “Дві хмароньки пливли кудись”, “В міщанській одіжі і в рідному вінку”, “Зима… і пролісок блакитний!”, “На гори високі, на срібло снігів” та ін.). Суб’єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики. Поет відобразив народне — і водночас власне — пробудження в роки революції (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Ти знову у мене окрилюєш мрії”, “Я більше не плачу…”), оспівав червоний прапор боротьби (“Воля!? Воля?! Сниться, може?”, “1 Мая”).

Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових “програм” (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності.

В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб’єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб’єктивний документ суспільної боротьби епохи. Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії (“Хто ви, хто ви з нагаями?..”, “Над трупами”, “Капітану Шмідту”, “Міцно і солодко, кров’ю упившись…”), йому дорога найменша надія на перемогу (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Вони — обідрані, розбуті”). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає.

В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя — з другого. Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння (“Айстри”, “Єсть дивні лілеї, що вранці родившись”, “Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть” та ін.). Саме цей “єдиний раз” квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: “Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз”.

Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає “ніжність” і “жаль”, що все це здійснюється в пошуках тієї “ніжності”, відсутність якої скрушно переживається.

У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом.

Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм — розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз’єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви — пташки, квіти — або ж назви, що встигли стати штампами—солов’ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу “Щороку” (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.

Ліричні твори Олеся, музикальні, часто “романсові” за формою, віддавна привертали увагу композиторів — М. Лисенка (“Сміються, плачуть солов’ї”, “Айстри”, “Гроза пройшла… зітхнули трави”), К. Стеценка (“Сосна”), Я. Степового (“Не беріть із зеленого лугу верби”), С. Людкевича (“Тайна”) та ін.

У драматичних творах Олеся (“По дорозі в Казку”, “Трагедія серця”, “Над Дніпром”, “Ніч на полонині” тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда “По дорозі в Казку”, веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму — і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.

Відомий Олесь і як талановитий перекладач (“Пісня про Гайявату” Г. Лонгфелло, казки В. Гауфа, ліричні твори поетів багатьох країн).

Творчість Олеся — визначне явище в українській літературі перших двох десятиріч XX ст. М. Рильський писав: “Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні і невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не дістала повного свого розвитку, ми повинні, проте, сказати, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури і що все краще з його спадщини повинно стати набутком нашого радянського читача”.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

(1878 — 1944)

Ольшанське кладовище в Празі. Тут, на православній ділянці, — могила Олександра Олеся. (Його справжнє ім’я і прізвище — Олександр Іванович Кандиба). Ранньою весною 1988 року я вклонився його світлій пам’яті. Новий дубовий хрест; прокинулися минулорічні і з’явилися нові, посаджені кілька днів тому, квіти. Тиша і чистота, спокій і сум. Поруч поховані інші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги. Не відомі ні мені, ні усім нам — доктор Микола Галаган, директор тутешньої української гімназії, професор Іван Кобизський. А неподалік — могили російських письменників Євгена Чирикова, Василя Немировича-Данченка, Аркадія Аверченка, матері письменника Володимира Набокова — Гелени Набокової… Деякі могили доглянуті, інші поволі зникають у безвісті. Як і долі тих, хто в них знайшов останній притулок далеко від рідної землі.

Могила Олександра Олеся не занедбана — в Празі живе його син Олесь Кандиба, який опікується посмертною долею батька. Живуть там і наші земляки — Зіна Геник-Березовська і Богдан Зілинський, які обов’язково відведуть вас на могилу славетного поета. Пам’ятають і піклуються про поетичну спадщину нашого митця і чеські літературознавці Вацлав Жидліцький, Вячеслав Сато, Ілона Славікова, приїздять із Братіслави дослідники його творчості Мікулаш Неврлі і Михайло Мольнар. Не оминаємо й ми, радянські українці, це місце, коли доводиться бувати в Чехословаччині, бо доля спадщини першорядного українського поета нас турбує. Навіть у трагічні десятиліття сталінщини в народі не забувалася його творчість, хоча 27 років — з 1930 по 1957 рік — вірші Олександра Олеся не друкувалися в нашій країні. Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своїм народом? Переконаний: нічим він не завинив, народ його не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючи його творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотек його книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932 — 1933 років, жахів сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині.

Чужина — могила, чужина — труна,

Душа на чужині, як чайка сумна, —

Літає і квилить в сльозах без гнізда:

Навік його змила бурхлива вода.

Так він писав 1927 року, коли на Радянській Україні його поезії знали, як кажуть, і старі, й малі. Адже саме тоді перевидавалися підготовлені Павлом Филиповичем “забезпечені” грунтовною його ж передмовою “Вибрані твори”. Перевидавалися тричі — в 1925, 1929 і 1930 роках. Крім того, Державне видавництво України двічі — у 1925 і 1929 роках — друкувало його збірочки поезій для дітей молодшого віку. Укладачі різних репертуарних збірників, декламатори буквально вихоплювали поезії Олеся, з неофітською одержимістю пристосовуючи їх до революційних свят шляхом заміни і назв, і уточнення смислового звучання. Вірші митця стали воістину народними завдяки мелодійності, чіткій соціальній орієнтації і багатству народнопоетичної образності. Протягом 1917 — 1930 років з’явилося в нашій країні 25 окремих видань, серед них і три книжки російською мовою. І це незважаючи на те, що поет виїхав 1919 року нібито з дипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української Народної Республіки (УНР). Та заради істини слід сьогодні нагадати: О. Олесь не був ні політичним діячем буржуазно-демократичних урядів, ні тим паче дипломатом. Саме тоді, коли С. Петлюра почав прибирати владу до своїх рук, немало української інтелігенції під приводом дипломатичних місій емігрувало з країни. Виїхав за кордон і поет. Його лякала неконтрольована стихія революційних припливів і відпливів, він вважав, що не варто свавільно експериментувати над “живим народним організмом, обезкровленим війною і революцією”, боявся, що справа може повернутися фатально, що треба уважніше придивлятися до процесів, не поспішати, що Україні загрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, мало кому вдається правильно зорієнтуватися, тим більше — вести за собою народні маси.

Згодом він опиняється у Відні, де випустив чотири номери гумористичного журналу “Сміх”, у якому сатирично висміяв українську еміграцію за її претензії на народне представництво, на формування в екзилі “українських урядів”, на організацію “проводів для боротьби за визволення України” тощо.

З 1923 року Олесь живе в Чехословаччині.

Народну славу поетові створили і назавжи утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905 — 1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивною напругою “переплавити” народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах, символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідного народу на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційними загравами гнівом супроти насильства й тиранії.

Ми не зложимо зброї своєї…

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю

І загоїмо рани віків.

1910 року Сергій Єфремов так оцінював його творчість: “Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях Олеся 1905 — 1907 рр., і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення”.

А минуло лише п’ять років відтоді, як молодий поет дебютував в одеському альманасі “Багаття” віршем “Парубоцькі літа — то бурхливий поток”, і три роки з того часу, як побачила світ перша (1907р.) збірка поезій “З журбою радість обнялась”.

Хтось ударив без жалю по серці моїм, —

І забилося серце в вогні золотім…

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Романтичне світосприйняття, щедро напоєне народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Читачів буквально зачаровували алітерації та асонанси поезій Олеся, а його щире, виболене й власною долею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській “тюрмі народів” викликало співпереживання і довіру:

Вони — обідрані, розбуті,

Сліпі, голодні і німі,

В кайдани, в сталь міцну закуті,

В кривавих ранах і ярмі, —

Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби!

Поет вселяє віру й упевненість у свідомість цих таврованих рабів:

Вони — гроза, вони — герої:

Їх гнів героями зробив.

І верх за ними буде в бої —

Сам бог попереду рабів!!

Ти чуєш грім? Гримлять раби:

“За нами поспіх боротьби!!”

Ці могутні, оптимістичні заклики пролунали 1906 року — в розпал першої російської революції. Тож можна зрозуміти митця, який так болісно сприйняв її поразку.

Олександр Олесь свій талант присвятив цій революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові.

На революцію працював поет натхненно і самовіддано, перекладаючи на українську мову “Варшав’янку”, “Марсельєзу”, “Сміло у ногу рушайте”, “В неволі скатований люд”, утверджуючи свій авторитет митця-громадянина і публіцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одною з’являються й книги його поезій. Після згаданої “З журбою радість обнялась”, яка побачила світ у Петербурзі 1907 року, виходить книга ІІ (також в Петербурзі 1909 року), решта книг (їх поет також позначав римськими цифрами — III, IV, V) друкуються в Києві(1911, 1914, 1917 рр.). Була підготовлена до друку і книга VI. У січні 1919 року журнал “Книгар” повідомляв: “Відомий український поет О. Олесь закінчив і здав до друку VI книгу своїх поезій”.

Але цю збірку читач не отримав.

Жоден відомий літературний критик не оминав своєю увагою віршів поета. Микола Зеров відзначав, що лірик наділений першорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати українську поезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорій Чупринка і Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич і Агапій Шамрай, Борис Якубський і Володимир Коряк… Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слід говорити як про “найбільшого з нині живущих поетів на Україні”.

Олександр Олесь — талант особливої драматичної напруги і глибини. Досить вчитатися в його гнівні інвективи, спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливі поетичні переживання нової — Лютневої — революції, щоб переконатися, яким тонким інструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів. Закономірно, що з-під його пера з’явилася і низка драматичних етюдів — “Злотна нитка”, “По дорозі в казку”, “Над Дніпром”, “Трагедія серця”, “Ніч на полонині”.

Герої цих творів синтезують духовний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніх сил природи, поривання їх творця до ідеалу, краси, гармонії. Але як часто митець розпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносила дисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимріювані, сповідувані ідеали, в ім’я здобуття яких він творив і жив. Найперші після полишення батьківщини розчарування пов’язані зі спогляданням емігрантського побуту і мізерного політикування.

Вони зійшлися, небораки,

В ім’я найвищої мети,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

Це вірш із книги “Перезва” (1921р.), яку поет видав під псевдонімом В. Валентин і спорядив таким зверненням:

“До читачів!

(Коли будуть).

Я дуже перепрошую, що випускаю першу свою книжку без портрета і критичної розправи. Повірте, це не із скромності, а із-за браку відповідних коштів.

Автор”

Треба було мати велику мужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків, які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують і бідують… Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою “Емігрантська перезва”.

Олександр Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крок бодай перед власною совістю, то впадає у відчай:

О, недурно в скорботах ми плачемо

На вигнанні в холодних світах,

Ми своєї землі не побачимо…

Тільки, може, у мріях, у снах.

І чому по світах ми блукаємо,

І який ми спокутуєм гріх,

Ми ніколи до суду не взнаємо

Від людей ні чужих, ні своїх!

У мріях і в снах йому з’являлися травобуйні степи Сумщини, рідне Білопілля (Крига), де він народився 5 грудня 1878 року, село Верхосулці, де після смерті батька жив у діда разом з матір’ю і двома сестричками. Дитинство йому уявлялося “одним золотим днем”. Як писав в автобіографії: “…все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Сула), здається мені суцільною казкою природи”.

Вчився без великого бажання. Спочатку в дергачівській хліборобській школі, згодом — у Харківському ветеринарному технікумі. Вивчав самотужки іноземні мови, писав вірші українською і російською мовами, готував рукописні збірки. Дуже любив театр, сам організовував драматичні гуртки, брав участь у виставах. Величезне враження справило на нього свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському 1903 року в Полтаві, особливо зустрічі з українськими письменниками — Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським… Усе, що він побачив і почув, глибоко схвилювало його вразливу натуру. Заборона українського слова, знущання з національних символів, традицій, культури обурювало його і утверджувало в необхідності боротьби за права українського народу і його культури.

Неоднораз поет поривався на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод початку 30-х років, знав, що один за одним гинули у безвісті письменники, але найбільше потрясла його трагедія родини Крушельницьких. Поет відтворив крах політичних надій старого Антона Крушельницького і його синів Івана і Тараса в драмі “Земля обітована”.

Останні роки і дні життя Олеся були потьмарені фашистською окупацією Праги, важкою хворобою, звісткою про загибель у фашистському концтаборі Заксенхаузені сина Олега — також поета.

Помер майстер 22 липня 1944 року.

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію…

110 років минуло з дня народження видатного українського літератора — творця класичних мистецьких шедеврів української поезії. Як тільки зринала хоча б маленька можливість донести їх до українського народу, з’являлися книги, підготовлені Максимом Рильським, котрий вважав, що “поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури”, Олегом Бабишкіним, Борисом Буряком, Юрієм Мельничуком, Василем Яременком та іншими дослідниками.

У видавництві “Дніпро” вийшло найповніше — двотомне — видання його творів. Упорядник і автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шосту книгу його поезій, розшукав близько 600 неопублікованих віршів О. Олеся, розкиданих по записниках і рукописних збірках. Його архів величезний. Понад три тисячі одиниць збереження налічує фонд Олександра Олеся в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського. Велика частина архіву є десь у Празі. Дослідження творчої спадщини видатного майстра слова тільки розпочинається. Поет повертається на батьківщину, до рідного народу. І ми сьогодні віримо, що доля творчої спадщини Олександра Олеся буде щасливішою, ніж його особиста доля.

Жулинський М. Г.

Із книги “Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)”.

(Київ: Дніпро, 1990. — С. 92—97).

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Для кожної людини настає той вирішальний момент, коли вона повинна самостійно обрати свій життєвий шлях.

Можна скористатися порадами матері ліричного героя вірша С. Руданського «Наука» і схилити «себе, як билиночку», простелити «себе як рядниночку», і все це задля того щоб «в годиночку — на дробиночку», а потім, забувши про честь і гідність, закупатися в сріблі-золоті, розпрощатися «з полем батьківським». І нехай не буде в такої людини поваги ні від свого роду, ні від тих, перед ким вона гне спину, але ж натомість будуть гроші, буде посада, що не вимагає виснажливої праці.

Зовсім іншої дороги в житті бажає для своєї дитини батько ліричного героя. Він вчить: «Милий синочку, ти усе пізнай…»

За його наукою, щастя людини залежить не від кількості зароблених грошей, а від поваги оточуючих за розум, милосердя, непримиренність до несправедливості. Перш за все, вчить батько, треба берегти свою честь, гідність, не забувати, якого ти роду:

Тоді з світом ти порівняєшся,

В добрі-розумі закупаєшся,

З полем батьковим привітаєшся!

У кожного з нас своя доля, кожен вибирає свій шлях. Але я вважаю, що найцінніший скарб — це багатство і щирість людської душі. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Олег Юхимович Орач (Комар) 6 лютого 1940 року в селі Благовіщенка на Запоріжжі в сім’ї вчителів.

Дитинство провів на Донеччині, у степах Приазов’я. Його часто можна було побачити в гурті засмаглих хлопчаків, які цілими днями пропадали на узбережжі моря, мріючи стати моряками. Давно відійшло у минуле дитинство, але потяг до мандрів став рисою характеру Олега Орача.

Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педінституту, Вищі літературні курси в Москві.

Був на журналістській роботі, зокрема, працював у газеті «Донеччина», обіймав посаду директора республіканського Будинку літераторів.

У 1965 році Олег Орач дебютував збіркою «Подорожник». Наступні книжки — і віршів, і оповідань, і дитячих історій, і перекладів — переконливо свідчили про самобутній талант автора: «Земля на видноколі», «Передчуття», «Зимние жаворонки», «Долоні», «Написи на снігу», «Свято спілого листя», «За білим перевалом», «Журавликова пісня», «Березневі світанки», «Дружна сімейка», «Довге літо»…

Олег Орач — автор книжок для дітей: «Журавликова пісня», «Березневі світанки», «Хто де живе», «Дружна сімейка», «Довге літо». У його перекладах вийшли друком якутські та алтайські народні казки.

Поет — лауреат премій ім. Лесі Українки та ім. В. Сосюри

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твори відомого українського письменника-гумориста Степана Олійника відзначаються актуальною тематикою, національним гумором і комізмом ситуацій. Він також з повним правом вважається гідним послідовником вітчизняних корифеїв сатири Івана Котляревського, Степана Руданського та Остапа Вишні. Бо він ніколи не міг пройти осторонь тих явищ, які потребували сатиричного викриття, висміювання вад суспільного життя та окремих людей, негативних типів. Свої удари поет спрямовує проти утриманців., ледарів, хапуг, кар’єристів, хабарників, бюрократів, міщан у побуті та громадських взаєминах.

Коли читаєш його жартівливі мініатюри, гуморески, фейлетони, памфлети, здається, немов усе відбувається на твоїх очах. І ти смієшся й глузуєш разом з автором над героєм або кумедною ситуацією, обурюєшся і обов’язково потім зробиш висновок для себе. Напевно, саме у цьому — сила і найважливіше значення благородного гніву сатири С. Олійника.

З усієї творчої спадщини поета-гумориста мені найбільше подобаються його вірші для дітей та байки. Скільки знайомих облич я побачив на сторінках його «дитячої» поезії! Тут і «винахідливий» синочок — «Ледар-брехунець», і двієчник з «Хвостатих комет», і неслухняна ласуня («У бабусинім буфеті»), і примхлива онучка («Про Іринку»).

У байках викрити ці негативні риси людей допомагають образи звірів або речей. Та коли придивишся до них уважніше, обов’язково впізнаєш людину із вадою характеру або поведінки. Ось перед нами Індик і Швень — «невизнані таланти» у «жорстокий вік». Для «зачерствілих сердець» «надталант» Індика занадто «складний, тонкий». Та й Півня «недооцінює» народ, «публіка, немов глуха». Гот, поглузувавши з пихи цих «артистів», ми підтримуємо висновок солов’я:

Епоха і народ у нас — найкращі,

Та от співці ви негодящі!

Влучно висміює С.Олійник і зарозумілість деяких дилетантів («Самовпевнений літпівничок»), що «досвідом діляться», як «дзьобати носом шкарлупу». А от у байці «Знюхалися» від сатирика дістається вже крадіям і хапугам, яких колоритно представляють приблудна Жучка та «охоронець» Теклиного двору Мурза. Людську безсердечність та сваволю викриває поет у байці «Четвероногий і двоногий», змальовуючи сцену покарання бродячого осла жорстоким п’яницею.

Байки С. Олійника — це справжній скарб в українській літературі. Із сатиричним гнівом висміюючи вади сьогодення, вони допомагають нашому суспільству очиститися від них.

   Михайло Миколайович Петренко – Поет і службовець.

   Багато хто знає Михайла Петренка як поета-романтика першої половини ХІХ століття, але зовсім мало кому відомо, що він мав юридичну освіту й служив у відомствах, підпорядкованих Міністерству юстиції.Поетична спадщина Михайла Петренка невелика, але його вірші пам`ятають і сьогодні. Деякі з них з часом стали народними піснями [1].Перші вірші Михайла Петренка були надруковані у 1841 році в поетичній збірці «Сніпъ» [2], проте біографічні дані поета з’являються в літературі тільки в 1848 році в «Южном русском зборнике», де видавець  А. Метлинський надає коротку довідку про Поета [3, с. 30]:«Петренко, Михайло Николаевичъ, родился въ 1817 году, и, большею частію, проживалъ и узналъ языкъ и бытъ народный въ городѣ Славянскѣ и его окрестностяхъ, Изюмскаго Уѣзда; окончилъ курсъ ученія въ 1841 году въ Харьковском Университетѣ, и потомъ опредѣлился на службу по гражданскому вѣдомству…».На сьогоднішній день, нажаль, документальних даних про життя Михайла Петренка виявлено небагато. Існує чимало біографічних описів, які надавалися в літературі на протязі більш ніж шістидесяти років, але вони побудовані лише на спогадах та чутках, зібраних про деяких людей з прізвищем Петренко, які не мали жодного відношення до роду Петренків [4, с. 175], до якого належить і Михайло Миколайович [5, с. 232-245].На основі знайденого на полицях Сумського обласного архіву формулярного списку повітового стряпчого Михайла Миколайовича Петренка за 1858 рік [6], а також других документів з архівів України та Росії, складена документально обгрунтована бігорафя Михайла Петренка.Вперше аналітичний підхід у вивченні біографії Поета прослідковується у Г. Нудьги у вступній статті книги «Два поети-романтики», що вийшла в 1960 році [7, с. 34-48]. Автор пильно розглядає біографічні довідки М. Петренка, що раніше згадувалися в літературі, також аналізує поезії Поета, виявляючи інформацію, пов’язану з його біографією.Михайло Миколайович Петренко народився в Слобідсько-Українській губернії у 1817 році, проте, ще документально не доведено де саме він народився [8, с. 197-212]. Частенько в літературі можна зустріти твердження, що Михайло Петренко народився у Слов’янську, але це є результат невдалого прочитання деякими авторами фрази першого біографа Михайла Петренка – А. Метлинського (див. цитату вище), з якої ніяк не вітікає факт народження М. Петренка саме у Слов’янську [3, с. 30]. Те, що Михайло Миколайович деякий час проживав у Слов’янську, сумнівів не викликає, проте, питання про місце народження доки не вирішене і не має документальних доказів.Ще невідомо де Михайло Петренко здобував початкову освіту, але, потім, Михайло вчився в Харкові. Скоріше за все навчання проходило в Харківській гімназії [9], та документально це ще не доведено.З 21 вересня 1837 року Михайло Петренко був зарахований до Імператорського Харківського університету на юридичний факультет, про що відомо зі списків студентів четвертого курсу юридичного факультету 1840-1841 навчального року.   Серед студентів четвертого курсу під номером 25 значився «Петренко Михаилъ / Время вступленія въ Университетъ – 21 Сен. 1837. / Из какого званія – Об. оф. сынъ./ На какомъ содержаніи. – На собственномъ» [10].

У 1841 році він закінчив повний курс наук в університеті зі ступенем дійсного студента, що свідчило про закінчення навчання без відзнаки.

Нажаль, ще невідомо коли й де почав писати вірші Михайло Петренко. Немає відповіді й на запитання коли й чому він припинив займатися поезією.Скоріше за все, Михайло Петренко почав писати вірші в студентському віці. Вперше вірші Михайла Петренка були надруковані в 1841-му році в поетичному альманасі «Сніпъ» [2, с. 175-184], який видавався О. Корсуном. В збірці під загальною назвою «Думки» було надруковано декілька віршів Поета: «Недоля» (Дивлюся на небо та й думку гадаю…), «Вечjрнjй дзвінъ» (Якъ в сумерки вечjрнjй дзвjнъ…), «Смута» (Чого ты, козаче, чого ты, бурлаче…), «По небу блакитнjмъ очjма блукаю…», «Гей, Иване! Пора…» (два вірші), «Брови» (Ой, бjда менj, бjда…) та «Туди мои очj, туди моя думка…».Вірші Михайла Петренка були доброзичливо прийняті критикою, про що видно, наприклад, з рецензії Миколи Тихорського [11, с. 11-13]:«…Теперь не видать вамъ, господа, поэзіи въ Петербургѣ; г. Петренко до безумія влюбился въ Mademoiselle поэзію; M-lle поэзія очень неравнодушна къ M-r Петренко – слѣдственно они никогда не расстанутся… Думки поетъ не г. Петренко, а поэзія; что я васъ не обманываю, извольте посмотрѣть – вотъ, напримеръ Недоля…».В 1843 вийшов український літературний збірник «Молодикъ», який видавав І. Бецький, де були надруковані два вірші М. Петренка: «Вечиръ» (Зхилившись на руку, дивлюся я…) та «Батькивска могила» (Покинувъ насъ и нашу матиръ…) [12, с. 101-102, 121-123].Останнє відоме на сьогоднішній день прижиттєве видання віршів М. Петренка відбулося в «Южном русском зборнике» (1848) [3, с. 29-60], де вони були об’єднані в цикл «Думu та співu»: «Думu мои, думu мои…», «Небо» (Дuвлюся на небо, та й думку гадаю…) (під цією назвою об’єднані три вірші), «Весна» (Весна, весна, годuна мuла…), «Славьянск» (Ось, ось Славьянск! Моя родuна…) (під цією назвою об’єднані чотири вірші), «Тебе не стане в сuх мистах…», «Тудu мои очи, тудu моя думка…», «Як в сумеркu вечирний дзвин…», «Ой бида мени, бида…», «Мuнулuся мои ходu…», «Чого тu, козаче, чого тu, бурлаче…», «Іван кучерявuй» (У недиленьку раненько…) і «Недуг» (Ходе хвuля по Осколу…).Нажаль, ще не знайдена, наприклад, драма «Панська любовъ», але,  нещодавно,  в фондах Російської державної бібліотеки було знайдено рукопис першої дії (перші дві яви) драматичної думи Михайла Петренка «Найда», про яку ніколи не згадувалося в літературі.Вісім сторінок тексту, датованого 20-м січня 1845 року, пролежали на полицях архіву бібліотеки багато десятиліть [8, с. 149-151].Невідомо де був Михайло Петренко деякий час після закінчення університету, та чим в цей час займався, але з листування деяких його сучасників відомо, що, наприклад, в 1843 році він мешкав у Харкові й писав вірші.Так, П. Кореницький в листі до О. Корсуна від 4-го вересня 1843 року повідомляв: «Петренковъ нашъ, кончаетъ уже свою драмму подъ заглавіемъ Паньска любовь, очень хорошую и занимательную піэсу; также написалъ онъ еще Словьянскй писни и Сауръ могилу и самъ отъ себя хочетъ издать…» [13, с. 157-163].Тільки у липні 1844 року Михайло Миколайович поступає канцелярським чиновником на службу до Харківської Палати кримінального суду.Невдовзі Урядовим Сенатом він був затверджений у чині губернського секретаря.Просуваючись по службі, в листопаді 1846 року Михайло Петренко був нагороджений чином колезького секретаря. В серпні 1847-го року його було переведено у Вовчанський повітовий суд на посаду секретаря.З липня 1849 року Михайло Петренко займає посаду повітового стряпчого в земському суді міста Лебедина.У січні 1853-го року Михайла Петренка було нагороджено чином титулярного радника за вислугу років.В 1856-му році Михайло Миколайовича нагороджено бронзовою медаллю «В память войны 1853-1856 гг.». В літературі інколи зустрічається помилка що до участі Михайла Петренка в Кримській війні, але слід зазначити, що участі у війні він не брав, про що йдеться в згаданому формулярному списку 1858-го року [6].Скоріше за все, десь у 1848 році, Михайло Петренко одружився на дворянці Анні Євграфівні Миргородовій. Подружжя мешкало в м. Лебедині й в них народжувалося п’ятеро дітей:- син Микола, народився 16 серпня 1849 року, хрещений 23 серпня 1849 року.- дочка Людмила, народилася 23 серпня 1851 року, хрещена 28 серпня 1851 року.- дочка Варвара, народилася 16 січня 1853 року, хрещена 20 січня 1853 року.- дочка Марія, народилася 23 січня 1855 року, хрещена 29 січня 1855 року.- син Євграф народився 20 квітня 1857 року, дата хрещення поки що невідома [14, с. 117].Порівняння формулярних списків за різні роки, наприклад, [15], [6] дозволяє встановити, що за станом на 1858 рік всі діти знаходилися при батькові (тобто в Лебедині), а дочки Людмила та Варвара померли до моменту написання
Формулярного списку 1858 року.Як вже згадувалося, Михайло Петренко служив повітовим стряпчим Лебединського земського суду з 1849 до кінця 1862 року [14, с. 114-118].Відомо, що губернські прокурори, губернські й повіти стряпчі здійснювали нагляд за дотриманням встановленого порядку. Вони охороняли засади влади, боролися з хабарництвом, а також контролювали дотримання законністі по оподаткуванню населення [14, с. 131-132].Крім того, до обов`язків повітового стряпчого входило спостереження за дотриманням порядку в судових засіданнях, за дотриманням учасниками пошани в суді. У разі виявлення порушень він подавав скаргу у відповідні інстанції.Слід підкреслити, що земський суд, де служив Михайло Миколайович Петренко, знаходився в юрисдикції Міністерства внутрішніх справ, проте повітовий стряпчий підпорядковувався безпосередньо губернському прокуророві та був штатною одиницею Міністерства юстиції [14, с. 133].На посаді повітового стряпчого М. Петренко титулувався як «високоблагородіє», про що свідчать різні документи, що подавалися свого часу на його ім’я, а зараз зберігаються в архівах.Ось такими та багатьма іншими питаннями доводилося займатися за службовим обов’язком повітовому стряпчому Михайлу Петренку. Робота була серйозною та жодного відношення до романтики не мала. Може ці обставини, й деякі інші події, послужили підставою для завершення поетичної діяльністі?Можливій зустрічі Михайла Петренка та Тараса Шевченка в Лебедині в червні 1859 року було присвячено декілька публікацій. Цією темою цікавилися, наприклад, відомий журналіст з Лебедина Володимир Дудченко, та петербурзький дослідник творчості Т. Шевченка Петро Жур [16, с. 40].Інформація про зустріч двох поетів потрапила й у Шевченківський словник [17, с. 102].Є багато міркувань відносно можливості цієї зустрічі, але треба пам`ятати, що за станом на сьогоднішній день, згадана зустріч документального підтвердження не має, хоча й наводяться в літературі логічні обгрунтування.Помер М. М. Петренко повітовим стряпчим (прокурором) маючи чин колезького асесора 25 грудня 1862 року від лихоманки у віці 45 років. Відспівували його у Миколаївській церкві міста Лебедин й поховали 27 грудня на «отведенном приходском кладбище» [18].

Лебединські краєзнавці та старожили говорять про поховання Михайла Петренка на кладовищі біля Покрівської церкви. Старожил В. П. Полянський навіть указує на три покинуті могили розташовані поруч, в одній з котрих може бути похований Михайло Петренко. Може так воно й є, проте, встановлення місця поховання повітового стряпчого потребує додаткових досліджень, які зараз і відбуваються.

   Невідомі ще біографічні факти та поетична спадщина Михайла Миколайовича Петренка зараз досліджуються. Велика робота в цьому напрямку проводиться в межах проекту «Ідентифікація Петренків». Результати пошуків оприлюднюються в наукових журналах, газетних та журнальних статтях, а також на сайті, присвяченому Михайлу Миколайовичу Петренку www.дивлюсьянанебо.com .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю письменника:

БІОГРАФІЯ

Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині — тоді ця територія була під Польщею — у селянській сім’ї. З розсипаних у віршах уламків спогадів, як із шматочків смальти, переважно похмурих, темних кольорів, можна відтворити мозаїку його дитинства. 

Народився Дмитро, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, Шорсткий кептар за пелюшки» («Мені приходять телеграми»). Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги… 

Та ось — вересень 1939-го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з радістю й надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет. 

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) тощо трапляються речі, оцінювані неоднозначно. Проте на честь поета слід сказати, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післяста-лінського періоду. 

1958 року виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» У збірці, як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев’ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві розправи, депортації, табори… 

Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962), «Пелюстка і лоза» (1964) розширили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його подальше зростання. 

Подорожі світом (Куба, Канада, Америка та інші країни), глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі. 

Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником». 

Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки. 

Його літературознавчі статті, есе, виступи з питань літератури склали три вагомі збірки — «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988). Діапазон літературознавчих праць поета досить широкий. Це й статті з історії української літератури — насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про земляків-галичан М. Шашкевича, Ю.Федьковича, В. Стефаника, про сучасників О. Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимів по перу. 

Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не знаного, Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року, супроводивши її ґрунтовною вступною статтею. 

Утім, Павличко не обмежує рамки досліджень лише рідною літературою: його перу належать статті про Хосе Марті й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських, російських письменників. 

А ще б треба сказати й про Павличка-перекладача, який увів у світ нашої духовності, нашої поезії і Хосе Марті, і Николу Вапцарова, і великого Шекспіра… 

Сьогодні Павличко-письменник виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. І хоч державна діяльність забирає багато часу, так потрібного для творчої роботи, все ж з’являються, хоч і не дуже часто, й нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.