Збільшити або зменшити шрифт тексту : Відомо, що живописець, перш ніж написати картину, створює десятки , а то й сотні ескізів, зарисовок з натури. Далеко не всі вони потім будуть використані при остаточному компонуванні полотна. Можливо, саме таким «не використаним» при шліфуванні «Вершників» високохудожнім ескізом і є «Червоноарм»(1935).

Новела-«осколок» мовби в останню мить «випала» з розділу «Шлях армій», хоча за своєю «зоряною густотою» стилю, за ритмом вона ближче стоїть до «Листа у вічність».

Винятковою художньою місткістю відзначається й новела «Чапай»(1938). Її не можливо переказати. Цей твір потрібно прочитати, щоб справді відчути сконденсованість фрази, її пластику.Блискучим майстром — психологом виявив себе Юрій Яновський у творенні рельєфних дитячих характерів. І якими ж ощадними виражально — образними засобами! От де школа для молодих митців. Школа віртуозного володіння словом — відкриття чару і сили його.
На особливу увагу заслуговує й оповідання Яновського «Ганна Антонівна» (1940) — про скромну і мужню трудівницю на ниві народної освіти.
П’ятнадцять оповідань та нарисів увійшло до збірки Юрія Яновського «Короткі історії» (1940). У творчій еволюції прозаїка цей цикл був кроком уперед.

У роки другої світової війни Юрій Яновський живе в Уфі, редагує журнал «Українська література». Здоров’я не дозволяло йому воювати багнетом. Та вразило ворогів гостре слово письменника, який активно виступав з публіцистичними статтями, памфлетами, нарисами.У 1944 році окремою книгою виходять його оповідання «Земля батьків» . У творах «Заповіт» , «Генерал Макодзьоба», «Син», Яновський розкриває високий патріотизм і героїзм народу. Утвердження незламності , нескореності патріотів — така ідея одного з кращих оповідань Яновськогопро літнього степовика. Титанічний дух, незборима воля, пристрастна віра в перемогу і презирство до ворогів — таким він постає перед читачем, цей столітній дід — патріот.

Глибоко проникає Яновський в дитячу психологію «Дівчинка у вінку» , показує страждання дітей в окупованому фашистами Києві «Київська соната».

В останні роки війни Яновський був військовим кореспондентом на Першому Українському фронті. У 1946 році він їде до Нюрнберга як кореспондент газети «Правда Украины», разом з Ярославом Галаном у своїх кореспонденціях висловлює судовий процес над гітлерівськими воєнними злочинцями.

За збірку «Київські оповідання» (1948) Юрій Яновський був удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР.

Тривалий час Яновський працював над романом «Жива вода» , який вийшов з друку в 1956 році під назвою «Мир». Цей твір про українське село , що пережило страхіття фашистської навали , про перший післявоєнний рік, про відбудову зруйнованого німецькими фашистами народного господарства , про трудовий героїзм жінок.

«Мир»(«Жива вода») — роман багатоплідний, події розгортаються в українському селі , в Кривому Розі, Донбасі, Запоріжжі, Києві, на Нюрнберзькому процесі.

Над романом «Мир»(«Жива вода») Юрій Яновський працював довго, уперто, по кілька разів переробляючи вже написане, зазнаючи критики — справедливої і несправедливої. Несправедлива критика була сувора, безжалісна і брутальна. І була то критика з оргвисновками: вже готувалось виключення Яновського із Спілки письменників.
Становище — гірше нікуди: з одного боку вимушена переробка «Живої води» на «Мир» зовсім не пішла на користь творові — оце кон’юктурне «насильство» над собою, над своїм задумом , над своєю волею Яновський відчуває особливо гостро. З другого ж боку — й з рукописом переробленого «під тиском» нового варіанту роману ніхто навіть не побажав ознайомитися.

А висновок Юрія Яновського : «Мені здається , що це краще з того,що я написав,»-відноситься до «первісного» варіанту твору.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Я утверждаюсь» датований 1943 роком. Це був час, коли Україна звільнилася від фашистської окупації. Тичина разом з письменниками старшого покоління знаходився в евакуації, був далеко від фронтів війни, але його серце проймалося стражданнями від вістей про горе й муки рідного народу. У щоденнику воєнних літ поет писав: «Одколи почалася війна, свого не можу духа заспокоїть. І ті до мене вопіють, що на дні моря, і вкинуті в колодязь». У творах цього періоду народжується одухотворений образ матері-України, яка страждає, бореться, кличе на допомогу і утверджується у боротьбі із жорстоким ворогом.

У вірші «Я утверждаюсь» Павло Григорович Тичина поєднав трагічне і високогеррїчне, вираження глибоких переживань поета і впевненість у перемозі. Вірш починається твердженням, що Правда народної сили «ніколи звойована ще не була». Україна протягом століть зазнала багато лиха, але сила її не була знищена, дух її не був зломлений і вона розцвітала знову й знову. Рідній землі не треба питати права на життя, вона розірве всі кайдани, переможе найлютіших ворогів. Не випадково поет звертається до Німеччини древнім словом «Тевтоніє». Цим він наголошує, що з давніх-давен германські племена були войовничими і не раз намагалися підкорити собі мирних слов’ян. Особливу жорстокість німці виявляли в роки Другої світової війни. Мільйони українців загинули від рук карателів, з України вивозилися залізо, хліб, вугілля і навіть плодючий чорнозем. Поет закликає слов’ян-українців, росіян, білорусів вбивати ворогів без жалю, щоб раз і назавжди звільнитися від «злодюг злодійських».

1943 рік — це рік жорстоких боїв і звільнення України від фашистських загарбників. Рідна земля лежала в руїнах, але «із ран — нове життя заколоситься» на подив усього світу. Поет вірить, що настане мир, «добробут в нас підніметься, як ртуть, заблискотять косарки в житі, заводи загудуть», повернуться в рідні домівки люди, яких війна розкидала по світу, і країна заживе багатим життям. Багатьом тоді здавалося, що люди, які пережили війну, вистояли і перемогли такого жорстокого ворога, мають бути щасливими. Та ще довгі десятиліття тоталітарний режим не давав змоги народам дихати на повні груди. Але в той час перших значних перемог над ворогом усім вірилось у краще майбутнє.

Вірш «Я утверждаюсь» Павло Тичина створив на честь визволення Києва. Перша рефренна строфа-лейтмотив «Я єсть Народ, якого Правди сила…» повторюється тричі; друга строфа закінчується наскрізним для всього вірша рефреном «Я ствердждуюсь, я утверждаюсь, бо я живу», що дає можливість поету передати піднесеність, активність почуттів. Це вірш-сповідь, вірш-монолог, у якому поєднані елементи розмовної і ораторської інтонації. Твір свідчить про граничне напруження всіх духовних сил поета.

Поезія Тичини воювала, ненавиділа, окрилювала на боротьбу із ворогом, його ліричний герой був уособленням самого поета, який відчував свою нероздільну єдність з народом і рідною землею.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Талалай Леонід Миколайович народився 11 листопада 1941 р. в с. Савинці Савинського району на Харківщині. Закінчив Літературний інститут ім. О. Горького. Автор збірок поезій: «Журавлиний леміш», «Вітрила тривоги», «Осінні гнізда», «Не зупиняйся, мить!», «Допоки твій час», «Високе багаття», «Глибокий сад», «Наодинці зі світом», «Луна озвалась на ім’я», «Така пора», «Вибране». Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка та імені В. Сосюри. 
Життя і творчість Леоніда Миколайовича Талалая, відомого українського поета, лауреата державної Шевченківської премії з літератури, тісно пов’язані з донецьким краєм. Тут він почав свою художню діяльність, видавши перші поетичні збірки «Журавлиний леміш», «Вітрила тривоги», «Осінні гнізда», «Не зупиняйся, мить!», «Допоки твій час» та ін. 
Відомий літературний критик Степан Крижанівський охарактеризував нашого талановитого земляка як ліричну, схильну до ясної, прозорої, але разом із тим і не скутої традиційної форми, особистість. Справді, ліриці поета властиве загострене емоційне відчуття часу, бачення його мінливості і швидкоплинності, взаємозвўязок у житті людини її минулого, сучасного та прийдешнього. 
Ще в часи «розквітлого соцреалізму» твори Леоніда Талалая відзначалися відсутністю заідеологізованих «віршів-паровозів», віршованих політичних схем в оцінках суспільних подій і явищ культури, чим тоді грішило чимало письменників. Поет оспівує сміх малечі, спогади про матір, своїх друзів, красу рідної природи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Скільки поколінь юних читачів виучує ці рядки напам’ять! Тичина не зразу став улюбленим поетом молоді. Поет був майстром лірики політичної, громадянської, філософської. А поруч з політичними поезіями з’являлися вірші про кохання:

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стогнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Найвидатнішим явищем ранньої поезії Тичини була поява у 1918 році першої книжки «Сонячні кларнети». «Ніколи не забуду,— пригадував М.Бажан,— тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з ясними соняшниками на обкладинці. Ми і читали, і п’яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, нечуваною нами досі, музичністю грала, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги… Для нас тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети…»

Так, то прийшла до читача дійсно сонячна книга, зі сторінок якої ми читаємо:

Подивилась ясно,— заспівали скрипки!—

Обняла востаннє,— у моїй души—

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді

Заспівали скрипки у моїй души.

Тичина відзначався природженим талантом мислити музичними образами; йому притаманна здатність сприймати звуки у барвах, а барви — у нотних рядах.

Знав я, знав: навіки,— промені, як вії!—

Більше не побачу,— сонячних очей.—

Буду вічно сам я, в чорному акорди—

Промені, як вії сонячних очей!

Сила поезії Тичини була, є й буде в тому, що її висока ідейність пройшла крізь розум, серце й волю поета, а тому важко провести грань між ним і його ліричним героєм. Ось поезія «Я стою на кручі…»

Я стою на кручі!—

За рікою дзвони:

Жду твоїх вітрил я —

Тінь там тоне, тінь там десь…

Випливають хмари —

Сум росте, мов колос:

Хмари хмарять хвилі —

Сумно, сам я, світлий сон…

Автор використовує повторення однорідних приголосних звуків (алітерація), що підсилюють сум:

Вірю яснозорно —

За рікою дзвони:

Сню волосожарно —

Тінь там тоне, тінь там десь…

Припливеш, приплинеш —

Сум росте, мов колос:

З піснею про сонце!—

Сумно, сам я, світлий сон…

Багато його віршів, у яких звучить гімн життю, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини, давно стали улюбленими, особливо для молоді.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нодь Микола — літератор, музикант, громадський діяч.
Закінчивши Ужгородську богословську семінарію, став викладачем семінарії, потім парохом у Відні, ректором Віденської духовної семінарії. 
Налагодив зв’язки з галицькими українськими культурними діячами, підтримував український національний рух, проголошував єдність української культури. Видав дві збірки поезій: «Руський соловей» та збірку пісень для дітей «Пам’ять із отпуста добрим дітям» (Відень, 1851), що мали велике значення для розвитку освіти, культури серед українців Закарпаття, зокрема лемків. Складав мелодії до пісень. Мова його творів народна, колоритна, виразна. Друкував свої твори в західноукраїнській пресі, зокрема у «Віснику», в альманахах Пряшівської літературної спілки. Талановитий диригент, керівник хорів. 
Поруч з О. Духновичем та О. Павловичем був одним з найпопулярніших українських літераторів Закарпаття, членів Пряшівської літературної спілки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Серед письменників, чиї імена сучасному читачеві стали відомими не так давно, Валерій Підмогильний. Треба віддати дане: спадщину письменника повернуто повністю, і його визнали одним з найколоритніших письменників новітньої української літератури.

У біографії письменника є багато «білих плям», вона чекає свого дослідника. Відомо, що народився він під Катеринославом учився в університеті, займався педагогічною діяльністю, працював у видавництві, секретарем секції художньої пропаганди, писав художні твори. Дату розправи над Валерієм Підмогильним не установлено: одні говорять, що його розстріляли на Соловках у 1937 році під час масового знищення політичних в’язнів, інші — в 1941 році.

Почав писати Підмогильний у 20-ті роки. Головний герой оповідань — інтелігентний міщанин, який відкинув традиції старого побуту, а на новий дивиться з високостей буржуазного індивідуалізму. Ставлення до автора оповідань і його особистості було різне. Більшість літературних критиків вимагали розправитися з ним.

Письменникові робить честь те, що він, незважаючи на шалені атаки, залишився перш за все людиною, думаючим художником слова, якого хвилювали проблеми сучасності, людини, якій завжди співчував. Він схильний до психологізму, і в цьому бачить головне своє завдання. Одним словом, уже в оповіданнях «В епідемічному б арапі», «Собака», «Проблема хліба» В. Підмогильний ствердив себе «письменником із доброю літературною школою».

Найбільш відомий твір автора — роман «Місто», який він у 1928 році друкує в місті Харкові. В основі сюжету — історія людської душі (можливо, з автобіографічними елементами). Хоч сам письменник категорично заперечував ототожнення героя з автором.

Головний герой — Степан Радченко. Виходець із села, він приходить до міста і вступає до вищого навчального закладу. Через певні обставини не закінчує вузу, влаштовується на роботу в журналі і одночасно починає займатись літературною творчістю. У Степана багато друзів. їх об’єднує літературне життя.

На перший погляд, це звичайний тип інтелігента перших пожовтневих років. Та то тільки так здається. В. Підмогильний, майстер психологічного аналізу людської душі, створив образ неоднозначний і, можна сказати, складний. Це людина, сповнена суперечностей: зовні він красивий, привабливий, користується певним авторитетом у літературних колах, та в нього темне нутро. Як говорить сам автор, залишилося в нього щось від дикого звіра. А місто, яке так гостинно зустріло його, він хоче підтоптати, покласти собі під ноги.

У душі Степана постійний двобій добра і зла, правди і кривди, через свою безпринципність герой не може визначити, що ж головніше для нього в цьому двобої.

В. Підмогильний добре володів французькою мовою, переклав багато з французької на українську. Парадоксально звучать про те, що в 30-ті, 50-ті роки переклади письменника друкувалися без автора перекладів.

Літературна критика сьогодні, аналізуючи роман «Місто» и головного героя, приходить до думки, що він, Степан Радченко, нагадує Любого Друга з відомого роману Гі де Мопассана.

Та, читаючи уважно роман, можна зробити й інший висновок. Ні, він не Любий Друг, він — людина-завойовник, яка розбазарює свій талант. Ось один з епізодів роману. Степана запросили на вечірку до інституту, де він читає своє оповідання «Битва». «Успіх, пише автор», — був великий, — «та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».

У розмові з Борисом, відвертим прихильником літератури, Степан говорить, що оповідання — це жарт, це розвага, а за ніч пише декілька творів у цьому ж жанрі.

Іноді в голові Степана з’являються справді думки, не притаманні інтелігентній людині. Посварившись з Максимом, він пішов геть. А в голові вирій думок: ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об’явився!

З великим задоволенням він згадував, як душив Максима, бив його, «вивертав, колінчив і заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти!»

Він любив літературу, вона стала йому близькою й найдорожчою. І літературу він розцінює як першу ознаку культурної людини.

Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися «з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». Життя людей здавалося йому простим і жодної уваги не вартим.

Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривними, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут прикрого. Та справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була «жорном невпинним, що лиш разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя».

Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. їх родичі… і так вглиб міста. «Його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці…» Зосі, яку, здавалось, покохав, Степан доводив перевагу громадського над особистим, читав їй мораль, в яку й сам мало вірив.

Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого «я» йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з’ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.

Роман був сприйнятий офіційною критикою з роздратуванням. Проти Під-могильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він йшов шляхом аналітичного митця. Він був мораліст. У його романі, крім основної проблеми, показані найрізноманітніші нашарування життя. Зі сторінок книги постає ціла галерея образів, анкету кожного з них заповнює автор.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Митрофанович Стеценко народився 5 липня 1918 року в селі Куторжиха на Хорольщині в сім’ї селянина-бідняка. З дитячих років, проведених у селі, виніс майбутній письменник добре знання психології дитячої душі і багатство спостережень. У 1937-1941 роках він навчався на історичному факультеті Харківського університету, але війна перервала навчання — мусив іти на фронт. У 1941-1943 роках М. Стеценко як політпрацівник перебував у армії, пройшов Західний, Сталінградський та Донський фронти. Від жовтня 1943 року протягом кількох десятиліть займався пропагандистською та лекторською роботою, найдовше — у себе вдома, в Полтаві та на Полтавщині. Одночасно займався й журналістикою, постійно друкуючи свої статті, політико-економічні огляди, нариси, рецензії на різні видання (в тому числі й літературні твори) в газетах і журналах. Від журналістики прийшов у дитячу літературу.

Перше оповідання «Щасти тобі, Надійко» («У відрядженні») надрукувала газета «Зоря Полтавщини» в 1958 році (передруковане 1964 року в журналі «Прапор»). З того часу дитячі оповідання Миколи Стеценка стали з’являтися в журналах «Піонерія», «Барвінок», репертуарному збірнику «Хай завжди буде сонце» (1966), «12 місяців» (1965), а оповідання «Апельсинка» в 1969 році потрапило до шкільного «Букваря».

Перша збірка оповідань письменника вийшла в Полтаві в 1962 році під назвою «Бродяга». І хоч оцінка її була неоднозначна, але письменник сприйняв критику як урок для ще більш відповідальної праці над своїми творами. З другої книжки — вона називалася «Льончина зупинка» і вийшла в 1969 р.— починається рівний творчий шлях письменника, на якому він в 1970-х роках визначився як вправний творець дитячих книжок. Тоді ж, у 1969 році, оповідання М. Стеценка були перекладені російською мовою і видані в Москві під назвою «Федькины каникулы». Пізніше вийшли його книжки: «Планшетка» (1971), «Заяче озеро» (1972), «Про Ірину та морозиво» (1974), «Спалах серед ночі» (1978), «Заграва» (1979), «Гіркий апельсин» (1982, 1986), «Чи добре самому» (1986), «Фокус» (1988), «В дорозі» (1988).

Окремі твори перекладалися молдавською, болгарською, абхазькою та іншими мовами. З 1973 року Микола Стеценко — член Спілки письменників України. На жаль, тяжка хвороба, що прикувала письменника до ліжка і звузила світ до меж власної кімнати, позбавила його можливості активно працювати в літературі і навіть спостерігати за навколишнім життям.

Чимало зворушливих оповідань про дітей написав Микола Стеценко, вмістивши їх в десятки книжечок, що ними зачитувались школярі 1960-1980-х років. Головний зміст цих творів — це боротьба між добром і злом, показ складного світу, в який мають увійти діти.

Оповідання Миколи Стеценка захоплювали дітей і цікавими сюжетами, і правдивим зображенням стосунків між героями творів. Багато з них залишаються свіжими й цікавими для дітей нових поколінь.

Сім’я мала дев’ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.

Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п’єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).

Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п’ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п’ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959).

Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р.

1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.

1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.

Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.

Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928) та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель» опублікував журнал «Красная новь»).

Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927р. до Харкова.

1932p. — вийшла окремим виданням п’єса «Завойовники».

1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни.

Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в 1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п’єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу.

1939p. — опублікована п’єса з сільського життя «Потомки».

У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося.

1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами.

1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».

Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946).

1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир» (1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем.

1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.).

1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»).

Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п’єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського.

Працюючи над драмою (задум п’єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п’єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз’єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка).

Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв’язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.

Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п’ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Братовбивча громадянська війна назавжди залишиться найжахливішою сторінкою в історії України. Заради примарних ідеалів син повставав проти батька, брат убивав брата. Події в Україні розгорталися стрімко, у тому величезному казані революції виварювалися, перемішуючись, людські долі і життя, які втрачали свою цінність. Смерть кружляла над просторами рідної землі, «лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного». Були вони братами, синами старого Мусія Половця. Росли в одній хаті, а потім дороги їхні розійшлися. І ось тепер брати зустрілися під Компаніївкою ворогами, бо були вони «одного роду, та не одного класу». Старий рибалка учив дітей ще змалечку: «Тому роду не буде переводу, в Котрому браття милують згоду». Але згадували ці батьківські слова Половці тільки перед загибеллю від руки брата. Першим повторив їх Андрій, командир загону добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Та Оверко, який командував загоном кінного козацтва отамана Симона Петлюри, тільки розсміявся у відповідь. Останнім словом Андрія було прокляття братові. І ось уже Оверко сидить під колесом тачанки просто на землі, затуляє долонею страшну рану на голові, а до нього підходить із револьвером у руці Панас Половець, який разом з чотирнадцятирічнім Сашком воює в загоні батька Махна. І знову, тепер уже з вуст Оверка, звучать батькові слова про згоду між братами.

Оверко не бачив своєї смерті, яка вилетіла з братового маузера і перервала його останнє «проклинаю!». Та коло подій під Компаніївкою ще не завершене. Як вихор, налетіли на махновців кіннотники, розсіяли їх по степу, а Панаса підвели до червоного командира Івана Половця. І втретє прозвучали в степу слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», які ніби розчинилися в повітрі, не знайшовши відгуку у братовому серці. Оверко швидким рухом дістав ніким не помічений маленький браунінг, але, перш ніж убити себе, встиг вимовити прокляття Івану.

З п’яти братів Половців живими під Компаніївкою залишилось двоє. І якщо судилося їм вціліти у вихорі революційних подій, чи повторять вони своїм синам слова старого рибалки: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду»?

У романі «Вершники» Ю. Яновський показав громадянську війну як кров, смерть і горе народу. Тут немає місця масовому героїзму і подвигам. Гинуть люди, руйнуються міста і села, знищуються устояні віками духовні цінності. Пригадуються мудрі слова Т. Г. Шевченка:

Того ж батька, такі ж діти,

Жити та брататься,

Ні, не вміли, не схотіли,

Треба роз’єднаться.

Брати Половці не були зрадниками чи боягузами, вони стали непримиренними ворогами, які в ім’я примарних ідей убивали один одного. Трагедія роду Половців — це трагедія України, яка довго ще буде відлунюватися голодом, смертями, репресіями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У біографічних довідках сказано, що Сергій Лукич Носань народився в селі Чехівці на Черкащині. Насправді ж істинним місцем його народження є хутір Дубинка, що входив до Чехівської сільради. Просто рідний хутір безжально проковтнуло Кременчуцьке водосховище. Воно розлилося там, де були предківські могили, хати, городи, левади, стежки, якими бігав хлопчик. Довго ще він бачитиме їх у снах.

Живуть у серці письменника й спогади про сирітське дитинство. Він був ще зовсім малим, коли батько пішов на війну і не повернувся. Усі сімейні турботи лягли на плечі матері, яка працювала у рільничій бригаді. Сергійко теж трудився. Він пас громадську череду, возив жниварям воду, заготовляв сіно. Після переселення згорьована мати не витримала збиткування над людьми й природою і відійшла у той світ, залишивши дітей напризволяще. Двоє старших взялися за господарювання, а Сергійко тоді ще й твердо на ноги не став…

Після закінчення школи працював у будівельній бригаді. Наступними віхами життя були служба в армії, робота на переправі (на поромі), навчання в Черкаському педінституті, вчителювання. Добре, що на життєвій дорозі письменника зустрічалися такі щирі друзі, як Григір Тютюнник.

Література приваблювала хлопця давно. Ще в п’ятому класі він створив одноактівку зі шкільного життя «Горобчик», у якій сам виконав головну роль. З того часу письменник залишився вірним літературі. Пише про побачене, вистраждане. Збираючи матеріал для роману «Голгофа любові», їздив по Сибіру, місцями каторжних робіт і поселень декабристів.

Нині Сергій Носань — відомий публіцист, драматург, прозаїк. Своїми вчинками і творами він бореться за збереження рідної природи, нагадуючи людям, що у світі ще існують байдужість і жорстокість.