Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Читати вірші Є. Плужника

• Плужник Євген — Дивлюсь на все спокійними очима

• Плужник Євген — вчись у природи творчого спокою

Псевдонім — Кантемирянин.

Плужник Євген Павлович народився 26 грудня 1898 р. у слободі: Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного купця: Закінчивши гімназію в м. Боброві, у 1918—1920 pp. жив на Полтавщині, працював учителем, вів театральний гурток, був актором. У 1920 р. Плужник переїхав до Києва, де навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті (1920-1921рр.).

У 1921р. він вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але вищої освіти не здобув. У 1923 р. під псевдонімом Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». У 1926р. вийшла його збірка «Дні». Поет став членом літературного угруповання «Лан¬ка». У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з В. Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, перекладав російську класику. У цей час Є. Плужник написав п’єсу «Болото», текст якої не зберігся.

У 1927 р. з’явилась збірка його поезій «Рання осінь», наступ¬ного року був надрукований його перший і єдиний прозовий твір — побутово-психологічний роман «Недуга» (про любов ко¬муніста, керівника підприємства Івана Орловця до жінки з воро¬жого йому буржуазного світу. Заводської).

У 1929р. письменник опублікував п’єси «Професор Сухо-раб» і «У дворі на передмісті».

У наступні три роки він написав віршовану драму «Змова в Києві» (мала робочі назви «Інженери», «Фашисти», «Шкідни¬ки», «Брати»), яка завдяки Леоніду Черевагенку побачила світ аж у 1992 р. Закінчив у цей час роботу над третьою збіркою по¬езій —«Рівновага», яка тоді так і не вийшла.

5 грудня 1934 р. Є. Плужник був заарештований і звинуваче¬ний у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 р. він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятиріч¬ним ув’язненням у спецтаборах.

2 лютого 1936р. Є. Плужник помер від сухот у тюремній лі¬карні на Соловках.

У 1948 р. за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рів¬новага». У 1979 р. у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

Перша збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгук¬нувся М. Рильський, свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших поетів XX ст. Його лірика вирізняється навіть серед найдобірніших зразків української поезії 20—30-хрр. Це лірика напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетич¬ної образної думки, лірика стислого, психологічно насиченого ви¬словлювання, що вкладається здебільшого в кілька строф. Пер¬ша збірка поезій «Дні» була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові.

До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори: лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». Поема «Галілей» привертає увагу ще й тим, що не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття. Епіграфом до твору автор взяв рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в крови, Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які підказу¬ють, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой)являє собою образ справж¬нього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї землі. Навіть тоді, коли герой кри¬тикує обивателів за їх піклування тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчо¬ра— модні частушки народні, А сьогодні — уривки з старих опе¬рет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його на¬родові.

У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет ві¬рить, що будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли без¬упинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви… ми так собі»…): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихень-кість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.

У фіналі твору, нарешті, з’являється і образ Галілея:

А вгорі, в далині, наді мною — Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною — Ґ а л і л е й. Гей! Герої ! Каліки!

Службовці!

Торговці!

А живіть собі, як вам бажаеться!

Через те, що —

ви чуєте? —

все-таки

обертається!

(Галілей)

Щоб зрозуміти ці рядки, слід згадати відомий вислів, що іс¬торія обертається по колу (а тому, щоб не наробити помилок у майбутньому, слід добре вивчити і знати минуле), а оскільки історія «обертається», то незабаром і в Україну прийде той щас¬ливий час, який замінить криваву добу революцій.

«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є. Плужник був добре обізнаний з проблемами України початку XX ст.., зокрема з проблемою поступового знищення українських сіл у зв’язку з масовим виїздом селян до найближчих міст у по¬шуках ліпшої долі. Краще це для країни чи гірше прагнули з’ясу¬вати прихильники різних точок зору — «селюки» та «урбаністи» шляхом постійних суперечок, які вже тоді велися в українській радянській літературі. Є. Плужник посів досить розважливу по¬зицію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого…» (Канів). Поет усві¬домлює неминучість урбанізації (історичного процесу швидкого зростання старих і появи нових міст та підвищення їхньої ролі в економічному й культурному житті суспільства), бо це майбутнє життя країни, але в той же час він намагається застерегти від повного занепаду села, адже це може призвести до втрати тих цінностей, які набула країна протягом історії: творчість, знання, розум, «велика єдність праці і культури», пам’ять і любов до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник.

Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер пе¬редавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хо¬тів…», «Вчись у природи творчого спокою…». У цих збірках бага¬то творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні під¬тексту, співвідноситься з долею людини, наприклад.

Так гірко відати, що юність відцвіла! Та нарікань і розпачу немає, — Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає. Так дерева, відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий.

(Все більше спогадів і менше сподівань, із збірки «Рання осінь»).

Або вдається до відомого в літературі образу човна — симво¬лу людської долі, ідо несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою світу:

Ніч… а човен — як срібний птах!

(Що слова, коли серце повне!)

… Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи…

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний1.

(Ніч… а човен — як срібний птах!.., зі збірки «Рівновага»).

Отже, за досить коротке творче життя Євген Плужник встиг сказати дуже багато, а це і є ознака талановитості майстра. Певним підсумком його поетичної творчості можна вважати рядки зовсім коротенької поезії на останній сторінці збірки «Рівновага»:

Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.

(Суди мене судом твоїм суворим)

Збірки поезій «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і «Канів»), «Рання осінь», «Рівновага», психологічний роман «Недуга», п’єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мах Петро — поет, прозаїк, публіцист, член НСПУ з 1963 р.
Народився 25 травня 1934 року у с. Корхів Білгорайського повіту Люблінського воєводства (Польща). Закінчив українське відділення філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка. 
Працював у пресі. Тривалий час очолював Волинську письменницьку організацію. У 1980 р. створив Волинсько-Рівненську організацію Спілки письменників України, яку очолював до лютого 1989 р. Засновник Конгресу української інтелігенції на Волині, з 20 грудня 1995 р. — її голова. Редагував інформаційно-мистецьке видання «Краєвид». 
Нині — редактор газети «Краєвид», член ради обласної організації НСПУ. 

Автор 25 книг поезії, прози, історичних есе, сценаріїв п’яти телефільмів. Творець різновиду поезії — пастелей. Друкувався в антологіях української поезії в Білорусі, Польщі, Румунії, Болгарії, Словаччини та Азербайджані. У Москві вийшла книга вибраних поезій «Светелка». Перекладався, окрім того, на німецьку та грузинську мови, ввійшов в Енциклопедію України та Білорусі.
Нагороджений медаллю, Почесною Грамотою Верховної Ради України, відзнакою Президента України. Лауреат премій імені Олександра Гаврилюка та Агатангела Кримського.

Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 р. в селі Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, відставного армійського офіцера. Старовинний козацький рід Стороженків відомий ще з XVII ст.; про його представників йдеться в універсалах гетьманів та Генеральної військової канцелярії XVIII ст. 

Предків письменника знаходимо серед прилуцьких полковників, ічнянських та повстинських (Лубенського полку) сотників. Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської армії, зокрема батько письменника Петро Данилович Стороженко вісімнадцять років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі Й здобутті Хотина І787 р. 

Дитячі роки письменника минули в містечку Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині. Спочатку хлопець одержав домашню освіту, а потім навчався у «благородному пансіоні» при Слобідсько-Українській губернській гімназії в м. Харкові. З виданого О. Стороженкові атестату видно, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, російську словесність, загальну та російську історію, географію і виявив «превосходные», «хорошие», «изрядные» і «достаточнне» успіхи. 

Пам’ятною для О. Стороженка була зустріч з молодим М. Гоголем, яка сприяла формуванню естетичних смаків письменника і його художнього обдарування. Про цю зустріч, яка відбулася на Полтавщині десь у 20-х рр. XIX ст., О. Стороженко розповів з багатьма цікавими подробицями в своєму есе «Спогад» («Отечественные записки», 1859, кн. 4). З твору постає виразний образ Гоголя, тоді ще вихованця Ніжинської гімназії вищих наук. 

О. Стороженко яскраво змалював деякі риси майбутнього славетного письменника — його вміння спостерігати, схоплювати характерне в зовнішності і жестах людей, влучно копіювати, захоплення дотепністю і гостротою мови українського селянина, поетичне сприйняття рідної природи юному М. Гоголю однаково притаманними були хлоп’ячі вибрики і серйозність у ставленні до життя. Оповідач дивувався, що наступного після зустрічі дня замість пустуна побачив у садку замисленого хлопця, який у полоні роздумів щось занотовував до записника. Микола пояснив співрозмовникові, що пишуть не тому, щоб змагатися з кимось, а тому, що душа прагне поділитися почуттями. 

Зображені О. Стороженком епізоди цієї зустрічі, численні конкретні реалії, які увиразнюють портрет майбутнього автора «Ревізора» І «Мертвих душ», неодноразово використовувалися біографами М. Гоголя.

З 1824 р., впродовж майже тридцяти років, перебуваючи на військовій службі, О. Стороженко пройшов шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полку, а згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Здебільшого служив на Україні і, виконуючи різноманітні доручення, зокрема пов’язані з відбором коней для армії, нерідко переїжджав з однієї місцевості в Іншу, завдяки чому добре вивчив життя і побут селянства на південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал ліг в основу багатьох творів О. Стороженка. 

Письменникові довелося брати участь у кількох воєнних кампаніях російсько-турецької війни 1828-1829 рр., у придушенні польського повстання 1831 р., в поході 1849 р. в Угорщину; він був контужений. 

О. Стороженко, перебуваючи в походах, завжди виявляв глибоке зацікавлення життям народу, його сучасним та минулим, швидко знайомився з людьми, умів розмовляти з ними, слухати їх. Поетичність його натури, щирий гумор, дотепність Імпонували співрозмовникам, і від них він чув різні легенди та бувалыцини. Його око швидко помічало найсуттєвіше в людях, а пам’ять фіксувала особливості оповіді, різноманітні барви та інтонації. Тому оповідання та нариси О. Стороженка нагадують усні розповіді, часом вони дуже схожі на переказані народом історичні події. Це реальне переплелося з фантазією багатьох оповідачів. 

У 1850-1863 рр. О. Стороженко служить чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі Д. Бібікові. Служба змушувала Його не раз виїжджати на Київщину, Волинь, Поділля, Полтавщину, в Таврію і до інших губерній. Сучасники згадували, що практика слідчого, яка припадає на цей період його життя, захоплювала О. Стороженка. «Розкрити злочин, писав він, дає мені величезну насолоду; цим я й буваю цілком винагороджений за свою працю». 

1857 р. на сторінках російських журналів та газет з’являється Ім’я О. Стороженка як автора роману з української старовини XVIII ст. «Братья-близнецы» та низки оповідань, в основу яких покладено українські народні повір’я. З 1861 р. він стає відомий і як український письменник: його твори друкуються в журналі «Основа» та окремими виданнями. А 1863 р. у Петербурзі виходять «Українські оповідання» в двох томах, які О. Стороженко написав ще в 50-х рр. І лише тепер зміг їх опублікувати. 

У 1864 р. О. Стороженка перевели у м. Вільно в розпорядження генерал-губернатора т. зв. Північно-Західного краю — відомого своєю жорстокістю М. Муравйова. Ця служба позначилася на белетристично-публіцистичних творах письменника, опублікованих у реакційному «Вестнике Западной России»: вони були тенденційно спрямовані проти польського національно-визвольного руху початку 60-х рр. Тогочасна критика слушно вказувала, що літературна діяльність О. Стороженка цього періоду позначена «ультраросійським» впливом та «чисто поліцейськими поглядами» на польський визвольний рух. 

Вийшовши у відставку 1868 р. в чині дійсного статського радника, О. Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусія). Тут він виконував обов’язки брестського повітового предводителя дворянства і голови з’їзду мирових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати і рибалити. Одягнений в український одяг, з пишними козацькими вусами, всією своєю поставою нагадував тих запорожців, яких змалював у своїх творах 

Був енергійною людиною з міцним здоров’ям і силою, за власним свідченням, «згинав двогривеннІ і носив на гору десять пудів», хоч в останні роки все частіше давалася взнаки давня контузія. Багато часу О. Стороженко віддавав грі на віолончелі, малював і ліпив і був навіть нагороджений медаллю Академії мистецтв. 

Осінніми та зимовими вечорами полюбляв бувати в колі знайомих, вести розмови про літературні новини, дотепно розповідати про пережите. Читав на вечорах розділи з ненадрукованої повісті «Марко Проклятий». Чимало часу віддавав своєму «последнему сказанню» — публіцистичному роману „Былое, не минувшее», який так і не був опублікований, а рукопис його загубився. В останній рік життя О. Стороженко постійно листувався з одеським книговидавцем В. І, Білим щодо завершення повісті «Марко Проклятий» і ЇЇ видання. В листах до нього письменник надіслав гумореску «Вивів дядька на сухеньке», дві байки та уривок із давно написаного вірша. 

До смерті письменника спричинилася прикра пригода. Повертаючись одного разу пізнього жовтневого вечора додому, О. Стороженко впав з кладки в холодну воду, пошкодив ногу, простудився і незабаром, 18 листопада 1874 р., помер. Поховано письменника на міському кладовищі в Бресті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твори:

—  Ярослав Стельмах — Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

— Ярослав Стельмах — Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера (скорочено)

БІОГРАФІЯ

Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 р. в Києві в родині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем у вищих навчальних закладах, перекладачем.

Відомий літератор Абрам Кацнельсон згадував часи, коли він підтримав на Всесоюзному семінарі молодих письменників молодого українського драматурга Ярослава Стельмаха, порекомендувавши його п’єси знаменитому тоді Панасу Салинському — голові ради з драматургії Союзу письменників СРСР, що формував репертуар усіх театрів по країні. Ярослав Салинському дуже припав по душі і своїми талановитими творами і, головне, скромністю. У бесідах він жодного разу не згадав, що є сином класика української літератури, лауреата всіх існуючих тоді премій, Михайла Стельмаха.

Я. Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п’єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П’єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР. Займався Я. Стельмах і перекладацтвом.

Він також писав оповідання, повісті для дітей: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші. Твори Стельмаха відзначаються захопливим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв.

Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п’ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах… а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Галина Мазуренко (Боголюбова) народилася 25 грудня 1901 р. в Петербурзі, середню освіту закінчила у Катеринославі (1919).

У період національно-визвольної боротьби воювала в армії Української Народної Республіки (3-я Залізна стрілецька дивізія армії УНР), за бойові заслуги була нагороджена залізним хрестом. З 1920 р. в еміграції (спочатку у Варшаві, потім Берліні); з 1923 – у Чехословаччині.

Після поразки УНР навчалася в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова та в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Відвідувала лекції в УВУ. Захистила докторат із філософії, викладала в УВУ.

Друкувалася у “Літературно-науковому віснику”(«Віснику”), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Перша збірка «Акварелі» вийшла 1926 р. у Празі, згодом там же вийшли «Стежка” (І939), «Вогні» й «Снігоцвіти» (обидві 1941).

Після Другої світової війни переїхала до Лондона, працювала у студії-ательє, потім коледжі при Лондонському університеті. Веде гурток живопису “Т’юздейз” (“Вівторки”). У 1992 р. стала членом Спілки письменників України.

Померла 27 травня 2000 р. у Лондоні (Великобританія).

Там вийшли її збірки: «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Зелена ящірка» (1971), «Скит поетів» (1971), поема «Золота корона» (1972), «Північ на вулиці» (1980).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Марченко Валерій Веніамінович — український літературознавець, публіцист, перекладач. Онук М. І. Марченка.

Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Закінчив 1970 року Київський університет. У 1967 — 1970 рр. стажувався в Азербайджанському університеті (Баку). Працював у редакції газети «Літературна Україна». Зазнав політичних репресій за так звану антирадянську діяльність: двічі був засуджений, в 1973 і 1984 рр. Помер 7 жовтня 1984р. у в’язничній лікарні в Ленінграді. Похований у с. Гатному Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Автор літературознавчих статей «Обличчям на Схід», «Давня азербайджанська література в дослідженнях А. Кримського» (обидві —- 1971) та ін.

У публіцистичних творах «Лист до діда» (1975), «Відкритий лист до двох німецьких журналістів», «Відкритий лист до Генерального директора ЮНЕСКО», «Процес» (усі — 1976) та ін. писав сувору правду про бездуховність у радянському суспільстві 70 — 80-х pp., порушення національних і громадянських прав людини в СРСР.

Переклав з англійської мови ряд творів С. Моема, Т. Джефферсона, Г. Уеллса, П. Уорунга, Е. Л. Мастерса, Л. Х’юза та ін.; з польської — Г. Сенкевича, з азербайджанської — С. С. Ахундова, Дж. Мамедкулізаде, Анара.

Окремі твори В. Марченка перекладені німецькою мовою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов Пономаренко — сучасна українська письменниця-новелістка. Герої її творів — звичайні люди, а кожен твір переплаканий і пережитий нею. 

Головне для автора — життя з його глибинками і широтами, з добром і злом. Саме зло і жорстокість інколи можуть бути невиправданими, а милосердя таким потрібним. 

У художньому творі «Гер переможений» авторка глибоко і тонко передала боротьбу жорстокості і милосердя, вмістивши трагедію людського серця на двох сторінках. 

Закінчилася страшна, безжальна війна, радянський солдат-переможець пройшов тяжкий шлях до перемоги, яка сповістила весь світ 9 травня 1945 року про довгоочікуваний мир. Ворог завдав багато лиха нашому народові. О. Довженко написав в «Щоденнику» вразливі спогади: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі…Чи мали ми право ненавидіти тих, хто це зробив? Безумовно!» 

Але часто люди сприймають ті страшні події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по тій бік були такі самі добрі та працьовиті люди. Вони, на жаль, були жертвами амбіцій політиків, які вели боротьбу за перерозподіл світу. 

Перед читачем постають післявоєнні роки, полонені німці зводили будинки в одному зі зруйнованих війною місті. Вони ненавиділи і місто, і його жителів, і будинки, але тільки до того часу, поки не бачили створіння своїх рук. 

Тоді їхні серця оживали, ставали чутливими до жорстокого світу. Полонені були вдячні вдовам, які приносили їм то старий піджак, то варену картоплю, були вдячні навіть охоронцям за цигарки. Поступово ненависть змінилася милосердям! 

Особливо серед полонених виділявся Фрідріх — беззахисний, слабкий і дуже хворий. Як не дивно, він не втратив шанобливого ставлення до прекрасного, витонченого, любив працювати на землі — сіяв, вирощував. Одного дня Фрідріх «…скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки». Він дуже любив дітей, саджав їх на коліна та співав їм пісень. 

Найдорожчим скарбом для нього була фотографія «двох дівчаток у білих сукеньках і білих черевичках». Полонений німець із захопленням показував її всім, а потім обережно ховав в рукавицю. 

Діти не розуміли Фрідріха, жорстоко ставилися до полонених. Вони знищили грядку, де вмілими руками були посаджені Фрідріха квіти, кидали в нього каміння, «…зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці». 

Страждання полоненого німця обірвалося одного зимового ранку, він повісився, «його знайшли під стіною барака…» Чому він так вчинив? На це питання є багато відповідей. Життя само підбило підсумок: раптом серед грудня зацвіла посіяна ним квітка як символ любові, вона розтопила кригу ненависті до переможеного ворога. 

Минуло півстоліття, а будинки, які зводили німці, стояли й були дуже теплими та міцними. Оповідач новели — дівчинка, а згодом — жінка похилого віку розповіла, що її син вирішив повісити полицю, взяв у руки дриль, яка раптом шурхнула в стіну. Коли вибили цеглину, то побачили стару рукавицю! А в ній — довоєнне фото тих самих Дівчаток у білих сукеньках… 

Любов Пономаренко своєю новелою прагне закріпити в свідомості читача біблійні істини: любов покриває багато гріхів, бо ніколи вона не перестає жити в серцях людей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори:

—  Твір на тему: «Сатиричний гнів (за мотивами байок Степана Олійника)»

— Твір на тему: «Викривальна сила байок С. Олійника»

Біографія

Більше двадцяти років минуло відтоді, як не стало Степана Олійника. Цю людину знали — без перебільшення — всі жителі СРСР і за кордоном. Поет-гуморист, сатирик майже чотири десятиліття віддав праці в літературі і понад п’ять десятиріч — журналістиці. Викривав міщанство, ницість, хабарництво, сутяжництво, тобто все те, що не прикрашає людину. Боровся за ствердження добра і правди, чесності й благородства. Без його творчості неможливо уявити українську сатиру і гумор. 

     Народився Степан Олійник 3 квітня 1908 року в селі Пасисели на Одещині в багатодітній хліборобській сім’ї. Від тяжких злигоднів батьки вирішили емігрувати до Канади або в Кустанайську область. Як згадувала сестра письменника, вже й коней запрягли… (Мали б ми ще одного письменника в діаспорі.) Та порятував дядько Захарій, забравши родину в своє село — Третю Миколаївку. Нині це Левадівка. В імперіалістичну, тобто Першу світову війну батька мобілізували на фронт. Степан був найстарший, отож доводилося і по господарству поратися, і в полі орати, сіяти, косити, й молотити. До школи мати проводжала сина за народним звичаєм. Спекла калач — для вчителя. У школу треба нести святий хліб, бо починаєш велику справу — ідеш навчатися грамоті. А ще поставила на коліна молитися Богові, «щоб помагав учитися і дав добру пам’ять». Наука хлопцеві давалася легко. Уже в першому класі написав лист до батька, який перебував у австрійському полоні. Друкованими буквами скомпонував цидулку до Австро-Угорщини. Тато її одержав, і «весь барак плакав», коли читали виведені дитячою рукою слова. 

     Після закінчення чотирирічки постала дилема: вчитися далі чи ставати до плуга. Тому батько запитав учителя, як їм бути далі. На що той відповів: «Сын ваш способный к учебе, но у него «суконный язык». Не повірив тато йому. Гнідими кіньми повіз Стьопу до Одеси, в школу імені Лесі Українки. «Виводили в люди» хлопця гуртом. У господарстві була корівчина, отож сестри Оля й Мотря по черзі носили, перебрівши річку, молоко на ринок. Виручали щомісяця по 5 карбованців. Увесь отой заробіток посилали Степанові. 

     Коли в 1930-му батько потрапив під «розкулачку», юнак уже був студентом. Ясна річ, сина «ворога народу» з вузу виключили, і він влаштувався на роботу рульовим на кораблі «Ленін». А коли через рік відновився в педінституті, то заарештували вже самого. «Українського буржуазного націоналіста» «чорний ворон» повіз у ДОПР прямо з гуртожитка. За те, що складав дотепні частівки для студентської стіннівки «Синя блуза». Та 1931 рік був не такий жорстокий, як 1937-й. Отож хлопця невдовзі випустили. Можливо, врятувало те, що його друг Володимир Іванович звернувся з листом до «всесоюзного старости» Калініна від імені майже двохсот однокурсників. До того ж охоронець забрав у в’язня блокнот із його віршами, і після того… став прихильнішим. Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на епілепсію. Як згадувала сестра Ольга, під час нападів мати накривала сина хусткою і молилася. Ото й усе лікування. Відпустила недуга лише після війни. 

     У 1934 році закінчив педінститут. Працював кореспондентом газети «Чорноморська комуна», обійшов багато районів Одеської області. Зрідка друкував поезії в газетах. 1936-го почалися тотальні арешти. В кожному бачили потенційного запроданця, зловмисника, шпигуна. Агентурна мережа НКВС розширювалася. Звичайно, ясноокого товариського юнака, який ставав душею будь-якого товариства, не могли обійти увагою: запросили до відповідного кабінету й запропонували співпрацю. Та м’який, інтелігентний Олійник категорично відмовився. Була ще одна спроба схилити його на свій бік. Коли після війни повернулися до Києва, знову викликали на Короленка «для важливої розмови». Не піддався на умовляння, не злякався погроз. Тодішній сусід по квартирі на Саксаганського, 44, Олекса Гуреїв розповідав, що після візиту вражений і вкрай обурений письменник повторював раз у раз: «І що ви думаєте? Мені запропонували бути донощиком у нашій спілці. Я їм сказав, аби шукали іншого». 

     Не забував Степан Іванович друзів юності. Пам’ятав, що сам чудом урятувався від тоталітарного Молоха. Отож із болем завжди згадував студентського товариша Панька Педу — ніжного лірика, чудового майстра слова, якого високо цінував Павло Тичина: «… Тільки жить і творить! Не дали негідники. Загинув у 1937 році, у день свого 30-річчя, не знать завіщо, з ярликом «ворога народу», розлучений навіки з поезією і любов’ю». По пам’яті відтворив вірші друга, видав окремою книжкою «Горять огні». Домігся, щоб мученика посмертно прийняли до Спілки письменників України. 

     не підкріплюється життям» 

     Факти, які Олійник використовував для творів, були такими типовими, що часто люди впізнавали себе в його героях. Степан Іванович розказував, як після читання вірша «У клубі» до редакції «Перця», де він тоді працював, надійшов лист з Одеського обласного відділу кінофікації, в якому вказувалося: «… факти, про які йдеться у вірші,… підтвердилися. Вживемо заходів». 

     Анекдотично звучить оповідь про резонанс від «Номенклатурного Мацепури». Після появи в «Перці» цього фейлетону до його автора зателефонували з… республіканської прокуратури й попросили дати адресу високопоставленого чиновника, що зганьбив себе негідними діями. 

     Дехто з читачів гуморесок Олійника навіть постраждав. Так, працівника бензоскладу з Тернопільщини позбавили роботи за те, що… вголос читав «Дорогу даму». Та ще й коментував. А йшлося в сатирі про типову дружину секретаря райкому партії, котра зловживала посадовим становищем начальника-чоловіка. Після появи вірша в «Правде» дехто з керівних осіб каявся, визнаючи провину. Скажімо, секретар міському партії з Донбасу. Збереглася стенограма його виступу: «Критика в газеті, стаття про «дорогу даму» були справедливими, і я їх повністю визнаю». Образ діда Терешка також взято із життя. Це був земляк, селянин із Одещини. Виступ його на колгоспних зборах в інтерпретації Олійника змушував сміятися до кольок у животі. Особливо у виконанні видатного майстра слова Юрія Шумського. Цей твір увійшов до репертуару великого артиста назавжди. Читав він гумореску й у Кремлі під час Першої декади українського мистецтва в Москві. Сміху Олійникового боялися, а самого його любили. Нащадок чорноморських козаків хотів бути якомога ближчим до народу. Навіть не користувався мікрофоном під час виступів. Говорив: «Так до людей ближче». 

     Часто повторював: «Поганий той сюжет, котрий не підкріпляється життям». І радив молодим колегам по перу дотримувати цього принципу. До слова, за все життя ні до кого не звернувся на «ти». Тільки на «ви». 

     «Коли вже у тебе така невидержка, 

     Якось батько застав сина вдосвіта за столом. Просидів він тоді ніч, складаючи першого дописа до районної газети. Бо переймався хлопчина тим, що про інші села пишуть, а про його — ні. Тож висмикнув із зошита папірець, запалив каганець і сів за кореспонденцію. Замість адреси вказав телефон редакції, думав, що то найголовніше. Адже апарата у вічі не бачив. Так у газеті «Червоний степ» за № 184 в 1925 році з’явилася дитяча наївна «Пригода з Іваном». Батькову настанову: «Ну що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе спаси збрехати що-небудь» — запам’ятав назавжди. Ставши відомим письменником, часто казав, що в кожного свій шлях у літературу. Один летить літаком, інший їде поїздом, а йому випало йти пішки. 

     Ще в студентські роки, коли заарештували Степана Івановича, одним із свідчень «буржуазного націоналізму» стала українська сорочка. Донощик повідомляв, буцімто Олійник вербував у молодіжне підпілля лише тих, хто одягав вишиванки. Справді, свого часу поклялися вони з Володимиром Івановичем носити українські сорочки. Незалежно від моди. Як талісман. І на столі слідчого вона лежала поруч із конспектами та віршами. У першій своїй битві в 1941-му в Голосіївському лісі він теж був у ній. Командир парашутно-десантної бригади Олександр Родимцев неабияк здивувався, коли перед ним постав «вояк» із посвідченням газети «Червона Армія» не в гімнастерці, а в розірваній, вкритій пилюкою… українській сорочці. «Білобілетник» Олійник дістав тоді у подарунок трофейний пістолет. 

     Розповідали, що коли Степан Іванович лікувався в знаменитій одеській клініці Філатова, то теж не розлучався з вишиванкою. Його талісман приніс невимовну радість: після операції на очах, виконаної талановитим хірургом Надією Пучківською, почав бачити. Винятково скромний чоловік їй навіть не зізнався, що є депутатом Верховної Ради СРСР, кавалером орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора і лауреатом Державної премії СРСР. 

     Степан Олійник воював, як кажуть, на пташиних правах, бо військова комісія визнала його непридатним до армійської служби. Згодом генерал-майор Родимцев і поет ще раз зустрілися на берегах Волги. Війна знову наздогнала письменника під Сталінградом. Після евакуації пішов працювати в «Сталінградську правду». Коли ж ворог наблизився до міста, газета стала прифронтовою, а Олійник — прифронтовим кореспондентом. Створив образ веселого солдата, українського Тьоркіна. Маршал Чуйков розпорядився вірш «Сталінград» видати окремою листівкою. Її вручали новобранцям, коли ті переправлялися через палаючу Волгу. Чуйков читав уривок із цієї поезії на мітингу, присвяченому перемозі під Сталінградом. 

     Під час роботи в «Сталінградській правді» мало не втрапив у страшну халепу. У заголовку статті «Сталинград торжествует»… випала літера Р. У ті часи і не такі помилки ставали смертним вироком. Доля змилостивилася. 

     Наприкінці 1942 року прибув разом із дружиною Клавдією Іванівною до Саратова й одразу з’явився в редакції радіостанції імені Тараса Шевченка. Там зустрівся з давнім другом — Юрієм Шумським. Тоді вони й створили головного героя — Перця-Перчила, для радіожурналу «Перець на радіо», що мав неабияку популярність. Окремі епізоди передруковували й закидали на окуповану територію України. 

     Леонід Гайдай сам зізнався, що щаслива історія знаменитого фільму «Пес Барбос і незвичайний крос» почалася… з фейлетону Олійника. А було це так. Степанові Івановичу читач із Горяївки надіслав листа, в якому розповідав про місцевих вандалів, які глушать рибу динамітом. Під час такої «риболовлі» навчений собака одного з браконьєрів схопив запал і кинувся за господарем… 

     Створений за цією фабулою фільм закупили десятки країн світу. Він здобув високу відзнаку в Каннах. На його зйомках сформувалося чудове тріо акторів — Віцин, Нікулін, Моргунов. Потім Євген Моргунов згадував: «Если бы не было фельетона «Пес Барбос и необычный кросс», то не было бы и «Кавказской пленницы», «Самогонщиков», «Операции «Ы» и многих других фильмов… Начало всему этому — Степан Олейник!» 

     Фільм показували в посольствах Радянського Союзу, щоб розсмішити невдоволених чимось дипломатів. За словами колишнього посла колишнього СРСР у Австралії Басова, після демонстрування кінокомедії всі угоди підписували як належить. 

     Земляки письменника-гумориста щороку ось уже двадцять літ проводять на Одещині Олійниківські дні та Олійниківські читання. Заснували Всеукраїнську літературну премію імені Степана Олійника, Благодійний фонд. У селі Левадівці за кошти краян встановили пам’ятник односельцеві. Вийшли збірка вибраних творів та книга спогадів. Отже, збуджується дещо пригаслий інтерес до творчості Степана Івановича Олійника. 

З листа, писаного друзям незадовго перед відходом із життя: «Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом, і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом, і там стояли на чорних підставцях блискучі діаманти. Бачу їх! «Це народи світу»,— сказав ангел. «А де ж Україна?» — запитав я. «Ось!»— і показав на 7-й з ряду діамант. Не був він великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа… І досі пам’ятаю, досі відчуваю я той трепет».

Вихопилися ці слова із серця Леоніда Мосендза. Видатний письменник, видатний науковець, видатна особистість української еміграції, він фактично залишається невідомим в Україні, що є великою несправедливістю як щодо Леоніда Мосендза, так і щодо всієї української культури.

Народився він у місті Могилеві-Подільському 1897 року. Мосендзів родовід багатий і складний: серед його предків були українці, поляки, литвини (білоруси), навіть греки, в родині мирно співіснували православна і католицька віра. Втім, родина і середовище, в якому зростав Леонід, були російськомовні. Мати — дочка лісника з Волині Лясковця (пізніше це прізвище правитиме Мосендзові за псевдонім). Батько Марко Мосендз, як подають довідники, був службовцем, але служив він управителем маетностей у польського поміщика. Маючи перед очима прикрий приклад (рідного брата за українство запроторили до Сибіру), він зробив для себе належні висновки, був законопослушний — далі нікуди, отож дітей своїх (окрім Леоніда, було ще двоє хлопців і дівчинка) виховувати намагався у тому ж дусі. Та їх, безперечно, виховувало ще й оточення, простий люд, а він на Вінниччині вперто не хотів зросійщуватися і розмовляв по-українському. Це западало в душу, відкладалося десь у підкірці, в серці чутливого дітвака. І, звичайно ж, величезне враження справив на нього Шевченків «Кобзар».

Батько помер, коли Леонідові було сім років. Вони з матір’ю переїздять до Явтушкова, потім до Яришева (Могилівський повіт). У Яришеві Леонід 1911 року закінчив початкову школу, після чого вступив до учительської семінарії у Вінниці. Слідом за Олександром Довженком, який в той же час проходив курс наук у Глухівському учительському інституті, повторити міг би слово в слово: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів — обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць — за обрусіння краю». Закінчивши навчання (1915 p.), Леонід Мосендз короткий час учителює, потім потрапляє до війська. На румунському фронті його і заскочила революція 1917 року. Мало сказати*, що він зустрів політичні і соціальні катаклізми непідготовленим — Леонід Мосендз просто не розумів, що діється навколо. Наведемо красномовні його свідчення: «…до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом»; «…коли була 1913 р(оку) перепись — всі написали, що вони малброси, лише я й один ще — що ми «русскіе». Був я російський патріот». Але: «…за 1 місяць з мене був український націоналіст». Відбулося це, поза сумнівом, не тільки внаслідок читання «Кобзаря» Тараса Шевченка-Грушівського та «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Передовсім Мосендзову свідомість перевернули конкретні історичні події, те потужне піднесення українського духу, яке Володимир Винниченко назвав «відродженням нації».

Тепер, гадаємо, зрозуміло, чому Леонід Мосендз опинився в армії УНР, де й прослужив як старшина, тобто офіцер, майже рік. Після чого залишає свою частину і продовжує вчителювання. І це — в самий розпал громадянської війни. Що сталося? Називають різні причини: смерть матері; загибель старшого брата, який воював у тій же петлюрівській армії; кепський стан здоров’я. Близькі йому люди говорили ще й про внутрішнє сум’яття, про неможливість примирити ідею з тими засобами, якими вона реалізувалася в житті. Мовиться, звісно, про національну ідею.

Хоч як би там було, але 1920 року вчитель Мосендз разом з розбитою армією УНР відступає до Польщі. Спершу працював у місті Ченстохові в українській бібліотеці, а 1922 року подався до Чехо-Словаччини, в Подєбради. Хотів здобути нову спеціальність в Українській господарській академії. Проте всі його дипломи не мали там чинності. Довелося вступати на матуральні курси реальної гімназії. Навчання хіба що тішило завжди Мосендза. 1923 року він, закінчивши матуру, вступає до академії на хіміко-технологічний факультет. А 1928 року його залишають асистентом при кафедрі професора В. Іваниса, згодом запрошують на кафедру чеського професора Вондрачка в політехнічний інститут міста Брно. Леонід Мосендз стає фахівцем з переробки нафти, захищає 1933 року докторську дисертацію на цю тему. Він друкує висліди своїх досліджень у спеціальних журналах, наукова діяльність приносить йому європейську відомість. Додамо: цілком заслужене.

Той сам закон напрямно-точних ліній

обмежує обчислений кристал,

і снігові зірки, й волошки сині,

і мутно нашарований опал.

Спіраль стихій на скрайніх межах неба,

прудкий в орбітнім леті електрон…

Від сяйв зеніту до глибин Ереба

один у Необхідності закон.

Його пізнать від альфи до омеги.

Йому віддать напруженість турбот.

Від точки охопити аж до Веги

матерії незупинимий льот.

Невідомо, яких глибин наукових сягнув би проникливий розум Леоніда Мосендза: скрізь, за що б не брався, він щось відкривав нове. -Кажуть, він одним з перших розгадав секрет «важкої води». Але — чи в мистецтві, чи в науці — працювати неможливо, якщо за тобою не стоїть держава. Твоя держава з усіма її вагомими аргументами — технічною озброєністю, природними ресурсами, фінансами. З незалежних, мовляв, від неї обставин Українська господарська академія припинила своє існування. В пошуках хліба насущного Леонід Мосендз опиняється на Закарпатті. 1937 року він влаштовується вчителем комерційної школи в місті Хусті. Невдовзі угорські фашисти окуповують Закарпаття, нищать молоду Карпатоукраїнську державу, і Леонід Мосендз тікає до Братіслави, де знаходить постійну працю в Дослідному інституті виноробства — і таки досліджує, удосконалює технологію, друкується в спеціальних виданнях. Відчувши себе і морально, і матеріально певніше, одружується з чешкою Магдалиною Паланковою. У них знаходиться донечка Марійка.

Отже, виснажлива праця щоденна — задля шматка хліба насущного. Напружена діяльність наукова. Участь у боротьбі політичній: Леонід Мосендз увійшов був до так званої Легії українських націоналістів, що стала однією із структурних основ широковідомої і широко розгалуженої ОУН. Та про це мова нижче… Навіть при шаленій Мосендзовій невтомності, цілеспрямованості, енергійності названого вистачило б на кілька життів. А додайте до цього ще й невиліковну хворобу (сухоти), що гризла Мосендза із, студентських років! Де і коли знаходив він час і сили на літературну творчість? А він же писав постійно, писав з цілковитою самовіддачею, писав натхненно. Писав по-своєму — творив.

Ще в дитинстві Леоніда Мосендза відвідувала рима, але про ці його поетичні спроби ми не знаємо нічого. Крім одного: це були російські вірші. Знаємо також, що віршував Мосендз і перебуваючи в армії. На еміграції його визнали одразу як поета.

І як поет, і як особистість Леонід Мосендз мав, зокрема, неабиякий вплив на формування Олени Теліги. До речі, це він був її вчителем, коли вона готувалась до матуральних іспитів у Подєбрадах. Щоправда, вони, залишаючись друзями, потім розійшлися ідейно.

Твоє життя — холодний тихий став,

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,—

писала йому колишня учениця у знаменитому вірші «Лист». Але на літературному терені вони співпрацювали добре, мирно публікувалися в тих самих виданнях: входили (разом з Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Юрієм Кленом) до, «вісниківської квадриги», тобто групи літераторів, згуртованих довкола журналу «Літературно-Науковий Вісник». Саме тут Леонід Мосендз видрукував рідкісний тоді цикл — вінок сонетів «Юнацька весна», присвячений Праматері Роду.

Ти ллєш вже мого роду вічне море,

сама для нього вічне джерело.

О, знаю я: тобою це було

засіяно прапредківські простори!..

Та ще нові лани для роду зоре

твоїх нащадків міцнеє рало!

І буде: під єдинее берло

збереться рід в величному Соборі,

благословить побідницю віків,

благословить Праматір юнаків,

Праматір всього чину, жертви, віри…

І путь геройства, вічна і ясна,

почнеться Роду в життєвому вирі,

ЯК ЗАЦВІТЕ ЮНАЦЬКАЯ ВЕСНА.

Ні, щось не дуже воно скидається на холодний тихші став»!

«Письменником бути — це покликання Боже», — казав Леонід Мосендз і не зраджував цього переконання. Творчість і служіння літературі — то для нього тотожні поняття. Вільного часу практично не було, І Мосендз уривав нічні години для писання. Друкує в буковинському журналі цикл поезій на біблійні теми. Завершує поему «Вічним корабель» — на матеріалі нідерландської історії XVI ст. Проблема — не лише нідерландська: як боротися з окупантами емігрувати чи не емігрувати з рідної країни? Проблема хвилювала Мосендза особисто, й він, зрештою, дійшов висновку: «для України працювати можна і не в Україні»… Першою виданою книжкою Леоніда Мосендза стало есе «Штайн — ідея і характер» (Львів, 19QE5). Пояснимо: барон фон Штайн — герой визвольної боротьби німецького народу й організатор європейського спротиву Наполеонові.

1936 року з’являється у Чернівцях автобіографічна повість Леоніда Мосендза (потім, до речі, перевивана двічі) «Засів». Наступного року Іван Тиктор видав у Львові збірку Мосендзових оповідань «Людина покірна», в основу яких покладено безпосередні враження Мосендза від громадянської війни на Україні. 1939 року виходить (у того ж таки Івана, Тиктора) збірка новел «Відплата», сюжети яких поспіль запозичено з європейського середньовіччя, й Відродження. І лише 1941 року в Празі («друкарня протекторату Чехії та Моравії») з’являється збірка Мосендзових віршів «Зодіак», до якої ввійшли поезії, написані 1921—1936 років. Поява її пройшли майже непоміченою: книга явно запізнилась до читача, якому здебільша було не до поезії, такі настали Часи. Довкола вирувала, світова війна, і це не могло не позначитись і на творчій, і на особистій долі Мосендза.

Було вже сказано: він слабував їла, сухоти, регулярно лікувався. Умовний воєнного і повоєнного життя не сприяли зміцненню здоров’я. Та й політична ситуація,, що складалася в Чехо-Словаччині, Мосендза не дуже радувала. 1945 року він мусив залишити родину в Братіславі, » сам переїздить до Австрії. Спочатку проживає в Інсбруці, згодом у Зеефельді, сподіваючись на цілюще й чисте гірське повітря. В Інсбруці 1945 року виходить поема «Канітферштан, на українську мову перелицьований», присвячена дружині Магдалині Паланковій. «Доньці Марійці на спомин і пригадку» він пише 1946 року поему «Волинський рік», в якій змалював себе, свою родину, відкрив таємниці свого походження. Поему , «Волинський рік» було надруковано 1948 року в Мюнхені.

В Інсбруці Леонід Мосендз познайомився з Освальдом Бурггардтом (Юрієм Кленом). Вони сподобались один одному і заприязнились. У цьому немає нічого дивного: це були споріднені, що називається, душі.( Обидва невсипущо, до виснаження трудилися, обидва потребували розрядки. Юрій Клен запропонував Мосендзові співавторство у творенні образу «вічного українця» і нестримного графомана Порфирія Горотака. До них приєднавсь художник і літератор Мирон Левицький. Ось ці троє і народили на світ «Дияболічні параболи», що вийшли 1947 року в Зальцбурзі. Передмову «Про автора» написав Леонід Мосендз: «Читаючи його плинні, звучні вірші, читач не раз спиняється перед питанням, чи має перед собою першу бурхливу поезію, перший Strum und Drang молодої душі, що з півсвіту назбирала вражінь і знаннів, та не встигла ще їх упорядкувати, чи, може, тонку гайнівську іронію досвідченого мандрами поета, намножену на барвистість образів і несподіваність стилістичних зворотів. У кожному окремому випадку читачеві самому доведеться рішати це питання.

Ця ж збірка являє собою цікаву появу, що їй досі немає прикладу в нашій літературі. Вона містить у собі вірші з різних років, отож є між ними незрілі юнацькі, є й цілком досконалі формою, які свідчить, що поет на шляху остаточно значити себе і самовизначитися.

Крізь глузи й іронію проривається «гострої розпуки гострий біль» (Микола Зеров), адже й сам Леонід Мосендз перебував «на шляху остаточно зшити себе і самовизначитися». Втім, доля не була до нього прихильна, скоріше навпаки.

Туберкульоз відновився і спалював Мосендза живцем. Грошей на лікування не було звідки взяти. Геть виснажений, позбавлений засобів прожиття, він погоджується на пропозицію земляків, бо іншого виходу не знаходив, і в грудні 1946 року переїздить з Австрії до Швейцарії, де його на кошти американської допомогової організації влаштовують у санаторій Мотекс (містечко Бльонав). Добрий медичний догляд, чудовий клімат — все це затримало перебіг нещадної хвороби. Леонід Мосендз, як ніколи, багато працює: листується, вивчає чужі мови, читає, читає — і пише. Пише дитячі казочки для своєї донечки Марійки, зоставленої в Братіславі. Пише оповідання. Пише поему «Дні життя і смерті козака Мамая», надихану міфом про Сізіфа і власними спостереженнями над реальністю.

Що мучило його, над чим він болісно розмірковував, чому не знаходив спокою? Він був приречений долею на пошуки істини і до кінця своїх днів дошукувався правди. Він шукав сили, наснаги, спроможної втримати людину від злочину, від протиприродних, хибних ‘ рішень і вчинків. Хоча історичні, суспільні, політичні обставини зовсім цьому не сприяють. Двадцяте століття свіжіші явило могутню субстанцію, що загрожувала не лише нормальному, а й просто існуванню вільної, свободомислячої людини: тоталітаризм. Леоніда Мосендза лякав тоталітаризм як комуністичний, так і антикомуністичний: небезпеку він почував, чув, бачив і з того, і з іншого боку. З-під його пера виходить памфлет, спрямований проти… Миколи Хвильового — «Знесвячування храму». Леонід Мосендз піддає їдкому аналізові ідеологію націоналізму. Так, нація — те, що дає людині грунт під ногами, опертя в просторі і часі. Без підтримки нації не виживе, не зуміє проіснувати людина, більше того — без нації людина не має права на життя. І все-таки: де та межа, до якої людина може дійти, але яку переступити — сором, гріх, табу? Є вона чи її немає — ця межа, цей кордон людської моральності? Про це Мосендз думав, над розв’язанням цих «проклятих питань» бився. Ось уривок з листа до Шумовських, давніх і близьких приятелів: «Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина. І ніколи не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів, і коли наші наці(оналісти) про це забудуть — буде з ними великий капут… Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКВД, як вже смакують фпільовщики, то чи варто мати Україну?»

Роман, про який згадує Мосендз,— це «Останній пророк». Роман про предтечу Ісуса Христа Іоанна Хрестителя. Роман про виникнення, розвиток і суперечності християнської ідеології. Тобто (це всі розуміли) ідеології націоналізму. Насамперед українського, але й не тільки українського — всякого. Над «Останнім пророком» Леонід Мосендз працював до останнього віддиху, цьому творові подаровано було весь життєвий і мислительний набуток письменника, Роман, що увібрав у себе гіркий досвід цілого покоління, не міг усім сподобатись. Власне, він і писався з розрахунку на безкомпромісну полеміку. І цим пояснюється, чому «Останній пророк» вийшов (з глибокою і щирою передмовою Богдана Кравціва) тільки через дванадцять років після смерті його автора. ,І то — лише три частини. Четверту, найголовнішу, підсумкову, ідейні супротивники Леоніда Мосендза приховали так ретельно, що й досі навряд чи хто (крім утаємничених осіб) скаже з.,, певністю: збереглася вона, ця частина, чи ні? Про неї ані слуху,, ані вісті.

Як і належить стоїкові, Леонід Мосендз розлучався з життям мужньо. Те, що недуга невиліковна, для нього не становило таємниці. Прагнув одного: якомога більше встигнути. У вересні 1948 року йому зробили операцію: вирізали ззаду п’ять ребер, щоб якось стиснути зогнилі легені й уповільнити туберкульозний процес. 12 жовтня Мосендзові зробили другу операцію, ще важчу й небезпечнішу. Він ще встиг написати листа: «Настрій у мене мінорний. Хоч і докучило вже бути довше хворим. На видужання є добра надія. Але… серцеьмоє отруїли бацили, воно слабне». 

Серце його, змучене надмірними навантаженнями, не втримало. Наступного дня Леонід Мосендз помер. В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки, які полюбили незвичайного хворого. А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Російської православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя.

Спадщину його не зібрано й не видано понині. Дослідники не оминають Мосендза увагою, проте в оцінках їхніх лунає подеколи недоречна зверхність. Ось що, наприклад, написали в «Координатах» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак: «Мосендза можна назвати «культурним поетом» — з усіма позитивними та негативними значеннями цього терміна. В нього був талант не дуже широкого діапазону; але він культивував його з наполегливістю вченого». Ця зверхня інтонація бере початок у не менш поблажливій характеристиці Євгена Маланюка: «…справжнім покликанням Л. Мосендза була наука, в нім-бо корінився вчений в найточнішім значенні цього, на жаль, так стертого за останній час слова».

Маланюкова оцінка, яку охоче розтиражували різні видання, є принаймні суб’єктивною. Поета слід оцінювати передусім за найвищими його досягненнями. А Леонід Мосендз і в ділянці поетичній створив помітні цінності. Що це так, не інакше, читач переконається легко. Навіть переглянувши пропоновану добірку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

1927