Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен письменник має свій особливий стиль. Кожен поет по-своєму сприймає навколишній світ і по-своєму передає побачене та пережите у своїх поезіях.

в літературі, кожен з нас створює собі певний образ козака. Якими я уявляю собі запорожців? Спробую відповісти на це питання.Творчість Павла Тичини — чи не найкраще підтвердження цієї закономірності. Його поезії важко сплутати з творами інших митців.

Знайомлячись із творами П. Тичини, я помітив, що особливе значення в його творах мають кольори. Використання кольорів у описах природи робить його вірші яскравими і по-справжньому різнобарвними. Але ще більше значення, як на мене, мають звуки. Колись мені розповідали, що всі люди по-різному сприймають наш світ: хтось орієнтується на зорове сприйняття, хтось на відчуття, а хтось — на звуки. Напевно, П. Тичина саме з тих людей, які сприймають наш світ на слух. У його творах природа звучить різними нотами. Читач одразу чує, як шумить вітер, шумлять гаї, співають птахи та дзюркотить вода у струмках…

Цікаво, що поет не тільки передає звуки, почуті ним у природі, а й створює свою власну мелодію. Це неповторна мелодія самого вірша. Раніше я навіть не уявляв, що поетичне слово може звучати так, ніби це якась мелодія, не гірше за музичні твори!

«Горить-тремтить ріка, як музика», — пише Павло Тичина у поезії «Гаї шумлять». І так само горить-тремтить, як музика, поетичне слово видатного українського поета Павла Тичини. Воно зачаровує нас, напевно, майже так само, як зачаровують звуки і барви рідної природи, яку так майстерно зобразив митець у своїх віршах…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася Валентина Данилівна Ткаченко в містечку Корюківка на Чернігівщині в родині робітника. Після Харківського технікуму культполітпросвіти, відчувши потяг до літератури, вступила до Київського університету на філологічний факультет. Добра, привітна, комунікабельна, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед поетів-початківців, які шанобливо ставилися до її літературних обдарувань.

Але і в її життя увірвалася війна. Разом із біженцями пробиралася на схід. Знайшла притулок у Саратові, де працювала на радіостанції ім. Т. Г. Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. За невтомну роботу в роки Другої світової Валентина Ткаченко нагороджена медалями «Партизану Вітчизняної війни 2-го ступеня», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Після війни поетеса працювала редактором у республіканському радіокомітеті, пізніше — у видавництві «Молодь».

А ще багато подорожувала. Білорусія, Причорномор’я, Прибалтика, Болгарія, Німеччина, Франція… Усе бачене і пережите лягало віршами на папір. Та де б не була поетеса — у Карпатах серед гуцулів, в болгарських другарів чи в білоруських сябрів — їй усюди вчувався плескіт Дніпровської хвилі й шепіт Чернігівських лісів.

Валентину Ткаченко вважають поетесою краси природи, краси кохання (хоч її любовну лірику пронизує і гострий біль, особливо після того, як розпалася власна сім’я), людського добра, жіночості. Де б вона не виступала — у гуртожитках, у бібліотеках, у червоних кутках, — допізна тривали задушевні та щирі розмови.

Декілька збірок Валентина Данилівна присвятила дітям. Найкращу серед них — «Маму дуже я люблю» (1949) — було відзначено на Всесоюзному

конкурсі.

Останню збірку «Обриси» після смерті поетеси оформив її син Роман.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Яновський будував свою творчість на ідеалах культового німецького філософа XIX століття Фрідріха Ніцше. Головна воля до влади, яка народжує надлюдину. 

теза учення мислителя 

Ціль життя — підняття над іншими. 

Світогляд Яновського відрізняє ідея вічного повернення, язичницької циклічності життя. Тому коло виступає емблемою всієї творчості митця. Кровна пам’ять предків, «кров землі», цінності матері-землі — ось пріоритети його літературних героїв. 

Досконала природна краса й жорстокість його персонажів ідуть від акцентування дитячого, мужнього й жорстокого типу людини. Жорстокість і стоїцизм тут підкреслюють гідність ворога. Чим жорстокіша кара, тим більші симпатії до ворога, рівність йому. Війна й революція несуть справедливість, новий світ, а жорстокість — воля Божа в ім’я утвердження нового порядку існування. Творення революції асоціюється з актом творення світу. 

Традиційний гуманізм для Яновського чужий. Його гуманізм у жорстокості. Тільки жорстокість сприятиме самотворенню людини, утвердженню в світі волі до влади. Життя — складник волі до влади. Люди легко помирають і знищують інших. Герой Яновського наділений міфологічним світовідчуттям: жертовність лежить в акті творення світу. Герой — це не тільки вбивця, це жертва, поспішно готова до смерті. 

Листоноша (новела «Лист у вічність») — аналог усіх жертв, що існували до нього. Події відбуваються в суботу перед святами. Люди збирають зелень, щоб прикрасити хату. Зелені свята — час, коли вшановують своїх предків, коли до живих приходять душі померлих родичів. Цей зв’язок передбачав жертовність. Бути жертвою було справою честі. Герой належить до обраних жертв. Зовні він дуже слабий, замучений. П’явки, які присмокталися до тіла — прикраси на тілі жертви. Герой виявляє волю до влади над собою, над власною пам’яттю. Він наказує собі забути інформацію, якою володів, щоб не видати її ворогові. Вмирання на самоті подібне до рівня прозріння, недоступного іншим. 

Українські письменники мислили законами екзистенціалізму. Рівень становлення будь-чого співвідноситься з фактом приреченості на смерть. Смерть — те, на що приречені всі. Смерть — єдиний творець. На рівні літератури зумовлюється поява нових жанрів — роман у новелах («Вершники», «Чотири шаблі»).

«Вершники» — вісім новел. У кожній йдеться про чиюсь смерть. «Подвійне коло» — смерть братів Половців. Коли один із синів помирає, батько згадує про нього. «Дитинство» — комісар згадує про смерть свого діда. Дід володів таємницями рослин, які підтримують людське життя. «Адаменко» — факт самогубства як одна з вершин людини. Смерть не є невдоволення життям. Адаменко — горда людина, шахтар, вершник революції. Зробив усе, щоб не померти лежачи: встає, коли стріляє в себе. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як людина, повна енергії, сили і завзяття, П. Тичина (романтик за своїми переконаннями), жив під безліччю вражень, переживань, уявлень. Часто натхнення приносило як радісні, так і сумні рядки, часто не зрозумілі пересічному читачеві. Поезія «О люба Інно…» — результат внутрішнього розладу, порожнечі після розриву з коханою.

З біографії письменника ми знаємо, що в ранній юності він закохався одночасно у двох сестер, двох красунь з родини Коновалів, які мешкали у Чернігові, — Поліну та Інну. Охоплений інтимними переживаннями, поет все ж надавав перевагу Поліні, але та не відповідала йому взаємністю. Нерозділене кохання стало великим потрясінням. У душі поета злилися воєдино радощі й туга особистого життя. І, можливо, саме в цей момент він побачив дівчину, яка нагадала йому Поліну. Зустріч викликала спогади, що потім лягли на папері в образах. Таких образів три. Перший — ліричне «я» поета. Одним коротким словом автор характеризує стан своєї душі — «сам». Інші два образи — Вікно і Сніги. Як розуміти сутність образів, переданих називними реченнями?

З поняттям «вікно» пов’язаний цілий ряд асоціацій. Вікно — проєм у будівлі, через який до хати потрапляє світло; засіб єднання людини зі світом; образ, що асоціюється з розлукою (проводжаючи когось, ми дивимося у вікно). Сніги (слово образ повторюється у першій строфі аж чотири рази) — це символ холоду на душі, викликаного нещасливим коханням.

Привертають увагу і викликають певні асоціації неологізми, використані автором з метою якомога точніше передати чистоту, неповторність, щирість першого кохання: дитинно, злотоцінно. Питальне речення — Любив? — дещо насторожує. Можливо, не було справжнім, існувало лише у мріях? Як і все на світі, кохання поета швидкоплинно минуло і знову «сніги, сніги, сніги…».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ти будеш жити не в ганебнім зреченні — В залізній мові, в залізнім реченні, —

такі слова написав про Павла Тичину інший поет. Усі роки радянської влади Тичина був визнаним поетом. Його твори регулярно друкувалися, він мав найвищі державні нагороди і літературні премії, сім разів обирався депутатом Верховної Ради, був міністром освіти України у тяжкий повоєнний час і писав безліч панегіриків про всіляких «вождів народів», про «щасливе» життя радянських людей, римував пафосні словеса «ростимо ж ми гей», «наші славні п’ятирічки», «будем, будем бить», «партія веде» та багато іншого. Але все це не повинне затулити від нас щире золото поезії — «О панно Інно», «Розкажи, розкажи мені, поле», «А я у гай ходила». У пам’яті людей залишилося й те добре, що Тичина робив для людей особисто.

Увесь офіціоз Тичинівської творчості — це спроба поета і людини вберегти себе від повторення страшної долі багатьох митців України, яких було знищено у сталінських таборах, адже і походження, і початок життєвого шляху, і професії братів могли стати причиною арешту та загибелі Павла Григоровича. Пізніше, у своїх автобіографіях, він дуже акуратно добирає слова, говорячи про сім’ю. «Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти», — особливо наголошував Тичина на тому, що батько виконував у селі роль учителя. І дійсно, Григорій Тимофійович Тичина у своєму домі збирав сільську дітвору, вчив їх різних наук, а разом із чужими навчав і своїх дітей. Він був музично обдарований, гарно співав і своїх синів заохочував до співу в церкві.

За тих часів священнослужитель міг дати безкоштовну освіту синам тільки у бурсі та духовній семінарії. Отже, троє братів — Михайло, Іван і Павло — розпочинали свій життєвий шлях по «духовній» лінії. Пізніше, в умовах тоталітарного режиму, Павло Тичина пише: «Це тільки формально я був причетний до богослов’я, бо вже тоді не вірив у бога». Мені здається, що це неправда. Він вірив у Бога з дитинства, продовжував вірити все життя і спокутував свій гріх перед Богом добрими ділами: допомагав вдовам і сиротам, піклувався про вчителів і школи, підтримував молодих поетів, роздавав практично всі свої гонорари і премії голодним дітям, витрачав власні кошти на шкільні бібліотеки, підручники і зошити для учнів.

І хоч би як відхрещувався Павло Тичина від свого минулого, він не міг не визнати, що багато вчителів, які викладали в духовному училищі та семінарії, прищепили йому любов до літератури, до мов, розвивали потяг до різних наук. За що б не брався Тичина — все в нього виходило. Він мав чудовий голос, добре грав на багатьох музичних інструментах, писав музику, малював, захоплювався театром, цікавився філософією і новітніми досягненнями науки, знав багато мов. Мені здається, що іноді він сам настільки дивувався своїм різнобічним нахилам і талантам, що мріяв стати новітнім да Вінчі. У щоденнику він писав: «Блищать і переливаються півтора-два боки мого алмаза. А мені хочеться (і почуваю, що міг, би зробити), хочеться трьома-чотирма сторонами розцвісти. Як Вінчі».

Але Тичині довелося жити в країні, де єдиним генієм був неперевершений «вождь усіх народів» — товариш Сталін. Павлові Григоровичу довелося обрати щось одне — і він зупинився на поезії.

Девізом життя Тичини були слова: «Poeta semper tito (поет завжди учень)». Він усе життя опановував щось нове, цікавився і мистецтвом, і наукою, і технікою. Та найбільшого розквіту він досяг як поет. Уже перші збірки його творів, які були видані на початку XX століття, здобули найвище визнання. В. Елан-Блакитний назвав поета красою і гордістю нової української поезії. Рецензент і літературознавець Я. Івашкевич писав у 1922 році: «Українська література в особі Павла Тичини здобула геніальну особистість». М. Коцюбинський належно оцінив і підтримав поетичний талант Тичини. Не провина, а біда поета була в тому, що в роки тоталітарного режиму, як сказав поет-емігрант Євген Маланюк, від його перших «Сонячних кларнетів» одна пофарбована дудка зосталась.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Майбутній письменник народився в с. Оглядів Радехівського району на Львівщині в селянській сім’ї. Був найстаршим серед восьми дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію.

 Перші оповідання були опубліковані 1908 року. З 1910 року О. Турянський викладає українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армії» і відправлений на сербсько-австрійський фронт. Потрапив у полон Пережите в таборі для інтернованих на італійському острові Ельбі письменник відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917 р.) Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії О. Турянський викладає право у Віденському університеті, потім працює в Галичині, займається видавничою та педагогічною діяльністю.

Підірване сербським полоном здоров’я швидко тануло, і 1933 року письменника не стало. Тільки через п’ятдесят років його ім’я та літературна праця були гідно пошановані.

Народився Анатолій Іванович Шиян 5 квітня 1906р. в українській слободі Борисівці на Білгородщині у родині селянина-маляра.

Рідна слобода стала прообразом селищ, у яких розгорталися головні події творів письменника, — від ранніх оповідань, першої повісті «Баланда» (1930), де показане велике селище Слобода, і до роману «Гроза» (1936), який розповідає в основному про слободу Борисівку.

Як пізніше згадуватиме сам письменник, малярство було успадкованим ще від діда-прадіда заняттям їхнього роду, малярували батько та його брати. Це ніби зумовлювало шанобливе ставлення майбутнього митця до краси, вчило по-своєму бачити і розуміти її, відтворювати для інших. Мальовничі краєвиди Борисівки, привілля навколишніх степів, задумливий ліс чарували душу юного Анатолія. Не випадково 1925p. він вступає до Київського лісотехнічного інституту.

Хоча молодий А. Шиян спершу й віддав перевагу лісництву, але вже в студентські роки літературне покликання настійно захоплює його. Ще під час навчання в лісотехнічному інституті (який він успішно закінчив у 1929 році), юнак дедалі активніше включається в літературне життя: входить до київської групи «Молодняк», запально відстоює молодняківські позиції в гарячих творчих дискусіях того часу, робить перші спроби писати.

В квітневому номері за 1928р. журнал «Молодий більшовик» друкує перше оповідання А. Шияна — «Лісокради».

З кінця 20-х років починається інтенсивне входження А. Шияна в літературу. В періодиці одне за одним публікуються його оповідання. Протягом 1930 — 1932 pp. побачило світ шість оригінальних збірок нарисів, оповідань, повістей. Одним з примітних ранніх оповідань є «Імандра» (1930).

Певним кроком у творчому самоутвердженні А. Шияна була перша повість «Баланда» (1930), яка 1957p. була опублікована в новому, істотно доопрацьованому варіанті.

Письменник продовжує творчі пошуки і в першому своєму романі «Магістраль» (1934), звертаючись до нової для себе (немало в чому і для всієї літератури) теми виробництва.

1936р. вийшов роман «Гроза», число видань якого перевершило два з половиною десятки. Готуючи роман до одного з численних перевидань, письменник у 1954 році здійснює нову редакцію його тексту, зробивши суттєві виправлення та уточнення.

Притаманне письменникові вміння віднайти яскраву художню деталь, колоритно подати ту чи іншу картинку живої дійсності, глибока повага та увага до багатющого арсеналу фольклорної поетики, особливо пісенної, проявились в кращій з повістей А. Шияна — «Мар’яна» (1953).

Звертався А. Шиян і до драматичного жанру (п’єси «Дружба», «Коні», 1933). Проте помітного успіху він тут досягне вже значно пізніше: в 50 — 60-і роки, коли вийдуть його історична драма про боротьбу козаків за волю і незалежність рідного краю під проводом легендарного отамана війська Запорозького Івана Сірка — «Де тирса шуміла» (1961), особливо ж — п’єси-казки для дітей «Івасик-Телесик», «Котигорошко», «Іван-мужицький син», «Летючий корабель» та ін.

У роки Великої Вітчизняної А. Шияна направляють у фронтову пресу. Спершу — військовим кореспондентом газети «Советская Армия», а з липня 1941-го — в щойно створену фронтову газету «За Радянську Україну», очолену М. Бажаном. У січні 1943-го А. Шияна переводять до Українського штабу партизанського руху, а в травні відряджають на кілька місяців у тил ворога — до партизанського з’єднання О. Сабурова. Після повернення з ворожого тилу він завідує партизанським відділом газети «Радянська Україна».

Фронтові кореспонденції А. Шияна, його пристрасна публіцистика, оповідання друкувалися в армійських і центральних газетах, звучали по радіо, виходили окремими книжками — «Розплата» (1941), «Не здаюсь!», «Землею рідною» (1942). Правдивим художнім документом про боротьбу наших патріотів у ворожому тилу була й видана невдовзі по війні документально-нарисова книжка «Партизанський край» (1946).

Важко переоцінити те значення для подальшої творчої роботи письменника, яке мало особисто пройдене, пережите, бачене і почуте ним на фронті, в нашому і ворожому тилу — в партизанських загонах, на щойно звільнених від окупантів землях. Це і склало основу найбільшого за обсягом роману «Хуртовина» (1979 — 1980), який 1980р. було відзначено літературною премією імені Андрія Головка.

В творчому доробку А. Шияна понад двадцять оригінальних книжок оповідань, повістей, нарисів. Він автор багатьох драматичних творів. Але найповніше і найбільш виразно його самобутній талант проявився в романах «Гроза» і «Хуртовина», що стали вершинами в творчості письменника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю письменника:

• Природний розум і врода Роксолани — героїні повісті О. Назарука «Роксолана»

• Проблема служіння народові в історичній повісті В. Назарука «Роксолана»

• Знаковість постаті Роксолани (за повістю О. Назарука «Роксолана»)

БІОГРАФІЯ

У 1873 році в селі Язловець народився майбутній письменник Осип Назарук, Доля щедро наділила його невичерпною творчою енергією, неабияким літературним талантом. І цс дало змогу Осипу Назаруку повести читачів у світ історичних героїв, де крізь століття наче перегукнулися ті. ким гордиться Галичина. — мудра Роксолана. хоробрий Ярослав Осмосмисл і Українські Січові Стрільці…

З його іменем пов’язане видання «Вісника Пресової квартири У.С.С.. гумористично-сатиричних журналів стрільців «Бомба», «Самопал». «Самоохотник». щомісячника «Шляхи».

Уже в 19І6 році з друкарні Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця О. Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а у Відні побачила світ його ж книжка «Над Золотою Липою». У тому ж 1916 році у Львові вийшла ще одна книжка — «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців», до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук.

У період існування Західно-Української Народної Республіки Оснн Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли й ця «третя будова української державності» закінчилася невдачею і Галичина опинилася під гнітом панської Польщі, він емігрував за океан, у Канаду і США.

Згодом у різних видавництвах Львова вийшла «Вчасна війна в північній Альберті». «Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція», «Галицька делегація в Ризі». «Спомини учасника». «Вибір звання». «Венеція. Катедра св. Марка». «Галичина І Велика Україна». «Замах на церкву». «Значіння партій» та інші книжки і брошури. У пресі він активно співпрацює майже до осганніх своїх днів. Помер Осип Назарук шІстдесятисемилітнім у 1940 році в США. Чимало з того. то він написав, залишилося в рукописах.

Осип Назарук — публіцист, письменник, громадський діяч. 

Народився 31 серпня 1883 р. в м. Бучач. Тут вчився у гімназії. Згодом студіював право у Львівському та Віденському університетах. Його покликанням зі студентських років стала політика, водночас він шліфував публіцистичну майстерність. Результатом стала видана ще до 1914 р. низка брошур на політичні теми. 

Після вибуху Першої світової війни О. Назарук тісно пов’язав свою долю з Українськими Січовими Стрільцями і став їхнім літописцем. Був одним із організаторів “Пресової кватири” УСС. 

1916 р. у Львові вийшла праця О. Назарука “Слідами Українських Січових Стрільців”, а у Відні побачила світ його ж книжка “Над Золотою Липою”. Донині ці видання залишаються одними з найважливіших і найавторитетніших джерел вивчення історії УСС. 

Того ж 1916 р. у Львові вийшла ще одна книжка — “З крівавого шляху Українських Січових Стрільців”, до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук. У цю “ілюстровану збірку оповідань і описів” він вклав багато праці як автор, редактор і упорядник. А роком раніше О. Назарук видав у Відні ”Співанки УСС”. 

Письменника постійно вабила історична тематика. Його погляд зупинився зокрема на двох яскравих постатях минулого — князя Ярослава Осмомисла та знаменитої Роксолани, а також помандрував у часи монгольських набігів. 

Першою вийшла до читачів у 1918 р. “українська повість з 12-го століття у двох частинах” — “Князь Ярослав Осмомисл”. Товариство “Просвіта” нагородило цей твір престижною “Михайловою премією”. Літературні критики відгукнулися на книгу О. Назарука по-різному. Полеміка між ними не припинялася кілька років. А читачі тим часом дуже активно розкуповували повість, її почали вивчати у школах. 

У цей період О. Назарук написав ще дві повісті — “Проти орд Чінгісхана” і “Роксолана”, однак видати їх не вдалося: на заваді став буревій політичних і воєнних подій, що охопив Україну. 30 грудня 1918 р. було утворене Управління преси та інформації УНР, очолити яке довірили О. Назарукові. 

Після повернення до Галичини у 1919 р. він керував Прес-кватирою Української Галицької Армії. Згодом із урядом ЗУНР емігрував до Відня, де видав свій “Конспект споминів з української революції” під назвою “Рік на Великій Україні”. В цій об’ємній книзі детально описував події від 5 листопада 1918 р. до 16 листопада 1919 р. Серед дійових осіб спогадів — В. Винниченко, С. Петлюра, інші історичні постаті. 1971 р. побачила світ і двотомна повість “Проти орд Чінгісхана”. 

Влітку 1922 р. О. Назарук виїхав з Відня до Канади і змушений був залишитися за океаном. 

У Канаді став відомий як співорганізатор гетьманського руху, а в США, куди переїхав у листопаді 1923 р., одна за одною видав свої книжки і брошури: “Тома Томашевський — піонер української преси в Америці”, “Іван Данильчук — найбільший український гуморист в Канаді”, “На спокійнім океані”, “Організаційний Отченаш”, “В лісах Альберти і Скалистих горах”, “В найбільшім парку Скалистих гір” та інші. 

Повернувшись до Львова, Осип Назарук у 1928 р. почав редагувати газету “Нова зоря” -католицький часопис. Виступав тут з публіцистичними статтями, кращі з них видавав брошурами. 

У 1930 р. побачила світ його доопрацьована протягом 1923 — 1929 рр. “історична повість з 16 століття” під назвою “Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця”. 

Також у Львові у різних видавництвах вийшли “Вчасна війна в північній Альберті”, “Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція” (обидві — 1929), “Галицька делегація в Ризі. 1920. Спомин учасника” (1930), “Вибір звання”, ”Венеція”, ”Катедра св. Марка”, “Галичина і Велика Україна”, “Гоги і магоги” (усі — 1934), “Ромаятерна. Вічний Рим — апостольська столиця” (1937), “Вражіння з Волині”, “В Будапешті» (обидві — 1938), “Замах на церкву”, “Значіння партій” (обидві — 1939) та інші. Статті О. Назарука публікували львівські часописи “Діло”, “Українське слово”, ”Свобода”, “Поступ”, “Шляхи”… 

У пресі він активно співробітничав майже до останніх своїх днів. Помер Осип Назарук 31 березня 1940 р. в Кракові, куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Чимало з того, що він написав, залишилося в рукописах… Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. Після так званого “визволення” 1939 р. книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Ім’я О. Назарука зникло з літератури. Нині письменник і його твори повертаються до читача.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сум серце тисне: сонце» пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю.

П.Тичина

Народна мудрість вчить: людина народжується двічі: перший раз — коли появляється на світ, другий — коли вона стає трудівником.
Павло Тичина я митець народився в 1918 році збіркою «Сонячні кларнети», яка принесла йому славу і визнання. Вона ознаменувала появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. Н літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, Любов’ю до життя і людини примушує згадати імена світочів національної літератури — Шевченка, Франка, Лесі Українки.

П. Тичині судилася доля генія. Автор «Сонячних кларнетів» — увесь у провесні української революції, в передчутті наближення все очищаючої грози.

Образ «сонячних кларнетів» — це не тільки символ краси вічно юної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень до сього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю. Образ сонця, як джерела життя на землі, сили, що дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співець бачив людське лихо, коли сум огортав його серце, він не падав у розпач. Не вгасала його мрія в перемогу світлого, гуманістичного над темрявою.

Ліричний герой збірки — юнак, який багатий і щедрий душею, це романтик, закоханий в красу світу, в природу, в життя. Це уособлення самої молодості, що лиш ступила на життєвий поріг і чарує свіжістю та чистотою почуттів, благородними поривами.

Вірш «Ой не крийся, природо» розкриває ідею єдності людини і природи. Настрій ліричного героя перебуває в гармонії з природою: то сумний, то світлий прозорий, наче барви золотої осені. Простий, звичайний краєвид у вірші «Гаї шумлять» захоплює митця чарівністю гаю, річки, хмарки в небі. Читаєш — і в уяві постають образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, небо, край — як золото. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, приходом весни, «запашної, квітами — перлами закосиченої». Шум гаїв — наче ніжно тонні звуки арф, тому і назва поезії — «Арфами, арфами». Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про грядущі бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозова напруга: «Буде бій вогневий!». Цим почуття охоплене серце героя, людини, закоханої в рідний край..

Там, де світ повниться музикою, переливається барвами, народжується прекрасне. А супутником його є любов. Для Тичини де любов — там краса, висока поезія. Його вірші «Не дивися так привітно», «О любо Інно», «Цвіт в моєму серці» приваблюють тихою ніжністю мовою чистого і чесного серця. Любов примушує природу цвісти, грати барвами, співати чудесні пісні:

Світ в моєму серці Мрій танок, світанок.

Ти той світ, мій друже,
Зоряний світанок
Я твої очиці,
Зорі, зорениці —
Славлю як світанок.
Молодість! Це така країна, в якій людині за життя доводиться побувати тільки один раз.

Тичина одкриває її красу через величне і священне почуття любові. Тичина замислюється над філософською темою Людини і часу. Пори року природи в «Пастелях» відповідають «порам» людського життя. Осінь — пора задуми, легкого смутку. Весна уособлює молодість. Літо — зрілість, повноліття. Природа, а з нею людина, живуть за законами постійної змінюваності, плинності, руху в часі і просторі. «Філософія часу» спирається в Тичині на поетичне зіставлення людського віку з добою. У людини є також свій ранок, день, вечір і ніч. Перша постель дає чарівний малюнок ранку. В природі, який віє чарами людського ранку — дитинства. Воно оживає казкою про зайчика, довірливою безтурботністю, поезією духовної «Пробіг зайчик. Дивиться — світанок! Сидить грається, Ромашкам очі розтулює». Але на зміну цій картині приходить інша:

А на сході небо пахне.

Північний чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують,
Сонце.
Чорний і червоно-вогнистий кольори розвивають мотив боротьби світла і темряви, добра і зла, навіюють думку про швидкоплинність людського життя.

Важливою темою збірки є проблема, національного відродження віками гнобленого и приниженого українського народу. Поема «Золотий гомін» — віра у національне і соціальне визволення рідної України «Звідси — пафос омріяної волі, повна відсутність недружелюбного ставлення до інших народів. Поема — гімн весняному сонцю, повносилою буття:

Над Києвом — золотий гімн, І

голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни.
Події весни і літа 1917 року сколихали суспільство. То був «золотий гомін» пробудження. Навіть «предки встали з могил… жертву сонцю приносять». Народ вірить у свої сили:

Зоряного ранку припади

вухом до землі — …ідуть…
Ідуть люди в своє майбутнє
І всі співають, як вино:
Я дужий народ,
Я молодий!
Біль і тривога за долю рідної землі постають в образі скорбної матері, який є традиційним у творчості багатьох поетів світу. «Проходила по полю… — такими словами починається і закінчується кожний із віршів, тетраптих «Скорбна мати». Проходила Мати Марія і пильне око її не могло не затримати — «чийсь труп в житах чорніє…» Лютує смерть в Україні: Не буть ніколи раю У цим кривавім краю, У краю, де навіть квіти звіробою Із крові тут юрбою Зросли на полі бою… «Скорбна мати» — це біль і тривога за долю Батьківщини, це українська Голгофа.

У ранній ліриці II. Тичини життєрадісність, краса природи і людини, залюб-леність у чарівний світ перемежовується з багряно-кривавими відсвітами, які символізують велику тривогу, нагадують про тяжкі випробування часу, про людські трагедії.

«Сонячні кларнети» — книга поетичних шедеврів П. Тичини, яка чарує, облагороджує кожного, хто припаде до неї спраглими устами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Однією з головних особливостей чудової поезії II. Г. Тичини було його світосприймання через музику. Коли читаєш його твори, здається, що музика супроводжує кожен рядок поезій, а потім ще довго живе в душі, хвилює і радує. Про те, як поет був закоханий у музичні теми, як володів майстерністю перекладати красу людей, велич часу, красномовно свідчать його твори: поема — симфонія «Сковорода», фуга «Шуми, епоха наша!», реквієм «Похорон друга», «Дума про трьох Вітрів», «Пісня про гармонію», пісня-ноктюрн «Ви знаєте, як липа шелестить», вірші збірки «Сонячні кларнети», «Музичний ранок в консерваторії», кантата «Марії Заньковецькій».

Яскравим прикладом поєднання слова і музики є його поезія «Сонячні кларнети».

Збірка «Сонячні кларнети» в 1918 році стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її «одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії».

Світ «Сонячних кларнетів» сповнений дзвінких і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів… Кларнети — це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння».

Серед цих віршів особливе місце посідає «Арфами, арфами…», як виняткове явище в художній літературі. Цей вірш полонить музичністю, майстерним перекладом ліричного змісту на мову музики. Тичинова арфа нібито сповнює ніжністю, мелодійністю, рядки потихесеньку зачаровують. Вона звучить протягом усього твору і м’яко омузичує всі слова. Навіть слова «сміх», «плач», «думи», «засмучена» сприймаються як уявні мелодії, що визначають зміст задумливого поетичного твору.

У ньому також чутно мажорне звучання, різноманітне за кольоровими відтінками: «арфами золотими», «квітами — перлами», «ніжнотонними думами», «плач… перламутровий», «поточки, як дзвіночки» та інше.

Вражаюча сила гармонії вірша «Арфами, арфами…» полягає у поєднанні слова і звукових образів, у чіткому ритмі, у композиційному ладі. Цьому підпорядковане й симетричне розміщення рядків, початок кожного куплета з паузою, позначено тире, а саме: «Арфами, арфами», «Думами, думами», «Стану я, гляну я», «Любая, милая». Такі словосполучення нагадують головну тему, фіксують душевні порухи ліричного героя.

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна,

Запашна,

Квітами — перлами

Закосичена.

Своєрідність стилю П. Тичини виявляється не тільки в замилуванні природою весни, а й у глибоких роздумах, які вводять нас у чарівну весняну музику:

Наче море кораблями,

переповнилась блакить

Ніжнотонними…

Чарівна музика твору «Арфами, арфами» така ж сонячна, життєрадісна, сповнена тими ж глибокими настроями, якими відзначається вся поезія Павла Григоровича Тичини.